Тарас Чухліб: Що нашій сучасній Українській державі потрібно зробити для того, щоб стати супердержавою Європи та усього світу

  Доктор історичних наук, директор Інституту геополітики Тарас Чухліб

Що нашій сучасній Українській державі потрібно зробити для того, щоб стати супердержавою Європи та усього світу.

Нам просто необхідно впровадити у життя доктрину "Велична Україна" та зробити 12 наступних практичних «геополітичних кроків»:

      - 1 крок: забезпечити більш тісну співпрацю і єднання в межах власної Європейсько-Слов’янської цивілізації, особливо в її західній (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Німеччина (лужицькі серби) та південно-східній (Болгарія, Сербія, Хорватія, Чорногорія, Македонія, Боснія) частинах, а також слов’янській діаспорі у всіх державах світу;

      - 2 крок: інтегрувати до Європейсько-Слов’янської цивілізації ті суспільства у Центральній, Східній, Південно-Східній, Північній Європі та Малій Азії, чиї культури наближені до слов’янських культур;

       - 3 крок: забезпечити тісні взаємовідносини з Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Польщею, Латвією, Литвою та Естонією для відновлення історичної геополітичної вісі «Південь – Північ» («з Варяг у Греки»);

       - 4 крок: перемогти Росію на власній території та повернути до геополітичного поля України Білу Русь, Придністров’я, Брянщину, Курщину, Стародубщину, Вороніжчину та Кубань; 

       - 5 крок: обмежити майбутню військову експансію Росії, відновивши ядерний статус України та створити ракетно-космічний щит України;

       - 6 крок: забезпечити військову перевагу за допомогою новітніх військово-технічних технологій на усіх кордонах Української держави;

       - 7 крок: створювати і використовувати труднощі й можливі конфлікти у взаємовідносинах Росії з США та Китаєм;

        - 8 крок: підтримувати групи, які орієнтуються на європейсько-слов’янські та українські цінності та інтереси в інших цивілізаціях;

        - 9 крок: підсилити міжнародні  інститути, що підтримують українські інтереси і цінності та узаконюють їх, забезпечити включення неслов’янських держав у ці інститути;

        - 10 крок: відродити на території Криму, Північного Причорномор’я та Приазов’я автономну державу Кримське ханство у складі України;

        - 11 крок: укласти довголітній союзницький договір з Туреччиною про подвійний протекторат-кондомініум над Кримською державою та спільне домінування над усією акваторією Чорного моря;

        - 12 крок: відновити Чорноморський Торгівельний Флот та створити потужний Військовий Флот України з їхньою присутністю у Середземному морі та постійною можливістю виходу у Світовий Океан.

Ruslan Gabbasov: 290 лет назад российские карательные войска совершили акт геноцида по отношению к башкирам

290 лет назад,  24 января 1735 года  российские карательные войска под предводительством крещеного татарина Тевкелева (Тафтиляу) совершили акт геноцида по отношению к башкирам. 

Многолюдное башкирское село Һөйәнтүҙ было полностью расстреляно и переколото штыками. Убили всех женщин, стариков, детей и младенцев. 

Более ста человек согнали в амбар и сожгли заживо. 

Данный зверский и кровожадный акт был одним  из самых известных случаев преступлений царских войск той башкиро-русской войны 1734-1740 гг. потому, что он был записан лично историком Рычковым, который находился вместе с войсками в том селе. 

После поражения башкирских войск в той войне, по отношению к башкирскому народу был совершен первый геноцид, когда башкиры лишились 1/3 своего населения. Огромное количество башкир было убито, казнено, угнано на каторгу, роздано в крепостные. 

По подсчётам американского историка А. С. Доннелли, погибло или было сослано более 30 000 башкир из приблизительно 100 000, проживавших на этих землях, сожжено 696 башкирских деревень.

Башкиры спустя 290 лет ничего не забыли и не забудут. 

Счет за все преступления по отношению к нашему народу будет предъявлен обязательно!

Великий українець Великої Уграїни: Oрест Кудатын — 100 ий / Оресту Ткаченко — 100 лет

 Ӧрест Кудатын — 100 ий / Оресту Ткаченко — 100 лет.

Сегодня у нас знаменательный день — столетие человека положившего начало научной реконструкции мерянского языка, и тем самым сыгравшего ведущую роль в изучении мерянской истории.

Особое внимание научной общественности привлекли его монографии «Сравнительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков» (1979), «Мерянский язык» (1985), «Записки теории языкового субстрата» (1989).

Все три работы были написаны, опубликованы, представлены и защищены перед научным сообществом еще во времена СССР.

Орест Ткаченко, по специально разработанной научной методике, доказал, что великоруссы Верхневолжья формировались на финно-угорской этнической основе.

Личный вклад в науку:

1) Обоснование нового сопоставительно-исторического метода;

2) Разработка теории языкового субстрата;

3) Реконструкция мертвого мерянского языка.

Вечная память! Валгаж шарнаш!

Арт: Ӧрест Кудатын. Орест Ткаченко. Анди Мерӓн (Андрей Мерянин). 2025 год.

Научные исследования об императоре Андронике І Комнине

Митрофанов, А. Ю. Император Андроник Комнин в поэзии Вольфрама фон Эшенбаха. Очерки по истории Ренессанса XII века : монография. — СПб. : Изд-во СПбДА, 2022. — 276 с. — ISBN 978-5-906627-99-5.

Книга А.Ю. Митрофанова "Император Андроник Комнин в поэзии Вольфрама фон Эшенбаха. Очерки по истории Ренессанса XII века" - это научное исследование, посвященное влиянию фигуры византийского императора Андроника I Комнина и его эпохи на творчество немецкого средневекового поэта Вольфрама фон Эшенбаха, автора "Парцифаля", раскрывающее исторические реалии и литературные аллюзии в его произведениях, связывая их с интеллектуальным контекстом XII века. 

Основные аспекты исследования:

Андроник Комнин как историческая личность: Книга анализирует личность и правление императора Андроника I Комнина (1183-1185), его амбиции, реформы и падение, которые оставили яркий след в византийской истории.

Влияние на Вольфрама фон Эшенбаха: Исследуются поэтические тексты Вольфрама, в частности, его крупные романы (например, «Парцифаль» и «Титурель»), где прослеживаются параллели, отсылки и заимствования, связанные с Византией и Андроником.

Образ легендарного рыцаря Фейрефица (сводного брата Парцифаля) у Вольфрама фон Эшенбаха был вдохновлен реальной биографией и «восточными похождениями» Андроника I Комнина.

"Ренессанс XII века": Работа рассматривает интеллектуальное и культурное оживление XII века, показывая, как западноевропейские авторы, такие как Вольфрам, воспринимали и интерпретировали события и образы из Византийской империи.

Связь литературы и истории: Книга изучает, как исторические события и личности трансформировались в средневековой литературе, и как поэзия отражала или искажала реальность. 

Эта работа представляет собой важный вклад в изучение средневековой литературы и истории Византии, освещая малоизвестные связи между Востоком и Западом в эпоху Крестовых походов. 

Каждан, А. П. Император Андроник Комнин в поэзии Вольфрама фон Эшенбаха // Каждан А. П. Очерки по истории Византии и южных славян. — СПб.: Алетейя, 2002. — С. 132–141. — (Серия «Византийская библиотека. Исследования»).

В творчестве Вольфрама фон Эшенбаха, выдающегося немецкого поэта начала XIII века, византийский император Андроник I Комнин (правил 1183–1185) не упоминается напрямую под своим историческим именем. Однако исследователи медиевистики находят его черты в образах восточных правителей в его главных эпических произведениях.

Контекст и литературные параллели

1. Образ в романе «Парцифаль»

В «Парцифале» влияние византийской политики конца XII века прослеживается через описание роскоши и интриг восточных дворов. Исследователи (например, в трудах П. Керна) отмечают, что Вольфрам был хорошо осведомлен о событиях в Константинополе через рыцарей-крестоносцев.

Тирания и падение: Трагическая судьба Андроника Комнина — его приход к власти на волне народного гнева и последующая жестокая казнь — служила для рыцарской поэзии того времени примером переменчивости фортуны (Fortuna).

Связь с Анжуйской династией: Вольфрам акцентирует внимание на связях между западными рыцарями и Востоком, что исторически соотносится с пребыванием Андроника в изгнании при дворах ближневосточных правителей.

2. «Виллехальм» и восточный колорит

В неоконченной поэме «Виллехальм» Вольфрам описывает противостояние христианского и мусульманского миров. Здесь влияние личности Андроника проявляется в описании «греческого» коварства и сложности дипломатических отношений.

Византийские императоры у Вольфрама часто предстают как носители древней, но «уставшей» легитимности, что соответствует историческому закату династии Комнинов, завершившемуся катастрофой 1204 года.

Исторические очерки: почему это важно для Вольфрама?

Личный опыт современников: Вольфрам творил вскоре после Четвертого крестового похода. Рассказы о падении Константинополя и воспоминания о жестоком правлении Андроника были живы в памяти немецкой знати.

Эстетика «Греции»: Для Вольфрама Византия (часто называемая просто «Грецией») была источником драгоценных тканей, технологий и магических знаний. Андроник Комнин, будучи фигурой почти легендарной по своей дерзости и физической силе, идеально вписывался в архетип «сильного, но грешного» правителя, который Вольфрам исследовал через своих персонажей.

Рекомендуемые ресурсы для изучения

Для более глубокого анализа исторического контекста и литературных связей можно обратиться к следующим материалам:

Ознакомиться с академическим анализом византийских влияний на немецкий эпос можно в электронной библиотеке Middle High German.

Исторический очерк о правлении Андроника Комнина доступен в архивах Византийского временника.

Тексты Вольфрама фон Эшенбаха на языке оригинала и в переводах представлены в проекте Bibliotheca Augustana.

Андроник Комнин у Вольфрама — это не столько исторический портрет, сколько символ столкновения блестящей цивилизации с хаосом личных амбиций, что является центральной темой немецкого куртуазного эпоса.

Adrian Kusnets: Герман Дейли: Экономист, который предсказал тупик 2026 года

Мы привыкли измерять здоровье страны одной цифрой — ВВП. Растет — значит, «пациент» здоров. Но что, если этот рост стал раковой опухолью, которая убивает организм?

На дворе январь 2026 года. Новостные сводки напоминают хроники природных катастроф, а борьба за ресурсы перекраивает границы. В этом контексте имя Германа Дейли (Herman Daly) звучит уже не как имя ученого из учебников истории, а как пророчество, которое мы игнорировали полвека.

Дейли ушел из жизни в 2022 году, но сегодня его идеи — это единственный честный способ понять, что происходит с экономикой. Давайте разберемся, почему этот техасец, работавший в самом сердце Всемирного банка, стал главным критиком современного капитализма.

 Еретик в храме роста

Герман Дейли не был маргиналом. Он был инсайдером. Работая старшим экономистом во Всемирном банке (1988–1994), он понял страшную вещь: глобальная финансовая система игнорирует законы физики.

Он утверждал: мы совершили фазовый переход, которого экономисты предпочли не заметить.

 * Эпоха «Пустого мира» (XIX век): Экономика была маленькой, а биосфера — огромной. Ресурсы казались бесконечными, а способность природы поглощать отходы — безграничной. Рост был благом.

 * Эпоха «Полного мира» (2026 год): Мы заполнили собой всё. Заводы, люди, города и свалки заняли всё пространство. Экономика стала слишком большой для своей «материнской компании» — Земли.

В этой новой реальности работает жесткое правило: Экономика — это подсистема биосферы. Вы не можете бесконечно раздувать воздушный шар (экономику) внутри стеклянной банки (планеты). Лопнет либо шар, либо банка.

 Диагноз: «Неэкономический рост»

Дейли ввел термин, который объясняет парадокс современной России и мира: Uneconomic Growth (Неэкономический рост).

Это ситуация, когда производство дополнительного богатства приносит больше расходов, чем доходов.

 * Мы вырубаем лес, чтобы продать древесину (+ к ВВП).

 * Но потом тратим миллиарды на борьбу с наводнениями, эрозией почв и лечение легких (+ к ВВП).

 * Итог: Цифры растут, но реально мы становимся беднее, потому что проедаем капитал, необходимый для жизни.

В 2026 году мы видим это повсюду: мы пытаемся расти любой ценой, сжигая ресурсы, людей и будущее. В следующих частях я покажу, как эта теория объясняет провал надежд на Искусственный Интеллект и трагический тупик российской экономики.

Андрій Сошніков: Про фундаментальні відмінності між двома континентами та їхньою світоглядною логікою

Європейці щиро дивуються, як це Трамп міг запропонувати купівлю суверенної території іншої держави. У їхньому розумінні це просто немислимо.  

Американці, особливо серед республіканців, у свою чергу теж дивуються — чому європейців так шокує ідея купівлі суверенної території, адже для них це цілком раціональне рішення.  

Це розкриває суттєву різницю між двома, здавалося б, близькими цивілізаціями. Америка — це Новий Світ, Європа — Старий Світ.  

Американці мислять як капіталісти, підприємці, ділові люди. Їхні дії мотивовані раціональністю і прагненням до вигоди.  

Європейці ж мислять іншими категоріями — можна сказати, феодальними. Їхні принципи багато в чому залишилися незмінними з епохи Середньовіччя. Для них земля, як і людські долі, це щось сакральне і недоторкане.  

У Європі досі існує священна ієрархія: королі, принци, герцоги, графи, барони й інші титули та форми монархій. Достатньо згадати сучасні європейські держави такі як Велика Британія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди чи Бельгія, які залишаються монархіями навіть у 21 столітті.  Навіть республіки на материковій частині Європи не відійшли далеко від монархічної логіки — вони лише змінили форму правління, але не сутність державного устрію.  

Європейцями керує гонор. В їхніх очах правитель не купує суверенних територій — він завойовує їх чи отримує іншим способом, як-от через політичні союзи чи шлюбні союзи. Так само і продаж територій вважається ганьбою для європейського лідера.  

Натомість в очах американця земля — це актив. Для нього все зводиться до бізнесу: якщо територія не приносить користі чи доходу, то найрозумніше — позбутись її за гроші та зосередитись на інших проєктах для отримання максимального прибутку.  

Американець бачить раціональність у продажу за високою ціною, тоді як європейська природа заперечує саму можливість таких угод. Для них торгувати — значить принизитись.

Це чітко ілюструє фундаментальні відмінності між двома континентами та їхньою світоглядною логікою.

Андрій Богданович: Що таке екзистенційний націоналізм

## 1. Що таке екзистенційний націоналізм

**Екзистенційний націоналізм** виникає не з ідеології, а з ситуації **граничної загрози**.

Його формула проста і жорстка:

> *або ми існуємо — або нас не буде.*

Це не про “кращу модель держави”, не про ВВП, не про етнографію.

Це про **буття проти небуття**.

Тому він:

* не потребує складної теорії;

* не апелює до майбутнього щастя;

* не торгується.

## 2. Чому саме війна його народжує

Війна робить те, чого не може зробити жодна ідеологія:

* скасовує абстракції,

* радикалізує вибір,

* стирає нейтральність.

У мирі можна бути “поза політикою”.

На війні **необраність теж є вибором** — і часто смертельним.

Тут екзистенціалістська теза *“ти відповідальний навіть за те, чого не робив”* стає буквальною.

## 3. Ключова інверсія: від «я» до «ми»

Класичний екзистенціалізм стартує з самотнього “я”.

Екзистенційний націоналізм робить різкий поворот:

> *я існую, бо існує “ми” — і навпаки.*

Це не розчинення індивіда, а **взаємна залежність буття**:

* моє життя має сенс лише якщо спільнота виживе;

* спільнота виживе лише через конкретні індивідуальні вчинки.

Тут народжується нова етика:

**жити — значить тримати позицію**.

## 4. Чому він такий мобілізуючий

Бо він говорить мовою, яку розуміє тіло, а не лише розум:

* страх смерті,

* сором втечі,

* гідність опору,

* пам’ять про загиблих.

Це не “віра в ідею”, це **переживання реальності**.

Ліберальні формули типу “цінності”, “права”, “процедури” у цей момент звучать порожньо — не тому що вони хибні, а тому що **запізнілі**.

## 5. Герой і смерть

В екзистенційному націоналізмі:

* герой — не той, хто сильний;

* а той, хто **прийняв можливість смерті** і не відступив.

Це майже чистий Гайдеґґер: *буття-до-смерті*, але не в тиші філософського кабінету, а в окопі.

Смерть тут не романтизується — вона **нормалізується** як горизонт.

## 6. Темна сторона (і її не можна ігнорувати)

Саме тому він небезпечний.

Коли “існування” стає абсолютом:

* будь-яка критика виглядає як зрада;

* мораль легко редукується до лояльності;

* насильство починає виправдовуватися самим фактом війни.

Екзистенційний націоналізм **не має вбудованих гальм**.

Він або переходить у правовий порядок після війни — або радикалізується до культу смерті.

## 7. Український випадок — не теоретичний

В Україні це не концепт, а **досвід**:

* ідентичність як рішення “залишитись”;

* мова як маркер життя, а не символ;

* держава як інструмент виживання, а не контракт.

Тут фраза

> “я українець”

> часто означає

> “я не зник”.

Це максимально екзистенційна формула.

Володимир Єрмоленко: Завершилася епоха сторітелінгу. Почалася епоха сторімейкерів

У старій міфології люди жили всередині історій. Історія, story грецькою - mythos. Це були історії з сакральним, які продовжували відбуватися з тобою. Зевс чи Гермес можуть завтра прийти до тебе в гості. Ти можеш знати сина Посейдона. І Персефона тебе попереджає, що знову спускається в підземелля.

Міфологія - це open source. Це компʼютерна гра, де сюжет відкритий, і ти можеш теж творити історію. 

В міфології ми не лише сторітелери - ми також сторімейкери.

І мрія людини була - стати сторімейкером. Тобто здобути славу.  

Що відбувається сьогодні? Повертаються часи міфології. 

Завершилася епоха сторітелінгу. Почалася епоха сторімейкерів. Почалася епоха тих, хто хоче змінити світ. Поки через його ламання - такими є Путін і Трамп. Потім прийдуть інші, які захочуть створити новий. Не знаємо, кращий чи гірший за попередні 

Путін і Трамп ламають правила цього світу. Вони вважають що історію творить той, хто ламає чужі правила і навʼязує свої. Поки вони успішні лише в першому. В них є лише сила деструкції. Тому вони прогрАють. 

Китай хоче створити такі правила, які ніхто не помітить, аж поки вони не стануть безальтернативними. Китайські війна тиха, вона - як вірус. Це небезпечне майбутнє. Де не буде особистостей 

Українці у цьому світі теж є сторімейкерами. Але сила історії вимірюється тим, як багато людей зміняться під її впливом. Ми впливаємо, але ще недостатньо

Наше минуле схоже на апокриф. На єретичну версію. В ній відбувалися дуже важливі речі, часто цікавіші ніж в історії «головній». Але редактори «головної» не включали її в сакральний текст. І тому ми лишалися невидимими. 

Є відчуття, що попри всю темряву навколо, ми сьогодні не частина апокрифу. А частина нового канону

Володимир Єшкілєв: На нас чекає кілька «темних десятиліть»...

Рано чи пізно це мало статися. 

Перша катастрофічна хвиля пробудження глибинних народів після Першої світової привела до влади комуністів і фашистів. 

Теперішня хвиля цього ж пробудження, пов’язана з соціальними мережами як інструментом «прямої демократії» також приведе до влади комуністів і фашистів. 

Вони називатимуть себе інакше і ходитимуть під іншими прапорами, але їхня ідейна сутність буде тією ж, що й в комісарів у шкіряних куртках та штурмовиків у коричневих сорочках. 

Хтось покаже пальцем на «технофашистів» або на тих ліваків, яких шейхи мають за балакучі памперси. Насправді, вони лише предтечі справжніх буйних абсурдистів.

Чому глибиняки завжди приводять до влади тоталітарну погань? 

Тому що глибиняки одномірні. Вони голосують за «своїх». За тих, з ким би їм було комфортно пити пиво в дешевій забігайлівці і терти щось «про тьолок». За тих, котрі «мурчать» і говорять шаблонами, як невстигаючі з молодших класів загальноосвітньої школи – без складних слів, без метафор і «без вимахонів» (тобто без термінів). За тих, хто пропонує прості і зрозумілі рішення. За тих, хто каже глибинякам: «Вони у вас все вкрали, вам усі винні, вас не поважають, ми з вамивічні страждальці». За тих, хто пообіцяє невдахам, чорноробам і бідним, що багаті будуть плакати, успішні засумують, а «чужі» підуть лісом. Зрештою, за тих, хто не читає книжок, а розглядає прикольні картинки.

Раціональність примітивних людей завжди вагітна абсурдом. Тому світ «мережевої диктатури», світ простих реакцій простих людей – це світ абсурду. Це світ, де в центрах прийняття рішень волею глибиняк опиняються маразматики, психопати та безглузді популісти. Це світ, де століття інтелектуальної роботи пущені котам під хвости. Це світ, де не працюють договірні конструкції, відшліфовані з часів Тридцятилітньої війни. Світ, де потужна техніка перебуває в руках людей без інтелекту, совісті та культури. Де культура зведена до смаків завсідників пабів, а під традицією розуміють весільні танці та обрядові дійства, перетворені на естрадно-шкільний фольклор.

На нас чекає кілька «темних десятиліть». Звісно, десь буде повна ніч, а десь сіренькі присмерки. 

Проте тіні впадуть на усю земну кулю. Все це не триватиме довго, бо абсурд швидко приводить своїх адептів до вигрібної ями історії. Перша хвиля вичерпалася десь за чверть століття. Друга, за підтримки ШІ, може протривати трохи довше.

Незважаючи на минущість темряви, теперішній молоді варто лише поспівчувати. Її соціальне становлення припаде якраз на ті десятиліття глобального фестивалю абсурду, де пануватимуть покручі і монстри. Де слава і гроші відкочують до плоского царства продавців лайна. Й не всі, далеко не всі, доживуть до повернення Світла.

***

В дискусії, що виникла навколо мого есе про настання темних десятиліть один з її учасників написав: «Усе таки інтелектуали викопали собі яму».

Це про те, що нова хвиля «пробудження глибинного народу» зносить світ складних надбудов й на поверхню виходить заздрісний, неосвічений та хамуватий базис.

Насправді ж це не інтелектуали – ці самітники, ці «рідкісні звірі підсоння» - викопали «котлован простоти» глобального розміру. Інтелектуали чинили цьому спротив, утім опоненти чисельно та технічно переважали. Колись копачами «котловану простоти» були функційно освічені люди, яких називали «інтелігентами», «пролетарями розумової праці». Але в епоху соціальних мереж ці громадські маркери модерної доби втратили називальний та означальний сенси.

На арену вийшли інші гравці.Й вони також не інтелектуали. Вони активно (агресивно) заповнюють той простір, де ще можна зустріти здичавілі (залишкові) зграйки «інтелігентів».

Україна як стійкий екзархат Візантійської традиції (ULTIMA PROVINCIA - PRIMA HEREDITAS)

 УКРАЇНА ЯК СТІЙКИЙ ЕКЗАРХАТ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ (ULTIMA PROVINCIA - PRIMA HEREDITAS)

«Україна - це не пост-радянський простір. Це пост-візантійський простір. Ми є правонаступниками Імперії Ромеїв на берегах Дніпра та в підніжжі Карпат, зберігаючи її політичну гнучкість, духовну висоту та стратегічну глибину».

1. Політична спадковість: Від Галича до сучасної Республіки

Поки інші території, що входили до складу Імперії, пережили повний розрив із візантійським правом або потрапили під вплив деспотичних азійських моделей, Україна (зокрема через Галицько-Волинську державу) зберегла візантійську модель «Симфонії» — балансу між владою, законом та громадою.

Аргумент: Ми не просто «територія», ми — політична провінція, яка переросла в самостійний центр, зберігши код візантійського республіканізму та міського права (що пізніше трансформувалося в Магдебурзьке право з візантійським корінням соборності).

2. Церковний аспект: Канонічна неперервність

Україна — єдина територія Мезоєвразії, яка зберегла прямий, неперервний генетичний зв’язок із Матір’ю-Церквою Костянтинополя.

Аргумент: Отримання Томосу про автокефалію — це не створення чогось нового, а відновлення статусу України як центральної «Київської митрополії» Вселенського Патріархату. Ми є єдиним простором, де візантійська літургійна та канонічна традиція розвивається органічно, а не як штучна імперська декорація.

3. Правова тяглість: Руська Правда як «Номоканон»

Візантійське право (Еклога, Прохірон) не зникло, воно розчинилося в нашому звичаєвому праві та козацьких конституціях.

Аргумент: Україна залишається провінцією Візантії в сенсі юридичного мислення. Наша повага до прав особистості та водночас до інституційного порядку — це спадок, принесений до Галича разом із кодексами, які виконував Андронік Комнін.

4. Наративна стійкість: Опір «Третьому Риму»

Саме статус «останньої провінції справжньої Візантії» робить Україну головним ворогом московського проекту «Третього Риму».

Аргумент: Московія намагалася вкрасти візантійські символи (герб, титули), але Україна зберегла візантійську сутність (свободу, складність, зв’язок із грецьким джерелом). Київ є «Константинополем (Царгородом) Півночі», який не дає фальсифікувати історію Мезоєвразії.

5. Геополітична місія: Реставрація Ойкумени

Як остання жива провінція, Україна має місію знову об’єднати чорноморсько-карпатський простір у нову систему безпеки та співпраці.

Аргумент: Наша війна за суб’єктність — це візантійська «Реконкіста». Ми повертаємо ці землі в лоно європейської, середземноморської цивілізації, де розум і закон домінують над тиранією.

6. Україна як Репозиторій Візантійського Логосу

Україна сьогодні виступає не просто правонаступницею, а єдиним живим Репозиторієм візантійського політичного, юридичного та духовного «коду» (Логосу) у Мезоєвразійському просторі. У той час як інші колишні провінції Імперії зазнали повної асиміляції або цивілізаційного розриву, Україна зберегла візантійську матрицю як дієву операційну систему свого державотворення.

6.1. Збереження «Вихідного Коду» (Original Source Code)

На відміну від проектів-симулякрів (зокрема московського «Третього Риму»), які запозичили лише зовнішню візантійську атрибутику, Україна зберегла внутрішню суть: симфонію влади та громади, примат закону над волею правителя та республіканську складність політичного життя.

Теза: Україна є сховищем (репозиторієм) справжньої візантійської дипломатії та стратегічної гнучкості, що дозволяла Костянтинополю виживати в умовах постійного оточення.

6.2. Канонічна та Юридична Легітимність

Через прямий зв’язок із Вселенським Патріархатом та рецепцію римського права, закладену ще Андроніком I та Ярославом Осмомислом, Україна залишається єдиною зоною, де візантійська правова традиція розвивається органічно.

Теза: Ми не реставруємо Візантію — ми її продовжуємо. Україна є законним «Вічним Екзархатом», що утримує правове поле Мезоєвразії в межах цивілізованого світу (Oikoumene).

6.3. Стратегічний Актив для Майбутнього

Роль України як Репозиторію означає, що саме тут зберігаються ключі до врегулювання конфліктів у Чорноморсько-Балтійському регіоні. Візантійський Логос пропонує інструменти «м’якої сили», релігійної дипломатії та багаторівневих союзів, які є набагато ефективнішими за грубу силу.

Теза: Україна розгортає візантійські стратегічні алгоритми для створення нової архітектури безпеки, де інтелект та системний аналіз стають головною зброєю.

Висновок: «Визнання України Репозиторієм Візантійського Логосу повертає нам цивілізаційну суб’єктність. Ми не шукаємо свого місця в Європі — ми повертаємо Європі її східний фундамент, очищений від імперських спотворень».

7. Візантійський Ісихазм як операційна система Українського Духу

7.1. Григорій Сковорода: Софійний ісихазм

Григорій Сковорода переклав візантійську практику nepsis (тверезості розуму) на мову мандрівного філософа.

Зв'язок: Його «пізнай себе» та «культура серця» — це пряма рецепція вчення Григорія Палами про нетварне світло, що сяє всередині людини. Сковорода довів, що внутрішня свобода (ісихія) є міцнішою за будь-яку зовнішню імперську ієрархію.

7.2. Розстріляне Відродження: Ісихазм дії

На перший погляд, модерністи 1920-х були атеїстами, але їхній «психологічний та вітальний романтизм» (Хвильовий) є формою ісихазму в дії.

Зв'язок: Пошук «загірної комуни» або «блакитної ефірності» — це метафізична туга за тим самим Фаворським світлом. Вони шукали внутрішню вертикаль у хаосі революції. Це ісихазм, що вийшов на барикади, намагаючись одухотворити матерію.

7.3. Шістдесятники: Ісихазм як опір (Тиха молитва)

Для Василя Стуса, Івана Світличного та Ліни Костенко ісихазм став формою екзистенційного виживання в умовах тоталітаризму.

Зв'язок: «Стоїцизм серця». Здатність зберігати внутрішню цілісність (спокій) у камері чи в ізоляції. Вірші Стуса — це сучасні псалми, де «самособоюнаповнення» є технікою ісихастського самопізнання перед обличчям смерті.

7.4. Пост-модерністи: Метафізична іронія та пошук центру

У світі, де «все є текстом», сучасні українські інтелектуали (від авторів «Бу-Ба-Бу» до сучасної метафізичної поезії) використовують ісихастські паузи для пошуку справжнього серед симулякрів.

Зв'язок: Коли світ перетворюється на шум, «візантійська тиша» стає найрадикальнішим актом протесту. Пост-модерний ісихазм — це вміння знайти «порожнечу, що світиться» всередині деконструйованої реальності.

«Український ісихазм — це не втеча від світу, а метод накопичення внутрішньої сили для його трансформації. Це здатність українця зберігати "тишу всередині бурі"».

8. Трансляція Ромейського спадку через Оттоманську імперію та Кримське Ханство

Ми стверджуємо, що вплив Стамбула (Константинополя) та Бахчисарая на Україну був не лише військовим, а насамперед цивілізаційним, оскільки обидві держави були органічними спадкоємцями візантійських державних та правових традицій.

8.1. Оттоманська Порта як «Візантія після Візантії»

Османська імперія не знищила візантійські структури, а «загорнула» їх у нову ісламську оболонку. Мехмед II Фатіх офіційно прийняв титул Qayser-i Rûm (Цезар Риму).

Спадкоємність: Візантійська податкова система, дипломатичний етикет, міське управління та навіть архітектура (Айя-Софія як матриця для мечетей) транслювалися в Україну через оттоманську присутність.

Вплив на Україну: Для українського козацтва та шляхти Порта була зрозумілим ієрархічним партнером. Це була школа «високої політики», де українські еліти вчилися глобальній грі між великими імперіями.

8.2. Кримське Ханство: Степова Візантія

Гіреї вважали себе прямими спадкоємцями не лише Чингізидів, а й володарів Криму — колишньої візантійської провінції.

Спадкоємність: Бахчисарай зберіг візантійську культуру садів, водопостачання, вишукану придворну поезію та правові нюанси взаємодії з християнськими громадами (система мілетів).

Вплив на Україну: Кримське Ханство було для України головним провідником середземноморської культури. Військово-політичні союзи (наприклад, Хмельницького з Іслам-Гіреєм) — це не просто тактика, а взаємодія двох частин єдиного поствізантійського простору, що протистояли зазіханням Півночі.

8.3. Синтез у «Українському бароко»

Стиль життя української еліти XVII–XVIII століть був би неможливим без оттоманського та кримського впливу: від одягу (жупани, шаблі) до архітектурних орнаментів та стратегічного мислення.

Теза: Україна вбирала візантійську спадщину з двох рук: безпосередньо через церкву та право, і опосередковано — через «османський фільтр», який додав нашій культурі розкоші, яскравості та степової динаміки.

9. Синтез Логосу та Стихії: Візантійська рецепція праукраїнської культури

Усталений міф про жорстоке заперечення візантійським християнством давньої слов’янської культури не витримує історичної та метафізичної критики. Насправді прихід візантійського Логосу на українські землі став не актом руйнування, а актом преображення.

9.1. Одухотворення стихії

Давня віра предків була глибоко пов’язана з силами природи, ритмами землі та родовою пам’яттю. Візантійське християнство не відкинуло ці природні енергії, а наповнило їх вищим духовним змістом. Стародавнє відчуття священності космосу (сонця, води, хліба) отримало своє логічне завершення в ідеї Творця та Фаворського світла.

9.2. Естетичне збагачення

Візантія принесла на береги Дніпра найвищу естетику тогочасного світу — архітектурну симетрію, мистецтво мозаїки та складний богослужбовий спів. Ця форма не пригнітила місцеву уяву, а стала для неї «оправою», перетворивши стихійну народну творчість на високе мистецтво. Українське бароко, що розквітне пізніше, є прямим нащадком цього шлюбу між візантійською канонічністю та слов’янською вітальністю.

9.3. Софійність як спільна мова

Концепція Софії (Премудрості Божої) стала ідеальним мостом між двома світами. Вона об’єднала прадавню пошану до Землі-Матері з візантійським інтелектуалізмом. Це дозволило українцям зберегти свій автентичний характер, отримавши при цьому доступ до універсальної цивілізації Ромейського світу.

Висновок: Візантія не стерла ідентичність предків українців — вона надала їй структури та вічності. Християнство стало «свідомістю», яка органічно поєдналася з «підсвідомим» язичницьким корінням, створивши унікальний тип української духовності: глибоко природний і водночас високо інтелектуальний.

10. Бонапартизм, Візантія та Галицьке посередництво

Геополітичний ізоморфізм: Бонапартистська Франція та Візантія представляють дві форми Універсальної Імперії. Наполеон прагнув відродити Римську ідею на Заході, тоді як Візантія (Ромейська імперія) була її живим носієм на Сході. Україна, через Королівство Обох Галіцій, стала точкою перетину цих двох імперських векторів.

Галичина як «Архів легітимності»: Королівство Обох Галіцій Французької Імперії (Królestwo Obydwóch Galicjów, у червні - грудні 1809 р. так називалося Королівство Галичини та Володимирії) зберігало титулатуру та правові рудименти, що виходили від Ярослава Осмомисла та Данила Галицького. Оскільки ці правителі були інтегровані у візантійську систему (династично та ієрархічно), Галичина виступала для Наполеона як законний спадкоємець «східного легітимізму».

Постать Андроніка Комніна як «Золотий ланцюг»: Перебування майбутнього імператора Візантії Андроніка I при дворі в Галичі створило прецедент Візантійсько-Галицького союзу. Для бонапартистської стратегії, яка шукала союзників проти Російської імперії, цей історичний прецедент робив Галичину ключовим елементом «антимосковського валу», що спирався на справжню візантійську традицію.

Кодекс Наполеона vs Канонічне право: У Галичині відбулася унікальна зустріч модерного французького права (через австрійські реформи та вплив наполеонівських воєн) із візантійським за духом церковним та цивільним правом Русі. Це створило специфічну галицьку політичну культуру — синтез західної раціональності та східної глибини.

Проект «Наполеоніда» та Чорноморська ойкумена: Наполеонівські плани щодо створення буферних держав в Україні (зокрема в Причорномор’ї) фактично відтворювали мапу візантійських фем. Галичина в цій системі розглядалася як інтелектуальний хаб, що мав забезпечити кадрами та ідеями нову державність на руїнах «Третього Риму».

Методологічний висновок: Зв’язок «Париж – Галич – Константинополь» є доказом того, що Україна завжди була частиною Великої Європейської Республіки, де візантійська спадщина не суперечила Європейському Модерну, а була його міцним фундаментом.

Візантійська стратегія як еволюція Мезоєвразійства

1. Від стихійного простору до свідомої системи

Мезоєвразія у своїй первинній формі — це простір транзиту, кочових рухів та локальних етносів. Візантійська стратегія взяла цей «сирий матеріал» і наклала на нього сітку римського права та християнської етики.

Теза: Візантія перетворила Мезоєвразію з об’єкта географії на суб’єкт геополітики. Це перехід від «буття в просторі» до «управління простором».

2. Концепція «Ойкумени» як мезоєвразійська єдність

Мезоєвразія історично страждала від роздробленості. Візантійська стратегія запропонувала універсальну ідею Oikoumene — цивілізованого світу під єдиним інтелектуальним та духовним куполом.

Теза: Візантія — це перша спроба створити «спільний ринок смислів» для народів Мезоєвразії, де Галич, Київ, Новгород, Чернігів, Костянтинополь, Трапезунд та Херсонес розмовляли однією політичною мовою.

3. Наративна тяглість: Від міфу до Державного Логосу

Якщо ранні мезоєвразійські утворення трималися на родових міфах, то Візантія запровадила стратегічний наратив Спадкоємності. Вона проголосила себе «Вічним Римом», що дозволило їй інтегрувати навіть найбільш ворожі народи через механізми васалітету та титулатури (згадаймо статус «архонтів» для слов’янських вождів).

Теза: Візантійська стратегія — це інструментарій, який дозволяє різним етносам Мезоєвразії знайти своє місце в ієрархії цивілізації, не втрачаючи ідентичності.

4. Візантія як «Мезо-буфер»: Стратегія інтелектуальної оборони

Географічно Мезоєвразія є зоною постійного тиску Сходу на Захід. Візантія винайшла стратегію «активного захисту через складність»: використання дипломатії, династійних шлюбів та релігійного впливу замість нескінченних воєн.

Теза: Візантійська стратегія є наступним етапом мезоєвразійського виживання — це перехід від оборони кордонів до оборони смислів.

5. Галич як «Західна Візантія» (The Halych Bridge)

Перебування Андроніка I Комніна у Галичі є фізичним доказом цієї тяглості. Галич Ярослава Осмомисла став точкою, де мезоєвразійська енергія Прикарпаття з’єдналася з візантійською системною матрицею.

Теза: Ми розглядаємо Галицьку Русь як західну проекцію Візантійської стратегії, де європейська динаміка поєдналася з імперською глибиною аналізу.

Методологічне резюме для Інституту:

Ми не просто вивчаємо Візантію. Ми досліджуємо, як Мезоєвразійська платформа (наш регіон) отримала свою «операційну систему» від Костянтинополя. Сьогодні наш Інститут має оновити цю «прошивку», створюючи нові стратегічні наративи для XXI століття.

«Візантійська стратегія — це Мезоєвразія, що усвідомила себе як Розум».

«Нова Візантійська Парадигма: Від стереотипів до стратегії»

Відмова від стереотипів на користь стратегічної глибини:

Поняття «візантійщина» (Byzantinism, Byzantinisme, Byzantinismus) у негативному сенсі (як синонім підступності, бюрократичного хаосу та лицемірства) — це насамперед продукт західноєвропейського Просвітництва та радянської історіографії, які намагалися применшити роль Східної Римської імперії.

Ми, як інституція, що досліджує наративні системи, офіційно заявляємо про необхідність деконструкції негативного міфу про «візантійщину». Те, що протягом століть подавалося як державна вада, у XXI столітті стає найвищою перевагою.

1. Візантійщина — це Мистецтво Системної Складності (Complexity Management)

Негативне трактування називає візантійські процедури «заплутаними». Ми ж кажемо: це висока системна складність. 

Наш аргумент: Візантія вижила понад 1000 років у ворожому оточенні не завдяки грубій силі, а завдяки витонченому адмініструванню. «Візантійщина» — це здатність керувати системами, де забагато невідомих. Це прообраз сучасного системного аналізу та кібернетики.

У сучасному світі прості рішення ведуть до катастроф. Негативний стереотип про «заплутаність» візантійського двору — це лише нерозуміння того, як працює багаторівневе управління.

Наше бачення: Ми реабілітуємо «візантійщину» як метод менеджменту великих даних та складних етносоціальних систем. Це здатність бачити взаємозв’язок між економікою, вірою, символом та армією.

2. Дипломатичний Пріоритет (Noetic Warfare)

Критики називали візантійців «підступними» за те, що вони воліли купувати мир, а не проливати кров.

Наш аргумент: Для Візантії війна була поразкою інтелекту. «Візантійщина» — це пріоритет м’якої сили (soft power), переговорів і створення наративів над безглуздим кровопролиттям. Це найвищий прояв стратегічного гуманізму.

Наше бачення: Ми називаємо це інтелектуальною економією. Виграти війну до її початку, переконати ворога стати союзником, змінити наратив супротивника — це і є справжня «візантійщина». Це перемога інтелекту над грубою силою.

3. Інституційна Тяглість (Deep State Tradition)

Візантію звинувачують у «надмірній бюрократії». Проте саме цей «бюрократизм» дозволив державі проіснувати 1123 роки — рекорд, який не побив жоден сучасний проект.

Наш аргумент: Поки Європа занурювалася в темні віки та феодальну роздробленість, «візантійщина» зберігала римське право, державні інститути, пошту, податкову систему та освіту. Це була єдина держава, де закон був вищим за волю окремого барона. Для нас це символ інституційної стабільності.

Наше бачення: Ми розглядаємо «візантійщину» як технологію створення стійких інститутів, які не залежать від настрою натовпу чи капризів окремих осіб. Це тріумф закону та процедури над хаосом.

4. Гнучкість Наративу (Interpretive Leadership)

Звинувачення у «лицемірстві» та  «пишності, що засліплює», виникають через нездатність критиків зрозуміти візантійську гнучкість.

Наш аргумент: Візантія першою зрозуміла роль державного наративу. Кожна церемонія, кожна ікона була частиною єдиної інформаційної системи, яка тримала вкупі величезну різнорідну імперію. «Візантійщина» — це майстерне володіння символічним капіталом.

Наше бачення: Це здатність оперувати кількома змістами одночасно, зберігаючи стабільність системи. Це мистецтво «стратегічної багатозначності», критично необхідне в епоху гібридних загроз.

***

"Візантійський підхід" (системний, глибокий, аналітичний) — це єдиний спосіб зберегти суб'єктність. Бути "візантійцем" сьогодні — означає бачити структуру там, де інші бачать хаос.

***

Практичне застосування в Інституті:

Ми впроваджуємо «Візантійський стандарт аналізу», що базується на трьох принципах:

Поліфонія: Аналіз події з позицій усіх гравців одночасно.

Символізм: Розуміння того, що ідея (наратив) важить більше, ніж матеріальний ресурс.

Економіка сили: Використання мінімального зусилля для отримання максимального системного результату.

Висновок: «Візантійщина» — це не минуле, це операційна система майбутнього. Це вища математика державного управління, яку ми повертаємо на Прикарпатський ґрунт, де її колись плекали Ярослав Осмомисл та Андронік Комнін. Андронік намагався очистити систему від корупції саме через «візантійську» майстерність управління. Його перебування в Галичі принесло на наші землі не «підступність», а технологію державотворення.

***

Ново-Візантійська школа (The Neo-Byzantine School) - тріумф розуму, системи та стратегічної глибини: 

"Mens Rege, Ordo Serve, Futurum Crea" (Розумом владарюй, Порядок бережи, Майбутнє створюй),

"Complexity Deciphered, Strategy Refined" (Складність розшифрована, стратегія вдосконалена), 

"L'intelligence du système, la force de la tradition" (Інтелект системи, сила традиції), 

"Systemische Tiefe, Strategische Klarheit" (Системна глибина, стратегічна ясність).

МАНІФЕСТ Прикарпатського інституту етносоціальних досліджень та стратегічного аналізу наративних систем імені імператора Андроніка I Комніна

МАНІФЕСТ

Прикарпатського інституту етносоціальних досліджень та стратегічного аналізу наративних систем імені імператора Андроніка I Комніна

Ми виходимо з того, що історія — це не набір дат, а динамічна система наративів, що визначають виживання націй.

1. Символ перетину світів

Постать імператора Андроніка I Комніна, який знайшов прихисток у Галичі при дворі Ярослава Осмомисла, є для нас символом того, що Прикарпаття історично є суб'єктом великої геополітики. Ми відкидаємо провінційність. Наш інститут аналізує локальні процеси крізь призму глобальних систем.

2. Стратегія інтелектуального притулку

Подібно до того, як давній Галич став інтелектуальною та політичною гаванню для представника найвищої династії світу, наш Інститут є простором для критичного мислення, вільного від догм. Ми досліджуємо, як "чужі" та "свої" наративи взаємодіють, створюючи нову соціальну реальність.

3. Дешифрування соціальних кодів

Ми визнаємо: влада над майбутнім належить тому, хто розуміє структуру етносоціальних систем. Ми розглядаємо етнос не як статику, а як живу систему, що постійно адаптується до зовнішніх викликів. Наше завдання — стратегічний аналіз цих адаптацій.

4. Протидія наративній експансії

У світі, де інформація є зброєю, ми вивчаємо механізми маніпуляції та захисту національного смислового простору. Андронік Комнін був майстром переконування та риторики; ми вивчаємо ці інструменти, щоб зробити українське суспільство стійким до зовнішніх деструктивних впливів.

5. Етика складних рішень

Ми не боїмося неоднозначності. Історія Андроніка — це історія трагедії, величі та складних виборів. Наш аналіз є чесним, глибоким і позбавленим ілюзій. 

6. Поєднання візантійського досвіду та галицької волі

Ми беремо від Візантії глибину системного державного аналізу, а від Галичини — дух опору, самостійності та вірності своїй землі. Це поєднання робить нашу методологію унікальною.

Наша мета — перетворити знання про минуле та теперішнє на стратегічну перевагу для майбутнього.

Прикарпатський інститут ім. Андроніка I Комніна: Аналіз. Система. Майбутнє.

---------------

Візантійський орел у Галицькому гнізді

Андронік I Комнін у Галичі (1164–1165 рр.)

Постать Андроніка I Комніна (1118-1185) — одного з найхаризматичніших та найсуперечливіших імператорів Візантії — назавжди пов’язала долю Константинополя з історією Прикарпаття. 

Його матір'ю була Ірина, дочка звенигородського і перемишльського князя Володаря Ростиславича [Юревич О.  Андроник I Комнин / пер. с англ. К. Л. Дробинской. — СПб.: Евразия, 2004. — с. 51]. Його батьком був Ісаак Комнін, третій син імператора Олексія І Комніна та Ірини Дукіни (греко-болгарки).

Його перебування в Галичі є не просто біографічним епізодом, а ключовим доказом того, що Давній Галич у XII столітті був інтелектуальним та політичним центром світового рівня.

Політичне вигнання як стратегічний вибір

У 1164 році, внаслідок конфлікту зі своїм двоюрідним братом, імператором Мануїлом I, Андронік був змушений шукати порятунку за межами імперії. Його вибір припав не на Угорщину чи Русь у широкому сенсі, а саме на Галич, до двору князя Ярослава Осмомисла.

Це був вибір стратега. На той час Галицьке князівство було потужною державою, яка контролювала торгові шляхи та мала значний вплив на європейську політику. Осмомисл прийняв візантійського аристократа з королівськими почестями, вбачаючи у цьому союзі можливість зміцнити власну міжнародну легітимність.

Життя в Галичі: Інтелектуальний діалог Сходу та Заходу

Андронік прожив у Галичі близько року. Згідно з літописними свідченнями та візантійськими хроніками (зокрема Микити Хоніата), він став не просто гостем, а активним учасником державного життя:

Дипломатія та полювання: Андронік супроводжував Осмомисла на полюванні та під час урочистих виїздів, що в ті часи було формою найвищої державної комунікації.

Військове співробітництво: Візантійський принц брав участь у спільних військових нарадах. Галицькі полки разом із Андроніком допомагали імператору Мануїлу (після примирення) у боротьбі з угорцями, що підкреслює стратегічний альянс між Галичем та Царгородом.

Інтелектуальний вплив: Перебування Комніна, людини надзвичайно освіченої та витонченої, залишило слід у культурі галицького двору. Саме в цей період архітектура та книжність Галича досягають свого розквіту, вбираючи візантійську складність та локальну енергію.

Наративна спадщина

Андронік I Комнін повернувся до Константинополя, де згодом зійшов на імператорський престол. Його правління було позначене спробами радикальних реформ та боротьбою з корупцією еліт — наративи, які актуальні й сьогодні. Цікаво, що Андронік I наказав встановити свій великий портрет на воротах однієї з церков Константинополя. На ньому він був зображений не як імператор, а як звичайний трудівник або селянин із косою, що символізувало його боротьбу з корумпованою аристократією.

Для нашого Інституту досвід перебування Андроніка в Галичі є метафорою «стратегічного перехрестя». Це історія про те, як глобальний лідер знаходить спільну мову з регіональною елітою, як обмінюються смислами різні культури та як формуються складні соціальні системи на межі цивілізацій.

Чому це важливо сьогодні?

Спадщина Андроніка в Галичі вчить нас:

Суб'єктності: Прикарпаття ніколи не було периферією, воно було місцем, де вирішувалися долі імперій.

Аналітичній глибині: Політика — це мистецтво складних систем та несподіваних альянсів.

Культурній тяглості: Наші сучасні дослідження спираються на фундамент, закладений у часи, коли золото Візантії та залізо Карпатських гір творили нову історію Європи.

--------------

MISSION STATEMENT & ABSTRACT

Institution: Emperor Andronikos I Komnenos PreCarpathian Institute of Ethnosocial Research and Strategic Analysis of Narrative Systems

Overview: The Institute is a premier research and analytical center dedicated to the multi-layered study of ethnosocial dynamics and the structural modeling of narrative systems. Founded on the historical intersection of Byzantine statecraft and the sovereign traditions of Medieval Halych, the Institute serves as a strategic hub for understanding how narratives shape collective identity, social stability, and geopolitical resilience.

Core Research Areas:

Ethnosocial Systems Modeling: Analyzing the evolution of social structures within the PreCarpathian region and their integration into the global socio-political landscape.

Strategic Narrative Analysis: Investigating the construction, dissemination, and impact of historical and contemporary narratives on national security and social cohesion.

The Komnenian Legacy Project: Exploring the 12th-century diplomatic and cultural synthesis between the Byzantine Empire and the Principality of Halych as a precursor to modern global integration.

Resilience and Sustainability: Developing "White Paper" frameworks for resource responsibility and societal stability in an era of global limits.

Vision: Drawing inspiration from the figure of Emperor Andronikos I Komnenos—who sought strategic refuge in Halych—the Institute bridges the gap between classical political wisdom and futuristic analytical tools. We transform the complex data of the past and present into actionable strategic intelligence for a sustainable future.

------------

МИССИЯ И РЕФЕРАТ

Учреждение: Институт этносоциальных исследований и стратегического анализа нарративных систем имени императора Андроника I Комнина

Обзор: Институт является ведущим научно-исследовательским и аналитическим центром, занимающимся многоуровневым изучением этносоциальной динамики и структурным моделированием нарративных систем. Основанный на историческом пересечении византийской государственной политики и суверенных традиций средневекового Галича, Институт служит стратегическим центром для понимания того, как нарративы формируют коллективную идентичность, социальную стабильность и геополитическую устойчивость.

Основные направления исследований:

Моделирование этносоциальных систем: анализ эволюции социальных структур в Прикарпатском регионе и их интеграции в глобальный социально-политический ландшафт.

Стратегический анализ нарративов: исследование построения, распространения и влияния исторических и современных нарративов на национальную безопасность и социальную сплоченность.

Проект «Наследие Комнинов»: Изучение дипломатического и культурного синтеза XII века между Византийской империей и Галицким княжеством как предшественника современной глобальной интеграции.

Устойчивость и жизнеспособность: Разработка концепций «белой книги» по рациональному использованию ресурсов и обеспечению стабильности общества в эпоху глобальных ограничений.

Видение: Вдохновляясь фигурой императора Андроника I Комнина, который искал стратегического убежища в Галиче, Институт преодолевает разрыв между классической политической мудростью и футуристическими аналитическими инструментами. Мы преобразуем сложные данные прошлого и настоящего в действенную стратегическую информацию для устойчивого будущего.

Проект "Відновлення «Бібліотеки Ярослава»: Цифровий та методологічний Логос"

Проект "Відновлення «Бібліотеки Ярослава»: Цифровий та методологічний Логос"

Інститут стратегічного аналізу проголошує своєю місією метафоричне та технологічне відновлення Бібліотеки Ярослава Мудрого. Ми розглядаємо цей втрачений скарб не як фізичний об’єкт, а як цілісну систему знань, що поєднувала античну мудрість, візантійську стратегію та руську державну волю.

1. Від фізичного сувою до цифрового Репозиторію

Якщо в XI столітті Бібліотека була місцем збору рукописів, то сьогодні вона має стати Semantic Web (семантичною мережею) Мезоєвразії.

Дія Інституту: Створення цифрової бази стратегічних наративів, де кожна подія аналізується через призму історичної тяглості. Це «жива бібліотека», яка самооновлюється і дає відповіді на виклики сучасності, використовуючи алгоритми візантійської дипломатії.

2. Методологічна реставрація: Школа перекладачів

Ярослав Мудрий створив школу перекладачів, щоб «перекласти» світові смисли на мову своєї держави.

Дія Інституту: Ми стаємо «новими перекладачами». Наше завдання — адаптувати складні геополітичні процеси Заходу та Сходу для українського стратегічного контексту. Ми «перекладаємо» виклики безпеки у мову конкретних державних рішень.

3. Пошук «Втраченого Знання» (Strategic Foresight)

Втрата бібліотеки символізує розрив спадкоємності. Інститут заповнює цю лакуну, відновлюючи тяглість від Київської Русі до сучасної України.

Дія Інституту: Використання методів OSINT та системного аналізу як інструментів «археології майбутнього». Ми знаходимо закономірності в історії (наприклад, циклічність степових загроз або чорноморської торгівлі) і використовуємо їх для прогнозування.

4. Бібліотека як Інтелектуальний Капіталій

Ми перетворюємо концепт бібліотеки з «архіву» на «генератор». Це місце, де знання перетворюється на силу (Scientia potentia est).

Дія Інституту: Формування нового покоління аналітиків («хранителів»), які володіють ісихастською витримкою та візантійською системністю мислення.

«Ми не шукаємо фізичне сховище під Софією Київською. Ми будуємо Cloud-Byzantium — інтелектуальну хмару, де знання Ярослава Мудрого інтегровані в сучасні системи підтримки прийняття рішень. Наш Інститут — це і є відновлена Бібліотека, де кожна аналітична записка є новим рядком у літописі нашої суб’єктності».

Візантійський Мегакатепан як генеральний капітан (гетьман)

 У візантійській ієрархії найбільш точною відповідністю європейському «генерал-капітану» (або гетьману) в значенні повноправного правителя великого регіону є посада Мегакатепан (Megakatepánō / μεγακατεπάνω).

В ієрархії він з'являється саме в епоху династії Комнінів (XI–XII ст.). До цього в VI–Х ст. йому відповідав Екзарх (Exarchos / ἔξαρχος), який потім став тільки церковним титулом.

Хто такий Мегакатепан?

Супер-координатор: Якщо звичайний катепан керував одним великим регіоном (катепанатом), то префікс «Мега-» додавався до посад тих осіб, які мали надзвичайні повноваження над кількома підрозділами або виконували особливі доручення імператора.

Голова палацової адміністрації: Найчастіше в джерелах часів Комнінів «Мегакатепан» згадується як титул керівника палацового відомства або охоронця імператорської скарбниці та архівів. Це людина, яка контролювала доступ до імператора та до найважливішої інформації держави.

Намісник імператора: очолював війська, вершив суд і керував адміністрацією. Найвідомішим прикладом був МегаКатепанат Італії, де одна людина керувала всіма візантійськими володіннями на півострові. У варіанті титулу Екзарх він мав абсолютну владу (цивільну і військову) над цілим екзархатом (наприклад, Равеннським або Африканським). Це була людина, яка діяла від імені імператора там, де потрібен був жорсткий централізований контроль.

Мегадука (Megas Doux / Μέγας Δούξ): головний координатор оборони та управління великими стратегічними зонами.

Мегакатепан vs Генерал-капітан

Якщо європейський «генерал-капітан» — це більше про поле битви та пряме адміністрування територій, то візантійський Мегакатепан — це про:

Інтелектуальне управління: Контроль над стратегічними ресурсами та інформаційними потоками.

Вищу юрисдикцію: Право приймати рішення від імені монарха в критичних ситуаціях.

Ієрархія:

Megakatepánō (Мегакатепан) - вищі управління та  контроль.

Katepánō (Катепан): керівник окремого напряму або департаменту 

Logothete (Логофет): керівник  групи