Днями в програмі "Лампа" з'явилося цікаве обговорення проблем української історії між Данилом Яневським і Андрієм Баумейстером. Рекомендую всім переглянути (https://www.youtube.com/watch?v=5KGqAhLBBjI). Шановні вчені піддали грунтовній критиці народницьке розуміння української історії, проаналізували наші поточні проблеми, які прямо пов'язані з цим наративом, що представляє українців у вигляді вічної жертви. Поговорили про наше імперське минуле та способи переосмислення концепції Михайла Грушевського. Одним словом - майже все по ділу. І відразу видно, що свого часу ведучий уважно ознайомився з моєю статею в "Українському тиждні" , де власне всі ці проблеми комплексно проговорені. Ця концептуальна стаття вийшла ще 11 років тому й викликала тоді цілий шквал обурення з боку представників "київського цеху ремісників-істориків". Тепер же слушність моїх ідей є як ніколи ясною та очевидною. Українці справді - народ-войвник та звитяжець, а не "чаєчка при битій дорозі", як це змальовував Грушевський та його послідовники.
З текстом цієї статті з редакторськими правками часопису можна ознайомитися за посиланням (https://m.tyzhden.ua/publication/3268). А первісний варіант публікую тут:
«ЗВИЧАЙНА СХЕМА» УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити нам провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною й ядерною державою.
Але при цьому більшість нашого народу й практично всі державні діячі сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.
Замість того, щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця в світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля.
У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту та прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на наші землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад та розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.




















