Олег Однороженко: «Звичайна схема» української історії

Днями в програмі "Лампа" з'явилося цікаве обговорення проблем української історії між Данилом Яневським і Андрієм Баумейстером. Рекомендую всім переглянути (https://www.youtube.com/watch?v=5KGqAhLBBjI). Шановні вчені піддали грунтовній критиці народницьке розуміння української історії, проаналізували наші поточні проблеми, які прямо пов'язані з цим наративом, що представляє українців у вигляді вічної жертви. Поговорили про наше імперське минуле та способи переосмислення концепції Михайла Грушевського. Одним словом - майже все по ділу. І відразу видно, що свого часу ведучий уважно ознайомився з моєю статею в "Українському тиждні" , де власне всі ці проблеми комплексно проговорені. Ця концептуальна стаття вийшла ще 11 років тому й викликала тоді цілий шквал обурення з боку представників "київського цеху ремісників-істориків". Тепер же слушність моїх ідей є як ніколи ясною та очевидною. Українці справді - народ-войвник та звитяжець, а не "чаєчка при битій дорозі", як це змальовував Грушевський та його послідовники.

З текстом цієї статті з редакторськими правками часопису можна ознайомитися за посиланням (https://m.tyzhden.ua/publication/3268). А первісний варіант публікую тут: 

«ЗВИЧАЙНА СХЕМА» УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити нам провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною й ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу й практично всі державні діячі сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.

Замість того, щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця в світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля.

У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту та прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на наші землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад та розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.

Кто такие Апачи и легенда об их золоте

Апачи – собирательное название для нескольких культурно родственных племён североамериканских индейцев, говорящих на апачских языках атабаскской ветви семьи на-дене.

***

Общее представление

Слово «Apache» происходит из языка Юма – «сражающийся человек», по другой версии – это слово Зуни, означавшее «враг». Так, например, Навахо Зуни называли «Apachis de Nabaju», как установили ранние испанские исследователи Нью-Мексико. Сами же Апачи называли себя «Inde» или «Nide», то есть «люди», что было созвучно европейским названиям. Поэтому испанское и английское название «индеец» не было ругательным для Апачей.

К моменту прихода войск под командованием Коронадо в 1540 Апачи обитали на востоке современного штата Нью-Мексико, их территории распространялись к 1600 году и на современный штат Аризона. 

Апачи известны своей превосходной военной стратегией и стойкостью. Продолжительные войны с другими индейскими племенами и белыми захватчиками из Мексики закрепили за Апачами репутацию воинственного народа. Апачи были кем-то наподобие ниндзя в Америке. Они могли проскользнуть за спину и перерезать тебе горло так, что ты даже не заметишь. Они использовали примитивное оружие из дерева и кости. Они также были мастерами борьбы на кинжалах и умело обращались с томагавками. Апаче терроризировали юго-западную часть США, и даже военные не могли справиться с ними. Обычно они снимали со своих жертв скальп. 

Не смотря на воинственность Апачей, их так же считают народом великодушным и верным в дружбе.

Торгутский побег калмыков из России в Джунгарию

Ровно двести пятьдесят лет назад, на рассвете 5 января 1771 года началось последнее великое кочевье, называемое в российской истории «Торгутским побегом» или «Пыльным походом». Тогда калмыцкие нойоны во главе с молодым ханом Убаши начали переход из пределов Российской империи на историческую родину, в Джунгарию. 

Это событие затронуло более 180 000 человек и раскололо ойратский народ на две части. Одна,  бо́льшая часть, ушла на восток, потеряв в пути тысячи человек, а вторая осталась на волжских берегах, потеряв самостоятельность и надолго оказавшись разорванной между тремя российскими регионами – Астраханской и Ставропольской губерниями и Областью Войска Донского.

И те, и другие калмыки ("қалмақ" - "остаток", а именно это название закрепилось за частью ойратов, живших в России), мечтали о воссоединении. «Ирх седкл бәәхлә, Иҗлин усн чальчаг» ("Если есть желание прийти, тогда воды Волги – лужица"), до сих пор говорят в Синьцзяне, вспоминая о том, как растаял волжский лёд и люди с правого берега реки не смогли присоединиться к откочёвке. А в китайских хрониках описывают, как в первые годы пребывания в маньчжурской империи калмыки рвались обратно, к вольным степям Урала и Волги (Иҗл-Зә). Не забывали о своих братьях и волжские калмыки. В начале XX века синьцзянских ойратов даже посетил калмыцкий зайсанг Леджин Арлуев…

Хотя между нами сегодня лежат тысячи километров и 250 лет истории, мы твёрдо знаем, что являемся сыновьями и дочерями одного народа... Через 149 лет, в 1920 году наши предки, ценою тысяч жертв сумели объединиться и создать сначала Калмыцкую автономную область, а затем, в 1935 году Калмыцкую АССР. В 1992 году Калмыцкая ССР была переименована в Республику Калмыкия – Хальмг Таңһч. Сегодня мы живём на своей земле, которая имеет наше, калмыцкое название, знаем и чтим символы своей Республики. Да, иногда нам приходится непросто, но какие бы испытания не свалилось на наши плечи, очень хочется, чтобы каждый помнил, ценой каких усилий и жертв была добыта для нас наша Родина – Калмыкия.

***

А ещё, прошу, земляки, вспоминая о наших невзгодах, помните, что у ойратов Синьцзяна, ушедших в 1771 году отсюда, своей республики нет. Нет её и у ойратов Западной Монголии. Земляки мои, хальмгуд, берегите Калмыкию как свою совесть и честь! И детям и внукам своим передайте, чтобы помнили и берегли её! Ведь на чашу весов за эту землю и её калмыцкое название была брошена не одна тысяча людских жизней! Берегите нашу Родину! Чтите наше прошлое! Помните о том, что было, чтобы не повторять впредь! Слишком много всегда платили мы за проступки...

Так чий же Крим?!

24 грудня 1624 року - 396 річниця, як Кримське Ханство присягнуло на вірність Україні.

Поки чимало козаків під прапорами європейських монархів брали участь у Тридцятилітній війні, гетьман України і всього Війська запорізького Михайло Дорошенко укладає договір з Кримським ханством.

24 грудня 1624 року кримський калга (перша особа після хана) Шагін Ґерей підписує документ, що скріплює присягу, дану українському гетьману і всьому козацькому товариству в дотриманні союзницьких зобовʼязань.

"Я, Шагін Ґерей, кримський цар, даємо цей наш присяжний лист запорозьким козакам, насамперед пану Гетьману України, осавулам, отаманам і всьому Війську. Засвідчуємо цим нашим листом і присягами, що від мене і всіх наших людей не діятиметься жодної кривди і шкоди… І від українців вимагаємо того, аби так робилося…".

Аналогічно заприсягнулися і українці. Слова закріпили ділом – трішки пізніше ділом, 1628 року Михайло Дорошенко прийшов на допомогу кримському союзнику. Бахчисарай був в облозі ногайських орд. Наступ козацьких військ змусив ногайського мурзу Кантемира зняти осаду.

Чотирьохтисячний козацький загін під супроводом Дорошенка з боями досяг річки Альми в околицях Бахчисарая, де йому дорогу заступили османсько-буджацькі сили. Точився бій з використанням важкої артилерії. Противник був розгромлений та розігнаний, а Шагіна Ґерея та інших кримських татар було звільнено із облоги.

«Українські козаки були з великою гостинністю прийняті Шагін Ґереєм і ханом. Їм було дозволено поставити свій прапор із зображенням хреста на стіні ханського палацу...».

агадаю, що Михайло Дорошенко - це дід Петра Дорошенка. Також Михайло брав участь у поході на Москву під командуванням гетьмана України Петра Сагайдачного у 1618 році.

Микола Бандрівський: Львів став столицею Руського королівства з 1270 року

Львів став столицею Руського королівства з 1270 року. 

В іспаномовному географічному трактаті 1300-1306 років "Книзі знань..." згадано Львівське королівство (Regno de Leon) "... в якому є п"ять великих міст. Перше називається Львів, друге - Київ, інше - Володимир, інше - Пінськ, інше - Сівер". 

Слід пам"ятати, що Київ належав князю Льву Даниловичу вже у 1290 році. 

Свого часу Михайло Грушевський, ще не маючи вище процитованої "Книги знань...", припускав, що влада галицько-волинського князя могла поширюватися на Київ і Сівер приблизно наприкінці ХІІІ - на початку XIV століть (ПСРЛ, 1963, с.375; Паславський, 2010, с.17 та ін.). 

Про те, що Львів - ще до часу першої письмової згадки про місто - був вже значним міським центром, свідчить Тверський літопис, в якому під 1241 роком записано, що під час походу хана Батия "на угри" його перестрів угорський король Бела біля "Солоной рекы", на якій стоять "грады велиньские: Изборско, Львов Великий, Велинь". 

У 1387 р. Львів, як і частина західноукраїнських земель, був вперше окупований польськими військами. Проте Ватикан, який всіляко сприяв політиці польських королів, ще до 1412 р. не вважав за можливе визнавати законність включення Львова до Польщі. Навіть до 1434 р. у Львові й решті західноукраїнських земель у судах і адміністрації вживалося старовинне Руське право. Того ж року відбулось його переведення на латинську юрисдикцію, що було пов’язано з ліквідацією поляками у 1434 р. автономії Руського Королівства і створення ними т.зв. Руського воєводства. 

І лише з цього часу, з 1437 р., коли, за свідченням львівського бургомістра і літописця Варфоломія Зиморовича, на горі, що височіє за містом, почали мурувати церкву Св. Юрія, саме відтоді ця гора й стала називатися Святоюрською.

Микола Бандрівський: Поховання короля Данила слід шукати у ... Львові?

Почувши питання про місце останнього спочинку одного з найвидатніших давньоукраїнських володарів - короля Данила Галицького, чи не кожен впевнено відповість: "Ну, звичайно ж, його поховано у Холмі! Де ж йому ще бути... Та й літописи однозначно називають Холм як місце останнього упокоєння короля Данила".  

Так, справді, у 1264 році, по смерті Данила Галицького, гріб з його тлінними останками, був захоронений у церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Холмі, що зараз на території Польщі. Все це так, але..! Мало хто ставив питання: а що ж було далі з тими останками західноукраїнського короля і чи є шанс сьогодні їх відшукати?

Почати хотів би з двох речей: 

по-перше, з якихось причин абсолютна більшість наукових і науково-пізнавальних праць або зовсім не торкаються питання історичної долі гробу чи саркофагу з останками короля Данила, або ж, розглядають це питання виключно у рамках "Холмської концепції" вперто ігноруючи усі інші варіанти;

по-друге, кілька літ тому в Холмі завершила свою роботу міжнародна археологічна експедиція, яка фінансувалася з благодійного фонду Петра Порошенка і одним із завдань якої й були, власне, пошуки гробу короля Данила. Як знаємо, те поховання не знайшли, хоча, за результатами розкопок, довідалися чимало цікавого про будівельну техніку, в якій мурували тогочасні православні церкви.

А тепер - основне. При розгляді даного питання дослідники чомусь майже не беруть до уваги цікаву цитату з «Хроніки…» Варфоломія Зиморовича про перенесення у 1282 році до Львова (тоді вже стольного граду) князем Львом тлінних останків свого батька короля Данила Романовича, якого за його мудрість називали тоді «другим по Соломоні». Причому Святоюрська хроніка («Книга діянь…»), на яку нещодавно звернув увагу Юрій Диба, уточнює, що тлінні останки короля Данила перенесли тоді саме до львівської церкви св. Георгія.

Варфоломій Зиморович так описує процесію цього перевезення: «… По двох роках Лев, бажаючи перепросити тіні своїх предків, що часом його турбували, з королівськими та воєнними почестями переніс останки батька свого Данила, які 15 років покоїлися у Галичі, до Львова. Для більшої пишності того обряду запрошено було священослужителів з усієї Русі, бояр,  воєвод, також князьки союзних татар прибули з власним почтом. Скоро заяснів день жалібний; йшли спочатку жалібні загони з прапорцями та схиленою донизу зброєю, а між ними сурмачі хрипкими звуками наражали вуха; за ними йшло кілька пар коней, накритих вишиваними покривалами, тут же несли штандарти та зброю, здобуту в неприятеля. Далі довгою чередою виступали монахи в клобуках і руські церковники, вбрані в ряси, співаючи хором поховальні піснопіння; були також і плакальниці, найняті для пробудження смутку та розпачу... Перед самими ношами найшляхетніші несли дві митри – князівську та королівську, перша - від народу, а друга - хитрістю взята від пролегата найвищого пастиря. Поховальний катафалк, подібний до тріумфальної арки, був повністю закритий знаменами перемог та неприятельськими трофеями. Після закінчення жалібної служби, відправленої за руським звичаєм, було влаштовано поминальний обід, чи тризну…» .

Цікавим є роз’яснення Варфоломія Зиморовича про те, що до часу перенесення (1282 р.) тлінні останки князя Данила 15 років знаходились у Галичі. До того часу, вони (останки), згідно з Літописом Руським, знаходилися у «превиликой церкви» Успіння Пресвятої Богородиці в Холмі. З цього можна припустити, що вони (тлінні останки князя Данила) перебували в цьому храмі Холма впродовж дуже незначного відрізку часу - приблизно лише перші три роки: з 1264-1267, після чого були вивезені до Галича, де і знаходилися до моменту їх урочистого перевезення до Львова. 

Отже, якщо факт перевезення останків князя Данила до Львова мав місце (а підстав сумніватися у цьому на даний момент нібито немає), то все ж виникає питання – куди саме у Львові були перенесені ті княжі останки? 

Борис Хорев: История свободолюбивой Рязани

Я люблю наказывать своих московских коллег и знакомых информацией о том, что Рязань стала последним русским княжеством, вошедшим в состав Московской Руси (в 1521 г). 

Акцент я всегда делаю на победе рязанского князя Олега Ивановича над Дмитрием Донским в 1385 году, когда москвичей спасло только заступничество Сергия Радонежского. 

Естественно, я не особо распространяюсь о разгроме рязанцев тем же Дмитрием Донским у села Скорнищева - на его месте сейчас стоит мой отчий микрорайон Канищево - в 1371 году, и, конечно же о том, что Рязань попала под фактическую зависимость от Москвы уже в 1460-ые. Юридическт это всё не стали оформлять только потому, что дочери Ивана III был нужен равный по статусу, но хорошо управляемый жених. Рязанский княжичь был идеальной кандидатурой, так как он тоже был Великим, но при этом безденежным - Рязань регулярно разарялась татарами с 1237 года.

В целом история Рязанского княжества вполне прозрачна (кроме того, что все путают Старую и нынешнюю Рязань). 

Но есть один момент, конкретно в рязано-московских отношениях, который меня волнует. Дело в том, что ещё в XIX веке историки заметили, что этот самый Олег Рязанский, не приняв участие в общерусском походе на Куликово поле, как-то очень странно выступил на стороне татар и литовцев. Он повёл свои войска в сторону литовцев, которые шли то ли на соединение с Мамаем, то ли для нанесения флангового удара по русскому воинству. А потом рязанская рать остановились поблизости от литовцев, после чего последние ушли, и со стороны всё это можно интерпретировать так, что рязанцы преградили им путь. Сторонники этой теории настаивают на том, что летописи об этих событиях были написаны много позже - исправлены в пользу московского княжества. Но других источников у нас нет, и дискутировать об этом я не вижу смысла, хотя да, в летописи, Олег получился каким-то уж очень неприятным (но при этом ни разу не нарушил своих клятв, а москвичи и тверичи звали его посредником на переговорах). 

Но и не могу не сказать, что конкретно для Рязани объединение Руси было НЕ ВЫГОДНО. Потому что лишало бы её возможности самостоятельно договариваться с татарами, т е действовать в своих интересах. Например, тот же Олег пропустил Тохтамыша через своё княжество на Москву, снабжая его продовольствием и проводниками через броды, чтобы не быть стертым с лица земли. Поэтому утверждать, что Олег в Куликовской битве выступил на стороне поднимающейся России я не готов. Информация летописи о 70 рязанских боярах в этой битве тоже не особо убеждает, потому что в этот момент за первенство в княжестве активно боролись пронские (вассальные по отношению к Рязани) князья, внося сумятицу в феодальные отношения (кстати, есть сообщения о рязанцах, грабящих вместе с литовцами русские обозы с ранеными, так что кто их там разберёт!!). Но и отбрасывать версию не хотелось бы, потому что по западным источникам было какое-то мутное столкновение русских с Литвой сразу после Куликова поля. Не было ли это локальными стычками с рязанской ратью?! И ещё, в традициях того времени было наказывать предателей. Так вот, Дмитрий Донской этого не сделал. А наоборот, в 1381 году заключил с Рязанью договор, по которому Олег признал себя молодшим князем.

Анатолий "Эль Мюрид" Несмиян: Ждать уже недолго (о том, как трансформируется система глобализма)

Меч часів Русі-України із славнозвісним підписом саме українською «Коваль Людота», 1000-1050 рр.

Меч часів Русі-України із славнозвісним підписом саме українською «Коваль Людота», 1000-1050 рр.

Володимир Єшкілєв: Чим довше стискається пружина відкладеної ненависті, тим феєричнішими можуть бути підсумки-наслідки

Невідомий – чи то людина, чи то бот – пише: “Що з того, що репутацію Путіна вкотре вмочили в лайно? Що з того, що Манський стоїть на Луб’янці з трусами? Російський народ мовчить. Народ не підтримує опозицію”. Він не розуміє чи не знає, хоча це й не таємниця. Ба більше, це відомо політикам і філософам із найдавніших часів.

Від доби перших аграрних імперій, від повстань червоноголових і “жовтих пов’язок”. Насправді найстрашніше й найнебезпечніше з громадського життя – мовчання народу. Власне, демократія – знов-таки, від найдавніших часів – і була тим ключем, за допомогою якого далекоглядні владні еліти відчиняли скриню народного мовчання. Випускали пару.

Це воно лише так здається: мовляв, народ мовчить, бо жує свою жуйку та бачить сни, навіяні політтехнологами. Насправді ж у тій душній темряві, де потенційне багатоголосся мільйонів блукає між мовчанням та кухонним бурмотінням, визріває ненависть. Це однаково і для нас, і для Росії, і для Азії, і для Заходу. Це закон людського універсуму.

Водночас варто пам’ятати, що неартикульована стихійна ненависть великих людських груп не має нічого спільного з ненавистю окремої особи. Як і кожний суспільний настрій, вона підкоряється “правилу мультиплікатора”. Вона підживлюється кожним випадком насилля, кожною образою, кожним обмеженням. Вона яскравішає, коли влада демонструє свою ситу невразливість.

Стихійна ненависть мас багатогранна і багаторівнева. У ній зливаються в одне ціле і ненависть приниженого поліцією підлітка, і звільненого роботяги, і лузерів-пияків, які зібралися біля “наливайки”, й інтелектуала, якому влада заткнула рота. Ніхто не передбачить магії злиття. Ніхто не усвідомить і не зафіксує тієї вирішальної миті, коли кількість перетече у якість.

Дехто каже, що це “відкладена ненависть”, ледь не ескортний історичний тренд, фронтальна реалізація якого може бути здійснена хіба що через століття. А може, і ніколи. Декому не віриться, що суспільний настрій здатний зламати силу дозрілої та злагодженої за довгі століття державної машини. Не віриться, що мовчання, яке здається тупим і покірливим, промкнеться крізь всюдисущі пропагандистські декорації Гіпермодерну.

Звісно, не можна нічого стверджувати. Але ймовірність того, що “відкладена ненависть” є відкладеною назавжди або ж надовго, дуже мала. Тим більше, що ми живемо вже не в часи фараонів. І ще, дякувати богові, не дожили до епохи розвинутого штучного інтелекту, який дасть змогу владі контролювати кожне окреме мовчання кожної окремої людини.

Дзеркало Гіпермодерну викривляє та перепризначує майже все, що належить нашому віку. І відкладену ненависть також. Вона стає кочовою і легкою на трансформації. Вона надягає такі принципові маски, які й не снилися приниженим і ображеним минулих століть. Вона апелює до пролитої в давні часи крові, використовує фантазії, сформовані порноіндустрією, піднімає з глибин єства дитячі страхи та підліткові травми. І з цього всього вона готує смертельні коктейлі непримиримості. А ще вона розчиняє всі надії на компроміси сміхом. Жорстким публічним (якщо не глобально зримим) сміхом тих, хто впевнений у своїй безкарності.

У кожного народу механізми фронтальної реалізації відкладеної ненависті дещо різняться. Азія більш схильна концентрувати енергію ненависті у вузькому колі посвячених. Захід, навпаки, розсіює її комунікативною павутиною, від чого вона, однак, не втрачає своїх корінних властивостей. У Росії підсумком (або наслідком, як кому подобається) ситуації “народ безмолвствует” завжди є Смута.

Чим довше стискається пружина відкладеної ненависті, тим феєричнішими можуть бути підсумки-наслідки. Скажімо, якби хтось бажав максимального руйнування тієї системності, яку ми звикли називати “імперією”, він мав би молитися за здоров’я Путіна. Аби той повністю зреалізував можливості, які відкрило йому “обнулення”, та досидів би у президентському кріслі до 2036 року. Тоді б у рази зросла ймовірність того, що якесь чергове збурення мешканців якого-небудь спального району проти побутового свавілля міліції перетвориться в масові акції непокори. Що хтось зовсім сірий, травмований та непримітний (тобто хтось по-народному “справжній”) оголосить натовпу магічну московську формулу “царь ненастоящий” (не цими, звичайно ж, а іншими “словами сили”). Що після багатьох неестетичних, нераціональних та негуманних подій якісь частини армії або Росгвардії перейдуть на бік принижених...

А далі уява малює ніч, освітлену багаттями, і людей, які сидять навколо вогню і смажать м’ясо, здобуте у погромленому зоопарку. Вони ховають свою збентеженість за жартами, згадують якісь жорстокі сутички та імена, які вже не позначають сущих. Розмова перестрибує на колишню путану, яка отримала видіння і пізнала благодать під час штурму укріпленої будівлі. Присутні знімають з вогню перші шматки м’яса та переводять розмову на те, що в тій будівлі знайшлося багато зброї, алкоголю та коштовних чоловічих прикрас.

Ці люди розуміють, що краще говорити про трофеї, ніж про жінку, якої доторкнулася таємниця. Бо таємниці, до якого роду речей вони б не належали, вимагають справжнього мовчання.

Микола Бандрівський: Заснування Львова у ХІІ ст. могло бути суто русько-візантійським проектом

Що ми знаємо про "доЛевовий" період в історії Львова або чому нам слід відкинути дату - 1256 рік, як першу згадку про  місто.

В останнє десятиліття відновилася дискусія про найдавніший період в історії Львова. Проте, ця дискусія, як і в довоєнний та радянський часи, відбувається виключно в руслі: хто з двох князів - Данило Романович чи його син Лев Данилович, були засновниками нашого міста. Вважаємо таку постановку питання некоректною, оскільки тут вже заздалегідь звужені часові рамки і наперед задані персоналії. Мабуть, через це, а також через певну абсолютизацію львівськими істориками писемних джерел, археологи провідних наукових установ в цій дискусії участі не беруть.

   Вивчення матеріалів на вищеозначену тему, як сьогодні видається, кожного неупередженого дослідника приводить до висновку, що не все так просто, як це нам нещодавно представив професор Леонтій Войтович «відводячи» так званому заснуванню Львова час «не раніше 1245 і не пізніше 1256 р.». Зараз чим раз більшає матеріалів які заперечують цю тезу і змушують звернутися до істориків давніх часів, які першими зауважили більш давнє походження Львова, ніж це нам пропонують сьогодні вважати. 

Приміром, на мою думку, зараз є усі підстави повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Дениса Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно «…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом». Назва міста, на думку Дениса Зубрицького, походить «…не від князя Льва, а від лева – царя звірів». 

 Своїми міркуваннями, у цьому напрямку, Денис Зубрицький мимоволі  підняв з небуття  маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII ст. Андреаса Целлярія про те, що «…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більше укріпленим».  

   Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще «доЛевове» походження Львова?

Алена Агеева: Прометей - огненный скифский царь-уаздан революции Великой Украины

Авторитет первого писателя, автора первой исторической прозы -непреложен, при всех известных его творческих нюансах. Согласно Геродоту, Прометей – "царь" (уаздан) скифов (Die Fragmente der griechischen Historiker (FGrHist) 31 F30 (Herodorus Heracleensis);  Fragmenta historicorum Graecorum (FHG) Vol.II, Lib.I, s.34 (Herodorus Heracleensis) F23).

Не случайно он олицетворяет целую философскую политическую парадигму, которой следовали в Новом Времени одни из потомков скифов – казачий народ, породивший против нового античеловеческого Олимпа в виде монархической и последующей государственных систем – Новых Прометеев – апологетов и мучеников Огненной Вольницы, казачьих вождей – Степана Разина и Кондратия Булавина. 

Именно эти Новые Прометеи Казачьего Дону несли человечеству новую прогрессивную форму Вольницы – казачьей коммунитаристской военной демократии, которой мог управлять лишь Совет - Круг- Ныхас, "варящий" власть вокруг священного символа социально-политической свободы Огня – Агни – Арт, замыкая вокруг своего опасного и вольного Света и Тепла аланов, роксаланов, скифов, сарматов… За это мировоззрение, за это ощущение любви, силы, неба и земли наши народы оказались прикованы к скале на страдания ненасытным Олимпом – Имперской государственной системой. Геноцид, этноцид, - систематическое уничтожение наших вольных, истинно демократических народов... 

Dashgin Gulmamedov / Дашгин Гюльмамедов: Нагороджено "Орденом Честі" Національної Ради Тюрків Карапапаків України шанованих людей

AZE/ Bu gün “Dünya Azərbaycanlılarının Həmərəyliyi Günü “ münasibəti ilə bir sıra möhtərəm şəxsləri Ukrayna Qarapapaq Türkləri Milli Şurasının “Şərəf” ordeni ilə təltif etdim.

Mən hər birinizi öz adımdan və Ukrayna Qarapapaq Türkləri Milli Şurası adından təbrik edirəm. 

Ukraynaya, Azərbaycana, Türkiyəyə və bizlərə dost olan dövlətlərə olan ehtiramınıza görə sizlərə minnətdaram. “Şərəf” ordeni Kavalaerlərinə qarşıdan gələn, uğurlu, bərəkətli və pozitiv 2021-ci il arzulayıram. 

Hamınızı Uca Tanrı qorusun! Sizləri ordenlə  təltif etmək mənim üçün böyük şərəfdir. Bu gün hər birinizin həyatında tarixi gün olaraq qalacaq!

UKR/ Сьогодні, з нагоди Дня солідарності азербайджанців світу, я нагородив "Орденом Честі" Національної Ради Тюрків Карапапаків України шанованих людей. 

Вітаю від імені Національної Ради Тюрків Карапапаків України та від себе особисто! Для мене велика честь нагородити Вас. 

Цей день назавжди залишиться пам'ятним днем у Вашому житті.

Дякую за щиру повагу до України, Азербайджану, Туреччини та інших  дружніх нам країн. 

Кавалерам Ордена "Честі" бажаю вдалого, благополучного та позитивного Нового 2021 року!

Нехай Вас Усіх оберігає Всевишній Тенґрі (Бог)!

Елбасы Нурсултан Назарбаев награжден Орденом «Звезда Тенгри» Национальным Советом Тюрков Карапапаков

28 декабря 2020 г. Национальный Совет Тюрков Карапапаков Украины наградил Орденом «Звезда Тенгри» Первого Президента Республики Казахстан, Председателя Совета Безопасности Республики Казахстан, Елбасы, Председателя Ассамблеи народа Казахстана Назарбаева Нурсултана Абишевича. 

Об этом сообщила СМИ Генеральный секретарь Национального Совета Тюрков Карапапаков Украины Нигара Хамраева.

В сообщении говорится, что 28 декабря 2020 года Председатель Национального Совета Тюрков Карапапаков Украины Дашгын Гюльмамедов подписал приказ о награждении Орденом «Звезда Тенгри» за службу Тюркскому Миру, великого лидера Тюркского Мира, Первого Президента Республики Казахстан, Председателя Совета Безопасности Республики Казахстан – Назарбаева Нурсултана Абишевича.

Нигара Хамраева отметила, что «эта награда для уважаемого Нурсултана Абишевича Назарбаева, основателя суверенитета и государственности Казахстана, является народной. Нурсултана Назарбаева в Тюркском Мире ценят и уважают. Для Украины он был и есть достойным партнером и другом в деятельности между двумя странами».

Всеукраинское объединение «Национальный совет тюрков-карапапаков Украины» — всеукраинская общественная организация, которая объединяет все действующие на Украине тюрко-карапапакские организации, тюркоязычные общины и представителей тюркских народов.

Олег Карпюк: Огляд книги Володимира Жаботинського

Володимир Жаботинський — ще одна видатна постать Ізраїлю родом з українських земель, і якщо уродженка Києва Ґолда Меїр представляла соціалізм та лівий політичний напрям, то Володимир Жаботинський, який народився в Одесі, був мілітаристом та ідеологом правого сіонізму. Заповітною мрією Жаботинського був Єврейський легіон, і він усі свої сили поклав задля того, щоб озброїти євреїв та дати їм змогу воювати за Ерец-Ісраель — Землю Обітовану. 

У 1914 році Жаботинський як кореспондент "Русскіх вєдомостєй" подорожував Близьким Сходом у пошуках новин і чітко розумів — Османська Імперія має розпастися, бо "там, де править турок, там ні сонцю світити, ні траві не рости". Так звана Палестина тоді входила до складу Османської імперії, до якої у євреїв було по-дурному сентиментальне ставлення як до "двоюрідного нашого Ізмаїла". 

Жаботинського відправили до країн Північної Африки, щоб з'ясувати вплив проголошеної султаном священної війни на місцеве населення. Ефект виявився приблизно нульовим — тільки наївні європейці могли повірити в те, начебто на Сході в ім'я солідарності ісламу можна підняти маси й зрушити їх на серйозний виклик. Жодна душа тут за турків не вступиться. 

Коли саме з'явилася думка про єврейський бойовий контингент — Жаботинський вказати не міг, проте одним з поштовхів до створення легіону стала, як це зовсім не дивно, Росія: в лагері для біженців в Александрії перебувало кілька сотень молодих євреїв, які формально були російськими підданими, тож російський консул Пєтров висловив вимогу до британської влади — відправити молодих людей на службу до Росії.