Софія Дніпровська: Заколисування українського суспільства мантрами про відкритість і задурення мізків "успішними прикладами" є безперечним шкідництвом, якому треба давати рішучу відсіч

Коли кажуть про "німецьке диво" як приклад чарівної сили демократії і вільного ринку, чомусь забувають, що й ДО поразки в другій і першій СВ - за Кайзера і Фюрера - німецькі землі знали періоди стрімкого економічного підйому, а трудова етика німців ще з 16 ст. завжди була на висоті. І ніколи не піднімають питання: а чого ж тоді у Веймарській республіці не сталося ніякого "дива" - навпаки, країну обсіла короста злиднів і безробіття (що й дало сплеск націоналізму й реваншизму) і загострення давньої болячки економічної відсталості. 

Причиною німецького (а також італійського) економічного дива було тривале припинення війн між європейськими державами за ресурси й ринки, які віками точилися на Континенті і стримували економічний розвиток менш вдалих його суб'єктів, яким не повезло з географією, і перехід до кооперації в питаннях ресурсів і ринків збуту (союз вігулля і сталі, з якого почався ЄС - саме про це). Плюс німецька працелюбність і педантичність, плюс план Маршала, плюс парасолька НАТО. Ціною страшних жертв німці з італійцями таки вибили собі комфортні зовнішньополітичні умови економічної діяльності, знищивши економічний і політичний потенціал своїх основних європейських конкурентів і змусивши США, наляканих наступом Імперії Зла, дати грошенят та відкрити свій гігантський ринок - і вирулили на шлях сталого економічного розвитку. 

Так зване "відкрите суспільство" з виборами-перевиборами, правами й свободами, приматом приватних інтересів і приватної ініціативи над державними є ефективним і життєздатним тільки в умовах тривалого миру й гарантій безпеки. Тому не випадково найуспішніші демократії є здобутком англосаксів, ізольованих від потенційних противників потужними географічними бар'єрами. 

Україна ніколи не мала нічого подібного і віками бовталася і продовжує бовтатися в трикутниках смерті, затиснута з усіх боків агресивними авторитарними суб'єктами. Тому заколисування українського суспільства мантрами про відкритість і задурення мізків "успішними прикладами", вирваними з часових і географічних контекстів, є безперечним шкідництвом, якому треба давати рішучу відсіч, якшо ми хочемо вижити і лишитися на карті світу. 

Бо від гнилісних продуктів "відкритості" й "толерантності" зеленого кольору країну вже нудить і вивертає, а на підході - нове свято демократії з тяжким і шкідливим для здоров'я похміллям.

Андрей Шуман: Сборище псевдо-советских делегатов и варвары

Западная римская империя умирала долго. Очень. И это проявилось в варварских царствах, которые пробовали симулировать римские порядки. Это выглядело смешно и гротескно. Но сами они этого не понимали. Они считали себя продолжением Римской империи, а между тем предметы быта и все остальное вопиют, что они сделаны уже варварами.

Из того, что я сегодня услышал и увидел по телевизору, я услышал и увидел жалкие попытки, очень смешные, подражать советским порядкам и укладам. В словах, в позах, в идеях, в одежде, в каменных лицах. И это поражает. СССР как Римской империи нет, но кто-то изо всех сил им подражает, хотя со стороны это смотрится ужасно и нелепо.

В этом какая-то обреченность. Страх перед небытием и попытка спрятаться в имитацию того великого, что уже не вернуть. Здесь нет политического послания. Здесь нет видения будущего. Страх. И повторение ритуалов прошлого, чтобы за ними спрятаться. А эти ритуалы уже не работают. Их время прошло. СССР и Западной римской империи уже нет.

Я думаю, что пьесу о закате Римской империи надо играть  в декорациях умирающих постсоветских диктатур.

Володимир Єшкілєв: Нічна сила конспірології

Ще недавно на конспірологів дивилися зверхньо. Ну бігають світом дивні (смішні) люди, які вірять у рептилоїдів, пласку Землю й у те, що людством керує таємний світовий уряд. Нехай собі бігають, нехай собі фантазують. 

Але все змінилося 6 січня, коли в авангарді тих, хто штурмував Капітолій, опинилися активісти конспірологічного руху QAnon.

Експертні товариства після того хутко прозріли. “Конспірологія стала силою”, – забили вони на сполох. І прогнозовано натиснули на ту педаль, що вмикає голоси штатних пропагандистів. В Україні вважають, що педаль – ліва. Сумніваюсь. Бо ж праві, як виглядає, нині кіпішують не менше за лівих.

Декому здається, що конспірологія (конспіраціонізм, вчення про змову) виникла в ХХ столітті. Хтось при цьому згадує “жовту пресу”, інші говорять про міські легенди, про успішних авторів альтернативної історії та про філософські вправи на штиб “глубинного государства”, “комп’ютерної симуляції” Ніка Бострома або “суспільства як Паноптикуму”. Проте уявлення більшості про історичну “свіжість” конспірології є хибними.

Насправді конспірологія існує стільки ж, скільки й боротьба за владу та розумова рефлексія на неї. Конспірологія – ровесниця політики. Жертвами древніх конспірологічних теорій стали відомі історичні персонажі: перський цар Бардія з Ахеменідів, афінський полководець Алківіад, імператор Юлій Цезар, останні з Капетингів та московські правителі з сім’ї Годунових.

Список на бажання можна було б продовжити. Адже люди за всіх часів відчували, що з політикою щось не так. Відчували, що їх фактично дурять. Не отримуючи вичерпних відповідей з офіційних та публічних джерел, люди звертаються до тих, хто каже: “Я знаю”. У тих “знавців” є зрозумілі масам пояснення: відьми наворожили, цар несправжній, масони змовляються, вчені брешуть, Білл Гейтс чіпує, рептилоїди рулять.

З іншого боку, чого б там кому не хотілося, а конспірологія вже є невіддільною частиною політики, культури і мистецтва. Вона може бути фундаментальною, як вчення Платона про печеру, сумно-романтичною, як у романі Йоава Блума “Творці співпадінь”, апокаліптичною, як у фільмі “Матриця”, або ж краєзнавчою, як у творах Дена Брауна. А ще вона може кардинально змінювати те, що ми домовилися вважати реальністю. Це свого часу наочно довів Карл Маркс, запропонувавши світові конспірологічну версію виникнення доданої вартості.

Інформаційна революція перетворює конспірологію на один із головних та найбільш ефективних інструментів для інженерів делегованого буття. Власне історія виникнення вже згаданого QAnon є блискучим підтвердженням того, що за доби соціальних мереж кілька мутних фраз можуть задати тренд світових змін.

Андрей Синельников: Величественная Тайдула – жена золотоордынского хана Узбека

из книги Андрей Синельников «Мамай и Донской. История противостояния»

В истории Золотой Орды середины XIV века нет личности более известной и одновременно более загадочной, чем Тайдула. Заинтересованное исследование выявляет имя Тайдулы не только в собственно ордынских, но также в арабских и персидских источниках. Имя ханши и её историческая роль прослеживаются не только в русских, но и в папских, и в венецианских документах той далёкой эпохи. Нужно иметь в виду, что речь идёт только о дошедших до нас письменных источниках. Сохранилось же их ничтожно мало.

***

Вызывает некоторое недоумение уже значение личного имени нашей героини. Её полное имя в транслитерации буквами арабского алфавита представлено в труде персидского историка начала XV века Муинуддина Натанзи. По-тюркски это сложное имя читалось Тагай-Тоглу, где слово тагай понималось как «дядя с материнской стороны (старший или младший брат матери)», а слово «тоглу», которое в том же начертании могло произноситься и «доглу», воспринималось как «рождённая». Вероятно всё сочетание может быть осмысленно как «рождённая в доме дяди». Натанзи приводит и стяжённую форму того же имени – «Тайдолу». В западных источниках XIV века зафиксирована опять-таки форма Тайдолу (Taydolu, Thaythaku). В русской передаче имя Тайдолу трансформировалось в привычную для русского уха форму женского имени – Тайдула.

Мы не знаем, к какому ордынскому княжескому роду принадлежала Тайдула по своему рождению. Неизвестно и время, когда она стала женой ордынского хана Узбека (1313-1341). Русские летописи отметили, что в 1323 году умерла жена Узбека Баялун, которая, согласно показаниям арабских источников, принадлежала к могущественному роду кунграт и сыграла значительную роль в борьбе Узбека за утверждение на ордынском престоле.

Только смерть Баялун открыла перед Тайдулой возможность стать старшей женой хана. Эту возможность Тайдула не замедлила воплотить в жизнь. Старшей и любимой женой Узбека она оставалась до конца дней его жизни. При ордынском дворе ходила молва, которую поведал миру арабский путешественник ибн Баттута, объяснявшая привязанность Узбека к Тайдуле некими анатомическими особенностями её женского естества. В действительности влияние Тайдулы на своего супруга, придворное окружение и даже внутреннюю и внешнюю политику страны в целом объяснялось незаурядностью её личности и постоянной поддержкой ханши со стороны коалиции родовых князей, противостоявшей блоку, который возглавлял род кунграт. Но эта тема ещё ждёт своего исследователя.

***

Современные Тайдуле руководители христианских государств прекрасно знали о её роли «христианской заступницы» при ордынском дворе и постоянно прибегали к её помощи. Летом 1340 года глава католической церкви папа Бенедикт XII (1334-1342) составил в Авиньоне послание «светлейшей императрице Северной Тартарии, достойнейшей государыне» Тайдуле, в котором сообщал, что ему известно, с какой любовью Тайдула относится к христианам-католикам, проживавшим в Золотой Орде, с какой готовностью она оказывает им милости и полезное покровительство.

Ярослав Золотарев: "Коллективный Колчак"

Про Колчака раз дискуссии опять вижу пошли, надобно исторические факты свести в пункты, на основании документов, а не красной пропаганды:

1. В контексте Сибири Колчак - ставленник демократически выбранного правительства Сибирской республики, в котором доминировали партии кадетов и сибирских областников (обе достаточно левые, но не социалистические).

2. По соглашению с сибирским правительством Колчак обещал автономию Сибири после войны и во время войны вел подготовку к выборам в учредительное собрание Сибири.

3. Колчака поставили управлять армией как авторитета среди военных, гражданскими делами управляло сибирское правительство с левыми либералами во главе. Те же лица писали Колчаку все речи по политическим вопросам и разрабатывали все законы, в которых Колчак не разбирался вовсе. А именно, это были такие лица: Вологодский, Гинс и Пепеляев. Они собственно коллективно и называются "Колчак".

4. Коллективный Колчак обещал после победы выборы в национальное собрание, автономию Сибири и казачьих регионов. Ни в коем случае он не собирался восстанавливать царизма, а все члены правительства происходят из радикальных оппозиционеров царизму.

5. Колчак признавал независимость Финляндии и Польши, а споры с Маннергеймом связаны с тем, что "Колчак" не мог пообещать Финляндии Мурманска и Карелии, так как не был Учредительным Собранием.  Мурманск и Карелию Финляндия и до сих пор не получила, так что обвинять в этом Колчака довольно странно. Реально все ответы Маннергейму писал, впрочем, Пепеляев.

6. Коллективный Колчак в лице Гинса лично отбивал телеграммы Деникину, чтобы тот с Петлюрой не воевал, а штурмовал Москву вместо этого. Национальные проблемы колчаковское правительство предлагало решать после войны на основе принципов демократии и прав человека.

7. Согласно аграрному закону Колчака земля, захваченная крестьянами у помещников в 17-19, бесплатно закреплялась за крестьянами.

8. При Колчаке в Сибири имелась рыночная экономика и многопартийность, регулярно проводились многопартийные свободные выборы в местные органы власти.

9. Поражение объясняется исключительно тем, что малолюдная аграрная Сибирь вообще не могла эффективно воевать против сравнительно индустриальной и многолюдной красной России.

8 мая 1919 года Командование стран Антанты ставило свое признание Колчака законным правителем России в зависимость от получения следующих гарантий:

Олег Однороженко: "Діяхронна" Фаріон на службі Кремля

Розбираю «дискусію» Ірина Фаріон із Ігор Загребельний. Прочитавши брутальний допис Ірини Фаріон перше про що подумав: «Може й справді Загребельний щось там наговорив зайвого, і чого це йому взагалі заманулося доповідати про «діяхронну соціолінгвістику»?». 

Подивився на назву тієї доповіді – закралися перші сумніви. Прослухав її – вона недовга, всього 15 хвилин (https://www.youtube.com/watch?v=s8p0AD4AylM) – і був ошелешений. Якщо кількома словами, то – допис товаришки Фаріон це концентрована суміш некомпетентності, лицемірства, гнилого пафосу та маніпуляцій. Річ у тім, що доповідь Ігора Загребельного жодним чином не стосується «діяхронної соціолінгвістики», як

і лінгвістики загалом. Його доповідь - це стислий огляд проблеми ранномодерної ідентичності на теренах України. Питання функціонування мови він там взагалі не зачіпає, зосередившись на конфесійній і політичній проблематиці, питаннях лояльностей та багаторівневих ідентичностей. До того ж, насправді він лише переповідає (цілком адекватно) ті положення сучасної української історіографії, які за великим рахунком ніхто з притомних українських науковців не заперечує. В останні десятиліття, на підставі вивчення масових джерел, цілком переосмислено роль українських еліт раннього Нового часу та характер соціальних і політичних взаємин того періоду. З загальним поглядом на проблему можна ознайомитися в моїй книзі – «Українська (руська) еліта».

Соціалістична схема української історії, створена Грушевським, на сьогодні не витримує жодної критики (про це моя стаття – «Звичайна схема української історії» https://tyzhden.ua/History/3268). Прибічники народницької школи нині ведуть хіба ар’єргардні бої, чим далі то все кволіші та безнадійніші. Тож якщо товаришка Фаріон хоче заперечити ці висновки, то очевидно, що для цього потрібно «трохи» більше аніж істерична ескапада в бік 15-хвилинної доповіді, в якій не допущено жодної фактологічної помилки чи надінтерпретації. Необхідними є ґрунтовний та аргументований розгляд і спростування кожного положення висловленого в доповіді. Але цього не зроблено, та й не можливо здійснити. Натомість бачимо безпідставне навішування ярликів. Те що Фаріон козиряє «діяхронною соціолінгвістикою» показує одне з двох – або вона ні бельмеса не петрає, що це таке, або свідомо маніпуляє своїми довірливими читачами-сектантами (враховуючи нинішній інтелектуальний рівень «членства» це не так вже й важко). 

І наостанок. Чим же зумовлена така істерична реакція полум’яної комуністки (перепрошую – «свободівки»)? Річ у тім, що доповідь Ігора Загребельного явно мала політичне тло – апеляція до проекту Межимор’я, що передбачає порозуміння із нашими західними сусідами. Подібні заходи є критично важливими для України аби не постати перед перспективою протиборства на два фронти. Наш пріоритет – перемога у війні з Москвою, а для цього життєвонеобхідно мати надійні тили, а ще краще – надійних союзників на західних кордонах. Вочевидь така перспектива не дуже радує вождів ВО "Свобода", ну як «Свободи» – звісно, що передусім їх кремлівських спонсорів. Логіка проста – чим більше Україна матиме непорозумінь та конфліктів на заході, тим меншою буде наша опірність на сході. Тому й кидають у бій старих комуністок (знову перепрошую – «свободівок»).

Александр Волынский: Место мистики в германском нацизме

Весь фашизм из европейского роматизма вышел. 

Идея Мёллера ван ден Брука о "Третьем Рейхе" включала мистические коннотации о Третьем Царстве как высшей и завершающей точке человеческой истории. Мёллер ван ден Брук писал: «Идея Третьего рейха есть идея мировоззренческая, выходящая за рамки действительности. Не случайно все представления, возникающие в связи с этим понятием, в связи с самим названием „Третий рейх“… на редкость туманны, полны чувства, неуловимы и абсолютно потусторонни». Нацистский редактор одного из изданий книги Мёллера ван ден Брука, Ханс Шварц, указывает в свою очередь, что «для всех людей, пребывающих в постоянных исканиях, Третий рейх обладает легендарной силой».

Третий рейх в концепции Мёллера ван ден Брука представляет собой кульминацию «младоконсервативной революции», утопическое царство всеобщей красоты и гармонии, с сакральным центром мира и храмом для обожествлённой нации, противостоящее современной либерально-индустриальной цивилизации. При этом Священная Римская империя мыслилась как тезис, империя Бисмарка — как антитезис, а Третий рейх — как синтез. Грядущий Третий рейх должен взять всё лучшее у своих предшественников, а также в идеалах революционеров-социалистов и консерваторов-националистов на основе консервативных национальных ценностей примирить существующие в Веймарской Германии антагонизмы. 

Существует мнение, что на эту концепцию Мёллера ван ден Брука, кроме идей Иоахима Флорского, оказала влияние также славянофильская концепция «Третьего Рима», как она изложена у Фёдора Достоевского, с творчеством которого Мёллер ван ден Брук был хорошо знаком. Таким образом, ничего нового нет, Россия это один из источников идей и силы для национал-социализма. Ничего особенного в этом нет, ведь Германия была родиной марксизма и по сути своей образованные немцы гораздо большие коммунисты чем русские, а образованные русские гораздо ближе к фашизму.

Мёллер ван ден Брук также указывал на необходимость для германской нации внешней экспансии. 

Канадский историк Михаэл Катер, изучающий историю Аненэрбе, говорит о списке из 20 стран, представляющих интерес для института Аненэрбе. Из числа намечаемых экспедиций были осуществлены только экспедиции Г. Вирта в Скандинавию в 1935 и 1936 гг., Ф. Альтхейма и Э. Траутманн на Ближний Восток в 1938 г, и экспедиция Э. Шеффера в Тибет в 1938–1939 гг., проведению других помешала начавшаяся война. Не состоялась и планируемая вторая немецкая экспедиция Э. Шеффера в Тибет в 1940 г. Первую немецкую экспедицию в Тибет 1939 г. спонсировали промышленники Германии, на проект экспедиции Эрнсту Шефферу удалось собрать 112 тыс. рейхсмарок. В ней были специалисты по биологии, антропологии, географии, геологии, этнографии, геофизики и кинооператор, с лучшей для тех времен портативной камерой. Предполагалось, что экспедиция в Тибет станет сенсационной и продемонстрирует всему миру превосходство немцев. 

Немецкой экспедиции Э. Шеффера удалось обойти запрет англичан, проникнуть в закрытые районы и достичь столицы Тибета. Немецкий исследователь Ганс-Ультрих фон Кранц, специализирующийся на изучении секретов института Аненэрбэ убежден, что экспедиция Э. Шеффера провела неделю у подножия Канченджанги с неясными целями и совершила восхождение на вершину для установки на ней автоматических передатчиков, прежде чем достигла Лхасы. Подтверждения этого факта в других источниках найти не удалось, поэтому до сих пор не ясно искали ли на самом деле немцы вход в Шамбалу. 

Регент Тибета Квотухту, официально пригласивший немцев в Лхасу, радушно принял немцев, до этого времени всего несколько раз европейцев видели в Лхасе. Экспедиция пробыла в Тибете свыше двух месяцев и посетила священное место Тибета – Ярлинг. В Лхасе экспедиция находилась 40 дней. Находясь в Лхасе, Шеффер часто встречался с регентом, и у них установились добрые взаимоотношения. На официальных встречах с высшим духовенством Тибета был провозглашен лозунг: «Встреча западной и восточных свастик – во благо процветания двух стран». Кадры немецкой кинохроники запечатлели помимо строений Лхасы и Ярлинга многочисленные ритуалы и религиозные практики, магические танцы в ритуальных масках, бонские обряды вызывания духов. Интересно, что немцев интересовал не столько буддизм, сколько религия бон.

«Перші тюркологічні читання», присвячені 150-річчю з дня народження Агатангела Кримського

5 лютого 2021 року доктор історичних наук, професор Ферхад Туранли у  взяв участь  Всеукраїнській науковій конференції «Перші тюркологічні читання», присвяченої 150-річчю з дня народження Агатангела Кримського. 

За темою доповіді «Репресована  тюркологія: український концепт, дослідження» буде опублікована праця у збірнику конференції. 

Висловлюємо свою щиру вдячність організаторам, зокрема пану Олегові Купчику за запрошення  на цю знаменну подію. 

Ознайомитися програмою названого заходу можна за покликанням: http://www.history.univ.kiev.ua/2021/02/02/turkology-readings

Damir Mukhetdinov: День общечеловеческого братства

Салям-мир, друзья! Сегодня наше почти 8-миллиардное человечество отмечает День общечеловеческого братства, впервые в своей истории. 

4 февраля 2021 года становится точкой отсчета новой международной традиции – еще раз обращать внимание всех людей на важность установления и поддержания межчеловеческой гармонии. 

Два года назад, в этот день глава католиков всего мира совершил свой апостольский визит в Объединенные Арабские Эмираты, ставший, как теперь мы осознаем, историческим. Тогда, в Абу-Даби, был подписан «Документ о человеческом братстве за мир во всем мире и совместной жизни» имамом одного из старейшего и наиболее авторитетного исламского университета Ал-Азхар (г. Каир, Египет) шейхом Ахмадом ат-Тайибом и папой Римским Франциском. 

В декабре 2020 года Генеральная ассамблея Организации Объединенных Наций  приняла Резолюцию, которая была направлена на содействие межрелигиозному и межкультурному диалогу. Тогда 4 февраля и было провозглашено Днем общечеловеческого братства. 

Чем больше человечество вовлекается в спираль взаимного неприятия и насилия, тем дальше оно уходит от фундаментальной идеи всех религий и взаимоотношения человека с Богом. Состояние веры, верности Всевышнему – это само наличие это связи «Творец - Творение» и отклика на призыв Господа, духовного стремления со стороны последнего. А модус, качество данной связи определяется, во-многом, отношением человека к другим творениям Создателя. 

Мне думается, что этот день, который сегодня впервые отмечается во всем мире, призван еще раз напомнить об этом. Еще раз продемонстрировать глобальную цель, к которой мы должны все стремиться и которую мы не должны забывать и отодвигать на второй план – это общечеловеческое братство. Сегодня этого ресурса не хватает всему человечеству сильно, а дефицит его будет увеличиваться с такой же стремительной скоростью, как дефицит, к примеру, чистой питьевой воды. Как бы не настали те времена, когда общечеловеческое братство будет столь же маняще пленительно, как родник с водой посреди пустыни. Кажется, сегодня в социальном плане весь наш мир превращается в пустыню…

Тарас Чухліб: Гетьмана Сагайдачного порівнювали зі спартанським царем Леонідом

... Хто за Ойчизну не хоче вмирати,

Той потом з Ойчизною мусить погибати.

Зацний Сагайдачний воліл сам рану подняти,

Ніжли би поганину христіан выдати.

От которой рани ото умираєт,

Але слава і мужність єго зоставаєт.

Такъ, як спартанского кроля Леонідеса,

Которий мужньо кроля войовал Ксерксеса.

Шестьсот толко з собою рицеров маючи,

Впал з ними, Ксерксово войско рубаючи,

Которого по пятькроть сто тисячий було,

Леч от шестєх сот двадцять тисяч го убило.

Там же и тиє шестьсот на пляцу зостали,

Але ся живо поймать нікому не дали,

Которих мужність будет так долго слинути,

Поки в своих берегах Ніл будет плинути.

Таким способом рицер слави набиваєт,

Кгди ся з неприятелєм мужньо потикаєт.

(Петр Созонович Балика. 1622 рік)

Тарас Чухліб: Запорізька Січ виникла у першій половині 1500-х років

Як стверджують оригінальні історичні джерела, а саме - універсали і листи короля Польщі та великого князя Русі і Литви Сигізмунда І Старого, перші привілеї для українського козацтва на Низу почали надаватися ще з 1520 -1530-х років. 

Саме за наказом цього короля у 1533 році почав формуватися перший 2-тисячний реєстр низового козацтва у межах пониззя Дніпра. 

До цього часу українським історикам був відомий лише факт привілеїв для козацтва наданих королем Сигізмундом ІІ Августом протягом 1568 - 1572 років та "реформаторські" універсали для низового козацтва короля Стефана Баторія у 1578 - 1582 роках...

Фотій Карсицький: «Гість із Запоріжжя»

Історичне полотно художника Фотія Красицького – «Гість із Запоріжжя». Існує два варіанти даної картини – перший написаний у 1901 р. (зберігається у Національному музеї у Львові), другий варіант – авторське повторення, виконане Красицьким у  1916 р. (знаходиться в експозиції Національного художнього музею України).

«Гість із Запоріжжя» (1901 р.) – екзаменаційна робота художника при закінченні художньої школи при Академії мистецтв у Петербурзі. У 1905 р. картина експонувалась на Всеукраїнській виставці у Львові. Після чого Наукове Товариство імені Тараса Шевченка одразу придбало полотно і незабаром воно посіло своє місце в постійній експозиції у Національному музеї Львова.

«Гість із Запоріжжя»- один із найпоетичніших творів українського живопису на козацьку тематику. Історичну тему твору митець вирішив у побутовому плані. На картині бачимо такий сюжет: у літню днину господар (ймовірно, пасічник) приймає у своєму садку шановано гостя –  козака-запорожця, який сидить біля нього з бандурою і розповідає про своє життя чи то грає на інструменті.

Перед ними на траві розстелена скатертина з частуванням. Також бачимо, що дружина господаря привела дівчинку і хлопчика (скоріш за все, онуків), щоб познайомити з почесним гостем. Цікавий момент – погляди усіх персонажів картини зосереджені на маленькому хлопчику у білій сорочці, який тримає у руках шапку та зніяковів від уваги незнайомця. А його старша сестра, навпаки, поводиться у цій ситуації вже досить впевнено.

Сам сюжет і майстерно зображений ліричний пейзаж навівають в глядача відчуття спокою, родинного затишку. Важливу емоційну складову також відіграє колорит, побудований на гармонійному поєднанні відтінків зеленого, вохристого та червоного кольорів.

Геноцид рашистами українського духу: Розстріл З'їзду Кобзарів у Харкові в 1930 році

Всією Україною більшовиками офіційно було об’явлено, що кобзарів зі всіх областей запрошують до Харкова на Всеукраїнський кобзарський з’їзд. Всі мали з’явитись з бандурами, тому що окрім власне з’їзду, будуть і творчі змагання.

30 грудня 1930 - день відкриття з’їзду. У кожного в руках інструмент, кожен вдягнений у святкову вишиванку. З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий …». Уявіть, вся зала (зібрались майстри найвищої проби) натхненно співає! Делегатів (337 осіб) тримали в залі до вечора, потім, під суворим наглядом, вивели в двір, щільно уклали в вантажівки і накрили брезентом.

Вже за годину всі делегати були в залізничних вагонах для тварин.

Їх привезли до околиць станції Козача Лопань, вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикували незрячих кобзарів і лірників, також їхніх малолітніх поводирів, в одну шеренгу.

Загін особливого відділу НКВС почав розстріл. Коли все було скінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд. У грудні 1933 на пленумі Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти «класово-ворожими».

Влада зобов'язала музичні фабрики виробляти гармошки, баяни і балалайки навіть не сотнями, а мільйонами. До цькування кобзарів підключають і радянських письменників - Юрій Смолич писав: «Кобза таїть в собі повну небезпеку, бо надто міцно пов'язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорізької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів».

Ця трагедія, як її називають, «харківська трагедія», завдала непоправного удару українському кобзарству. Вже ніколи більше не ходили і не ходять кобзарі по селах України, не співають своїх славнозвісних дум та історичних пісень, і збереглися їхні пісні тільки завдяки етнографам-професіоналам, які з голосу ще живих кобзарів записали їх тексти і музику, і звучать вони тепер тільки зі сцени у виконанні професійних співаків.

Володимир Єшкілєв: Ігри Орла і Панди: розставляння фішок

Щодо процесу, який називають “глобалізацією”, завжди було багато ілюзій. Навіть не ілюзій, а міфів. В одному з них йшлося про те, що глобалізація – неминуче майбутнє людства. Що прагнення і великих ринків, і дрібних базарчиків до злиття у єдиному всепланетному компендіумі – логічне, органічне й непереможне. І що кожного, хто ляже колодою на цьому шляху, буде тричі проклято й негайно відправлено до безодні фінансового, цивілізаційного та політичного забуття.

Творці цього міфу, зрозуміло, не сумнівалися, що флагманами, законодавцями трендів та головними одержувачами вигоди від процесів глобалізації будуть старі демократії. Адже саме вони мають найрозвинутіші фінансові агрегати, повний спектр виробничих потужностей та платоспроможне населення.

Ще на початку століття той, хто б поставив під сумнів цей прогноз, ризикував не лише репутацією аналітика. Але пройшло десять років, і стало зрозуміло, що глобалізація не хоче йти прогнозованим шляхом.

У неї виникла своя суверенна логіка, згідно з якою ролі і позиції у театрі планетарної економіки не роздаються, а виборюються. А “світовою майстернею” відповідно стала не та країна, де найдорожчі майстри, а та, де невибаглива і жорстко контрольована робоча сила здатна виробляти недорогі копії оригіналів, створених найдорожчими майстрами.

Простіше кажучи, тренди глобалізації задає не “золота каста”, а масовий споживач. Тож і шляхи тих трендів ведуть не до всесвітньої перемоги свободи і стилю, а до, образно кажучи, тріумфу того цеху, де не дуже ситі й зовсім не вільні робітники 14 годин на день тупо й одноманітно втілюють крадену ідею у ширпотреб.

Відтак, згідно з суверенною логікою глобалізації, гроші широкими ріками потекли не так до кишень людей “вільного світу”, як у комори тих бюрократичних інституцій, що історично впевнені у вищості колективної волі над прагненнями окремого індивідуума. Мало хто сумнівається, що ці бюрократії пропонують майбутньому глобалізованому людству не світ затишних коворкінгів і кав’ярень, а трудову казарму, оптимізовану філософією Шан Яна і технологіями штучного інтелекту.

Борис Хорев: Отношения крымского хана и турецкого султана

В отношениях между феодалами много церемониального и сакрального. Широко известен поклон английской королевы Елизаветы эфиопскому императору Хайле Селассие в 1965 году, который стоял выше неё в монаршей иерархии, так как был потомком царя Соломона. 

Есть и более близкий нашей истории пример. Крымские ханы - Гиреи - признавались прямыми потомками Чингизхана. Поэтому только прибрежная - отвоеванная у греков и итальянцев - часть Крыма входила в состав Турецкой империи. Территория собственно ханства официально признавалась Портой независимой и невассальной, т. е. в дипломатической переписке султан общался с ханом как с равным и называл его союзником, а​ хан чеканил монету и не отправлял налоги и подати в Константинополь (только дипломатические подарки, которые и сам получал в ответ). 

Хотя, обратите внимание, - выбранная на месте кандидатура хана ВСЕГДА утверждалась турецким султаном. Да, в этом было не только уважение к крови Чингисхана, но и расчёт - турки, как и все оседлые народы XVI века не умели воевать в дальней степи (Мехмет Завоеватель провел там разведку боем), а значит, им было бы сложно защитить прилегающие к крымским гаваням территории от набегов. Плюс туркам нужны были татарские конники для своих походов. Тем не менее, чингизидское происхождение хана очень облегчило нормализацию отношений между этносами...

Сестра Крымского хана Герейя была отдана замуж за Султана Селима (Selim Yavuz) и этого брака родился Сулейман Великолепный. Османов и крымских тюрков связывали и родственные отношения.