Галина Иванкина: Шик и блеск

«Каскады драгоценностей и немножко шёлку…»
Илья Ильф и Евгений Петров. «12 стульев».

В московском Кремле сейчас проходит беспрецедентная по своему великолепию выставка — «Элегантность и роскошь ар-деко». Устроители сообщают, что «…впервые в России будет представлена коллекция женской одежды европейских домов высокой моды эпохи ар-деко из собрания Института костюма Киото, а также украшения 1910–1930-х гг. выдающихся ювелирных домов Cartier и Van Cleef & Arpels вместе с оригинальными эскизами и фотографиями из архивов». Сразу хочется предостеречь, а быть может — обрадовать: экспозиция отнюдь не ограничена рамками заявленного стиля. Ар-деко имеет строгие временные рамки. Любой культурологический словарь выдаст, что Art deco происходит от названия парижской выставки 1925 года: Exposition Internationale des Arts Décoratifs et Industriels Modernes — это если быть принципиально дотошными. Иные авторы относят к ар-деко произведения архитектуры, дизайна, ювелирного дела и моды в межвоенную эпоху, но и тут мы имеем дело с точными датами: 1918-1941.

Алина Витухновская: Геополитическая шизофрения

Ситуация вокруг Сирии начинает напоминать Карибский кризис времён Хрущёва. В октябре 1962-го года Советский Союз попытался разместить на территории Кубы технику и вооружения, включая ядерные средства. Подобный шаг как никогда в истории, поставил мир на грань начала полномасштабного конфликта, в котором могли быть задействованы самоубийственные арсеналы.

При этом, в отличии от нынешней обстановки, СССР находился в начале гонки вооружений и обладал серьёзным экономическим, военным, ресурсным и, что немаловажно, идеологическим потенциалом. Всем этим ныне не может похвастаться путинская Россия, сохраняя прежнюю советскую авантюристскую браваду. И если тогда, в виду осознания неизбежности войны, были предприняты беспрецедентные дипломатические усилия, в итоге приведшие к разрядке, то в настоящем — в силу пересменки в руководстве США и отчаянии российских агитпроповцев, ситуация грозит перейти в патовую область — во всяком случае формальных переговоров.

Однако, учитывая тотальную экономическую несостоятельность России, картина сирийского кризиса скорее напоминает некий полуутопический, полупостмодернистский сюжет. Россия действительно давно живёт в состоянии шизоидного, помутнённого, виртуального самообмана, в котором она является и «сверхдержавой» и «ведущим мировым политическим игроком» и чуть-ли не «настоящей Европой»(!) — полный клинический набор геополитического пациента.

Ярослав Галущак: Праці Степана Миколайовича Борчука на сторінках наукових періодичних видань ПНУС (до 50-ліття)

Народився С. М. Борчук 29 жовтня 1966 року у селі Любківці Снятинського району Івано-Франківської області. В 1984 році закінчив Вовчківську середню школу і поступив у Івано-Франківський державний педагогічний інститут ім. В. Стефаника, який через службу в армії закінчив у 1991 році.

По закінченні інституту вчителював у школі (1991 – 1994 рр.). У 1994 – 1995 роках працював старшим лаборантом кафедри нової і новітньої історії Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. З 1995 по 1998 рік навчався в аспірантурі ПУС. В 1999 році С. Борчук успішно захистив кандидатську дисертацію в Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича. А в 2015 році С. М. Борчук успішно захистив докторську дисертацію. На сьогоднішній день Степан Миколайович є професором кафедри всесвітньої історії факультету історії, політології і міжнародних відносин.
Напрямками наукових інтересів С. М. Борчука є дослідження творчого доробку та діяльності українських істориків та громадських діячів Галичини ХІХ – ХХ ст., історія студентського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., проблеми військової історії ХХ ст., українська енциклопедична традиція ХІХ – ХХ ст.

Коротко ознайомившись з біографією, науковим шляхом та напрямками досліджень С. М. Борчука, переходимо до теми нашого дослідження, до публікаторської діяльності вченого, до його статей на шпальтах наукових періодичних видань ПНУС, що містяться в читальному залі суспільних наук.

Сергій Дацюк: Ключові проблеми існування України

Періодично Україна опиняється на перепутті. І в цей час потрібно знову і знову задавати собі питання – навіщо нам бути разом, який в цьому смисл і які можуть бути позитивні перспективи.

Скоро вже три роки з початку Революції Гідності, і ці питання знову мають бути поставлені.

За цей час українській громаді в персоніфікації своїх інтелектуалів багато чого важливого довелося зрозуміти:

1) Україна — це країна Фронтиру, що періодично змінює свою орієнтацію на інші сусідні цивілізації, оскільки її власного цивілізаційного потенціалу не вистачає на самостійну цивілізаційну суб’єктність;

2) національний проект України в самому своєму підході як мовно-культурний доволі слабкий в цивілізаційному плані, бо не містить ані інноваційної системи мотивацій, ані сучасного управлінсько-організаційного підходу, тому він неадекватний нинішнім інтеграційним тенденціям Європи і неконкурентний її іншим національним проектам;

3) в Україні системним чином присутня Росія, тобто як культура, як уявлення про домінантний (імперський) спосіб організації політико-економічного простору, як традиція еліти упосліджувати власну громаду через протилежні уявлення про організацію суспільства (солідаризм та елітаризм) – саме тому боротися проти Росії так важко;

4) колоніалізм в Україні спричинив глибокі системні травми, зокрема завдяки нав’язаній довгим колоніальним існуванням інтелектофобії країна неспроможна ні на власні інновації, ні навіть на власні ініціативи, зокрема і перш за все, щодо криз, революцій та воєн;

5) українське суспільство здатне на короткотермінове напруження в ситуаціях періодичних криз (циклічні революції і недовгі війни), але погано пристосоване до тривалого тиску на владу, до тривалої трансформаційної роботи, до тривалого збройного опору – воно легко впадає в соціальну депресію, піддається дезорієнтації і зазнає каналізації енергії на внутрішні конфлікти;

6) нарешті, український колоніальний правлячий клас (вічні компрадори) майже не здатен до переосмислення та трансформації держави, цей правлячий клас шукає не єдності та незалежного розвитку країни, а зовнішньої міжнародної підтримки, уникаючи власних ризиків та власних добровільних затрат економічного, політичного та культурного характеру.

Ці проблеми мають фундаментальний і системний характер. Допоки хоча б третина людей, що здатні приймати рішення в Україні на різних рівнях, не усвідомлять їх наявність і не почнуть з ними працювати, Україна знаходитиметься в безпосередній небезпеці повного руйнування.

Игорь Галущак: Украина-Молдова: по оба берега Днестра

Сегодня в США и Японии доля малых предприятий в ВВП этих стран составляет в среднем 53%, а в странах ЕС и Китае — 65%. Тогда как в Украине и Республике Молдова доля малого бизнеса в ВВП не превышает и 15%! Между тем, малое и среднее предпринимательство — это, в первую очередь, основа для формирования среднего класса и сглаживания социального неравенства.

Ведь без малого и среднего бизнеса не обойтись, особенно в небольших населенных пунктах, а также в сфере услуг или там, где нужна конкуренция между поставщиками. А самодеятельное предпринимательство — основа устойчивого развития экономики страны в целом путем обеспечения конкурентоспособности и поступлений ВВП, социальной защищенности общества, формирования и поддержания среднего класса. Поэтому малый бизнес как институциональный сектор экономики давно уже стал доминирующим по численности и объемам производства в ведущих странах мира.

В современных условиях глобальных изменений в экономике Украины и Республики Молдова, появления новых хозяйственных структур различных форм собственности и расширения границ рынка в контексте экономических связей важное место занимают вопросы рационального и эффективного ведения малого и среднего предпринимательства, выявление факторов, негативно влияющих на его деятельность. Теперь перед обоими государствами стоит сверхактуальная задача — использовать преимущества предпринимательского сектора как мобильной, гибкой и эффективной системы хозяйствования, организации товарного производства, торговли, услуг, других видов предпринимательской активности для подъема и структурной перестройки региона, повышения уровня занятости и благосостояния населения.

10 жовтня 1835 року загинув Кармалюк Устим Якимович — український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту

10 жовтня 1835 року загинув Кармалюк Устим Якимович-український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту.

Народився у селі Головчинці (нині Кармалюкове) Літинського повіту Подільського воєводства (згодом губернії) в родині кріпака Якима Кармалюка 27 лютого 1787 року. Про ранній період життя відомо небагато крім того, що він володів грамотою та достатньо розумівся у російській, польській мовах та в їдиші. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії. Проте Устим Кармалюк втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів.

1813 — разом з Д. Хроньом Кармелюк утік з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському й Ольгопільському повітах.

Ігор Галущак: Коктебель: кіммерійська легенда Криму

Назва кримського селища міського типу Коктебель означає «Країна блакитних вершин», а розташоване селище в  мальовничій долині, біля східного підніжжя Карадагу. Відтак, оздоблює цю угловину низка невисоких, оголених, сіро-палевих гір-пагорбів. У Коктебелі особливий мікроклімат: він формується під впливом теплого моря, невисоких гір і недалекого степу. Це й обумовлює наявність прозорого повітря, напоєного ароматом полину, що освіжається легкими чорноморськими бризами.

Точної дати народження Коктебеля ніхто не знає. Багато вчених припускають, що на початку I тисячоліття до нашої ери в цих місцях жили легендарні кіммерійці —  один з найдавніших древніх народів у Криму. Проте відомо, що вже в VIII столітті з Різдва Христового на його території знаходилось велике середньовічне поселення. Це вже тоді було велике портове місто. Його жителями стали нащадки таврів і скіфів, асимільовані греками, сарматами та аланами. У Х столітті поселення  зруйнували печеніги. А на старовинних мапах позначена венеціанська гавань Каліера, яка виникла на цьому місці в XII, або ж у XIII століттях. На початку XIX століття біля підніжжя стародавнього згаслого вулкана Карадаг оселилися вихідці з Болгарії. Й донині цей район селища йменується Золота балка (Злата балка).

Ігор Галущак: Пересопницьке Євангеліє – духовна Першокнига України

Невеличке село Пересопниця, що на Рівненщині, нині належить до Верхівської сільської ради. А колись воно було велелюдним центром одного з удільних князівств періоду протистоянь київських та волинських Рюриковичів за Погорину, землю, яка продовжувала історію та традиції першої слов’янської держави – Дулібія. Нині науковці гіпотетично припускають, що в XIII ст. древня Пересопниця була зруйнована монголо-татарськими військами, хоча чітких даних про цю подію немає. До того ж відомо, що монголи не прагнули руйнувати культові центри інших народів без вагомих на те причин. Тому, скоріше за все, Пересопниця тоді не зазнала якихось надзвичайних поневірянь. Натомість сучасна руйнація до цього села наприкінці XX ст. вже підходила впритул. І, мабуть, його б спіткала доля багатьох поступово вимираючих сьогодні невеликих сіл українського Полісся, коли б воно не було батьківщиною нині відомого всім рукописного Пересопницького Євангелія, створеного у середині XVI ст. в місцевому монастирі. Щоправда, завдячувати тому пересопнівчани, мабуть, мають насамперед першому Президентові Незалежної України Леонідові Кравчукові, уродженцеві цих країв. Адже саме він започаткував традицію приносити присягу на вірність Україні на означеному рукописному святому письмі. До речі, нині в новозбудованому культурно-археологічного центрові «Пересопниця», що функціонує як відділ Рівненського обласного краєзнавчого музею, автентичного Євангелія немає. Це – факсимільна копія. Оригінал зберігають в Києві, в бібліотеці імені Вернадського. І тільки раз на п’ять років його доторкається рука кожного новообраного президента України.

Сергей Путилов: Почему Россия бомбит Сирию?: Ответ дают библейские пророчества

(фрагмент книги Последняя мировая. Минуты до сирийского Армагеддона. — Москва, 2016, издательство Алгоритм).

Сергей Путилов — журналист, писатель-востоковед

Вступление России в войну в Сирии было предсказано за тысячи лет до того как 30 сентября 2015 года первые российские бомбы упали на эту страну. Согласно библейским предсказаниям в конце времен могущественный северный народ по имени Рош нападет на народ Божий — Израиль. Сирия — лишь промежуточная остановка на пути антихристова воинства Гога и Магога, которое поляжет костьми в Святой земле. Основное направление удара четко прослеживается с севера на юг: Донбасс-Крым-Сирия, строго по меридиану от Москвы до Иерусалима. Следует ли предположить, что после Сирии следующей целью антихристова воинства которое согласно Библии придет «от пределов севера» станет дом народа Божьего — Израиль? Если это действительно так, то если верить Библии — Армагеддон уже не за горами.

«России предназначено огромное значение. Она будет преобладать над вселенной. В 38-ой и 39-ой главах пророка Иезекииля описаны могущество, многочисленность северного народа, названного Россом; этот народ должен достичь огромного вещественного развития пред концом мира, и заключить концом своим историю странствования на земли человеческого рода«, — написал еще в 1863 году Св. Игнатий (Брянчанинов). Не только у западных, но и у ряда отечественных богословов нет никаких сомнений, что Гог из земли Магог из пророчества Иезекииля, главы 38 и 39, означают антихриста и Россию. Именно этот смысл, кстати, вкладывал и глашатай «холодной войны» Рональд Рейган в выражение «империя зла». Главы 38 и 39 книги пророка Иезекииля настолько примечательны, что имеет смысл процитировать их более подробно. «И было ко мне, -говорит святой, — слово Господне: Бог: вот, Я – на тебя, Гог, князь Роша, Мешеха и Фувала! И поверну тебя, и вложу удила в челюсти твои, и выведу тебя и все войско твое, коней и всадников, всех в полном вооружении, большое полчище, в бронях и со щитами, всех вооруженных мечами, Персов (иранцев) Ефиоплян, Ливийцев с ними, всех со щитами и в шлемах, Гомера со всеми отрядами его, дом Фогарма, от пределов севера, со всеми отрядами его, многие народы с тобою. Готовься и снаряжайся, ты и все полчища твои, собравшиеся к тебе, и будь им вождем. После многих дней ты понадобишься; в последние годы ты придешь на землю, избавленную от меча, собранную из многих народов, на горы Израилевы, которые были в постоянном запустении, но теперь жители ее будут возвращены из народов, и все они будут жить безопасно. И поднимешься, как буря, пойдешь, как туча, чтобы покрыть землю, ты и все полчища твои и многие народы с тобою» (Иез.38, 1-9).

Елена Герасимова: Предустановления иудаизма (о роли закона от Моисея в гипостазировании «Зла»)

(

 1. Поляризация стихии избыточного. (Культивирование избытка и борьба с нехваткой.)

Пожалуй, как раз сейчас, как никогда ранее, следовало бы вспомнить о том, кем или, вернее, чем вообще является Жертва. Я полагаю, что отправным пунктом для обретения подлинного ответа должен стать тот особый первоначальный тип опыта (1), из сердцевины которого произрастают не только собственно первобытные и архаичные верования, но и вся сфера святого вообще, и в среде которого проявляются как исконная суть феномена жертвы, так и первозданное состояние порождающей ее стихии (2).

Общеизвестно, что этот базовый опыт, во-первых, свидетельствует о том, что изначально «объект», предназначенный для принесения в жертву, в отличие от всех прочих, является непосредственной данностью некой неистощимой избыточности, или чрезмерным даром особых сил, первоначально воспринимаемых в качестве Богов, – то есть, тех самых всеобщих условий самого Бытия, которым духовная мысль придает не иначе как собственную форму, или же форму сакрального как такового, – и в силу этого получает статус священного. И как раз потому, что он представляет собой чрезмерный дар самих тех особых сил, первоначально воспринимаемых как Богов, который предполагает осуществление ритуала их превосходящего отдаривания, – то есть, исходя из созидаемой духовной мыслью собственной формы, или же формы сакрального как такового, которая, в свою очередь, задает практику его приумножения, – он становится еще и приращенным избытком. И наконец – как раз поскольку он полагает осуществление ритуала и непременно превосходящего отдаривания, который вызывает чрезмерное приращение и самой этой некой неистощимой избыточности, – то есть, в силу той практики приумножения, которая, в свою очередь, воссоздает те же самые всеобъемлющие условия самого Бытия, – он оказывается также и приращающим избытком.

Однако, тем самым этот же опыт указывает, во-вторых, на то, что в той перспективе, в какой вообще этот именно сущностно неистощимый чрезмерный избыток остается единственным освящаемым объектом, – то есть, той созидаемой духовной мыслью собственной формы, или же формы сакрального как такового, которая задает практику его приумножения, – и фундаментальные практики в целом развиваются исключительно в направлении его превосходящего приращения. И как раз поскольку и фундаментальные практики в целом развиваются только лишь в направлении его превосходящего приращения, – то есть, исходя из той практики приумножения, которая, в свою очередь, воссоздает те же самые всеобъемлющие условия самого Бытия, – в стихии избыточного сохраняется ее изначальная однородность. И наконец – как раз потому, что в стихии избыточного сохраняется ее изначальная однородность, – то есть, в тех самых всеобщих условиях самого Бытия, которым духовная мысль, в свою очередь, придает не иначе как собственную форму, или же форму сакрального как такового, – идее святого присуща исходная однозначность.

Все это значит, что в русле этого опыта, исходя из ее исконной причастности именно неистощимой избыточности, предназначена к освящению и подлежит приращению вся область жертвенного целиком. И, соответственно, эта же область жертвенного целиком осуществляет приращение и предполагает освящение, в силу ее исконной причастности, именно неистощимой избыточности. А потому – как таковой феномен палача вообще либо не обретает существования, либо же не имеет к ней отношения.

Ігор Галущак: Донбас і Крим: ціна повернення (в Україні з’явилась англомовна версія однойменної монографії )

Нині у Львові підбивають багатовимірні підсумки нещодавнього і вже ХХІІІ-го за ліком Національного «Форуму видавців у м. Львові». Зокрема, підсумовують і результати багаточисельних панельних дискусій, котрі відбулись у межах Форуму. А приводом для однієї з таких дискусій і, мабуть, з найактуальніших, стала нещодавно видана Національним інститутом стратегічних досліджень (НІСД) англомовна версія монографії науковців цього інституту «Донбас і Крим: ціна повернення» — «Donbas and Crimea: return at what price?» (http://www.niss.gov.ua/articles/2065), яку, до речі, було удостоєно Персональною відзнакою Президента Форуму видавців Олександри Коваль.

Відтак, про панорамне бачення майбутнього України в цьому контексті розпитувала учасників модератор дискусії Оксана Розумна, завідувачка сектору культурної політики відділу гуманітарної безпеки НІСД і водночас поетеса, котра презентувала власні книжки на Форумі видавців. А свої питання вона ставила Олександрі Ляшенко, ученому секретарю НІСД, Євгену Магді, політологу, доценту НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», головному редакторові часопису «Ї», політологу Тарасові Возняку та директорові регіональної філії НІСД у м. Львові, к. е. н. Володимиру Волошину.

Слід зазначити, що блакитна зала Палацу Потоцьких ледь вмістила усіх бажаючих долучитися до відвертої розмови. Отож активна слухацька аудиторія була дуже різноманітною: і люди поважного віку, і молодь, і науковці, і освітяни, і журналісти, і представники органів влади, і, навіть, один зарубіжний гість (Німеччина). Була дуже широкою й географія тих, хто завітав на дискусію: і Захід, і Схід, і Крим. Неупереджено та відкрито говорили учасники і про той стрес-тест для глобальної та національної безпеки, яким стала збройна агресія Росії проти України і цивілізованого світу, і про наших «друзів» та «ворогів»; і про Наш Крим, і про Донбас та сценарії їхнього повернення. Говорили й про те, що, як не дивно, але саме зараз найкращі часи для змін. Адже Україна – хай хто б там що говорив, живе, розвивається у сучасному світі та крокує в майбутнє. Відтак, наше суспільство має шанс для інтенсивного прогресу і навіть якісного історичного перетворення. Причому настільки потужного, що створить довкола себе своєрідне гравітаційне поле не лише із втрачених територій, а й суміжних регіонів сусідніх держав.

Екатерина Амеян: Взгляд со стороны: конференция имени Юрия Селезнева в Краснодаре

23сентября 2016 г. в Кубанском государственном университете состоялась III Международная научно-практическая конференция «Наследие Юрия Селезнева и актуальные проблемы журналистики, критики, литературоведения, истории». В рамках конференции обсуждались проблемы современной литературы и журналистики.
Юрий Селезнев — советский литературовед и литературный критик, родившийся на Кубани. Поэтому вот уже в третий раз в Краснодаре проходят «Селезневские чтения». Организовал конференцию Юрий Павлов, профессор КубГУ.
Гостями и участниками конференции стали такие известные в литературной сфере фигуры, как Н.И. Осадчий, В.В. Дворцов, Е.А. Золотова, Ю.В. Козлов, А.И. Казинцев, С.С. Куняев, В.И. Лихоносов, Ю.М. Лощиц, С.Н. Макарова, П.Беседин, А.Н. Тимофеев, В.И. Шульженко, Татаринов А.В.
Известные критики, литературоведы и писатели выступили перед студентами и гостями с докладами. Эта конференция играет огромную роль для всех, кто имеет какое-то отношение к литературе и журналистике. Прежде всего  хочу рассказать о своих впечатлениях. Мне, как молодой писательница, было очень интересно слушать критиков, писателей, ученых. Я пыталась уловить каждое их слово, вдуматься в каждую фразу, проникнуть в самую суть высказанных мыслей. А самое главное, хотелось понять, существует ли в России литературный процесс и в каком направлении двигается литература. На эти сложные вопросы, как мне кажется, я услышала ответы, может, недостаточно исчерпывающие, но все же…
Все выступившие писатели, критики, журналисты затронули актуальные проблемы. Всех было интересно слушать. Их пламенные речи, которые исходили из встревоженных душ, их доклады раскрыли все глубину проблем литературы, а через нее-реальности, современности. Но я подробнее остановлюсь на тех выступлениях, которые мне показались особенно яркими и впечатляющими. Не ставлю своей целью «сухую» передачу информации, их дословных речей. Ведь для каждого студента ценность конференции в том, чтобы почерпнуть для себя то, что способно их вдохновить, встревожить для стремления к достижению благих целей.

Реакция индийской общественности на снос храмов

В. Венугопал — руководитель организации и ашрама великого индийского святого Брахмананда Шри Шивапрабхакара Сиддха Йоги (Омалур, штат Керала, Индия), учение в традиции которого преподавалось в монастыре Дивья Лока

Это черный день в истории России, разбивший сердца всех индусов и последователей святого Шри Шивы Прабхакары Сиддхайоги во всем мире. Это позор властей, поддерживающих христианское лобби и работающих против индуистов в России, препятствующих их деятельности.

12 августа ранним утром силовые структуры вторглись в монастырь Дивья Лока и сообщили о том, что они собираются снести храмы. Дивья Лока — индуистский монастырь, созданный уважаемым Свами Вишнудевананда Гири в 17 км. от ближайшего г. Ветлуга Нижегородской области. Этот прекрасный оазис, панорамное и божественное место располагалось на более чем 100 акров земли у кромки таежных лесов на берегу реки Ветлуга. Монастырь включал 3 храма и здания для проживания и проведения богослужений и лекций. Свами Вишнудевананда Гири построил эти храмы и основал монастырь по благословению его гуру Шри Шивапрабхакара Сиддха Йоги, который попросил Свами Вишнудевананду основать в России монастырь и построить храмы. После окончания коммунистической эпохи Свами выполнил наставления учителя и построил монастырь и храмы, чтобы распространять учение йоги Шри Шивапрабхакара Сиддха Йоги в России. Большое число русских искателей привлекла его идеология, основанная на любви, братстве и мире. Свами написал множество духовных книг об аспектах йоги и имеет много  учеников по всему миру. Христианскими фундаменталистами и фанатиками был инициирован процесс прекращения его деятельности в России. С помощью местных властей в Нижнем Новгороде они подали жалобу на Дивья Локу и заблокировали деятельность монастыря. Они хотели остановить функционирование Дивья Локи и распространение учения Шри Шивапрабхакара Сиддха Йоги в России.

Елена Герасимова: Эксцентричность тождества (эскиз сравнения классической и неклассической онтологии)

1. Два образа философии.

Не случайно книга Делеза «Различие и повторение», представляющая собой событие разрыва с господствовавшей более двух тысячелетий стратегией философствования, начинается с фразы «повторение не есть общность» (1). Тем самым он навсегда устанавливает водораздел между всей философией «от Аристотеля до Гегеля, включая Лейбница» (2), то есть философией Тождества, и призванной, по его мнению, вытеснить ее философией Различия.
Так, философию Тождества определяет стремление найти в основе всех вещей и явлений мира какой-либо общий принцип. Результатом такой установки становится универсальная классификация, внутри которой явления и вещи упорядочены по степени соответствия исходному принципу. Основными способами упорядочения являются аналогия и эквивалентность. Аналогия обусловливает качественную целостность классификации с присущей ей иерархией. При этом то, что характеризуется абсолютным соответствием принципу, окажется в качестве всеобщей идеи на вершине иерархии и в то же время, в качестве ее носителя – субстанции, ляжет в основу всех явлений и вещей. Соответственно эквивалентность определяет количественные рамки классификации. При этом явления и вещи, не соответствующие данному принципу, то есть не попадающие под аналогию или выпадающие из эквивалентности, остаются просто за пределом данной картины мира. Тем самым исходная установка философии Тождества постулирует, в конечном счете, наличие единого центра мира (принцип-идея-субстанция) и заданных им границ (явления и вещи, отобранные посредством аналогии и эквивалентности), которыми и определяется стихия общности.
Между тем, в мире существует множество повторяющихся явлений и вещей, которые, тем не менее, могут быть объяснены с точки зрения того или иного общего принципа разве что частично, либо же – не могут быть объяснены исходя из данного конкретного принципа, или, наконец, не могут быть объяснены на основе принципа вообще. Так, например, Человек, представляемый в качестве статистической единицы, есть не более чем элемент общности, но как незаменимая индивидуальность он является объектом повторения. Уникальность произведения искусства, особенность периодически возобновляющегося праздника или ритуала, символическая равноценность дара в противовес экономической эквивалентности сделки, непредсказуемость события, изменившего ход истории, – это все то, что не соответствует критериям системы общности, но постоянно повторяется.
Именно выделение подобных явлений и вещей ляжет в основу исходного противопоставления Делезом общности и повторения. Так, общность есть нечто, состоящее «из двух больших классов – качественного класса подобного и количественного класса равноценного» (3) и функционирующее циклично. В рамках общности, отмечает Делез, любой элемент может быть замещен другим. Что же касается повторения, то его объектом, наоборот, является «особенность, не подлежащая обмену или замещению» (3). Одним словом, в противовес «общности как общности частного» (3), Делез выдвигает «повторение как универсальность особенного» (3) и приходит к выводу, что «различие между повторением и подобием, даже наиболее значительным, сущностно» (3).

Ігор Галущак: Дрогобич має найдревнішу дерев’яну сакральну пам’ятку

Декілька  років тому львівська культурна громадськість  відзначила 250 років з часу побудови найстарішої нині у Львові дерев’яної бойківської церкви, котра тепер розташована в паркові-заповіднику «Шевченківський гай». Означена церква є унікальною пам’яткою бойківської карпатської сакральної архітектури. Свого часу завдяки сприянню великого духовного провідника — митрополита Андрея Шептицького, церква Св. Миколая була перевезена із с. Кривки (тепер Турківського району Львівської обл.) до міста Лева та встановлена у тій його частині, де з ініціативи митрополита створювалася Свято-Іванівська лавра Студійського уставу. У 1931 році церква була заново змонтована та освячена як храм Премудрості Божої.

Проте сусід Львова, ще більш древній Дрогобич, сьогодні може пишатися тим, що має ще старшу бойківську карпатську дерев’яну сакральну пам’ятку – церкву святого Юра. Тим більш, що  на 37-й сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Камбоджі бойківська дрогобицька церква Святого Юра була внесена до переліку 16-ти найстарших дерев’яних церков Карпатського регіону Польщі та України. А історія її споруди належить ще до кінця XIV – початку XV сторіч. У 1656 році вона була перенесена у Дрогобич з карпатського села Надіїв, що поблизу міста Долина (нині – Івано-Франківська обл.). Цю церкву дрогобицькі міщани обміняли на … сіль, а потім розібрали та перевезли до рідного міста на yur2волах. Встановили її на місці попередньої церкви, що згоріла, а у 1678 році збудували поруч дзвіницю.

Церкву святого Юра згодом декілька разів ремонтували, але вона й донині не втратила свого первісного вигляду. А Карпатському краї в тамтешні часи при житловому чи церковному будівництві все робилося, так би мовити «без жодного цвяха», себто без застосування будь-яких металевих скріпів. Тодішні майстри-будівничі того й не потребували, оскільки знали «дух» дерева та були з ним на «ти». Конструкція ж дрогобицької церкви – дерев’яна тридільна (тризрубна) з квадратною головною навою й двома гранчастими бічними криласами та зрубами вівтаря й притвору (бабинцем). Низ церкви обведений широкою опаскою у вигляді аркади-галереї на стовпах. Над бабинцем є хори з аркою-галереєю та Введенська каплиця. Церква увінчана над головними зрубами трьома верхами, а криласи — малими верхами з одним заломом, причому всі — на восьмибічних підбанниках.

Внутрішнє  опорядження церкви розписане фресками, виконаними під керівництвом карпатського генія тодішньої епохи – Стефана-маляра (Медицького). Крім релігійних композицій («Страсті Христові»), тут присутній багатющий декоративний орнамент переважно рослинного характеру. А іконостас маляра Стефана («Акафіст Богоматері», «Діяння апостола Павла», «Відсічення голови Великомученика Юрія») виконаний ним в коричнево-вохристій та оливково-зеленій гамах. Отож, скромними малярськими засобами середньовічний карпатський митець надав індивідуального, майже портретного виразу зображуваним постатям.

Слід зазначити, що посольство США в Україні ще 2013 року надало грант у розмірі 85 тисяч доларів на реставрацію церкви Св. Юра. Чимало реставраційних робіт тут нині вже зроблено, але зрозуміло, аби остаточно віднови вити весь сакральний комплекс, цих коштів недостатньо. Відтак, видається тут дрогобицька громада мала би брати приклад зі Львова, де подібні пам’ятки  нині відновлюють як коштом міського бюджету, так і на доброчинні пожертви самих львів’ян.