Синіша Малешевіч. Націоналізм як спосіб життя

Malešević, Siniša. Nationalism as a Way of Life: Nationalism as a Way of Life: The Rise and Transformation of Modern Subjectivities. Cambridge University Press, 2025. 376 p.

Книга Синіши Малешевича «Nationalism as a Way of Life» (Націоналізм як спосіб життя) є однією з найбільш вагомих праць у сучасній соціології націй та націоналізму. 

Ця книга фактично є продовженням його попередніх фундаментальних досліджень, таких як Grounded Nationalisms (Обґрунтовані націоналізми, 2019), і фокусується на тому, як націоналізм трансформувався в ХХІ столітті, ставши домінуючою формою сучасного світосприйняття.

Малешевич відходить від традиційного розгляду націоналізму лише як ідеології чи політичного руху, пропонуючи натомість погляд на нього як на глибоко вкорінену соціальну практику.

1. Основна теза: Націоналізм як «тло» життя

Головний аргумент Малешевича полягає в тому, що в сучасному світі націоналізм став настільки всеохопним, що ми перестали його помічати. Він порівнює його з повітрям: ми не думаємо про нього, поки воно чисте, але без нього неможливе наше соціальне існування.

Від ідеології до практики: Автор стверджує, що націоналізм — це не просто набір ідей, які проповідують політики, а сукупність щоденних ритуалів, бюрократичних процедур та способів сприйняття світу.

Природність: Націоналізм перетворив «націю» на єдину легітимну форму політичної спільноти. Ми сприймаємо поділ світу на нації як щось природне і вічне, хоча це відносно новий історичний феномен.

2. Ключові концептуальні стовпи

Для пояснення того, як націоналізм став «способом життя», Малешевич виділяє три критичні чинники:

А. Організаційна потужність (Organizational Ideological Power)

Націоналізм не тримається на самій лише вірі. Він потребує величезного бюрократичного апарату. Школи, армії, податкові служби та перепис населення постійно «відтворюють» націю. Держава класифікує нас як громадян певної країни з моменту народження, роблячи національну ідентичність неминучою.

Б. Гіпер-ідеологізація

Малешевич стверджує, що сучасні суспільства є більш ідеологізованими, ніж будь-коли в історії. Навіть якщо ми вважаємо себе аполітичними, наша мова, освіта та медіа-простір просякнуті національними категоріями.

В. Мікро-солідарність

Це один із найцікавіших аспектів книги. Автор аналізує, як абстрактна любов до мільйонів незнайомців (нації) поєднується з нашою природною схильністю до солідарності в малих групах (сім'я, друзі). Націоналізм успішно «каналізує» емоції з мікро-рівня на макро-рівень держави.

3. Критика «банального націоналізму»

Малешевич розвиває ідею Майкла Білліґа про «банальний націоналізм» (прапори на урядових будівлях, монети, прогноз погоди). Однак він іде далі, підкреслюючи, що ці символи працюють лише тому, що вони підкріплені соціальною інфраструктурою.

Важлива думка: Націоналізм — це не те, що ми «маємо» (ідентичність), а те, що ми «робимо» (соціальна дія).

4. Націоналізм, насильство та війна

Малешевич — експерт із соціології війни, і в цій книзі він пояснює, чому люди готові вмирати за націю.

Він заперечує ідею, що люди агресивні за природою.

Навпаки, він показує, як складні бюрократичні структури та ідеологічна обробка «примушують» або «переконують» індивіда подолати страх смерті заради абстрактної спільноти.

Висновок

Книга Синіши Малешевича — це виклик спрощеним поглядам на націоналізм. Вона доводить, що навіть у часи глобалізації націоналізм не зникає, а лише глибше вкорінюється в наші повсякденні звички, структуруючи те, як ми мислимо, відчуваємо та діємо.

Зміст книги

Бунге, Маріо. Солідарність, співпраця та інтегральна демократія

Bunge, Mario. Filosofía Política: Solidaridad, Cooperación y Democracia Integral (2009)

Бунге, Маріо. Політична філософія: Солідарність, співпраця та інтегральна демократія (2009)

Політологи описують та пояснюють політику; філософи критично досліджують її та пропонують покращення, а часом і радикально інші соціальні риси. Іншими словами, політичні філософи пропонують сценарії та мрії, де соціологи пропонують знімки існуючих політичних організацій.

Політична філософія — це не розкіш, а необхідність, вирішальна для розуміння сучасної політики та, перш за все, для уявлення про краще майбутнє. 

Але щоб вона могла надавати таку послугу, ця дисципліна повинна бути частиною цілісної системи, яка також включає реалістичну теорію пізнання, гуманістичну етику та світогляд, узгоджений із сучасною наукою та технологіями. У цьому сенсі відповідальна політика повинна ґрунтуватися не на ідеології, а на філософії, особливо етиці, а також на соціальній технології, яка є ефективною лише тоді, коли вона ґрунтується на серйозній та суворій соціальній науці. 

Іншою центральною темою політичної філософії є ​​аналіз можливості поширення демократії з політичної сфери на інші відповідні галузі: управління багатством, навколишнім середовищем та культурою. Тут Маріо Бунге знову пропонує альтернативу як капіталізму в кризі, так і нині неіснуючому соціалізму, який ніколи не був справжнім. Цією альтернативою є інтегральна демократія: тобто рівний доступ до природних ресурсів, рівність статей і рас, рівність економічних і культурних можливостей, а також участь народу в управлінні спільними благами. 

Звертаючи увагу на напрямок руху нашого світу, у своїй праці «Політична філософія» Маріо Бунге розкриває свою точку зору як громадянина, стурбованого історичними подіями.

Маріо Аугусто Бунге (1919 – 2020) – аргентинський філософ і фізик, який переважно працював у Канаді. Бунге був плідним інтелектуалом, автором понад 400 статей та 80 книг, зокрема монументального «Трактату про основну філософію» ("Treatise on Basic Philosophy") у восьми томах (1974–1989), всебічного та ретельного дослідження тих філософських аспектів, які Бунге вважає основою сучасної філософії: семантики, онтології, епістемології, філософії науки та етики. У своєму трактаті Бунге розробив комплексний науковий світогляд, який потім застосував до різних природничих та соціальних наук. Бунге був відзначений двадцятьма одним почесним докторським ступенем та чотирма почесними професорськими званнями в університетах як Америки, так і Європи. Бунге був членом Американської асоціації сприяння розвитку науки (AAAS) (1984–) та Королівського товариства Канади (1992–), і він входить до Зали слави науки AAAS.

Аростегі, Хуліо. Історичні дослідження: теорія та метод

Aróstegui, Julio. La investigación histórica: teoría y método (1995).

 Аростегі, Хуліо. Історичні дослідження: теорія та метод (1995).

Праця «Історичні дослідження» (1995) іспанського історика Хуліо Аростегі (1939-2013) є трактатом з історіографічної епістемології, аналізом наукової методології та реконструкцією фундаментальної професійної практики, що розглядає природу історичного знання в епоху постмодерну. 

Книга зосереджена на критиці наївного емпіризму та крайнього релятивізму, постулюючи натомість, що історія – це соціальна наука з власним об'єктом дослідження: зміною суспільств з часом. 

Аростегі досліджує функцію взаємозв'язку між теорією та даними, структуру розмежування між подією та процесом, концепцію причинно-наслідкового пояснення як рушійну силу наукової точності та суттєвий зв'язок між істориком та побудовою наративу з інтерсуб'єктивною валідністю. 

Ця робота висвітлює виправдання критичної методології та теоретичної строгості не як бюрократичного тягаря, а як суворого аналітичного інструменту для руйнування ілюзії, що минуле пояснює себе, та для розуміння стійкості структур доказів, гіпотез та синтезу, що визначають дисципліну. Це важливе дослідження, яке ілюструє діалектику між минулою реальністю та історіографічною конструкцією.

I. Концептуальна основа: Історія як соціальна наука

Аростегі стверджує, що історія — це не література і не хроніка, а наукова дисципліна, яка вимагає попередньої теоретичної основи для дослідження джерел.

Об'єкт історії: Автор стверджує, що історик вивчає не «минуле», а радше соціальну темпоральність. Том присвячений таксономічному визначенню ключових понять: категорія, історичний факт, джерело, герменевтика та пояснення.

Книш, Александер. Суфізм

Knysh, Alexander. Sufism: A New History of Islamic Mysticism (2017)

Книш, Александер. Суфізм: Нова історія ісламського містицизму (2017)

Після століть, коли суфізм був найважливішою аскетично-містичною течією ісламу, він зазнав різкого занепаду у ХХ столітті, а в останні десятиліття пережив приголомшливе відродження. У цій вичерпній новій історії суфізму від найдавніших століть ісламу до сьогодні Александер Книш, провідний експерт з цієї теми, розкриває традицію в усьому її багатстві.

А. Книш досліджує, як суфізм сприймався як свідками, так і сторонніми з моменту його зародження. Він розглядає ключові аспекти суфізму, від визначень та дискурсів до лідерства, інституцій та практик. Він приділяє особливу увагу суфійським підходам до Корану, проводячи паралелі з подібним використанням священних писань у юдаїзмі та християнстві. 

Він простежує, як суфізм виріс із набору простих морально-етичних приписів у витончену традицію з професійними суфійськими майстрами (шейхами), які стали впливовими гравцями в мусульманському суспільному житті, але чий авторитет був оскаржений тими, хто виступав за рівність усіх мусульман перед Богом. 

А. Книш також досліджує коріння триваючого конфлікту між суфіями та їхніми фундаменталістськими критиками, салафітами, що є важливим фактом сучасного мусульманського життя. 

Ґрунтуючись на численних первинних та вторинних джерелах, суфізм є незамінним поясненням життєво важливого аспекту ісламу.

Орландіс, Хосе. Навернення Європи до християнства

Orlandis, José. La conversión de Europa al cristianismo (1988).

Орландіс, Хосе. Навернення Європи до християнства (1988).

Праця *Навернення Європи до християнства* (1988) іспанського історика та юриста Хосе Орландіса (1918-2010) – це трактат з релігійної історії, аналіз процесів євангелізації та реконструкція фундаментальної культурної ідентичності, що стосується переходу від язичництва до духовної єдності західного християнства. 

Книга зосереджена на критиці погляду на християнство як суто механічне чи політичне нав'язування, стверджуючи, що це була глибока метаморфоза, яка інтегрувала класичну спадщину з вірою германських народів. Орландіс досліджує зв'язок між престижем християнського Риму та легітимністю нових монархій, структуру розмежування між наверненням еліт та збереженням популярних релігійних практик, концепцію «другої євангелізації» (народів півночі та сходу) як рушійної сили європейської експансії, а також суттєвий зв'язок між чернецтвом та створенням мережі центрів культури та навчання. 

Ця робота висвітлює виправдання історичної науки та християнського гуманізму не як апологію, а як суворий аналітичний інструмент для розуміння стійкості структур етики, права та світогляду, що визначали середньовічну Європу. Це важливе дослідження, яке ілюструє діалектику між місією та культурою.

 I. Концептуальна основа: Християнський Рим та варварські народи

Перша вісь аналізу присвячена встановленню контексту германських вторгнень та тому, як Церква була єдиною інституцією, яка пережила адміністративний крах Західної Римської імперії.

Церква як міст: Автор стверджує, що християнство діяло як соціальний клей, який дозволив злиття іспано-римського/галло-римського населення та германських завойовників. Цей том присвячено таксономічному визначенню ключових понять: євангелізації, аріанства, католицизму, синодів та чернецтва.

Фройнд, Жульєн. Сутність політичного

Freund, Julien. La esencia de lo político (L'essence du politique, 1965; edición española de 1968).

Фройнд, Жульєн. Сутність політичного (L'essence du politique, 1965; іспанське видання 1968).

Праця «Суть політичного» (1968) французького філософа та соціолога Жульєна Фройнда (1921-1993) є одним із найретельніших трактатів з політичної філософії, аналізу феноменології влади та реконструкції теорії конфлікту 20-го століття. Будучи учнем Раймона Арона та глибоко вплинувши на Карла Шмітта та Макса Вебера, Фройнд розглядає політику не як моральну чи економічну діяльність, а як автономну та постійну категорію людського існування. 

Книга зосереджена на критиці утопічних бачень, які прагнуть усунення конфлікту, постулюючи натомість, що політичне визначається нездоланними передумовами. Фройнд досліджує функцію взаємозв'язку між командуванням та послухом, структуру розмежування між публічним та приватним, а також концепцію діалектики друга-ворога як рушійної сили політичної єдності. 

Ця робота висвітлює виправдання політичного реалізму, який руйнує ілюзію вічного миру та розуміє стійкість структур суверенітету та ризику, що визначають життя в суспільстві. Це важливе дослідження, яке ілюструє діалектику між Порядком і Війною.

Олег Гуцуляк: Освіта та Наука як Кузня Мезоєвразійської (Скіфо-Сармато-Козацько-Української) Суб’єктності

 Освіта та Наука як Кузня Мезоєвразійської (Скіфо-Сармато-Козацько-Української) Суб’єктності

1. Зміна освітньої парадигми: Від "Слухняного гвинтика" до "Відповідального лідера"

Освіта в мезоєвразійському контексті має базуватися на принципі активного Чину.

Скасування "зрівнялівки": Замість придушення «найрозумніших», школа має створювати для них простір максимального виклику.

Командна суб’єктність: Навчальний процес будується не лише на індивідуальних тестах, а на проєктній роботі (козацький "гурт"), де результат «Ми» залежить від того, наскільки ефективно «найрозумніший» зміг організувати та посилити інших.

Виховання гідності: Учень набуває статусу та поваги не за оцінки, а за реальний внесок у розвиток шкільної чи місцевої громади.

2. Наука як "Інтелектуальна Варта"

Наука в цій моделі перестає бути "вежею зі слонової кістки" (європейський академізм) або інструментом державної пропаганди (євразійство). Вона стає інструментом виживання та експансії спільноти.

Прикладний інтелект: Наукові розробки мають бути інтегровані в реальний сектор (безпека, екологія, технології). Бути вченим — це бути «найрозумнішим», чий розум стає щитом або мечем для «Ми».

Наукові кластери як сучасні "Січі": Створення автономних науково-технологічних хабів, де панує внутрішня демократія, але зовнішня ціль — посилення держави-спільноти.

3. Механізм запобігання "Відтоку мізків" (Brain Drain)

Головна небезпека для «найрозумнішого» в євразійській системі — відчуття непотрібності, що веде до еміграції. Мезоєвразійська модель вирішує це через соціальний статус: : Ми не просто платимо інтелектуалу зарплату, ми надаємо йому Гідність та Вплив. У системі «Ти і ми — разом!», науковець чи інженер отримує право вирішального голосу в стратегічних питаннях спільноти. Його інтелект стає його капіталом у "спільному сейфі".

Маріас, Хуліан. Ідея метафізики

Marías, Julián. Idea de la metafísica (1954)

 Маріас, Хуліан. Ідея метафізики (1954)

Праця «Ідея метафізики» (1954) іспанського філософа Хуліана Маріаса (1914-2005), головного учня Ортеги-і-Гассета, є трактатом з історичної логіки, аналізом емпіричної структури життя та реконструкцією метафізики як «науки про радикальну реальність», яка відповідає потребі людства знати, чого очікувати. 

Книга зосереджена на критиці традиційної метафізики, що розуміється як абстрактна теорія, постулюючи натомість, що метафізика є необхідною функцією людського життя, яка виникає, коли життя стає проблематичним. Маріас досліджує функцію взаємозв'язку між життям і розумом, структуру розмежування між радикальною реальністю (моє життя) та вкоріненими реальностями (все інше), концепцію «встановлення» як рушійної сили знання та суттєвий зв'язок між історією філософії та побудовою особистої та систематичної істини. 

Робота висвітлює виправдання Життєвого Розуму (la Razón Vital) та Мадридської школи не як замкнутої системи, а як суворого аналітичного інструменту для руйнування ілюзії чистого розуму та розуміння стійкості структур темпоральності, обставин та покликання, що визначають існування. Це важливе дослідження, яке ілюструє діалектику між Живою Істотою та Буттям (la dialéctica entre el Viviente y el Ser).

I. Концептуальна основа: Метафізика як життєва необхідність

Для Маріаса метафізика — це не інтелектуальна розкіш, а те, що людство робить, бо не має іншого вибору, якщо хоче жити з ясністю. Філософія — це спроба нав'язати порядок хаосу існування.

Радикальна Реальність: Автор стверджує, що відправною точкою всієї філософії є ​​не «я» (ідеалізм), ані «речі» (реалізм), а єдність обох: моє життя. Том присвячено таксономічному визначенню ключових понять: Радикальної Реальності, Емпіричної Структури, Обставин, Проекту та Інсталяції.

Вісь Істини як Визначеності: Досліджується прозорий та систематичний тон твору. Маріас пропонує всебічну критику скептицизму, стверджуючи, що пошук визначеності є фундаментальною сферою мислення. Автор аналізує, як екзистенційна «корабельна аварія» виступає рушійною силою метафізики: лише коли людство відчуває себе втраченим, ми змушені побудувати карту реальності. Текст підкреслює першочерговість біографічного пояснення: метафізика – це те, що ми робимо зі своїм життям, коли ставимо його під сумнів.

 II. Фокус аналізу: Емпірична структура та історична причина

Основна мета дослідження – аналіз того, як метафізика повинна пояснювати конкретну форму людського життя, яка завжди є історичною та розташованою в певному контексті.

Причини структури (життя як подія): Розглядаються первинні причини, закріплені в темпоральності. Маріас аналізує життя як «завдання», так і «майбутнє», що є джерелом, що підживлює потребу в життєвій причині. Автор визначає «встановлення» (буття у світі певним чином) як сцену для всієї можливої ​​істини, припускаючи, що немає істини без суб'єкта, який її проживає.

Вісь актуальності (Метафізика та історія філософії): У цьому розділі розглядається напруженість, спричинена очевидною суперечністю минулих філософських систем. У книзі наголошується на тому, що історія філософії – це сама філософія в розвитку. Маріас аналізує послідовність теорій як важливий ресурс для розуміння того, як людство відкривало шари реальності. Робота ілюструє, як Ідея Метафізики є лабораторією людської самосвідомості, припускаючи, що спадщина Хуліана Маріаса полягає в поверненні метафізики до сфери повсякденного та нагального, підтверджуючи, що мислення – це найвища форма життя.

Центральні питання: Аналіз завершується зв'язком між метафізикою та антропологією. Робота Хуліана Маріаса існує в межах напруженості між суворістю системи та плинністю життя. Дослідження ілюструє, як його книга є важливим ресурсом для розуміння того, що метафізика – це наука про основи, які дозволяють людству володіти власним життям, припускаючи, що її цінність полягає в тому, що вона залишила нам бачення, де ясність є моральним імперативом інтелектуала.

Читати працю - https://archive.org/details/marias-julian.-idea-de-la-metafisica-1954_202107

Переклад з "Cortex Philosophicus"

Рашисты развернули репрессии против малых народов Евразии

 17 декабря в Москве была арестована Дарья Егерева — активистка, представительница народа селькупов, сопредседательница Международного форума коренных народов по изменению климата и член Координационного органа коренных народов ООН. Ей предъявлено обвинение в связях с объединением коренных малочисленных народов Севера «Абориген Форум», который ранее был безосновательно внесен в реестр экстремистских, а потом и террористических организаций.

Начиная с 17 декабря сотрудники ФСБ провели серию из как минимум 17 обысков и задержаний активистов — членов коренных общин по всей стране, в том числе селькупов, тубаларов, чулымцев, шорцев, кумандинцев, долганцев, юкагиров, эвенков, саамов и нганасанов. Международный комитет коренных народов России сообщил, что в Москве были задержаны двое активистов, но информации о втором аресте пока нет.

Вот что говорит заместительница председателя Постоянного форума ООН по вопросам коренных народов Хинду Умару Ибрагим:

«Во всем мире представители коренных народов сталкиваются с криминализацией, гонениями и судебными преследованиями, направленными на то, чтобы заставить нас замолчать, разрушить наши институты и ослабить наши коллективные усилия по защите наших прав и территорий. Эти целенаправленные действия представляют собой серьезные нарушения прав человека и международного права».

Международный комитет коренных народов России выпустил заявление с призывом к международным организациям, правозащитникам и журналистам выступить в защиту коренных активистов, которые подвергаются политическим репрессиям в РФ. Наши коллеги из Антидискриминационного Центра Мемориал присоединились к этому заявлению. Мы также выражаем солидарность и требуем прекратить политические преследования коренных активистов, дискриминацию и колониальное подавление коренных народов.

✍️ Сейчас Дарья Егерева находится в СИЗО №6 УФСИН по г. Москве. Напишите ей письмо! Адресат: Егерева Дарья Анатольевна, 07.04.1977 г. р. Вы можете также отправить письмо через онлайн-сервисы «Зонателеком», «Ф-письмо» и http://PrisonMail.Online (для иностранных карт).

ЗАЯВЛЕНИЕ ФОРУМА СВОБОДНОЙ РОССИИ

ПО ПОВОДУ ПРОДОЛЖАЮЩЕГОСЯ УЩЕМЛЕНИЯ ПРАВ КОРЕННЫХ НАРОДОВ РОССИИ

Мы решительно осуждаем новую масштабную волну репрессий против коренных народов России, эскалацию арестов, допросов и обысков, которые прокатились по всей стране, прежде всего в регионах проживания коренных малочисленных народов Севера Сибири.

17 декабря 2025 года в Москве была арестована Дарья Егерева — селькупка по национальности, сопредседатель одного из крупнейших международных форумов коренных народов при ООН и многолетняя участница борьбы за права коренных народов на международном уровне.

Ей предъявлены обвинения в «терроризме», т.е. фактически её обвиняют исключительно за правозащитную деятельность, которая носила законный мирный характер и осуществлялась ненасильственными средствами. 

Одновременно в десяти регионах страны прошли допросы и обыски у активистов и лидеров общин коренных народов. Репрессивная машина прокатилась по представителям народов, чья численность исчисляется тысячами, а иногда сотнями человек. Но именно против них сегодня преступная российская власть применяет самые жёсткие репрессии и безжалостно отправляет в топку кровавой агрессивной войны. 

ДЕКЛАРАЦІЯ ТРИЗУБА, ЛІЛІЇ ТА КЛЕНА: Про заснування Канадсько-Європейсько-Української Договірної Організації (CEUTONIA)

CEUTONIA

Варіант 1: Офіційний та структурний (найбільш збалансований)

Canadian European Ukrainian Treaty Organization Network for Interactive Alliance (Мережа Канадсько-Європейсько-Української договірної організації для інтерактивного альянсу)

Варіант 2: Стратегічний (з акцентом на безпеку)

Canadian European Ukrainian Treaty Organization for National Integrity and Assistance (Канадсько-Європейсько-Українська договірна організація з питань національної цілісності та допомоги)

Варіант 3: Інноваційно-розвивальний

Canadian European Ukrainian Treaty Organization for Next-gen Infrastructure Advancement (Канадсько-Європейсько-Українська договірна організація для розвитку інфраструктури наступного покоління)

Місія CEUTONIA

«Створення непохитного трикутника безпеки та процвітання між Канадою, Європою та Україною задля захисту свободи, технологічного лідерства та сталого майбутнього в мінливому глобальному порядку».

Ключові стратегічні цілі:

Гарантування колективної стійкості: Об’єднання військового досвіду України, стратегічного потенціалу Європи та логістичної потужності Канади для стримування будь-якої агресії.

Технологічний симбіоз: Інтеграція інновацій у сферах оборонних технологій, кібербезпеки та енергетики для забезпечення технологічної незалежності членів блоку.

Економічна солідарність: Формування преференційного торгового простору, що стимулює відновлення інфраструктури та вільний рух капіталу між країнами-учасницями.

Захист демократичних стандартів: Спільна протидія дезінформації та зміцнення інституцій, що базуються на верховенстві права.

Девіз (Слоган):

"Unity Across Oceans, Strength Within Borders" (Єдність через океани, сила всередині кордонів)

 Рада Комісарів CEUTONIA — це вищий орган виконавчої влади та стратегічного планування Альянсу. На відміну від суто політичних з’їздів, Рада Комісарів діє як «технократичний уряд» блоку, де кожен комісар відповідає за конкретний напрямок інтеграції.

Ось детальна структура та принципи роботи Ради:

Тарас Чухліб: У чому головна причина Волинської трагедії 1943 року

Тарас Чухліб, доктор історичних наук.

Історики завжди думають історично. А історичний підхід передбачає вивчення причин того чи іншого явища, бо нічого нізвідки не виникає. 

От чому у 1943 році наші предки-українці на Волині підняли велике постання проти Польщі? 

А тому що за 23 роки до того Варшавський сейм 17 грудня 1920 року одноголосно ухвалив спеціальний закон - "АКТ ПРО НАДАННЯ ЗЕМЛІ ВОЯКАМ ВІЙСЬКА ПОЛЬСЬКОГО". 

І все може було б добре, але цей Акт передбачав безоплатне (!!!) надання земель на т. зв. Східних Кресах - Східній Галичині, Поділлі та Волині - особливо тим воякам Війська Польського, добровольцям, які служили на фронті, та інвалідам (ст. 2). Інші вояки та інваліди могли купувати землю за плату (ст. 3). Однак площа ділянки, що надавалася одному польському військовослужбовцю, не могла перевищувати 45 (!!!) га (ст. 5). Військові поселенці-Osadnicy Wojskowi мали сплачувати податок тільки через 5 років після початку користування.

З огляду на те, що Східна Галичина та Поділля були густонаселені, то землі польським воякам-осадникам почали роздавати головним чином на українській Волині. 

Українське населення Волині це сприймало вороже, бо на їхніх землях почали масово заселятися польські військові з родинами, які сприймалися як вороги та окупанти. 

Адже перед тим регулярне Польське Військо воювало проти Української Галицької Армії та військ Західноукраїнської і Української Народної республік, де було багато українських вояків, що народилися на Волині. 

Зважаючи на те, що у 1920-х - 1930-х роках Волинь була повністю під окупаційною (хоча й визнаною міжнародними угодами) владою Польщі, то початкові виступи місцевого сільського люду не мали масового характеру й відразу придушувалися польською жандармерією. 

Однак, коли розпочалася Друга Світова війна і у 1941 році на Волинь прийшли німецькі війська, ситуація тут докорінно змінилася, бо Польща втратила свої владні інститути і жандармерію на Волині. А польський уряд знаходився в еміграції у Лондоні звідки намагався керувати діями підпільної Армії Крайової.

Натомість у 1942 році на Волині виникає Українська Повстанська Армія, яка стала на захист українських селян, що потерпали від місцевої влади, яка вже була німецько-польською у багатьох випадках. 

Отже, через більш ніж два десятиліття після ухвалення Варшавським сеймом "Акту про надання землі воякам Війська Польського" у 1920 році на українській Волині у 1943 році спалахнуло національно-визвольне повстання проти такого несправедливого закону, у результаті якого у збройній боротьбі загинуло за різними підрахунками від 10 до 15 тисяч польських військових осадників та членів їхніх родин, яких сучасна польська націоналістична історіографія чомусь трактує як "мирне населення". 

Насправді ж це були військові поселення поляків на українській Волині і кожен малий поляк з дитинства вчився військовому ремеслу, бо народився у родині військових і входив до польської Армії Крайової.

Ото така наша спільна історія і якщо сучасний польський народ не знає своєї справжньої історії - то українські історики їм допоможуть дізнатися правду.

Слава Польщі! Слава Україні! Смерть російським окупантам! 

Як завжди з вами на бойовому посту історичного фронту - доктор наук, полоніст, сержант резерву ЗСУ Тарас Чухліб

Дмитро Корчинський: Розмір не має значення

Руда американська мавпа каже, що Україні потрібно капітулювати, бо московія є набагато більшою. Розмір має перемогти. 

Мавпа ненавидить Європу, інакше  мала б знати, що Європа почалася з перемоги маленьких грецьких полісів над величезною Персією. 

Германців було небагато в порівнянні з населенням Римської імперії, але вони перемогли. 

Кілька сотень конкістадорів захопили Америку. 

Кілька тисяч солдатів і службовців Британської Ост Індійської компанії захопили Індію, більша частина якої належала Великим моголам, які збирали мільйонні армії. 

Руда мавпа мала б згадати, що Талібан є трохи меншим, ніж армія США, але він переміг США. 

Кушнір міг би розказати мавпі, що Ізраїль переміг в Шестиденній війні та у війні Судного дня, попри те, що був значно менший за своїх ворогів. 

А ми можемо пригадати, що московія програла в Афганістані, а також програла у першій чеченській війні. 

Звісно, Україні важко воювати проти РФ та її союзників - північної Кореї та США. 

Натомість ми маємо лише одного надійного Союзника - Бога. Але Цей Союзник непереможний.

Александр Стубб: Настав «останній шанс» Заходу обрати шлях Гельсінкі

Вийшла цікава стаття президента Фінляндії Александра Стубба для Foreign Affairs, яка описує кінець ліберального порядку після Другої світової, який тримався на домінації США, глобалізації та багатосторонніх інституціях на кшталт ООН, СОТ, МВФ і Світового банку. 

Цей порядок зруйнували провальні війни США, фінансова криза 2008 року, стрімке зростання Китаю та повномасштабна агресія росії проти України, яка показала, що навіть постійний член Радбезу може брутально порушити правила. 

Замість багатосторонності формується жорстка багатополярність, де великі центри сили домовляються між собою, а менші держави ризикують стати заручниками «великих угод».

Сучасний світ Стубб описує як трикутник: глобальний Захід, глобальний Схід і глобальний Південь. 

Захід — це приблизно 50 демократичних ринкових економік, орієнтованих на правила, Схід — близько 25 держав на чолі з Китаєм та його партнерами, які хочуть послабити або змінити порядок, що домінував після 1945 року. Глобальний Південь — це приблизно 125 країн Африки, Азії та Латинської Америки, багато з яких стали «державами-гойдалками» й дедалі менше хочуть слухати лекції Заходу, але водночас не готові просто продаватися за китайські інфраструктурні гроші.

Як відповідь Стубб пропонує «реалізм, що базується на цінностях» — не наївний пацифізм і не цинічний «угодовий» реалізм, а жорстка політика з твердим ядром принципів. Для Фінляндії це означало відхід від старої «фінляндизації» та вступ до НАТО після 2022 року, оскільки компроміс із агресором за рахунок суверенітету й території є неприйнятним, зокрема й для України. Для Заходу в цілому це означає: триматися за права людини, верховенство права, суверенітет, але водночас говорити з Африкою, Азією й Латинською Америкою як з рівними, пропонуючи інвестиції, доступ до ринків і частку реальної влади.

Ключовий інструмент — радикальна реформа глобальних інституцій. Стубб пропонує: постійне представництво Африки та Латинської Америки в Радбезі ООН, відміну права вето, автоматичне призупинення членства держави-порушника Статуту, а також «розморозку» СОТ із більшою прозорістю субсидій та гнучкішими процедурами ухвалення рішень. Паралельно США мають визначитися, чи готові знову інвестувати в багатосторонність, від якої самі виграли, а Китай — чи буде він заповнювати вакуум через співпрацю або агресивне силове проєктування, зокрема в Індо-Тихоокеанському регіоні.

На наступне десятиліття Стубб малює три сценарії: затяжний керований безлад, повний колапс правил із «війною всіх проти всіх» або новий збалансований порядок між Заходом, Сходом і Півднем через реформовані інституції. Він протиставляє логіку Ялти (сфери впливу великих держав) логіці Гельсінкі 1975 року (загальні правила для всіх) і вважає, що це «останній шанс» Заходу обрати шлях Гельсінкі — поділитися владою, перестати лицемірити й збудувати систему, де дрібні й середні держави, включно з Україною та Фінляндією, не стають розмінною монетою.

Олена Семеняка: "Християнська мораль і традиціоналізм серед українців та росіян - у чому саме проявляється відмінність між двома народами"

27 листопада 2025 р., в стінах Червоного корпусу Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, я мала нагоду виступити на семінарі, присвяченому розробці методології для порівняльного дослідження реалій України та РФ у розрізі консервативних цінностей. Його тема звучала так: "Християнська мораль і традиціоналізм серед українців та росіян - у чому саме проявляється відмінність між двома народами". 

Відкрили захід Віктор Єленський, релігієзнавець, д-р філос. наук, нардеп України VIII-го скликання, голова Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті, розкривши контраст російських реалій та дипломатичної репрезентації на Заході, та Сергій Квіт, Президент НАУКМА, екс-міністр освіти і науки (2014-16), докладно пояснивши, чому російський імперіалізм і шовінізм не має жодного стосунку до консерватизму. 

Як відзначив модератор заходу Ярослав Божко, голова Центру політичних студій "Доктрина", російське суспільство перебуває в стані атомізації та розпаду, що завжди і є зворотним боком тоталітарного експерименту.

Не секрет, що більшість західних та українських медіа, спираючись на проросійські позиції низки правопопулістських партій Заходу, тенденційно прирівнюють консерватизм як явище до російських "скрєп". Чим, своєю чергою, користується РФ для збільшення впливу серед діячів правого спектру, апелюючи до цих помітних і за океаном реалій українського публічного простору. "Мирні плани" республіканської адміністрації Дональда Трампа - не єдиний, але найяскравіший прояв цієї небезпечної тенденції, що спонукає долучитися до нашої роботи активних українців і союзників незалежно від політичних преференцій. А наголос РФ - країни, яка знищує не те що культові споруди, а цілі християнські спільноти на окупованих територіях і давно перетворила церкву на відділ КГБ-ФСБ - на "переслідуванні" Україною "християн" (МП) пояснює увагу до цієї теми в наших студіях. 

Не кажучи про образ берегині православ'я, монополізованого і спотвореного Росією як наступницею Візантії і "Третім Римом", чия система освіти й релігійних інституцій і навіть архітектоніка "русского мира" не відбулися би без посередництва їхньої колиски - Києво-Могилянської академії і самого Києва. Д-р філос. наук, викладач кафедри філософії і релігієзнавства сучасної НаУКМА Юрій Завгородній слушно наголосив на тому, що концепт/метафора Святої Русі і Києва як Другого Єрусалиму розвивалися на наших теренах уже з 12 ст., переживши ренесанс у 16-17 ст., коли їх і почала адаптувати до власних претензій Росія.

У своєму виступі я закликала визначити поняття й горизонт консерватизму і традиціоналізму, почавши з самоописів російських інтелектуалів. Адже, як уточнив к. філос. наук, релігієзнавець, видавець, військовослужбовець НГУ Руслан Халіков, існує велика відмінність між реаліями російського суспільства та вторинними квазітрадиціоналістичними наративами, які вони продають на Заході, часто конкуруючи між собою. Точкою відліку для таких наративів, не рахучи вже згаданої міфології в основі Російської імперії і її самодєржавія, можна вважати дискусію між слов'янофілами і західниками. До першого табору в його зрілий період примикає Фьодор Достоєвський: належачи й до українського культурного спадку як автор релігійно-філософської літератури, чиї предки жили на Поділлі і Волині, на політичному рівні він, безумовно, сповідував великороські погляди. 

У цьому контексті я привітала заснування сертифікатної програми з російських студій у НаУКМА за підтримки ГУР. На мою думку, це скандал, що науковці не можуть цитувати й де-факто досліджувати ворога, адже украй мало першоджерел наявні в перекладах із історико-критичними коментарями. Приклад - багатотомні "Дневники писателя" Достоєвського, де він і виражає свої політичні погляди. Знаменно, що він там не тільки обґрунтовує правомірність претензій Росії як "ревнительки православ'я" і наступниці Царгорода-Константинополя на першість серед слов'янських націй, а й визнає, що російським "революціонерам із консерватизму" ближчі європейські ліві, а не праві, адже Європу вже нічого не врятує, там треба не зберігати, а знищувати все під корінь. Тобто російський месіанізм на Заході проявляв себе передусім як нігілізм, у зв'язку з чим такі західні теоретики, як Освальд Шпенґлер і його наступник Вальтер Шубарт вважали Росію з петринських часів псевдоморфозом - тема, яку чітко розкрив Юрій Кисельов, професор кафедри геодезії, картографії і кадастру Уманського національного університету садівництва, д-р географічних наук. Як він слушно роз'яснив, Росія, немов порода, яка не є тим, чим здається ззовні, за своїм мінеральним складом, будує свою ідентичність та трьох спотворених і вкрадених китах: назва Русь; претензії на слов'янство як свій основний етнічний субстрат; імітація православ'я.

Невіддільне від нашої теми й вивчення праць євразійців і неоєвразійців, починаючи з Костянтина Леонтьєва ("Візантизм і слов'янство") і Миколи Данилевського ("Росія і Європа"). Важливі їхнє позиціонування Росії як окремої цивілізації та обґрунтування її спадкоємності із Золотою Ордою, що набуває актуальності у світлі боротьби за глобальне домінування з 20 ст. і відповідного курсу РФ як наступниці СССР, союзниці Китаю та інших народів Сходу й Глобального Півдня, до слова, з усе виразнішою присутністю та експансією в Африці. Про це, зокрема, розповів Андрій Рудик, доктор філософії з галузі соціальних та поведінкових наук, військовослужбовець ЗСУ.

Андрей Шуман: Важен всегда пласт альтернативной культуры

Мы спорили о феноменах анти-советской и несоветской культурах в СССР. Я спорил, что важен всегда пласт альтернативной культуры, а не контркультуры или антикультуры. Не надо требовать от человека быть героем на баррикадах, например, быть диссидентом-антисоветчиком. Их всегда будет мало. А перелом в обществе случается благодаря не контр-культуре, а альтернативной культуре, когда она набирает силу.

Почему Перестройка оказалась неизбежной? Не потому, что Горбачев дурак, не стал закручивать гайки, а потому, что несоветская культура широко оформилась к середине 1980х гг. Это сеть самиздата. Это интерес к несоветским темам в целом. Были те, кто участвовал в формировании несоветской культуры в большей или меньшей степени. Это культура, в которой не было советской идеологии. Это по своему огромный труд создавать альтернативную культуру в условиях, когда это никак не поощряется, а иногда может быть опасно.

Уже в начале 1980х гг. с несоветскими темами нельзя было не столкнуться любому читающему интеллигенту. И это огромная разница, например, с 1950ми гг., когда все интеллектуальное пространство зачистили под ноль.

Ценность несоветской культуры в том, что это лаборатория независимого мышления в условиях тоталитарного режима. Тема не осмысленная, но важная.

В споре со мной утверждалось, что не было несоветской культуры. Ты либо боролся с большевиками, либо с ними жил в симбиозе. Такие завышенные критерии, на мой взгляд, оправдывают в реальности зло. Хотя кажется, что это важная декларация непринятия зла. Но нет. 

В тоталитарных обществах важнее имннно малые шаги. Да, их делать в целом безопасно, в отличие от прямой борьбы с режимом. Но эти малые шаги, которые ты делаешь каждый день, это огромный труд сохранения не только своей автономии, но и возможности автономии для круга близких людей. 

Если ты, как Яков Друскин, ходишь каждый день проводить уроки музыки для советских школьников, ни с кем не борешься, живёшь тихой жизнью нищего интеллигента, но при этом сохраняешь архив несоветских авторов, таких как Даниил Хармс, а сам оставляешь после себя образцы философской рефлексии, совершенно несоветской, не только без Ленина и Маркса, но и без академической философии СССР в целом, то вклад этого в сохранении и продолжении высокой культуры в условиях тоталитарного общества сильно выше вклада авторов антисоветских листовок. То, что делал Друскин, интеллектуально много сложнее антисоветских текстов периода СССР. Потому что это не призыв поменять, а сама перемена. 

Игнорировать режим в своём творчестве и творить без любых коннотатов с официальной идеологией -- это и есть настоящая борьба. Хотя за это садить не будут. И вроде это как и не борьба.