Антон Рачев: Пътят към Властта и Новите Десни

“Ние живеем в епоха на тотална информатизация и технократска диктатура. Възможно е да игнорирате компютъризацията, да не гледате телевизия и видео, укривайки се в някое запустяло селце, съчинявайки букет от сонети. Толкова по-зле за вас. Тогава сами отпадате, и то доброволно от времето, и строите своя собствен затвор.”
Павел Тулаев – гл. редактор на сп. “Атеней”

Днес пацифизмът не е вече на мода. Жестоки са условията на борбата за съществуване, за успех, за победа. Ден след ден, месец след месец, година след година, е в ход едно непресекващо съревнование, безкомпромисна конкуренция, безмилостна борба за надмощие.

Всъщност са налице достатъчно основания да се счита, че с приключването на “студената война” набира скорост една друга, още по-всеобхватна по своите мащаби такава. Тя се води в нови пространства, с нови технологии, в нея участват нови субекти. Новият тип агресии са направлявани и ръководени от мултинационални компании, интернационални корпорации, от международни банки и организации. Целта им – установяване на “нов световен ред”, а инструментите им – новите технологии и комуникации. Това води и до промяна във формите на противопоставяне.

Ако в миналото е било достатъчно да се щурмува определена крепост, да се влезе в нея и да се диктуват на нейните жители условията на завоевателя, то днес проникването и контролът над хората се реализира в хилядократно по-голям мащаб с помощта на електронните средства за масова информация.

Умберто Еко: З приводу західної вищости

Всі релігійні війни, які закривавлювали світ протягом століть, були породжені пристрастями та прислужували спрощеним протиставленням: Ми і Решта, Добрі і Злі, Білі і Чорні. Так, західна культура була багатою (не лише сьогоднішні Просвітники, але набагато раніше, в епоху коли францискан Роджер Бекон закликав плекати мови, бо, мовляв, так само як “невірні”, ми маємо до вивчення ті ж самі речі) і тому, що вона намагалася піддати світлу пошуків та критичному розумові “розірваність” згубних спрощеностей.

Звичайно, так було не завжди: як Гітлер, що палив книжки, ув’язнював “деґенероване” мистецтво, нищив “нижчі” раси, чи фашизм, – вони примушували мене в школі співати “Боже, прокляни англійців”, тому, що вони є “народом, який їсть п’ять разів в день”, тобто є неповноцінними ненажерами порівняно до поміркованих спартанських італійців, але це все факти приналежні західній культурі.

Але для нашого обговорення з молоддю це найкращі аспекти західної культури, в усякому разі, якщо ми не бажаємо нових веж, що обвалюються: це стане зрозумілішим в ті часи, що прийдуть після нас.

Елемент незручности: часто не мала успіху спроба схопити різницю, яка існує в ідентифікації та в її чистих підставових коренях; розуміння того, що існують інші коріння, й інші міркування про те, що є добрим і злим. Стосовно моїх коренів, коли мене запитують: де я би радше вирішив провести мої пенсійні роки – в селищі Монтеферато, в чарівних околицях Абруццо чи на м’яких пагорбах, що оточують Сієну, я оберу Монтеферато. Але тоді це все одно не буде справедливим щодо інших реґіонів нижньої Італії чи П’ємонту.

Алєксандр Тарасов: Голомозі / Скінгеди: Нова протофашистська молодіжна субкультура в Росії

Росія – країна арійців! Годі, позбиткувались з нас усякі жиди і більшовики. Ми, арійці, тут господарі. І ми будемо господарями. Коли ми прийдемо до влади – ми усіх вишикуємо попід стінами і всім скажемо: “Жиди і комісари – крок вперед!” І всіх жидів і комуняк – з кулемета. Потім скажемо: “Вузькоокі та чорнодупі – крок вперед!” І всіх вузькооких і чорнодупих – на копальні та лісоповал. Нехай працюють... Хай живе Тисячолітній Великий Райх Арійської Нації!..
З промови неназваного промовця-скінгеда на мітингу White Power [Влада Білих] у Москві навесні 1997 р.

Чи траплялись вам групи молодих людей з голеними головами, в однакових чорних джинсах і маскувальних куртках без комірів, у високих армійських черевиках, з нашитим на рукаві прапором рабовласницької Конфедерації? Це й є голомозі, а ще – скінгеди [Від англ. skin head – голена голова]. Самі себе вони називають коротким словом скін.

Про них майже не пишуть, але поміж підлітків великих міст вони – уже легенда. Дорослі намагаються їх не помічати, причому не лише пересічні обивателі, але й представники закону. Але вони заявляють про себе самі, стаючи дедалі нахабнішими й агресивнішими. В листопаді 1998 р. в Архангельську судили групу наці-скінів, котрі навесні того ж року створили організацію, яка поставила за мету вигнати силоміць з Архангельська усіх “чорних”. Члени групи – підлітки від чотирнадцяти до вісімнадцяти років – носили пов’язки із свастикою і давали “присягу арійця”... Всього за два тижні вони здійснили понад десяток збройних нападів на “кавказців” (одній з жертв було завдано сімнадцять колото-різаних ран). Лідери кавказьких громад Архангельська прийшли до місцевого міліцейського керівництва і попередили, що коли це триватиме й надалі, то вони можуть не стримати своїх земляків від масових заворушень, – після чого в архангельських правоохоронних органах, природно, “усіх познімають”. Міліцейському керівництву останній аргумент видався дуже переконливим – і групу швидко виявили і заарештували. На суді, однак, усі відбулись умовними термінами і лише 18-річного лідера групи Зикова засудили до семи років ув’язнення. Цікаво, що факт створення расистської організації судові “довести не вдалось”.

У Москві в попередньому ув’язненні перебуває ще одна група скінгедів – так звані “чистильники”. Всі вони також підлітки: молодшим – років по шістнадцять, старшому – дев’ятнадцять. Група проводила “зачистку” Москви від бомжів, які начебто “поганили образ столиці”– їх наці-скіни, не довго думаючи і не зважаючи на національність, убивали. Точна кількість вбитих невідома, позаяк смерть бомжа зазвичай залишається нерозслідуваною. Поки що слідство висунуло звинувачення в трьох убивствах і одній спробі убивства.

Дмитро Корчинський: Колонія

Україна наших мрій може бути створена лише за межами української території. Для утворення націй, здатних до величі або хоча б до багатства, спочатку в одному місці має зібратися доволі багато романтиків та ідеалістів. У Києві це неможливо. Прокуратура. Лук'янівська в'язниця. СІЗО тощо.

Україна доби величних катастроф та неперевершених поразок була створена в татарському степу на низах Дніпра, за межами тодішньої української території. Романтики та ідеалісти воліли ліпше перестрілюватися з татарами, аніж спілкуватися з київськими та волинськими прагматиками. Трохи згодом цих прагматиків поділили на полки хлопці, що прийшли з-за порогів , і таким чином Україна повернулася додому.

Успіхи Ізраїлю пов'язані з тим, що спочатку його будували ідеалісти. Досі його очолюють переважно ті люди, які за нього ризикували життям. Америка довгий час абсорбувала романтиків і тому згодом стала найзручнішим місцем у світі для функціонування талановитих прагматиків.

Ми маємо знайти місце настільки погано пристосоване для життя, що жодна нормальна людина туди не поїде. Там підняти прапор і туди збирати тих, хто переймається великими планами, кого пече внутрішній вогонь.

Я пропоную Придністров'я. Нічийна територія. Всім заважає, нікому не потрібна. Проголосити Рибницю столицею нової України і почати творити там країну української мрії. Зрештою, чому українці повинні мати тільки одну державу, коли араби мають чотирнадцять (якщо я котроїсь не забув), а англосакси – п'ять ?

Я уявляю собі це так. Збирається сім або дванадцять фанатиків української колоніальної ідеї і починають її пропагувати. З нас усі сміються. Перші десять загітованих сімей переїжджають до Придністров'я й утворюють поселення неподалік Рибниці. Поступово вся Україна вкривається вербувальними пунктами для набору нових колоністів. З них усі сміються. Коли кількість сімей в одній колонії досягає тисячі, вони заявляють про утворення української самооборони (яка була з самого початку, але діяла нелегально), а також про те, що колонія не видає тих, хто попросив у ній притулку. Тут стає не до сміху. Колонія росте, зростає рівень життя колоністів, засновується університет, одержуються легкі перемоги в кількох конфліктах з придністровським урядом, з молдаванами, з українськими прикордонниками. Чисельність колоністів вже сто тисяч. Тирасполь входить до Рибницької республіки. Кишинів проситься під протекторат, Київ встановлює дипломатичні стосунки. Втім, можливо, Київ визнає країну нашої мрії вже після того, як її визнають Туреччина, Євросоюз та Індонезія…

Я вказав напрям, далі кожен може фантазувати сам. Це корисно. Фантазії здійснюються на відміну від екологічних та соціологічних прогнозів.

Колись європейці заснували колонії в місцях, де знаходили ресурси. 

А ми маємо заснувати колонію, щоб відшукати там власну душу.

(журнал “ПіК”,2001, 4-10 грудня, № 45 (128), с. 4)

Юрій Андрухович: Мальборк і хрестоносці (цитати)

“…Слід було навертати в істинну віру тутешніх дикунів, тобто спалювати їхні завошивлені поселення разом з немитими ідолами, а тоді цілими племенами заганяти їх по горла у порослі очеретом льодовикові озера і тримати годинами у воді на відстані наїжачених списів, щоб вони, курва, порозумнішали. Слід було гідно нести свій цивілізаційно-дезенфікаційний хрест, себто меч…” (с.32).

“…Ця типологічна, кодово-генетична, хромосомна спорідненість ментів з бандюками аж волала про себе. Найгірше, що вона поширювалася далеко за межі цієї контори – це була всенародна спорідненість, адже всюди були вони, ця велика українська родина, ця пародійно-травестійна mafia , родина-родина – від батька до сина, роде наш красний, роде наш прекрасний – низькорослі, лисі, у спортивних шмотках, усе місто повниться ними – вони висиджували в кафе, в автомобілях, купчилися коло базарів, вокзалів, бензозаправок, кіосків, бряжчали ключами, чухали задниці, лузали насіння, крали, срали і так далі, а от хрестоносці були високими й мали довге волосся, і довгасту форму черепів, і чисті руки, й дзвінкі серця, й оскільки вони йшли визволяти Гріб Господень, то тричі по дев'ять разів щогодини співали молитву до Марії, тож коли ми втрьох із дочкою врешті вирвалися з цього розграбованого міста, я готовий був крикнути ритуальне “Гайль!” – так наче іншого вияву для почуттів уже не існувало… Мій добрий приятель Гого живе в Нью-Йорку, але щоліта відвідує Україну. “Знаєш, - каже він, - якось я зрозумів, чому все так паскудно. Я зауважив, що у вас молоді хлопці й чоловіки люблять сидіти навпочіп (с.33)ки просто серед вулиці. Вони збираються по п'ятеро-четверо і сідають колом навпочіпки. При цьому мовчать, курять і спльовують. Це, безумовно, татарські гени. Це татари серед степу”. Взагалі – то це насправді звичка, що виробляється на зоні. При цьому руки розслаблено випростовуються вперед – ліктем до коліна, щоб оддихалі. Але я не став руйнувати Гогової історіософії. Хай думає про лучників Тамерлана. Усе одно ми їх побили, сказала б на це пані з Білорусії…” (С.33-34).

Ярослав Дашкевич: Терором по тероризмі

У 60-х рр. я був особисто знайомий з кількома терористами. Аджарець Мжаванадзе, морський офіцер, застрілив першого секретаря райкому за те, що цей намагався залицятися до його, Мжаванадзе, жінки. За політичний терор його засудили на 25 років ув'язнення. Ще зустрів я одного старенького росіянина, який в п'яній компанії сказав, цо Сталіна треба повісити. Його засудили на 25 років за намір здійснити терористичний акт. Подібних "терористів" я зустрічав у Піщаному спеціальному таборі в Казахстані більше.

Справжніх політичних терористів в таборах не було; їх або розстрілювали в 30-40-х рр., або, якщо судили пізніше /коли було скасовано смертну кару/, тримали у закритих в'язницях суворого режиму,

Вся ця фантасмагорія дуже нагадує сучасні часи - може й це безправніші - коли мирних людей знищують бомбами і ракетами за "підтримку тероризму".

Сьогодні існує велетенська література, присвячена теророві й тероризмові /згодом поясню різницю між цими двома термінами/, яка тепер фантастично розбухає після вересневих 2001 року подій в Сполучених Штатах Америки. Праці 70-80-х рр., переважно американських /назву И.Александера, С.М.Фінгера, Д.К.Рапопорта, М.Столя/1 та німецьких /Ф.Вордеманна, В.Лякера, В. дон Беєр-Катте, С.Біндера та інших/ політологів2, з якими я знайомився - особливо ж німецького політолога П.Вальдманна3 - допомогли мені узагальнити проблематику.4 Бо згадані дослідження перейшли вже до рангу кла-сичних. Вони же позбавлені того істеричного нальоту, який дуже характерний для сучасних оборонців капіталістичної "нової еконо-міки", імперіалізму та глобалізації. Очевидно, й злободенну най-новішу літературу та пресу я не залишив поза увагою.

Намагатимуся, хоча б поверхово, розглянути кілька проблем:

Юрій Султанов: Американська трагедія очима культуролога (інтерв'ю)

У Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника діє при кафедрі політології клуб “Імператив”, у якому беруть участь студенти та науковці вузу. Було проведено спеціальне засідання клубу з метою обміркувати привід та основні причини американської трагедії 11 вересня 2001 року, проаналізувати політичну ситуацію, що склалася у світі у зв'язку з цими трагічними подіями, дати можливість молоді (а серед них – і майбутні дипломовані політологи) самостійно висловити власні погляди на проблеми сучасної цивілізації.
У цьому засіданні взяв участь та виступив відомий фахівець з історії ісламських культур, лауреат (перша премія) Всеукраїнського конкурсу наукових студій “У світі арабської літератури” (1996), кандидат педагогічних наук, доцент кафедри світової літератури Прикарпатського університету Юрій СУЛТАНОВ, до якого журналіст Світлана Козлик звернулася з проханням відповісти на деякі запитання та висловити свої міркування щодо колізій, які відбулися 11 вересня у США.

- Пане Юрію, перш ніж безпосередньо звернутися до теми нашої розмови, треба домовитися про те, із якої позиції Ви будете виходити у своїх міркуваннях, тим паче, що вони торкатимуться дуже складної проблеми сьогодення?

Я не політолог, а культуролог. Тому моя позиція ґрунтуватиметься в першу чергу не на тому, що роз'єднує людей різних націй та культурних орієнтацій, не на тому, що оперує категорією вищості одних у порівнянні з іншими, а виключно на тому, що глибинно, екзистенційно, якщо хочете, об'єднує людей як членів однієї і неподільної сучасної земної цивілізації. А цим об'єднуючим началом є любов, що обумовлює і взаємопорозуміння, і взаємоповагу. В цьому, вважаю, полягає моя, як культуролога , суттєва перевага перед політологом, який так чи інакше змушені за природою своєї спеціальності триматися чіткої ідеології та з її позицій вибирати факти серед тих, що йому надають мас-медіа.

Юрій Андрухович: Боже, врятуй Америку!

У міжнародному потязі Чернівці - Перемишль
на перегоні між Франківськом і Львовом,
коломийські заробітчани й заробітчанки
вголос підраховують
літаки над Америкою.

Одинадцять літаків, цілих
одинадцять!

Я подумки приєднуюся,
подумки загинаючи пальці.

Перші два роз'їбали World Trade Center,
ще два врізались у будівлю Пентагону.
Маємо чотири.

П'ятий упав у лісах Пенсильванії.
(Чи не під тими соснами, котрі я востаннє
обіймав у червні?)

Ще один на Чикаго.
Плюс один на Лос-Анджелес.

Маємо сім. Але де інші чотири?
Ще літають? Збиті?
Чи вибухнули в небі? І як там Лас-Вегас?

І де був Малдер, і що робила Скаллі?
І чому Брюс не закрив собою
жодної кабіни пілотів,
з одинадцяти - жодної?
І чому ані Мел, ані Чак, ані інші,
не кажучи вже про Ніккейджа чи Арнольда,
не втрутилися в аферу, стікаючи кров'ю,
за півсекунди до катастрофи
розбивши капсулу, повернувши важіль,
дотягнувшись кінчиками пальців до детонатора?..

Найстрашніше - це коли герої безсилі.
Найсумніше, коли рятівники не рятують.
Боже, врятуй хоч Ти:
і цю дитинну Америку, і всіх нас, хто в дорозі,
і тих, які вдома, і навіть тих божевільних...

Якщо це тільки входить у Твої наміри.

Тарас Возняк: Украдена Україна: до формування української політичної нації

...Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...
Тарас Шевченко “В казематі”

Нація...доступна для викрадення руками різних, часом цілком несподіваних піратів.
Бенедикт Андерсон (1,91)

Запізніле формування української нації в умовах ґлобалізації

Сьогодні у світі відбувається перехід від індустріального до інформаційного суспільства. Економічні, політичні та соціальні процеси стають дедалі всеохопнішими – відбувається ґлобалізація світу, його об’єднання. Однак, не всього світу. Ґлобалізація не стосуватиметься безнадійно відсталих держав – вони мають повне право зберегти свою відсталість.

Постають три головні ґлобалізаційні центри: США і периферія, ЕС і периферія (?), Японія і периферія. Все, що поза цим обширом, не має шансів не те що досягнути того ж рівня, що у лідерів, але хоча б, принаймні, не безнадійно відстати. Формується так званий “золотий мільярд”. Переосмислюється роль держав у модерному світі – вже сьогодні можливо більшу роль, аніж ООН чи уряди другорядних країн, відіграє так звана Вашинґтонська угода (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міністерство фінансів США).

Відповідно, осмислення поняття “нації” як певної єдности у ґлобалізованому світі змінюється. Вже сьогодні її не можна обмежити територіальною чи мовною спільнотою. Можливо, завтра нею буде якась віртуальна спільнота користувачів, скажімо, певного типу програмування. І тоді її адепти зможуть фізично перебувати у різних частинах світу, однак, у єдиній електронній мережі. Але це поки що футурологія, хоча й далеко небезпідставна.

Натомість на постсовєцькому просторі іде протилежний процес розпаду, а часто деструкції. Він відбувається не “водночас”, не в одному часі із процесом ґлобальної інтеґрації. Ці два обшири земної кулі перебувають у різних вимірах історичного часу, чи на різних щаблях історичного розвитку, однак в одному і тому ж фізичному часі. Модерний ґлобалізаційний час стає дедалі стрімкішим, тоді як на решті землі він неначе стаґнує. І тому ті, хто не пробують увійти у модерний час, безнадійно відстають і залишаються відкинутими на периферію єдиного модерного світу.

Олег Жерноклеєв: Час і життя розставлять все на свої місця (інтерв'ю)

Жерноклеєв Олег Станіславович народився 1967 р. у м. Львові. Кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, директор Інституту розвитку суспільства. Автор книг "Українська соціал-демократична партія (1899-1918)" (1997), "Українська соціал-демократія в Галичині: нарис історії" (2000), кількох десятків наукових статей з історії соціал-демократичного руху та етнополітичних процесів в Україні, співавтор колективних монографій "Соборність України: історія і сучасність" (1999), "Національні меншини України у ХХ столітті" (2000), "Західно-Українська Народна Республіка: Історія" (2001). [станом на 2020 р. - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника].

- Чим для Вас, багаторічного дослідника соціал-демократичного руху, є соціал-демократія? У чому, на Ваш погляд, основна суть соціал-демократичної ідеї? Могли б Ви її сформулювати коротко, чітко і зрозуміло для кожного?

- Сутність ідеології соціал-демократизму - це всебічне звільнення кожної конкретної людини і надання їй рівних з усіма можливостей для всебічного розвитку (те ж стосується і суспільства в цілому, його звільнення від диктату держави, національного гніту тощо). Фактично це те, що декларував, але не зміг досягти класичний лібералізм в силу своєї обмеженості, акценту лише на свободі, її абсолютизації, яка тягне за собою нерівність, збагачення одних і злидні мільйонів інших. У соціал-демократизмі свобода врівноважена солідарністю, а отже належною допомогою і піклуванням суспільства про своїх членів, і насамперед про слабших, малозабезпечених, знедолених внаслідок тих чи інших обставин. Це знайшло свій вираз у формулі Л. Жоспена: "Так - ринковій економіці, ні - ринковому суспільству". Таким чином, соціал-демократизм - це гармонійне поєднання свободи і солідарності (відповідальності за долю інших), що в сумі дає справедливість. Метою соціал-демократичного руху є справедливе, демократичне суспільство загального добробуту.

І невипадково саме соціал-демократія стала першою в історії політич-ною силою, яка в умовах формування індуст-ріальних суспільств з ринковою економікою у провідних європейських країнах (XIX століття) рішуче виступила на захист прав найширших верств народу, і передусім їх соціально-економічних потреб та інтересів, під гаслами соціальної справедливості, рівності і демократії. Ми часто не знаємо або не замислюємось над тим, що такі елементарні, вже звичні для всіх речі, як 8-годинний робочий день, недільний вихідний, рівність жінок з чоловіками, загальне виборче право і багато інших питань вперше в історії (а це було в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття) були поставлені на порядок денний політичного життя саме соціал-демократичними партіями. І вони боролись за втілення своїх вимог шляхом організованого страйкового і мітингового руху. Потім ця боротьба була перенесена в парламенти. Всі ті елементарні права відвойовувались поступово, крок за кроком. У кінцевому підсумку теперішні рівень та якість життя західноєвропейських країн, їхні досягнення у розвитку демократії та прав людини - це значною мірою історична заслуга соціал-демократії.

Алексей Ильинов: "Киммерийские сумерки": диффузный натурализм

“Вселенная состоит из двух неравнозначных сущностей. И Ночные - вторая и вполне реальная, что бы там ни думали. А главное - мрачный бич, который перемещается. Ему нужна неизмеримо малая доля секунды, чтобы достигнуть вновь открытой зоны, которая предрасположена к нему, нового места распространения гуманоидов, куда он может внедриться. И ничто потом не может помешать его расцвету, заражению других миров...”
(Натали Хеннеберг “Язва”)

В 1993 году, в возрасте 17 лет, я писал стихи на тему апокалипсиса и панковские тексты (вернее я думал, что это панковские тексты). Мне снились чудовищные психоделические сны, я слушал экстремальную музыку и читал шумерские мифы в хрестоматии по истории Древнего Востока... Потом я сдавал сессию, погано спал, просыпался пол-седьмого утра, наскоро завтракал и пер в набитом до верху автобусе через заснеженный январский город сдавать зачет. И еще я сочинял странный роман в стихах “Arktus*Polaris//hell riot. Part II”. Роман о киммерийском машиностроении и полном дадаистско-кибер/нордическо-постиндустриальном пиздеце (подводные лодки, последние падшие ангелы в Арктике, крушение мертвого неба и муки оставшихся в живых гомо сапиенс) ... В ту зиму я врубился в одну вечную истину - we are living on stal[steel]in planet).

Создавать терпеливо, с упорством психа пасторальные (на первый, “проловский” взгляд) акварельки TOTENRAUM??? Незачем... зачем понапрасну напрягаться, что-то изобретать??? Все равно изобретешь или колесо, или велосипед, или атомную бомбу. Или останешься в глубоком, как бездонная пропасть, анусе. В состоянии инфузории туфельки, гаметы, амебы, самой захудалой бактерии и протч. протч. Нас не прочитают, не занесут в Книгу Жизни, нас вышвырнут за пределы межпространственной иллюзии, в которой воплотились самые сокровенные, голливудские мечты (пять секунд - и ты на небесах). Они то ведь из другого измерения. Измерения ТРИ СЕМЕРКИ. Это и То. То и Это. От перемены слагаемых сумма не меняется. Она и не должна меняться. Писать бредовые (якобы творческие, industrial relax манифесты), призывать по ковбойски убивать, стрелять, ебать, сосать и протч. “ать” легко как приторная сахарная вата в спокойном Геленджике сер. 1980-х гг. перед отлетом (в перспективе) за советский кордон. “Ать”. Твоя Мать...

Алексей Ильинов: ENDKAMPF

Когда мы умерли - тогда мы пробудились. Может быть... Может быть когда то мы были прострелены очередями из пулеметов грязно-стальных геликоптеров, когда ревущие толпы бежали в неизвестном направлении. Это было сродни вспышке. Все перегорало мгновенно. Существование в этой реальности прекратилось... IS OVER...

Прости, я пишу тебе невнятно. Высокие материи перетираются сальными пальцами. А геликоптеры ищут нас, вглядываясь воспаленными окулярами прицелов в мертвые улицы. Мы где-то там, на краю всего...Мы прячемся в километрах канализаций, где возводим алтари Нового Эона.

Мы застыли в разверстых пастях пещер. Зверь пожрал нас. О, великий Тэрион! О, мятущийся Энлиль Бездны! О, владыка Ганзира!

На наших остановившихся взглядах сетка выполненной программы. Тела разорваны. Плоть пробита насквозь и в кровавых дымящихся лужах рождается трепещущее Дитя. Оно пытается улыбнутся беззубым исковерканным ртом. Тощие костлявые ручонки царапают влажную атмосферу. Неестественно дегенеративная головка с оскалом дауна начинает пожирать Пространство. Ибо мы пробудились...

Наше Дитя выношено и родилось вовремя. Прими его и окрести Священным Именем. Фра, прими его.

Алексей Ильинов: S.K.I. - Scythian Knowledge Independent: “Манифест Руин”

1. Ныне мы влачим никчемно-жалкое существование на пепелищах. Бродим отрешенным прахом - ничего не видящим, не слышащим, не чувствующим. Мы обретаемся на пепелищах селфа, раздавленного стискивающими кольцами Левиафана пост-модерна. Состояние мертвенности пронизывает все наше обреченное существо, окончательно утратившее связь с Небесной Вертикалью. Иного не дано, ибо уже свершилось!

Amongst the Ruins...

Глобальная энтропия стала столь же обыденным явлением, что ее просто-напросто перестали замечать. Лишь изредка какой-нибудь заезжий проповедник вдруг завопит невзначай приторным голоском о «царстве божьем» в штампованной цветастой упаковке. Ныне время «истин», продающихся оптом и в розницу. Даже то, что позиционировалось как Истина. Обещанные Новые Маги не грянули, тогда как новоявленные целители душ преследуют нас с остервенением гарпий.

Мы - ходячие тени руин. Мы - «кости и пепел», как гениально явил это в «Ностальгии» Андрей Тарковский.

Истинно! Слова мертвы и ничего не значат. На головы обрушиваются кипы погремушечной зауми о «концах истории», «миазмах кали-юги», «побегах из аушвица», «революциях нон-стоп», «сопротивлениях» и проч. Рахитичные ученые мужи мудрено вещают с вузовских кафедр о «псевдо-разумном, о псевдо-вечном», тыча нервным перстом в горький смог пожарищ, якобы именуемый «небесами». Воистину, каждый из нас ежесекундно слышит проповедь в синагоге Сатаны, где святые его усердно творят литургию. Розовы облачка Холокоста, розовы...

Олег Баган: Закони євразійської геополітики (заперечуючи Р.Дж.Тойнбі)

Вервиця останніх подій спонукає до висновків щодо тенденцій сучасної світової політики. Жорстока війна Росії на Кавказі, доволі гостра реакція на це Заходу, відмова МВФ дати нові кредити Москві, взаємне викриття російських і американських шпигунів, відмова США від домовленостей 1972 р. про обмеження ядерної зброї, війна в Афганістані - усе це дає підстави стверджувати, що Євразія повертається "на круги своя", що її протистояння з Заходом посилюється. Сьогодні це називається "політикою збереження багатополюсного світу" - на противагу домінуванню на планеті Сполучених Штатів.

Розпочата наприкінці 1980-х (із початком "пєрєстройки" в СРСР) спроба ввести Росію в коло демократичних країн нині, здається, добігає кінця, її результати мізерні. Росія, попри полиск демократичности й відкритости, вперто повертається на своє давнє місце євразійської аґресивної імперії, поступово вичавлює з себе засади цивілізованої політики, замінюючи їх звичними деспотичними формами державного правління та поведінки.

Процес розчарування Заходу Росією триває від початку першої чеченської війни (1994-96), якій 1993 року передував розгін парламенту. Вже тоді багато західних політиків зрозуміло, що Росія не позбулась ідеології гегемонізму, що її суспільна свідомість тяжіє до нетерпимости й деспотизму, її еліти, замість розбудовувати демократичні інститути, обплутують країну тенетами залежности й бюрократизму.

З приходом до влади В.Путіна, майстерно оформленим "організаторами влади Кремля" під "перемогу на демократичних виборах" разом із нашвидкуруч і невідомо на якій основі сформованою партією "Єдність", ці тоталітарні тенденції лише посилилися. Посиливши роль силових структур, переділивши країну новими округами з особисто призначуваними керівниками, "прикрутивши" свободу ЗМІ, нівелювавши впливи громадських організацій і звівши за допомогою адмінресурсу роль партій до "ілюстративно-декларативних" елементів демократії, новий президент Росії утвердився у державі із "шармом" "Царя всієї Руся", "нового імператора". Це послужило сигналом для різноманітних елементів і прошарків російського суспільства до нагнітання атмосфери неоімперіалізму та авторитаризму в країні. Зараз говорити про нову Росію-імперію, чи то "ліберальну", чи "євразійську", чи "слов'янську" (у сутности це не має значення, бо в Росії усілякі політичні "вивіски" завжди були лише прикриттям і фальшю) стало буквально моделью для представників різних її верств - від елітарно-академічних до вулично-екстремістських. Майже кожен офіційний представник сьогоднішньої російської держави з поспіхом і з особливим рабським страхом (це ще від Івана IV Грозного) при кожній нагоді заявляє, що він в усьому підтримує політику президента на "зміцнення держави" (читай, на перетворення її у напівдеспотичну і напівполіцейську "машину", чим вона й звикла бути упродовж століть).

Власне, спостереженнями такого штибу сповнена нині вся західна преса. На Заході впевнено формується думка, що "Росію втрачено". Так нещодавно заявила група американських політологів. На що відразу почула від опонентів: "А ми її ніколи й не мали".

Олесь Доній: Смерть шістдесятництва

Жаль. Завжди жаль прощатися з міфами. Нинішні події часто порівнюють зі студентським голодуванням 1990 року. Але тоді, крім молодого, певною мірою трохи навіть божевільного запалу, був старий, розбитий паралічем Олесь Гончар, який зважився кинути на знак підтримки студентів свій партійний квиток. Обтяжений минулою колаборацією з режимом, він за сам цей вчинок має більше право залишатися в українській історії світлою плямою, ніж за свій розрекламований, але занудний "Собор".

Злам тисячоліть зруйнував міф про шістдесятництво. Це був міф про інтелектуалів, що не бояться засвідчити свою власну позицію. Їх не було багато. Їхньою зброєю була не агресія, а талант. А на вістрі їхньої зброї було Слово. І все, що їм потрібно було робити, - це лише те єдине, що вони вміли, - НЕ МОВЧАТИ.

І ось, коли суспільство як ніколи потребує голосу моральних авторитетів, - усі раптом оніміли.

Це не щодо моральності чинних політиків і владоможців... Не йдеться і про керівників націонал-демократичних партій. Хто знає, з чим пов'язана двоїста позиція Костенка, Стецько, Удовенка, Пинзеника?... Хоча, безперечно, трохи прикро. Де-факто функцію політичної опозиції замість них на себе перебрала журналістика (покоління тридцятилітніх), хоча це й аномально для нормального суспільства. Але ж, окрім політиків, у суспільстві ще мають бути ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ. Політик за своєю суттю хоче завжди подобатися. Тому він не може дозволити собі відриватися від загалу більше, ніж на півкроку вперед. А громадський діяч повинен випереджати суспільство хоч на два кроки, хоч на десять. Громадський діяч може дозволити собі піти проти більшості і бути закиданим камінням цією неосвіченою більшістю.

І ось сьогодні, на жаль, вмирають старі авторитети.