МЕЗОЄВРАЗІЯ: ГІПЕРБОРЕЯ: АРАТТА: АРЙАНА: КІММЕРІЯ: СКІФІЯ: САРМАТІЯ: ВАНАХЕЙМ: ВЕНЕДІЯ: КУЯВІЯ-АРТАНІЯ-СКЛАВІЯ: РУСЬ: УКРАЇНА
"...Над рідним простором Карпати – Памір, Сліпуча і вічна, як слава, Напружена арка на цоколі гір – Ясніє Залізна Держава!" (Олег Ольжич)

Пошук на сайті / Site search

22.09.2021

Юрий Шевцов: Тунгусы как альтернативный создателям степных империй образ жизни и социального поведения

Тунгус в летнем костюме. Изд. Д.П. Ефимова.
А если посмотреть на тунгусов с еще одного ракурса? С точки полярности их образа жизни всем степным империям, которые возникали неподалеку от места формирования этого народа. Они
формировались примерно в районе Ангары, севернее Байкала.

1. Тунгусы в целом практиковали одиночную мясную охоту. Были тунгусы, научившиеся разводить оленей и заниматься рыбной ловлей. Но в целом тунгусы - это одинокие охотники на мясных животных, хищников включая.

Полная противоположность практике загонных огромных охот в степи, которая была распространена и развилась в степях. Как минимум с эпохи киданьского государства Ляо многодневная огромная загонная охота стала нормой. Она стала той базисной социальной технологией, на которой сформировалась военная тактика и стратегия как минимум киданей и монголов.

Часть киданей вошла в состав тунгусов. У тунгусов вообще было распространено брать жен у киданей.

То есть как минимум от эпохи Ляо тунгусы - альтер эго базовому принципу образа жизни степи - организованной массовой загонной охоте. Принципиальные индивидуалисты.

2. Тунгус не заводил дом и не привязывался к месту. Это - как правило одинокий, максимум с семьей, кочевник по тайге. Охотник даже без юрты. Только легко возводимый чум.

Это тоже альтернативный образ жизни степи. В степи есть привязка к зимним и летним пастбищам. Часть степняков оседала и в городах при создании государств. 

Тунгус был принципиально никак не оседлым. За исключением некоторых групп тунгусов. 

3. Тунгус был воинственен. Как и степняки. Но не создавал крупных военных группировок. Он и на войне старался быть  одиноким героем.

4. Тунгус считался и скорее всего был умным и контактным. В отличие от многих сибирских народов, которые практиковали другие психические качества.

И вот такой образ жизни позволил тунгусам занять громадную территорию от Амура до Енисея, а потом добраться и до Оби. По площади занятая тунгусами территория является вторым пространством после Монгольской империи. Но расположенным в гораздо более труднодоступных условиях, чем Монгольская империя. Причем тунгусов количественно было мало. Лесной ландшафт кормил не большое количество охотников.

То есть тунгусы - это тот вид культуры, который отпочковался от народов  лесостепной полосы и развил альтернативный создателям степных империй образ жизни и социального поведения. 

Эвита Гайнет: Мин башкорт

Я башкирка, но никогда не думала что когда-нибудь начну об этом кричать. Кричать молча, а вы могли бы? Кричать молча, когда нечем кричать, потому что язык мой отрезали?

Сегодня мне отрезали язык, чтобы оставить меня без нации и культуры. А завтра мне отрежут ноги, чтобы оставить без моих корней и истории! А после завтра?

Мне отрежут сердце, чтобы оставить меня без веры и религии!

И знаете что самое страшное?

Страшно что я молчу. 

Конечно молчу, язык ведь уже отрезали. 

Но я привыкаю, ведь вы знаете, мы умеем выживать. 

Мы сильные.

Сначала мы привыкнем молчать, потом ходить без одной ноги, потом без обеих, и вовсе мертвыми. Жить мертвыми. 

А вы смогли бы?

Или вы умеете только жить на мертвых? Ходить по мертвым душам?

Да. Вам не нужны живые люди. Вам не нужны таланты и личности. Вам не нужна никакая культура! Никакая вера! 

Вам нужны падшие души, которые будут поклоняться вам и делать то, что вы хотите. 

Вы будете говорить нашими устами, убивать нашей рукой, топтать нас нашими же ногами, и закапывать все святое на наших же землях, нашими же лопатами.

Те земли, которые защищали наши дедушки, проливая башкирскую мусульманскую кровь, ради России.

Минен олатай, hинен олатай!

А что делаете вы в ответ? Я уже не говорю про заводы, природные ресурсы и суверенитет…

Вы забрали у нас все. 

А сейчас и родной язык. 

И знаете что самое страшное?

Страшно что я молчу. 

Конечно молчу, язык ведь уже отрезали. 

Я родилась на башкирской мусульманской земле. Я ходила в русскую школу и с детства говорила на двух языках. 

Мы жили под двумя флагами, под двумя гимнами, культурами и религиями. 

Мы жили под лозунгом и девизом « Башкортостан и Россия навеки вместе». 

И моя мама всегда учила меня добру и терпимости, а главное равенству. 

 Она научила меня любить русский язык, но при этом ценить и знать свой родной башкирский. 

Я помню, как маме нравилось, когда я говорила на родном языке, поэтому самые дорогие слова для меня были « Мама», «Люблю», « Прости», « Скучаю», я говорила их только на башкирском. 

Ах, этот ласковый и нежный башкирский язык мамы…

Я буду помнить всегда. 

« Кызым», « Балам», « Матурым», « Бапкесем». 

Когда я где-то слышу эти слова, от других уст другим сердцам, у меня появляются слезы. 

Ведь больше всего мы скучаем по словам, наполненные заботой и любовью.

А мама меня так называла. Это были самые теплые и нежные обращения для меня.

Разве можно это забыть?

И родной язык никогда не забудется. Даже если я буду знать сто языков. Хоть я и не пишу стихи на башкирском языке, и бедно на нем говорю, но молюсь я на родном языке, радуюсь и плачу на родном языке. 

А знаете почему? Потому что на родном языке говорит мое сердце. А разве можно взять свое сердце и выбросить? 

Нет, можно выбросить себя из страны, из Родины. И где бы я ни была, где бы меня не спрашивали, я всегда говорила что я башкирка. А они удивленно спрашивали « А что в России не только русские живут?». « Нет, - отвечала я наивно и глупо, - Россия многонациональное государство, мы единая сила »

А что будет через десят лет? Если сегодня отменили башкирский родной язык в школах. 

Кто будет учить наших детей грамматике ? Кто будет пересказывать нашу историю и развивать культуру? Кто будет воспитывать в нас нравственность и веру? 

Кто пойдет защищать нашу Родину? Наш дом? Нашу религию? Наши леса, если вы срубили их корни?

В том то и дело, нам нечего будет защищать.

Оставьте нам наше родное, а все чужое забирайте себе. 

Сегодня вы заставили нас проглотить язык, а завтра вы проглотите нашу Республику!

И вы сделаете это не только с нами. Через некоторое время подобная ассимиляция будет происходить с Татарстаном, с Чеченской Республикой, с Дагестаном и так далее…Только позволят ли они растоптать себя, это другой вопрос.

21.09.2021

Софія Дніпровська: Феноменальна особливість Європи — у здатності відроджуватися на новому, вищому рівні, недоступному цивілізаціям східного типу,

Рефлексії на тему занепаду європейської (римо-германської) цивілізації дратують переважно ту частину прозахідної публіки, що сповідує концепцію лінійного часу. 

Ті ж учасники інтелектуального дискурсу, що віддають перевагу [праіндоєвропейській] візії часу як циклічного явища, мають більш об’ємний погляд на речі, що дозволяє чітко бачити проблему, не ховаючи голову в пісок і не впадаючи у чорну прірву песимізму.

Бо європейська цивілізація вже успішно пережила кілька занепадів. 

Спочатку вона занепала на рубежі ІІ і І тисячоліття до н.е., коли дикі дорійці розтрощили пишну й витончену Кріто-Мікенську культуру і принесли з собою темні віки. Але в лоні тих темних віків зародилося нове суспільство: ще гуманніше, ще свобідніше, ще прогресивніше, духовним спадком якого ми й досі живимося. 

Потім вона занепала у сер. І тисячоліття н.е., коли дикі германці розгромили великий Рим і знову занурили Європу в темні віки. Але згодом обтесалися, просвітилися і створили нову цивілізацію — ще величнішу і глобальнішу за попередню, у якій ми з вами зараз і доживаємо.

У тому ж і полягає феноменальна особливість Європи — у здатності відроджуватися на новому, вищому рівні, недоступному цивілізаціям східного типу, що раз за разом відтворюють один і той же тип суспільно-політичної структури, де дух прогресу міцно затиснутий у лабетах тотальної фіскалізації й регламентації. 

Головне, щоб у Європі залишався етнічний резерв — генетично споріднений із передовими народами (що робить можливим передачу історичної естафети завдяки спільним базовим культурним кодам) і в той же час не заражений гниллю перезрілої цивілізації. 

20.09.2021

Дев'ять генералів Української Повстанської Армії (УПА)

 Дев'ять генералів Української Повстанської Армії (УПА).

Арсенич Микола

Генерал контррозвідки (звання присвоєно посмертно). Народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів на Івано–Франківщині. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Розробив концепцію діяльності спецслужб в умовах підпільної боротьби й розбудував ефективно діючу структуру контррозвідки УПА та служби безпеки ОУН. Застрелився 23 січня 1947–го в криївці, оточеній енкаведистами.

Гасин Олекса

Генерал–хорунжий (посмертно). Народився 8 липня 1907–го в селі Конюхів поблизу Стрия. Навчався у Львівській політехніці. Розробив та реалізував план боротьби УПА в повоєнний період. Загинув у Львові 31 січня 1949–го під час перестрілки зі співробітниками радянських спецслужб.

Грицай Дмитро

Генерал–хорунжий (посмертно). Народився 1907–го в селі Дорожів на Самбірщині. Навчався на математично–природничому факультеті Львівського університету. Упродовж 1943—45–го очолював Генеральний штаб УПА. Покінчив життя самогубством у грудні 1945–го, перебуваючи у ворожому ув’язненні.

Климів Іван

Генерал–політвиховник (посмертно). Народився 29 жовтня 1909–го в селі Сілець Белзький на Сокальщині. Навчався у Львівському університеті. Був міністром політичної координації в уряді Ярослава Стецька, один з організаторів перших українських військових формувань. Закатований гестапо 5 грудня 1942–го. Під час тортур вимовив лише одне речення: «Я є Іван Климів — «Легенда», член ОУН, і більше нічого вам не скажу».

Кук Василь

Генерал–хорунжий. Народився 11 січня 1913–го в селі Красне на Львівщині. Навчався на юрфаці Люблінського університету. Головний командир УПА з 1950–го. Схоплений у криївці за радіосигналом зрадника радянськими спецслужбами 23 травня 1954–го. Звільнений з ув’язнення указом Президії ВР СРСР 27 липня 1960–го. Єдиний з генералів УПА, котрий дожив до незалежності України й помер своєю смертю 8 вересня 2007–го.

Маївський Василь

Генерал–політвиховник (посмертно). Народився 8 листопада 1914–го в селі Реклинець на Львівщині. Закінчив Сокальську гімназію та торговельну школу. Начальник політвиховного відділу при Головному командуванні УПА, автор ґрунтовних праць із пропагандистської, військової та розвідувальної діяльності. Застрелився 19 грудня 1945–го, потрапивши у засідку спецслужб.

Ступницький Леонід

Генерал–хорунжий (посмертно). Народився у травні 1892–го в селі Романівці Житомирської області. Навчався на агрономічному факультеті Київського університету. У царській армії дослужився до штаб–ротмістра кавалерії. За доблесть відзначений багатьма бойовими нагородами. Боровся за незалежність України. Полковник армії УНР. Очолював Генштаб УПА. Застрелився 5 серпня 1944–го у криївці, оточеній енкаведистами.

Трейко Іван

Генерал–хорунжий (посмертно). Народився 16 квітня 1898–го в селі Старостинці Вінницької області. Служив офіцером у царській армії. Полковник армії УНР. Монархіст–гетьманець. Був начальником відділу розвідки УПА–Північ. Загинув у бою з військами НКВС 24 квітня (за іншою версією — 18 липня) 1945–го.

Шухевич Роман

Генерал–хорунжий (звання присвоєно 9 лютого 1946–го). Народився у Львові 30 червня 1907–го. Навчався в Данцізькій та Львівській політехніках. Головний командир УПА (1943—1950), голова бюро Проводу ОУН, голова генерального секретаріату УГВР. Загинув 5 березня 1950–го у бою з підвідділом НКВС у селі Білогорща під Львовом. Нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1 класу та Золотим Хрестом Заслуги

Юлий Худяков: Женщины-воины у народов Сибири и Центральной Азии в древности и средние века

Внешний вид и вооружение женщин-воительниц нашли отражение в ряде источников. Так, среди персонажей «Шахнаме» была молодая девушка Гурдафарид, дочь начальника крепости Сафед-диз: «...подобной ей в битвах никто не видел». Она надела «доспехи всадника», «спрятав косы под кольчугой», на голову надела «румейский шлем» и вступила в единоборство с героем Сохрабом, сыном Рустема. В образе женщины-воина в поэме представлена также Гурдия, сестра знаменитого персидского полководца, победителя древних тюрок в знаменитой Гератской битве, Бахрама Чубина; она облачена в «тяжёлое вооружение и подпоясана наподобие воинов».

На фресках Пенджи-кента А.М. Беленицкий выделил изображения воинственных молодых женщин, которые воспроизводят эпические образы воительниц, воспетых в «Шахнаме». Здесь имеются сцены борьбы воинов, мужчины и женщины, при этом женщина изображена с мечом в руке [Беленицкий, 1973]. На ковше VIII-IX веков из Хазарии, по мнению исследователя, оба борца одеты в кафтаны с осевым разрезом, перетянутые поясами, штаны и мягкие сапоги. Один из них, изображённый с усами и волосами, перетянутыми лентой, передаёт облик богатыря, другой персонаж без усов и с косами воспроизводит девушку-воина. По сторонам каждого из соперников сложено их оружие – колчаны, налучья и кинжалы. Рядом стоят взнузданные и осёдланные кони [Даркевич, 1974].

***

Среди воинственных женских эпических персонажей выделяется героиня кыргызского эпоса «Манас». Красочно описана юная калмыцкая девушка «удалая Сайкал», вступившая по ходу развития сюжета в поединок с главным героем – предводителем кыргызов Манасом. В эпосе подробно описаны оружие, доспехи и боевой конь юной калмыцкой героини: «Вышла тогда удалая Сайкал, было ей 17 лет, с косою на голове, саврасо-чалый конь у неё. «С кем встречусь, того сражу!» – такие помыслы у неё. Боевые доспехи свои все надела, посмотри. Кольчуга и нарукавники на ней, хоть и девушка, но вот ведь что – богатырский вид у неё! У неё щит, шлем на ней, из кованого булата, из чистой стали всё было на ней, копьё в 9 кулачей наизготове держа, на майдан не задерживаясь направилась она». И далее: «В небо устремив копьё с флажком, девушка Сайкал наготове стоит». Несмотря на то, что Сайкал была представителем враждебного джунгарского (монгольского) этноса, в кыргызском эпосе она представлена как настоящая героиня.

Оружие, которым пользовались женщины-воины, разнообразно. По сведениям, приведённым в сочинении античного географа Страбона, можно составить некоторое представление об особенностях оружия амазонок. На вооружении у них были «лук, боевой топор и лёгкий щит; из шкур зверей они изготавливают шлемы, плащи и пояса» [Гундогдыев, 2011]. С мечом в руке изображена женщина на фреске Пенджикента [Беленицкий, 1973]. Среди оружия ближнего боя у воительниц из среды тюркских и монгольских народов упоминаются мечи, секиры, копья, стрелы, а в поздних вариантах – ружья; в числе средств защиты названы кольчуги, шлемы и боевые пояса [Липец, 1987]. В одном из вариантов эпического сказания об Алпамыше «дева небес» вооружена луком со стрелами и копьём [Даркевич, 1974]. По мнению некоторых исследователей, хазарские и кыргызские девушки имели при себе клинковое оружие для защиты своей невинности. Сабля и пика, лук со стрелой и «свинцовая колотушка» описаны у алтайцев в качестве оружия дочери злого духа Эрлик-бия [Маадай-Кара, 1973].

19.09.2021

Неоскандинавизм XXI века – Североевропейская альтернатива ЕС

Лидер Шведской Народной Партии (парламентская партия Суоми) Карл Христоффер Хаглунд поднял вопрос о создании общескандинавской конфедерации и Североевропейского гражданского общества для всех жителей Северных стран – Финляндии, Исландии, Норвегии, Швеции и Дании. 

Проект, названный «Скандинавия 2.0», впервые озвучивался Карлом Хаглундом в 2015 году на осенней сессии парламентского органа Северных государств – Северный совет.

«Общее гражданство облегчит повседневную жизнь граждан всех стран», – заявил Карл Христоффер Хаглунд в интервью газете «Helsingin Sanomat». Финский политик, будучи также лидером правоцентристских партий в Северном Совете, уделил особое внимание идеи Североевропейской интеграции: «Я был удивлён, насколько позитивной оказалась реакция на моё предложение в октябре».

В 1954 году Дания, Норвегия, Швеция и Финляндия (позднее к договору присоединилась Исландия) подписали соглашение об общескандинавском рынке труда и договор о паспортном союзе. С тех пор граждане Северных стран могут жить и работать в любом из данных государств без необходимости получения вида на жительство. Северяне отменили паспортный контроль на внутренних границах значительно раньше, чем в иных странах Европы. Северная Европа стала регионом, где сняли барьеры на пути товаров, услуг, капитала и рабочей силы, создав тем самым прообраз будущего Европейского союза и Шенгенского соглашения.

«Сотрудничество в течение длительного времени оставалось в тени сотрудничества ЕС, но в последнее время растет интерес ко всем скандинавским странам», – заявил Карл Христоффер Хаглунд.

По мнению Карла Хаглунда, миграционный кризис в Европе как и вызовы мировых финансовых кризисов побудили жителей Североевропейских странах осознать ценность внутреннего сотрудничества. Граждане государств Северной Европы сталкиваются с проблемами в повседневной жизни при переезде внутри региона. Автор указал на сложности в социальной сфере: открытие банковского счёта, аренды муниципального жилья и устройства ребёнка в детский сад. В качестве менее радикальной альтернативы Карл Хаглунд предлагал рассмотреть возможность автоматического получения второго гражданства. Законодательство Северных стран в этой области различно, например, Финляндия разрешает двойное гражданство, тогда как Норвегия его не допускает. По оценке Северного совета, всего в соседних нордических государствах работает около 50 тысяч северян, ещё около 70 тысяч трудится в режиме «маятника», т.е. перманентно работая в одной из Северных стране, проживая в другой.

"Русский мир" - это мир извращения и смерти!

 



17.09.2021

Кирилл Серебренитский: Впечатление о пресс-конференции Дмитрия Дёмушкина

... Дмитрий Дëмушкин: что мне запомнилось. 

1. Демушкин - по чертам и повадкам мало изменился за десять лет (тогда мы с ним встречались и долго беседовали, раза два-три). 

Но - уже совсем не тот дюжий рыжеватообородый прихохатывающий здоровяк, который мне запомнился.

Демушкин недавно из клиники, после операции,  и это, увы, заметно. 

Операция - последствия жизни  в тюрьме и на зоне. 

2. "Навальный не просто в той зоне, где я был, но и в моем отряде, и спит на моей шконке".

В отряде должно проживать 160 человек, после появления Навального живёт четырнадцать. 

То есть Навальный и тринадцать активистов-стукачей. 

" Эти люди будут делать все, что им прикажут. Приказано создавать информационную блокаду - создают".

Ну, то есть Навальный, по уверению Д., действительно сидит. Половина моих читателей в этом сомневается, насколько я знаю. 

3. "Любая попытка создать любую легальную организацию националистов сейчас будет задушена. Всех посадят в течение полугода. Я могу, конечно, сказать - а, ладно, сяду опять, - но Я также должен сказать всем, кто пойдет за мной: вы тоже сядете, ты, ты, и ты тоже - пойдете в зону". 

" Амбиции сейчас у меня очень скромные: не сесть. В ближайшее время, по крайней мере".

4. "Мигранты - не дешёвая рабочая сила. В среднем из Москвы мигрант отправляет на родину 48 000 рублей, не считая того, что тратит на себя. 

Средняя зарплата по России - 30 - 33 000".

" Но, конечно, то, что трудно найти кого-то для работы на стройке, кроме мигрантов - эта проблема есть. Мой брат строитель, и он никак не мог найти крановщика из местных'. 

5. "Мой дядя долго возглавлял один из районов Костромской области. Я там часто бывал, хорошо знаю, как там живут".

6. "СССР развалился не потому, что какие-то иностранные агенты, заговоры или что-то ещё. Он развалился потому, что стал не функциональным. Российская Федерация сейчас намного менее функциональна, чем СССР тогда".

Вадим Штепа: Я призываю к умному голосованию!

 Сурков хоть и злой, но все-таки гений! Он придумал миф о "глубинном народе" - и с тех пор московские политолухи предлагают к нему "подлаживаться". И провластные, и оппозиционные.

На самом деле - нет никакого "глубинного народа". Есть просто граждане, которые живут в своих городах и весях - и хотят того же, чего и мы - нормальной, свободной жизни. 

Я призываю к умному голосованию!

На фото - лидеры Тамбовского восстания. В главной роли Юрий Шевчук.

Самые свободные выборы на этих пространствах были именно при Горби, в 1990 году. Тогда избрали председателями Верховных Советов своих республик тт. Ельцина, Кравчука, Шушкевича, Ландсбергиса, Гамсахурдиа и т.д.

Избрали именно "снизу" - то есть сами эти республики, Горби уже никого не назначал "первыми секретарями". 

Советы образца 1990 года были максимально многопартийными - президент СССР еще в апреле отменил надоевшую всем 6 статью Конституции. 

Стал воплощаться лозунг т. Сахарова: "Вся власть - Советам! Никакой власти КПСС!" 

Питерский Ленсовет на просторах РСФСР был наиболее регионалистским. Там свободно дискутировали о "Республике Санкт-Петербург". 

Также свободно избранный Верховный Совет Карелии принял Декларацию о суверенитете Республики. Совет Свердловской области тоже провозгласил Уральскую Республику. И я думаю, что в нормальных договорных отношениях они бы легко нашли общий язык друг с другом. А также и с Советами других республик и областей. 

Но в октябре 1993 года президент  России Ельцин расстрелял Верховный Совет - заметим, что забавно, тот самый Верховный Совет, который и принимал Декларацию о суверенитете России. Этот расстрел ознаменовал собой конец не просто Советов, а парламентаризма как такового. И восстановление самодержавия.

С этого момента президент России стал чувствовать себя "царем". И  те "демократы", которые тогда аплодировали ему, пусть теперь кусают локти...

14.09.2021

Алекс Доля: 13 сентября 1921 года – сражение при Сакарье

 13 сентября 1921 года – сражение при Сакарье, продлившееся 21 день, завершилось победой турецкой армии.

Битва при Сакарье — одно из основных сражений Малоазийского похода греческой армии, или войны за независимость Турции, состоявшееся с 23 августа по 13 сентября 1921 года к востоку от реки Сакарья, в непосредственной близости от Полатлы (сейчас — район турецкой столицы Анкары).

В сражении за Сакарью греческая армия потеряла убитыми 4000 и раненными 19000 рядовых, пропавшими без вести 376 человек. Турецкая армия потеряла убитвыми 3700 и раненными 18480 рядовых, пропавших без вести 8000 челлвек.

Для турок сражение при Сакарье — поворотный момент в становлении новой Турции, который отмечен, кроме прочего, памятниками по всей стране. 

Греки отмечают сражение как поворотный момент, прервавший наступательный порыв греческой армии и ставший прологом Малоазийской катастрофы, оборвавшей трёхтысячелетнюю греческую историю Малой Азии.

13.09.2021

Олег Гуцуляк: Двухголовые орлы Апалунаса, Гандаберунда-Вишну и Анзуд

 Хетто-лувийский
 бог Апалунас изображался как воин-охранник (хетт. laḫḫijala, лид. lailas «герой-воин») с «амазонкским (обоюдоострым) топором» или в виде прибитого над дверьми чучела орла (хетт. hara) с разрубленной на две части головой, откуда происходит геральдический «двуголовый орел».

Правда, есть утверждения, что еще до возведения пирамид жители Древнего Египта вырезали на плоском куске камня двуглавых птиц. Считается, что эти камни были предназначены для того, чтобы сопровождать усопшего, ведь именно в могилах археологи обнаружили эти мистические символы давно забытого прошлого. Позже встречаем изображения двухголового бога Гора, а также изображение крылатого диска Солнца с двумя головами змей.

Предполагаем, что в индоарийской версии этому двухголовому персонажу соответствует Гандаберунда или Берунда (на дравидском языке каннада gaṇḍabheruṇḍa «сыльный двухголовый») – двухголовая птица, которой приписывается огромная магическая сила и способность противостоять силам разрушения. Гандаберунда встречается в декоративном оформлении многих индуистских храмов, в геральдике Майсурского княжества и других средневековых южноиндийских государств; в современной Индии её можно увидеть на гербе штата Карнатака. Гандаберунду обычно изображают с длинным хвостом, похожим на павлиний, несущей слонов и львов в когтях и змею в клюве – таким образом демонстрируется её огромная сила. 

Предание связывает её с богом Вишну: однажды, бог Вишну явился в образе человекольва Нарасимхи (мифологическая интерпретация вед. narām śáṃsaḥ «слава мужей», Narāsaṃsaḥ как прозвища богов Агни и Пушана, авест. теоним Nairjō. saηha < *(ә)nerōm k'ansos[i]), чтобы сразить демона Хираньякашипу (Hiranyakasipu «Золоторунный»!). Убив демона и выпив его кровь, Вишну не смог погасить в себе гнев и удержался в своей ужасной форме. Полубоги боялись его даже больше, чем убитого демона и поэтому попросили заступничества у Шивы. Шива явился в образе Шарабхи (Шарабешвара; некая смесь человека, оленя (первоначально – лося) и птицы, наделенный четырьмя руками с острыми когтями, восьмью ногами, острыми клыками и клювом хищной птицы, а также длинным хвостом и крыльями, которые сформировали его женские энергии – Пратьянгира и Шулини), и тогда Вишну обернулся Гандаберундой и они вступили в сражение. Эта битва угрожала уничтожению всей вселенной – и тогда супруга Шивы Парвати обратилась к богине темной Луны Пратьянгире, чтобы та усмирила сражающихся. В образе Нарасимхики та предстала перед ними: темноликой и ужасной, с мордой львицы с красными глазами, восседающей на тигре, полностью нагой (как вариант – в чёрных одеждах), на себе она носит гирлянду из человеческих черепов, а волосы её переплетены, в своих четырёх руках она держит трезубец, змею, барабан и череп. Своим безумным рыком она прервала сражение богов и, тем самым, спасла мир от уничтожения. В поздних версиях индуизма победу одерживает Шива или Вишну, а побежденный признает первенство победителя.

Думается, «восьминогий» Шарабхи («Лось») – это мифологическое описание боевой колесницы индоиранцев, столкнувшихся в противостоянии с цивилизациями юга (Хараппы, Междуречья, Ближнего Востока), которым покровительствует губительное солнце (Нергал-Эрра, Апалунас, «Демон с разинутой пастью»).

12.09.2021

Айдын Ализаде: Почему Западу не жалко убитых афганцев

Это я написал одной таджичке, которая возмущалась тем, что Америка и Европа скорбит по 2000 погибших солдат НАТО, но ни словом не упоминает о сотнях тысячах убитых и покалеченных афганцах.

На это я ей ответил, что вы не понимаете настоящего положения вещей и поэтому пишете это. Вам надо понять, что с точки зрения развитых в экономическом, социальном, политическом и прочих аспектах Северо-Западной Европе и Америке во превых безразлично, что чувствуете вы и подобные вам люди из 3,4,5 миров. Потому что каждый развитый народ считает только самого себя достойным цивилизованных отношений, а неразвитые народы для них просто дикари. Поэтому вы должны понять, что не только афганцы, но и вы сами для американцев и европейцев дикари. И я тоже. А на дикарей нормы цивилизации не распространяются и их состояние не вызывает озабоченности.

Это имеет место быть и с этой реальностью надо считаться. Действительно, как может относиться американец к афганцам в чалмах и средневековых халатах? Или тем более женщинам в парандже? Только как к дикарям. Это просто так и все.

И это нормально. К примеру еще евреи считали себя более цивилизованными по сравнению с язычниками-гоями. Греки считали людьми только самих себя, а остальных называли варварами. Потом мусульмане стали более развитыми и считали весь остальной мир неверными-кяфирами. Теперь точно также и Центральная Азия, Кавказ и прочие регионы для американцев и северо-европейцев - это область проживания дикарей.

И это правильно, потому что виноваты мы все сами, что позволили отстать в развитии и унизиться до колониализма. 

Что сейчас мы все из себя представляем? Придаток цивилизованного западного мира. Прогибаемся также под Россию и Китай. Поэтому уважать нас не за что. Дикари не достойны сострадания и их гибель - это как гибель насекомых. В этом смысле 2000 американских солдат - это трагедия, потому что погибли люди, а не дикари. А погибшие афганцы - это дикари и их считать не нужно и сострадания они не вызывают.

 Но в последнее время Турция, Азербайджан и Пакистан делают серьезные попытки выйти из этого дикарского состояния и стать цивилизованными нациями. Но пока что Афганистан и другие регионы очень далеко от этого. И поэтому отношение к ним будет и дальше как к дикарям. 

Сам сам народ должен построить свою цивилизацию. если не сделает, то будет в униженном состоянии.

Андрій Кулик: Селянство є «сутнісний досвід буття» — один з можливих варіантів подолання «сутнісної бездомності людини». Осілість — надзвичайно важлива риса селянського, хліборобського способу життя

Шпенґлер писав, що велика культура — це культура міста (міська культура), а світова історія — це історія міст. 

Народ, держава, політика, філософія, мистецтво і релігія — все це найголовніші феномени культури, так чи інакше пов'язані з будівництвом міст (Шпенґлер). 

Іноді ностальгую по місцевості поза містом, де пройшла частина мого життя. Слово «ностальгія» має два коріння: νόστος — місце, батьківщина, і άλγος — біль. У Карла Ясперса є цікавий текст, дисертація — «Ностальгія і злочин», хоча там про тимчасове безумство, але на той час для правників і психологів це був казус. 

Жити - означає посіяти, зібрати і зберігати, каже селянин. 

Потяг до землі - це вічна природність людського єства, що назавжди залишиться з людиною. Життя людини супроводжується «невидимим» внутрішнім життям. Дім — щось більше, ніж житлові квадрати або квартира. «Житлове питання» супроводжує людину вже давно. І це питання не про «метри квадратні», а про якість

Гайдеґґер згадував про «бездомність сучасної людини». Він вважав, що селянство є «сутнісний досвід буття» — один з можливих варіантів подолання «сутнісної бездомності людини». Осілість — надзвичайно важлива риса селянського, хліборобського способу життя. Справді, людина робиться страшною, коли її позбавляють місця, домівки. Кожна людина наділена «місцем», як певною долею, чи часточкою буття. Зруйнувати спокій приватного життя — позбавити людину життєвої наснаги. 

«Простий патріархальний, близький до природи, у першу чергу селянський побут, із його відносно надійними, ніби поза історичними реаліями», і Гайдеґґер віднаходить «сутнісний досвід буття» реально існуючим в ландшафті рідного Шварцвальда. 

Згадав рядки відомого вірша Василя Симоненка, якраз той самий Dasein..  

«Можна жити, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять,
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!» 

11.09.2021

Микола Бандрівський: Гріб Аттіли слід шукати у Карпатах? А, чому б і ні? Давайте поміркуємо

Спершу для тих, то "не в темі": Аттіла - один з наймогутніших володарів Європи середини 5 століття. Завойовуючи одну державу, за іншою, Аттіла зі своїми гунами поставив на коліна майже всі великі європейські держави і дійшов аж до Риму. Ні до, ні після того гунського нашестя, історія нашого континенту, не знала настільки сильного і впливового вождя. Сотні книжок і фільмів написано і відзнято про цю непересічну особистість. Майже кожна сучасна європейська держава може похвалитися своїм доробком на "гунську тематику", окрім... України. 

Ще з радянських часів, була негласна заборона якось виокремлювати гунський період у давній історії УРСР (а, тим більше, виділяти археологічну культуру чи, хоча б, тип пам'яток, які б могли належати власне гунам, а не їх численним союзникам і ворогам). Натомість, українським археологам "милостиво" дозволялося оперувати у своїх працях лише назвою "пізньоримський період". І ця тенденція майже в незмінному вигляді зберігається до сьогоднішнього дня. 

Більше того, за час Незалежності, у нашій країні не вийшло майже жодної статті, жодної монографії, не захищено жодної дисертації, у назвах яких фігурували б слова "гуни" чи "Аттіла". Більше того, з подачі російської школи археології, яка сьогодні у неймовірних масштабах тиражує міфи про ніби-то  центроальноазіатське походження скіфів і гунів, нам і далі вперто нав'язують концепцію тюркського або ж угро-фінського походження Аттіли і гунів в цілому, що йде всупереч свідченням пізньоантичних і ранньосередньовічних істориків.

Уявіть собі: на сьогоднішній день ніхто не може з впевненістю вказати на основні ознаки гунської матеріальної культури. При чому, не лише у нас, але й в інших країнах. Навіть ті дослідники, яких інші деколи вважають "світилами у науці" (гунського періоду), нічого нового, окрім повторюваних історіографічних кліше, досі, на цю тему, так і не написали...

Можу навіть сказати, що гунська тематика в Україні, як і у решті країн Європи, до сьогоднішнього дня все ще перебуває ніби у напівмістичному стані: про гунів всі чули і майже все знають про їхні основні військові рейди (навіть підраховано, скільки тисяч осіб могло бути задіяно у тій чи іншій збройній кампанії), а, от, тикнути пальцем на карту і сказати: "осьо, з цього місця здійснювалися атаки гунів у ті роки" чи: "саме тут була держава Аттіли" (а, не тимчасова, його, ставка), досі ніхто так і не спромігся аргументовано довести. 

Віталій Портников: Чому Путін захищає Малюту Скуратова: Орда. Опричнина. Обряд

Навіщо російський президент Володимир Путін так завзято захищає одіозного опричника Малюту Скуратова – та ще тоді, коли в цьому немає ніякої нагальної необхідності? Царедворці хотіли потішити «богобоязливого» царя й увічнити місце загибелі митрополита Пилипа ІІ, одного з шанованих святителів Російської православної церкви, убитого за вказівкою або за згодою царя Івана Грозного. Але Путін відреагував несподівано – захистом безпосереднього вбивці митрополита, Малюти Скуратова. І став розповідати про те, що Малюта міг «просто проїжджати повз» монастир, у якому загинув Пилип.

Схоже, в Путіні спрацював той самий інстинкт, який змусив Йосипа Сталіна доручити одному з найвидатніших пропагандистів його режиму, великому Сергію Ейзенштейну зняти фільм-панегірик про Івана Грозного (в якому роль Малюти, між іншим, грає один з найчарівніших російських акторів того часу Михайло Жаров). Існує версія, що коли Сталін заглянув у люстро, так сам жахнувся. Але насправді друга серія «Івана Грозного» була заборонена вождем зовсім не тому. Новітні дослідження доводять, що Сталін не хотів ототожнення дикого розгулу опричнини із кошмарами, які у звільненій від Гітлера й окупованій Сталіним Європі пов'язували з Червоною армією. Аналогії напрошувалися, хоча сам Ейзенштейн й інші кінематографісти про них могли і не підозрювати. А коли фільм уже за часів Хрущова вийшов на екрани, у публіки були зовсім інші паралелі – зі Сталіним і Берією.

І це цілком відповідає дійсності – справжній архітектурі російської держави і тим очевидним відмінностям, які ця архітектура сформувала між росіянами й українцями. Володимир Путін не втомлюється повторювати мантру про «єдиний народ». Але навіть якби росіяни й українці дійсно були «одним народом», процес російського державного будівництва створив би між ними нездоланну прірву.

Першим елементом цього державного будівництва була, звичайно ж, взаємодія із Золотою Ордою. Князі – й аж ніяк не тільки московські – їздили до Орди по «ярлики» на владу, брали участь у ординських інтригах, переймали саму модель організації влади як «ефективної вертикалі» тіл біля трону монарха. У цьому сенсі саме Москва – найбільш ефективна репліка Орди, навіть більш точна, ніж Казанське або Астраханське ханство. 

Але Іван Грозний був великим політичним новатором у тому сенсі, що винахід ним опричнини дозволив доповнити ординську модель самодержавства моделлю «внутрішньої окупації». Опричники були, мабуть, першим збройним ополченням монарха, яке ставилося до його власних підданих як справжнісінькі окупанти – вбивали, грабували і ґвалтували не тільки чужих, а й своїх. Іван Грозний, між іншим, сам в кінці правління відмовився від «опричнини» – не з каяття, а тому, що внутрішні окупанти виявилися нездатними захистити країну від зовнішнього ворога. 

Але сам характер влади в Москві з тих часів практично завжди носив виразний характер внутрішньої окупації – й більшовики після перемоги у громадянській війні довели цю особливість російської держави до досконалості. Тому Путін не може не захищати Малюту, який бачиться йому предтечею Дзержинського, Берії, Андропова і самого Путіна. 

І тому демонструється весь цинізм путінської «богобоязливості», втім, пов'язаної з третім важливим фактором російського державного будівництва – обрядовістю. Реформи патріарха Никона, покликані інтегрувати російський церковний обряд з константинопольським і полегшити Москві поглинання Київської митрополії, призвели не просто до кризи і розколу у Російській православній церкві, але до дистанціювання росіян від Церкви як такої. А незабаром і сама Церква, позбавлена ​​патріаршества, стала лише департаментом при царському дворі – й залишається такою й донині: віру замінили обрядовістю і покорою правителю. І чому в цій ситуації Путіну повинен подобатися митрополит Пилип, що виступав проти терору і репресій царя?

В українців просто не було такого цивілізаційного досвіду. Землі, які сьогодні входять до складу Української держави, були на куди більшій дистанції від Золотої Орди і просто не могли запозичувати досвід її державного устрою, однак виявилися частиною державотворчого процесу у Великому князівстві Литовському і потім у Речі Посполитій. За часів опричнини українські землі були за межами Москви, а вже коли їх приєднали, то російський солдат і силовик сприймався не як внутрішній, а як зовнішній окупант – навіть у набагато пізніші часи Тараса Шевченка і його «Катерини». «Бо москалі – чужі люде». Чужі. А не свої, як Малюта та інші опричники для цих самих «москалів». І реформи Никона української землі ніяк не торкнулися – тому що в Київській митрополії не хрестилися двома перстами, тут і так хрестилися «по-грецьки». Тобто у Києві ніколи не було ні розколу, ні старообрядців, ні конфлікту між народом і Церквою: цей конфлікт став проявлятися тільки у новітній час, коли частина церковників продемонструвала своє прагнення служити окупаційній владі, а не народу, підтримувати обряд, а не віру.

Саме тому цивілізаційний код московської держави, заснований на ординському підпорядкуванні, опричній окупації й обрядовому пристосуванстві, прийшов у суперечність з цивілізаційним кодом українців з їхніми волею, що нерідко доходить до анархії, і вірою, нехай навіть нерідко й анахронічною. Але в будь-якому разі, воля і віра – це не опричнина й обряд. Саме тому Україна і не Росія.

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти