В Карпатах прозвучала остання цьогорічна коляда. Таке хочеться бачити наживо. Неймовірна атмосфера.
Дякуємо за відео @Olga Kovalevska
ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА СТРАТЕГІЧНОГО АНАЛІЗУ НАРАТИВНИХ СИСТЕМ
імені Імператора Андроніка І Комніна
Emperor Andronikos I Komnenos PreCarpathian Institute of Ethnosocial Research and Strategic Analysis of Narrative Systems
В Карпатах прозвучала остання цьогорічна коляда. Таке хочеться бачити наживо. Неймовірна атмосфера.
Дякуємо за відео @Olga Kovalevska
Россияне, ваши попытки тщетны, если не осознаете главного: требование освободить Навального правильное, но недостаточное.
Свобода Навального зависит от свободы вас всех! Вставайте за свободу для всех!
Свобода вас всех зависит от свободы всех народов, против которых воюет Путин. Вставайте за свободу для всех!
Свобода и счастливое будущее всех наших народов, включая ваш, зависит от освобождения от путинской империи и великодержавного шовинизма. Вставайте за свободу для всех!
Разрушьте эту тюрьму!
И тогда на свободу выйдет не только Навальный, а весь ваш народ.
У вас есть шанс наконец создать государство, которое не будет агрессором, пугалом или изгоем среди цивилизованных народов.
Это событие стало ключевым моментом в завоевании Россией обширных территорий Центральной Азии, так как в Геок-Тепе погибли основные силы местного войска. После падения крепости и истребления ее защитников туркмены-текинцы больше не пытались вступать в открытые бои с русской армией.
До этого текинцы долго оказывали яростное сопротивление российской экспансии. В частности, предыдущая попытка захватить Геок-Тепе, предпринятая в 1879 году генералом Ломакиным, закончилась провалом. Туркмены отбили штурм, нанеся атакующим серьезные потери. Испытывая нехватку продовольствия, страдая от жары и постоянных партизанских набегов, армия Ломакина отступила. После этого генерал Скобелев в беседе с офицерами заявил, что Геок-Тепе надобно "взять и распахать", намекая на судьбу Карфагена.
Вторая попытка готовилась гораздо тщательнее. "Белый генерал" перед походом создал четырехмесячные запасы продовольствия и амуниции, а для более эффективного отражения кавалерийских атак позаимствовал у флота батарею митральез. Для оперативного снабжения войск от Каспийского побережья в глубь Туркмении в 1880 году проложили железную дорогу, ставшую первой рельсовой магистралью в регионе. Армия Скобелева насчитывала 7100 человек, в том числе около 4800 пехотинцев и саперов, 1060 кавалеристов и 1100 артиллеристов при 58 пушках, 16 мортирах, 10 ракетных установках и четырех митральезах Фаррингтона. В крепости укрывалось почти все население Ахалтекинского оазиса - от 40 до 50 тысяч человек. Сколько из них было воинов - неизвестно, но по туркменским традициям сражаться был обязан каждый мужчина с детского возраста и до глубокой старости.
Количество вооруженных бойцов в разных источниках варьируется в очень широких пределах, от 15 до 25 тысяч, но лишь пять - шесть тысяч из них имели огнестрельное оружие, в основном, - старые кремневые и фитильные карамультуки. Также имелась одна пушка и два зембурека - маленьких вьючных фальконета.
Так, согдийцы заказывали возведение буддийских пещерных часовен и статуй; в них часто включались сасанидские и среднеазиатские мотивы, отражавшие личность их спонсоров. Согдийцы обратили в буддизм белых гуннов-эфталитов (их царь Михиракула одно время был ярым врагом буддизма) и тибетцев-бхотов долины реки Брахмапутры (Цанг, Цангпо), что к северу от Ассама и Бенгалии.
В более поздние времена согдийцы стали распространителями манихейства (единственная религия, священные тексты которой одобрительно относились к торговле и позволяли получать проценты по ссудам!). Например, появление в Китае манихейского проповедника Михр-Ормузда относится ко времени правления императрицы У Цзэтянь (684-704 гг.), а в 731 г. манихейские священнослужители были вызваны ко двору и принесли с собой текст свод манихейского вероучения, ныне известного как «Краткое изложение вероучения Мани, Будды света» («Мони гуанфо цзяофа илюэ»). Когда конница уйгуров-манихеев оказала помощь в освобожении Лояна от мятежников в 762 г., их встречал согдийский манихейский священнослужитель. В 768 г. было позволено построить в китайской столице манихейский монастырь, и император пожаловал ему наименование «Даюнь гуанмин» («Великий облачный свет»), в период династи Сун манихейство терпимо как Минцзяо – «Учение света», а в период монгольского завоевания, например, в провинции Цюань на холме Хуабяо было возведено святилище, посвященное Мани как «Будде света» с девизом – «Чистота, свет, сила, мудрость и Мани, Будда света»). В даосский канон в XI в. оказалась включена «Сутра о двух началах и трех периодах» («Эрцзунь саньцзи цзин»), в одном случае атрибутируемая как перевод центральноазиатской версии «Шапуракана», а в начале ХХ-го века оно перешло к буддистам, наивно полагавшим, что посвящение «Мони» означает «Муни», т.е. Будда Шакьямуни[ii].
По нашему мнению, многие согдианские слова в славянском связаны именно с распространнением манихейства («богумильства»): «Бог» (согд. βγy, vaγi «владыка; божественный»), «богатый» (согд. βγt, βxt; ср.-перс. baxt «судьба, удача, счастье» < др.-иран. *baxta- «судьба, удел, счастье»; ср. с др.-инд. bhag- «делить; удел»), «Борис» (согд. βrz; ср.-перс. varaz «великий; длинный»), «Сибирь / Савир» (согд. ’sβ’r(y), парф. asβar, ср.-перс. asvar-«всадник» < др.-перс. asabara, откуда и пехл. aswaran, араб. asawirah), «Кый» (согд. k’y / k’w; ср.-перс. kavi; пехл. khavad «царь»), «парень / парни» (согд. prn «благодать, харизма, успех, слава», самоназвание парфян апарны / парны букв. «славные, славяне»), Перун Бог (согд. prn’m βγy «во славу Божью»), «Бога ради» (др.-перс. bagahya radiy), «гривна» (пехл. grīwbān «защита для шеи», известно по «Пехлевийскому комментарию к «Вендидаду» (14, 9); арм. grivpan – «часть панциря, которая защищает шею»), «деревня» (согд. drw’n «крепость»), укр. «дах» (согд. dah «село, поселение»), «мудрый» (ст.-согд. myδr «Митра»), имя животного «Сивка» (š’w «черный, темный»), «кныдли, кнедлыки» (согд. христ. qndylyt «свечи»), «мед(-в-яный)» (в значении опьяняющего напитка) (согд. mδw < пра-иран. * madu «вино»), Сопот, укр. «сапа(-ти)» (согд. sptʾ «копыто»), «гайдук» (согд. xδwk, перс. xaδūk «гнев, ярость») и др.
Удивительный также факт, что, согласно арабским источникам (аль-Масуди, «Золотые копи и россыпи самоцветов», 34 глава, ок. 947 г.), царь одного из могущественных славянских государственных образований, называемых «Валинана (w.linana)» (занимала ареал Луко-Райковецкой археологической культуры, VIII-IX вв.), имел титул «маджак» (madzhak, magak; у Ибрагима ибн Якуба названия звучат несколько иначе, чем у ал-Мас‘уди, – влинбиб (wlinb’b) и Маха (Maha))[iii]. Этот титул царя Я. Чекановский сопоставляет с засвидетельствованным титулом главы манихейской церкви уйгуров «моджак»[iv] и предположил, что славяне-анты находились под влиянием алан-манихеев.
Также вариант написания титула «маджак» как magak может прямо связать славян-манихеев с упоминаемыми в арабскими источниками «маджусами» («ал-маджус ар-рус»), которые осуществили 2 октября 844 г. морское нападенияе на Севилью[v], тогда принадлежавшую арабам. Они берут город штурмом, родские стены разрушают, убивают и захватывают в рабство множество жителей. Но 1 ноября 844 г. в холе боя у Таблады мусульмане наносят поражение маджусам: убито тысяча и четыреста взято в плен, тридцать кораблей сожжено. Правда, вероятно, некоторая часть из них спаслась: на острове Рюген (Руян) найден единственный в своём роде клад из двух тысяч монет до 842 года, в том числе с множеством испанских дирхемов. Интересно, что разгромил маджусов-русов вали Сарагоссы, Уэски и Толедо Муса ІІ ибн Муса – глава рода Бану Каси, родоначальником которого был вестготский граф Кассий, перешедший в ислам (муваллад «отпрыск»). Согласно «Бертинским анналам» в то время флот данов воевал против франков, но затем от них откололась какая-то группа, которая пошла воевать в Испанию и их арабы идентифицировали, как «аль-маджус ар-рус».
В начале было полное общенародное благо, все принадлежало всем, все работали на всех, полная соборность. Потом, в самом центре этого блага, зародилась безблагодатная коррупция, враги народа совратили население в раскол, общенародное благо треснуло и его разворовали оборотни в погонах стражников (по-гречески "епископы").
И вот, небеса, по молитвам праведников, посылают народного защитника, который начинает обличать оборотней-коррупционеров, раскрывает людям глаза на их природу. Оборотни составляют против него заговор, подсылают своих агентов-убийц с ядами, и вот герой уже летит, будучи при смерти, к собственной гибели...
Но, по провидению небес, в последний момент его спасают ангелы-вречеватели в белых одеяниях. И весь план отравителей обретает огласку.
Оборотни в бешенстве, хватают героя и прячут его в темнице. А тот, скованный кандалами, выкатывает компромат на главного архи-злодея антинародной системы, на самого архонта тьмы, которого в народе так и именуют: Темнейший.
Благая весть моментально распространяется по городам и весям страны, и даже по всему миру. Ангелы в белом трубят сход на последнюю битву. Миллионы униженных, ограбленных и оскорбленных наводняют парадные проспекты, по которым ездят стальные колесницы продажных епископов, голоса протестующих сливаются в единый грозный глас: "Мене текел фарес!"
И вот, люди оказываются на острие копья судьбы, в центре апокалиптической битвы за возвращение соборного блага... Все-таки крута российская история, нарочно не придумаешь!
«Якщо царська величність дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці Дніпра війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого...».
А через місяць після свого різкого виступу проти Москви - у березні 1672 року Дем'ян Ігнатович вже не був гетьманом... I замотаним у килим із простріленою рукою був таємно вивезений до Москви на страту (з показів Карпа Мокриєвича генерального писаря який приймав участь у арешті Дем'яна). Щоправда, його не стратили, заслали у Сибір. Там він був ув’язнений, але очолив оборону Селенгінська від монголів, там і помер 1703 року.
Этой женщине было всего 18, когда она умерла при родах около 7 тысяч лет назад. Её похоронили вместе с младенцем, которого положили на лебединое крыло.
Находки сделаны в 1975 году при строительстве новой школы, в датском местечке Ведбек на побережье к северу от Копенгагена. Удалось обнаружить 17 захоронений эпохи мезолита, относящихся к культуре Бегебаккен, хотя некоторые могилы были повреждены. Кстати, выяснилось, что один из скелетов много лет пролежал под кроватью местного археолога-любителя, нашедшего его в первой половине XX века.
Покойников, судя по расположению орудий и украшений, хоронили в одежде. Во многих могилах найдены следы охры. Кроме того, в мужские могилы клали инструменты - кремневые ножи и топоры, орудия из оленьих рогов. В женских могилах находились украшения из зубов животных и раковин.
"Могила 8" прославилась, пожалуй, больше всего - в ней находилась юная женщина и недоношенный младенец, лежавший на крыле лебедя. Женщина умерла в возрасте 18 лет, по-видимому, при родах. Полагают, что новорожденный был мальчиком, так как на его бедре находился кремневый нож. Исследователи строили догадки, что бы могло символизировать крыло лебедя: чистоту этой птицы, или её способность преодолевать большие расстояния по воздуху и по воде.
Вокруг головы женщины лежало множество бус: 164 из зубов благородного оленя, 10 - кабаньих и 1 - лося, а также около 200 раковин улитки. Полагают, что все эти украшения были пришиты к одежде, которую положили свернутой под голову покойного. Много бус также находилось под тазом женщины - вероятно, они были нашиты на пояс. Археологи посчитали, что для такого количества бусов требовалось убить не менее 37 благодродных оленей и двух кабанов, а особенно интересны найденные зубы лося и медведя. Дело в том, что 7 тыс. лет назад ни лось, ни медведь не встречались в этой местности. Такие охотничьи трофеи могли привезти с другой стороны пролива, откуда, возможно, происходила сама женщина.
А вот статистика по этому древнему кладбищу: 22 скелета, из них 4 новорожденных. Из 17 взрослых 8 мужчин и 2 женщины не дожили до 20 лет и обе, судя по всему, умерли при родах, так как похоронены вместе с новорожденными. Исследователи подсчитали, что уровень младенческой смертности должен был составлять около 35%.
Иллюстрация: Адам Брокбанк (@ brockbankadam)
Нині хотів би сказати пару слів про русів і їх морські виправи на Захід. Так, саме про тих наших русів-войовників, які на своїх легких і швидкохідних лодіях чи не щорічно ходили у битви на Чорному і Балтійському морях, схрещуючи свої мечі з добірними і вишколеними флотами Візантійської імперії, армадами вікінгів та іншого європейського і азіатського люду.
А до чого тут Атлантика - спитаєте ви, з її іспано-португало-французьким узбережжям?
Для початку звернімося до писемних джерел.
Так, арабський вчений ІХ століття ал-Йа’кубі у своїй книзі "Книга Країн" пише про напад на іспанську Севілью у 844 р. народу «ал-маджус, яких називають ар-рус». Арабісти відзначають, що термін «ар-рус» використовувався у той час завжди в стосунку до народу, чисельність і могутність якого була очевидною для сучасників. Ще один автор - Ал-’Узрі (1003-1085 роки) відзначає, що під час вищезгаданого штурму Севільї в серпні 844 р. руси/маджуси тоді задіяли 54 кораблі (а за даними Ібн ал-’Ізарі – 80 кораблів).
Доповнив свідчення про ці напади географ ХІІ століття аз-Зухрі: «…приходили з цього моря ’Укійанус (Атлантика-М.Б.) величезні кораблі, які мешканці Андалузії називали каракир, а це кораблі великі, з чотирикутними вітрилами, які могли переміщуватися і вперед, і назад. На них плавали ватаги людей під назвою ал-маджус, народ сильний, доблесний і досвідчений у мореплавстві. Коли б вони не з’являлись, узбережжя порожніло через страх перед ними… Вони знищували всіх, хто траплявся їм у морі, грабували і брали в полон…».
Ал-Мас’уді пише про ще один похід цього народу на Севілью, але вже під 912 р.: «…це були маджуси…і цей народ: ар-рус, про який ми вже згадували, оскільки ніхто, крім них, не ходить по цьому морю, яке з’єднується з морем ’Укійанус». Хоча, більшість хроністів оповідають, що спочатку маджусів помічали біля західних берегів Франції, звідки вони – попри Ліссабон – плили в Іспанію і з’являлись в Андалузії, однак, є два свідчення – Ібн Хаййана (кінця Х-ХІ століття) і анонімного автора опису Андалузії ХІV-ХV століття, згідно з якими напад на Севілью у 844 р. руси/маджуси здійснили зі сторони «Румійського моря», яким арабо-перські автори називали Середземне море.
Сьогоднішні російські дослідники вважають, що східні письменники вживали термін маджус по відношенню до скандинавів, які нападали на Іспанію, а саме слово "урдуманійун" відповідало західноєвропейській назві норманів і використовувалося винятково в іспано-арабських джерелах (Т.Калініна) (див. Додаток 1 внизу, під дописом).
У всьому цьому, одним з найцікавіших є питання конфесійної приналежності згаданих ар-рус/ал-маджус, які атакували Севілью у 844 р., оскільки кілька джерел паралельно ідентифікують їх з норманами-християнами. Але ж «скандинавські» вікінги прийняли християнство значно пізніше цієї дати! Тоді виникає питання – який морський народ провадив ту потужну флотилію на іспанську Севілью?
Відповідь може критися у виясненні самого поняття: хто такі "маджус". Частина дослідників вважає, що цим терміном араби називали вогнепоклонників (аргументацію цьому припущенню, я не знайшов).
Многие наблюдатели, знающие или изучившие положение дел в регионе с одним из самых низких уровней жизни и колоссальными социальными проблемами, предположили, что к такому демаршу тувинского главу побудило желание поднять свой рейтинг и привлечь внимание Кремля, судя по всему, не намеренного поддерживать его избрание на третий срок. Тем не менее, у многих тувинцев эти заявления вызвали поддержку, ведь административные границы, проведенные с республикой, присоединенной к СССР и РСФСР только в 1944 году (с таким же успехом тогда могла бы быть, но не была присоединена Монголия), отсекли от нее часть традиционных пастбищ, ограничив доступ к ним местных пастухов.
Но подобные претензии есть и у ряда других народов, в частности, апеллирующих к закону «О репрессированных народах», принятому 01.07.1993 года. Регионалистам и федералистам имеет смысл заранее осмыслить свое отношение к этой проблеме, которая законсервирована в условиях централистской диктатуры, но может всплыть и наверняка всплывет при политической разморозке на просторах нынешней РФ.
Незавершенная реабилитация
Нельзя не признать очевидного – тоталитарный советский режим не только часто произвольно проводил национально-территориальные границы внутри СССР и его республик, давая основания считать себя обделенными целым народам, но в сталинский период подверг целый ряд народов фактическому этноциду, депортировав их со своей земли. В хрущевский период большинство из них (но не крымские татары, например) были «реабилитированы» – их ликвидированные национально-территориальные образования были восстановлены и им позволили вернуться в родные края. Но «реабилитация» далеко не всегда означала восстановление положения вещей до депортации.
Сознание планеты стремительно меняется, что даже совсем недавнее прошлое кажется примитивным по своему укладу и стилю жизни, где все эти сотни миллиардов в виде дворцов - мёртвый капитал, не приносящий никакой полезной значимости. Пустые дворцы, из которых можно было создать тысячи школ и больниц, развивать науку и улучшать жизнь людей, строить ракеты и межпланетные корабли в конце-концов.
Фараонский дворец небывалых масштабов для одного человека на фоне голодающих космонавтов в космосе, картина выражающая всё без слов, оголяющая всю суть застрявших в прошлом людей, где безграничная власть была самой желанной целью.
Однако новое поколение уже действует, они уже живут в одном мире и следят за всеми событиями одновременно, что и меняет весь мир сразу.
Перетекание капиталов началось, дворцы уйдут в прошлое на наших глазах и будут являться реликвиями примитивных амбиций.
Новая эра уже началась и нас ждут эпохальные перемены и в сознании, особенно после того, когда наш вид наконец-то откроет, что мы не одни в этой реальности и входить в неё с помпезными дворцами и яхтами, вместо космический кораблей и станций на других планетах, выглядит невообразимо глупо.
У 5-му заключному акті цієї історичної постановки на тему повстання гетьмана Мазепи проти Московського царства на сцену виходив сам Ясновельможний Гетьман обох сторін Дніпра і проголошував до глядачів ХАЙ ЖИВЕ СВОБОДА!:
"...Народ врятований, Батьківщина велична наша!
Не будемо вимірювати втрати жертвами.
Вони на Небі Слави, де Господь зустрічає їх з радістю.
Шануймо наших полеглих! Хай живе Свобода!"
Переклад з французької - професора Євгена Луняка.
Літературна редакція - доктора наук Тараса Чухліба.
Поль Дерулед (фр. Paul Déroulède; 2 вересня 1846 року Париж — 30 січня 1914 року, біля Ніцци) — французький поет, автор драм і романів; політичний діяч, голова «Ліги патріотів». Вивчав юридичні науки, але незабаром залишив їх, захопившись літературними роботами. У війні 1870 року взяв участь в якості волонтера, при Седані був поранений і взятий у полон, втік, знову брав участь у військових діях і в придушенні Паризької комуни. Став широко популярним двома збірками патріотичних віршів, пройнятих спогадом про важку боротьбу і думкою про реванш: «Les chants du soldat» (1872) і «Les nouveaux chants du soldat» (1875). Автор віршованої драми «Гетьман», присвяченої Україні. 1877 року на сцені Одеона з гучним успіхом була поставлена віршована драма на 5 актів Деруледа «L'Hetman» (на українсько-польському матеріалі), а 1880 року вона була прийнята до постановки в Комеді Франсез, але не була поставлена через цензурні перешкоди. Українською мовою драму «Гетьман» переклала в Парижі українська письменниця Софія Наумович – псевдо Ольги-Любомири Вітошинської (1908-2000).
THE NATIONAL LIBERATION MOVEMENT OF THE AZERBAIJANIS
The cause of the tragic event that occurred on 19 – 20 January 1990 was the national rebellion of the people as well as a powerful resistance of the Azerbaijanis to the Communist and totalitarian regime of the Union of Socialist Soviet Republics (USSR). The latter one is considered to be a national revolutionary movement. At that tie on the order from Moscow of the highest authorities of the USSR an invading attack was begun of different military arms onto the territory of Azerbaijan. Particularly, tank and landing military units of the RSFSR's troops entered Baku and began to beat severely the peaceful people, ruined quite a lot of dwelling and even historical monuments. Millions of the country's population people upraise to struggle for the independence of Azerbaijan and announced that all over the world. Baku quickly turned into an arena for battles between the rebelled Azerbaijanis and their enemies.
In those battles the Azerbaijanian people manifested its heroism, and many of the best of that people son died for the national freedom.
In the photos: the killed in the streets and on the squares of the city of Baku (on 19 – 20 January, 1990 г.) while fighting against the invaders, an attack on the peaceful population of the military machines in the streets and on the squares of the city of Baku, movement of the national resitance of the Azarbaijani on the Freedom Square on 19 – 20 January, 1990, Alley of the Killed for Freedom in th city of Baku /
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ АЗЕРБАЙДЖАНЦІВ!
Причиною трагічної події, яка сталася 19 – 20 січня 1990 року, стали всенародне повстання та потужний супротив азербайджанців комуністичному та тоталітарному режиму СРСР, які оцінюються як національно-революційний рух. В той час за наказом із Москви, Центрального керівництва СРСР почався загарбницький наступ різних родів військ на територію Азербайджану. Зокрема, підрозділи танкових і десантних військ РСФСР вступили в Баку та почали жорстоко вбивати мирних людей, зруйнували чимало житлових будинків та історичних пам’ятників. Мільйони людей країни піднялись на боротьбу за незалежність Азербайджану та проголосили про це на увесь світ. Баку швидко перетворився на арену боїв між повсталими азербайджанцями та їх супротивниками.
В цих боях азербайджанський народ справді продемонстрували свій героїзм, а багато кращих синів цього народу загинули за свободу.
На світлині: загиблі на вулицях та майданах м. Баку (19–20 січня 1990 р.) у боротьби з московськими загарбниками, атака на мирне населення військової техніки по вулицях та майданах м. Баку, Рух національного супротиву азербайджанців на Майдані Свободи 19 – 20 січня 1990 р., Алея загиблих за свободу в м. Баку.
Следует предупредить, что это не программа и не кредо. Мои политические убеждения, точнее, моё эпическое мировосприятие вообще не имеет никакого отношения к XXI веку; моя личная позиция в настоящее время - эго-суверенитет, если угодно, тихий брезгливый эго-сепаратизм.
Моё политическое обиталище, точнее, убежище, - Его Императорское и Королевское Величество Прошлое, которое я осознанно, надменно и безудержно романтизирую.
Политическое Грядущее для меня - тревожная неизвестность. Политическое настоящее - убогая мерзопакость.
Соответственно, программ у меня никаких нет, за исключением, разве что, пункта 1го и последнего: "идите вы все в ж...".
Остались только обрывки давних размышлений, - прохладно-отстранённых, - о политической праксиологии,
В данном тексте я не буду добавлять, после каждого второго предложения, моё обычное "по моему мнению", "я полагаю" и тд. Здесь я пишу не о том, что я полагаю, а о том, что точно знаю. И не только я.
..............................
1. Очень легко определить, когда политический деятель врёт. Есть отчётливая единица измерения политического вранья, как ватт или ампер в физике. Это слово "народ". Чем чаще употребляется "народ", "народный", "за народ", "воля народа" и тд., - тем гуще и наглее враньё.
2. В параметрах политического действия никакого народа - нет. Вообще нет. Как нет Джеймса Бонда или Снежной Королевы. "Народ" - это условная риторическая фигура, пронунциативная синекдоха, которая в проекции на реальность имеет примерно такое же значение, как "истинная свежесть" или "ослепительный блеск" в рекламном ролике. Народ ничего не решает, ни за что не отвечает, ни к чему не стремится, ничего не требует, никого не избирает и ничем не владеет, по вышеозначенной причине: его, как политического субъекта, просто нет.
3. Политик по природе своей - хищник. Большинство, то есть добропорядочные граждане, честные налогоплательщики, трудящиеся и тд. - это не то, чему политика служит, а то, чем она питается и на кого она охотится.
4. Политическую историю творят - в прямом осязаемом смысле, своими руками, - люди, которые, по каким-то причинам, утратили свою зону социального комфорта, а также и надежду её вновь найти. Те, кого Курцио Малапарте обозначил термином "катилинарии", то есть - трансгрессоры, просто по природе своей, по мировосприятию нацеленные на насилие и разрушение. В любом сообществе катилинарии - это, в социальном отношении, пренебрежимо малая величина, незначительные доли процента общего числа населения. Более того: катилинарии по определению - враги любого большинства, это воинствующие, атакующие, неутолимо голодные маргиналы. Для них гражданское население, нынешнее электоральное "большинство", - это вражеская крепость, которую нужно взять штурмом и спалить дотла. Или, точнее, скот, стадо, которым нужно овладеть, отнять его у соперника и перегнать к себе. Для успеха любого политического проекта следует искренне (и брезгливо) забыть о большинстве. И все силы сосредоточить на привлечении, унитаризации и структуризации катилинариев. Это относится не только к оппозиции, но и к пропозиции.
5. Вся суть всего - в том, что люди чудовищно управляемы и безгранично терпеливы. Есть американская пословица: "один ковбой может загнать сорок лошадей в реку, но сорок ковбоев никогда не заставят одну лошадь пить". Людей можно заставить пить, купаться, плавать, а также добровольно топиться, под предлогом того, что под водой лучше живётся и легче дышится. И это чрезвычайно легко осуществить.
6. Люди не выходят из зоны социального комфорта не потому, что они трусливы, глупы, злы, раболепны, не потому, что их такими сделали или так заставили. Они не покидают зоны комфорта именно потому, что они в неё, в эту зону, всеми силами стремятся. Им там нравится и им туда хочется. Чтобы выманить людей из зоны комфорта, их нужно переманить в другую зону, лучше и приятнее. Звать людей "на улицы" (см. баррикады) во имя "справедливости" (см. совесть) - занятие бессмысленное, бессмысленно скучное и часто бессмысленно опасное.
Наразі таким параметрам відповідає тільки Китай (теж нащадок Орди).
Але тоді вже в повний зріст постане питання китайської експансії.
З огляду на параліч волі і розмивання ідентичності, що спостерігається в германо-романському світі, єдиним реальним заборолом проти китайського дракона може бути тільки Індія з її співставним із Китаєм демографічним потенціалом.
І тільки Східна (слов'янська) Європа здатна втримати Континент від тотальної деєвропеїзації.
Нас 100+ мільйонів. Не багато, але й не мало. І Україна - найбільша слов'янська країна. Плюс трохи балтів, плюс трохи румунів з мадярами, які нам типологічно подібні, бо мають з нами спільний субстрат.
Плюс Кубань, Курщина, Білгородщина, Вороніжчина, Смоленщина, Псковщина і Новгородська земля, де живе переважно слов'янське населення (українці, білоруси і недобиті рештки Новгородської і Псковської республік).
Якщо відокремити їх від Собяніна з Шойгу, Путіна, Мішустіна, Суркова, Лаврова, Вальки Стакан-Тютіної, Хуснуліна, Набіуліної, Абрамовіча з Роттенбергом і прочої інтернаціоналки, яка зараз рулить недобитою тупуватим дядьком Семом Імперією Зла, то вийде солідний процент європейців.
Тому секта відкритого суспільства так наполегливо обробляє Східну Європу і Україну зокрема, де її деструктивні ідеї ще остаточно не прижилися, і готується боротися з індійським расизмом і авторитаризмом.
З Москвою й Китаєм вона грає в гру "хто кого поюзає". І поки що програє, завдаючи шкоди тільки антикитайським і антимосковським силам, яких вона береться просвіщати й демократизувати, позбавляючи імунітету від зовнішньої експансії.
І дурні ми будемо, якщо добровільно, без спротиву віддамо свою долю (і долю Світу, яка від нас залежить більше, ніж ми думаємо) в руки купки шахраїв з непомірним апетитом, завищеною самооцінкою і повною відсутністю почуття відповідальності.
Здебільшого при слові “народ” уява синтезує людську постать. Комуністичні пропагандисти звідкись знали про це, тому замовляли у художників плакати з зображенням “народу” у вигляді здоровенного дядька у робочій блузі з суворим виразом обличчя, простацькою зачіскою та виробничим знаряддям у мускулястій руці. Дядька доповнювала “мати-батьківщина” – не менш сувора тітка з вимогливим поглядом.
Чому це саме так? Є різні пояснення. Медіатехнологи впевнені, що йдеться про так звані архетипи – образи колективної уяви, що сформувалися в наших предків за давніх часів. Відповідно плакатні постаті радянської доби, на їхню думку, є хоча й далекими, проте прямими нащадками язичницьких ідолів – верховного племінного (солярно-військового) божества та богині-матері.
Пройшли десятиліття, карусель подій і вражень пришвидшила оберти, але закони візуалізації суспільних понять не змінилися ні на йоту. У грудні минулого року кільком сотням українців запропонували без попереднього обдумування описати “народ”. Понад половина з них уявила чоловіка доволі зрілого віку та велетенського зросту. Дехто з учасників експерименту спорядив його козацькими вусами, оселедцем і свиткою, інші одягнули “народ” у костюм або спецівку. Майже ніхто не уявив “народ” жінкою, навіть самі жінки. І в жодного з візуалізаторів не виникло образу народу-підлітка. А дарма.
Історія останніх трьох десятиліть натякає нам на те, що та уявна спільнота, яку ми звикли позиціювати як “народ України”, колективно рефлектує далеко не так, як мав би реагувати на виклики і проблеми отой могутній зрілий дядько з оселедцем у піджаку-спецівці. “Народ” доволі мляво реагує на критичні загрози своїй самобутності, особливо на культурно-освітньому та інформаційному полях.
“Народ” легко й радісно ведеться на ситуативні подразники на кшталт “мєнти наших побили”. “Народ” всіма своїми колективними фібрами ненавидить багатих та успішних лише за те, що ті багаті та успішні. “Народ” обирає у владу не відповідальних професіоналів, а людей, яким вдалося емоційно його вразити – естрадників, крикливих і плаксивих харизматів, козаків-гаврилюків та просто хуліганів.
За всіма ознаками ми маємо справу не з колективним зрілим дядьком (суворою тіткою), а з колективним п’ятнадцятирічним вуличним підлітком (дворовою пацанкою). У цього колективного підлітка, як і в підлітка звичайного, поточні емоції домінують над розумом, бажання негайного драйву заступає бачення перспектив, а інтенції тверезого розрахунку зазвичай зводяться до хатнього куркульства та дитячого жлобства (не дам іграшки!).
Колективний підліток хоче халяви, видовищ, подорожей, тусовкової поваги. Підліток не хоче напружуватися і слухати вчителів; прагне, щоби все було так, як у дешевих фільмах: поганих мають посадити (а ще краще – стратити), а свої мають отримати валізу з грошима та сісти за кермо крутої тачки (варіант: щасливо одружитися). До того ж все це, умовно позиціоноване як “справедливість”, має відбутися без довгих послідовних зусиль, а через якесь диво, або ж за сценарієм хепенінгу.
Якщо хепенінгу не виходить, а диво десь затримується, підліток впадає в нерви, смертельно ображається і хейтить тих, кого призначає винним. Ну а кого саме призначити винним, йому підказують “друзі народу”, які сидять у зомбоящику.