Скоро вже три роки з початку Революції Гідності, і ці питання знову мають бути поставлені.
За цей час українській громаді в персоніфікації своїх інтелектуалів багато чого важливого довелося зрозуміти:
1) Україна — це країна Фронтиру, що періодично змінює свою орієнтацію на інші сусідні цивілізації, оскільки її власного цивілізаційного потенціалу не вистачає на самостійну цивілізаційну суб’єктність;
2) національний проект України в самому своєму підході як мовно-культурний доволі слабкий в цивілізаційному плані, бо не містить ані інноваційної системи мотивацій, ані сучасного управлінсько-організаційного підходу, тому він неадекватний нинішнім інтеграційним тенденціям Європи і неконкурентний її іншим національним проектам;
3) в Україні системним чином присутня Росія, тобто як культура, як уявлення про домінантний (імперський) спосіб організації політико-економічного простору, як традиція еліти упосліджувати власну громаду через протилежні уявлення про організацію суспільства (солідаризм та елітаризм) – саме тому боротися проти Росії так важко;
4) колоніалізм в Україні спричинив глибокі системні травми, зокрема завдяки нав’язаній довгим колоніальним існуванням інтелектофобії країна неспроможна ні на власні інновації, ні навіть на власні ініціативи, зокрема і перш за все, щодо криз, революцій та воєн;
5) українське суспільство здатне на короткотермінове напруження в ситуаціях періодичних криз (циклічні революції і недовгі війни), але погано пристосоване до тривалого тиску на владу, до тривалої трансформаційної роботи, до тривалого збройного опору – воно легко впадає в соціальну депресію, піддається дезорієнтації і зазнає каналізації енергії на внутрішні конфлікти;
6) нарешті, український колоніальний правлячий клас (вічні компрадори) майже не здатен до переосмислення та трансформації держави, цей правлячий клас шукає не єдності та незалежного розвитку країни, а зовнішньої міжнародної підтримки, уникаючи власних ризиків та власних добровільних затрат економічного, політичного та культурного характеру.
Ці проблеми мають фундаментальний і системний характер. Допоки хоча б третина людей, що здатні приймати рішення в Україні на різних рівнях, не усвідомлять їх наявність і не почнуть з ними працювати, Україна знаходитиметься в безпосередній небезпеці повного руйнування.
Давайте подивимося на найбільш масштабні процеси перетворень в Україні за останній післяреволюційний час.
Український правлячий клас в перший час після революції, коли це тільки і було можливо, дозволив представникам колишнього режиму Кривавого Президента уникнути покарання та не пішов на процес радикального відшкодування нанесених ними збитків країні (не повернув вкрадене). Це означає, що етичні установки правлячого класу не змінилися – збагачення та влада, а не солідарний розвиток країни, продовжує бути головною мотивацією правлячого класу. Це продовжує руйнувати суспільну довіру в країні.
Український правлячий клас оформив змову старого та нового владного режимів у вигляді олігархічного консенсусу. Проблему офшорів, підняту у вигляді антипрезидентського скандалу, затемнили спеціально організованими скандалами проти борців з корупцією і проти критиків Президента. Проблему олігархічного консенсусу загнали вглиб – економічні монополії досі непорушні, через тарифи основний тягар за економічну кризу переклали на громаду, великі державні корпорації та організації (Митниця, Нацбанк, Нафтогаз і т.д.) продовжують приховувати прибутки від держбюджету для наступного розкрадання. Це означає, що основні економічні установки правлячого класу не змінилися – солідарний добробут програв клановому збагаченню. Це продовжує руйнувати суспільну довіру в країні.
Правлячий клас не зміг реформувати політичну систему та продовжує ігнорувати зміну соціальної структури суспільства – незаконне обрання Уряду, який діє в інтересах олігархів і саботує реформи, подовження існування нелегітимного Парламенту, збереження і поступова подальша авторитаризація Президентського клану. Це означає, що політичні установки правлячого класу не змінилися – замість стимулювання зростання середнього класу та його представлення в політиці продовжується стимулювання олігархічних кланів та зберігається їх домінування в політичній системі. Це продовжує руйнувати суспільну довіру в країні.
Український правлячий клас не знайшов в собі сили на власні інновації чи принаймні власні ініціативи в ситуації війни. «Мінські домовленості» як процес відмови від власної суб’єктності України в геополітичних питаннях не має перспективи. Цей процес створює можливості для продовження геополітичного, національно-культурного та етичного розколу в Україні. «Мінські домовленості» стали фактором генерування громадянської війни в Україні. Це продовжує руйнувати суспільну довіру в країні.
Український правлячий клас не пішов на знищення маніпулятивного формату суспільної комунікації в ЗМІ. Ток-шоу з домінуванням олігархічних політиків диктують порядок денний. Це означає, що комунікативні установки правлячого класу не змінилися – замість відкритої і проблемної загальногромадянської комунікації, продовжується нав’язування порядку денного для захисту олігархів та політиків, що їх обслуговують.
Ці установки правлячого класу неможливо подолати ні переконанням, ні страхом війни чи революції, бо українське суспільство дуже миролюбне і терпляче. Але без зміни цих установок, ситуацію в Україні не змінити.
Можна виконати всі вимоги МВФ та ЄС, але якщо немає внутрішнього рішення правлячого класу на зміну ситуації, то це нічого не дасть.
Якщо громада стомлена, в депресії і в дезорієнтації, то правлячий клас і далі саботуватиме будь-які реформи та опиратися будь-якій люстрації.
Електронне декларування без системи законодавчо оформленої люстрації через неможливість пояснити свої доходи не дасть жодного результату. Через електронне декларування ми просто побачимо те, про що і так знали або здогадувалися. Але ми не отримаємо системних змін всередині кадрового наповнення державних та муніципальних органів.
Підняття Урядом мінімальної зарплати не призведе до виходу економіки з тіні, бо не подолано системну якість – недовіру суспільства до власного правлячого класу. Допоки недовіра зберігатиметься, не буде жодного економічного, політичного та культурного розвитку в країні.
Тобто жодні половинчаті дії Парламенту, Президента та Уряду не дадуть результату. В Україні можливий лише солідарний розвиток. Українське суспільство вже неможливо розвести на розвиток і терпіння несправедливості водночас. Потрібно вибирати – або олігархічна несправедливість, або розвиток країни.
Конституційний процес через Парламент заблокований внутрішнім громадянським конфліктом щодо міжнародного тиску на Україну задля визнання особливого статусу окупованих територій. Якщо Конституанта як загальногромадський процес не відновиться, то зовнішній диктат буде реалізовано через український Парламент – народних депутатів куплять, вмовлять, залякають, і вони проголосують за нав’язані конституційні зміни.
Якщо в найближчий час українська громада не оговтається і не почне просувати громадянські ініціативи – референдум щодо окупованих територій, громадський конституційний процес, громадянську люстрацію чиновників, що не можуть пояснити свої доходи, і найголовніше – парламентські та президентські перевибори, то розпад України пошириться на інші території.
Головним позитивним продуктом всякої революції є суспільна довіра, яка породжує умови розвитку країни, запускає механізм самоорганізації, самоуправління, саморозвитку.
Зараз суспільної довіри до влади і до правлячого класу в Україні немає. Цей факт можна замовчувати і робити вигляд, що ситуація покращується. Але це саме той факт, який замовчати неможливо.
Якщо суспільна довіра після революції не відновлюється, то або настає нова революція, або країна руйнується.
Комментариев нет:
Отправить комментарий