Игорь Эйдман: Байден, пришли окорочка!

 Российское общественное сознание крайне инфантильно. Оно напоминает психологию трудных подростков-невротиков. 

Мощный комплекс неполноценности заставляет малолетнего хулигана самоутверждаться за счёт насилия. Однако рационально оценить свои возможности он не в состоянии. В спровоцированной им же самим драке его больно бьют, после чего самооценка резко падает. Страна стоит перед миром с "повинной рожей" нашкодившего подростка: "Дяденьки не бейте, лучше покормите, я голодный!".

Однако период раскаяния длится недолго. Очередной вождь (какой-нибудь старый вор) объясняет стране-подростку, что во всех ее неудачах виноваты окружающие. Страна опять впадает в ресентимент и пробует отомстить окружающим за собственную несостоятельность, самоутвердиться с помощью насилия.

Российское общественное сознание раскачивается как качели: от безудержного самовосхваления к жестокому самоуничижению и обратно.

В период мании величия страна делает преступные глупости, пускается в кровавые авантюры. Затем следует крах, период самоуничижения и попрошайничества (уже скоро).

Время СССР:

Мы - самая передовая, первая социалистическая страна. У них - безработица, инфляция, коррупция. А у нас ничего этого (и даже секса) нет. Мы покорили космос, держим полмира в кулаке, "а также в области балета мы впереди планеты всей".

Перестройка и 90-е:

Мы для всего мира - печальный пример того, как не надо жить; поставили провальный коммунистический эксперимент, погубили лучших людей страны. У них - демократия и полные полки в магазинах. У нас - бардак и дефицит. Буш, пришли окорочка!

Путинское время:

Мы - самые великие и крутые, правильные и настоящие. У них - родитель номер один и номер два, гей-парады, моются собаками, закусывают хомяками. У нас есть все для счастья: папа и мама, выпить и закусить, свет и газ, бомбы и ракеты, скрепы и Путин. Мы свято храним православные традиции и анальную девственность. А кто к нам с гей-пропагандой придёт - от неё и погибнет! 

Постпутинское время:

Мы - позор человечества. Зачем-то напали на соседей, убили множество людей, разрушили города, стали пугалом для всего мира. Это всё Путин виноват. Он нас попутал, а мы, неразумные, поддались. Байден, будь таким же добреньким дедушкой, каким был Буш, пришли куриные окорочка! Мы ещё не забыли их сладастный вкус, на голодный желудок буквально сводящий с ума.

Рафаэль Мачадо: Концепция атлантизма в мировоззрении анти-атлантистов

Помимо возмущения некоторых, концепция атлантизма ценна для понимания истории идеологической и геополитической проекции Соединенных Штатов в ее многотысячелетней форме и содержании.

Есть люди, которые из обиды, вызванной утратой идеологического пространства для Четвертой Политической Теории, относятся к понятию «атлантизм» так, как если бы оно было изобретением Дугина и что оно не имеет поэтому никакой ценности.

Это серьезное недоразумение.

Атлантизм можно рассматривать как идеологическое содержание непосредственной геополитической проекции США. Он родился в послевоенный период и был специально нацелен на Европу, создавая интеграцию народов Северной Атлантики под руководством Соединенных Штатов. Сразу приходит на ум НАТО, и это действительно наиболее заметное выражение атлантизма, но в основном оно представляет только военное измерение этой идеологии.

Атлантизм был направлен на то, чтобы убедить Европу в том, что страны континента нуждаются в Соединенных Штатах на всех уровнях. С экономической точки зрения — в плане Маршалла, с военной — в НАТО. Но самой важной сферой была сфера культуры. Соединенные Штаты всегда определяли себя как анти-Европу, антитезис Европы во всех отношениях. Для отцов-основателей, в то время как Европа была колыбелью тирании, коллективизма и автократии, Соединенные Штаты были землей свободы. Это даже легитимизирующий дискурс доктрины Монро.

Идея о том, что Соединенные Штаты и Европа — это одно и то же, одна и та же цивилизация, не была столь единодушной, как сегодня. Вспомните, как Оскар Уайльд определял Соединенные Штаты: «...единственная страна, перешедшая от варварства к упадку, не пройдя через цивилизацию». Нам трудно представить, но американизация Европы и утверждение идеи «западной цивилизации», охватывающей США и Западную Европу, являются послевоенными явлениями.

Эта концепция интеграции под эгидой Соединенных Штатов, с Атлантическим океаном в качестве ее географического центра, неотделима от универсалистского мессианизма с иудео-пуританскими корнями, типичными для американской культуры. Его естественным следствием является экспорт в «союзные страны» принципов и моделей американского общества: либеральной демократии, либерального капитализма, индивидуализма, нуклеарной семьи, а также консьюмеризма, шоу-культуры и художественных форм, производимых Америкой.

Атлантизм также может относиться к различию между морскими и сухопутными державами, обнаруженному у Карла Шмитта, но также разработанному Александром Дугиным. Согласно этой классификации, атлантизм является идеологическим и геополитическим выражением преимущественно морской цивилизации нашего времени: Соединенных Штатов. Морские державы (такие как Афины, Карфаген и Британия в другие времена) — это те, которые следуют торговой этике. Поскольку экзистенциальный центр представляет собой обмен и накопление товаров, это имеет значение в другом месте. Метод расширения — строительство торговых постов и прибрежных колоний, ценности — материалистические, эгалитарные и индивидуалистические. Ценится нестабильность и шаткость, что подталкивает к релятивизации всевозможных ограничений, границ и табу.

Владимир Емеьянов: Из "Иракского дневника" (2023 г.)

10.03. Археологи поехали под Урук смотреть какой-то "объект X", а я остался в гостевом доме и предался размышлениям. Какой он, Ирак? Что нового открылось мне за эти 5 дней?

1. Открылось, что тоталитаризм возможен без культа личности и вертикали власти. Общинный тоталитаризм свергнуть нельзя, потому что никого нет, а есть просто издавна заведенный порядок вещей. Каждый твой шаг контролируют семья, род, начальство и полиция. Ты никогда не принадлежишь себе. Это страшно.

2. Стало ясно, что структура отношений там осталась шумеро-вавилонской, а критический интеллект испорчен двумя волнами регресса - бедуинско-аравийской и монголо-османской. К науке способны только учившиеся на Западе или в России.

3. Исламская культура в целом и Ирака в частности оставалась развитой, пока в ней сохранялась арамейско-греческая античная и христианская прививка. С приходом монголов и османов прививка закончилась, наступил длящийся с 16 века застой.

4. Иракцы чтут свои древние корни, потому что миролюбивы и хорошо зарабатывают на туризме.

5. Иракцы исполнительны, но безынициативны. Они любят всех, кто обеспечивает их проектами. В том числе, русских, которые ремонтируют их заводы и учат их детей на нефтяников. 

6. Здесь всегда время пить чай или воду. Люди ходят с бутылками в руках. Иссушающая жара мешает концентрации мысли.

7. Самое главное. Здесь нужно заново изобретать мир. Дано: две реки, глина, тростник, пальма, ячмень, домашний скот. Задача - достать все остальное. Без открытости другому, без знания языков, без желания научиться и перенять жизни здесь не могло быть.

Пока я размышлял, вернулись археологи. Им снова не дали копать, но Арчил Балахванцев сделал несколько красивых снимков храмов Урука. Ими я и завершу свое повествование. Как говорится в конце арабских научных текстов, "а Аллах лучше знает!"

Maciek Borodo: Śląski pisarz religijny, polski pastor ewangelicki i folklorysta Robert Aleksander Fiedler

13 marca 1810 w Czerninie urodził się  śląski pisarz religijny, polski pastor ewangelicki i folklorysta Robert Aleksander Fiedler.

 Był wydawcą książek religijnych oraz prac etnograficznych opisujących śląską gwarę, folklor oraz obyczaje miejscowej ludności. Współpracował z wielkopolskimi czasopismami wydawanymi w języku polskim; leszczyńskim „Przyjacielem Ludu” oraz poznańską „Szkołą Polską” Ewarysta Estkowskiego. Zaangażował się w działania mające na celu utrzymanie języka polskiego w kaznodziejstwie oraz w szkolnictwie na Śląsku.

Bronił polskości na Śląsku oraz domagał się przywrócenia w kościele protestanckim na Dolnym Śląsku nabożeństwa w języku polskim. 5 grudnia 1844 roku zabrał w tej sprawie głos wysyłając petycję do synodu we Wrocławiu gdzie postulował „Dobro tych braci moich w Chrystusie szczepu słowiańskiego mając na uwadze wnoszę o większe odtąd uwzględnianie ich potrzeb religijnych i kościelnych, a to pod trojakim względem: 1) co do obsadzenia probostw, 2) co do ścieśnienia nabożeństw, 3) co do opatrzenia szkół (...) Nawet wtenczas kiedy tylko mała część gminy jest polską, nie wolno zaniechać nabożeństwa polskiego ani całkiem jej odejmować sposobności zbudowania się w świątyni pańskiej... Bo jedynie mowa ojczysta przemówić może do serca”. Synod wrocławski z 1884 roku przyjął postulaty Fiedlera i zadeklarował po niemiecku „dass polnische Kinder auch fomlich polnischen Unterricht erhalten mochten” (pol. „aby dzieciom polskim także w języku polskim dawano nauki”).

Fiedler był również przeciwnikiem germanizacji oraz miłośnikiem miejscowego dialektu śląskiego, zwalczanego wówczas przez władze pruskie jako słowiańskiego. Zebrał też i opisał sporo pieśni w miejscowym dialekcie.

Бируте Ланге: О латышском поэте Андрейсе Эглитисе

"Впереди у каждого народа идет пылающее сердце поэтов и героев. И никакие проклятья против них не имеют власти!”. 

Этими словами, сказанными одним из выдающихся деятелей латышской культуры, хочется начать рассказ об одном, значимом и самобытном латышском поэте 20 веке, чья судьба неразрывно связанна с судьбой его многострадального народа в одни из наиболее трагических периодов его истории.  Андрейс Эглитис, “выдающаяся, величавая и монолитная личность”, как про него писали его современники. Поэт, который в годы страшных испытаний стал “глазами и ушами своего народа”.

Рожденный в 1912 году, он с ранних лет столкнулся с трагизмом, величием, героическими событиями. Его отец, образ которого остался лишь в осколках его детской памяти, погиб при освободительной войне Латвии, в 1916 году. Через всю свою жизнь поэт пронес его смутный, едва уловимый и бесконечно дорогой сердцу образ, который был даже не воспоминанием, а почти нереальным, казалось бы  призрачным видением…

Писать он начал еще в ранние годы. Глубоко ощущая культуру, историю и жизнь своего народа, он стремился рассказать б этом в своих стихах. Ранние стихи проникнуты лиризмом, поэтизацией историчеcкого прошлого, нежной любовью к родной земле и людям, живущим на них. Все проникнуто какой-то щемящей и величавой скорбью, можно сказать, что его поэзия написана кровью его сердца, сросшегося с землей родной. Это видно из названия стихов”Растет ли еще клевер на могиле матери” ,”Золотая иволга”, “Народ земли моей и дома”.

Андрейс Эглитис был современником страшных событий истории Латвии. Война, советская оккупация,ужасы и страдания народа - все это прошел он вместе со своей Родиной. И тогда его поэтический дар обрел новый голос – могучий, несломленный, гневный. Словно громогласная молитва звучала его поэма “Господи, горит земля твоя” – это скорбный плач над истерзанной врагами землей и одновременно молитвенное славословие павшим героям и тем, кто в аду войны до последней капли крови и до последнего своего вздоха сражался за Латвию, не желая уступить родную землю зверски жестокому, немилосердному врагу, который хотел на своих бесчеловечных “законах” распять латышский народ.

Амвросий фон Сиверс: Патриарх Иуда

Иу́да (ивр. ‏יהודה‏‎, «хвала Яхве») — четвёртый сын патриарха Иакова, от Лии; один из ветхозаветных праотцов. Традиционно его образ несет в себе много противоречий, что, очень вероятно, отражает сам прототип в реальности. Изначально, его статус не вполне понятен, но попытаемся определить.

Ему посвящается особая глава в описании его отношения к своей снохе Фамари [Быт.38]. Именно Иуда предложил продать своего возлюбленного отцом [Быт.37:3] и Богом брата Иосифа, носившего разноцветные одежды, каравану, шедшему в Египет [Быт.Быт.37:26]. Остальные, кроме Рувима, предлагали убить Иосифа, тогда как Рувим хотел тайком спасти невинную кровь и вернуть брата отцу. Сработал план Иуды — купцы продали Иосифа египтянам.

Поскольку раввинские источники считали Иуду лидером своих братьев, сии источники также утверждают, что другие девять братьев обвиняли его в том, что именно тот несет ответственность за весь обман, даже если не сам Иуда принес плащ Иакову.

 Даже если Иуда пытался спасти Иосифа, классические раввинские источники по-прежнему относятся к нему отрицательно; сии источники утверждают, что как лидер братьев Иуда должен был приложить больше усилий и отвести Иосифа домой к Иакову на своих плечах (Genesis Rabbah 85:4). Источники утверждают, что братья Иуды, увидев горе Иакова в связи с потерей Иосифа, низложили и отлучили Иуду от союза, ибо они считали Иуду полностью ответственным, поскольку они отвели бы Иосифа домой, если Иуда попросил их о сем (Exodus Rabbah 42:2; Tanhumah, Vayeshev, 12). Божественная кара, согласно таким классическим источникам, в наказание постигла и Иуду: смерть Ира и Онана, а также его жены изображается классическими раввинами как акт божественного возмездия (Tanhuma, Vayiggash 10). Был ли он лидером в тот момент — не вполне понятно. 

Однако, скрытый конфликт между Рувимом и Иудой в отношении судьбы Иосифа подчеркивает более скрытый конфликт за верховную власть в амфиктионе, в качестве царя, и наследника Иакова. Очевидно, что от первородного Рувима сие отнималось, а Иуде подавалось. Именно так звучит в Завещании Иуды: «И когда настала пора зрелости  моей, благословил меня отец мой, говоря: Царем будешь  ты,  благим  путем идущим во всем» ("Завещание Иуды" 1:6). 

Имеются еще важные детали его восхождения к власти, своего рода инициатические действа. В том же апокрифе упомянуто: «Помню, что гнался я за оленем, и взял его, и приготовил его в пищу отцу моему, и ел он. И серну одолел я в беге, и все,  что было на равнине, ловил я. Льва убил я и спас козленка  из  пасти его. Медведицу поймал я за лапы, и бросил ее в пропасть, и разбилась она. Дикую свинью нагнал я, и схватил на бегу, и растерзал ее. Барс в Хевроне напал на пса моего, и я схватил барса  за  хвост,  и бросил его о скалу, и разбился он надвое. Быка дикого  нашел  я, пасшегося в поле, и за рога поймал его, и по кругу прогнав  его,  и помрачив зрение его, бросил и убил его» ("Завещание Иуды", 2:2-7). Все перечисленные животные также являются символами. И тотемами тех или иных общностей. Побиение оных и должно свидетельствовать о предназначении измлада Иуды к царствованию, не по первородству, а избранничеству.

Кирилл Серебренитский: Мистическое поклонение архиву - это дурацкое дикарское заблуждение, карго-культ

Ещё в юности я с этим сталкивался: 

когда пытался спорить о том, что история как наука и историческое чтиво (роман, фильм, учебник) - это явления совершенно несовместимые, взаимоуничтожающие, 

- материя и антиматерия,  

- и что соприкасать их в личном историческом восприятии никак нельзя: взрыв произойдёт,  мозг обуглится, восприимчивость испепелится, чутьё исчезнет.

Мне часто возражали на это - одним словом, не простым, а - особым, сакральным, которое одним своим звуком должно было пресечь любые споры: 

- Ты не прав. Он, - (автор романа, Пикуль, или кто там ещё), не просто так сочиняет, он же - в архивах работает. 

Слово "архив" тут надо бы курсивом выделить: "работает в архивах" - это произносится чуть пониженным от почтительности, доверительным тоном, тяготеющим к шёпоту; голос чуть подрагивает от осознания важности только что произнесённого. 

Такой шелест с присвистом: ар-ххххифф....

Предполагается следующее: то, что публикуется в открытом доступе - это, конечно, вторичная, разрозненная, сбивчивая и косноязычная история.  

Истинная же история, - чистая, точная, целостная, предельно достоверная, - она спрятана в каких-то тёмных сундуках, в гулких прохладных подземельях, и доступна тем немногим, кто сможет в эти подземелья просочиться, и прочитать подлинные древние пергаменты при зыбком свете факела в дрожащей руке. 

Более того: по всем архивам рыщут - уже тысячелетиями, - какие-то чудища, то ли люди, то ли не очень люди, и охотятся на эти самые пергаменты, и если находят, то рвут их в клочья, сжигают или, что особенно ужасно, вписывают туда, - тщательно, имитируя чернила и шрифты, - что-то своё, какую-то преднамеренную чешуйчато-земноводную ложь. Чтобы сбить с толку и замести свои когтистые следы. 

Именно поэтому в преобладающем восприятии фильм и роман по сути своей ничем не отличаются от монографии историка: разве что - тем, что монография скучна и непролазна, перегружена унылыми нагромождениями безмолвных имён и цифр; а роман - легко и интересно, там - разговоры, погони, любовь и интрига. 

И хороший историк, и честный литератор, - оба ныряют сквозь некие щели в недра архивов, и на равных вытаскивают оттуда обрывки нарратива, - то, что удалось ухватить. 

*** 

Это - заблуждение. 

Андрій Бондар: Перейменування Росії в Московію добре

Перейменування Росії в Московію добре тим, що воно скорочує широкі простори імперії до маленького улусу Золотої Орди, відсилає сусідню країну в доімперську епоху і в такій спосіб збиває з неї кількасотрічну пиху. 

Ми так само цілого Путіна 2014 року зменшили до "хуйла".

А ще це дозволяє – бодай примарно – кожному, хто не асоціює себе в Росії з Москвою, відчути свою осібність. "Яка ж миМмосковія? Ми Кубань!" (Кавказ, Сибір, Урал, Інґерманландія, Карелія, Тива тощо). 

Ми можемо собі дозволити травестійне перелицювання у стилі Котляревського, бо назовництво – питання політичне, а не географічне. А надто під час війни. 

І мову теж варто перейменувати на "московську" або "московитську". Бо на стінах Святої Софії писали руською мовою, а не московською.

Таку процедуру можна назвати символічною сецесією.

P.P.S. За даними товарища по боротьбі Batodalain Dorje: монгол. Заха - "комір, край", Улас - "територия, суб'экт".

У сучасній монгольській мові "зах улс" використовується саме для означення переферії, окраїн міст. Наприклад, в  Улаанбаатарі сама "жопа" міста, де розташований найгірший ринок ширпотребу, так і називають "Зах". А в бурятському діалекті монгольської мови "зух улсуд" - "мешканець окраїни".

Етимологію "захолустья" М. Фасмер так і не визначив.

Сергій Чаплигін: "Britannia Pacifatrix". Імперське мистецтво Сигізмунда Гьотце

Англійський художник та філантроп Сигізмунд Гьотце (Sigismund Goetze) з 1912 по 1921 роки за власний кошт розписував будівлю Форін-офісу фресками, які би зображували походження, утворення, розвиток, розширення та тріумф Британської імперії.

Заключною фрескою стала "Britannia Pacifatrix", закінчена в 1921 році та присвячена перемозі в Першій світовій війні.

Велика Британія як переможниця, в римських обладунках, зображена в центрі, біля її ніг - зброя розбитого ворога. 

До них припадають троє дівчат - алегорії на Сербію, Чорногорію та Бельгію. Остання простягає до захисниці зламаний меч в нагадування того, що саме вторгнення німців до нейтральної Бельгії стало формальним приводом для вступу Великої Британії у війну.

Тризуб Нептуна за спиною – символ володарки морів. 

Голі атлетичні юнаки - чотири "білі" домініони: Південно-Африканський Союз, Канада, Австралія, Нова Зеландія. 

Витязь поруч із шаблею у середньовічному обладунку символізує Індію. 

В кутку стоїть принц Фейсал - лідер арабів, які повстали у минулій війні проти османського панування. Він персоніфікує собою нові близькосхідні володіння Імперії. 

Чорний хлопчик, який тримає кошик з фруктами, символізує африканські колонії.

Ліва частина картини віддана союзникам. 

Головна роль відведена Північноамериканським Сполученим Штатам. Тільки дівчині у фригійському ковпаку та в зірково-смугастому одязі Британія тисне руку і вважає за потрібне дивитися в очі. 

Поруч з Америкою стоять Франція в обладунку та одягнена в римську тогу Італія з фасціями в руках.

Далі йдуть другорядні, союзники. Дівчина в кімоно - Японія, Греція представлена дівчиною зі статуеткою Фами – богинею чуток, поголосу та репутації, Румунія несе на голові амфору з олією, Португалія – кошик з виноградом. 

У самому кутку, уведмежій шкурі, охопивши себе руками від горя, - Московщина. Про неї мені нічого не хочеться говорити...

Едуард Юрченко: Тарас Шевченко. Між стихійним традиціоналізмом та теоретичним модернізмом

Світогляд Тараса Григоровича Шевченка завжди був предметом палких суперечок, не стільки літературознавчого, скільки ідеологічного забарвлення. Найбільше напруження мало місце між двома полярними токами зору: марксистською, широко представленою не тільки в радянському шевченкознавстві, але й в межах народницько-соціалістичної течії українського руху та націонал-традиціоналістської, яскравим репрезентантом якої можна вважати доктора Дмитра Донцова.

Марксистський погляд на світогляд Шевченка представляє його як типового революціонера-демократа в дусі 19 сторіччя. Він атеїст та антиклерикал, переконаний егалітарист схильний до «аристофобії», прогресист, зорієнтований на «світле майбутнє» та інтернаціоналіст з деякою схильністю до «націоналізму поневолених народів» (така форма націоналізму толерувалась в марксизмі з поправкою на історичні обставини).

Інша діаметрально протилежна точка зору, яку можна визначити як націонал-традиціоналістську, репрезентована, в першу чергу, в шевченкознавчих студіях Дмитра Донцова. В них ми можемо побачити зовсім іншого Шевченка: «поета лицарства українського», глибоко релігійного, аристократичного по власній вдачі та світогляду, шукаючого ідеалу в традиції – «правди прадідів великих», етнічного націоналіста та анти космополіта. Безумовно, науковий підхід вимагає максимальної об’єктивності та й елементарне знайомство з творчістю Тараса Григоровича Шевченка дозволяє привести відповідну аргументацію на користь обох точок зору. Але можливо істина не просто знаходиться посередині, а полягає у взаємонакладанні та, можливо, протистоянні двох світоглядних позицій, як в межах особистих переконань Шевченка, так і в межах його творчості.

Володимир Єрмоленко: Тарас Шевченко як наш батько-засновник

Тарас Шевченко - точно наш батько-засновник

він створив деякі речі, на яких наша країна і досі тримається.

- він зробив ідею України інклюзивною. "Козацький міф" він поширив на широкі маси людей, передусім на селян. 

- він дав хліборобам відчуття належності до воїнства. Може, не дав, як нагадав. І цей ейдос хлібороба-воїна -- людини, яка піклується про майбутнє, вирощуючи живе, але коли треба, то візьме шаблю, мушкет чи джавелін у руки і піде воювати - він і досі огого, як з нами живе

- він створив огого який "вірусний контент". Причому вірусний на сотні років уперед. Особливість його поезії - в тому, що її повторюють, "мемизують" і співають. Це література, яка проникає в тіла (бо стає співом) і яка виходить далеко за межі автора (бо повторюється великою кількістю людей). Мабуть, Тарас - найбільш "мемизований" письменник у світовій літературі. Хіба що після Христа

- він довів, що нація може творитися без суверена і до суверена. І тоді вона суверену може диктувати правила гри. І може вижити без держави якийсь час, якщо має сильні низові інстинкти і низову комунікацію. Наша нація не зовсім політична і не зовсім етнічна, вона ботанічна

- він показав, що Україна справді здатна постати з попелу. Шевченко зʼявився тоді, коли в росімперії вже встигли оголосити епітафію по Україні - зробив це Пушкін у "Полтаві", зробив це, певною мірою, навтіь Гоголь, на жаль. Про це писав Маланюк, і правильно писав. І саме Шевченко і Кирило-Мефодіївці (Костомаров, зокрема) це заперечили. Тому, так, Україна в його особі - постала з мертвих

- можливо, ця здатність до регенерації - одна з особливостей нашої історії. Мабуть, не лише нашої. Так буває - спільноти повстають з довгої сплячки і довгого забуття - якщо мають десь усередині, в глибині, ті сили, які ховаються під землею, а потім проростають. 

Сергій Чаплигін: Американські нації. Історія одинадцяти суперників Північної Америки

Дискусія про сутність американської нації розпочалася ще з моменту створення США й триває досі. 

З цього приводу є цікаве дослідження  Коліна Вударда - «Американські нації. Історія одинадцяти суперників Північної Америки» («American Nations: A History of the Eleven Rival Regional Cultures of North America»). 

Як виходить із назви, він розбив Сполучені Штати на 11 субнаціональних груп, кожна з яких має свій ареал проживання, власну культурну традицію та спільність етнічного походження.

1. Yankeedom (Нова Англія, Середньо-Атлантичні штати та регіон Великих озер). Нація заснована пуританами, тут надають великого значення соціальної інженерії у вигляді активного державного втручання. Цінують освіту та активну участь громадян в управлінні.

2. New Netherland (Нью-Йорк та околиці). Центр світової торгівлі та імміграції, до якої тут відносяться  максимально позитивно.

3. The Midlands (Вузький пояс від Делавера та Пенсільванії через урбанізовані райони Огайо, Індіани, Іллінойсу до сходу Великих рівнин). Регіон заселявся переважно квакерами та німцями. Їх нащадки – основа середнього класу, плюралістичні, організовані, вважають за мету суспільного устрою благо простих людей, хоч і виступають проти державного регулювання.

4. Tidewater (Узбережжя Меріленду, Вірджинії, Північної Кароліни). Колишній оплот феодалізму, де досі цінується елітарність і повага до традицій.

5. Greater Appalachia (Більшість Огайо, Індіани, Іллінойсу, Верхній Південь, Північний Техас). «Робітники-мужики», які цінують волю і однаково не люблять етатистів янкі та снобів-аристократів.

6. Deep South (Нижній Південь). Колишній оплот рабовласництва відрізняється ієрархічним суспільством, елітизмом, вірністю традиціям і нелюбов до регуляторної політики федерального уряду.

7. New France (Новий Орлеан). Аналог космополітичного та толерантного Нью-Йорку на Півдні. Має канадського побратима в особі Квебеку.

8. El Norte (Кордон з Мексикою та басейн річки Ріо-Гранде). Превалює мексиканська культура, жителі схильні до незалежності, самодостатності та підтримки радикальних демократичних реформ.

9. The Far West (Захід Великих рівнин, Гірські штати, континентальна частина Тихоокеанських штатів). Величезна слабозаселена територія. Нащадки піонерів гостро реагують на будь-яку спробу втрутитися в їхнє життя як з боку уряду, так і з боку компаній-монополістів.

10. The Left Coast (Урбанізована смуга Тихоокеанських штатів). Поєднання культур янкі та жителів Аппалачів. Від перших дісталися мультикультуралізм та любов до освіти із соціальним інжинірингом, від других – схильність до активного самовираження та незалежності.

11. First Nation (Аляска). Величезна слабозаселена територія. Корінні мешканці значною мірою зберегли традиції та звичаї предків.

Згідно з автором, зростання культурної різноманітності зовсім не сприяє зниженню напруження протиріч, тому що людям властиво тягнутися до тих, хто поділяє їхні патерни мислення та поведінки. Тому сині (демократичні) штати стають ще синішими, а червоні (республіканські) – ще червонішими. 

Визначальний для Америки конфлікт між Yankeedom та Deep South, за Вудардом, й досі продовжує визначати актуальний порядок денний у всіх сферах життя американського суспільства.

Adriano Scianca: Археофутуризм 20 лет спустя: что позволило нам понять Гийома Файя

По случаю четвертой годовщины со дня смерти Гийома Файя (Guillaume Faye) мы воспроизводим для наших читателей эту статью редактора Адриано Шанки, опубликованную в газете "Il Primato Nazionale" 31 марта 2018 года.

 В конце 1990-х годов имя Гийома Файя пользовалось легендарной аурой среди нескольких образованных читателей, ностальгирующих по Золотому Веку «новых правых», но большинству он был практически неизвестен, потому что слишком много времени прошло с момента великолепия его главного труда «Система убийства народов», датируемого началом 1980-х гг., категории читателей — те, кто не знал о его существовании, и те, кто задавался вопросом, что с ним стало, — были шокированы. Текст, по сути, был настоящей атомной бомбой: и по стилю, и по содержанию. Спорный, преувеличенный, провокационный, да, каким умеют быть все великие писатели. Надо сказать, что новые Printemps Файе не принесли особых плодов: несмотря на несколько исключений (например, Почему мы воюем?), алхимическая формула успеха археофутуризма никогда не повторялась, и следующие работы автора быстро закончились, были повторяющимся и вообще тускнели и тускнели.

"Археофутуризм", работа 1998 года, однако, сильно отразилась на воображении следующих двух десятилетий и существенно не утратила своей актуальности. Инициатива издателя Aga, который только что опубликовал новое издание, после того, как оно было опубликовано в 1999 году Себом, прямым предком нынешнего издательства Маурицио Мурелли, поэтому более чем приветствуется. Тезис книги хорошо известен, хотя бы потому, что его слышали то здесь, то там: мы должны объединить Эволу и Маринетти, сакральное и технонауку, силу архаичных и футуристических предположений. Вкусная новелла, завершившая очерк, дала пластический образ его, с госслужащим Евро-Сибирской империи, пересекающим степи в ультрасовременном скоростном поезде, наслаждающимся бегом стаи волков за окном.

Но прежде всего рассуждения об исламе расстроят бывших поклонников Файя и вызовут дебаты в его естественной питательной среде. Старый кантор «дела народов» против американоцентричной системы снова появился из ниоткуда, призывая к войне против мусульман.

Ересь, измена, рука ЦРУ или Моссада? По этому вопросу, как обычно, точка зрения Файя имеет тенденцию доводить концепции до крайности, с некоторой напряженностью и некоторыми избитыми аргументами. Обо всем этом рассуждении и вообще о связи между вопросом об иммигрантах и ​​вопросом об исламе пространный обзор не этой работы, а следующей, «Колонизация Европы», предложенной одним из главных соратников Файе в Италия, Стефано Вайем (Stefano Vaj) ("Per l'autodifesa totale etnica", опубликованный в обзоре L'Uomo libero), в котором были тщательно проанализированы двусмысленности первичного антиисламизма, остается непревзойденным.

Лига Свободных Наций (ЛСН)

 Лига Свободных Наций

Мы боремся за реализацию народами и территориями РФ права на самоопределение.

Это широкий антиимперский фронт национальных движений, общественно-политических и гражданских организаций, выступающих за обретение народами и территориями Российской Федерации реального суверенитета.

 Вступайте в наши ряды!

freenationsleague.org

https://www.instagram.com/freenationsleague

https://t.me/League_FN

https://twitter.com/fnl_org

https://www.facebook.com/FreeNationsLeague

Своими целями ЛСН провозгласила:

консолидацию антиимперских сил в РФ,

подготовку кадров для государственного строительства,

поиск союзников на международной арене,

обретение реального суверенитета субъектами РФ и реализация их права на самоопределение.

Принципы

мировозрения ЛСН

1

Российская Федерация – это империя, силой удерживающая свои колонии в подневольном положении. Освобождение путем «проведения референдума» невозможно – как невозможен референдум «о соблюдении прав человека» в условиях государственного террора.

2

Народы РФ должны получить возможность воспользоваться своим правом на самоопределение. Дальнейшее создание федеративных или конфедеративных союзов возможно только на добровольной основе и без диктата бывшего федерального центра.

3

Объявляем принцип «презумпции субъектности». Соответственно, с крахом действующего политического режима в Российской Федерации, регионы не нуждаются в апеллировании к чему-либо для наделения их суверенитетом. Все регионы по определению обретают полный суверенитет и полную независимость от Москвы и уже тогда, как свободные территории, решают свое будущее: желают ли сохранить самостоятельность, объединиться с другими регионами и республиками, либо же создать конфедерацию государств.

4

Все субъекты РФ вправе самостоятельно определять свою дальнейшую судьбу.

Микола Бандрівський: Галичина у зброярському мистецтві завжди відрізнялася від решти сьогоднішніх українських територій

Давні галичани знали толк у війні: ще три тисячоліття тому вони рубалися легкими і добре збалансованими мечами наносячи противникові дуже важких ударів. А розширений на кінці  клинок меча давав додатковий ефект "розвалювання" рубленої рани.

Галичина у зброярському мистецтві завжди відрізнялася від решти сьогоднішніх українських територій. В значній мірі можливо тому, що тогочасні галицькі спільноти (незалежно від їх етнічного походження) все були ближчими до Європи і до тих металообробних зброярських центрів в яких винаходили, запозичували і на свій кшталт творчо переосмислювали все те, що допомагало в ефективному веденні війн і завдаванні ворогові впродовж найкоротшого часу якнайбільших втрат і страждань.

Фактично тоді - близько трьох тисячоліть тому - був своєрідний "вибух" цього універсального типу клинкової зброї колючо-рубаючого призначення на сьогоднішніх західноукраїнських теренах. Уявіть собі: тільки на території Галичини у різний час виявлено 36 цілих бронзових мечів та десятки фрагментів інших. Усі, відомі на сьогодні екземпляри галицьких тогочасних мечів розділено на три групи: 1-мечі з окремо вилитим руків'ям (15 екз.); 2-мечі із суцільним (тобто, відлитим разом із клинком) руків'ям (8 екз.); 3-мечі або їх фрагменти, докладна інформація про які, відсутня (13 екз.). 

Найцікавішим з них є, мабуть, довгий бронзовий меч зі села Язловець Бучацького району Тернопільської області (зберігається в Археологічному музеї у Кракові). Центр ваги язловецького меча  зумисне зміщений до кінця, за рахунок розширення у листоподібну форму верхньої частини клинка (див. рисунок). Такі мечі призначалися для нанесення  дуже важких ударів, причому часто по захищеному панциром противникові. Розширений на кінці  клинок меча давав додатковий ефект "розвалювання" рубленої рани, а за рахунок збільшення ваги в цій частині леза, додатково посилював удар. Прекрасна збалансованість  клинка з Язлівця при ударі зводила до мінімуму віддачу на руків'я. Антеноподібне навершя руків'я меча з Язлівця було не декором, а мало суто практичне значення: 1 - при нанесенні колючого удару втримувало долоню на руків'ї, не даючи їй зісковзнути; 2 - слугувало опорною точкою при висмикуванні меча з противника.

Меч з Язлівця не був призначений для фехтування. Цього не допускала своєрідна збалансованість клинка, тому використання його у пішому бою було малоефективним.  Язлівецький меч, який ви бачите на рисунку, скоріш за все слід відносити до групи кавалерійських мечів, які від звичайних мечів відрізнялися значно довшим клинком, що зумовлено було необхідністю "діставати" піших воїнів із сідла.  Крім того, при рубанні кавалеристів між собою вершник повинен був мати можливість прикрити клинком увесь свій корпус (до сідла), коли противник наносив удар.

Отож, оглядаючи за склом музейної вітрини бронзовий меч, вкритий смарагдовою патиною, все пам'ятаймо, що дивимося ми не лише на дуже давню і незвично цікаву річ а  - на зброю, яка більш як три тисячоліття тому комусь не раз захищала життя, а комусь - обірвала мрії і плани у той злополучний, для нього день...