Андрій Портнов: Пошуки Центральної Европи в собі й назовні

 Кількість і якість українських просторікувань про европейський вибір не могли не здискредитувати теми. Европейська проблематика в наукових і вуличних розмовах перетворилася на набір цитат і категорій. Одна з найцікавіших серед них – категорія «Центральна Европа», себто, за влучним висловом Карела Косика, «місце, де сперечаються, що значить бути европейцем».

Поділяй і пануй

Кожен просторово-географічний поділ, кожне впорядкування хаосу дійсности за позірною нейтральністю приховує оцінку. Ані фотографія, ані географічна мапа, ані навіть поділ на сторони світу ніколи не є нейтральні. Ця на сьогодні тривіяльна теза утверджувалася в науці помалу. 1978 року в тепер уже класичній праці «Орієнталізм» Едвард Саїд описав творення Европою концепту «Сходу» як «найзмістовнішого образу Іншого» і, що важливіше, «орієнталізм» як спосіб західного панування над Орієнтом. Книга, що стверджувала принципову відсутність «чистого, незумовленого Сходу», торкнулася живого нерва цивілізації й стала інтелектуальним бестселером.

 Відштовхуючися від очевидної, але від того не менш слушної Саїдової думки, що «кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх "інших"», американська дослідниця болгарського походження Марія Тодорова написала книжку «Уявляючи Балкани» (1997), де аналізувала «балканізм» як дискурс відмежування в рамках Европи (який набуває поширення на початку XX століття) та поняття «балканізації» як синоніму дегуманізації та браку достатнього рівня цивілізованости.

 Й остання у тріяді класичних праць, також написана під впливом концепції орієнталізму, – «Винаходження Східної Европи» Ларі Вулфа, в якій автор інтерпретував західноевропейські ідеї про Східну Европу як вияв дискурсу влади, наголошуючи на ролі Просвітництва в концептуальному поділі континенту на Схід і Захід. Щоправда, критики звертали увагу, що Вулф об’єднує країни, про які пише, в понятті «Східна Европа», відсутньому в джерелах, що він нехтує західноевропейськими текстами про власні периферії, що дозволило б говорити не так про поділ «захід–схід», як «центр–периферія». Попри цю вразливість, не можна не замислитися над блискучою Вулфовою тезою, що лінія «залізної завіси» після Другої світової війни у дивний спосіб збіглася з поділом континенту, закоріненим у західній думці впродовж двох століть.

 Незалежно від датування концептуалізації ментального поділу Европи на «захід» і «схід», що заступив собою поділ континенту на «північ» і «південь» (у якому Росія з «півночі» потроху перемістилася на «схід», а сама «північ», ототожнена зі Скандинавією, набувала позитивних конотацій), на середину XX століття в західній думці цей поділ набув значення аксіоми. Визначальними рисами Заходу стали історична традиція поділу влад, відокремлення світської та релігійної леґітимности (що пов’язувалася з західним християнством – католицтвом і протестантизмом), існування впливових незалежних міст, інтеліґенції як класу службовців, а не опозиційних революціонерів. При цьому, участь Східної Европи в европейському досвіді була, за словами Джорджа Шопфліна, «лише частковою», вона стала «перехідною зоною» між західною системою поділу влад та східною традицією автократії, а її головною рисою залишалася «відсталість» . Пов’язуваній із націоналізмом, антисемітизмом й етнічними конфліктами Східній Европі, за висловом Марка фон Гаґена, бракувало «повної історіографічної леґітимности».

Микола Рябчук: Европейські мрії євразійських реалій

Рецензія на: (Олександр Сушко, Наталя Пархоменко (ред.). Європейська інтеґрація України в оцінках лідерів українського політикуму, бізнесу та суспільства. – Київ: Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України, 2003)

 «Україна, – полюбляє приказувати один мій приятель, – це як валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода». Схоже, подібні настрої опановують нині навіть найзавзятіших прихильників України в европейських столицях – мірою того, як п’ятдесятимільйонна країна дедалі виразніше дрейфує у бік авторитарних евразійських режимів під дедалі бадьоріші декларації свого керівництва про «европейський вибір» та «евроантлантичну інтеґрацію». Цей настрій на Заході називають «Ukraine fatigue», що делікатно перекладається як «утома від України», а менш делікатно – як «знудженість» чи, навіть, «роздратування».

 Fatigue – це, власне, те, що почуває кожен, проморочившись певен час із безручковою валізою чи, скажімо, зігравши кілька партій у преферанс із професійним шулером, котрий просто не уявляє собі, що можна грати інакше, і котрого хоч скільки разів виганяй із-за столу, він знову й знову проситиметься назад, нарікаючи на брак досвіду, незнання правил та підступи оббріхувачів із числа так званої «опозиції». Почуття втоми, знуджености та роздратування напрочуд влучно відбилося у знаменитій пораді Хав’єра Солани українським керівникам навчитися грати за правилами, а не гратися з правилами. У перекладі з дипломатичної мови на повсякденну це означає приблизно таке: ми тут в Европі, можливо, й лохи, але не аж такою мірою, аби зовсім не бачити й не розуміти, що ви там під своїм українським столом виробляєте. «Питання про перспективи членства України в Европейському Союзі поки що не стоїть», – підсумували слідом за Соланою його европейські колеґи. Було б, зрештою, дивно, якби це питання раптом постало відносно країни, котра впевнено з року в рік віддаляється від копенгаґенських критеріїв (зокрема щодо демократії, свободи слова, прав людини) замість до них наближатися.

 В цьому контексті книжка під назвою «Европейська інтеґрація України», підготована київським Центром миру, конверсії та зовнішньої політики за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду ім. Стефана Баторія, може видатися чимось із жанру наукової (або й не зовсім наукової) фантастики. Проте вона має ще й зовсім не утопійний підзаголовок: «...в оцінках лідерів українського політикуму, бізнесу та суспільства». Іншими словами – йдеться про певний проєкт, котрий хоч і виглядає з певних причин утопійним, проте за деяких обставин може виявитися цілком здійсненним. Власне, про ці причини й обставини йдеться у книжці, побудованій як своєрідна анкета з десяти запитань, адресованих тридцятьом «найвпливовішим, найактивнішим, найуспішнішим», як стверджують упорядники, «українським політикам, бізнесменам, науковцям, громадським діячам, інтелектуалам».

 Зрозуміло, що всі ці критерії («впливовости», «активности», «успішности») є досить умовні, а сам добір кандидатур (особливо коли йдеться про «бізнесменів», «громадських діячів» та «інтелектуалів») має вельми суб’єктивний характер. Перед нами зовсім не репрезентативна вибірка, покликана представити – з максимальною об’єктивністю – співвідношення настроїв у суспільстві чи, принаймні, у певному професійному/елітному середовищі. За жанром це радше різновид експертного опитування, що дає матеріял не так для соціологічного, як для політико-антропологічного аналізу.

 Найперше впадає в очі подиву гідна одностайність представників найрізноманітніших українських середовищ щодо самої доцільности европейської інтеґрації для України. Навіть провідник традиційно антизахідної Компартії України Петро Симоненко погоджується з «европейським вибором» як із «устремлінням українського народу досягнути життєвих стандартів передових країн ЕС» [24] і зазначає при тому – цілком слушно, – що все це «стане можливим лише у випадку демократичних перетворень у нашій країні» [75]. Інший, здавалося б, переконаний «антизахідник» Андрій Деркач – керівник одіозного парламентського об’єднання «В Европу разом з Росією», випускник Академії КўБ в Москві (1992), промотор московського православ’я й російського бізнесу, «олігархічний», як кажуть, власник газети «Киевский телеграф» і багато чого іншого – стверджує не більше, не менше:

К. Н. Леонтьев: Средний европеец как идеал и орудие всемирного разрушения

I
[Теперь посмотрим, не подтвердит ли наше мнение сама Европа устами самых знаменитых своих писателей].

Все эти писатели на разные лады подтверждают наше мнение; все согласны в том, что Европа смешивается в действительности и упрощается в идеале. Разница в том, что иные почти довольны той степенью смешения и упрощения, на которой находилась или находится в их время Европа; другие находят, что смешение еще очень недостаточно, и хотят крайнего однообразия, думая в этом оцепенении обрести блаженство; а третьи негодуют и жалуются на это движение.

К первым относятся более или менее все люди умеренно либеральные и умеренно прогрессивные. Иные из них не прочь от крайнего упрощения, но боятся бунтов и крови и потому желают, чтобы равенство быта и ума пришло постепенно.

Таков, например, Bastiat в своих "Harmonies economiques".

Его книга дорога именно тем, что она пошла и доступна всякому. Он говорит: "Мы не сомневаемся, ч го человечество придет ко всеобщему одинаковому уровню: материальному, нравственному и умственному", — и очень, по-видимому, рад этому; желает только постепенности в этом упрощении и формы его не предлагает.

Таков Абу в своей книге "Le progres".

В ней вы найдете тоже очень ясное расположение ко всеобщему однообразию. В одном месте он смеется над провинциальным собственником, который робеет в присутствии префекта, забывая, что префект одет хорошо и живет хорошо на подати, платимые этим собственником; смеется над матерями, которые хотят одеть сыновей своих в мундиры, вместо того чтобы учить их торговать или хозяйничать... (И мы готовы смеяться над мундирами, но не за то, что ими поддерживается хоть какое-нибудь отличие в нравах и быте, а за то, что они пластически безобразны и европейски опошлены.) В другом месте Абу говорит: "Конечно, храбрый генерал, искусный дипломат (un diplomate malicieux) и т. п. полезны, но они полезны для мира в том виде, в каком он есть теперь, а придет время, в которое они не будут нужны". Вот и еще две-три формы людского развития, человеческого разнообразия, психического обособления индивидуумов и наций уничтожаются. Не позволены уже более ни Бисмарки, ни Талейраны, ни Ришелье, ни Фридрихи и Наполеоны... Царей, конечно, нет и подавно. Про духовенство Абу прямо в этом месте не говорит, но он во многих других места своей книги отзывается или с небрежностью, или даже с ненавистью о людях верующих. "Пускай себе кто хочет ходит в синагогу, кто хочет в протестантскую церковь и т. д." Подразумевается: "Это не страшно, с этим прогресс справится легко!"

Кто же ему нужен?

Ігор Каганець: На нашій землі зачинається Боголюдство (інтерв'ю)

Ігор КАГАНЕЦЬ (псевдонім - Миро Продум), головний редактор журналу "Перехід - ІУ", завідувач Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України. Він - випускник Івано-Франківського інституту нафти і газу, автор книг "Нація золотих комірців" (1994) і "Психологічні аспекти в менеджменті" (1997), багатьох наукових публікацій.

- Пане Ігоре, в чому полягає мета вашого журналу?

- У створенні науково - світоглядної бази для переходу України до нової екологічної ніші, тобто до якісно вищого рівня стосунків між людиною та Богом, іншими людьми, природою й техносферою. Йдеться , по суті, про формування на наших теренах нової раси, яка створить відповідну цивілізацію. Цей проект називається "Золота Стежка", а його керівник - президент Українського клубу, що діє в Києві, Юрій Збітнєв.

- А чому перехід позначено такою латинською цифрою?

Тому , що процес, який уже розпочався, в історії еволюції Гомо сапієнс є четвертим. Перехід - І завершився формуванням раси перших людей - неоантропів - приблизно 40 тисяч років тому. Перехід - ІІ привів до формування осіб другого психоінформаційного рівня - до так званих європеоїдів - бореалів (кроманьйонців). Це відбулося на теренах Північного Надчорномор'я приблизно 25 тисяч років тому. Перехід на наступний - третій рівень відбувся приблизно 8 тисяч років тому завдяки формуванню на цій же території нової раси, яку називають арійською або, що не зовсім коректно, індоєвропейською. Це сталося в умовах гострої глобальної кризи, викликаної катастрофічним потеплінням на теренах Європи і одночасним похолоданням в Азії.

Нинішня ж криза, яку переживає світ, має завершитися формуванням раси четвертого рівня (мудрої і праведної), яку ми умовно називаємо "новими арійцями". Сказане вище - не фантазії, а наслідок критичного осмислення великого масиву історичних фактів. Ви можете особисто в цьому переконатися, ознайомившись із працею "Арійський стандартт" у другому числі (за 2000 рік) нашого журналу.

- Чим нова раса відрізнятиметься від сучасного людства?

- Нинішні земляни належать до рас усіх трьох рівнів. Але в ньому вже є й особистості, здатні сформувати расу-4. Зовнішньо вони майже не відрізняються від представників попередньої раси. Річ у тому, що еволюція людини чимраз більше переходить з площини фізичної у психічну й духовну, тому нова спільнота відзначатиметься передусім вищою свідомістю, вмітиме поєднувати свою волю з волею Божою (приклад Ісуса Христа, котрий, по суті, став її провісником), кращою організованістю і потужнішим інстинктом пізнання. Щодо фізичних параметрів, то четверта раса буде здоровішою завдяки більш природному способу життя, зокрема правильному харчуванню. Відповідно вона буде вродливішою.

Жан-Марі Ле Пен: Проти демонтажу націй

(Interview mit FN-Chef Jean Marie Le Pen: Gegen die Demontage der Nationen)

40 років тому в паризькому Єлисейському палаці французький президент Шарль де Ґоль та бундесканцлер Конрад Аденауер підписали німецько-французький договір про дружбу. Цим самим було проголошено кінець багатовіковому суперництву та «спадковій ворожості» обидвох країн. І вже тоді лунали заперечення т. зв. «атлантиків». В німецько-французькому союзі вони вбачали небажані сумніви в американській претензії на лідерство. Ця тема залишилася актуальною і сьогодні. Про це – розмова з головою французьких правих Жан-Марі Ле Пеном.

– Пане Ле Пен, у тридцятирічній історії Національного Фронту 2002-ий рік разом з участю НФ-кандидата в другому турі французьких президентських виборів залишиться в пам’яті як рік непередбаченої несподіванки. Цей надзвичайний успіх спричинив у політичних противників справжні «тижні ненависти» проти Вас. Чи Ви очікували, що це буде настільки інтенсивно?

– Чесно кажучи, ні. У минулому ми завжди стикалися між двома турами виборів з т. зв. «республіканським фронтом», що, зрештою, не заважало нашим кандидатам робити значні кроки вперед і здобувати від 30 до 35 відсотків, а часом й 49 відсотків голосів. Але такий методично і ретельно оркестрований опір був неймовірний. Побачити вільних мулярів пліч-о-пліч з єпископами, крупних капіталістів пліч-о-пліч з профспілками – це було особливе видовище.

Мілан Кундера: Трагедія Центральної Европи

У листопаді 1956 p директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт Повідомлення закінчувалося такими словами “Ми готові вмерти за Угорщину та Европу”.

Що означало це речення? Безперечно, воно означало, що совєтські танки загрожували Угорщині, а разом з нею й усій Европі. Але в якому сенсі Европа була в небезпеці? Чи радянські танки збиралися просунутися крізь угорські кордони, щоб вийти на Захід? Ні. Директор Угорської агенції новин хотів сказати, що радянські війська, атакуючи Угорщину, пішли в наступ і проти самої Европи. Він був готовий умерти, аби Угорщина залишилася Угорщиною і частиною Европи.

Але навіть, якщо сенс речення виглядає ясним, він і далі інтригує нас. Фактично ж у Франції, як і в Америці, стало звичним уважати, що на ставці під час вторгнення не були ні Угорщина, ні Европа, а тільки політичний режим. Ніхто ніколи не сказав би, що Угорщині як такій загрожувала небезпека, ще менше можна зрозуміти, чому угорець, зустрівшись лицем до лиця зі смертю, звертався до Европи. Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Европі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти?

Ні. “Вмерти за власну країну і за Европу” – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві.

Европа в географічному розумінні цього слова (тобто територія, розташована між Атлантикою та Уральськими горами) завжди ділилася на дві половини, які розвивалися окремо: одна була пов’язана з давнім Римом і Католицькою церквою, базою ж розвитку другої були Візантія та Православна церква. Після 1945 p. кордон між двома Европами пересунувся на кілька сотень кілометрів на захід, і кілька держав, що завжди вважали себе західними, одного ранку дізналися про те, що відтепер вони належать до Сходу.

У висліді три кардинальні зміни сталися в Европі після війни: змінилося становище Західної Европи, сталися зміни в Східній Европі, але в найскладнішій ситуації опинилася та частина Европи, що розташована географічно в центрі і за культурою належала до Заходу, – політично стала частиною Сходу.

П. В. Иванов: Сотериологические аспекты митраизма

Одним из примечательных явлений религиозной жизни Римской империи во II-IV вв.  н. э. было широкое распространение мистериальных культов ориентального генезиса, что свидетельствовало о кризисе не только греко-римского политеизма, но и всего античного миросозерцания. Греко-римские боги не были ни "внемлющими", ни сочувствующими. Граждане полиса, а затем подданные империи признавали традиционных богов до тех пор, пока они были гарантами хотя бы относительного спокойствия и благополучия. Подданный гибнущей империи жаждал утешения в мирских невзгодах и надежды на спасение и обретение бессмертия  в мире ином. Только те религиозные учения, которые имели сотериологические аспекты могли иметь шансы на популярность и быть востребованными.  Подобным запросам в полной мере отвечало и христианство, и ряд восточных культов, среди которых митраизм, отличающийся, по образному выражению Рамсея Макмиллана, "особым динамизмом".

Поскольку митраизм принадлежит  к категории религиозных культов, лишенных собственной  сакральной  литературы, то реконструкция его идеологии и культовой практики возможна на основе анализа  комплекса источников, значительную часть из которых составляют эпиграфические и иконографические памятники.

Космологические и астрологические аспекты занимали в митраизме значительное место, но Митра привлекал верующих не столько возможностью познать истоки мироздания и его законы посредством приобщения к мистическому знанию, сколь надеждой на преодоление смерти,  воскресение и обретение индивидуального бессмертия. В римском митреуме "Санта Приска" Мартен Фермазерен фиксирует надпись, которая читается как" Сила Митры превосходит смерть".

Антонін Лієм: Зауваги щодо центральноевропейської ідентичности

Чому саме протягом останніх років у Східній та Центральній Европі, та навіть і у Відні (хоча з інших причин) знову відкривають феномен Европи-Центру чи Центральної або Середньої Европи, який потрапив на передній план багатьох дискусій?

Я вважаю, що відповіді слід шукати у сфері практичної політики та в необхідності виживання. Мешканці Центральної Европи стали жертвами політичної стеноґрафії. Їх як “східних европейців” зарахували до російського чи радянського простору. Через приналежність до Центральної Европи, через намагання відновити та утвердити Центральну Европу як культурне, політичне і географічне поняття вони намагаються врятувати себе від цієї Східної Европи та відновити свою ідентичність.

Відню поняття Центральної Европи потрібне із подібних причин – на основі проблеми ідентичности та неоднозначного ставлення до історії та сучасности. Колись Відень був центром, melting pot-ом. Віденський вальс, сморід відмираючої цивілізації, як це в Парижі називали із рекламних мотивів, – тепер це не занадто цікаве. Набагато цікавіше те, що у Відні злилися воєдино і співіснували всі культури цього простору.

Однак на кордоні з Австрією лежить Словенія, Любляна, недалеко – хорватський Загреб, – ані радянська зона впливу, ані австрійська територія. Там теж часто говорять про Центральну Европу. А в Словенії чи Хорватії відбувається не наукова, а якраз політична, культурно-політична дискусія.

Про ці дебати багато написано, особливо в Німеччині. Однак тамтешня дискусія дещо інша, та й історична роль Німеччини щодо Центральної Европи є іншою. Німці знають це дуже добре, тому ми повинні належно оцінити те, що в Німеччині висловлюється пересторога щодо того, яке значення мало колись це поняття і що саме важило як ідеологія старої концепції Наумана про Центральну Европу.

Олег Гуцуляк: Апологія зброї: Режі Дебре і його теорія партизанської колонни

"Протест - це коли я говорю: ось це та ось це мені не подобається. Опір - це якщо я докладаю зусиль, щоб те, що мені не подобається, більше не повторювалося".
УЛЬРІКА-МАРІЯ МАЙНХОФ (1934-1976)

Учнем відомого французького філософа-неомарксиста Луї Альтюссера був Режі Дебре (Реже Дебре, Debrey), автор спершу незначних публікацій у французькій пресі про розвиток революційних процесів у Латинській Америці. В 1965 р. Дебре відвідує Південну Америку, зустрічається з партизанами різних країн континенту (зокрема, з Че Геварою Дебре познайомила героїня латиноамериканського революційного руху, німкеня з НДР під псевдо “Таня”) та випустив у 1967 р. книгу “Революція в революції ?”, котра стала помітним явищем у ідеологічному житті лівого руху та маніфестом багатьох радикальних груп тих років. У цій книзі Дебре говорив від імені латиноамериканської революційної соціології, внутрішньо асоціюючи себе з історичними подіями та ходом теоретичного розвитку на континенті.

В 1967 році Дебре організовує партизанську армію для початку повстання в Болівії, був взятий у полон на полі бою та засуджений військово-польовим судом до 30-річної каторги, але згодом новий, вже ліберальний болівійський уряд випускає його з тюрми. В ув”язненні Дебре написав короткі “Зауваги” (“Апунти”), після амністії поселився у Чілі, де видає книгу “Чілійська революція: Розмови з Альєнде” в 1971 році. Після приходу до влади уряду Піночета Угарте Дебре повертається до Франції, публікує "Апологію зброї" та виступає в ролі експерта з латиноамериканських проблем Соціалістичної партії Франції, а в часі президентства соціаліста Франсуа Мітерана стає його радником з міжнародних проблем.

Власне Реже Дебре винайшов термін "ДЕМОФАШИЗМ" для позначення основної політичної характеристики латиноамериканської ситуації вцілому. Вказуючи на бюрократизацію панівних реформістських партій, Дебре зробив висновок про їхнє переродження в олігархію та тиранію. Дебре заперечував усіх лівих, бо вони вросли у буржуазну політичну систему, є політично несамостійними, відзначені тавром європейського міметизму, браудеризму та географічного фаталізму.

Майбутню революційну війну (а її тепер успішно веде мексиканська революційна армія команданте Маркоса, учня Дебре!) він вбачав схожою на війни часів Сімона Болівара, заперечував легальну боротьбу, бо “революціонери не повинні давати остаточний бій на чужій території – території буржуазної представницької демократії”.

Внутрішній рушій революційних змін в Латинській Америці, задаючий їм прискорений ритм та визначаючий їх своєрідні форми, для Дебре – це демографічна динаміка більшості країн континенту: приріст населення драматизує ситуацію, не дає можливості чекати революціонерам. Цим зумовлюється і розрив між поколіннями революціонерів, бо “якщо вік половини венесуельців не перевищує 21 року, то ці молоді люди не знають старих лідерів і хочуть йти за тими, хто бореться з ними плече-в-плече”.

Теорія “революції в революції” Дебре (відома також під іменем “теорія партизанського вогнища”, чи “фокізм”) виходила з абсолютного протиставлення збройних шляхів боротьби мирним формам політичної дії. 

Дмитро Корчинський: Портрет грядучого Цезаря

Україна - це вершник без голови. Уже кілька сторіч вона скаче по колу і приміряє на свої плечі все, що валяється при дорозі. Десять років незалежності мало що змінили, проте час ілюзій уже минув. Навіть найнаївніші починають розуміти, що п'ятдесят мільйонів українців нині неспроможні висунути продуктивної національної еліти. Усі, хто тиняються коридорами влади, - це звичайні, нудні, сірі люди, які завчили напам'ять кілька правильних слів "на державній мові". Ми наперед знаємо, чого від них чекати, що вони скажуть і чим усе це закінчиться. Ми самі їх обрали на виборах і нам нічим себе утішити. Ми - причина власної апатії та несмаку. Утративши потенцію до бунту, ми натомість добре опанували культуру підпорядкування начальству і його наслідування. При цьому якість об'єктів наслідування, тобто українських керманичів, визначається нами ж самими. Ми втратили здатність вибирати прогресивних, талановитих лідерів, а тим більше генеральних реформаторів. Адже у нас вибирає більшість, і обов'язково - схожих на себе. Отож природно, що люди, схожі на цю більшість, є телепнями вищого ґатунку. Вони концентрують негативні властивості нації, і мало не все, що вони чинять, здатне тільки погіршувати задавнені хвороби її (нації) душі і тіла. Таким чином, українці потрапили в зачароване коло власного слабоумства і ризикують вічно пристосовуватися до його руйнівних наслідків.

Не все, однак, так безнадійно. Порочне коло, що утворилося, можна розірвати. Але це під силу лише тій людині, яка розуміє, що нам потрібний не парламент, а лікар-реаніматор. Діючи у режимі одноосібного керування, ця людина має зламати усю ситуацію. Україна зараз конче потребує можновладця-диктатора, свого національного Цезаря, незалежного від результатів недолугого "народного волевиявлення". Психологічний портрет і дії цього диктатора повинні, гадається, укладатися у єдино можливу схему.

Наталія Литвин: Звироднення Європи і поява новітніх етносів

На початку червня 2002 р. культурологічна фундація «Європейський гуманітарний інноваційний інститут» (м.Трір) оприлюднила прогноз змін у народонаселенні і культурній географії Європи на найближчі 150 років. Прогноз базовано на еволютивній комп’ютерній моделі CNMP-Algar, розробленій німецькими програмистами у 1999-2000 роках. Інтернет-анонс інституту повідомляє, що кількість варіантів і факторів впливу, врахованих прогностичною моделлю, не має прецедентів та аналогів.

Згідно прогнозу, найбільші зміни у кількості і складі народонаселення Європи за найближчі півтора століття відбудуться у Франції і в Східній Європі. Вже у 2080 році кількість неєвропейців у Франції складе 55-60%. А ще 10—13% громадян Франції кінця ХХІ століття будуть належати новій етнічній спільноті – афроєвропейській, рівень консолідації і впливу якої дозволить говорити про нову, «кольорову» західно-європейську націю із значним ресурсом життєздатності і порівняно швидкою динамікою народжуваності.

На той час всі традиційні європейські нації будуть мати, за висновками аналітиків, стабільну демографічну від’ємність і, як наслідок, перестаріле населення, неспроможне якісно сприймати виклики часу. Коментатори цього прогнозу говорять про те, що через 50 років Європа породить новий феномен – «народності» виключно міського типу мешкання, із синтетичними (безфольклорними) культурами та мішаними, переважно сленгово-функціональними, говірками. Зародки таких «народностей» (у «пролетарських» передмістях Парижу, Марселя, Відня, Лондону) вже досліджуються етнографами. Вони передбачають, що расові та національні зсуви приведуть до поступового видозмінення європейського психокультурного ландшафту в бік недемократичних, замкнених і кланових афро-азійських культурних і релігійних систем. У 2150 році, за цим прогнозом, кількість мусульман у Західній Європі перевищить число практикуючих християн.

Щось подібне, але з більш «жорсткою» динамікою, очікує також Східну Європу. Прогноз CNMP підтверджує здогадки про катастрофічне збезлюднення слов’янських країн у найближчі 40-70 років і появу на їх території ненаселених «екологічних дір» на кшталт Чорнобильської зони. Не виключено, що одна з цих «дірок» охопить теперішню Донеччину і значний шмат Луганщини [так і сталося з 2014 р.].

Росію очікує масове переселення китайців і зкитайщення спочатку Сибіру (через 60-80 років), а потім виникнення на рубежі ХХІІ століття багатомільонного єврокитайського етносу із сильною присутністю реліктової російської культури. Російська мова може значно збагатитись китайською і тюркською лексикою. Великі російські міста стануть етнічними «реакторами», де масова гібридизація виплавить нові динамічні і, не виключено, войвничі суб-етноси з імперською культурною ментальністю.

Україна у найближчі 150 років може відбутись як територія «етнічного транзиту» єврокитайців на Захід. Процес поступового розселення монголоїдної раси Європою призведе до «вимивання» слов’янського населення з території сучасних України і Молдови (а можливо і з території Балкан). На землях України поступово виникнуть три етнокультурні зони: «єврокитайська» на сході, «причорноморська» (багатоетнічна), з гібридизованою культурою, яка описується терміном «постімперський релікт» і «карпатсько-поліська» (переважно слов’янська за генезою) з сильним впливом глобальної англомовної та єврокитайської культур. За рахунок такого «транзиту», населення українських міст (особливо причорноморських) різко зросте між 2040 і 2080 роками. У цей період не виключені етнічні конфлікти за володіння ресурсами і транспортними артеріями. Крим може стати частиною вищевказаного російсько-китайського етнічного поля.

Андрій Шкiль: Україна як царство дрiмоти

Україна – це капище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал – наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Европи i чекали “самостійности”. Господь не витримав цього знущання i здійснив диво. Вдоволені результативністю свої релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання i благополуччя. При цьому нас не лякає час i швидкоплинність життя. Ми поводимося, мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою. Українці – це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінности. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи із усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все “знаючи”, ми перебуваємо у постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовані ярлики. Черговий парламент для нас – ніщо. Черговий прем’єр для нас – ніхто. Флот – це те, що ділиться саме по собі. Гривня – це рубль. Свиня – це сусід. А сало – це продукт.

Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної української духовности. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами чудеса. Не рухаючись з місця i не роблячи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань.

Теоретично у нас все є. Головне, цього дочекатися. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять i проходять, а дівчатка з віночками i дідусь з бандурою – вічні. Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном, “згинуть наші вороженьки. як роса на сонці” – тобто самі по собі... “Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці” – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. “Ще на нашій Україні доленька доспіє” – іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами стається, не має жодного значення, тому що у кожній українській хаті мешкають монахи, значно кращі за буддійських, знайомі із небаченим почуттям нірвани.

Антон Рачев: Пътят към Властта и Новите Десни

“Ние живеем в епоха на тотална информатизация и технократска диктатура. Възможно е да игнорирате компютъризацията, да не гледате телевизия и видео, укривайки се в някое запустяло селце, съчинявайки букет от сонети. Толкова по-зле за вас. Тогава сами отпадате, и то доброволно от времето, и строите своя собствен затвор.”
Павел Тулаев – гл. редактор на сп. “Атеней”

Днес пацифизмът не е вече на мода. Жестоки са условията на борбата за съществуване, за успех, за победа. Ден след ден, месец след месец, година след година, е в ход едно непресекващо съревнование, безкомпромисна конкуренция, безмилостна борба за надмощие.

Всъщност са налице достатъчно основания да се счита, че с приключването на “студената война” набира скорост една друга, още по-всеобхватна по своите мащаби такава. Тя се води в нови пространства, с нови технологии, в нея участват нови субекти. Новият тип агресии са направлявани и ръководени от мултинационални компании, интернационални корпорации, от международни банки и организации. Целта им – установяване на “нов световен ред”, а инструментите им – новите технологии и комуникации. Това води и до промяна във формите на противопоставяне.

Ако в миналото е било достатъчно да се щурмува определена крепост, да се влезе в нея и да се диктуват на нейните жители условията на завоевателя, то днес проникването и контролът над хората се реализира в хилядократно по-голям мащаб с помощта на електронните средства за масова информация.

Умберто Еко: З приводу західної вищости

Всі релігійні війни, які закривавлювали світ протягом століть, були породжені пристрастями та прислужували спрощеним протиставленням: Ми і Решта, Добрі і Злі, Білі і Чорні. Так, західна культура була багатою (не лише сьогоднішні Просвітники, але набагато раніше, в епоху коли францискан Роджер Бекон закликав плекати мови, бо, мовляв, так само як “невірні”, ми маємо до вивчення ті ж самі речі) і тому, що вона намагалася піддати світлу пошуків та критичному розумові “розірваність” згубних спрощеностей.

Звичайно, так було не завжди: як Гітлер, що палив книжки, ув’язнював “деґенероване” мистецтво, нищив “нижчі” раси, чи фашизм, – вони примушували мене в школі співати “Боже, прокляни англійців”, тому, що вони є “народом, який їсть п’ять разів в день”, тобто є неповноцінними ненажерами порівняно до поміркованих спартанських італійців, але це все факти приналежні західній культурі.

Але для нашого обговорення з молоддю це найкращі аспекти західної культури, в усякому разі, якщо ми не бажаємо нових веж, що обвалюються: це стане зрозумілішим в ті часи, що прийдуть після нас.

Елемент незручности: часто не мала успіху спроба схопити різницю, яка існує в ідентифікації та в її чистих підставових коренях; розуміння того, що існують інші коріння, й інші міркування про те, що є добрим і злим. Стосовно моїх коренів, коли мене запитують: де я би радше вирішив провести мої пенсійні роки – в селищі Монтеферато, в чарівних околицях Абруццо чи на м’яких пагорбах, що оточують Сієну, я оберу Монтеферато. Але тоді це все одно не буде справедливим щодо інших реґіонів нижньої Італії чи П’ємонту.

Алєксандр Тарасов: Голомозі / Скінгеди: Нова протофашистська молодіжна субкультура в Росії

Росія – країна арійців! Годі, позбиткувались з нас усякі жиди і більшовики. Ми, арійці, тут господарі. І ми будемо господарями. Коли ми прийдемо до влади – ми усіх вишикуємо попід стінами і всім скажемо: “Жиди і комісари – крок вперед!” І всіх жидів і комуняк – з кулемета. Потім скажемо: “Вузькоокі та чорнодупі – крок вперед!” І всіх вузькооких і чорнодупих – на копальні та лісоповал. Нехай працюють... Хай живе Тисячолітній Великий Райх Арійської Нації!..
З промови неназваного промовця-скінгеда на мітингу White Power [Влада Білих] у Москві навесні 1997 р.

Чи траплялись вам групи молодих людей з голеними головами, в однакових чорних джинсах і маскувальних куртках без комірів, у високих армійських черевиках, з нашитим на рукаві прапором рабовласницької Конфедерації? Це й є голомозі, а ще – скінгеди [Від англ. skin head – голена голова]. Самі себе вони називають коротким словом скін.

Про них майже не пишуть, але поміж підлітків великих міст вони – уже легенда. Дорослі намагаються їх не помічати, причому не лише пересічні обивателі, але й представники закону. Але вони заявляють про себе самі, стаючи дедалі нахабнішими й агресивнішими. В листопаді 1998 р. в Архангельську судили групу наці-скінів, котрі навесні того ж року створили організацію, яка поставила за мету вигнати силоміць з Архангельська усіх “чорних”. Члени групи – підлітки від чотирнадцяти до вісімнадцяти років – носили пов’язки із свастикою і давали “присягу арійця”... Всього за два тижні вони здійснили понад десяток збройних нападів на “кавказців” (одній з жертв було завдано сімнадцять колото-різаних ран). Лідери кавказьких громад Архангельська прийшли до місцевого міліцейського керівництва і попередили, що коли це триватиме й надалі, то вони можуть не стримати своїх земляків від масових заворушень, – після чого в архангельських правоохоронних органах, природно, “усіх познімають”. Міліцейському керівництву останній аргумент видався дуже переконливим – і групу швидко виявили і заарештували. На суді, однак, усі відбулись умовними термінами і лише 18-річного лідера групи Зикова засудили до семи років ув’язнення. Цікаво, що факт створення расистської організації судові “довести не вдалось”.

У Москві в попередньому ув’язненні перебуває ще одна група скінгедів – так звані “чистильники”. Всі вони також підлітки: молодшим – років по шістнадцять, старшому – дев’ятнадцять. Група проводила “зачистку” Москви від бомжів, які начебто “поганили образ столиці”– їх наці-скіни, не довго думаючи і не зважаючи на національність, убивали. Точна кількість вбитих невідома, позаяк смерть бомжа зазвичай залишається нерозслідуваною. Поки що слідство висунуло звинувачення в трьох убивствах і одній спробі убивства.