Veritas Obscura: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна.

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.

-Що писали візантійці про слов’ян?

Візантійські автори, зокрема Прокопій Кесарійський, Маврикій, та інші, дійсно описували ранніх слов’ян як народ:

який не будував укріплених міст,

жив у лісах, болотах і важкодоступних місцевостях,

вів напівосілий спосіб життя,

і мав переважно демократичний лад — без «царів», з рівністю серед вільних воїнів. Партизанська культура як стратегія

Твоя інтерпретація — що це не відсталість, а усвідомлений тип виживання й організації — дуже цікава і набирає актуальності в сучасній історіографії:

Ліси й болота — це не ознака «дикості», а природна фортеця, з якої зручно вести партизанську війну проти технічно переважаючого ворога.

Слов’яни діяли не великими організованими арміями, а малими мобільними загонами, раптово нападали і швидко відходили.

Вони добре знали місцевість, жили у злитті з природою — це було асиметричне ведення війни.

Ефебська психологія та анархізм

у слов’ян не було культу «нескінченного фронтального наступу», як у гоплітів чи римлян,

натомість панував етос воїна-ініціанта, що самостійно проходить випробування (схоже на ефебську культуру — перехід юнака в дорослого через воїнські практики),

і певна анархічна свобода — без централізованої влади, з вирішальним словом віче, збору, ради старійшин.

Це створювало менталітет:

«Краще вільна бідність у болоті, ніж багатство під п’ятою чужинця або царя».

Вплив на менталітет слов’ян

Цей тип культури:

сформував український (і загалом слов’янський) архетип волелюбності,

тяжіння до автономії, недовіри до централізованої влади,

спроможності до самоорганізації в умовах кризи (від козацтва до сучасної партизанщини).

Паралелі в історії

Це має аналогії в культурах ряду інших індоєвропейських народів:

Скоти та пікти — проти Риму (британські лісові племена).

Германці проти римлян у Тевтобурзькому лісі.

Гайдамаки, козаки, повстанці УПА — пряме продовження цієї культури партизанського типу.

Махновщина — приклад реального партизансько-анархічного устрою XX століття.

Слов’яни не були «відсталими», бо не будували міст, — вони вибрали іншу форму цивілізації.

Це був не урбаністично-ієрархічний, а природно-анархічний тип культури, де домінували: адаптація до середовища, а не його підкорення,воля замість примусу, гнучкість замість жорсткої дисципліни.

Історично це дало не менше шансів на виживання, ніж кам’яні мури.