Андрій Поцелуйко: Інтелектуальне відкриття має таку ж колонізуючу та трансформаційну силу, як і географічне

 Порівняння Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем відкриття спорідненості санскриту з європейськими мовами та відкриття Нового світу Христофором Колумбом є однією з найбільш промовистих метафор у його філософії історії. 

Ця аналогія виходить далеко за межі простого захоплення лінгвістичним успіхом Вільяма Джонса чи Франца Боппа; вона відображає фундаментальний зсув у європейській свідомості, який Гегель сприймав як справжню онтологічну революцію. 

Подібно до того, як Колумб розірвав межі середньовічного географічного світу, вивівши людство в океанічний простір, відкриття санскриту розірвало межі вузького, провінційного розуміння історії. 

До цього моменту європейська самоідентичність будувалася переважно на юдео-християнській традиції та античній спадщині, які здавалися ізольованими островами культури. 

Проте раптове усвідомлення того, що мова давньої Індії має спільну граматичну та лексичну структуру з грецькою, латиною та германськими мовами, змусило інтелектуалів того часу визнати існування величезного, раніше невидимого інтелектуального материка.

Для Гегеля це відкриття було актом самопізнання Світового Духу, який раптом «упізнав» себе в глибокому минулому Сходу. 

Якщо Колумб подарував Європі новий фізичний простір для експансії, то філологія подарувала їй нову часову глибину, перетворивши історію з набору розрізнених легенд на цілісний, логічно пов’язаний процес.

 Спорідненість мов стала незаперечним доказом того, що цивілізація не виникала спонтанно в різних місцях, а є єдиним потоком, що бере початок у далекому «дитинстві» людства на Сході та прямує до свого «зрілого» втілення на Заході. 

Цей інтелектуальний прорив радикально змінив масштаб мислення: історія перестала бути лише історією Європи чи Близького Сходу, вона стала справді всесвітньою. 

Більше того, для Гегеля це означало перемогу наукового розуму, здатною через аналіз мовних форм реконструювати родинні зв’язки народів, про які не збереглося жодних письмових свідчень. 

Таким чином, санскрит виступив у ролі того самого горизонту, за яким відкрилася не просто нова територія, а нова істина про єдність людського роду та логіку розгортання розуму в часі. 

Врешті-решт, ця аналогія підкреслює, що для філософа інтелектуальне відкриття має таку ж колонізуючу та трансформаційну силу, як і географічне, адже воно назавжди змінює координати, у яких людство мислить своє місце у всесвіті.

Олег Гуцуляк: Еще раз о России как наследнице Орды

 Цитата: «Без Золотой Орды не состоялась бы государственность Московского царства и в целом России, да и всей российской системы управления и государственности… Москва превратилась в мощный центр именно в золотоордынский период», - отчитал московские власти замглавы Совета муфтиев России Дамир Мухетдинов (сентябрь 2015 года) за то, что в День города (868-летия Москвы 5 сентября 2015 года) на Красной площади ордынский период был показан как эпоха героической борьбы русского народа за независимость и национальное освобождение *).

Темы преемственности между Золотой Ордой и Московским государством занимают центральное место в работах историков евразийского направления (Н. Трубецкой, П. Савицкий) и современных исследователей, таких как Чарльз Гальперин или Дональд Островски.

Влияние Орды на политическую культуру России часто рассматривают через несколько ключевых институтов и принципов управления:

1. Сакрализация и абсолютизация власти

Монгольское завоевание принесло концепцию власти хана как деспотического правителя, чья воля является высшим законом.

Смена статуса князя: Доордынские князья были скорее «первыми среди равных» (зависели от веча, боярского совета и родовых счетов). В ордынской системе князь стал холопом хана, ответственным только перед ним. Позже эта модель транслировалась на отношения царя и его подданных.

Служилый характер знати: В отличие от западноевропейского феодализма с его системой вассальных договоров и прав, в Москве утвердилась система, где статус боярина определялся не его земельным правом, а степенью близости к государю и верностью службы.

2. Принцип «Государство — это собственность» (Вотчинный уклад)

Орда приучила к мысли, что вся земля и ресурсы подконтрольной территории принадлежат правителю. Это легло в основу вотчинного государства, где грань между государственной казной и личным кошельком монарха практически отсутствовала.

3. Фискально-административные механизмы

Многие инструменты контроля над населением были заимствованы напрямую:

Перепись населения (Число): Первая масштабная инвентаризация человеческих ресурсов для налогообложения была проведена монгольскими «численниками».

Ямская служба: Развитая сеть почтовых станций и путей сообщения, позволившая удерживать огромные территории под единым управлением.

Круговая порука: Коллективная ответственность общины за выплату податей (выхода) и правопорядок, что стало фундаментом налоговой системы на столетия.

Володимир Єрмоленко: Різниця між західним та російським імперіалізмом

Західний імперіалізм (умовно, ХІХ ст) був часто варварським назовні, але прагнув бути цивілізованим усередині. Право, розподіл влад, інституції республіки навіть у монархіях, поступове розширення прав на нові верстви, поступове звуження простору для насильства - ось його історія 

У російського імперіалізму все навпаки. Він прагнув бути «цивілізованим» назовні, як рекламний плакат, а всередині залишав за собою глибоке бажання екстремального варварства. У цьому причина того, чому Росія постійно намагалася продавати гарний фасад («культура», «балет», «ввічливість», «театр», «наука» і тд), натомість усередині російського суспільства до всього цього ставилися як до зайвої розкоші. Свою силу Росія бачила (і бачить) не в цивілізації, а у варварстві, діонісійному захопленні ірраціональним, здатності чинити насильство і терпіти насильство. 

Західна ідея побудована на тому, що всередині має бути рай, і якщо назовні треба зробити пекло (хоча б тимчасове), то так і буде. Російська ідея побудована на тому, що назовні можна пограти в цивілізацію і добрі манери, але справжня мудрість і життєва стійкість відкривається тільки тим, хто живе в пеклі. Тобто чортам і «бісам». Тому краще бути бісом. 

Це те, що західний спостерігач ніяк не може розкусити: російські «вежлівиє люді», путінська демонстративна кагебешна ввічливість - це цивілізація на експорт, імітація людяності, фасад пристойності, який в своєму нутрі Росія зневажає, бо вважає цей стиль життя занадто мʼяким, буржуазним, райським, або просто людяним - натомість сама ця глибинна росія шукає собі пекла як середовища проживання, яке «загартовує» по-справжньому, яке тим істинніше, чим нелюдяніше. І час від часу вона займається експортом цього пекла. 

Так звучать глибинна російська мудрість: шоб пізнати «життя», тоеба стати бісом, треба перестати бути людиною, треба перестати любити те, що люблять люди. 

Російський імперіалізм починається зі знелюднення

Це як зневоднення, тільки значно серйозніше

Олег Никифорчин: Чому сучасні еліти проти знання як соціального критерію

Ніхто з українських "осіб, що приймають рішення", не буде просувати знання математики чи взагалі знання чого небудь як критерій належності до еліти, соціального ліфту чи підставу для більшого добробуту саме тому, що українська ніби еліта та її дітки переважно самі не задовольняють цей критерій. 

Сумнівно, щоб навіть потреба виживання країни перебила шкурний інтерес і бажання цінувати "себе кмітливого". 

В Україні замість культу знання існує культ хитренького "вміння парєшать".  Як казав один школяр, "Якщо є голова на плечах, то освіта непотрібна". 

Або, цитуючи очільника однієї з українських, прости Господи, академій, "В тоталітарній державі потрібні математика і фізика, а в демократичній гуманітарні науки". Тут під гуманітарними науками розуміється незнання точних і халтура.

(с) Олег Никифорчин, доктор фізико-математичних наук, професор  https://www.facebook.com/oleh.nykyforchyn

Андрій Поцелуйко: Порівняльна індоєвропейська міфологія як складова індоєвропеїстики

 Порівняльна індоєвропейська міфологія як складова індоєвропеїстики займає особливе місце серед гуманітарних дисциплін, поєднуючи в собі елементи мовознавства, історії, релігієзнавства та культурології. Її головною метою є виявлення спільних міфологічних структур, образів і сюжетів у традиціях народів, що належать до індоєвропейської мовно-культурної спільноти, а також реконструкція можливих прадавніх вірувань, які існували ще до розпаду цієї спільноти на окремі етнічні та мовні групи. Такий підхід передбачає не лише фіксацію подібностей, але й їх інтерпретацію в межах ширшої системи культурних зв’язків, що робить методологію цієї дисципліни водночас продуктивною і проблематичною.

Науковий статус порівняльної індоєвропейської міфології часто стає предметом дискусій, оскільки вона значною мірою спирається на реконструкції, які не можуть бути безпосередньо перевірені емпіричним шляхом. Проте це не означає, що її слід вважати ненауковою. У гуманітарних науках, на відміну від природничих, істина нерідко досягається не через експериментальну верифікацію, а через узгодження різних типів даних, логічну несуперечливість і пояснювальну силу запропонованих моделей. Порівняльна міфологія використовує системний підхід, який передбачає аналіз повторюваних мотивів, структурних паралелей і функціональних відповідностей між міфами різних народів. Цей підхід має багато спільного з порівняльним мовознавством, де реконструкція прамови також базується на регулярних відповідностях і закономірностях, а не на прямих свідченнях.

Водночас важливо визнати, що значна частина висновків у цій галузі має гіпотетичний характер. Реконструкції праіндоєвропейських міфів або божеств є результатом інтерпретації фрагментарних даних, що збереглися в різних культурних традиціях. Ці реконструкції не можуть претендувати на статус остаточної істини, але вони виконують важливу евристичну функцію, дозволяючи дослідникам краще зрозуміти внутрішню логіку міфологічних систем і їхній історичний розвиток. Таким чином, спекулятивність у цьому контексті не є недоліком сама по собі, а радше невід’ємною рисою реконструктивного знання, за умови, що вона контролюється чіткими методологічними принципами.

Илья Забежинский: Православие кесаря

Не всегда люди, провозглашающие себя главами православной Церкви, ими являются. Не всегда люди, считающие себя православными, даже в их собрании, являются православными. 

Сколько раз, начиная с 4 века, православным считалось просто то, за чем стоит кесарь, император. Император принимал арианские взгляды и те, кто принимал их вместе с ним, объявлялись православными, а кто был против - еретиками. А потом наоборот. То же самое с несторианами, монофизитами, монофелитами. у императора была та самая власть вязать и решать. У него были средства подавления - армия и полиция. И побеждали те, кто подавлял. Просто в пределах досягаемости объявляли еретиками и вырезали всех несогласных с императором. 

То же самое происходило в истории Русской Церкви. 

Василий Третий не принял подписанную митрополитом Исидором Ферраро-Флорентийскую унию, потому что это был повод скинуть "чужого" греческого митрополита и поставить на кафедру, свою креатуру - русского митрополита Иону. Да и делиться церковной властью с  каким-то там папой ему было ни к чему. Он и с Константинопольским патриархом-то не хотел делиться. Так Русская Церковь не в богословском споре, а волей своего кесаря и из его политических самовластных целей отвергла саму возможность христианского единства.. 

В 17 веке кесарь Алексей Михайлович и его царственные потомки поддержали Никона. Именно царские войска потом угнетали и уничтожали, жгли в срубах староверов. и все это именовалось православием.  Не в богословских спорах, а горящих срубах ковалось наше нынешнее православие. 

В 20 веке один из тогдашних кесарей Лев Давидовидович Троцкий создал обновленческую церковь, которая просуществовала наравне с тихоновской, а позже сергиевской до тех пор, пока именно кесарь Сталин не объявил, что настоящее православие именно у сергианцев. Объявил бы, что оно у "живоцерковников", другие были бы у нас сейчас учебники истории РПЦ. Как было достигнуто после этого единство православной Церкви? Все правильно, репрессиями против обновленцев.  Их властью кесаря всех загнали в сергианскую церковь.

Потом именно кесарь Горбачев разрешил наконец Русской церкви открыто признать гонения на себя и свое униженное положение и дал ей саму свободу. Церковь не взяла ее в боях или партизанском сопротивлении. Ждали решения кесаря. 

Кесарь Путин позже позволил РПЦ объединиться с проклинаемыми и отлученными братьями за границей. И сам же этому содействовал. 

Теперь вся полнота РПЦ следит за губами кесаря Путина и вторит его языческим и антихристианским словам и делам, и провозглашает, что именно путинизм и есть православное христианство. 

Кстати, в правление позднего кесаря Ельцина была написана Социальная концепция и принята на первом году еще пост-ельцинистского Путина. где вполне себе осуждается сергианство и оказывается возможным несогласие Церкви с кесарем. Но при нынешнем кесаре Путине это все забывается.

Наше православие следовало бы назвать кесарианством.  Мы всегда за кесаря. Кесарь, а не Святой Дух ведет нас за собой.

Впрочем, на кой нам этот Святой Дух и сдался.. Какая от него польза. AVE CAESAR!

Юрій Чернявський: Опції погляду на Русь

Київської Русі як держави у сучасному розумінні ніколи не існувало. Те, що ми звикли бачити в підручниках — чіткі кордони, централізована влада, апарат чиновників — значною мірою є «оптичною ілюзією». Цей монолітний образ "государства" був сконструйований істориками XIX століття (зокрема Карамзіним) під запит імперських міфів про спадковість.

В моєму розумінні Русь була динамічною структурою на перетині світів. Її «маска» та суб'єктність змінювалися залежно від того, хто саме на неї дивився.

Для скандинавів це була Gardariki — не країна в класичному сенсі, а логістичний ланцюжок укріплених хабів і торгових форпостів на Східному шляху (Austrvegr). Таке собі корпоративне підприємство у лімінальному просторі, де влада трималася на контракті та військовій силі, а не на походженні чи бюрократії.

Візантія сприймала нас як «архонтію» — небезпечну дику периферію, яку вдалося інтегрувати в імперську систему через релігійний протокол. Для Константинополя ми були духовною провінцією, єпархією Rosia, чия автономія була лише питанням дистанції від центру світу.

Арабський Схід бачив у русах (Al-Rus) закриту військово-торгову касту. Вони не займалися землеробством, а виживали за рахунок екстракції ресурсів і торгівлі «сакалібами» (місцевим населенням). Для ісламських географів не існувало єдиної столиці — вони бачили три рівноправні центри сили.

Степ зрештою перетворив Русь на фіскальну провінцію. Якщо спочатку київські князі наслідували хозарів, Русь як каганат, приймаючи титул «Каган», то з приходом монголів Русь остаточно втратила суб'єктність, ставши Улусом — північною територією, поділеною на «тьми» для зручного збору податків і рекрутів ханом, який єдиним суб'єктом вважав себе. 

Західна Європа бачила Regnum Russiae — потенційного партнера, якого намагалися вбудувати в латинську систему через коронацію Данила Галицького. Але цей проект інтеграції розбився об реальну архітектуру влади Орди.

Сучасна наука, в свою чергу, пропонує відмовитися від терміну «держава» на користь «складного вождівства» або мережевого аналога ранньої держави. Це була складна структура без жорсткої вертикалі, але з надзвичайною адаптивністю.

Але що ще цікаво окрім зовнішніх перспектив щодо того, що таке Русь, існували і внутрішні ідентичності. Те як Русь сприймала себе або самовизначалася з середини, а не ззовні чи для світу. Можу навести такі приклади: 

Як дружина, або зв'язка дружина-князь-віче. 

Як Ковчег - церковний концепт того часу, який обґрунтував факт того що церква вважала Русь  запізнілим народом що не встиг успадкувати бюрократію на відміну від інші, і відтак має зовсім іншу роль у світі - Ковчега. 

Як "середа землі'. Також відомо що літописці називали Русь небагато немало як "середою землі" що означало центр світу. Який, як вони вважали перемістився з Єрусалиму спочатку в Константинополь, а потім в Київ. Відповідно до цього уявлення будувалися золоті ворота. 

Як "град на холмі". Серед інших форм і образів зустрічається біблійний образ сяючого града на холмі - уявлення про Золотоверхий Київ на печерських пагорбах що управляє своїм прикладом. 

Повторюся: форма або образа Русі як государство в той час не виникає. Москва отримала державність від орди, але потім переписала коріння своєї державності з Улан у Д на Київ. Але через цю ідею їх історія і описує Русь як государство, якщо не імперію.

Яка з цих історичних оптик здається вам найбільш релевантною сьогодні? Чи ми досі дивимося на себе крізь імперські лінзи XIX століття?

Йосип Верещинский - хрестний батько українського народу

 Є люди, які воюють мечем. А є ті, хто змінює хід історії тихо — словом і думкою. Про них рідко пишуть у підручниках. Їх не знімають у кіно. Але саме вони закладають те, що переживає століття.

Одним із таких був Йосиф Верещинський. Уявіть XVI століття. Українські землі — між імперіями. Постійні набіги, війни, розпорошене суспільство. Люди ще не називають себе єдиним народом так, як ми сьогодні. І саме в цей час з’являється монах, який бачить далі, ніж більшість.

Йосиф Верещинський (бл. 1530–1598) — католицький єпископ Київський, мислитель, автор політичних трактатів. Він не командував військами. Але він намагався зрозуміти: як зробити так, щоб ці землі вистояли. Його зброєю було слово. У своїх працях він писав про козаків не як про розрізнені загони, а як про силу, яку можна організувати в державу. Він пропонував те, що тоді звучало майже фантастично: створити на українських землях впорядковану козацьку структуру, яка стане не лише військом, а основою політичного ладу.

Його ідея була простою і сміливою одночасно: ці землі можуть бути не окраїною — а суб’єктом. 

Він звертався до пап Римських, до імператора Рудольфа II, до правителів Європи. Але не як прохач. Він пропонував план: укріпити козацьке військо, перетворити його на силу, яка стане щитом Європи від османських і татарських нападів. І разом із цим — дати цим землям політичну форму.

Його тексти цікаві ще й іншим. У них з’являється формулювання, яке сьогодні здається очевидним: “український народ”. У XVI столітті це не просто слова. Це — нове мислення. Бо назвати людей народом — означає визнати, що вони мають право на існування як спільнота, а не як територія між іншими державами.

Йосиф Верещинський також розумів інше: без освіти не буде ні держави, ні свободи. Він підтримував розвиток шкіл, говорив про необхідність навчання, і навіть пропонував створення “лицарської школи”, де б поєднували військову підготовку і знання.

Бо воїн, який мислить, — сильніший за того, хто просто б’ється. Він не став героєм битв. Не залишив після себе гучних перемог.

Його ім’я не стало символом епохи. Але він зробив те, що іноді важливіше за перемогу: він сформулював ідею Ідею того, що ці землі — не просто територія. Що люди, які тут живуть — не просто населення. Що вони — народ.

І, можливо, саме з таких тихих голосів починаються всі великі історії. Бо перш ніж народ стає силою - він має стати думкою.

 Пам’ятаємо тих, хто думав наперед!

*Ми є руслом, через яке історія впадає в океан майбутнього!

*Ми — спадкоємці історичних цивілізацій Понтійського Cтепу, духовної вертикалі Візантії та державотворчої традиції Русі-України.

 Саме в цій точці перетину гартується суб’єктність, здатна дати відповіді на виклики нової епохи. 

Це синтез Козацької свободи та Шляхетської відповідальності із суворим порядком Європейського права. 

Бути частиною цієї тяглості означає не просто пам’ятати минуле, а впевнено крокувати у майбутнє, несучи в собі вогонь неперервного буття. 

Це шлях тих, хто обирає не тишу пристосування, а королівське мовчання впевненості посеред світового хаосу. 

Ми не просто спостерігаємо за плином часу — ми самі стаємо руслом, через яке історія впадає в океан майбутнього. 

Ми поєднуємо в собі стійкість давніх каменів величних курганів та нестримну енергію цифрового океану.

Триптих «Вартовий Тяглості»

"Коріння та Вертикаль" (Степ): Вартовий на кургані під ефірним Візантійським собором. 

"Кодекс та Синтез" (Рада): Вартовий у залі, де козацька воля, шляхетська відповідальність та цифрова геометрія права зливаються в один документ. 

"Океан та Буття" (Футурум): Вартовий на межі каменю та світла, що крокує у цифровий океан до вогню неперервного буття.

Марат Цагараты: Бæлдæpæн - празник начала весеннего цикла

В первое воскресенье после весеннего равноденствия справляется традиционный праздник "Балдаран". Это осетинский аналог иранского Навруза - День начала нового сельскохозяйственного (аграрного) года. После Бæлдæpæн начинался земледельческий цикл. 

Наши предки не вели летоисчисление по календарю. Равноденствие не определялось календарной датой, оно определялось положением Солнца, визуально, по импровизированным каменным  абсерваториям обустраиваемым каждой осетинской общиной. Так вот "Балдаран" - праздник пробуждения природы - осетинский аналог иранского Навруза справляли в первое воскресенье после весеннего равноденствия.  И дальнейшие расчеты весених праздников, вплоть до летнего солнцестояния, расчитывались понедельно, считая от Балдаран (а не как сейчас принято от привнесенной православной пасхи/куадзан). Ну и конечно Балдаран не являлся началом календарного года осетин. Он знаменовал собой начало аграрного цикла. А новый год (Ног бон) у осетин совпадал с астрономическим, и отмечался после зимнего солнцестояния, т.е. дня рождения Митры / Хурзарина.

Кто-то задается вопросом, почему осетины не отмечают праздник именно в день астронимического явления (равноденствия или солнцестояния), а переносят празднование на близлежащее воскресенье? Тут стоит понимать, что традиционно неделя у осетин делилась на праздничные, поминальные дни. По этому все праздники расчитывались от ближайшего к астрономической дате - событию воскресенью - дню восхваления Создателя (Хуыцаубон). В традиционной Осетии, не испорченной церковным юлианским календарем - осетины были более верующими чем сейчас. Никому бы и в голову не пришло делать в мæрдты бон (пятница-суббота) какой либо праздник, либо свадьбу.

Мартин Кочесоко: Поздравляем Черкесов всего мира с наступающим Новым, 6235 годом

⚜Согласно черкесскому летоисчислению, наступает 6235 год, в этот день жизнь на земле начинает новый цикл. 

Черкесы праздновали новый год в ночь с 21 на 22 марта. 

🌗Этот день является днем весеннего равноденствия, т. е. продолжительность дня и ночи сравниваются.

🌱Также этот день считается днем, когда оживает природа, когда в растениях начинается движение соков, оживает земля.

Для народа, чья жизнь тесно связано с землей, с природой это был важный, момент.

Празднование Нового года имеет астрономическое обоснование и связано с весенним равноденствием - Гъэрэ щlырэ щызыхэкl. 

С этого момента день начинает прибавлять, знаменуя Новый цикл развития природы - Новый год.

В древности наступление Нового года наблюдали по появлению на небе созвездия Вагъуэбэ - 🌌«Вагъуэбэ щlым къыхэкlащ», а также по наблюдению за точкой восхода Солнца. 

🗿Для этого сооружались специальные мегалитические сооружения. 

На кануне не охотились, т.к в них зарождалась новая жизнь. 

В ночь наступления Нового года ходили друг к другу с поздравлениями.

⚜️Поздравляем Черкесов всего мира с наступающим Новым годом.

Илъэсыщӏэ Махуэ Тхьэм зэрылъэпкъыу тхуищӏ!

Черкесская общественно-политическая организация «Хабзэ»

Фергад Туранли: ЗІ СВЯТОМ НОВОГО 4663 РОКУ – «НОВРУЗ»! (з історії й традиції азербайджанців)

Фергад Туранли, доктор історичних наук, професор

 У світі близько 50 млн. азербайджанців, які проживають у багатьох країнах світу, зокрема в Грузії, Туреччині, Єгипту, Ірані, Україні, США, Франції, Англії, Фінляндії, Німеччині, Росії, Австралії тощо і розмовляють мовою – азербайджанською, яка є однією з найдавніших, почала формуватися ІІІ-І тисячоліттях до н. е.

Поряд із загальновідомими джерелами людської цивілізації Азербайджан (Azərbaycan) теж є однією з територій розселення людини і виникнення давньої культури. Є достатня кількість аргументів для підтвердження того, що землі Азербайджану поруч з регіонами Середземномор’я входить у зону антропогенезу. Історичні матеріали Азихської печери на території названої країни належать до найдавнішої культури на планеті, що їх можна порівнювати з валлоневською культурою на Південно-Східній Франції.

Азербайджанці мають багато вікову культурну, політичну, економічну історію. Важливі відомості про давню історію цієї країни ми знаходимо у наукових доробках істориків, географів, мандрівників анналістів античної Греції та Риму: Геродота, Страбона, Плинія, Аріона, Птоломея, Плутарха й інших, котрі писали про культуру, державну будівлю, міста і економіки. Пізніше ці зведення були доповнені албанськими (азербайджанськими), арабськими, перськими і багатьма іншими джерелами. 

Після того як македонський цар Олександр Македонський (IV ст. до н.е.) завдав поразки перському царю Дарію, відправився убік Каспійського моря, що називали «Гирканською затокою». Про це Плутарх писав: «Олександр підійшов до трупа і з неприхованою скорботою зняв із себе плащ і покрив тіло Дарія, прийняв у своє оточення…» «потім… з кращою частиною війська відправився в Гірканию. Там він побачив морську затоку, вода, у якій була набагато менш солоною, ніж в інших морях». Природно випробувачі були вже знайомі з істиною: за багато років до походу Александра вони писали, що Гирканський чи Каспійськ море, – самий північний з чотирьох заток океану.

Основним джерелом вивчення історії Кавказкою Албанії під час її існування в новій ері є багатотомна літописна історія арабського історика, законодавця і богослова Абу Джафара Мугаммеда ат-Табари (838-923р. н.е.) «Історія пророків і правителів» на основі праць попередніх авторів – Абу Абдалага Магмуда ібн Умара аль-Вакіди, аль-Мадаіни та інших, які самі брали участь у військових походах зокрема на території Азербайджану. Слід підкреслити, що матеріали їхньої роботи дуже важливі для об’єктивного дослідження історії Азербайджану. 

Олег Гуцуляк: Сонячний Новруз

В ряді іранських народів (як от таджики Західного Паміру) зберігся звичай, за яким першу оранку здійснювали на другий день Нового року (Новруз, Навроза, перший день сонячного календаря, весняного рівнодення, що відповідає дню Ормазд місяця Фарвардін, приблизно 21 березня) і одночасно вважалося, що з пробудженням землі та тварин у самого землероба «входить сонце» і в честь цього влаштовували радісне частування. 

О. Знойко запропонував версію, що коли, за скіфською легендою, з неба впав Золотий Плуг (разом із Чашею та Сокирою), то з цього часу зоране ним поле стало втіленням Богині Землі: життя й достаток народжувалися вже від одруження світла (у вигляді Золотого Плуга) й Поля. Так Русь стала уніфікованою державою орачів. З того часу народ зберіг свято Весілля Плуга, де молодою виступає зоране поле. 

Також А. Х. Краппе реконструював загальноіндоєвропейський міф про Царя-Орача, за яким нового правителя посли повинні обрати  саме того, кого застануть за оранкою поля.  У цій низці версій до нього долучається мотив жінки-віщунки, що стає дружиною нового короля. Очевидно, тут ішлося про обряд «священного шлюбу», виконуваний на щойно зораному полі.

У поемі Фірдоусі «Шахнаме»  перший царя Джамшид (арійський Йїма / Яма), «сонцеподібний з людей» (hvarə.darəso.mašyaŋm), син Вівахванта / Вівасвата, бога сонця, правив 700 років і цей період визначався як «золотий вік», протягом якого панувало безсмертя, не було старості, хвороб, вад. Цар (шах) Джамшид відкрив вогонь, запалив перший священний світильник. Шах Джамшид зображений зверненим до неба з чашею в руках на розписі вхідного портика (айву) палацу царя Гуштаспа. Пам'яттю про царювання Джамшида вважається свято Нового року (Новруз), коли він зійшов на царський престол. 

Омар Хайям в «Наврузнома» писав: «Звичай царів Ірану від часу Кай-Хусрау до епохи Йаздігурда, останнього царя Ірану, був такий: в день Науруза перша людина не з родини царя, мубад мубадів (головний жрець), приходив до царя з золотим кубком, повним вином, з перстнем, з дирхемом, жмутком ростків ячменю, мечем, луком та стрілою, чорнильницею та пером, вихваляв і дякував йому перською мовою, як йому належало по чину. Коли мубад мубадів закінчував своє вихваляння, приходили вельможі і пропонували свою службу».

У проекції соціальних реалій для скіфів такими світлими сонячними силами є «скіфи царські» (які єдині з усіх скіфів шанують повелителя копитних Тагімасада), а їх «полюсом» – царська особа як проекція перщопредка-родоначальника Колаксая-«Сонця-царя», забезпечуючого торжество світла над темрявою, плодючості над безпліддям, і діяння якого повторюються під час Новорічного свята (в часі свята Новруз свою перемогу здійснив перський герой Джамшид, і, як описано в «Шахнаме», після цього «він зійшов як сонце, і зазеленіло все те, що висохло»).

Бурятія буде вільною державою / Buryatia will be a free state

 Бурятія буде вільною державою: в Улан-Уде, столиці незалежної Бурятії, будуть посольства Японі, Монголі, Коре, Америк, Тайваня та Канади, але поки що Бурятія ВСЕ ЩЕ перебуває під такою ж колоніальною експлуатацією Московії, як і протягом останніх 300 років, плюс це ще й «корм» для божевільного мілітаризму Росії: для Москви всі регіони — це лише «сировинна база», яка підтримує імперію — експорт нефриту, газу, нафти, золота, урану, вольфраму, цинку, алмазів, деревини тощо збагачує #чекістів, дозволяючи їм реалізовувати свої божевільні імперські плани «проекти», включаючи війну проти України, а незабаром (якщо ми їх не зупинимо) і всієї Європи.

У складі так званої «РФ» усі поневолені Нації приречені на зубожіння, а їхні народи – на поступове вимирання: лише повна незалежність дозволить нам побудувати краще майбутнє. Деколонізація Московії-Росії неминуча, – і наше завдання – її прискорити.

Buryatia will be a free state: there will be Japanes, Mongolia, Korea, America, Taiwanes, and Canadia embassies in Ulan-Ude, the capital of independent Buryatia, but for now, Buryatia is STILL under the same colonial exploitation by Moscovia as it has been for the past 300 years, plus it's also "fodder" for Russia's crazy militarism: for Moscow, all regions are just a "raw material base", which sustains the empire - the export of jade, gas, oil, gold, uranium, tungsten, zinc, diamonds, timber, etc. enriches the #chekists, allowing them to implement their crazy imperial plans "projects", including a war against #Ukraine🇺🇦, and soon (if we don't stop them), all of Europe.

As part of the so-called "RF", all CaptiveNations are doomed to impoverishment, and their people to gradual extinction: only complete independence will allow us to build a better future. The decolonization of Moscovia-Russia is inevitable, - and our task is to accelerate it.

https://x.com/freenationsrf

Андрій Поцелуйко: Індоєвропеїстика як міждисциплінарний дослідницький простір

Сучасна індоєвропеїстика перестала бути вузькою галуззю історичної лінгвістики. Вона трансформувалася у складний міждисциплінарний простір, де різні науки співпрацюють у спробі реконструювати глибоку давнину індоєвропейських народів. Цей простір не є завершеною «палеоетнологічною дисципліною» з єдиною методологією; радше він функціонує як мережа взаємодій, у якій кожна галузь зберігає власні інструменти, але водночас доповнює й коригує результати інших.

ЛІНГВІСТИЧНИЙ ВИМІР

Історична та порівняльна лінгвістика залишається ядром індоєвропеїстики. Саме вона забезпечує реконструкцію прамови, фонетичних систем, граматичних категорій та семантичних полів. Лінгвісти створюють моделі, що дозволяють простежити еволюцію мовних сімей і виявити спільні риси, які свідчать про давню єдність.

АРХЕОЛОГІЧНИЙ ВИМІР

Археологія додає матеріальний вимір до мовних реконструкцій. Вона пропонує моделі культур, простежує міграційні шляхи та хронологію розселення. Саме археологічні дані дозволяють співвіднести мовні гіпотези з конкретними артефактами та культурними комплексами.

ГЕНЕТИЧНИЙ ВИМІР

Популяційна генетика стала новим інструментом, що радикально змінив індоєвропейські студії. Дослідження Y-DNA та mtDNA ліній підтверджують або спростовують гіпотези про походження та переміщення індоєвропейських спільнот. Генетика забезпечує емпіричну базу, яка часто коригує традиційні лінгвістичні та археологічні моделі.

АНТРОПОЛОГІЯ ТА ЕТНОЛОГІЯ

Антропологічні та етнологічні студії реконструюють соціальні структури, ритуали, економічні практики та світоглядні системи. Вони дозволяють зрозуміти, як індоєвропейські спільноти організовували своє життя та які культурні моделі передавалися наступним поколінням.

МІФОЛОГІЯ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Порівняльна міфологія та літературознавство відкривають спільні архетипи, мотиви й наративні структури. Вони демонструють, що індоєвропейська спадщина — це не лише мова й матеріальна культура, а й глибинні символічні системи, які формували ідеологію та етику давніх суспільств.

ВИСНОВОК

Індоєвропеїстика сьогодні — це плюралістичний дослідницький простір, де різні дисципліни співіснують без остаточного злиття в єдину методологію. Її сила полягає саме у відкритості до багатоголосся наукових підходів. Лінгвістика, археологія, генетика, антропологія та міфологія утворюють складну мережу, яка дозволяє реконструювати не лише мовну, а й культурну, соціальну та біологічну історію індоєвропейських народів. Це робить індоєвропеїстику не завершеною дисципліною, а живим і потужним інтелектуальним простором, що постійно розширюється й оновлюється.