Алексей С. Железнов-Авни: Фестиваль «Україна та Ізраїль разом!»

На фестиваль «Україна та Ізраїль разом!»  в Тель-Авиве приехали дети, чьих родителей убили российско-террористические банды, которые вторглись в Украину, сея смерть и террор. Дети пели гимн Украины и читали стихи. Стихи о своей жизни. О себе. Одна девочка, чей отец погиб от российских бандитов, не смогла прочесть и расплакалась. С ней плакал почти весь зал и я тоже не мог сдержать слез.

Да будут прокляты кремлевские фашисты и их шакалы на Донбассе.

Любого, кто тут гавкнет в защиту подонков, ждет мой бан и вечное проклятие от всех честных людей.

Фоторепортаж

Григорій Халимоненко: Тривожні симптоми

Туранли, Фергад. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVIII століття) / Фергад Ґардашкан Оглу Туранли. ― К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016. ― 606 с.

Професор-сходознавець Григорій Халимоненко, відомий в Україні й за її межами низкою праць, зокрема «Історією турецької літератури, монографією «Тюркська лексична скиба українського словника». Відомі також виступи цього науковця в українській та зарубіжній пресі стосовно розвитку сходознавства в Україні. Декотрими враженнями щодо рівня української орієнталістики ділиться професор Г. Халимоненко.

Орієнталістика здатна вносити вагомий вклад у розвиток  держави лише тоді, коли вона розвивається не лише як галузь філології, а пропонує суспільству, отже й владі, як найактуальніші дослідження й рекомендації ще й в царині історії (в цьому разі воєдино з філософією й політологією). А останнім часом в розвинутих державах почесне місце відводиться інституціям, що досліджують економіку Сходу. Що стосується цієї третьої галузі орієнталістики, то мусимо сказати, що ефективною вона може бути за обов’язкової умови: науковець-економіст повинен мати  ще й базову сходознавчу освіту. Не випадково ж в сусідній Росії інститути  чи факультети сходознавства мають три відділення: філологічне, історичне й економічне –  з низкою відповідних кафедр. Що ж в Україні? Наша орієнталістика у вищій школі, на жаль, суціль філологічна – розмову про неї варто повести за іншої нагоди, можу лише повідомити: тут є певні успіхи, але поки що це все таки «кульгава качечка». Наведу один лише приклад – за роки відновленої незалежності ми не видали підручника кримськотатарської мови українською, не підготували історії кримськотатарської літератури, не дали суспільству оновленої історії  цього народу. Ба більше, ми не маємо жодного науковця, українця за походженням, який володіє кримськотатарською. А могли й повинні були  це все зробити… Лише нещодавно відкрили у Шевченковому університеті спеціальність «кримськотатарська мова» та «історичне сходознавсто» – слава богу, але це мав зробити ще міністр освіти  за президентства В. Ющенка.

Ігор Галущак: На Верецькому перевалі незабаром постане меморіальне кладовище січовиків Карпатської України

Роботи з будівництва та облаштування меморіального кладовища січовиків Карпатської України на Верецькому перевалі нині завершуються. Принаймні, в цьому переконалися голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин і керівник КП «Доля» Святослав Шеремета, котрі разом з керівництвом району та підрядниками виїхали на місце, аби перевірити стан та якість виконаних робіт.

Довідка.

У жовтні-листопаді 2008 р. комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля» за дорученням Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій провело пошук місць поховань вояків Карпатської Січі на Верецькому перевалі. Дослідження проводилися в околиці сіл Жупани Сколівського р-ну Львівської області та Верб’яж Воловецького р-ну Закарпатської області. Як засвідчили знайдені під час розкопок матеріали, це були вояки Карпатської Січі – галичани, розстріляні на Верецькому перевалі у березні 1939 р.

Зазначимо, що військовим органом Карпатської України була мілітарна організація «Карпатська Січ», початки якої сягають листопада 1938 року. Своїм основним завданням організація вважала захист Закарпаття від нападів угорських і польських диверсійних загонів.

Найбільша битва розгорнулась 15 березня на Красному полі – рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. В цьому бою загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців.

На центральному напрямі бої відбулися на околиці міст Сваляви та Іршави. Січовики втратили близько 200 убитими і понад 400 пораненими; в полон було взято біля 300 осіб.

У боях по лінії фронту від Королева до Хуста угорці полонили багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан.

18 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України припинили опір. Убитих січовиків поховали на Верецькому перевалі, за кілька метрів від лінії тодішнього кордону. На братській могилі поставили дерев’яний хрест.

Сергей Путилов: «Сирийская рулетка» Путина

Сергей Путилов, Духовно-переселенческое движение «Ойкумена»

Американская бомбежка крылатыми ракетами союзника Москвы, Сирии, показала, что Трамп, в отличие от Обамы, с Кремлем шутить не намерен. Нет никаких сомнений, что бессмысленный с военной точки зрения массированный удар «томагавками» адресовался не столько Асаду (обвиненному в применении химического оружия), сколько Путину. Новый американский президент, окруживший себя генералами и поставивший на пост главы Пентагона Джона Нормана Мэттиса по кличке «Бешеный пес», с ковбойской лихостью показал хозяину Кремля его истинное место не только на Ближнем Востоке, но и в мире. Характерно одно из выражений Мэттиса, проявившего себя решительным и опытным командиром во время войны в Ираке»: «Будьте предельно корректны, профессиональны, но при этом имейте заранее в голове план как убить каждого, кто приближается к вам».

Неожиданная для кремлевских «трампоманов» бомбардировка сирийской базы показала в каком стиле Белый дом намерен утверждать в дальнейшем свое мировое доминирование. Спуску не дадут никому, даже режиму в Северной Корее, бряцающему своим ракетным арсеналом и к берегам которого была направлена группировка флота США. Для тех кто сомневается в лидерских качествах Америки заготовлена «мать всех бомб», сброшенная на афганских талибов. Очевидно, что напряженность, основная линия которой проходит между сферами влияния России и развернувшей гонку вооружений Россией, будет и дальше расползаться по планете. Очевидно, следующим шагом станет укрепление военной мощи Евросоюза, который видит угрозу своей безопасности в эскалации конфликта на Донбассе, присоединении Крыма к России и размещения наших ракет «Искандер» у восточных границ Североатлантического альянса. Вашингтон уже потребовал от расслабившихся европейских союзников вносить требуемые 4 процента ВВП на укрепление НАТО, о чем те позабыли со времен окончания «холодной войны». В Европу перебрасываются новейшие американские истребители Ф-35, созданные по технологии «стелс».

Роман Лебедев: Обратный взгляд в Черное Солнце

Как-то раз ко мне пришла идея обратного взгляда. Заглянуть внутрь своих глаз своими же собственными глазами. Позже, проводя некоторые эксперименты по астральному выходу из тела, у меня почти спонтанно получилось обратить свое сконцентрированное внимание, т.е. взгляд своих глаз внутрь мозговой коробки, где была обнаружена Живая Чернота:

Я пытаться создавать внутри своего мозга область, состоящую из кромешной тьмы. Сформированное мной облако тёмного тумана стремительно увеличивалось в размерах, его чернота сгущалась, и вот уже почти все просторы, которые я смог лицезреть в своём черепе, налились абсолютно чёрной материей. Живая Чернота, протекая по глазным нервам, наполнила оба глазных яблока, и уже не я наблюдал за ней, а она пыталась вырваться из недр небытия [Бытия!] в окружающее пространство моей комнаты. Интересно, но я буквально физически, глазами, внутренней частью костей черепа ощущал давление, оказываемое сей субстанцией.

Помимо данного чёткого образа, поглотившего всё моё внутреннее существо, у меня было ясно сформулированное желание, намерение, волевой акт: прорвать черноту ментального барьера и проникнуть в Потусторонний Мир. Казалось, что состояние, в котором я находился, длилось уже целую вечность. Состояние, когда столкнулись в жесточайшей битве мир Нави и мир Яви. Противостояние, в котором концентрация и напряжение двух миров достигли своего пика, и эта борьба происходила у меня в голове, охватив постепенно и всё моё тело.

В этот самый момент произошло настоящее чудо, которое я не мог себе ни вообразить, ни представить. Я испытал чувство взлёта, как будто всего меня вырвали с кровати и быстро понесли куда-то ввысь за грани нашей Вселенной.

Тарас Журба: Желтый шаманизм

Желтый шаманизм — уникальное духовное течение, возникшее в начале второго тысячелетия нашей эры на территории современных Монголии, Бурятии и Тывы. Формальной причиной для появления этого духовного учения стало проникновение Желтой Веры, так называется тибетский буддизм в саянском регионе, традиционно считающемся колыбелью Черной Веры, или шаманизма, Веры Вечного Неба. Религиозной основой для подобного диалога и дальнейшего слияния стало взаимное признание этими традициями глубокой связи своих духовных корней, которая уходит в праисторическую древность. В результате общения лам и шаманов было обнаружено, что многие божества пантеонов этих традиций, искони почитающиеся обеими традициями, в действительности идентичны. Многие буддийские небесные покровители признаются шаманами как сайхусы — Силы, покровительствующие людям. В то же время буддистами главный патрон, хранитель шаманского учения, Даин Тээрг был признан Святым Буддой. Этому божеству, почитаемому под именем Хам Богдо Даин Тээрга, что с монгольского означает «Святой Будда Шаман Высший Небесный Воин», был построен специальный монастырь в Хубсугульском аймаке Монголии, где непрерывно происходили моления ему.

В тибетской иконографии Даин Тээрг изображается как с шаманскими атрибутами, лук и стрелы, символ безупречной точности, способности достигать совершенных целей, плетью, способности управлять «конем судьбы», так же и с ламаистскими — Знамя Победы и молитвенные четки. Как правило его изображают в присутствии Гуру Падмасамбхавы, а также Ламы Цзонхавы. Эта традиция свидетельствует о глубокой связи культа Даин Тээрга с учениями основных буддистских школ, в частности с традицией Старой школы Ньингма, учением Дзогчен, а также Новой школы Гелугпа и учением Лам-рим.

Александр Кацура: Демократия против социализма: Борьба двух исторических проектов объединения человечества

Кацура Александр Васильевич – к. ф. н., член Союза российских писателей. E-mail: akar36@yandex.ru

«Проклятый Запад»

Путем катастроф и падений… «уголь превращается в алмаз», 
Россия – в Америку; в новую, а не старую Америку.
А. Блок
(из предисловия к поэме «Возмездие»)

Мы «новой Америкой» не стали. «Старой», впрочем, тоже. Зато мы и сегодня продолжаем облагораживать мир, щедро расточая свой генофонд по многим странам, но особенно в сторону «проклятого Запада». Распространенное у нас это проклятье на самом деле – нелепость. Ибо Россия – не Восток. Она тоже Запад. Или, если хотите, восточный край западной христианской культуры. Другими словами, культуры европейской (духовная форма которой отлита по матрице иудеохристианского фермента). Именно в силу этого могучего влияния Европа породила (особенно за последнюю тысячу лет) великую науку, великое искусство и великий корпус гуманистических идей. Россия и Америка оказались в поле этого влияния, и это принципиально сказалось на их развитии за последние три столетия. Если хотите, Америка – это далекий западный край все той же христианской культуры (при таком широком взгляде конфессиональные различия в христианском учении принципиального значения иметь не могут). Сан-Франциско – в той же степени город европейской культуры, как и Владивосток, причем оба города спокойно взирают друг на друга прямо через океан. Здесь можно прибегнуть и к такой метафоре: Россия и Америка – это два могучих пространственных крыла старушки-Европы, которая, таким образом, словно птица, обняла все Северное полушарие планеты.

3 Мая — День Тюркского Единства

В столице Татарстана городе Казань активисты Союза татарской молодежи «Азатлык» провели два мероприятия, посвященные дню тюркского единства или иначе тюркизма.

В 12 часов дня на центральной улице Баумана активист Азатлыка Кирилл Агзамов провел одиночный пикет с плакатом «3 мая — День тюркского единства! Тюрки! Укрепляйте братские отношения, уважайте, помогайте друг другу, забудьте про взаимные обиды! Тюрки! Дружите, дружите, поддерживайте, любите друг друга! «Единство в языке, мыслях и деяниях», — Гаспринский. В единстве народов — залог мира и процветания».

Через несколько часов активисты «Азатлык» возложили цветы к памятнику великого тюркского деятеля Садри Максуди в сквере «Стамбул». Председатель СТМ «Азатлык» Наиль Набиуллин подчеркнул, что в лице Максуди, татарские патриоты выражают свое почтение всем идеологам тюркизма, таким как Юсуф Акчура, Зия Гекальп, Нихаль Атсыз и другие.

Активисты так же выразили сожаление, что День Тюркизма не отмечаются в большинстве тюркских государств и республик, и надежду на то что данное мероприятие послужит популяризации и распространению данного праздника.

Юрій Макаров: Презумпція москаля: Я, етнічний росіянин, вважаю за умовчанням кожного по той бік лінії зіткнення поганим москалем, доки не буде доведено протилежне

Скандал не на жарт вибухнув ніби на рівному місці. Або не на рівному. Судіть самі. На гробки моя дружина їздила на цвинтар відвідати батька.
І знову зайшла на ділянку біля центрального входу, де тепер ховають вояків. Ми, як і кожна нормальна українська родина, весь час так чи так перебуваємо в силовому полі війни, тож уявлення про кількісні та якісні характеристики біди маємо, але побут бере своє, а безпосереднє зіткнення із проявами лиха спричиняє конче необхідний струс і додаткове щеплення адекватності. Сотні поховань: ім’я, прізвище, позивний, дата загибелі, інколи короткий коментар. Останні поховання свіжі, буквально двотижневої давності. І вже приготовлені вільні місця для могил, які невдовзі неминуче будуть заповнені. Ти розумієш, що це так. Майже в кожному місті та селі країни. Десь більше, десь менше.

Дружина не спала півночі, а відтак написала в соцмережі короткий, повний сліз пост із рефреном «Убий москаля!». І тут почалося! Запис перепостив один відомий у своєму середовищі літературний критик, який спеціалізується на російській та російськомовній літературі. Корінний киянин, здавалося б, людина зі смаком, досвідом і освітою, він обурився мракобіссям і дегуманізацією: «Світлано (це моя дружина. — Авт.)! Ти закликаєш убивати всіх росіян? Геть усіх?». Ну а далі жвава дискусія, градус якої тепер можна тільки уявляти заднім числом, бо пильний Цукерберґ негайно прибрав зі стрічки взірці «мови ненависті» разом із приводом.

Вышел новый номер «Вестника Гуманитарные исследования Внутренней Азии»

Хурай, Хурай, Хурай!

Сегодня вышел новый номер «Вестника Гуманитарные исследования Внутренней Азии», посвященный тэнгрианско-буддийской цивилизации и этноконфессиональным традициям народов Внутренней и Северо-Восточной Азии.

Выражаю благодарность Николаю Вячеславовичу Абаеву, Татьяне Иннокентьевне Гармаевой и Редколлегии Вестника! Один из экземпляров летом отвезу к таёжникам Северного Алтая на речку Ку//Лебедь, моим дорогим лебединцам, ку-кижи, информацией которых воспользовался для написания статьи в данном номере Вестника, а также благодаря мистическому и судьбоносному вмешательству которых с середины 90-х гг. встал на Путь постижения великой и таинственной силы Алтай-хана.

(с) Роман Лебедев

ЧИТАТЬ, СКАЧАТЬ статьи журнала можно по адресу
http://journals.bsu.ru/ru/journals/vestniki/gumvestnik/38

Галина Дичковська: Троха про Скрипку і не тільки

Галина Дичковська — кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, дочка Голови Івано-Франківської областної організації «Братство вояків УПА».

Я двомовна. Народилася і жила до 8 років в Росії, біля білих ведмедів і північного сяйва. Мене вчили так: хто до тебе звертається українською, відповідай українською, звертаються російською — відповідай російською. Росія ж бо…

В мене нема травми «україномовності» як про це геніально написала Мирослава Барчук. Мені було чхати на тих, хто казав: «селючка-чи-ще-там-що». Я знала, що я «круче», бо тямлю, що таке СРСР, а вони не тямлять. Або роблять вигляд, що не тямлять…

В мене є травма українськості. Ти просто «погана», тому, що українка, тому, що любиш Шевченка, тому, що носиш вишиванку, ага, в 197… якомусь таммм… «хі-хі», як то? Дурочка… поблажливо так…

Дивним чином травму цю наносили вбільшості таки українці, україномовні…

Відстоювати своє, любити своє — то було щось каригідне. КАРИ гідне. Річ не в мові, не тільки в мові…

Знаєте, навіщо ця війна? щоб ми НАРЕШТІ навчилися любити своє, визнавати своє, поважати СВОЄ!!! ОДИН ОДНОГО!!!

Франц Кардинал Кьоніґ: Духовні основи Європи

1976 року в Аахені європейську нагороду було присуджено бельгійському державному діячеві Тіндемансові. У подячній промові-відповіді політик сказав: “Упродовж чотирьох століть Європа говорила від імені усього світу, тепер же – мовчить”. Ось як окреслив лавреат історію Європи, і опосередковано, з погляду повоєнних часів, поставив питання про її духовну цілісність.

Я все ж таки запитую сьогодні: яка Європа мовчить? Чи нинішня, поділена – себто Європа “Спільного Ринку”. Європейської Ради, Західна Європа НАТО, чи Східна Європа Ради Економічної Взаємодопомоги? [Промова проголошена до падіння берлінської стіни (пер.)] А може це – велика Європа, що простягалася колись від Атлантики до Уралу? Можливо, оте мовчання Європи означає, що вона засумнівалася в собі або що її поглинула світова цивілізація. Адже саме про таку світову цивілізацію була мова на Тегеранській конференції. У декларації, що її підписали Рузвельт, Черчілль і Сталін, йдеться, зокрема, про те, що треба прийняти всі країни, “великі чи малі, до великої родини демократичних держав”. Себто на Тегеранській конференції йшлося про світову родину, в якій європейські держави беруться до відома лише як історичний факт.

Додаймо, що сьогодні вказують ще й на ось який факт: багато західних європейців зараховують себе до атлантичної спільноти і вважають, що саме на цю спільноту треба орієнтуватися. Тому й зрозуміло, що східноєвропейські держави та спільноти намагаються вивільнитися від європейських пов'язань, від Заходу. Західні ж європейці, як чуємо, ставляться до цього байдуже. На Заході нібито бракує розуміння, що треба поцінувати та визнавати спільну європейську спадщину в культурі країн Східної Європи.

Тож чи остаточно втратила Європа свою колишню . духовну єдність? Чи існує ще європейська свідомість, чи має ще Європа силу духа, спрямовану в майбутнє?

Що у зв'язку з цим означають Гельсінські акти від 1 серпня 1975 р. – так-бо їх називають офіційно – що це таке: “Нарада з безпеки та співробітництва в Європі”? З тексту й історії т.зв. Гельсінського процесу – з його регулярними конференціями на тему зменшення напружености та можливої співпраці між Сходом і Заходом, конференціями, які, як це визначається в преамбулі Гельсінської угоди, беруть до уваги “спільну історію” – випливає, що тут ідеться не тільки про Західну або тільки про Східну Європу.

Галина Иванкина: Небо в алмазах

«Мы услышим ангелов, мы увидим всё небо в алмазах…»
А.П. Чехов «Дядя Ваня»

Прелюбопытная особенность: наиболее удачными российскими кинопроектами являются те, которые обращены… в советское прошлое. «Легенда №17», «28 панфиловцев», «Битва за Севастополь», «Территория» — славные вехи дедушкиного поколения. Герои не нашего времени. Богатыри — не мы! И даже насквозь лживая «Таинственная страсть» — о мятущихся инфантилах-шестидесятниках — смотрелась «на ура». Почему? Там есть события, повороты, динамика. Там всегда брезжит некое Будущее. Развилка. Свет в конце тоннеля. Советский человек — будь он пламенный коммунист или же диссидент с капустой в бороде — мыслил о грядущем. Фантазировал, прикидывал, мечтал. Сие настроение — вольно или невольно – передаётся и фильмам «про СССР». О современной реальности выплясываются только заунывные сериалы, в которых много безлико-хорошеньких актрис, криминального жаргона и рекламы внедорожников. Легче всего списать на привычную ретро-ностальгию, цитируя мнение Александра Сергеевича: «Что пройдёт, то будет мило». А настоящее — уныло. Пушкин сказал. И точка. На деле всё куда как интереснее устроено.

Оглядываемся назад — и не каменеем. Победа, космос, наука, индустрия, московское метро, высотные здания, доброе кино и «самое лучшее в мире мороженое». Всевозможные опросы «Чем гордятся россияне?» — тоже в тему, потому как снова — Победа, космос, наука… Полагаете, виноваты «старики» советского пошиба, которые слаще эскимо ничего в юности не кушали? Нет, констатируют и молодые, рождённые в кошмарных-девяностых. Вот и смотрим киношку о том, что построили и запустили не мы, а тем более — не они. Живём и ходим, повернувшись назад, а это — неудобно. Бесперспективно. Почему детский фильм «Гостья из будущего» сделался культовым именно после развала СССР? В нём заложено то светлое грядущее, от коего мы отказались в конце 80-х. От неба в алмазах. Это не тоска о прошлом – это ностальгия по Будущему. Отсюда — бесчисленные медиа-продукты на тему «Как это было в СССР?».

Ярослав Галущак: Праці Олега Станіславовича Жерноклеєва на сторінках наукових періодичних видань «Вісник Прикарпатського університету. Історія» та «Галичина»

З нагоди 50-річчя Олега Станіславовича Жерноклеєва, доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Наукова бібліотека університету підготувала біобібліографічний покажчик. Вітаємо ювіляра! 

Жерноклеєв Олег Станіставович: біобібліографічних покажчик (до 50-річчя від дня народження) / упор. та наук. ред. : О.Б. Гуцуляк; відпов. ред. серії П.М. Гаврилишин. – Івано-Франківськ : Наукова бібліотека ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», 2017. – 47 с. – (Серія «Вчені Прикарпатського національного університету»). http://lib.pnu.edu.ua/files/pokajchiki/zhernokleyev-bio.pdf

Олег Станіславович Жерноклеєв народився 4 квітня 1967 року у Львові. У 1984 році із золотою медаллю закінчив Івано-Франківську СШ №3. А в 1991 році закінчив навчання на історичному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (диплом з відзнакою). У 1991-1994 рр. О. Жерноклеєв навчався в аспірантурі кафедри історії України Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. В 1995 році захистив кандидатську дисертацію. З 1995 по 1997 рр. Олег Станіславович працював науковим співробітником Відділу регіональних проблем Інституту національних відносин і політології НАН України та Прикарпатського університету.
З 1997 року О. Жерноклеєв – асистент, старший викладач, згодом доцент, а в 2003 – 2006 рр. – докторант кафедри Всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. По завершенні докторантури у 2007 році успішно захистив докторську дисертацію у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича.
У червні 2006 року О. С. Жерноклеєва обирають завідувачем кафедри всесвітньої історії Інституту історії і політології Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, яку очолює до сьогодні.
О. С. Жерноклеєв також є членом спеціалізованих вчених рад для захисту кандидатських і докторських дисертацій. Входив до складу оргкомітетів багатьох регіональних, всеукраїнських і міжнародних конференцій.

Ярослав Галущак: Публікації Петра Івановича Арсенича (1934-2017) на сторінках альманаху «Краєзнавець Прикарпаття»

Петро Іванович Арсенич народився 24 січня 1934 року в селі Нижньому Березові (нині Косівського району Івано-Франківської області) у гуцульській селянській родині. В 1942 – 1953 роках навчався в школі. В старших класах був членом підпільної учнівської ОУН. В 1953 – 1958 роках навчався на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Здобув фах історика-музеєзнавця. У 1958 році був направлений на роботу в Станіславський краєзнавчий музей (нині Івано-Франківський), в якому працював з перервами до 1990 року. В 1963 – 1966 роках викладав археологію й етнографію в Івано-Франківському державному педагогічному інституті. У 1966 році був звільнений з інституту за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі та зв’язок з дисидентом В. Я. Морозом, колишнім викладачем даного вузу. П. Арсенич повернувся до викладацької діяльності аж після здобуття незалежності України. В 1992 – 1997 роках був доцентом кафедри народознавства Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.
Петро Іванович переслідувався КДБ впродовж 1966 – 1986 років і тільки якимось дивом він уник «лагерів». Радянська компартійна система «ламала» йому кар’єру, чинила різні утиски, ставила перепони, але він вперто дотримувався своїх поглядів й наполегливо йшов вперед, знаходячи розраду в самовідданій праці на благо України, збираючи по крихтах краєзнавчий матеріал, зберігаючи і відновлюючи історичну пам’ять краян.
З 1966 по 1990 роки Петро Арсенич працював керівником туристично-краєзнавчого гуртка при обласній станції юних туристів. У 1967 році став одним із засновників обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. А з 1968 по 1973 роки – голова секції етнографії даного товариства. 1976 – 1991 рр. – він активний член Товариства книголюбів.У кінці 1980 – на початку 1990-х – років політичного пробудження і національного самоусвідомлення, П. І. Арсенич включається у вир громадсько-політичної діяльності. Веде пропагандистську діяльність, виступає з лекціями, на численних мітингах. Стає одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», товариства «Рух», товариства «Меморіал», товариства «Гуцульщина», спілки краєзнавців ім. І. Франка, Народного руху України, Демократичної партії України, членом НТШ у Львові, Конгресу української інтелігенції, Республіканської асоціації україністів тощо. На Великдень 15 квітня 1990 року, під час велелюдного мітингу, урочисто підняв національний прапор на міській ратуші Івано-Франківська.
У 1990 році П. І. Арсенич обраний депутатом Івано-Франківської міської та обласної рад народних депутатів Першого демократичного скликання (1990 – 1994 рр.). У 1990 – 2006 роках П. Арсенич працював завідувачем науково-редакційного відділу «Звід пам’яток історії та культури України. Івано-Франківська область». Одночасно за сумісництвом провадячи викладацьку діяльність.
Окрім того, слід вказати, на ще одну сторону діяльності П. Арсенича. Він був активним колекціонером, букіністом, філокартистом. Зібрав найбільшу на Прикарпатті колекцію рідкісних видань книг, брошур, відозв, поштових листівок, багато з яких мають автографи визначних діячів науки і культури України періоду національно-визвольної боротьби 1914 – 1950 років. Всі ці колекції експонувалися краєзнавцем на багатьох виставках, багато з яких він організував сам. Саме завдяки таким збирачам-дослідникам не занепали краєзнавчі дослідження в Україні, не пропав, а навпаки, збирався й нагромаджувався унікальний матеріал з історії краю й України в цілому.