В «Одіссеї» Одіссей повертається на Ітаку після двадцяти років мандрів у вигляді жебрака. Він більше не схожий на царя, якого пам’ятали мешканці острова. Його дім захоплений чужинцями, дружина перебуває під тиском женихів, а слуги розділені між вірністю та зрадою. Герой ніби викреслений зі світу живих. Подібну ситуацію Аллен бачить у фіналі «Магабгарати», де Юдгіштгіра здійснює свою останню подорож до небес. У процесі сходження на гору Меру він втрачає братів і дружину; один за одним вони падають і помирають, залишаючи його самотнім. Обидва герої опиняються в граничному стані: вони вже не належать повністю людському світу, але ще не перейшли остаточно у сферу сакрального. Саме тому вирішальну роль у цих сценах відіграє собака — істота, яка в багатьох індоєвропейських міфологіях пов’язана з межею між життям і смертю, між домом і хаосом, між порядком і забуттям.
Аргос в «Одіссеї» є єдиним, хто впізнає Одіссея попри маскування. Старий пес лежить на купі гною, покинутий і забутий, як і сам дім царя. Він уже не бере участі в житті господарства, його тіло розкладене старістю, але пам’ять залишається незмінною. В мить, коли Аргос бачить свого господаря, він виконує останню функцію — засвідчує істинність повернення героя — і помирає. Ця смерть не є сентиментальною деталлю, покликаною викликати жаль. У трактуванні Аллена вона має ритуальний і космологічний сенс. Аргос виступає хранителем ідентичності Одіссея, останнім свідком законного порядку Ітаки. Поки пес живий, пам’ять про справжнього царя ще не зникла. Його смерть означає завершення перехідного моменту: герой повернувся і тепер має відновити світ.
У «Магабгараті» собака Юдгіштгіри виконує подібну, але ще глибшу функцію. Коли герой доходить до небесної брами, йому дозволяють увійти лише за умови, що він покине свого супутника. Юдгіштгіра відмовляється. Він не може зректися істоти, яка залишалася йому вірною тоді, коли всі інші зникли. Саме ця відмова стає фінальним випробуванням героя. Згодом з’ясовується, що собака є втіленням самого бога Дгарми — космічного закону й справедливості. Тут індоєвропейський герой проходить перевірку не силою, а моральною цілісністю. Він доводить, що не може зрадити вірність навіть заради безсмертя. Якщо Аргос підтверджує право Одіссея бути царем, то собака Юдгіштгіри підтверджує право героя бути носієм космічного закону.
У цьому порівнянні надзвичайно важливою стає думка Аллена про три функції індоєвропейського світу, сформульовані школою Жоржа Дюмезіля. Герой є справжнім лише тоді, коли здатен поєднати в собі юридичну, військову та господарсько-природну функції. Саме тому сцена із собакою стає остаточним «краш-тестом» героя. Вона перевіряє, чи не розпалася його цілісність.
Одіссей мусить довести, що він усе ще законний цар, непереможний воїн і господар землі. Аргос впізнає його — отже, юридична функція відновлена. Сцена відбувається безпосередньо перед розправою над женихами — отже, герой переходить до військової функції. Нарешті пес лежить на купі гною, що символізує занепад господарства за відсутності справжнього володаря; повернення Одіссея означає відновлення родючості й порядку. Таким чином, одна коротка сцена концентрує в собі весь космос індоєвропейської влади.
Юдгіштгіра проходить аналогічну перевірку. Він є носієм Дгарми, тобто закону; він пройшов через війну і страждання; він відмовляється зректися вірності та природного зв’язку із живою істотою. У ньому, як і в Одіссеї, поєднуються всі три функції.
Але Аллен іде далі, стверджуючи, що Одіссей узагалі є «стисненим» варіантом усіх п’яти братів Пандавів. Там, де індійська традиція розподіляє риси між кількома героями, грецька традиція концентрує їх в одній особистості. Це робить Одіссея особливо складним і суперечливим персонажем.
Від Юдгіштгіри Одіссей успадковує здатність терпіти, приховувати себе, чекати правильного моменту та відновлювати закон. Він подібно до індійського героя проходить через приниження і маскування. В образі жебрака Одіссей є не просто хитрим мандрівником, а царем, який тимчасово перебуває поза власною сутністю, ніби в ритуальному вигнанні. Від Бгіми він отримує нестримну силу і жорстокість. Помста женихам у «Одіссеї» не є поміркованим актом справедливості; вона нагадує священне винищення ворогів, характерне для архаїчного героя війни. Від Арджуни Одіссей успадковує майстерність лучника. Центральний момент повернення — випробування луком — безпосередньо перегукується з індійськими мотивами героїчного змагання за дружину. Лише справжній герой здатен натягнути священний лук, бо це є не тільки фізичним, а й космічним актом. Нарешті від Накули та Сагадеви Одіссей отримує риси господаря і майстра: він сам будує корабель, власне ложе, підтримує зв’язок із пастухами та ремісниками. Він не лише руйнує, а й створює.
Саме ця універсальність робить індоєвропейського героя настільки важливим для розуміння архаїчної свідомості. Герой не є вузькою спеціалізацією. Він не просто цар, не просто воїн і не просто мудрець. Він мусить бути цілісною моделлю світу. Його тіло, влада і пам’ять відображають структуру космосу. Коли герой зникає, світ розпадається: дім занепадає, худоба лишається без нагляду, слуги стають зрадниками, закон перетворюється на сваволю. Коли герой повертається, космос відновлюється.
Особливо важливим є мотив впізнання. В архаїчній традиції справжню сутність героя не завжди можуть побачити люди. Людське суспільство легко обманюється зовнішністю, багатством чи статусом. Натомість тварина, пов’язана з природою і смертю, бачить істину безпосередньо. Аргос упізнає Одіссея не тому, що той виглядає як цар, а тому, що між ними існує глибший зв’язок — зв’язок пам’яті, дому і долі. Собака Юдгіштгіри перевіряє героя саме тому, що втілює закон, прихований за видимістю світу. У цьому сенсі тварина стає посередником між людським і божественним.
Не менш важливим є й мотив смерті або переходу. Одіссей повертається ніби з царства мертвих; Юдгіштгіра буквально йде до небес. Собака в обох випадках супроводжує героя на межі світів. Це перегукується з давніми індоєвропейськими уявленнями про псів-провідників душ — від грецького Кербера до ведичних собак Ями. Тварина тут є охоронцем переходу. Герой не може стати повноцінним володарем або досягти безсмертя, не пройшовши через це випробування вірністю.
Отже, індоєвропейський герой у трактуванні Аллена постає не просто історичним чи літературним персонажем, а моделлю світового порядку. Його мандри — це шлях через хаос, його повернення — відновлення космосу, а його впізнання — акт сакральної істини. Пес Аргос і собака Юдгіштгіри виявляються не другорядними деталями, а ключами до розуміння давнього міфологічного мислення. Саме через них відкривається найглибша риса індоєвропейського героя: він є тим, хто здатен залишитися собою навіть тоді, коли весь світ більше не впізнає його.
Комментариев нет:
Отправить комментарий