В районі Донського монастиря їм заступило дорогу московське військо на чолі з Василем Бутурліним. Цар вислав проти Сагайдачного 6 000 вершників, всі наявні московські резерви.
Під час бою запорожці знищили передні загони супротивника, і решта московської кінноти врятувалася втечею.
Нерівноскладові римовані вірші давніх років дійшли до нас у нечисленних писемних джерелах, яким пощастило вціліти. Знаходимо ми їх за 1580 р. в передмові до Острожської Біблії; рівноскладові й римовані - за 1581 р. в „Хронології“ Андрія Римші тощо. «Перший тип знайшов відгомін у свобіднім розмірі українських дум, другий у незлічених українських піснях ліричного, а по частий історичного змісту» [В. Н. Перетцъ, Историко-литературныя изслѣдованія и матеріалы, т.I. С.Петербургъ 1900, стор. 421].
Одним із вцілілих джерел, яке зберегло українську мову XVI ст.-початку XVIІ ст. – надрукований малознаним польським віршарем Яном Дзвоновським текст української пісні, яку він почув і зафіксував (нехай і з деякими помилками, які можна пробачити не носію мови) для наступних поколінь. Цей унікальних запис дав нам змогу віднайти коли не прототип, то бодай найстаршу і найповнішу форму цікавої та досить розповсюдженої, та тепер уже майже забутої української народної пісні, а також і чудовий зразок того, як звучала українська мова більш як 400 років тому.
Польский автор зробив власний опис зафіксованої ним пісні і її героя (польською):
«Konterfekt cudowny у siła Kozaka Płachty, Ukraińca, który był przyciągnął z Saydacznym kozakiem do Morawy we dwudziestu tysięcy Kozakow wybornych у dzielnych Mołodcow przeciw ludziom niechrzescianskim w roku 1620».
А далі виклав пісню українською мовою, як він її почув і зафіксував в 1625 році:
Признаками этнической общности поморов являются: этническое самосознание и самоназвание (этноним) «поморы», общность исторической территории (Поморье), общность культуры Поморья, общность языка ("поморская говоря"), национальный характер, этническое религиозное мировоззрение (Поморская Староверческая Церковь), общность традиционной экономики и другие факторы.
Поморская культура пришла на Север из Новгорода в XII-XIII веках. Новгородцы сюда приходили на своих судах рыбачить. Здесь были несметные богатства: красная рыба, жемчуг, пушнина. Постепенно стали образовываться постоянные поселения, Варзуга, например, одно из таких древних сёл. Кроме культуры, которая за столько времени сильно изменилась, у поморцев еще своеобразный архаичный язык и свое вероисповедание старообрядческого толка, что существенно отличает их от русских.
Культура Поморья своеобразна и значительно отличается от культуры народов средней полосы России. Во многом это продиктовано родственностью с культурами народов стран Северной Европы. В Поморье были выработаны наиболее художественно значительные формы – подобные готическим церквям Западной Европы шатровые храмы, достигавшие большой высоты. Восьмискатная пирамида – «шатер», поставленная на восьмиугольную «клеть», оказалась устойчивой и при осадке здания и против сильных северных ветров. Эти храмы не принадлежали к византийской традиции. Высшая православная церковная иерархия смотрела на них с неодобрением. Но народ продолжал строить по-своему. Шатровые постройки «деревяна верх» не только держались веками в Поморье, но и создали новую традицию, стали излюбленной формой национальной архитектуры поморцев, которую позже восприняли и сами московиты.
Blog de Ciudad de los Césares - https://revistaciudaddeloscesares.blogspot.com
Что такое Город Цезарей
Город Цезарей - это миф и символ, объединяющий американский Южный Конус со Всемирной традицией. Согласно популярным легендам, сохранившимся в Чили, город невидим и недоступен, и как таковой он останется до Судного дня. Его жители те же, кто основал его, поскольку Город не знает смерти; его дома покрыты золотом, а улицы вымощены серебром ...
В этих характеристиках легко распознать представление о Духовном центре, о котором говорят различные традиции; Центр, который соприкасается с Высшим возможным и позволяет преодолевать условия текущего цикла. Принятие этого мифа и символа означает поиск гораздо большего, чем политического или культурного, основания для позиции, которая требуется для альтернативной политики и культуры.
Русско-турецкая война – Как Пётр I еле ноги унёс. 1711 год. Пётр I сдался туркам в плен, а потом униженный отдал свою жену в гарем к султану. Pусские позорно капитулировали.
Пётр I в ходе Прутского похода в европейские владения Турции 1711 года оказался в окружении. 19 июля турецкая кавалерия окружила русскую армию, а 21 июля уже обложили русскую армию. В лагере плакало и выло множество офицерских жён, сам Пётр I временами приходил в отчаяние, «бегал взад и вперёд по лагерю, бил себя в грудь и не мог выговорить ни слова».
***
История Прутского похода Петра I. Неудобная правда.
После разгрома шведской армии в Полтавской битве в 1709 году шведский король Карл XII укрылся в городе Бендеры, владении Османской империи.В это же самое время Пётр усиленно стал настаивать на удалении Карла из османских пределов, грозя в противном случае начать военные действия в союзе с королём польским. В ответ султан Ахмед III объявил 20 ноября 1710 года войну России. Русский посол Толстой был посажен в Семибашенный замок. В апреле 1711 года Россия заключила союз с молдавским господарём Дмитрием Кантемиром, 27-30 мая Борис Шереметев переправил свою конницу через Днестр на территорию Молдавии и двинул на Исакчу для захвата переправ через Дунай, но, получив сведения о подходе к Дунаю крупных османских сил, повернул на Яссы, куда 25 июня подошли главные силы русской армии под командованием Петра I.
Османская армия великого везира Баталджи паши 18 июня переправилась через Дунай у Исакчи и соединилась на левом берегу Прута с конницей крымского хана Девлета II. Османцы переправились через Прут у Фальчи и 8 июля атаковали русский авангард южнее Станилешти. Русские войска отошли в укреплённый лагерь у Новой Станилешти, который 9 июля был окружён. Пётр I выехал к войскам из Москвы с верной подругой Екатериной Алексеевной, которую повелел считать своей женой и царицей ещё до официального венчания, прошедшего в 1712 году. Ещё ранее князь Голицын с 10 драгунскими полками двинулся к границам Молдавии, с севера из Ливонии на соединение с ним вышел фельдмаршал Шереметев с 22 пехотными полками. План русских заключался в следующем: выйти к Дунаю в Валахии, не дать турецкому войску переправиться, а затем поднять восстание народов, подвластных Оттоманской империи, за Дунаем.
В Иловлинском районе, в нескольких километрах от станицы Трехостровская, вот уже несколько тысяч лет находится древнее святилище, объяснить происхождение которого ученые не могут до сих пор.
Святилище представляет собой огромный четко очерченный круг. На снимках из космоса он напоминает пупок, за что его окрестили «Пупом земли».
Несомненно, поражают размеры капища: место, окружённое рвом, составляет около 200 метров в диаметре, а это в 1,5 раза больше чем у Стоунхенджа, и на 56 м превосходит поперечную длину Аркаима.
При раскопках святилища археологи так и не нашли ни артефактов, ни останков древних людей и решили, что за время существования капища на его территории не было ни одного жилища. Однако под верхним слоем почвы был обнаружен древний слой спека, состоящий из окаменелой золы, непрогоревшего угля, глины и мела, и напоминающий по структуре застывшую лаву! Похожий сплав получается только при спекании различных материалов в промышленных печах, но никак не от огня обычного костра. До сих пор остается загадкой, как в древности удавалось получать такие высокие температуры. Температура горения в печи, по данным химических анализов шлаков, могла достигать 1100—1300 °С.
Там до сих пор иногда на этом святилище какие-то люди проводят «магические» обряды.
Ми товаришували ще по ЖЖ, де він мав грізне псевдо Горлохват. Воно контрастувало з його інтелігентською сумирністю "ботаніка" в окулярах. Мені часом здавалося, що Ігор трішки комплексував через свою "негероїчну" зовнішність і "домашньо-бібліотечну" інтелігентськість, тому компенсував це бравадою, зухвалістю, розкутою войовничістю, часом навіть брутальністю.
Мене приваблювали в ньому глибока начитаність, пізнання в поезії, літературі, мистецтві, філософії. Він дійсно був правим за поглядами, дійсно був традиціоналістом.
Він гарно писав - химерним, орнаментованим стилем з неодмінними згадками чи то про сутінки року, коли до вогнища сходяться загиблі воїни й песиголовці, чи то про спекотні країни, де він був як дипломат. Несподівано для мене він видав збірку своїх есеїв. Я часто казав йому, що він мусить написати пригодницьку книгу, але оформити її в цьому поетичному стилі. Ігор любив київську школу поезії й зневажав андруховичівщину, не зносив лакейську подерв'янщину. Він знався на добрих книгах, тому почував огиду до всього несправжнього.
Ми з ним були майже одного покоління, тому мали спільний культурний багаж. Пам'ятали з крапівінського дитинства одні фільми й одні книги.
Ігор казав, що він - нащадок наркома Скрипника, й почував певну вину за нього, хоча не опускався до того, щоб принижувати власних предків тільки за те, що вони жили в свій час. Однак його історичні симпатії стабільно були на боці країн Вісі та іберійських правих режимів. Він говорив, що його бабусі були німкенями, й щиро тішився, коли я йому казав, що він схожий на мого німецького знайомого, який грає на електричному органі. Дитинство Ігор провів далеко від України, побувавши навіть у Вірменії. Українську мову він вивчив, захопившись неокласиками. Часто згадував про покійного батька, його дружбу з письменником Леонідом Панасенком - тонким, стильним фантастом січеславської школи, про вітчима. Він зворушливо любив маму. Любив котів і собак. З сумом згадував свого добермана, що ходив на батькову могилу. Про його особисте життя я знав мало. Казали, що він був кілька разів невдало одружений і мав дітей.
За років кучмізму, як він казав, уклавши компроміс із совістю, він побував дипломатом в Аргентині, що дало йому масу вражень на все життя. Потім викладав у політнекоректній МАУП, аж доки прикрий випадок на політичній демонстрації з бійкою із божевільним комуністом не зіпсував йому життя. Покійний літній іраніст Ігор Маленький питав якось його скрушно: "Хлопче, нащо воно тобі було потрібно?" Певно, відчував у молодому тезкові потенціал і жалів його. Ігор не вмів бути трішки хитрішим, шельменковішим. Мав добрі взаємини з УНА-УНСО і Ігорем Мазуром, з СНА, брав участь у всіх бурхливих і суєтних політичних подіях сьогодення, цитуючи мушкетерів, що треба битися, де можна, й де не можна. У деяких із сучасних радикальних організацій він розчарувався, бо не бачив у них того, що він і я застали в 1990-х.
Багато писав для газет під псевдонімами, перекладав, вчителював, репетиторствував. Розміщував свої барвисті враження від різних куточків України, особливо від півдня, що нагадував йому Латинську Америку. Мав почуття гумору, дещо різкуватого.
Час від часу ми злегка втомлювалися одне від одного, я - від його фанатичного, показного християнства, демонстративної паганофобії й глорифікації різних моторошних малограмотних субчиків із псевдоправих кіл, багато з яких елементарно не дотягували до Ігоревого рівня. Але іноді в такі періоди він озивався до мене з теплом - я забував про щось прикре і був вдячний, що хтось не випускає мене з виду. Останнім часом він схилявся до відунської традиції Європи, чи мені здалося? Ми разом надрукувалися в харківському альманасі "Червоне коло"... Прощавай, камераде! Хай зустрінуть тебе у Вальгаллі....
Согласно тюркской мифологии, Учмак – священная страна, где правят боги во главе с Ульгеном (аналогия с греческим Олимпом). Эта страна находится на вершине небес и освещается белым солнцем. Врата Учмака открываются лишь перед душами (tin) мужчин и женщин, погибших на поле брани.
Именно тогда сформировался то, чего мы называем «Культ смерти». Жажда героической гибели среди тюрков была настолько высока, что спокойная смерть в постели считалась позором. Над юртами правила глубокая вера в то, что те, кто умрут не от вражеского меча уйдут в подземный мир и там их настигнет бог смерти Эрлик. Существовали даже специальные ритуалы для стариков, где устраивали церемонию торжественной смерти и душили их, чтобы те могли попасть к вратам Учмака.
Для древних тюрков смерть не считалась концом. После смерти, кут (душа) превращается в птицу и направляется к священным землям Ульгена. И даже сегодня, среди народа бытует такая фраза: «он улетел, как птица» («bir quş olub uçdu»).
Автор арта Саян Топоев «Наши предки всегда рядом»
В конце спектакля звучит песня в исполнении аланской царицы на скифском языке. Песня была составлена из скифских слов словаря В.И.Абаева и написана до создания спектакля. Но так как она подходила по духу к постановке, то она была включена в него. Песню исполнила Роза Туаева. Ниже привожу сам текст и его перевод:
Открытие конференции состоялось при участии посла Эстонии Каймо Кууск, председателя Государственной службы по вопросам этнополитики и свободы совести Елены Богдан, председателя Украинского института национальной памяти Антона Дробовича и патриарха всемирного финно-угорского движения, эстонского писателя Арво Валтона.
Наиболее интересен доклад Александра Палия, посвященный теме гражданских войн на территории В.К. Московского в контексте мерянской истории.
На фото: известный украинский финно-угровед Rostyslav Martynyuk рассказывает про мерянский язык и, не побоюсь сказать, нашего патриарха, Ореста Борисовича Ткаченко.
Пам’ять – лукава штука… Не встигаєш оглянутися – і, здавалося б, знайомі обличчя важко пригадати, важко відновити в пам’яті… Таке часто буває. І не залежно від того, як довго спілкувався з людиною – десятиліттями чи лише декілька днів…
Тому хочеться вигукнути сакраментальне «Мить – зупинися!». Дозволь насолодитися взаєминами, переживаннями, думками…
Книга Івана Макаровського якраз і ставить цю мету: через медитації, роздуми над Шевченковим словом зафіксувати в пам’яті тих людей і ті місця, які з ними асоціюються, співвідносяться, викликають аллюзії…
Хтось може вважати це дивним. Можливо тому, що в наш час інстаграмів та тік-токів епістолярна та мемуарно-щоденникова культура фактично (і реально) занепала і вже живе покоління, якому ніколи не писали ласта, довшого за десять слів… І з цією втратою відчувається відхід у небуття чогось дуже-дуже Справжнього…
Тому медитації Івана Макаровського, оформлені візуально у віршовані рядки і супроводжені фотографіями, намагаються не тільки зафіксувати, але й закликати, остерегти хоча б одного-двох з представників нових поколінь інтелігенції залишитися вірними принципам нашої культури, постатям, взаєминам один з одним…
Олег Гуцуляк, викладач філософії
Почну з того, що два тижні тому Олександр Алфьоров на своїй сторінці у ФБ опублікував фрагмент печатки, який був знайдений близько півтора роки тому у селі Крилом поблизу Галича на Івано-Франківщині (те, що цей уламок печатки походить саме з Крилоса, я теж можу підтвердити, оскільки перевіряв цю інформацію).
Печатка, як печатка - скажете ви. Що у ній може бути цікавого, адже таких сьогодні немало віднаходять по різних усюдах. Воно то так, але:
По-перше: печатка ця - латиномовна, а їх, на теренах колишньої Галицької Русі, виявлено одиниці. Судячи з реконструйованого Олександром Алфьоровим (за майже ідентичними печатками - див. світлину) напису, цей новознайдений крилоський екземпляр належав канцелярії магістра лицарського ордену Госпітальєрів, Ґарену де Монтеґю, який очолював це чернече згромадження з 1207 по 1228 роки (сам же документ, до якого була підвішена ця печатка, був надісланий до княжого Галича, на думку згаданого публікатора, у межах, приблизно, 1207-1217 роках);
Щонайпізніше від другої половини 12 століття, Галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. До таких припущень спонукає низка тогочасних писемних джерел, зокрема твердження історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) про те, що Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії. Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний.
Але, не лише візантійські автори називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні і достовірні джерела на які до праці М. Войнара, а нещодавно і І. Паславського, мало зверталось уваги. Наприклад, німецький хроніст Адам Бременський пише, що Русь – це «перлина Константинопольського престолу і найкоштовніша окраса Греції». Інший тогочасний німецький історик Отто Фрайґенський повідомляє, що коли 1142 р. на Русі було вбито й пограбовано кількох німецьких міщан-колоністів, то король Конрад ІІІ звернувся до візантійського імператора, щоби той покарав русинів як своїх підданих».
На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ - поч. ХІІІ ст. вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux). Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 р. галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара.
Із падінням Константинополя 13 увітня 1204 року і цілковитого знищення учасниками 4-го Хрестового походу Візантійської імперії, на її руїнах повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала цсі ті королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (напр. Ахайське), герцогства (напр. Афінське) та інші, донедавна підваладні Константинополю, державні утворення.
Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обеhежно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї у 1206 році успадкували (серед підлеглих Візантії, територій), також і Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі церкви, вже був ліквідований.
Серед учасників заходу – К. Рахно, Е. Юрченко, Г. Казакевич, О. Гуцуляк, С. Червінський, А. Поцелуйко, А. Бондаренко, П. Гай-Нижник, С. Наливайко, В. Лакизюк, Ю. Фігурний, О. Трачук, О. Ілларіонов, С. Губерначук, гості та співробітники НДІУ.
Щиро вдячні усім, хто знайшов час і можливість представити результати власних наукових досліджень у цікавій і перспективній розмові про найдавніший період вітчизняної та східноєвропейської історії, обговорити актуальний стан і перспективи індоєвропейських студій, намітити шляхи переконливого розв’язання проблеми походження українського народу.
Далі буде!
28 вересня 2021 року, початок об 11.00
м. Київ, вул. Ісаакяна 18, актова зала (к. 404)
Однако отношения этих трех политический образований с Портой значительно различались и со временем менялись, как и их отношения друг с другом. В целом Трансильвания имела больше свободы действий, а ее связи с Портой были не такими тесными, как у Валахии и Молдавии. Порта обычно принимала и подтверждала избрание трансильванских князей Государственным собранием и не размещала османские войска в замках княжества.
Более того, с момента подписания Шпейерского договора (1570 г.) князья Трансильвании признали сюзеренитет габсбургских королей Венгрии. Это создало двойную зависимость для трансильванских князей.
Кроме того, воеводства Валахии и Молдавии время от времени присягали трансильванским князьям, которые держали своих венгерских секретарей в канцеляриях воеводств. Эти люди должным образом информировали князя о политике воеводств. Иногда трансильванские князья также держали (с согласия Порты) несколько сотен солдат в Молдавии и Валахии.
Интересно, что визирь Кепрюлю Мехмед-паша в 17 веке решил оборвать эту вольницу, в основном из-за авантюрных амбиций Дьердя II Ракоци, поставивших Османов на грань новой войны, он хотел посадить на трон "козака" с Украины. Эту идею, пишет Агостон, поддерживала и "королева-мать" Турхан Хатидже Султан, сама украинка по происхождению.
Знамя трансильванских князей как бы само призывает украинских правителей на трон, но не сложилось.
"Чвалаючий, крокуючий" німецький леопард відомий в європейський геральдиці як леопард Вальдемара, герб баварських герцогів.
Столичне королівське місто, засноване русько-українськими королями в 1256 р., завжди мало правильний міський герб - "спинаючий" Руський Лев. Існують десятки зображень правильного міського герба Львова до 1359. Наприклад, на щиті українського короля Юрія І від 1301 р.
