Гейдар Джемаль: Тайное мировое правительство

– Прежде всего, общество было единым всегда, и мировое правительство существовало всегда. Не было такого времени, когда не было мирового правительства. Еще Карл Ясперс, а до него Рене Генон, привлекли наше внимание к тому, что Ясперс назвал осевым временем. А именно к тому, что по всему миру, в разных районах, проходят одинаковые духовные катаклизмы, которые совпадают по времени. В то время как с нашей точки зрения, с точки зрения современных людей, кажется, что эти районы никак не связаны.

Например, появление Сократа, Конфуция и Зороастра примерно в одно и то же время – в Греции, Китае и Иране, – один из ярких примеров. Или, если брать XIX век, в одно и то же время, в 1860-е годы, проходит война против рабства между Севером и Югом в США, реформы в Японии (революция Мэйдзи), реформы в России (освобождение крестьян от крепостной зависимости), реформы в Германии (Бисмарковское объединение), реформы в Турции эпоху реформ Танзимата. Реформы каждая из этих стран начинает как бы по собственной инициативе и в силу собственной логики. Но трудно представить, что это простое совпадение.

Ну, хорошо, можно говорить об объективных экономических принудительных факторах. Но все эти страны находились в совершенно различном экономическом состоянии, различных уровнях развития. Каждая из них мотивировалась собственной логикой. Японию как бы принудили, когда командор Мэтью Перри приплыл, чтобы открыть японские порты для торговли знаменитым выстрелом из орудия по японскому берегу. В Турции это была необходимость модернизации. Александр II действовал в условиях давно назревшей необходимости. В Штатах была совершенно иная логика. Тем не менее, похожие события совершились одновременно.

Геннадий Тафаев: Болгаро-чуваши под Ордой

Монголо-татарская агрессия в корне изменила социально-экономическую, военно- политическую, этноязыковую, религиозную, территориальную и  антропологическую трансформацию болгаро-чувашской цивилизации. По мнению ряда исследователей, в частности Равиля Тахрутдинова,  наиболее распространенное название этого государства — Золотая Орда. Так оно проходит в русских летописях, татарских исторических  повествованиях и произведениях народного эпоса, в том числе и в «Идегее». Золотая Орда (Ллтын Урда) означала позолоченную ставку,  резиденцию правителя государства: для раннего периода это «золотой» шатер, а для развитой, городской эпохи — покрытый позолотой ханский  дворец.
Например, в эпосе «Идегей» и сочинении арабского путешественника Ибн-Баттуты. побывавшего в 1333 году в Золотой Орде и ее столице Сарае,  ханский дворец именуется «Алтын Таш» — Золотой Камень. Золотая Орда занимала громадную для тех времен территорию: от западных предгорий  Алтая и до берегов Дуная, от Болгара до Дербентского ущелья. Это огромное государство само еще делилось надвое: западная часть, то есть  собственно Золотая Орда, называлась Белой (Ак) Ордой, а восточная, куда входили западные территории современных Казахстана и Средней  Азии — Синей (Кок) Ордой.

Мадина Гимбатова: О воинской этике ногайцев

Ногайцы (самоназвание — ногай — народность, живущая на Северном Кавказе. Формирование её началось ещё в VI веке. Р. Х. Керейтов выделил пять этапов развития ногайской народности: первый (VI—VIII вв.), был связанный с тюркскими племенами; второй (IX—XIвв.) — печенежский; третий (XI—XIII вв.) — кыпчакский; четвёртый (XII—XV вв.) — золотоордынский; пятый (XIV—XVII вв.) — ногайский, в который произошло окончательное становление ногайцев и Ногайской Орды1.
Ногайская Орда как самостоятельное государство образовалась в конце XIV века, в 1391 году. Её основателем и первым правителем был золотоордынский темник из племени мангыт Эдиге. Границы Ногайской Орды в XV веке простирались от Иртыша до Дуная, включая предгорья Северного Кавказа, а её столицей был город Сарайчик, располагавшийся в низовьях р.Урал.
Численность населения в Ногайской Орде, по разным источникам, колебалась от 720 тыс. до 1 млн. человек. Распространённым эпитетом ногаев было тюркское слово сансыз (бесчисленные)2. Современники же сравнивали этот народ с морским песком: «…Их же (ногаев. — М.Г.) число подобно морскому песку было»3. На Руси и в Европе бытовало устойчивое мнение об огромном количестве жителей Ногайской Орды4.

Руслан Делятинський: Станіславська єпархія в структурі УГКЦ у кінці ХІХ ст.

Собор Святого Воскресіння Христвого в Івано-Франківську (давньому Станиславові)

Національне відродження українського народу багато в чому залежало від Греко-Католицької Церкви, становище якої протягом ХІХ ст. змінювалося. Давши поштовх до розвитку національного руху (греко-католицьке духовенство було ініціатором і організатором багатьох просвітніх і господарських товариств у 1880-90-х роках), Греко-Католицька Церква опинилась на його узбіччі, що обумовлювалося політизацією національного руху й переобранням на себе світською інтелігенцією ролі провідника народу. Отже, дослідження історії УГКЦ у ХІХ ст. становить значний науковий інтерес.
Зокрема, не розробленою є проблема історії окремих єпархій Греко-Католицької Церкви, що робить їх дослідження перспективним і актуальним з огляду на можливсті вирішення питання про роль окремих єпископів в історії УГКЦ, визначення місця і ролі кожної окремої єпархії в її структурі і т.п. З огляду на це спробуємо коротко висвітлити проблему історії Станіславівської єпархії в структурі УГКЦ вкінці ХІХ ст.
Досліджуючи дану проблему, поставимо собі за мету висвітлити процес створення Станиславівської єпархії в 1790-1885 рр. і діяльність першого Станиславівського єпископа Ю. Пелеша в контексті визначення ролі Церкви в національному житті українського народу в Галичині наприкінці ХІХ ст.

Владимир Емельянов: Матрица времени и ее отложенное восприятие

Edgar Leitan, сей пергамент посвящается тебе 

Вспомнил по некоторому поводу один вавилонский текст, в котором говорится, что человек, родившийся в определенном месяце года, несет в себе информацию этого месяца. Его темперамент и направление деятельности связаны с климатическими явлениями времени рождения. С клинописными текстами этого рода я работаю уже много лет. Но теперь представилась возможность посмотреть еще один аспект той же самой идеи. А именно - человек есть образ мира, который транслируется следующему поколению и воспринимается им как свой идеал. На такую мысль меня навел личный опыт.

Фильм "Гостья из будущего" вышел в 1985 году и стал тем образом мира, который объединил поколение родившихся в конце 60-х и начале 70-х годов. Фанатские движения просто так не возникают. И дело не в отдельно взятой девочке, а в комплексе представлений, который с необыкновенной ясностью представлен в фильме. Так вот, я не имел никакого представления об этом фильме до зимы 2010 года. В раннем возрасте я не видел детских фильмов, потому что был занят очень взрослыми делами - расшифровкой и анализом рукописей Высоцкого. В 85-м мне было 16, и я готовился к всероссийской олимпиаде по литературе. Уже в 41 год, только что получив профессора и будучи уже 5 лет доктором наук, я простудился и слег. И во время своей болезни случайно, переключая каналы, увидел фильм про девочку и пиратов. И вы не можете представить, что со мной случилось! Я просто заболел, только уже в другом смысле. Я полностью погрузился в ту действительность и в те идеалы. Но, поскольку мальчик был уже большой, то сразу понял вот что.

Виталий Слюсарь: Гостья не из нашего будущего

Будущее уже не то, что было раньше.
Поль Валери

Алиса в последний раз поглядела на
всех, сказала  тихо: «Прощайте,
ребята», – и вышла из комнаты.
Навсегда.
Кир Булычёв «Сто лет тому вперёд»

Март 1985 года не предвещал ничего особенного. 11 марта на очередном  Пленуме ЦК КПСС Генеральным секретарём партии был избран мало кому  прежде известный М. С. Горбачёв. Был объявлен курс на «ускорение и  перестройку». PERESTROYKA, только-только начавшая раскручивать свой  маховик, также осталась практически незамеченной большинством советского  народа, поскольку сводилась лишь к мерам по укреплению дисциплины и  борьбе с пьянством.
Даже до чудовищной катастрофы на Чернобыльской АЭС оставалось ещё  больше месяца (больше года — разрушение 4-го энергоблока на ЧАЭС произошло  в конце апреля 1986г. — прим. ред. 2084.ru).
Пожалуй, март 1985 года можно назвать последним по-настоящему спокойным и  счастливым месяцем в жизни советского народа. Это было затишье перед  бурей. Впереди были крушение великой страны, миллионы растоптанных  жизней, тотальный распад и разруха, продолжающиеся, по сути, поныне…
Но пока что это всё было лишь впереди. И люди жили привычной жизнью,  своими привычными заботами. Работали. Растили детей. Влюблялись. Когда  ещё влюбляться, если не весной? Под солнцем таял последний снег, деревья  покрывались первой зеленью. Начинались весенние школьные каникулы.
По радио звучали привычные «вести с полей», бравурные патриотические  мелодии о Партии и Ленине, изредка перемежаемые «мелодиями зарубежной  эстрады» или песнями молодой Аллы Пугачёвой.

Василь Голован: Фалічні символи в контексті національної безпеки

Фраґментарність економічних, політичних, правових та освітніх реформ вказує на ситуативність, а не системність змін в Україні. Це стосується зміни наукової парадигми, – натомість ліквідації дисбалансу (в тоталітарному минулому розвиток гуманітарної галузі гальмувався засобами політичної цензури) між гуманітарним та природничим знаннями (демократією та технологією) відбувається стаґнація обох.

Присутність кількох протилежних та взаємозаперечних ідеолоґем (коммунізм, колабораціонізм, патріотизм) у ментальному полі спричинює колове, циклічне “часобуття” без поступального прагнення “встигнути за часом” із властивою для нього хроногічною незворотністю. У цьому контексті національну безпеку слід розглядати у зв’язку із загальним станом гуманітарних наук, і зокрема, психології, оскільки вона оперує поняттями: групова ідентичність, груповий фаворитизм, колективне несвідоме.

Символіка несвідомого втілюється за принципом ґенеративності та знаходить своє вираження у маркуванні терену назвами (вулиці, села, міста), пам’ятниками (погруддя, барельєфи) – невербальне маркування та вербальному маркуванні – мовному довкіллі.

Від витоків людства прагнення груп людей та окремих особистостей до історичного безсмертя виражалося в колективному чи осібному авторстві. Колективне історичне безсмертя (колективне несвідоме за К. Юнґом) розглядалося як спосіб забезпечення індивідуального, адже збільшений за рахунок завоювання терен забезпечував більші ресурси щодо поширення нащадків переможців, давав їм кращі шанси у конкуренції з нащадками автохтонів. Відтак пам’ятник на честь загиблих воїнів, який встановлювали переможці, символізував не лише силу, мужність, наругу над полеглими автохтонами, але й обов’язок ощадливого використання отриманих ресурсів території.

Таким чином, пам’ятник виконує кілька символічних смислових функцій:

Василь Голован: Колабораціонізм — практика втрати національної ідентичності

В.П Голован, канд. псих.наук (м. Суми), випускник аспырантури філософського факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

У даній статті В. Голован розглядає колабораціонізм як феномен політичної психології. На думку автора схильність до колабораціонізму вмотивована політичними реаліями, а не етнопсихологічними особливостями українців.

Collaborationism has examined as phenomenon of political psychology. In our opinion, inclination to collaborationism is motivated by political realities of the past, but not by psychological peculiar of Ukrainians.

Проблема колабораціонізму в буденній свідомості українців побутує як вічна. Цей воістинно історико-політико-психологічний феномен не має усталеної традиції вивчення в Україні, оскільки сама спроба наукової рефлексії з цього приводу була позначена нівелюючим інтеннаціоналістським табу радянських ідеологів від гуманітаристики.

Дослідженням колабораціонізму займався ряд істориків: В. Броккдорфф, І.С.Кісельгоф, А.Даллін, М.І. Семіряга, але не політичних психологів, не затребуваних системою донедавна.

Від часу ІІ світової війни співпраця автохтонного населення із загарбниками (франц. collaboration — співробітництво) [1, с. 337] отримала стійку однозначність терміну, — колабораціонізм. Загальновідома добровільна співпраця французів, данців, норвежців та інших народів із німцями за умов окупації останніми їх країн. Оглянувши всю доступну з цього питання літературу, ми не знайшли ні застосування терміну, ні позначуваного ним феномену серед соціально-психологічних особливостей іншого тоталітарного режиму — російського комунізму та процесів у посттоталітарних країнах Східної Європи, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтики.

Руслан Делятинський: Особливості розвитку Стансилавівської єпархії УГКЦ на початку Другої світової війни (1939 – 1941 рр.)

Радянська мапа західних областей УРСР. 1940 р.

У статті висвітлюється особливості розвитку Станиславівської єпархії як окремої адміністративно-канонічної одиниці греко-католицької церкви в складний період початку Другої світової війни, а саме – під час першої радянської окупації 1939-1941 рр. Автор намагається показати суспільно-політичну позицію, форми суспільної та душпастирської праці Станиславівських єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятшевського, єпархіального духовенства в умовах принципово нової моделі церковно-державних відносин.

Період Другої світової війни став для греко-католицької церкви, як і всього українського народу, часом важких випробувань, які показали її величезний авторитет і визначили її долю у післявоєнні роки. Саме на початковому етапі Другої світової війни розвиток церкви був значною мірою поставлений у залежність нової, цілком відмінної від конституційно-правового регулювання періоду Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі, моделі церковно-державних відносин – періоду радянського тоталітарного режиму, яка визначала специфіку релігійно-церковного життя, суспільну позицію ієрархів і духовенства. Цим і визначається актуальність досліджуваної проблеми.

Руслан Делятинський: Діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в умовах утвердження польського окупаційного режиму (1920-1923 рр.)

Станиславівське воєводство

В сучасній історіографії активно розробляється проблема діяльності УГКЦ у міжвоєнний період, зокрема питання про участь греко-католицького духовенства в боротьбі за збереження незалежності ЗУНР. При цьому основна увага зосереджується на діяльності митрополита А.Шептицького та духовенства переважно Львівської архиєпархії, в меншій мірі – єпископів та духовенства інших двох галицьких єпархій. Тому актуальною може бути спроба дослідження діяльності духовенства Станиславівської єпархії в період утвердження польського окупаційного режиму в Східній Галичині.

УГКЦ підтримала українську державність в Східній Галичині вже з моменту проголошення ЗУНР. З відступом УГА за Збруч в липні 1919 р. почався тривалий період польської окупації. Окупаційна влада одразу розпочала репресії проти українського населення краю, в т.ч. і греко-католицького духовенства. Однак ієрархія та духовенство УГКЦ ще сподівалися на справедливе вирішення східно-галицької проблеми на Паризькій конференції. Водночас польський уряд продовжував добиватися дипломатичної підтримки великих держав, щоб завершити анексію Східної Галичини. Вже в березні 1919 р. уряд призначив своїм генеральним делегатом в краї К.Ґалецького, якому надали всі повноваження колишнього ц. к. намісника. У січні 1920 р. уряд скасував Галицький сейм і крайовий виділ, всю систему самоврядування, призначив старостів і поділив Галичину на три воєводства, а згодом заборонено вживати назви “Галичина” і “українець”, які замінили на “Східна Малопольща” і “русин”.

Александр Шведов: Россия не может являться преемницей исторической Руси

"Россия не может являться преемницей исторической Руси!". Такое мнение в ходе круглого стола в УНИАН на тему «Что такое “Русский мир” и кто такие “русские”?» выразил российский журналист Александр Шведов.

Он отметил, что нынешняя Российская Федерация не может называть себя и являться правопреемницей Руси, а по сути на самом деле является частью бывшей монголо-татарской Золотой Орды.

А.Шведов пояснил, что после распада Орды ее часть, которая теперь является российской территорией, получила независимость. Однако, подчеркнул журналист, процесс своеобразной «люстрации» тогда так и не был проведен, и к власти в новом государстве пришли правители с прежней восточной деспотичной ментальностью.

«Если народ изгоняет иностранных оккупантов, то обязательно должен произойти процесс очищения от коллаборационистов, представлявших прежнюю власть или сотрудничавших с ней. В России этого не произошло», – сказал А.Шведов.

Журналист подчеркнул, что все попытки навязать концепцию «Русского мира», с которыми так часто в Украину приезжает патриарх РПЦ Кирилл, неправомерны. По его словам, «этот мир на самом деле является не Русским, а Российским, а точнее — Ордынским».

По мнению А.Шведов, настоящие герои русского народа – это те, кто боролся против Орды во всех ее исторических проявлениях. В частности, сказал журналист, таковыми являются украинский гетьман Иван Мазепа, который боролся с российским царем Петром I, и главнокомандующий Украинской повстанческой армии Роман Шухевич, который боролся с российским тираном Сталиным.

Организатор круглого стола адвокат и правозащитник из Москвы Евгений Архипов обнародовал декларацию «Русского мира», которую поддержали российские и украинские журналисты, историки, правозащитники, принявшие участие в заседании.

В декларации констатируется, что «Русский мир» есть духовная реальность, наследующая Киевскую, Галицко-Волынскую, Литовскую Русь, Великий Новгород, Псков, вольное Казачество». В то же время, «воинствующее ордынское евразийство/азиопство на протяжении веков являлись и являются смертельными врагами Русского мира».

«Русскому народу следует быть готовым к обретению независимости в форме добровольного содружества «в семье вольной, новой», – считают авторы декларации.

Игумен Пётр (Мещеринов): Митрополит Антоний и общинная жизнь

Выступление на презентации книги Андрея Зайцева о митрополите Антонии в  библиотеке-фонде «Русское зарубежье» 12 мая 2009 г.

Среди многих граней творчества митрополита Сурожского Антония – а под  творчеством я понимаю не только его проповеднические труды, но и само  созидание церковной жизни – ярко выделяется его способность объединять  людей в подлинную общину. В наших условиях сегодня многими сознаётся  необходимость того, чтобы приходская жизнь становилась жизнью общинной.  Но в реальности мы сталкиваемся с тем, что в наших храмах «просто  прихожане» к общине не готовы. Не считаться с приходским устройством нельзя  – ведь не выгонишь из церкви просто «ходящего в неё» живущего в соседнем  доме человека. Но и общины нужны. И вот в некоторых храмах (и их не так уж и  мало) пастырскими усилиями и желаниями прихожан общины начинают  созидаться. Результат, однако, редко бывает удовлетворительным; всё как-то  не ладится… Разобраться с данной, очень актуальной сегодня, проблематикой  нам поможет владыка Антоний.

Виктрор Каменев: Демократия с точки зрения теории пассионарности Льва Гумилёва

Есть вещи несомненные, например, что сегодня мы живем при демократии. Также несомненно, что нет общего мнения о том, что же это такое, демократия сегодня. Вряд ли кто будет спорить, что бесчисленное множество определений «демократии» говорит о некоторой размытости ее смысла. Поэтому нет нужды их перечислять, не будем вдаваться также в историю вопроса.

Куда интереснее, как выглядит сегодня демократия в общественном мнении, в глазах народа?

Общепризнанными представляются здесь два положения:

1. Демократия – это, конечно же, власть, причем власть не народа.

2. Общественное мнение также соглашается с расхожей мудростью, принадлежащей якобы Черчиллю, что демократия очень плоха, но ничего лучшего, в смысле общественного устройства, человечеством пока не придумано.

О демократии, кроме Черчилля, высказывались и другие великие умы, например, Эммануил Кант: «Демократия есть неизбежно и деспотия». Добавим, что в таком случае это самая лицемерная деспотия, ибо она утверждает, что лишена какого-либо деспотизма, как дьявол, который всегда утверждает, что его нет.

Руслан Делятинський: Особливості суспільно-політичної діяльності духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в контексті політики «доконаних фактів» польської адміністрації Східної Галичини у 1921 році

Станиславівський єпископ Григорій Хомишин (1904-1945)

Становлення польської влади в Східній Галичині у 1921 р. відбувалося в умовах гострого суспільно-політичного напруження, спричиненого боротьбою за збереження української державності. Значну роль в цих процесах відіграла греко-католицька церква. Незважаючи на значну увагу до цієї проблеми багатьох вітчизняних дослідників, зокрема А.Васьківа, О.Єгрешія, В.Марчука, М.Москалюка, І.Пилипіва, В.Перевезія та інших [23; 24; 25; 26; 27; 28; 29; 30; 32; 34; 35; 36; 37; 39], окремі її аспекти залишаються невисвітленими.
Метою даної розвідки є показати особливості суспільно-політичної діяльності греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в період закріплення і легітимізації польської влади в Східній Галичині у 1921 р. Для цього необхідно конкретизувати особливості релігійно-церковної політики польського уряду, з’ясувати політичну позицію єпископа Г.Хомишина та духовенства під час проведення перепису населення, окреслити особливості зародження “угодовського” напрямку в контексті розвитку ідеї “нормалізації” українсько-польських відносин.

Міхед Павло: Про майбутнє української русистики

Павел Михед - доктор филологических наук, ведущий научный сотрудник Института литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины (г. Киев). Главный редактор международного межвузовского сборника «Гоголеведческие студии».

Открыт новый сайт «История русскоязычной литературы Украины» http://irliua.primordial.org.ua. Здесь можно ознакомиться с концептуальными материалами, сборниками материалов конференций, фотографиями, результатами анкетирований и интервью. Проект осуществлен Отделом славянских литерату Института литературы им. Т. Г. Шевченко НАН Украины и  Центром Востока и Запада «Мезоевразия».

Протягом кількох останніх років у періодичних виданнях і на наукових зібраннях я піднімав питання про шляхи розвитку та завдання української русистики. Не можу пожалітись на відсутність уваги з боку колег та наукової громадськості до цієї проблеми. Питання слухалось на секції гуманітарних наук НАН України. Були як прибічники, так і опоненти виказаних ідей. Що зрозуміло, бо будь-яка спроба змінити ситуацію у мовно-гуманітарній сфері українсько-російського діалогу постійно наштовхується на відчутний опір. Іноді мовчазний, а часом і досить грімкоголосий. Правда, опонування не вийшло на сторінки наукових та популярних видань і мало переважно характер усних публічних виступів на наукових конференціях і форумах та на захисті дисертації, в якій йшлося про інтерпретацію творчості Миколи Гоголя крізь призму національної русистики. Потреба в такій дискусії назріла, але вона, ймовірно, що і не відбудеться. Є на те багато причин.