Роман Бончук: Розрізняти справжнє

Чим містечкове мистецтво відрізняється від столичного чи бодай закордонного? Принципово нічим. Є імпульси резонансу, є приправи ЗМІ-єподібного ящура, є варіант відвідування й пісенька готова.

Як кулінарний консалтінг. Як ярмарковий утопізм. Є сьогодні, є завтра- а потім , потім буде потім.

Важливо все ж таки цю тембровість уникати - це як, постійно бігати - й стерти коліна та п'яти ... зате серце надихалось.

Отже вся ця маячня є простим механізмом діалогу між "прихованою профанізацією штуки" та створеною маркетинговою інфраструктурою торгівельного валу.

Тобто : подобається - не подобається. Або розумний - чи дурний.

Тут краще бути палеозійською мавпою (Шпенглер), ніж найтоньшим самсунгом.

Продайте себе - однак знайдіть можливість потім себе відкупити.

Якщо відкупили - продайте себе собі самому ж.

І не обов'язково чалапати до цього із сивиною та бородою до пят.

Отже, є голосливе та показове - нехай голосить.

Є дурне та придуркувате - нехай "тріумфує": є на теє еволюційна вичерпність та кінець. Не принципово чекати занепаду цивілізаційного (знову ж з того Освальда).

Не потрібно негативно реагувати на профанізоване зубожіння сучасного навалу "картин" та картинок.

Є порядок, як і є статисти того порядку. Не конче "хитати маятником" буденного презрення (за Зеландом).

Становлення краще за кінцеву преамбулу. Пізнання глибше за Пустелю знань.

Згадав останнє із Гузара, зокрема розповідь блаженнішого про людину, котра щодня приходила до церкви й мовчки дивилась на Ікону. І так день, два-три, тиждень - другий. Згодом він підійшов і запитав: чого він мовчки споглядає Ікону. На що чоловік відповів, що він дивиться в очі, а очі дивляться в його очі у відповідь.

І це важливіше за саму промову молитов.

Так і в житті мистецькому чи буденному - все мовчазне та миротворне є насправді найсильнішим голосом Всесвіту.

Будьмо глибинні.

В цьому наше щастя.

І щастя цілої Землі.