Тарас Возняк: Східно-Європейське дежавю

Тема сьогоднішнього зібрання шанованих диспутантів у Цюріху, в самому центрі Європи, на конференції з назвою «Де є Центральна Європа?» — проблема пошуку та самоідентифікації Центральної Європи. Напевно, хтось її загубив, якщо знову, вже вкотре, шукає. Очевидно, що у переддень найбільшого розширення Європейського Союзу (а Європу я б асоціював саме з ЄС — і хай мені вибачить маленька горда та незалежна Швейцарська Конфедерація) — до нього ввійде ще десять (!) держав, ця тема більш ніж актуальна.

Актуальна для «старих» членів ЄС, які санкціонували це розширення й опинилися у новій для себе ситуації, адже всіх складностей цього розширення передбачити не можна. Вони опинилися сам на сам із партнерами, яких насправді ще добре не знають. Невдача з прийняттям Європейської Конституції чи епопея з війною в Іраку вже показали, що країни ЄС матимуть різні й погляди на своє майбутнє.

Так само тема нового переосмислення геополітичної констеляції у нашій частині світу важлива і для нових членів співтовариства, що займають пасмо від Німеччини, Австрії та Італії до нового кордону ЄС, яким насправді є «старий добрий» кордон СРСР. Прибалтійські країни — виключення, що тільки підтверджує правило.

Мені видається дуже символічним, що в силу певних обставин на сьогоднішньому диспуті, я б сказав у «європейському оркестрі», не буде представників України. Бо що українці мають врешті-решт до свята розширення Європейського Союзу, чи до проблематики Центральної Європи?

Для України у загальноєвропейському процесі відведено роль «фігури умовчування». Зрештою, вона й сама за 13 років незалежності на щось інше не спромоглася. Про неї не говориться, щодо неї у Брюсселі не приймається жодних істотних рішень. Її не бачать ані як члена ЄС, ані як асоційованого члена ЄС; як партнер ЄС вона насправді не цікава — якщо б інтерес був, то відношення до неї було б іншим. Для Брюсселя Україна є радше курйозом. Поки що, не таким одіозним, як Білорусь. Хоча, звичайно, офіційна позиція української влади декларує прагнення інтеграції з ЄС та євроатлантичний вибір України. Деклараціями все і завершується.

Д. Зелений: Нові ліві, нові праві і нові анархісти

Сучасний лівий націоналізм спирається на двох незагарпунених буржуазною пропагандою „китів”, а саме: антиколоніалізм („повернення ідентичності”) та антикапіталізм („актуалізована соціальна ідея”) Антиколоніалізм полягає у відродженні справжнього, неспотвореного імперською магією етнічного „Я” суб’єкта, колектива, народу, нації. Сьогодні його прихильники активні у Західній Європі, Південній Америці і трохи в Африці.

Антиколоніальні „рухи за визволення” діляться на дві досить умовні частини: правоспрямовані, тобто на тих, хто апелює до історичної пам’яті і народних архетипів і лівоспрямовані, головною мотивацією котрих виступає класова ідентичність, котра у свою чергу нерозривно пов’язана із національною. Таким чином, якщо перших умовно можна назвати „націонал — соціалістами”, то других, відповідно — „соціал — націоналістами”. Нас, природно, цікавлять останні, позаяк реакційно налаштовані земляки — реваншисти нам не друзі, хоча, правду кажучи — і не вороги. В кожному разі "рідний реакціонер завжди приємніший іноземного революціонера". Лівий націоналізм грунтується на очищеному від ортодоксальної маячні марксизмі, в той час як з’являються замішані на анархізмі, представниками котрої в Україні є група „Бриколаж”, я, і інші невідомі адепти новітньої Н-А доктрини. Про це дещо пізніше, а зараз поговоримо про тих, кого можна назвати лівими націоналістами і чи може лівий бути націоналістом взагалі. Почнемо з кінця — так насправді, лівий (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) і постійна апеляція до інтернаціонаціоналізму, наскільки органічно вони співвідносяться з патріотизмом? Так, саме із патріотизмом, оскільки англомовна калька слова „націоналізм” в перекладі з тієї ж англійської означає „патріотизм”, тобто „любов до Батьківщини” (не плутати з ксенофобією і шовінізмом). Спобуємо, як справжні євреї, поставити зустрічне питання — а чому, власне кажучи, я український (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) не можу любити свою Батьківщину, своїх батьків, свої сім’ю без шанса бути звинуваченим у надмірній „традиційності”, ніби-то не притаманній для справжніх лівих? Хто, як не я і хто замість мене любитиме вищеназване і чому вони? Відповідь проста як уміння їздити на велосипеді — раз навчився і вже не розучишся — раз осягнув і більше не помилишся — немає жодних підстав віддавати ці, зрештою природні і сакральні почуття різним консерваторам від політики, мракобісам, реваншистам, окупантам і імперіалістам. Причому не лише чужоземним, але і своїм теж. Українські ксенофоби (а я переконаний, що попередній жарт про реакціонера-революціонера справжні революціонери зрозуміли) і вітчизняні реакціонери не кращі за російських, польських, румунських, які там ще ходили стежками нашої історії. Різниця між ними лише у тому, що український реакціонер (окупант-реваншист-імперіаліст) поняття потенційне, в той час як будь-який чужоземний — онтологічне. Словосполучення „лівий націоналізм” складається із двох слів. В українській мові це означувальний прикметник і наступний за ним іменник. Насправді жодне із них не визначає, але органічно доповнює інше, недоречне і беззмістовне без слова-супутника.

В нашій семантиці „лівий” — це антикапіталістично налаштований і класово свідомий революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер. В тій же семантиці „націоналіст” — це антиколоніально налаштований той самий, але вже національно орієнтований революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер.

Алексей Широпаев: Кавказ необходимо отделить

 Очевидны три геополитических фактора, делающих Россию империей. Это Украина, Средняя Азия, Кавказ. Первых двух факторов Россия-империя лишилась еще в момент распада СССР. Помнится, освобождение от среднеазиатского подбрюшья приветствовал Александр Солженицын, мечтавший о трансформации России в русское национальное государство. Правда, при этом Александр Исаевич не хотел отпускать Украину, видя в ней, равно как и в Беларуси, всего лишь продолжение т.н. «русского мира» и невольно оставаясь имперцем. Нынешние кремлевские правители гораздо лучше Солженицына сознают имперскую суть российских притязаний на Украину. Они борются за Украину именно как за необходимую компоненту интернационалистской евразийской империи, прикрывая эту борьбу демагогическими разговорами о «русском мире».

Но Украина, равно как и Средняя Азия – это уже все-таки заграница. Главной составляющей, задающей имперский характер России, сегодня остается Северный Кавказ (уточним, что речь идет, разумеется, не о новоиспеченном Северо-кавказском федеральном округе, в состав которого по непонятным соображениям включили Ставрополье; мы ведем речь о национальных образованиях Северного Кавказа).

Вспомним, с чего началась реставрация имперской парадигмы после крушения СССР – с Чеченской войны, развязанной Ельциным под ура-патриотическими лозунгами. Именно эта война положила конец надеждам на трансформацию России в нормальную федерацию, состоящую из равноправных субъектов, в том числе из русских субъектов. Борис Николаевич бросил русским кость имперского патриотизма и увильнул от подлинного решения русского вопроса в России. Ельцин, решив пойти по проторенной властной дорожке и стать очередным российским царем, ухватился за Чеченскую войну вполне закономерно: как уже сказано, Кавказ – последний фактор, делающий Россию империей. Характерно, что понимание этой данности наблюдается и со стороны клановых элит Северного Кавказа. Неслучайно путинский ставленник Рамзан Кадыров заявляет, что именно Северным Кавказом держится единство «всей России», подразумевая, естественно, Россию-империю. Надо сказать, что в результате чеченских войн, стоивших потоков крови русских солдат, и Кремль, и Чечня достигли взаимовыгодных результатов: центральная власть «доказала» необходимость своего существования в качестве гаранта пресловутой целостности страны, а Чечня получила возможность неограниченного дотационного паразитирования за счет русских регионов Эрэфии. Одна лишь маленькая деталь: к русским интересам ни то, ни другое не имеет никакого отношения.

Кремлю необходим Северный Кавказ, ибо его наличие в составе России оправдывает существование огромной репрессивной чекистско-ментовской машины и, главное, само существование Кремля как центра власти. Именно фактором Северного Кавказа сегодня держится москвоцентризм российской государственности. В свою очередь Северному Кавказу необходим Кремль как источник дотационных вливаний, льгот и всевозможных правовых послаблений. О масштабных коррупционных схемах, связывающих столичное чиновничество и северокавказские элиты, я уж и не говорю…

Очевидно, что главный вопрос России – русский вопрос – не может быть решен до тех пор, пока сохраняется имперский характер российской государственности. А он будет сохраняться, пока в составе России пребывает Северный Кавказ, который, как и Кремль, кровно заинтересован в сохранении существующего положения дел.

Как известно, Национал-демократический альянс настаивает на переучреждении Российской Федерации путем образования в ее составе нескольких русских республик. Только таким образом русские в России обретут национальную, государственную и политическую субъектность. Однако исходным условием переучреждения Российской Федерации остается конституционный вывод из ее состава национальных республик Северного Кавказа.

Пора, наконец, честно и открыто признать культурную, ментальную, психологическую несовместимость русского народа, да и других народов России, с феноменом Северного Кавказа, этим рассадником дикости, преступности и хаоса. Криминальные группировки кавказцев, как метастазы, распространились по русским и другим российским регионам, насаждая мафиозные отношения, провоцируя межнациональную напряженность, создавая постоянную угрозу терроризма. Цивилизационная несовместимость русского народа с Северным Кавказом очевидна, и сколько еще требуется трупов русских парней, чтобы вполне осознать эту аксиому?!

Похоже, убийство москвича Егора Свиридова переполнило чашу терпения.

Недавние протестные выступления русских футбольных «фанов» - что это? «Расизм» и «нацизм», как уже поспешили заявить многие наши демократы? Кем-то управляемый процесс? Или реальные ростки гражданского общества, прямой демократии снизу, как это было недавно в подмосковном Хотьково? Помнится, еще весной 2007 года я обозначил два главных протестных вектора: первый это, условно говоря, «Кондопога», т.е. русский национально-освободительный протест, а второй вектор – протест демократический – выражался тогда в «Маршах несогласных», все более набиравших силу. Я настаивал, что если эти векторы сомкнутся в едином протестном усилии – система хрустнет, как пустой орех в челюстях крокодила. Тогда, в силу взаимной предубежденности и стереотипов это не произошло, в результате чего градус общественно-политического протеста в России вскоре упал почти до нуля. Сейчас опять обозначились те же два вектора, и на этот раз надо бы оказаться на высоте задач времени. Их решение – в зрелом и адекватном национал-демократическом синтезе, в зрелых и адекватных акциях ненасильственного массового гражданского сопротивления.

Итак, Кавказ надо отделять. Не «замирять» по-ермоловски, ибо на таком «замирении» спекулирует империя, стремясь продлить свое существование, и не задабривать дотационной данью, а именно отделять – раз и навсегда. Пусть они там, у себя, живут по-своему, как умеют: рубят руки ворам, сажают на кол, побивают камнями неверных жен, режут друг другу головы – но, повторяю, У СЕБЯ, за рубежами хорошо укрепленной с нашей стороны границы. Мы ДРУГИЕ и хотим жить по-другому, по-европейски, а не по законам горских тейпов. Пора лишить кадыровых возможности паразитировать на русском и других народах России. Пора лишить путиных возможности спекулировать на смердящем имперском патриотизме. Пора покончить с преступной смычкой чекистов и дикарей.

Гелфорд Джон Маккіндер: Географічна вісь історії

Коли у віддаленому майбутньому який-небудь історик наважиться досліджувати часи, у які ми зараз живемо, і захоче більш коротко їх означити, як це робимо ми сьогодні відносно династій Древнього Єгипту, то цілком можливо, що останні чотириста років він назве «епохою Колумба» і скаже, що завершилася вона відразу після 1900 року. Сьогодні стало тенденцією говорити про географічні дослідження як про щось практично завершене. Вважається також, що географію варто звести винятково до ретельного огляду і філософського синтезу. За чотириста років об’єкти на географічній карті світу набули вірогідних і точних обрисів, і навіть у районах обох полюсів експедиції Нансена і Скота значно зменшили можливості для нових і неймовірних відкриттів. При цьому початок XX сторіччя визначається як кінець великої історичної епохи, причому це стосується не лише її досягнень, якими б великими вони не були. Місіонер, завойовник, фермер, гірник і, нарешті, інженер йшли буквально слідами мандрівників, от чому можна з впевненістю сказати, що світ у своїх найбільш віддалених межах був відкритий уже до того, як ми почали говорити про його фактичне політичне освоєння. У Европі, Північній і Південній Америці, Африці й Австралоазії навряд чи знайдеться місце, де можна привласнити ділянку землі. Таке можливо хіба що в ході війни між цивілізованими і напівцивілізованими державами. Навіть в Азії ми стаємо, очевидно, глядачами останніх актів п’єси, початої вершниками Єрмака, казахами, а також мореплавцями Васко да Гами. Для порівняння ми можемо співставити епоху Колумба з попередніми століттями, навівши таку її характеру рису, як експансія Европи, що не зустрічала практично ніякого опору, тоді як середньовічне християнство було загнане в рамки невеликого регіону, і йому постійно загрожував напад варварів ззовні. Відтепер же, у післяколумбову епоху, нам доведеться мати справу з замкнутою політичною системою, і цілком можливо, що це буде система глобального масштабу. Усякий вибух суспільних сил, замість того, щоб розсіятися в навколишньому незвіданому просторі і хаосі варварства, відгукнеться голосною луною на протилежній стороні земної кулі, так що в підсумку руйнуванню піддадуться усі слабкі елементи в політичному й економічному організмі Землі. Існує велика різниця між попаданням снаряда в яму і його попаданням в закритий простір, між жорсткими конструкціями великої будівлі або корабля. Можливо, хоча б часткове розуміння того факту, відволікаючи, врешті-решт, увагу державних діячів у всіх куточках світу від територіальної експансії, змусить їх до боротьби за узгоджену креативну діяльність.

Васильченко А. : Ирминизм: концепция истории человечества по Вилигуту

Вилигут официально занимался разработкой идеологии «крови и почвы». Если бы это соответствовало действительности, то могло бы стать одним из самых громких открытий, касающихся истории Третьего рейха. Почему? Дело в том, что под арийцами и сверхлюдьми Вилигут подразумевал нечто совершенно иное, нежели было предписано расовыми законами нацистской Германии. Вайстор видел в арийцах те духовные сущности, которые пришли на Землю тысячелетия назад с Луны. Тогда они могли осознанно, по собственному желанию возвращаться на свою далекую родину. Арийцы, о которых говорила национал-социалистическая идеология, были для него в лучшем случае «кандидатами» на это высокое звание. Истинными арийцами они могли стать лишь после того, как смогли бы вернуть давно утраченные способности.

17 июня 1928 года Вилигут ознакомил Вернера фон Бюлова с одним из своих пророчеств, которые называл «хагалритами». Это «пророчество» во многом напоминало сагу «Кембра», которая датировалась 4-5 веками нашей эры и описывала богатство утраченных древнеарийских воззрений. В ней рассказывалось о кимврах — народе Вилиготов, проживавших в свое время на территории нынешних Тироля и Баварии. Последние остатки этого германского языкового анклава вели борьбу за свое существование в провинциях Северной Италии — Вероне и Виценте. Многие из кимвров были латинизированы.

Что же говорилось в пророчестве Вилигута? Род Кемберов (кимвров) был наследником древних, сущностей аса, а само слово «кимры» переводилось не иначе как «проростки аса». Их называли еще "детьми света" (очевидное влияние гностицизма). Перелом в судьбе детей света произошел, когда они стали заключать браки с детьми камня. Результатом стало то, что дети света полностью очеловечились и стали приземленными, материальными. Другая «хагалрита» рассказывала о развитии отдельных детей света и последующем их распространении среди человечества. Их очеловечивание проходило в несколько этапов:

Ален де Бенуа: Консервативна „культурна революція”

Коли стикаєшся з політичною та економічною полемікою, яка зараз розгортається на Заході, найперше визначення, що спадає на думку, це тотальність. Ми опинилися перед тотальною полемікою. Я маю на увазі не те, що вона має тоталітарний характер (хоча тоталітарна спокуса, на жаль, часом таки існує), але те, що вона дедалі більше стосується як до сфер власне „політичних”, так і до сфер, які раніше прийнято було вважати „невтральними”. Річ у тім, що ще нещодавно різноманітні фракції та партії протистояли одна одній лише в суто політичних питаннях (коли йшлося про соціяльні інститути, систему управління, економічну систему), тоді як инші фундаментальні галузі суспільного життя становили предмет консенсусу. Питання про сім’ю переглядалось рідко, не ставилась під сумнів важливість школи, медицини, психіятрії і т. ин. Врешті, вважалось, що згода може і повинна базуватися на наукових істинах, тобто на істинах, набутих шляхом логічної дедукції або шляхом експериментального методу. Тепер ситуація цілком змінилась, і ми зіткнулися з тим, що предметом дискусії є не лише певні форми влади та управління, але і базові структури самого суспільства: „очевидність” викривається як „конвенція”, крок за кроком проголошується, що немає різниці між чоловіками та жінками, що авторитет батьків перед дітьми нічим не виправданий, що психічно хворі – нормальні, а нормальні люди – божевільні, що медицина частіше робить хворих, ніж лікує їх, врешті, що наукові факти не повинні розцінюватися відповідно до ступеня їх правдивости, а відповідно до особливого роду „істинности”, тобто відповідно до їх бажаности з точки зору модних ідеологій. За таких умов значною мірою змінюється саме поняття політики. Часто кажуть, що „політика захопила все”. І це правда. Але стверджувати цю „абсолютну політизацію” – означає водночас визнати, що „політика” вже не здійснюється в її традиційних місцях. Инакше кажучи, можна поставити питання: чи розігрується ще досі основна ставка на арені „політичних інтриг”? Чи не будуть електоральні змагання радше нагодою виміряти політичну результативність більш дифузної дії, дії „метаполітичного” типу, що виходить далеко за межі партійного кола? Власне кажучи, це питання про культурну владу, яка посіла своє місце паралельно з політичною владою і яка, певною мірою, є більш фундаментальною.

Факт, який віднині потрібно вважати остаточним, полягає в тому, що невтральности не існує. Якщо мовчиш, це означає, що ти просто віддаєш владу тим, хто говорить. Сам факт належности до тієї чи иншої інтелектуальної школи, філософської чи релігійної доктрини, факт голосування за одну партію, а не за иншу, дотримання професійних ідей – передбачає зайняту позицію, яка може розповсюдитись на всі галузі знань та активности. Світ невтральний лише поза межами людини, оскільки за її межами світ не здатний мислити. В людських суспільствах, навпаки, ніщо не невтральне: лише людина створює сенс, і вона є людиною тільки стосовно до того, чому вона надала сенс.

Maximuss18: Вечный москаль

  ..И ты шагнёшь сюда - оттуда,  
 И ты убьёшь - себя, вот эту!..
 Алексей Широпаев "Раса"
 
  В продолжение начатой здесь и здесь темы хотелось бы ещё раз повторить что разговор о сионизме я завёл не с целью подробного пересказа истории этого движения, а для того чтобы обратить внимание на некоторые проблемы русского национализма и с помощью аналогий показать возможные направления его развития. Тем же, кто заинтересовался непосредственно историей лучше заняться её изучением самостоятельно (разумеется при помощи первоисточников). Вполне вероятно что получится найти какие-то параллели, оставшиеся мной не замеченными, ибо, на самом деле, параллелей куда больше чем может показаться на первый взгляд. Главное уметь их видеть. А для этого нужно смотреть на предмет в том числе и образно, не зацикливаясь на частностях. Ведь если не заострять внимание на религиозно – культурологических особенностях, то можно увидеть и в сионизме не только идею построения еврейского государства, но и просто пример успешного национально – освободительного движения. Движения, суть которого заключается в возврате народа на его историческую родину, чтобы жить там в соответствии со своими историческими традициями и верованиями. Иными словами это практическая реализация принципа организации человеческого общества, когда во главу ставится сочетание таких понятий как кровь, почва и дух. Именно то, о чём так любят порассуждать всевозможные w.p. – идеологи. С той лишь пикантной разницей, что впервые это сделано представителями очень нелюбимой ими национальности.

     При этом стоит понимать, что не смотря на всю свою уникальность и своеобразие, еврейский народ был, да и по сей день является, не чем – то запредельным и противоестественным, а лишь обычным народом, который состоит из простых людей, со свойственным им достоинствами и недостатками, желаниями и способностями, страхами и устремлениями. Народ, который развивается в соответствии с вполне объектиными законами природы и общества, справедливыми и в отношении других народов. Так что и особенности «национального характера», культуры и традиций евреев не возникли из ниоткуда, а развились благодаря конкретным историческим условиям, в которых им некогда довелось существовать. Логично предположить, что и какой – либо другой народ в следствие длительного воздействия схожих факторов способен приобрести подобные качества. Как положительные так и отрицательные. Да, действительно, в национальном характере евреев полно негативных черт и совершенно не обязательно быть закоренелым антисимитом чтобы это понимать. А если говорить о состоянии еврейской диаспоры начала прошлого века, то для его описания, пожалуй, наиболее удачно подойдёт высказываение Владимира Жаботинского: «…еврейская нация в данное время «ненормальная» и «нездоровая», и вся система отношений в диаспоре противоречит воспитанию нормального и здорового гражданина. За две тысячи лет рассеяния еврейский народ потерял способность направлять все свои стремления на выполнение одной целенаправленной цели, отучился действовать, как одна нация, потерял способность защищать себя с оружием в руках в случае опасности. Он привык больше орать, чем действовать; беспорядок и отсутствие организации, небрежность стали привычными для него в общественной и личной жизни». 

Павел Зарифуллин: Дугинское евразийство умерло. Да здравствует евразийство!

Беседа с бывшим руководителем ЕСМ Павлом Зарифуллиным

Несколько дней назад агентство Интерфакс, а вслед за ним все основные информационные СМИ РФ опубликовалисообщение о самороспуске Евразийского Союза Молодежи (ЕСМ). ЕСМ был создан в 2005 году как молодежная структура в рамках «Международного евразийского Движения», возглавляемого Александром Дугиным. Основателем и бессменным руководителем Союза был Павел Зарифуллин, на протяжении всего периода существования политического нео-евразийства он являлся одной из ключевых фигур движения. Он же подписал «Приказ №50 Имперской Сетевой Ставки евразийского Союза Молодёжи о закрытии нашего проекта». Однако вскоре Интерфакс и остальные СМИ дали опровержение, со ссылкой на принадлежащие Дугиным ресурсы, опровержение, сообщив, что Зарифуллин уже не является членом организации. Впрочем, и в опровержении бывшими соратниками «была высоко отмечена роль главы Федеральной Сетевой Ставки Павла Зарифуллина, в деле развития ЕСМ в предшествующие годы». Как выяснилось, в рядах нео-евразийцев некоторое время произошел раскол и пути руководителя евразийского Союза Молодежи и лидера Международного евразийского Движения разошлись. История раннего периода карьеры Дугина как бы повторилось вновь. Тогда он с группой сторонников покинул НБП, руководителем которой являлся вместе с Лимоновым. Павел Зарифуллин создал новое евразийскую организацию: движение евразийцев-народников — Международное движение по защите прав народов. Безусловно, данное событие являет собой этап в истории евразийского движения. Самое время сейчас подвести некоторые итоги, вспомнить о том, как развивалось нео-евразийство, поговорить о его прошлом и перспективах.

Об этом и о многом другом Аврааму Шмулевичу рассказывает сам Павел Зарифуллин — и свидетель, и участник недавней истории.

Авраам Шмулевич —Ты стоял у истоков политического нео-евразийства в новой России, долго работал с Дугиным. Расскажи, как развивалось евразийское движение.

Павел Зарифуллин — С Дугиным я познакомился в 1996 году. В Национал-Большевистской партии, которую они создали с Лимоновым, меня привлекли именно программные принципы евразийской идеологии (тогда они там были). В 1998 году мы с Дугиным организовали конференцию в Казани «Общеевразийский национализм» (программная статья с таким названием была у Николая Трубецкого). Тогда это было совсем не модно, страной правил Ельцин и отмороженные либералы, евразийство было чуть ли не запрещённой идеологией. Теперь мало, кто это помнит.

Лимонов тоже проявлял интерес к евразийству тогда, поэтому я и сотрудничал с НБП в обычной «нацбольской манере»: например, сорвал визит Сороса в Татарстан.

Когда у Лимонова с Дугиным произошёл раскол, они оба предложили мне работать с ними. Лимонов даже приехал специально ко мне в Казань. Я тогда сказал ему, что мы будем вместе работать, если официально программой НБП будет евразийство. Он тогда отшучивался: мол, это по факту итак, мол, программа — это чепуха, главное действие. Я так не думал.

Дугин, наоборот, дистанцировался от национал-большевизма и, во многом с моей подачи, ударился в евразийство. Так как он может, в своей манере: горячо, ярко, по выражению Лимонова мысля, «так, как жуют мясо».

Дугин стал в 1999 году советником Селезнёва и начал печатать приложение к «Завтра» — «евразийское вторжение».

Тогда же я познакомился с Верховным муфтием мусульман России Талгатом Таджуддином, он оказался нашим единомышленником, благодаря ему (реальному ВИПу) мы получили билет наверх — евразийство стало центром притяжения не только интеллектуалов-маргиналов, но и истеблишмента. Я переехал в Москву и сходу нашёл контакты в руководстве Администрации Президента, людей, которые были готовы помочь зарегистрировать и институализировать евразийство в России.

Ганс Ф.К. Гюнтер: Психічні якості динарської раси

Динарські люди мають зовсім інший психічний склад. Ті, хто спостерігав за австрійською армією під час світової війни, відмічають надійність, хоробрість, гордість і почуття честі цих людей. Німецькі селяни Каринтії, Штирії, Тіролю і південної Баварії, високі, короткоголові, вузьколиці, з орлиними носами і могутньою фігурою, живуть поруч з людьми східної раси, але суттєво відрізняються від них. Ріль у своїй "Природній історії народу" (том 1,1856), описуючи жителів Верхньої Баварії, людей з "грубою, могутньою фігурою", з "безсумнівним художнім інстинктом", валькуватих і незграбних, несвідомо зображував динарську расу. Груба, войовнича сила характерна для переважно динарських албанців, на це у свій час звернув увагу Байрон.

Динарську людину відрізняє особливе почуття честі і любові до рідного краю. Переважно динарські жителі Каринтії були єдиними німцями, що після загального краху в 1918 році взялися за зброю, щоб захистити свою батьківщину від ворога. Любов до батьківщини і гордість нею відрізняють людей динарської раси серед всіх народах, де вона представлена. Динарські селяни Тіролю склали кістяк борців проти Наполеона і на пам'ятниках в австрійських Альпах ми бачимо динарські обличчя. Туга за батьківщиною особливо притаманна динарцям. У Росії цим особливо відрізняються українці, і Україна - переважно динарська область. Авантюрист Казанова згадує про нерозважну тугу за батьківщиною переважно динарських словенців; він і сам був схильний до ностальгії і, судячи з його портретів, мав динарську домішку.

Безсумнівно, динарська кров визначає те особливе почуття власної гідності, що відрізняє селян альпійських областей Німеччини й Австрії. Сильна домішка динарської крові віддаляє баварців від північних німців. Кров східної раси, перемішана з нордичною, скоріше сприяла подоланню розходжень між північними німцями, з одного боку, і баварцями й австрійцями, з іншої.

Динарські люди пишаються своєю своєрідністю, дотримуються традиційних звичаїв. В австрійських Альпах жителі кожної долини мають свій діалект, свої особливості будівництва будинків, свої звичаї. Творча своєрідність відрізняє ці місцевості від тих, де переважає східна раса. Для переважно динарського населення України характерні барвисті костюми, прикраси будинків і предметів домашнього побуту, догляд за садами, любов до своїх пісень - усе це риси динарської душі.

Динарскій расі, як і нордичній, властиві войовничі нахили і здібності. Про переважно динарських чорногорців говорять, що вони люблять свою батьківщину, що вони витривалі, сміливі, "природжені солдати". Прекрасними солдатами були у світову війну також французькі й італійські горці.

Олег Фомин: Традиционализм - это не то, что вы думаете

В 1945 году помимо Великой Победы случилось быть ещё двум знаменательным явлениям. И хотя они попервоначалу оказались в тени главного события года и даже остались незамеченными широкой общественностью, но в дальнейшем определили картину мира едва ли не в большей степени. Точнее, Победа над странами Оси сказывалась в течение последующего полувека, а те два только начинают сказываться.

Первое из этих двух - книга философа-неопозитивиста и идеолога либерал-демократии англо-саксонского типа Карла Раймунда Поппера "Открытое общество и его враги", ставшая в самом скором времени после выхода в свет библией современного мира. Открытое общество в терминологии Поппера -информационное общество американского типа, которое (по Попперу) должно быть спроецировано на весь остальной мир.

То есть весь мир должен жить по этой американской модели. Наиболее часто употребимые определения и понятия из словаря либерал-демократов вполне совершенно описывают значимые ценности открытого общества: рынок, права человека, рационализм, прогресс, гуманизм.

Впоследствии идеи Поппера были развиты целым рядом философов, экономистов и социологов: таких, как Фридрих фон Хайек, Жак Аттали, Френсис Фукуяма. Они говорили о грядущем "порядке денег", о "конце истории", о необходимости перехода к мондиальному (всемирному) порядку с Соединёнными Штатами во главе.

Олесь Маслак: Політичні ідеології і «постіндустріалізм»

Коли ми говоримо про постіндустріальне суспільство, потрібно чітко зрозуміти те якими є головні чинники, що формують структуру і сутнісний характер цього явища. Для цього бодай побіжно треба з'ясувати характер суспільних процесів, що почалися після Другої світової війни і досягли піку свого розвитку з початком XXI століття. Дати загальні характеристики як "образу" суспільства в цілому, так і окремих чинників які впливають на його розвиток. Виходячи із цього ми можемо зрозуміти те, які трансформації відбуватимуться з владою і політикою у ХХІ столітті.

Згідно Карла Шмітта підставою для розуміння поняття "політичного" є різке протиставлення у системі координат "свій - чужий". У модерну епоху головним критерієм такого протиставлення було протистояння політичних ідеологій. Саме за прихильністю до тієї чи іншої політичної ідеології здійснювалася ідентифікація когось або чогось у цій системі координат.

Загалом під ідеологією, слідом за оксфордською «Енциклопедією політичної думки», ми розуміємо певну символічну систему вірувань, що подає чітко сформульоване, ціннісно навантажене й директивне тлумачення світу, що постає у процесі переходу від традиційного до модерного суспільства з автономною політичною сферою. Ідеологія покликана була замінити собою релігію, як основний критерій інтерпретації як фізичного, так і соціального світу. Також саме ідеологія стала головним засобом легітимації соціальних і політичних інститутів.

Тобто ми можемо стверджувати, що формування і розвиток політичних ідеологій є характерною рисою саме індустріального модерного суспільства. Сам термін ідеологія народився у революційній Франції наприкінці XVIII століття.  У процесі розвитку модерного суспільства відбувається поступовий процес нівеляції, «самоподолання» політичних ідеологій. Лібералізм де-факто перемігши у 1989-91 році, на межі ХХ-ХХІ століття «подолав сам себе», перерісши у своєрідний «неомакіавелізм». На зміну ліберальній демократії, прийшла ліберальна «неторкатія».

Йорг Ланс фон Либенфельс: Ариохристианство – религия белокурых бестий

 журнал «ОСТАРА» № 59

Христианство является арийским
по своей сущности

Труднее, чем думается, обозначить сущность христианства и отделить его от «язычества». Какую разнообразную и запутанную картину подчас противоречивых воззрений предоставляет нам современное «христианское знание»! Прежде всего, монотеизм, как обычно предполагают, не может рассматриваться в качестве центрального учения христианства: с одной стороны, сегодняшнее христианство с его учением о Святой Троице так же мало является чисто монотеистическим, как и вырожденный иудаизм, который распространяет божественное почитание на ангелов, а с другой этот вид монотеизма, в котором единственный и высший первоначальный Бог почитается в различных формах, также присущ и большинству просвещённых «языческих» религий.

Воззрение о чистом одухотворении Бога равным образом не является свойственным только для христианства. Ведь христианство и иудаизм допускают оба «воплощения» Бога, а значит, Христос во многих христианских конфессиях появляется как Бог в образе человека, даже как Бог в виде хлеба и вина. Напротив, многие высокопоставленные люди всех времён и народов воспринимали божество как чисто духовное создание. Поэтому, основываясь на многих соображениях, мы нигде не находим четких границ между христианством и язычеством. Их на самом деле и не существует, истинное и подлинное христианство в своей терпимости вообще не знает их. Однако оно называет себя единственной, истинной и существующей с начала времен, изобретенной не человеческим духом, но «открытой Богом» религией, от которой происходят все «языческие религии» как «помрачения» и искажения, т. е. как ухудшения. Таким образом, сущностные отличительные признаки христианства и язычества должны быть найдены в других сферах.

Главным документом христианства является Библия Ветхого и Нового Завета. Новый Завет, как уже говорит его название и как недвусмысленно подчеркивает его основатель Христос, является не новой религией, но реформой забытой и искаженной религии Ветхого Завета, а значит, религией расового культа. Но более того! Основное содержание Евангелий и причина всей борьбы и страданий Христа — в его учении о том, что евреи намеренно забыли истинное содержание Ветхого Завета и что его возрождение может прийти лишь от неевреев, т. е. — только от арийских народов, что, впрочем, уже предвещалось пророками и в особенности мистерией «поклонения трёх волхвов (королей)».

THE EUROPEAN MANIFESTO: EUROPE BACK TO THE EUROPEANS!

1. CIVILIZATION CRISIS AND THE COLLAPSE OF OUR SOCIETY

European countries remain attached to the greatness of a civilization wich they believe still exits : there is however a gap between reality and its representation since the only crisis of civilization that we know is presently that of the european countries.
At the top, a wealthy ruling class which after 30 years in power is only capable of perpetuating illusions.
The regimist Europe was able to prolong its existence thanks to  its obedient submission to that corrupted ruling class. But this class has no freedom of action, it is only a hostage and a toy in the hands of
the american super power.
As things stand the ruling class naturally imposes myths and models alien to the European Mind particularly the so called "Consumer society" or more precisely the "Production Society"; a social organization "massified" to the extreme and in which popular community has been completely eliminated to the benefit of machines, money and crass consumerism.
Given that state of affair it is logical that our society  becomes more and more dehumanized, that our press no longer plays role and that nothing ever stands in the way of power and profit.
To remediate the present situation one must first discover the primary causes of the European Bankruptcy. This is important to give Europe the Moral, the ethics and the aesthetics wich have been so much lacking to this day.
The question is simple to put : we only have to be masters in our  land.
Contrary to what imperialist ideology claims we say that the US have their own life wich has nothing in common with that of Europe since our political and cultural heritage represents a fracture in the process of uniformization accomplished so far.
Societies do not escape to historical significations or those that emerge by the analysis of reality. Freedom can only be guaranteed by force.
Europe must be in europan hands.

2. THE LIBERATION OF EUROPE : EUROPE BACK TO THE EUROPEANS!

Europe's liberation implies a global withdrawal of the US. The end of american domination must intervene at the military level (disbandment of NATO) as well as at the economical level (nationalization of european based american companies and financial assets).
The liberation of Europe is the indispensable prelude to any attempt of european unification. There cannot be unification as long as Europe remains under the influence of the US. To be independent Europe must be liberated from the malevolent dominance of its american "ally".
The unification of Europe will be possible if its revolves around several axis : mystic -The european Nation -, political - The European STATE - indispensable to exert power and force and  a state making device : a united political party with a genuine European dimension.
3. THE EUROPEAN NATION

At the end of this century we are witnessing the making of Big International Blocks, there no longer are small independent nations.
This fact is the result of the law of "political physics", it is a  question of DIMENSION. It is no longer possible to rely on France, Germany or Italy alone. If we aspire to freedom, we must be strong and to be strong we must build Europe. The EUROPEAN NATION or FUTURE NATION is radically opposed to "nostalgism" of ancient little  nations.
Therefore  we condemn :

Left and Right nationalism which divide Europe and are thus consciously or not anti european. Present national borders must cease to exist to allow the supranationality to confort polical independence.

We reject micro-regional nationalism which are chimerical and noxious to the European cause. If we can understand the motivations of the Basque, Corsican movements we must also understand that the more Europe will be divided the weaker it will be and the weaker it will be the more it will remain under the dominance of "protectors" wether americans or other.

We are however favorable to regionalist movements which are capable of getting integrated within the framework of the European Nation.

4. THE EUROPEAN COMMUNITARIANISM

Our EUROPEAN COMMUNITARIANISM is an aspiration to liberation in stark opposition with bellicose expansionism. It is the will of men who share a common destiny. The framework in which that  will can be expressed and achieved is Europe.

The EUROPEAN COMMUNITARIANISM in itself sumarizes our originality, it is a political project socially global and total. Europeans want freedom for Europe, therefore its economical and political independence and a common justice. In order to reach those goals communitarianism integrates the socialist dimension.

Our EUROPEAN COMMUNITARIANISM is a PROGRESSISM since far from negating the rich cultural heritage of the various european nations it combines them in a constructive synergy to face the great socio-economical mutations of this ending century.

Such is the project that we must seek to propagate throughout Europe. That project would be vain without the political will to build a European STATE and a European SOCIALISM.

5. THE EUROPEAN STATE AND THE EUROPEAN SOCIALISM

The question is to know if the european peoples want to be free or if they will accept to live in the year 2000 in political and economical slavery.
To master their own destiny, they must conquer their liberty, they must be the founders of a United Europe and a European STATE this implies :

A European Government, one sole legislative and executive Body. The United Government will be in charge of defence, foreign affairs, finance and large portions of the economy (nationalization will be required) and Justice.

The State will be organized in provinces and regions (economical criterium will be used to divide the regional competence) which will enjoy a large autonomy in economical managment and cultural affairs.

European Socialism in order to protect economical independence and social justice presupposes the primacy of the policy over the economy.
But, the unification of Europe remains over all a political problem and the Eurocrats of Brussels and Strasbourg have shown to the world the extent of their incompetence in the realization of the political unification of Europe.
The creation of a political power is a prerequisite to any attempt of economical, political and social unification.
The Common Market is the perfect illustration of that idea, exempt of any political substance it is merely a vehicle for the economical penetration of american goods and services in the European continent.
The liberation of Europe from the yoke of capitalism and the power of transnational trusts will be achieved thanks to European socialism but most of all thanks to the creation of A EUROPEAN STATE.

6.MEANS AND ONE ORGANIZATION : A UNITED EUROPEAN PARTY

The creation of a European State,  the liberation of the European Nation and the realisation of the EUROPEAN COMMUNITARIANISM imply changes of such magnitude that in our project can be seen as a REVOLUTION EUROPEAN. The sole revolutionary agent capable of achieving these goals is the National-european Communitarian Party.
The National-european Communitarian Party (NCP-PCN), wich is still in the making today, must place itself in a situation where it will be able to lead a continental action against the servants of US imperialism. We must therefore confront the european puppets who have chosen to betray the European Nation to further the interests of the  american ruling class.
The National-european Communitarian Party is the AVANT-GARDE of the European liberation struggle and will tomorrow be the crossroad where the builder of the 21st century  will meet.


MANIFEST EUROPEJSKI (PCN): ZWRУCIĆ EUROPĘ EUROPEJCZYKOM!

1. KRYZYS CYWILIZACYJNY I ZAŁAMANIE SIĘ NASZEGO SPOŁECZEŃSTWA

Państwa europejskie są wciąż przywiązane do idei wspaniałej cywilizacji naszego kontynentu, o ktуrej mniemają, że ona trwa nadal; poszerza się jednak rozbieżność między rzeczywistością a jej wyobrażeniem. Jedyny bowiem kryzys cywilizacyjny jaki jest nam znany, dotyczy krajуw europejskich.

Nasze społeczeństwa są rządzone przez klasy super-bogate, ktуre po trzydziestu latach trzymania się u władzy potrafią li tylko podtrzymywać ciągle te same złudzenia oraz pozory. Tylko dzięki swemu pokornemu poddaństwu obecne elity Europy zawdzięczają kontynuację swego bytu. Ta klasa rządząca nie jest wolną, jest ona zakładnikiem w rękach superpotęgi amerykańskiej.

Z tego właśnie względu ta pasożytnicza klasa narzuca mity oraz modele społeczne całkowicie obce duchowi europejskiemu, a w szczegуlności model społeczeństwa zwanego «konsumpcyjnym». W swej istocie jest to model społeczeństwa żyjącego dla produkcji, model społeczeństwa do maksimum umasowionego, w ktуrym wspуlnotowość znikła całkowicie, zastąpiona przez maszyny, przez pieniądz i ogуlnie mуwiąc, przez materializm. W tej sytuacji jest rzeczą logiczną, że nasze społeczeństwo ulega coraz większej dehumanizacji, że nasze media reprezentują stan zupełnego otępienia i że w końcu, nic poważnego nie jest przez nie kiedykolwiek zakwestionowane.

By temu zapobiec, koniecznym jest wskazać na przyczyny tego upadku. Niezbędnym jest przywrуcenie Europie Norm Etycznych, ktуrych jej brakuje, oaz odbudowa Estetyki, ktуra w niej zanikła. A tutaj odpowiedź narzuca się sama: by tego dokonać, wystarczy abyśmy z powrotem stali się gospodarzami we własnym domu. Na przekуr ideologii globalizacji – ktуra oznacza po prostu imperializm – twierdzimy, że Stany Zjednoczone mają swe własne życie, ktуre nie ma nic wspуlnego z życiem Europy (względnie nie powinno mieć na nią wpływu). Europa jest przeszkodą dla amerykańskiego przedsięwzięcia powszechnej uniformizacji. Społeczeństwa nie są zdolne uciec od pewnych powiązań historycznych lub tych, ktуre poprzedzają wszelką analizę historyczną. Wolność jest gwarantowana przez siłę. Europa winna należeć do Europejczykуw.

 2. WYZWOLIĆ EUROPĘ, EUROPA DLA EUROPEJCZYKУW!

Wyzwolenie się oznacza wycofanie się totalne Ameryki z Europy, koniec kolonizacji amerykańskiej na naszym Kontynencie. Odzyskanie wolności winno nastąpić zarуwno na poziomie militarnym – poprzez likwidację Paktu Atlantyckiego – jak i na poziomie ekonomicznym, poprzez nacjonalizację wszystkich firm amerykańskich zainstalowanych na naszym Kontynencie.

Emancypacja Europy jest wstępem niezbędnym dla zjednoczenia Europy w jakiejkolwiek formie. Nie należy dokonywać zjednoczenia przy utrzymaniu zależności od Ameryki i nie może być niezawisłości Europy tak długo, jak nasz Kontynent nie zostanie uwolniony od naszych ciemięzcуw.

Zjednoczenie Europy może się dokonać wokуł kilku motywуw przewodnich: może to być mistycyzm Narodu Europejczykуw, względnie wola polityczna stworzenia Państwa Europejskiego, jako jedynego bytu społecznego zdolnego zapewnić narodom Europy potęgę oraz siłę. By taki plan zrealizować, koniecznym jest stworzenie partii mającej EUROPEJSKI WYMIAR.

3. NARУD EUROPEJSKI

Żyjemy w erze wielkich jednostek politycznych i nie ma narodуw naprawdę niezależnych. Jest to prawo fizyki politycznej, kwestia WYMIARU. Już nie możemy liczyć się z Francją, Niemcami czy Włochami. Jeśli chcemy być wolni, musimy być silni, a by być silnymi potrzeba nam zbudować Europę, stworzyć NARУD EUROPEJSKI, względnie NARУD-PRZYSZŁOŚĆ, ktуry będzie radykalnie przeciwstawny nostalgiom wyznawcуw dawnych narodуw.

W związku z czym musimy potępić:

l Nacjonalizmy, ktуre są obecne zarуwno na lewicy jak i na prawicy. Te nacjonalizmy dzielą Europę, a zatem są, świadomie lub nie, jej wrogami.

l «Mikro-nacjonalizmy regionalne», ktуre są całkowicie utopijne i zagrażają idei pan-europejskiej. Oczywiście potrafimy zrozumieć motywację Flamandуw, Baskуw, Korsykanуw czy Bretończykуw, jednak powinniśmy wiedzieć, że im bardziej Europa będzie podzielona, tym bardziej będzie ona słaba, a zatem tym bardziej uzależniona od Ameryki lub innych «protektorуw».

Mуwiąc to jesteśmy pozytywnie nastawieni do regionalizmуw zdolnych się integrować, w imię wspуlnego dobra, w ramy NARODU EUROPEJSKIEGO.

4. KOMUNITARYZM EUROPEJSKI

Nasz komunitaryzm (wspуlnotowość) jest wolą wyzwolenia się od systemуw ekonomicznej agresji. Jest on dla tych obywateli, ktуrzy mieli – i mają – wspуlny cel. Jest on naturalną ramą, w ktуrej nasza wola winna się realizować jest Europa.

KOMUNITARYZM EUROPEJSKI zawiera w sobie naszą oryginalność. Jest to kompletny, totalny projekt o charakterze zarуwno politycznym jak i socjalnym. Konsekwentni Europejczycy dążą do wyzwolenia Europy, a zatem do jej niezawisłości politycznej, ekonomicznej oraz prawnej. W naszym projekcie zawarty jest zatem socjalizm.
Nasz KOMUNITARYZM EUROPEJSKI jest POSTĘPOWY w tej mierze, w ktуrej nie odrzucając nic z przeszłości rozmaitych ludуw Europy, stara się brać pod uwagę dotychczasowe przemiany oraz aktualną rzeczywistość ekonomiczną.

Na tym właśnie polega projekt, ktуry chcemy wszędzie propagować. By mуgł być on zrealizowany, musi się on oprzeć na politycznej woli budowy Narodu Europejskiego oraz Socjalistycznego Państwa Europejskiego ?

5. SOCJALISTYCZNE PAŃSTWO EUROPEJSKIE

Istotną rzeczą jest wiedzieć, czy ludy europejskie chcą być wolnymi, czy też na początku wieku XXI pogodziły się one ze swym statusem niewolnikуw w Europie podporządkowanej USA. By mуc być panami swego przeznaczenia, by rządzić się samemu, Europejczycy winni uczestniczyć w swym własnym wyzwoleniu i sami być budowniczymi Zjednoczonej Europy oraz Państwa pan-europejskiego. To zaś oznacza:

l JEDEN rząd europejski, a więc jedna EGZEKUTYWA, ktуra za zadanie minimalne będzie miała obronę, politykę zagraniczną, finanse oraz wielkie sektory ekonomiki (konieczne będą re-nacjonalizacje!), a także prawo.

l Państwa Europejskiego w Prowincje oraz Regiony, oparte w zasadzie na kryteriach geo-ekonomicznych.

EUROSOCJALIZM, będący gwarantem Niezawisłości ekonomicznej oraz Sprawiedliwości, implikuje i afirmuje dominację polityki nad ekonomią. Zjednoczenie Europy jest przede wszystkim problemem politycznym, zaś technokraci z Brukseli i Strasburga udawadniają, do jakiego stopnia są niekompetentni w realizacji projektu Europy politycznej.

Powstanie odpowiedniej SIŁY POLITYCZNEJ jest warunkiem wstępnym dla każdej unifikacji, zarуwno ekonomicznej jak i socjalnej; każda zatem debata i każdy wybуr społeczny pozostają puste, jeśli się tego nie dokona.

Z tego właśnie powodu Unia Europejska, ktуra pozbawiona jest jakiejkolwiek substancji politycznej, składa się w zasadzie li tylko z unii celnej, będąc w ten sposуb doskonałą maszyną w służbie kapitalistycznej penetracji amerykańskiej. Emancypacja Europy od kapitalizmu oraz ponadnarodowych korporacji jest możliwa tylko poprzez euro-socjalizm, ale przede wszystkim poprzez budowę Państwa Europejskiego.

6. ŚRODKI ORAZ ORGANIZACJA PARTII ZJEDNOCZONEJ EUROPY

Budowa Państwa Europejskiego, będącego realizacją EURO-KOMUNITARYZMU, a także powstanie Narodu Europejskiego, wymaga tak wielkich zmian, że winniśmy mуwić o REWOLUCJI EUROPEJSKIEJ. Jedynym zaś czynnikiem zdolnym spełnić to zadanie jest Partia Komunitarna Narodowo-Europejska.

PARTIA KOMUNITARNA NARODOWO-EUROPEJSKA (PCN), ktуrą dziś budujemy, winna prowadzić nas w przyszłość Kontynentalną (to znaczy od Atlantyku aż po Ural, a nawet i Władywostok), wrogą tej wizji przyszłości jaką dziś realizuje imperializm amerykański. Nasza partia winna denuncjować tych działaczy politycznych, ktуrzy stali się – świadomie lub nie – wspуłpracownikami imperializmu amerykańskiego.

PCN jest czołową siłą AWANGARDY, wokуł ktуrej winny się skupić wszystkie siły pragnące budować wiek XXI.

Кто за что воюет, или грани Великой Албании

Чтобы всем стало до конца понятно, что есть проект Великой Албании, на базе которого планируется создание Исламского Эмирата Албания, надо понять, где, по каким регионам раскидан албанский народ и кто представляет боевые крылья реализации самого проекта. Итак, Великая Албания (предложенная самим Мусоллини и модифицированная Командиром Ходжой) включает в себя:

1. Албанию (по алб. - Шиперия, т.е. "Страна Орлов") - материнское государство, прародина всех албанцев мира. Как предполагается, в будущем - центр Албанского Эмирата со столицей в Тиране или (при реституции столичного статуса) в Шкодере. Никаких вооруженных группировок исламистского толка в ней не действует (кроме как в приграничье северной части страны) в силу их ненадобности. Ислам, которому был дан зеленый свет при президентуре досточтимого Сали Бериши (да простятся ему его грехи!), практически не имеет препон в развитии и реанимации своих активов внутри Албании. Отход албанцев от веры отцов - лишь плод политики "красного молоха" Энвера Ходжи, а их возвращение - дело времени. Свободно функционируют арабские, пакистанские и, конечно, турецкие миссионерские службы, мечети, медресе, мактабы и высшие духовные учебные заведения. Население Албании составляет на сегодняшний день практически 4 миллиона человек при сохранении самых прогрессивных демографических показателей на Балканах.

2. Косово (по алб. - Косова) - пока часть Сербии. Необходимо отметить, что название "Косово" самими албанцами используется временно, чисто технически: любой косовар видит на территории этого сербского края только одно государство - Дарданию, которое впоследствии должно присоединиться к Албании, образовав таким образом мощный альянс двух крупнейших шиперских территорий. Столицей будущей Дардании является город Приштина. Численность населения - 2 миллиона человек, из них 98% - мусульмане-сунниты (индекс религиозности среди косоваров значительно выше, чем у соседей из материнской Албании). Свободно работают мусульманские миссии разного толка, включая зарубежные, ведется интенсивная реисламизация сельских районов Косово. Основная (на данный момент расформированная, но по прежнему мобильная) организация боевого толка, боровшаяся за отсоединение края от Сербии - Армия Освобождения Косово, она же АОК (по алб. - "Ushtria Çlirimtare e Kosovës", или UÇK).

3. Иллириду - пока часть Македонии и в меньшей степени Черногории. Иллирида (в переводе с алб. - "Страна Илирийцев") - заселенная албанцами территория с сильнейшими сепаратистскими настроениями, также направленными на перспективное присоединение к альянсу Тирана-Приштина, с предполагаемой столицей в Тетове, и имеющая сразу несколько уже задействованных боевых формирований - инспирированную косоварами Албанскую Национальную Армию, или АНА (по алб. - "Armata Kombëtare Shqiptare", AKSh) и самостоятельную Армию Освобождения Прешева, Медведья и Буяновцев, или АОПМД (по алб. - "Ushtria Çlirimtare e Preshevës, Medvegjës dhe Bujanocit", UÇPMB). Македонские албанцы также весьма религиозны, плодовиты и не испытывают особых проблем в деле все более глубокой практики Ислама. В регионе существует множество затерянных в гористо-лесистой местности тренировочных лагерей, почти беспрепятственно здесь преподают и проводят боевые тренировки эмиссары афганских и арабских моджахедов.

4. Чамерия - пока что часть Греции. Чамерия - северно-греческий район Эпирус, в котором (в одноименном городе) в далекой перспективе албанцы планируют основать столицу независимого государства. Справедливости ради следует отметить, что Чамерия - особое место, где - в отличии от вышеозначенных - албанцы составляют на данный момент этническое меньшинство, поэтому говорить о быстром пробуждении этой все еще "дремлющей" территории приходится лишь условно. Однако греческие албанцы усиленно выталкивают греков из Эпируса путем все того же постепенного демографического вытеснения, что и в Косово. Греческие албанцы свободно исповедуют Ислам, игнорируя устойчивый православный характер внутригреческой политики, имеют свои мечети, муфтияты, медресе и мактабы. На территории Эпируса уже задействованы первичные военные формирования Армии Освобождения Чамерии, или АОЧ (по алб. - "Ushtria Çlirimtare e Çamërisë", UÇÇ).

5. Санджак - пока еще Сербия. Санджак - во всех смыслах исключительная зона в планах о Великой Албании. Проживающее на юго-востоке района албанское меньшинство окружено дружественным славяно-мусульманским сообществом и не требует от независимого Санджака еще большего дробления, не выступает против своего нахождения в рамках этого отпадающего от Белграда государства. В рамках проекта Исламского Эмирата Албания Санджак иллюстрирует создание полноценного, спаянного на мультинационализме мусульманских наций, коридора Ислама на Балканах, образующего сообщение между славянам-мусульманами в Боснии и Санджаке и собственно Великой Албанией.

Наконец, невозможно не упомянуть еще раз имя достойнейшего из сынов албанского мира, без трудов которого светский формат Великой Албании не приобрел бы все более популярных у албанцев черт глобального уже проекта Исламского Эмирата. Нельзя не помянуть добрым словом и искренними молитвами Самидина Джезаири (Командира Ходжу), создавшего надтерриториальную армию моджахедов-добровольцев албанского происхождения "Армию Аллаха" (по алб. - "Ushtria e Allahut"), а затем внедрившего своих людей буквально во все повстанческие группировки по всей албанской ойкумене. Поворотный всплеск мусульманских настроений в боевой элите и среди рядовых членов вооруженных формирования Македонии и Косово - одно из великих свершений этого грозного мужа. И не надо забывать, что сегодняшняя политическая албанская воля - это воля ветеранов войны...

Мы молим Господа миров упокоить души павших солдат Его на пороге Великой Исламской Албании! И да займут их место новые и достойнейшие!

Фатима Анастасия Ежова: Мое нынешнее религиозно-политическое кредо в шиизме

- Революционный хомейнистский манхадж для меня является высшей, но не единственной и не всегда пригодной к применению в условиях здесь и теперь стратегией - потому возможны альтернативные стратегии и тактики шиитской политики, если они предлагаются доказавшими свой авторитет и достойными подражания муджтахидами, и представляются уместными в сегодняшних условиях.

- Лично у меня нет ни одной претензии к хомейнизму как таковому, за исключением его версии велаяте-факих: учение о корпоративной власти муджтахидов, а не выдающегося факиха, уникального в своем статусе, представляется мне доказавшим свою слабость и порочность уже даже на примере СССР и ныне - на примере Ирана

- Испытывая пиетет к хомейнистскому революционному манхаджу и проявляя исключительный интерес к ирфаническому наследию Рахбара Хомейни, в плане теологии и фикха я вместе с тем склонилась к следованию Неджефской, нежели Кумской школе богословия. Разумеется, рассуждать об этом самой у меня нет компетенции, но следствием такого решения стало общения с некоторыми шиитскими сестрами, и, с другой стороны, авторитетными для меня сведущими в шиизме братьями, порекомендовавшими обратить большее внимание на ученых этой школы

- Наиболее яркой личностью Неджефской школы в прошлом столетии был аятолла Аль-Хои, соответственно, я заострила внимание на его учениках. Мои друзья в большинстве своем следуют Систани, но я, уважая его как грамотного муджтахида, так и не смогла преодолеть некоторые вопросы и предубежденность к ряду аспектов его политики в отношении американцев. Поэтому я следую духовному лидеру Хизбуллы Мухаммаду Хусейну Фадлулле, который так же, как Систани, являлся учеником Аль-Хои. Из англоязычных источников я узнала, что он получил иджазу от аль-Хои, что официальный представитель Хаменеи в Лондоне признал его марджа-е-таклид, наконец, двое братьев, которых я знаю, подтвердили, что это заслуживающая уважения фигура. Более того, я вошла в резонанс с его фикхом, мне легко и комфортно следовать его фетвам, а Ислам - религия легкости.