Studiya TV "Bavovna Prodakşn" : Diaspora hərəkatının qurucularından olan, tarix elmləri doktoru, professor Fərhad Turanlı Ukrayina millət vəkili
Mıkola Kınyajitskıy ilə işğaldan azad olunan yaşayış yerlərinin bərpası mövzusunda müzakirələr edir. Azərbaycanı nümunə olaraq göstərirlər. Uğurlar!
Ukrayinaya da qələbə arzu edirik.
Проповіді фундаменталіста більше про гріх, бруд, порушення заповіді, тощо. Любов, мир, "Божа подоба", прощення, повага, справедливість, рівність не можуть проповідуватися окремо без: "все пропало", "всі йдуть в пекло", "світ летить в прірву", "ніхто більше не вірує". Традиційні цінності можна підтримувати на плаву лише через протиставлення нетрадиційним цінностям. Фундаменталіст просто не може говорити про переваги гетеросексуальної сім'ї, не згадавши про "збоченців" і "содомію". Про любов говорять лише в порівнянні з хіттю. Все моралізаторство фундаменталіста починається зі згадки "страшної" альтернативної точкою зору, яка (завжди) сприймається, як загроза.
Фундаменталіст, словами і справами, буде переконувати вас, що для того, щоб було світло, потрібно постійно нагадувати про "темряву".
В 2010 г. петербургское издательство «Вита Нова» предложило мне собрать группу исследователей, чтобы на материале археологических открытий последнего времени написать новый комментарий к Повести временных лет.
В основу этой статьи положен комментарий к Повести временных лет, подготовленный А. Г. Бобровым, С. Л. Николаевым, А. Ю. Черновым, А. М. Введенским и Л. В. Войтовичем / Вита Нова. СПб., 2012. В этом издании помещено исследование С. Л. Николаева «Семь ответов на варяжский вопрос». (С. 398–430). Здесь же статья С. В. Белецкого о геральдических знаках Рюриковичей (С. 431–4635) и подборка сведений о Рёрике из западноевропейских анналов (С. 469–475).
Книга доступна в сети на сайте электронной библиотеки ImWerden
Придерживаясь гипотезы о тождестве Рёрика Ютландского и Рюрика ПВЛ, мы обнаружили ряд нетривиальных соответствий, которые ускользали от внимания исследователей. Научная биография Рёрика до сих пор не написана, а потому его имя окружает плотное облако мифов и фантазий.
По результатам нашего коллективного исследования, можно сделать вывод о том, что затеянный без малого три века назад Михаилом Ломоносовым спор антинорманнистов с норманнистами напоминает попытку выяснить у ребенка, кого он больше любит, – маму или папу. По всему выходит, что отец нашего героя – датский конунг, а мать ладожанка славянского происхождения. Германские анналы указывают на датское (ютландское) происхождение Рёрика, но упоминают, что в середине 840-х Рёрик, брошенный императором Лотарем в тюрьму, бежал к поморским славянам и несколько лет был их королем. Это согласуется с новгородским преданием о призвании варягов, в котором сказано, что Рюрик был сыном ладожанки Умилы, дочери ильменского старейшины Гостомысла (см. так называемую Иоакимовскую летопись). Сумма новгородских легенд, как, впрочем, и скандинавские саги, рассказывают о связи конунга Рёрика Ютландского с полиэтничным, в том числе и восточнославянским, миром Приладожья.
Отождествление Рёрика и Рюрика становится очевидными при увязывании друг с другом сведений из письменных источников и новейших археологических открытий.
Начнем с коррекции летописных датировок.
Публицистику Владимира (Зеэва) Жаботинского — обрусевшего одесского еврея, сделавшегося одним из отцов государства Израиль, в советское время я читал на папиросной бумаге контрабандных пропагандистских книжечек без особого почтения. Преувеличивает, преувеличивает главсионист, снисходительно думалось мне по поводу его теперь уже столетней давности пророчеств. Украина, Белоруссия когда-нибудь отделятся от России — да с какой стати? Эстония, Узбекистан еще куда ни шло, да и то: кому это сегодня надо? Невозможно было представить среди нашего исторического затишья, что народы и поныне живут (и будут жить, покуда остаются народами) национальными грезами, обеспечивающими гораздо более прочную экзистенциальную защиту от чувства мизерности и бренности, чем грезы социальные, у которых не бывает таких древних и пышных родословных. Сам Жаботинский еще в семилетнем возрасте был зачарован мечтой: у евреев когда-нибудь тоже будет свое государство. Почему? Зачем? Потому, затем, отвечает полноценная греза, и этот ответ представляется вполне убедительным тем, кем она овладела.
Сегодня речи и статьи Жаботинского в солидном томе — «О железной стене. Речи, статьи, воспоминания» (Минск, 2004) — читаются с гораздо большей серьезностью. Главное — нарастающее ощущение неумолимой логики: надеяться не на кого, десятилетиями твердил анфан тэрибль сионизма, друзей у нас да и у любого другого народа никогда не было, нет и не будет, каждый народ всегда будет руководствоваться своими собственными интересами, как он их понимает, и ни подкупить его, ни растрогать, ни запугать в сколько-нибудь серьезных размерах никогда не удастся, мы должны рассчитывать только на себя, а на других лишь в той степени, в какой это соответствует их собственным видам.
Рассчитывать на себя означает прежде всего обращать нужду в добродетель, гордиться тем, за что тебя презирают, использовать историю своего народа ровно в тех же целях, в которых ее используют другие народы, — в качестве сырья для создания возвышенного образа самого себя. Сам Жаботинский, впрочем, употреблял слово «самопознание», хотя чем лучше как индивид, так и народ познает себя, тем меньше у него остается поводов собой гордиться, однако из смысла призывов Жаботинского совершенно ясно, что познавать он предлагал прежде всего высокое в своей истории, а низкое уравновешивать тем низким, которого более чем достаточно и в гордых собой великих народах.
И которым «мы», евреи, никогда не будем по-настоящему интересны в качестве союзников — нас слишком мало. Самое большее, для чего мы можем им пригодиться, это какой-то красивый пропагандистский жест, — символические жесты, понимал Жаботинский, важнее реальных дел в нашем мире, всегда воодушевляющемся какими-то фантомами. Поэтому горстка евреев, принимающих участие в Первой мировой войне на стороне Англии против Турции, способна подтолкнуть Англию принять серьезную декларацию о некотором праве евреев на турецкую Палестину.
Этноним "ту́р" впервые зафиксирован в "Авесте" в двух формах: более древняя "tūiriiānąm" (наряду с этнонимами ариев (авест. "airiiānąm") и саиримов (авест. "sairimanąm") и более поздняя "tūra" ("tūr"). Последняя форма впоследствии легла в основу топонима "Туран", который упоминается в древнеиранской мифологии и среднеперсидской религиозной и исторической литературе и документах, а также в средневековой персидской, арабо-мусульманской и среднеазиатской историко-географической литературе.
Туранцами (тура) 3 тыс. лет назад в момент формирования у части степных восточноиранских племён экономического уклада кочевого отгонного скотоводства стали называть ираноязычных представителей данного (тогда совсем нового) вида хозяйственной деятельности. И первым нарекло "туранским" именем своих собратьев-кочевников (самоназвание которых – саки) само же восточноиранское оседлое население тогдашней территории Казахстана и юго-западной Сибири, не принявшее "отгонно-кочевую" экономическую революцию тех своих родов, которые в первые века I тысячелетия до н. э. и стали "саками". В более поздние времена туранцами называли саков, массагетов, кушан, парфян, эфталитов и другие восточно-иранские народы. Термин обозначал практически всю Среднюю Азию, где проживали эти народы. В персидской литературе широко освещена тема многовекового противостояния Ирана и Турана.
Древние арии – предки иранцев и туранцев – называли свою страну "Aryānem Vaējah". Название образовано от самоназвания всех древних индоиранцев и является или прилагательным "Арийская страна", или генетивом "Страна ариев" в выражении типа авест. "airyānem dahyunam" ("страны ариев"). В эпоху Ахеменидов (550-327 гг. до н. э.) понятие "Aryānam Dahyunam" трансформировалось в "Aryānem Xšaθram" – «Государство Ариев». Древнеиранское понятие "Aryānem Xšaθram" дало название государству Аршакидов (250 г. до н. э. – 224 г. н. э.) – пехл. "Aryānšaθr/Aryānšahr". Название государства Сасанидов (224-651 гг. н. э.) – "Ērānšahr" (пехл. "ʼyrʼnštr"), происходит от авест. "Airyānem Xšaθram". Авестийский дифтонг "ai" трансформировался в среднеперсидский "е". Со времен Ахеменидов название "Иран" закрепилось за государствами западно-иранских народов, создавших мощные централизованные империи.
Страна восточно-иранских народов, Туран, была политически раздроблена на отдельные государства, такие как: Согд, Бактрия, Хорезм, а также между степными ираноязычными племенами саков, сармат, юэчжей (тохаров), массагетов и др., которые охватывали территории современных российских Причерноморья, Поволжье, Урал, современных государств Казахстан, Киргизию и Синьцзян-Уйгурский автономный район Китая. Позднее саки, кушаны и др. завоевали Согд, Бактрию, Хорезм и всё междуречье Амударьи и Сырдарьи стало обобщённо называться Тураном.
Условной границей между Ираном и Тураном в древние времена была сначала Сырдарья, а в более поздние времена – Амударья.
● буддизм с сакральным языком пали. Условно, тхеравада. Вот он, первозданный буддизм, каким он возник сразу.
● вайшнава сампрадая. Школы вайшнавизма. От Рамануджы до других коренных гуру.
● шайва сампрадая. Школы шиваизма. Тут вообще черт ногу сломит. Их очень много. Есть при этом среди них базовые школы адвайта-веданты.
Но по материалам истории, включая надписи, фрагменты книг, статуи, барельефы, сооружения, монеты и т.д., все эти три религии оформились поздно. Уже в средние века.
● Буддизм на пали ушёл по морю на Шри-Ланку и далее в юго-восточную Азию, и его не затронула санскритизация буддизма с V в.н.э. Там далеко он был в высшей степени синкретичным. Со своими Рамаянами и Махабхаратами. Но сутры бережно хранили на пали. И вот когда индологи XIX в. столкнулись с текстами на пали, а они были всесторонне образованными ориенталистами, они поняли, что этот пласт буддизма не был затронут поздней санскритизацией. Но они сделали ложный вывод, что этот буддизм ранний. Он ведь был обнаружен после долгого пути развития. И тогда под влиянием индологов, произошли реформы буддийских общин, повлёкшие возникновение того, что сейчас называют тхеравадой. А ранний буддизм был совсем другим. И то, что даёт археология, нам совсем не понятно. Например, во всех буддийских монастырях были лингамы, поклонялись богине-матери, часто поклонялись Дионису, Гераклу и якшам. Судя по надписям, это были чаще дхарани якшам. Замечу, что индуистских храмов в то время вообще не было.
● Вайшнавизм. Самые ранние редкие вайшнавские надписи со времени Шунга (конец II в.до н.э.), но более или менее явным вайшнавизм обнаруживается при Гупта, это IV - VI вв.н.э. На их монетах главный символ династии -- Гаруда, ездовое животное Вишну.
● Шиваизм. Самые ранние сутры адвайта-веданты цитируют... йогачару и мадхьямака, что датирует сутры не ранее IV в.н.э. Ну а практика шиваизма не ранее V в.н.э., а практика тантризма ещё позже.
В общем эти чистые типы религии исторически не подтверждаются. Их не было.
Но для историков это трюизм. Историки изначально знают, что чистые типы есть только в книгах, а раскопки дают сложные синкретичные явления, с путанной историей.
Можно ли тогда выделить ранний буддизм? Это очень и очень сложно. Там все нам не понятно с позиции всех современных течений буддизма, от ваджраяны и чань-буддизма до тхеравады.
Подейкують, що в одному тихому готелі в Карпатах, над стрімким гірським потоком в тіні сорокаметрових смерек і ялиць, зібралися чи то вільні штукатури чи то вільні художники, щиро випили на пленері доброго віскі й спробували змоделювати той розклад сил, який буде на політичному столі України відразу після закінчення (або ж призупинення) повномасштабної війни й, відповідно, перед неминучими виборами, як парламентськими так і президентськими.
Кажуть, що шаманили вони шаманили і от що нашаманили:
По перше, виглядає на те, що в Україні виникнуть нові політичні сили (як оформлені у партії, так і представлені у вигляді громадських об’єднань та «типу народних фронтів»). Ветерани війни (плюс волонтери й ті, хто позиціонуватиме себе як «ветерани» і «волонтери»), можливо, стратегічно розділяться на п’ять векторів:
1) «дуже злі ветерани» правого спрямування,
2) «дуже злі ветерани» з неозначеним ідеологічним вектором під орудою одного або кількох яскравих і мегаяскравих харизматів-популістів,
3) ветерани-технократи, прихильні до коаліції мерів та дуже помірковані,
4) ветерани, системно прихильні до партії влади,
5) ветерани, системно прихильні до того сектору парламентської опозиції, де гулятимуть грубі гроші.
Окрім «ветеранських» сил можуть виникнути та здобути свій шматок електорату дві такі собі умовні «партії ухилянтів». Одна буде пастися в регіонах зі значним відсотком російськомовних та у мегаполісах. Друга збиратиме голоси переважно на Заході України та за кордоном, де й далі житиме кілька мільйонів наших громадян, готових відвідати виборчі дільниці.
По друге, рейтинги довоєнних політичних сил, радше за все, не будуть «обнулені», як дехто вважає. Ці сили, як нині виглядає з нагрітих сонцем карпатських верховин, організаційно не зіллються з новими «ветерансько-волонтерськими» та «умовно ухилянтськими» політичними брендами, а будуть взаємодіяти з ними, швидше за все, як «патронажні партії», такі собі «старші брати» і «тренерські команди». «Довоєнні», щонайпевніше, не отримають на виборах вирішальних відсотків, але при тому збережуть вплив на рівні тих симулякрів та опудал тусовочного істеблішменту, що нині складають ледь не 70% українських політичних еліт.
По третє, виглядає на те, що розмежування «праві-ліві» буде ще більш розмите, аніж до війни. Праве крило політикуму чисельно буде переважати, проте, за традицією, поділиться на багато фракцій, кожна з яких матиме свого вождя. Ліві, радше за все, не будуть фіксовані в одній політичній силі, але відчутно (скоріше більш ніж відчутно) впливатимуть на частину популістських брендів з розмитою ідеологічною складовою.
По четверте, хай би що сталося, а реальне змагання за голоси виборців буде не поміж партійними програмами, а поміж «іменами». Тому всі бренди будуть персоналізованими «аж до непристойності», як і личить демократії варварського штибу.
По п’яте, карпатські духи підказали вільним художникам, що політичне життя перед виборами проходитиме під страхом військового перевороту, але до самого перевороту не дійде, бо інстинкт політичного виживання, як відомо ще з Сивілліних книг, притаманний навіть на всю голову цілованим харизматам.
Он не принял ордена из рук Ельцина в 1998 году — Орден Святого апостола Андрея Первозванного — за выдающиеся заслуги перед Отечеством и большой вклад в мировую литературу. От награды отказался с формулировкой («…от верховной власти, доведшей Россию до нынешнего гибельного состояния, я принять награду не могу»).
Однако в 2007 году он отнюдь не побрезговал получить из рук Путина Государственную премию Российской Федерации — «за выдающиеся достижения в области гуманитарной деятельности».
Ментальность советского шатуна такова, что даже будучи вдавленным в самые адские пласты русской жизни — пройдя войну, лагеря и бескрайние поля пропагандистских сражений, он всё равно остался носителем губительной имперской заразы, шовинистической ереси и псевдогуманистического преклонения перед страданием.
Этот феномен кроется в области глубочайшей психопатологии гомосоветикуса — он компенсирует собственную трагедию не путём преодоления обстоятельств, породивших её, а их утверждением как неотъемлемой части русского бытия.
P.S. Путин наградил Наталию Солженицыну орденом "За заслуги перед Отечеством" III степени. Наглядный пример перемалывания государством ее псевдооппонентов, включение их словно насекомых в обволакивающий янтарь имперской матрицы.
Псевдооппозиция, побултыхавшись в мире созданной ею самой политического негатива, не придумала ничего лучше, как полностью слиться с системой под брендом «Прекрасной Империи Будущего».
Дошел наконец и до меня хит военно-патриотического сезона — песня "Я русский". Автор — некто Shaman. Обозначен как сибирский колдун-знахарь, но при этом почему-то в латинской транскрипции. А настоящее имя певца словно из Киевской Руси — Ярослав Юрьевич. Фамилия — Дронов, как будто с издевкой, с отсылкой к тому виду оружия, которое особенно на виду в этой войне (хотя собственно "дрон" — это от английского drone "трутень; гудение, жужжание"). Постмодерная эклектика. Точнее, филологическая шутка, сарказм.
Зато с содержанием песни все ясно и однозначно:
Я русский, я иду до конца
Я русский, моя кровь от отца
Я русский, и мне повезло
Я русский, всему миру назло
Русский — тот, кто идет ДО КОНЦА. Теперь понятно, почему Z, последняя буква латинского алфавита, стала символом этой войны и нового фашизма.
"До конца" — значит до последней черты, до могилы, до светопреставления. То, что Бердяев изысканно называл "эсхатологической устремленностью" русской души, а Фрейд — ее "влечением к смерти".
"Все кончено", "песня спета", "дальше некуда", "пиши пропало", "полный абзац", "дело труба," "кончен бал", "гасите свет", "все пошло прахом", "привет родителям", "спасайся кто может" — русская фразеология исключительно богата знаками конца.
Но теперь главным символом выбрана международная латинская буква Z, как будто для ясной демонстрации всему миру, куда мы идем и чем закончим.
И то, что быть русским — значит быть "всему миру назло", еще раз обнажает смысл происходящего как бесцельного вызова, точнее, самоцельной антитезы всему миропорядку.
Так shamanit Ярослав Дронов, так славит русское на языке "англосаксов" и "латинщины", поскольку у этой войны нет другой цели: быть всему миру наZло.
(из книги "Русский антимир. Политика на грани апокалипсиса")
Аксиология делает вид, что мир высших общечеловеческих ценностей не подвержен воздействию истории. Как бы ни бушевали волны кровавой, грязной и грозной событийности, высшие ценности останутся незапятнанными в хрустальном чертоге подлинного бытия.
Такая позиция представляется мне ошибочной. Я могу допустить, что в высших ценностях есть некие аисторические, априорные моменты, но то, что они, взятые в целом, аисторичны, - ложно. Ничто не избежит Истории, даже Истина, Добро и Красота. Даже Бог (если он есть) не избежит истории.
Ещё более это справедливо относительно социально-политических и правовых ценностей.
Джентльменский набор западных ценностей: демократических свобод, прав человека, правового государства, гуманизма, рационализма и т.п., - является продуктом исторического развития – это несомненно. Кстати, когда говорят, что эти ценности, строго говоря, не являются общечеловеческими, поскольку сформировались и развились в Европе и релевантны лишь для Запада, то это верно. Этим признанием я вовсе не хочу умалить указанные ценности, я просто хочу называть вещи своими именами. И это желание побуждает меня сказать: свобода, демократия, права человека и т.п., - не общечеловеческие ценности, но это хорошие и правильные ценности. Да здравствуют эти ценности и да сгинут те, кто их не признаёт!
Сразу отвожу упрёк в оценочности моего суждения: в социальном познании оценочность, мол, недопустима. Это неверно, и следует не стесняться оценочности, а честно декларировать её, стараясь обосновать правильность своих оценок.
А за счет чего снизится-то? За счет урбанизации, где так сильно не размножишься?
Это все устаревшие тренды индустриальной эпохи. Как показывает статистика, общества с большой долей малообразованной молодежи, не приспособленной к новым формам высокотехнологичного хозяйствования, являются рассадниками агрессии и преступности. Если города будут заселяться такими ребятами, то они превратятся в заповедники опасного кибер-панка. Таких примеров уже сейчас полно.
Складывается впечатление, что на сегодня стратегии швабианцев являются наиболее адекватными. Но тут есть свой подвох. Швабианцы работают с максимально доступной объективной статистикой, которую обрабатывают высококлассные специалисты. Но выводами ученых манипулируют бизнес-менеджеры, живущие одним днем, и продвигающие через аффилированные СМИ все ту же сказку про белого бычка: "Все под контролем, главное - больше производить и зарабатывать. Не мытьем, так катанием"!
Но у бизнесменов ментальность пэтэушников, они за деревьями не видят леса и наивно полагают, что все как-то рассосется со временем. Ну вот сейчас отмерили себе еще 60 лет "развития", а потом те же ученые якобы откроют новые виды топлива и борьбы с загрязнениями. Маск ведь недаром такое бабло вкладывает в свою космическую программу! Однако Маск - тот же пэтэушник, достаточно посмотреть на его манеру общения. Да и технологии у него тупиковые, поскольку уран для ядерных двигателей заканчивается, а программы получения "холодного термояда" нереалистичны. Это вам любой серьезный специалист скажет, только такие люди молчат из меркантильных соображений.
Но швабианская элита, как представляется, все же более рациональна, чем сентиментальна, и непременно должна работать над планом Б. Опять же, объективная статистика, да еще с помощью не страдающего эмпатией ИИ, поможет разобраться во многих запущенных случаях. Уже активно формируется соответствующая мораль в среде работающих с этой статистикой интеллектуалов, не страдающих комплексами пэтэушников. И вот здесь мы подходим к теме реального эзотеризма.
именовать эллинским термином "демократия".
Избиратель и гражданин - это, на самом деле, разные функциональные паттерны.
Не только не совпадающие, но и противостоящие.
Избиратель бродит в поисках зрелищ.
Ему важно услышать и увидеть то, что он хочет.
Гражданин ходит в поисках хлеба. Ему нужно то, что он хочет, получить, в самом прямом смысле, в руки, осязаемо.
Отождествление гражданина с избирателем - грандиозное, и, по последствиям своим, катастрофическое враньё, планетарный мошеннический фокус.
В основе которого: подмена хлеба зрелищем.
... Собственно, все нынешние бедствия - из-за этого.
Розстріл Охмадиту, пологових, лікарень, торгових центрів, університетів, шкіл, відділень пошти - здається, саме це і є справжня дегуманізація, тобто дегуманізація українців як вияв геноциду українців. Вони нас нищать як шкідників і недолюдей - так, як гітлер нищив євреїв.
Звісно, що таке ставлення росіян до іншого народу спричиняє неминучу само-дегуманізацію самих росіян: вони втрачають людську подобу і людську сутність - методично і невідворотно. Причому якщо спроби дегуманізувати українців, хоч і жахливі у своєму цинізмі і жорстокості, але все ж марні, то себе росіяни дегуманізують не просто вдало, а дуже натхненно - як вони самі кажуть, "охота пуще неволи". Як то кажуть "с музьікой" звіріють і сатаніють.
А українці від цих російських терактів лише згуртовуються, лише зміцнюють у собі усе справді людське - усе те найкраще, чим може пишатися людина.
А росіяни самі себе штовхають у прірви вселюдської ненависті і зневаги. Українці перші, хто відчули цю абсолютно від'ємну цінність росіян, їхню безвартісність. Але це вже все більше відчувають усі сусіди росії. Дехто - як Україна: це наші союзники. А поплічники росіян ніби й допомагають їм, але глибоко зневажають і максимально наживаються на скрутних обставинах росії. Справжні союзники допомагали би безкоштовно - от хоч би як цивілізований світ Україні зараз.
Але "союзники" росії першими кинуться рвати її, коли вона почне падати: китай, іран, туреччина і навіть кндр - почнуть шматувати між собою сфери впливу росії, її фахівців, залишки її арсеналу і інших ресурсів. Врешті, вони претендуватимуть на роль нового лідера опонування Заходу - бо нічого нового ці недоімперії не можуть придумати ось вже з півстоліття, не менше.
А по суті - основне, що вони перехоплять - стратегію дегуманізації, яка знову неминуче обере своїм засобом терор.
Тому шлях протидії ясний і доволі простий - нищити усі прояви тероризму та його інституційну базу. Тим самим знищимо й основне джерело дегуманізації
По-перше, Захід боїться безконтрольного розповсюдження ядерної зброї.
По-друге, він передбачає війну всіх проти всіх, етнічні чистки, гуманітарну катастрофу й масштабну кризу біженців.
По-третє, він боїться зростання радикального ісламізму.
Нарешті, четвертий страх Заходу – страх посилення Китаю внаслідок захоплення російських ресурсів.
Але ці страхи не мають підґрунтя, якщо відбудеться деколонізація, а не хаотичний розпад.
Всі новоутворені держави здадуть ядерну зброю в обмін на економічну підтримку й міжнародне визнання – без цих двох речей вони не виживуть. Ми розуміємо, що серед частини українців зараз є прагнення, аби Україна не здавала свою ядерну зброю після розпаду СРСР, – але правда полягає в тому, що вибору тоді не було, так само як і не буде вибору у нових незалежних держав. Помилкою Заходу було тоді передати цю зброю не міжнародній агенції, а РФ. Нині ніхто не схильний збирати всю зброю з теренів РФ та передавати її Москві. До речі, ядерна зброя локалізована лише в кількох регіонах. Про без’ядерність нових незалежних держав вже підписана низка декларацій.
Всі новоутворені держави захочуть стати осередками безпеки, порядку й стабільності, щоб якомога швидше отримати міжнародні статуси та інвестиції. Хоча етнічні кордони майже ніде не співпадають з адміністративними, ніхто не буде воювати, як не воювали новоутворені держави у 1991 (а якщо конфлікт станеться, він буде швидко погашений миротворцями, головне, щоб вони були з міжнародної організації, а не з Москви). Вже зараз інтелектуальні еліти поневолених націй ведуть переговори про взаємне визнання кордонів.
Не варто боятися також радикального ісламізму: він зростає там, де люди охоплені відчаєм, безпорадністю й відчуттям несправедливості. Люди, які мріють жити в незалежних національних державах і зберегти національну ідентичність, є природними опонентами тих, хто хотів би, аби всі мусульмани жили в одній великій країні без народів, ідентичностей та кордонів. Сучасний Іслам не суперечить національним ідентичностям і державам, адже у світі повно мусульманських країн, серед них є дуже розвинені й квітучі.
Так само не варто боятися, що нові незалежні держави орієнтуватимуться на Китай. Тюркські та монгольські народи, поневолені Москвою, не люблять і побоюються Китаю, бо прекрасно бачать, яка доля спіткала уйгурів, тибетців тощо. Китайська асиміляція жорсткіша за московську, якій не вдалося знищити ідентичності за сотні років, попри геноциди й депортації. Нема сенсу тікати від Москви, щоб потрапити до лап Пекіну.
Чотири страхи надумані. А що ми маємо нині, коли деколонізація РФ ще не стала реальністю?
Ми маємо ці чотири страхи повністю втілені. Ми маємо війну, в якій Москва постійно загрожує ядерною зброєю. Ми маємо гуманітарну катастрофу в усіх місцях, куди Москва спрямовує свій погляд, але також і в російських регіонах. Маємо підтримку Кремлем тероризму по всьому світі та фактичну залежність РФ від Китаю, що поглиблюється день за днем. Всі найгірші страхи Заходу реалізувалися не через деколонізацію РФ, а саме тому, що вона затримується.
Проблема в Москві. Причиною лиха є імперія зла, а рішенням – її деколонізація.
А почалося це з Алеппо. Якби були наслідки для масових убивць після Алеппо, то до вчорашнього б не дійшло. Але до вчорашнього дійшло – і знову жодних наслідків не буде. Світ погоджується на геноцид українців так само, як погодився на геноцид сирійських сунітів, уйгурів, курдів, тибетців... Він додає своєю пасивністю сил злу. Підштовхує зло до нових актів убивства і нищення. Розширює асортимент можливостей зла. Пропонує злу перейти на вищий рівень. Так само, як погодився з актом геноциду ізраїльтян під час нападу хамасівців 7 жовтня 2023 року, за кілька місяців словесно перекваліфікувавши катів у жертв.
Світ змирився з терором і, що найприкріше, з терором держав. Сьогодні країна-вбивця очолює Раду Безпеки ООН. І світ згоден, бо такі в нього правила: кат не відповідає за злочини. Йому неможливо навіть видати «вовчий білет» у вигляді статусу спонсора тероризму, бо нафта, газ, алюміній і зерно передусім. Те, що глобальний Південь – збіговисько циніків і моральних релятивістів, ні для кого не секрет. Але нинішній моральний параліч Заходу – настільки жалюгідне видовище, що навіть 1938-40 роки ховаються в тінь. Якщо Заходу потрібен світ, у якому існує і таким чином оперує державно-терористична матка всіх світових людожерів – рф, яку їм ще сьогодні до снаги зупинити двома-трьома рішеннями політичного й економічного характеру, це означає, що світ погоджується на геноцид українського народу. Тут і тепер. Погодився тоді, у 1932-33 роках, і погоджується нині, в епоху штучного інтелекту, адронного колайдера і розквіту геріатрії.
На жаль, світ не має штучного морального компаса. Він не здатен провести історичну паралель між гітлеризмом і рашизмом, не годен побачити в сучасній рф чудовисько, заплутався у власній брехні, постправді та боягузтві. Він навіть про концтабори і газові камери для євреїв не хотів вірити до останнього. І точнісінько так само в російську ракету, яка прямою наводкою летить у дитячу лікарню в Києві, світ не вірить. Бачить і не вірить.
Ми самі винні. Ми проблема для світу. Не рф. Ось що я відчуваю після вчорашнього. Ми самі винні, бо ми – не жертви і не погоджуємося на цю роль. Ми винні, бо в цій вакханалії права сильного і поруйнуванні міжнародного ладу знайшли сили на опір.
Саме наш опір сидить скалкою в оці світу, не дозволяє йому остаточно зійти на пси. Ціною втрати цвіту нашого народу, його загиблих і ненароджених дітей, його життя в завтрашньому дні.
І одне лише нестандартне рішення може покласти цьому край сьогодні. Але навіть на запрошення до НАТО ми не маємо нині права. Тому вони бабраються в дипломатичних версіях того, як нам оптимістично відмовити, щоб далі спостерігати, як нас вбиває, руйнує, палить і топить загадкова російська душа. Ось вона для них константа. Її вони толерують. І визнають рівноправною формою життя. Одним із проявів розмаїття світу, modus vivendi, з яким просто треба навчитися жити.
Західний світ заражений толстовством і найбільше боїться противитися злу насильством. Російська культура – найвдаліша спецоперація з усіх можливих, бо вона подіяла. І коли західним людям говориш нині про ревізію погляду на російську культуру, такі слова викликають у них сильний опір і незадоволення саме тому, що вони пронизані толстовським квієтизмом і пасивністю. Бо навіть відверте, нелюдське зло здатні повсякчас виправдати і залишити непокараним.
Вистачило лише 80 неповних років, щоб забути уроки другої світової війни. І тому останні вцілілі від газових камер гинуть сьогодні від ножа в ізраїльських кібуцах, а останні вцілілі від голоду 1932-33 задихаються під завалами російського смерті...
І я думаю, що в певний момент для світу може стати пізно. Земляки Толстого прийдуть і за західними толстовцями. Коли не стане нас. Хто сумнівається, той точно забув уроки другої світової. Фразу «Вірте тим, хто погрожує вас убити» сказав не я. Той, хто це сказав, точно знав, про що каже. А я – поки що тільки здогадуюсь.