МЕЗОЄВРАЗІЯ: ГІПЕРБОРЕЯ: АРАТТА: АРЙАНА: КІММЕРІЯ: СКІФІЯ: САРМАТІЯ: ВАНАХЕЙМ: ВЕНЕДІЯ: КУЯВІЯ-АРТАНІЯ-СКЛАВІЯ: РУСЬ: УКРАЇНА
"...Над рідним простором Карпати – Памір, Сліпуча і вічна, як слава, Напружена арка на цоколі гір – Ясніє Залізна Держава!" (Олег Ольжич)

Пошук на сайті / Site search

24.10.2024

Александр Волынский: Почему Америке "можно", а России - "нельзя"

 Русские  очень  обижаются, когда  ровно  те же  действия, которые  совершают  американцы,  им  совершать  не  позволяют. Хотя  пословица Quod licet Iovi, non licet bovi говорит  о  древности  моральной  иерархии. Так  почему  Россия  не  Юпитер? 

Потому, что  Третий  Рим  это  вовсе  не  Москва, а  Вашингтон, где  на  Капитолийском  холме  воздвигнут  храм  либерализма. США  - это  не  просто  такое же  государство, как  Россия  или  Украина, США -  это  центр  Мир-системы. Сами  американцы  может  и  не  хотят  быть  центром, но  законы  экономики  и  геополитики  вынуждают  их  нести  тяжкую  ношу  охранителя   глобального  капитализма, которая  досталась  им  от  Британии.

Почему  англо-саксы  могут  управлять  глобальной  империей, а Германия, Япония  могли  только  им  мешать, как   сегодня  мешают  Иран, Россия  и  Китай? 

Потому, что  они  приняли  еврейский  взгляд  на  религию  и государство.  Греки  превратили  общину  в  полис, евреи  вернулись  из  состояния  государства  к  состоянию  общины. Английская  Революция  уничтожила  королевскую  власть.  Колонисты  в  США   тоже  покинули  государство  и  вернулись  к  общинной  жизни. Американская  Конституция    стала  результатом  долгих  переговоров  и  согласований   между  всеми  общинами. 

Связь  англо-саксов  с  морем, торговлей  и  общинный  характер  их  цивилизации  легко  согласуются  с   главными  принципами  капитализма. Точно  так же  и  евреи  легко  вписались  в  капитализм. 

Континентальные  державы  строили  свою  модерную  историю  вокруг  армии  и  бюрократии. Для  бюрократических  держав  единственный  принцип  интеграции  всегда  сводился    к  включению  в  вертикаль  власти. 

В  России  эта  вертикаль  стала  источником  большой  силы  и  больших  бед, поскольку   у  бюрократии  не  было  альтернативы.  

В  Германии  и  Японии  была  сильна  аристократическая  и  религиозная  этика. В  Китае   сама  бюрократия  породила  конфуцианскую  мораль. В  России  ничего,  кроме  "я  начальник  - ты  дурак",  не  придумали. Конечно, в  России  можно  плевать  на  начальство, злостно  саботировать  указания, однако  начальство  может  саботажникам   и  в  морду  заехать.

Попыткой   исправления  нравов   в  России  занимались  "литераторы". Ульянов-Ленин  тоже  считал  себя  "литератором". Многие  из  них  были  очень  талантливыми  поэтами, писателями, философами  и  журналистами, но  влиять  они  могли  на  достаточно  тонкую  и  нервную  прослойку, к  которой  сами  и  принадлежали.  

В  Британии  и  США   плантаторы, торговцы, промышленники  не  призывали     "милости  к  падшим", они  были  жадными  мерзавцами. Однако, они  это  сами  понимали  и  признавали. Именно  поэтому они  создали  Конституцию  в  которой  ограничили  всеми  возможными  способами, как  тиранию  толпы, так  и  тиранию  государства.

США  лучше  России  не  потому, что  американцы  добрее  или  честнее  русских, но  потому, что, как  и  евреи, понимают  суть   капитализма, построенного  на  эксплуатации  человеческой  жадности  и  прочих  грехах

Единственным  способом  уменьшить  зло  эгоизма  англо-саксы  и  евреи  считают  Закон. 

Русские  никогда  не  уважали  законы, поскольку  законы  исходили  не  из  общины  или  согласований  между  общинами. Русский  Закон  исходит  из  своеволия  начальства. А  для  русского начальства  высшая  ценность  - это  абсолютный  суверенитет, когда  "до  Бога  - высоко,  до  Царя - далеко".

На  грубом  жаргоне  можно  сказать  так.  Для меня, для  украинцев, да  и  для   всех  остальных,  лучше  сотрудничать с  англо-саксам, с  их эгоистичной, но  понятной  логикой, чем  с еб...ыми  на  всю  голову  московитами, которые  никогда  "не  знают  берегов".

23.10.2024

Юрій Чернявський: Становий каркас Східної Європи та його несучі основи

 Центральна та Східна Європа, від Чорного до Білого морів, від Карпат до Уралу, має стійкий каркас, в який вступають різні держави і народи. Різні несучі основи цього каркасу (або світи) виконують різні ролі:

1. Існує умовний "Пояс Сили". За Тімоті Снайдером, він визначений як кровава земля (Bloodlands), до якої входять землі, особливо постраждалі в світових війнах, з важкими втратами населення. Це Україна, Білорусь, північно-західна Росія (колишня Новгородська Республіка) та Польща. За цією землею є беззаперечне моральне і історичне право (сплачена ціна), а також реальна здатність грати роль силової осі Східної Європи.

2. Існує умовний "Пояс Мудрості" або софійності. До нього належать всі православні землі, які від Візантії прийняли ідею мудрості або софійності, а не ідею влади - чи "Третього Риму", імперії. Цей пояс простягається через всі землі, де присутній культ Софії - від Софії в Константинополі до Софії болгарської, Софії Київської та Софії в Великому Новгороді. Ця спільнота визначається як "православна НЕімперія", вона культивує не владу а мудрість, що дозволяє справлятися з надзвичайними труднощами. Її роль полягає в тому, щоб бути моральним компасом і створювати ціннісну систему.

3. Місце, де "Пояс Сили" і "Пояс Мудрості" перетинаються, співпадає з Русью первісною (з центром у Києві), яка виконує роль хребта Східної Європи, об'єднуючи в собі одночасно силову вісь і моральну силу.

4. Існує "Пояс Чорнозем'я". До нього належать Чорноземи України та Кубані. Ця земля збігається або має збігтися з нашаруванням українського культурного слою (культурною ідентичністю), створенного для життя на родючому ґрунті та у ідеальному кліматі, що включає в себе спільні для такої екологічної ніші культурні звичаї, обряди, знаки, кухню, фольклор, епос, органічні технології господарювання, садівництво садів, парків, зон відпочинку, рослинництво великої різноманітності культур, та інші елементи культури "Поясу Чернозем'я"

5. Його оточує зовнішній периметр, роль якого в організації більш класичної державної влади. У той час як на Заході і Сході одна одній протистоять дві протилежні моделі державності - "спільна справа" Речі Посполитої Польської проти московської монархії, з Півночі і Південі транслюються "скандинавська модель" норманів проти "полісної системи" греків.

6. Україна. Кожен з цих світів розглядає себе центральним світом зі своєї перспективи. Центральних світів багато, але центр планети один - це проект зустрічі цих світів, брама входу в них, стартовий світ з якого можна потрапити у всі інші світи одночасно, або межсвіт яким і являється Україна.

19.10.2024

Владимир Емельянов: Цикл 1825-1925-2025

130 лет Тынянову.

Когда настал 1925 год - он понял, что все пропало, и через сто лет, несмотря на освобождение крестьян и три революции, люди стали заложниками новой неволи. И написал романы о трех заложниках - Кюхельбекере, Грибоедове и Пушкине, о трех жертвах предыдущей реакции. Срифмовал начало большевистской неволи с николаевщиной.

1825

1925

И вот мы в преддверии 2025го. И все повторилось как по нотам. Снова общественный подъем, эйфория, а потом общественный спуск и неволя.

Только теперь нет Тынянова, и некому об этом написать. Да и заложники помельче масштабом.

P.S.

1725 - год начала царствования Великой Закрепостницы.

1625 - год установления Часового Порабощения: на Спасской (Фроловской) башне Московского Кремля построены первые Куранты с музыкой; жалование патриарху Филарету царской грамоты, наделявшей Церковь судебной властью.

1525 - год обвинения Максима Грека и нестяжателей в ереси; казнь представителей старого боярства. 

1425 - год Великой Чумы в Северо-Восточной Руси. Установление царствования Василия Темного под опекунством Витовта.

1325 - Иван Калита начинает царствовать, добивается права собирать дань для ордынских ханов с русских земель. Москва стала самым богатым княжеством, политическим и церковным центром Руси; перенос митрополичьей кафедры из Владимира в Москву.

1225 - Чингисхан с сыновьями Чагатаем, Угэдэем и Толуем из Средней Азии двинулся в обратный путь в Монголию.

1125 - Юрий Долгорукий перенёс столицу Ростово-Суздальского княжества из Ростова в Суздаль.

1025 - умер Владимир Мономах и великим князем стал его сын Мстислав Великий. Найдены его печати в Москве. "Во время его все князи руские жили в совершенной тишине и не смел един другаго обидеть".

12.10.2024

Андрей Васильев: Сюжет антиутопии: Смогут ли граждане западного мира отказаться от бессмертия и вечной молодости ради гуманистических идеалов?

Некоторое время назад вашему покорному приснился сюжет романа-антиутопии. Вряд ли у меня хватит времени и сил сесть за его написание. Так что, ловите! Может быть кому-то пригодится. 

Вторая четверть 21 века. В США изобрели эликсир, полностью останавливающий процессы старения организма. Первоначально пытались держать открытие в тайне. Но, благодаря усилиям SJW, Демпартия внесла в свою предвыборную программу равный доступ американцев к новому лекарству. Аналогичные события произошли в Западной Европе и других странах «золотого миллиарда». 

Однако возникла проблема нехватки сырья для обеспечения эликсиром бессмертия столь большого числа людей, поскольку он изготовляется из человеческих эмбрионов. 

В связи с этим Россия получила возможность вернуться в семью цивилизованных народов, подписав секретное соглашение о поставках сырья, из которого производится эликсир, в обмен на доступ к лекарству высшего военно-политического руководства. 

Согласно распоряжению Вечного Президента все российские женщины фертильного возраста должны содержаться в «Домах семейного счастья и уюта», где их подвергают постоянному оплодотворению участники специальных военных операций. Младенцев прямо там перерабатывают в компост и по особой трубе отправляют на Запад. 

Кроме того, чтобы обеспечить неизменность объема поставок, западные правительства периодические отрезают куски Восточной Европы и бросают их Кремлю, воссоздающему новый СССР.  

Журналист из одной восточноевропейской республики, оккупированной советскими войсками, бежит в Германию и пытается донести правду о происходящих в ней событиях. Смогут ли граждане западного мира отказаться от бессмертия и вечной молодости ради гуманистических идеалов?

10.10.2024

Микола Карпицький: Гностичний фаталізм - основа терористичної диктатури Кремля

У всіх війнах Росія використовувала солдатські маси як витратний матеріал і перемагала завдяки тому, що солдати готові були йти на смерть. Нинішня війна не є винятком. Техніка рано чи пізно закінчується, а солдатські маси  – ні, і зараз російська армія знову повернулася до старої тактики. Якби українське керівництво зробило ставку на виробництво протипіхотної зброї – мінометів і кулеметів, то росіяни не мали б успіхів на фронті. З якоїсь причини маса людей у Росії готова йти в армію, тобто не цінує своє повсякденне життя, і готова безглуздо вбивати й вмирати, тобто не цінує життя взагалі, ні своє, ні чуже. 

Я припускаю, що причина в особливій духовній спокусі сприймати світ як зло.

Була така духовна єресь – маніхейство, там матеріальний світ вважався злом. Більшовицька ідеологія – варіант маніхейства, оскільки там світ оголошується царством зла й експлуатації, який комуністи мають знищити. Однак духовна єресь – це не ідеологія, а відчуття, тому Путін відмовляється від ідеології та спирається на маніхейське відчуття, що цивілізований світ – чужий і тому зло, яке треба знищити. Якщо комуністи намагалися якось раціонально обґрунтувати боротьбу з навколишнім світом, то російські некроімперіалісти навіть не ставлять такого завдання, вони просто відчувають, що їх оточує зло, і бажають усім смерті.

Маніхейська спокуса поширюється серед влади та її фанатичних прихильників, але є ще маса людей, яка і саму російську владу, і своє повсякденне життя відчуває як щось чуже і безглузде. Це вже інша духовна спокуса – гностицизм. Маніхейство передбачає пошук ворога, постійну ворожнечу з навколишнім світом як злом, але для цього треба бути активним. Гностицизм, навпаки, передбачає пасивну позицію, бо зло – це природний стан світу, який не змінити, тому боротися немає сенсу, та й взагалі все безглуздо.

Уявімо собі звичайного росіянина в такій гностичній спокусі, якому набридла сім'я, робота, борги, а тут пропонують одразу кілька мільйонів за службу за контрактом. Звісно, там можуть вбити, то все одно в житті нічого хорошого немає, чому б не зіграти в «російську рулетку». І ось відправляють його в безглуздий штурм на смерть, а він покірно йде. Нормальній людині не зрозуміти. Якщо втрачати все одно нема чого, чому не пристрелиш командира? Натомість маси солдатів, хвиля за хвилею, йдуть по трупах товаришів і вмирають. Один знайомий український офіцер назвав це «російським фаталізмом», перебуваючи під враженням кадрів військової хроніки, де було зафіксовано, як присіли покурити два російські солдати. У цей момент одному знесло осколком голову. Другий навіть не здригнувся і спокійно докурив. Фаталізм буває різний, але це – особливий, гностичний фаталізм людей, які не бачать сенсу в житті й змирилися зі смертю, як своєю, так і інших людей, яких прийшли вбивати.

Ярослав Грицак: Ключевым вопросом нынешнего политического порядка является: сохранится ли свобода как ценность?

Моё субъективное убеждение, что вопрос демократии не является сегодня центральным в глобальном мире. Этот вопрос утратил свое значение в десятых годах, когда мы имели волну революций по всему миру, которые этот вопрос ставили. Арабская весна, восстания в Иране, в Беларуси и т.д. Практически везде эти революции проиграли. За исключением Украины и Туниса. 

Закончилось десятилетие революций и началось десятилетие войн. Если бы эти революции победили, то демократия имела бы более твердые корни и не было бы войн.

Главным вопросом в нынешнем десятилетии стал вопрос безопасности. Даже в демократических странах возникает новый, очень опасный консенсус: делайте с нами что хотите, только обеспечьте нам безопасность! Отсюда имеем успех AfD, Ле Пен и т.д., да и Трамп в США. Наша повестка борьбы за демократию постепенно вытесняется на задний план теми политиками и тем населением, которые хотят иметь безопасность любой ценой.

Ключевым вопросом нынешнего политического порядка является: сохранится ли свобода как ценность? 

Украина доказывает, что свобода является ценностью! Украину на Западе слышат образованные люди, которые собираются, к примеру, на книжные форумы. Но обыватели все громче и громче говорят: «Мы хотим безопасности! Поэтому мы будем голосовать за Трампа, а не за прекрасную Камалу Харрис!»...

Как я вижу, на Западе уже нет страха перед государствообразующим национализмом. Появляется представление, что национализм может быть хорошим и конструктивным. В Италии недавно вышла книжка, в которой сказано, что Украина дает пример… Что европейцам нужно возродить старые добрые чувства… В Европе понятие «родина» после второй мировой войны стало плохим понятием. Мол, родина – это Folk, это Reich, с этого началась война. Поэтому не нужно говорить ни про родину, ни про защиту родины, это все милитаризм. А лучше быть пацифистом… Есть еще страх перед национализмом, но есть и переосмысление, что национализм не всегда плох. Второй тип «хорошего национализма» - это Израиль, в котором нормальный, гражданский национализм способствует демократии.

03.10.2024

Володимир Єшкілєв: Про "довгі" та "короткі" стратегії

 Стратегії, спрямовані на те, щоби «пережити» ворога - це так звані «довгі стратегії». Що вимагають не лише діяльної колективної витримки («довгої волі» з лексикону Ніцше), але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного, аналітику від мемів тощо. А ще ці «довгі стратегії» мають бути підтримані більшістю суспільних еліт. Це – імперативна умова для втілення «довгої стратегії».

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців все ще перебуває у тій сивій «парадигмі попа Ларивона», яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, котрі зрозумілі та зручні для мислення обивателів. Мислить в межах світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише «короткі стратегії».

Обиватель не мислить часовими масштабами, які виходять за побутовий «горизонт сподівань». Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, «невідомо що буде». Хтось з родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять з роботи. Відповідно, «внутрішній планувальник» обивателя не заглядає за дальший горизонт часу.

Виходячи з цього, свої «короткі стратегії» обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів й не виводить на перший план ті проекти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії у його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів. У вигляді того, що обиватель рахує за «традицію». Але це не жрецька традиція й не «вічне повернення» до джерел. Це лише механічне (й, часто-густо, неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів. Типу: «Батьки так робили й ми так робимо».

Зрозуміло, що такий обивательський традиціоналізм не проектується на «довгі стратегії» національного буття. Він не проектний, а етично-прикладний, історично заглиблений у патріархальні язичницькі (родо-племінні) практики. 

А в тій ситуації, у якій нині перебуває наша держава, він ще й капітулянтський. Бо пропонує ту саму філософію ідентичності, яку нав’язує  нам ворог. Ті самі «духовні скрєпи», лише у профіль.

29.09.2024

Андрей Шуман: Историческая наука и демократия

С чего начинается историческая наука? С коллекционирования. А коллекционирование возможно только в обществах с механизмами правовой защиты частной собственности и лёгкими возможностями обмена и продажи в рамках этой самой правовой системы. 

Полноценное коллекционирование исторических предметов становится популярным в Новое время. К XIX в. коллекционирование в западных странах настолько массовое, что издаются каталоги, например, каталоги монет, которыми можно пользоваться до сих пор.

История -- это история вещей в частной собственности. Умение определить их владельца. 

В иудаизме есть понятие симан  -- это признак владельца у вещи. Если у вещи есть симан и она бесхозная, я не могу её присвоить. 

Историк в любой вещи из прошлого видит симан или даже много разных маркеров. Это и есть работа историка. К вещам также относятся документы. Но и книги. По формулировке фраз, и разным иным лингвистическим маркерам историки также умеют видеть их владельцев.

Историю как науку массовой сделали коллекционеры из западных стран. Это был огромный рынок в XIX в. Настолько огромный, что в Египте стали массово производить на продажу мумии и иные фейковые артефакты. 

Маркер того, историк ли кто-то (вроде Мединского), - это умение или отсутствие умения атрибутировать вещи и рукописи. Это должен быть эксперт, консультации которого хочет любой музей или библиотека антикварных изданий и рукописей.

28.09.2024

Кирилл Серебренитский: Почему РПЦЗ проиграло РПЦ МП

Особенность российской ойкумены - в том, что здесь, на всех этапах, никогда никакого значения не имели политические актуалии, а место их занимали историзмы, точнее, исторические миф-доминанты. 

Те, кто это осознаёт (или чует) - всегда одолевают, а те, кто этого не понимает или не принимает - неизменно терпят поражение. 

Именно здесь кроется концептуальное внутреннее противоречие, которое в 90х парализовало, а в 00х разрушило РПЦЗ. 

Исторические паттерны РПЦЗ безусловно определялись сакральными историзмами Империи, а все, что происходило с марта 1917 года, определялось как смутное время, глобальное печальное недоразумение, которое Господь пропустил, Он же и выправит там как-нибудь. Это выглядело убедительно и величаво (особенно в условиях немощи монархической эмиграции), и психологически было понятно (усталость и разочарование ветеранов, ностальгия, и, главное, естественное стремление воплотить эпичные победы предков, а не свои личные поражения). 

Но дело в том, что и иерархия Зарубежной Церкви, и её паства, и миссионерские её зоны - это было порождение и наследие не Империи, а Российского Государства (1918 - 1922, или, если завершить счёт Якутской войной, 1924). Этот феномен - отнюдь не смутное время, не агония монархии, а самодовлеющая государственность, внебольшевицкая Россия, история, которая подошла к концу только в 2003 - 2005 годах (кончины последних непосредственных белогвардейцев). 

РПЦЗ - это Белое движение, белое православие, белая церковь; это институция не имперская, а белогвардейская (так же, как МП - советская, сталинская)

И это не нюанс. Советская идеология достаточно рано, уже в 1930х годах, начала, хотя и уродливо, но напористо, осваивать наследие Империи (правильные прогрессивные П. Великий и И. Грозный, великие прогрессивные мыслители, великая культура и прочие декабристогерцены); по мере разрушения абсурдов Коминтерна, мировой пролетарской революции и коммунизма в конце пятилетки, - псевдоимперская бутафория СССР крепла и переходила уже в небутафорские опорные элементы фундамента (скрепы, как сейчас говорят). 

Из-за этой неосознанно фатальной ошибки РПЦЗ на переломе 1990 года из врага советчины превратилась в конкурента: взялась осваивать одну и ту же паству, копошиться на общем нарративном поле и оспаривать одни и те же семиотические палладиумы. Пока существовала пропасть, вырытая со стороны СССР, все было вроде бы правильно и понятно. Но как только через эту пропасть перекинули узкие мостики, то, разумеется, оказалось, что конкурировать РПЦЗ не способна, и думать об этом нечего. Просто потому, что противостояние может удерживаться исключительно в спиритуальных сферах (тому примером Катакомбы*, которые не спорили с советской идеологией, а молча бежали от неё, как от чудовища). А вот конкуренция - это всегда предельно осязаемые факторы: деньги, люди, территория, власть. Соотношение одинокой слабеющий РПЦЗ и стремительно набирающей мощь МП (за которой - и постсоветское правительство, и сто миллионов советских неофитов, миллиардеры, и "мировое православие", и дипломатические структуры) - разительно очевидно, и, можно сказать, честь и слава РПЦЗ - в том, что поглощение произошло в 08ом, а не в 98ом, а то и в 88ом. 

Это могло бы предотвратить только одно: безусловная сакрализация Белого Движения, и непременно в самом буквальном смысле: святой Каппель, святой Врангель, святой Колчак, преподобный Шкуро и мученик Унгерн. Не дань уважения, а былому, а - золотые погоны, фуражки и папахи на иконах. Этого советчина никогда бы не смогла ни проглотить, ни переварить, ни, даже, переврать.

* Катакомбы были более правы: не боролись с сатаной, а бежали от него. Нет контакта - враг не имеет в тебе ничего. И борьба за что-либо - тут и до слияния один шаг. "Борьба с дьяволом, как с женщиной, заканчивается в постели".

Богиня Тушолі (Tusholi, Tušoli)

Чотириметрова мегалітична статуя богині Тушолі (Тушолі) - «Вона ллється» ("She Showers Down") стоїть біля чеченського села Велах. Ніде на Кавказі немає іншої статуї схожої на неї.

Тушолі ("Панна Тушська")вайнахська богиня весняної родючості, одна з найдавніших богинь-матір Кавказу, з корінням у неоліті та бронзові віки. Вона очолювала пантеон, і в кожній молитві, до будь-якої божественности, її ім'я вписано.

 Її священного птаха, одуда, черкеси називають Тушолі-котам.

Вона прибула на Північний Кавказ невідомим маршрутом, але, схоже, виникла в хурритсько-уратійському місті Туш, прийнятому людьми інгуїстами (Галгай) та мельхістами, які зуміли зберегти її поклоніння до початку 20 століття серед сучасних чеченців, які називали себе вайнахами ("Ми люди").

У кожного племені серед вайнахів була своя Богиня-Матір, але найбільш широко відома була Тушолі, тому інші були їй підпорядковані.

Її старша подружка Діала, Діла, Дела, Дала або Діала, схильна до жорстокості та карала людство жорстко і часто катастрофічними подіями, тому що ми завжди заробляємо на його жорстокість. Але Тушолі, природно прощаючи, є Великим заступником, який стримує Діалу. Або Діала стала подібною до Відсутнього Батька, тому що знала, що знищить все у хвилину сильного гніву, і тому Тушолі починає правити.

Тушолі плаче чорними сльозами, тому що вона богиня Смерті, а також Життя. Деякі кажуть, що вона вбиває навіть безпорадних дітей, якщо розсердиться, але це не так. Вона дуже материнська, і те, що доля багатьох — померти незабаром після народження, є частиною балансу, який вона повинна підтримувати. Але вона нічого не робить через жорстокість і розділяє горе батьків.

Одна історія про її гнів надто зрозуміла, бо це сталося через те, що люди, які жили навколо її священного озера, забруднили його настільки, що вона більше не могла в ньому жити. Вона перетворилася на велику довгорогу корову. Похитала головою сюди; вона так потрясла. Вона витоптала села навколо озера і підняла багатьох забруднювачів на кінчиках своїх рогів.

Найбільшим з її обов'язків було збереження родинних зв'язків та об'єднання розширеного клану. У 1970-х роках згадано молитву: "О Тушолі, дочко Небесна, все, що дихає на землі, - твоє творіння і залежить від тебе. Збільш наші статки і дай нам чудові врожаї!".

Старий свідок минулого богослужіння згадував: «Щорічно народ збирався біля святині Тушолі, і кожна сім’я приносила в ті дні одну вівцю і монету п’яти копійки або двадцять копійки - багато грошей. Я пам'ятаю, що монети були залишені прямо у відкритих чашках, і ніхто їх не чіпав. Якби хтось щось взяв, то став би вигнанцем". 

У Республіці Інгушетія здавна було велике весняне свято, яке припадає на квітень, місяць, який інгуші досі називають Тушолі чоботи. Багато шлюбів укладалися під час весняного свята Тушолі, оскільки вірили, що шлюб у цей час гарантує довгі та щасливі зв’язки.

Тушолі зберігає риси, які пов'язують її з хуритськими богинями Хебат і Шаушка, шумерською Інанною та вавилонською богинею Іштар. Її культ помер разом з культом усіх богинь бронзової та залізної доби в 1930-х роках, і поки її останні прихильники похилого віку не померли в 1970-х роках.

Але вона взагалі не пішла, перш ніж неоязичники почали її відновлювати. У 1980-х роках вона виникла як частина націоналістичного руху, а з падінням Радянського Союзу в 1990-х, священики відкрито стверджували, що богослужіння Тушолі ніколи не переривалися..

Олег Карелін: Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть

 Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть

Коли писана історія вперше заговорила про пробатьків давніх українців-слов'ян, то вони вже знали тоді і золото, і залізо і срібло. Але історія пізно згадала про українців, аж після Різдва Христового, тимчасом, як вони сиділи на тих самих місцях може яких понад 5 тисяч літ перед Різдвом Христовим, поки надумали розселятися. 

Сучасні історики погоджуються з заснуванням українського етносу 7500 років тому в Трипільскій культурі-Кукутень, яка існувала на території сучасних південно-східних європейських держав Молдови, Румунії та України в епоху неоліту та мідного віку, приблизно з 5500 до 2750 років до нашої ери, залишила тисячі руїн поселень, що містять велику кількість археологічних артефактів, засвідчуючи їх культурні та технологічні характеристики. 

На початку І тисячоліття на теренах східних слов'ян, давніх українців вже нараховувалося близько 14 племінних союзів, які називалися назвами територій (земель) і рік. Це були перші назви, які ставали етнонімами. В українській історіографії відомі: поляни, що сиділи в полях; древляни, що сиділи в лісах; бужане, що "сиділи" над Бугом; вятичі, що "сиділи" над Вяткою; боруси, що "сиділи" над літописним Борисфеном... Тоді давні українці ні звідки не прийшли, а жили з незапам'ятних часів на простороні між річкою Віслою (Вілою), Балтийським морем (укри, венеди) на півночі, на полудні - по Дніпрі. Виходить, що теперішня Київщина і Волинь якраз були батьківщиною і слов'ян і українців. 

З півночі сусідами українців були литвини, за річкою Віслою - німці, на північному сході - угро-фіни, а на полудні, в степах чорноморських, постійно пересувалися усякі народи. Постійно потерпаючи від нападу кочовиків, поляни, що "сиділи" в південних степах до князя Кия, тоді ще не мали укріплених городів - бракувало досвіду і матеріалів. 

З досліджень про першопочаток Київа історики користувалися данним, не лише легендою про появу апостола Андрія Первозванного, який з учнями прибув по Дніпру на Київські гори, ставив хрест, проповідував і вперше хрестив киян в 38 р. н.е. Мабуть не на пустому місці. Історичні артефакти зарубінецької культури, віднайдені археологами на території Київа, засвідчують, що сучасному Київу, як мінімум 2200 років. Тобто на Київських горах в укріпленому городищі вже "сиділи" деревляни і "И бяше около их лес и бор велик, и бяху ловища зверие", як пише літопис (Новгородская первая летопись старшего і младшего изводов, М.Л. 1950, стр. 104-105). 

Писемні згадки в історичній праці "Синопсис" (вперше виданій у 1674 р.), побудованій на літописних джерелах, засвідчують, що поляни на чолі з Києм і братами прийшли з південних степів, а іх нащадками були Аскольд і Дір: - "...пріидоша от диких поль с славяни великими и зело храбрими народи тріе братія родниі: первому имя Кий, второму Щек, третіему Корев, или Хорев, и сестра их с ними пріиде Либідь к брегом Дніпровим, рода все Афетова и племени Мосохова, идже владюже народами и Полянскою землею, начаша гради і міста ради тишайшого житія і прибежища созидати" (Киевский Синопсис, Киев, 1836, стр. 20). Так найменший союз полян "зовомуя руссю", у порівнянні з деревлянами і найбільшим союзом сіверян, став домінуючим серед інших племінних союзів. а Київ став сакральною столицею України: - "И створиша град во имя брата своего старійшого и нарекоша имя ему Киев. Бяху мужи мудри и смислени, нарицахуся поляне, от них же есть поляне в Киев и до сего дне" (Повесть временних лет. М.Л 1950 , ч.1 стр 12-13). Пізніше київський князь Кий "в своем град Києв, ту живот свой сконча; и брат его Щек и Хорив и сестра их Либідь ту скончашася" (ПВЛ, ч.1, с 13). 

Принагідно зауважим, що ображені деревляни протягом наступних століть постійно ворогували з полянами, намагалися повернути своє сакральне городище, тепер вже Київ, і прогнати полян, які по смерті Кия "биша обидими древлями и иними околними" (ПВЛ, ч.1 стр 16, 18). 

В 882 р. Великий Князь Київський Олег, пізніше Віщий, 30 років правління, підступом захопивши Київ і убивши правителів Аскольда і Діра, був вимушений воювати проти повсталих деревлян: "У РІК 6391 (883) Почав Олег воювати проти деревлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці" (Літопис Руський", Київ, "Дніпро", 189 , стор13). Потім Великий князь Київський Ігор, пізнше Старий, 33 роки правління в Київі, збираючи данину, був убитий повсталими деревлянами в 945 р., які старалися повернути свої землі і Київ, створивши династичний шлюб древлянського князя Мала і удовиці, полянської княжни Ольги. В середині Х ст. писемних згадок про деревлян вже не було.

25.09.2024

Віталій Портников: Українська більшість

 Для мене звичних критеріїв визначення нації – коли мова заходила про українців – завжди було мало, бо я бачив, що люди, які усвідомлюють себе українцями, знаходяться у абсолютній меншості у своїй власній країні, на своїй власній території, формально – серед таких самих українців, як і вони, але безмежно далеких від їхнього власного самоусвідомлення

І, до речі, коли ще у юнацькі роки я ухвалював для себе рішення бути саме українським журналістом, я прекрасно розумів, що я буду працювати для цієї меншості. Чесно кажучи, як єврея за походженням, мене це особливо не бентежило, бо я звик бути у меншості і відчувати себе її частиною – що таке бути у більшості, я завжди розумітиму в Ізраїлі, а не в Україні. Але я завжди міг принаймні «сконструювати» те почуття гіркоти, яке я відчував би, якщо би був етнічним українцем, вирішував працювати для українців і відчувати себе у меншості – вся українська культура, вся українська цивілізація буквально просякнуті цим відчуттям гіркоти. 

Українці – повірте мені як спостерігачеві – зовсім не народ журби. Але ця журба української культури – вона як намагання достукатися до свого власного співвітчизника, який тебе не чує і не бачить, проте чудово чує і бачить чужих.

Зараз, під час цієї великої війни, в українців – саме у цивілізаційному сенсі цього слова – є неймовірний шанс нарешті стати більшістю. Носії імперського сприйняття України випаровуються з кожним днем протистояння, навіть російська мова, хай і існує та існуватиме у побуті, але вже практично перестала на українських землях бути мовою цивілізації, навіть російська церква судомно намагається довести, що вона не російська. Ті, кому завжди було все рівно – а їх завжди була тут більшість – «прозрівають» або хвацько усвідомлюють, що тепер українцем бути вигідно. І хай самі вони ніколи ніким не стануть, але зроблять українцями своїх дітей, щоб їм «легше жилося». Так що це може стати третім великим цивілізаційним досягненням останніх десятиріч: Українська державність, Українська церква, українська цивілізаційна більшість.

20.09.2024

В'ячеслав Артюх: Про ще один призабутий сценарій українського етнотворення

Йдеться про ситуацію, що склалася наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. на території Малоросії (землі колишньої Гетьманщини, пізніше Полтавська та Чернігівська губернії) та Слобідської України (Харківське намісництво, Слобідсько-Українська губернія, Харківська губернія). Тоді це були назви історичних територій (і, зрозуміло, що крім регіональної ідентичності більше ні про яку іншу тут не йшлося). Тому й населення, яке на них проживало називалося малоросами й українцями. Як тут не згадати Григорія Савича з його: «мати моя Малоросія, а тітка – Україна». 

Між іншим, на Правобережжі, у поляків, теж була своя Україна. Це креси на південь від Києва – Брацлавщина, Черкащина (тому Шевченко, коли пише про Україну, то знає, що говорить: бо він справді народився на території польської України). Бог його знає, але чомусь не пішли поляки за традицією, озвученою ще Гійомом де Бопланом, який всі Дикі поля поза межами провінцій називав Україною. 

Через півстоліття з цим називанням «Україною» ситуація зміниться, але наприкінці XVIII ст. було саме так. 

Так ось, Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму нарисі «Українці» (1841) чітко розрізняє українців і малоросів вже й за мовною та етнічно-побутовою ознаками. Хоча, звичайно, на початку українці, які населяли Харківську губернію, як вихідці з Правобережжя, «имели с малороссиянами один язык и одни обычаи», ось тільки тепер уже не те, різниця між ними досить помітна, навіть на рівні мови. 

Та й німецький мандрівник Отто фон Гун, проїжджаючи в 1805 р. через Малоросію й Україну, у своєму описі твердив, що «не одним только названием различаются страны сии, они различаются всем, как то: наречием, обычаями, одеждою и самим даже видом людей, жизнию их, земледелием и кряжем земли; одним словом так, что переехав Сейм, кажется, въедешь в совсем другую землю…».

Тобто, відповідний рівень мовно-культурної іншості між жителями Малоросії й України був на початку ХІХ ст. вже таким, що його важко було не помітити. А значить «матеріальна» основа для сприйняття національної ідеології була створена. Залишилося небагато – дочекатися місцевому населенню на свою інтелігенцію-«будителів», які б створили і запліднили голівоньки козаків і посполитих двома різними типами національної самосвідомості – малоросійською та українською. Але «будителі» чомусь на цей проєкт не поспішали. І в цьому випадку територіальна ідентичність так і не була перетворена на національну. Натомість Костомарови-Куліші з’явилися років так через 30 на організацію іншого проєкту і в ньому вже фігурувала не стільки Україна та Малоросія, скільки «українці» та «малороси». Але й питання у цьому випадку стояло вже інакше: не про два народи, а про один (або малоросійський, або український).

Справа цих «будителів» на початку виглядала майже безнадійною: малоросійський проєкт Юзефовича-Гогоцького-Лінниченка за підтримки всієї імперської машини видавався всесильним. Але доля до українців була милостивою: на початку 20-х рр. ХХ ст. стало зрозуміло, що малоросійство зазнало остаточної поразки. І тут, наостанок, непогано було б ще й більшовикам подякувати.

16.09.2024

Володимир Єшкілєв: Література і Українські Проекти

Культурна ієрархія в Україні надто довго затикала собою незлічені діри та пробоїни в ієрархіях політичних, ідеологічних, медійних. Зрештою, й перший Український Проект нового часу стартував не з походу армії Визволителя на штиб Гарібальді, Ататюрка або Болівара, а з поетичних, політичних, історичних (а ще – міфогенних, як нам постійно і доречно нагадують) інвектив Тараса Шевченка.

Програмуючі міфи, що їх згенерував Шевченко – від «порваних кайданів» до «Вашингтона з новим  і  праведним  законом» - працювали навдивовижу довго, пережили всі трансформації Модерну й формували політичну, а, частково, й культурну уяву навіть тих поколінь, які були сучасниками європейського Постмодерну.

Й це сталося не лише тому, що ті програмуючі міфи були якісними і своєчасними. Й навіть не тому, що вони містили в собі «матрицю» опорних маркерів, обгорнутих яскравими та зрозумілими широким масам «картинками». А ще й тому, що їм за довгі десятиліття не створили жодної альтернативи. Жодного конкуруючого образно-символічного світу, який би став своїм для всіх українців, або для певної верстви українського соціуму. Наприклад, для українських містян, професійно, станово, культурно та емоційно далеких від світу стражденних рільників, покриток, гайдамаків та Грицевої науки.

Причини цього відомі всім, вони лежать за межами культури і мистецтва. Потенційні творці модерних українських програмуючих міфів не встигли виконати своєї місії. Вони були просто фізично або морально знищені. Одночасно параноїдальна «імперія ресентименту» створила в Україні колоніальну мистецьку контреліту. Яка і за радянських часів і за Доби Олігархії більш-менш успішно блокувала всі спроби української модерної програмуючої маніфестації.

Українському Проекту ХХІ століття була, в першу чергу, потрібна нова українська лексика. Нові слова для програмуючих міфів. Сучасний «опорний словник» для опису нової епохи. Відмінний від народницького та радянського «опорних словників», що консервували старосвітський спосіб висловлювання, оту непозбувну плебейську журбу.

Опорні словники, як відомо з історії, формувалися літературою. Й не просто літературою-як-потоком, а флагманською літературою доби, якісною, здатною яскраво та ємно фіксувати, осмислювати та обігрувати соціальні зрушення, комунікативні настрої та культурні явища.

15.09.2024

Андрей Шуман: Эрих фон Дэникен возвращает сакральное измерение во всемирную историю. Реанимирует сакральность, присущую библейскому нарративу

Эриху фон Дэникену между тем 89 лет. Это самый гениальный неисторик, сочинивший псевдоисторический нарратив. Именно он -- самый весомый автор концепции палеоконтакта, согласно которой людей в древности посетили инопланетяне.

Почему он стал настолько популярен?

Это следствие кризиса всемирной истории.

До XIX в. всемирная история основывалась на библейской методологии. Субъектом истории выступали народы, у которых есть своя миссия. Высшая миссия -- у христианских народов. "Бремя белого человека". Это был цивилизационный подход. Достижения народов измерялись уровнем цивилизации. Такая модель истории была линейной. Считалось, что в истории есть детерминизм. Все общества рано или поздно проходят все этапы развития. По Марксу: доклассовое общество переходит в классовое с переходом от рабовлаления к феодализму и далее к капитализму.

В середине XX в. библейский нарратив всемирной истории себя исчерпал. "Бремя белого человека" себя полностью дискредитировало.

На смену пришла "школа анналлов", а именно история без всемирной истории. Историю стали изучать без построения единой модели всемирно-исторического процесса.

Но марксизм живуч. И появляется теория мир-системного анализа. Очень перспективного. Минусы -- избыточный экономический редукционизм. Именно эта теория пробует заменить библейскую методологию в построении всемирной истории неомарксизмом. Во многом успешно.

И тут интересен Эрих фон Дэникен. Он возвращает сакральное измерение во всемирную историю. Реанимирует сакральность, присущую библейскому нарративу. Это гениальный ход. Полная альтернатива мир-системному анализу с его материализмом.

Очень жаль, что альтернативу мир-системному анализу создал псевдоисторик. И концепция вышла псевдоисторическая. Но рациональное зерно в ней есть. 

Человечество переживало необъяснимые скачки в социально-культурных технологиях. Их нельзя объяснить только климатическими факторами или иными материальными. Диффузионизм сам по себе не работает. Были эпицентры. А как и почему они возникают нам совершенно не понятно. И не стоит даже пробовать это объяснять, но нужно это фиксировать и описывать. Только так мы сможем вернуть себе всемирную историю

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти