Роман Коваль: Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?!

 14 грудня 1918 р. зрікся булави останній Гетьман України Павло Скоропадський

Гетьманат Павла Скоропадського українські історики оцінюють по різному. Але в одному вони змушені таки погодитись: за його правління більшовиків в Україні не було. Більше того, через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського Христіан Раковскій на україно-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В.Антонов-Овсєєнко склав з себе повноваження верховного головнокомандувача Красної армії в Україні. 

І друге, що неможливо заперечити: під час правління Павла Скоропадського Україна не вела воєн з сусідніми державами. 

Але українські демократи, збаламучені класовою пропагандою винниченків, не захотіли підтримати Гетьмана у його спробі збудувати самостійну українську державу. 

“Ну, де є ті українці? — вигукнув якось Гетьман. — Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!.”. А далі сказав: “Нічого українці без мене не зроблять! Скажіть їм це! Як мене не буде, то й України не буде!”. 

Ці слова стали пророчими. 

Протигетьманське повстання і наступне зречення Павла Скоропадського (14 грудня 1918 р.) відкрили шлюзи кривавій російській повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну. 

Якщо добровольців з великими зусиллями вдалося витурити з України, то більшовиків, впустивши до хати, українці — попри героїчні зусилля кількох років — вже не змогли вигнати. Тому вважаю участь отаманів у протигетьманському повстанні їхнім первородним гріхом. 

Хоч і не можна сказати, що повстанці не мали рації, розпочавши бойові дії проти Гетьмана. Павло Скоропадський, позбавлений підтримки з боку задуреного соціалістичними формулами політичного українства, змушений був шукати кадри в тому середовищі, з якого вийшов. Своїм опертям на великих землевласників великоросійської орієнтації і відповідною політикою на селі він настроїв проти себе селян. Але для історії кожного народу важливіші не мотиви помилок, а їхні наслідки. Наслідки ж повстання проти “пана-Гетьмана” були такі: 

- після початку міжукраїнської збройної конфронтації, яку розпочала Директорія, румуни окупували Буковину; 

- на третій день після зречення Павла Скоропадського Антанта висадилась в Одесі і почалась окупація півдня України, вже 18 грудня в Одесі денікінці розпочали бої з україн­ськими відділами; 

- на сьомий день зречення Павла Скоропадського (21 грудня 1918 р.) Красна армія окупувала Куп’янськ і почала переможну ходу Україною: за кілька тижнів до її лаптів упали Білгород, Харків, Чернігів, Полтава, Богучар, Луганськ, Маріуполь, Конотоп, Бахмач, Жмеринка, Київ. 

Незабаром розпочалася україно-польська війна. 

Дмитро Донцов зафіксував політичну ауру “переможного” вступу Директорії до Києва. Цитую його книгу “Рік 1918. Київ”. 

«21 грудня 

...Від 14-го, по занятті Києва республіканцями... випущено з в’язниць большевиків... Тенденція — порозумітися із Совєтами проти ”антантських імперіалістів”... (Коновалець) сказав, що за військо республіканське — не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центрально-радівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, ”косоворотки” московські і ”товариші” в гетьманськім палаці... 

Засідання Директорії... у п’ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій... поставилися до декларації прихильно... Від імені нашої партії я зазначив у промові, що Декларація не до прийняття “хліборобам”. Скінчив свою промову так: ”Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії”... 

23 грудня 

В колах Директорії — безлад і прострація... В Директорії якесь божевілля... 

31 грудня 

Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних. 

5 січня 

Пізно ввечері — продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули, бриніла якась тривога... Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: ”З соціалістами держави не збудувати!”». 

Вибита зі столиці своїми союзниками у протигетьманському повстанні — російськими більшовиками — Директорія залишила Київ і почала нескінченні мандри Україною і, врешті, докотилася, до Польщі. 

Якщо за 9 місяців Україна Скоропадського, як я вже зазначав, ні з ким не воювала, то з приходом “до влади” Директорії Україна змушена була вести війни на кілька фронтів. І першопричиною агресивної політики сусідніх народів була внутрішня слабість України: українська держава Гетьмана Скоропадського була замінена на безвладдя Директорії. 

Причиною ворожого ставлення до України з боку Антанти був лівий, соціалістичний характер Директорії. Західні альянти небезпідставно вважали цей уряд за більшовицький, а більшовизму вони вже оголосили війну... 

Однією з важливих причин безвладдя Директорії стала оголошена нею мобілізація для боротьби проти “пана-Гетьмана”. Відсутність відповідного апарату призвела до того, що мобілізацію проведено злочинно-хаотично. Директорія не зчулась, як озброїла десятки загонів збільшовичених селян, які після зречення Гетьмана повернули зброю проти української держави. 

Аргументи, якими соціалістичні організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку, розбив Дмитро Донцов. “...Їх (демосоціалістів — Р.К.) протигетьманські аргументи, — говорив він, — були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня. 

Що гетьман був ”царським генералом” і до 1917 р. не брав участі в національно-українському русі?.. Це саме можна було б закинути і генералам Директорії... 

Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти... 

”Каральні” загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це ж не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю.Бачинський) — визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. 

Що гетьмана підтримували німці?.. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман. 

Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища — був паном. Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили...”. І не розуміли, що без пана держави не збудувати. 

А тих, хто розумів цю просту істину — Міхновського, Липинського, Донцова, Полтавця-Остряницю та небагатьох інших — піддавали остракізму. 

Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?! 

Амвросий фон Сиверс: Давать Имена

В библейской книге Бытия мы читаем следующий текст: «Господь Бог образовал из земли всех животных полевых и всех птиц небесных, и привел [их] к человеку, чтобы видеть, как он назовет их, и чтобы, как наречет человек всякую душу живую, так и было имя ей. И нарек человек имена всем скотам и птицам небесным и всем зверям полевым; но для человека не нашлось помощника, подобного ему» (2:19-20).

    Согласно Септуагинте, Вульгате и Торе он выглядит так: «καὶ ἔπλασεν ὁ θεὸς ἔτι ἐκ τῆς γῆς πάντα τὰ θηρία τοῦ ἀγροῦ καὶ πάντα τὰ πετεινὰ τοῦ οὐρανοῦ καὶ ἤγαγεν αὐτὰ προ­̀ς τὸν Αδαμ ἰδεῖν τί καλέσει αὐτά καὶ πᾶν ὃ ἐὰν ἐκάλεσεν αὐτὸ Αδαμ ψυχὴν ζῶσαν τοῦτο ὄνομα αὐτοῦ καὶ ἐκάλεσεν Αδαμ ὀνόματα πᾶσιν τοῖς κτήνεσιν καὶ πᾶσι τοῖς πετεινοῖς τοῦ οὐρανοῦ καὶ πᾶσι τοῖς θηρίοις τοῦ ἀγροῦ τῷ δὲ Αδαμ οὐχ εὑρέθη βοηθὸς ὅμοιος αὐτῷ».                                         

«Formatis igitur Dominus Deus de humo cunctis animantibus agri et universis volatilibus caeli, adduxit ea ad Adam, ut videret quid vocaret ea; omne enim, quod vocavit Adam animae viventis, ipsum est nomen eius. Appellavitque Adam nominibus suis cuncta pecora et universa volatilia caeli et omnes bestias agri; Adae vero non inveniebatur adiutor similis eius. 

«וַיִּקְרָא הָאָדָם שֵׁמוֹת, לְכָל־הַבְּהֵמָה וּלְעוֹף הַשָּׁמַיִם, וּלְכֹל חַיַּת הַשָּׂדֶה; וּלְאָדָם לֹא־מָצָא עֵזֶר כְּנֶגְדּוֹ׃»                                       

    Казалось бы текст самоговорящий, однако он содержит много вопросов, если вдуматься в прочитанное. Почему именно Адам дает имена всем живым существам? Неужели они не имели оных наименований от Своего Творца? Что, собственно, значит «давать имена»?

     Давно уже замечено, что все животные подведены к Адаму определенными группами. Так Ефрем Сирин справедливо замечает: «Слова: «приведе я ко Адаму», – показывают мудрость Адама и мир, какой был между животными и человеком, пока человек не преступил заповеди. Они собрались к человеку, как к исполненному любви пастырю, без страха; по родам и видам проходили перед ним стадами, не боясь его, не трепеща друг друга. Впереди шло стадо животных вредоносных, за ним без страха следовали ряды животных безвредных». Сие показывает, что среди животного мiра уже существовала некая внутренняя иерархия. Скорее всего, согласно самим периодам их постепенного творения. И, не исключено, что от более простого — к более сложному.  

     Святоотеческих толкований на сей текст не так и много, если их перечислять. Многие преисполнены риторики или надуманных спекуляций. Но кое-что мы вполне можем обнаружить среди сих разсуждений.  

Игорь Эйдман: Пацаны и чуваки

В России с советских времён сосуществуют два социо-культурных типа молодых мужчин: пацаны и чуваки.

Пацаны: это культ силы и ориентация на насилие, решение любых задач с помощью силовых инструментов, воинствующий антиинтеллектуализм и антиэстетизм, психология авторитарной личности, ксенофобия, сексизм, гомофобия... драки, качалки, гопстоп, армия, зона.

Шпана, гопники, жалобы, быдляк и прочее - это взгляд со стороны. А пацаны - это самоназвание. Так называли себя гопники и примазавшиеся в моё время (начало 80-х), подростки, которые гуляли во дворах и по улицам с целью придраться к кому-то и набить морду и просто "дворовые ребята".

Чуваки: это ориентация на западную культуру и ценности (одна из расшифровок -  «человек уважающий высокую американскую культуру»), отказ от насилия, открытость к миру, выраженные эстетические потребности, интерес к современной музыке, идеям, кино, искуству, моде, а также путешествиям, контактам с иностранцами, фарцовке.

Пацаны и чуваки друг друга никогда не любили. Во время перестройки были даже попытки пацанов объединяться против чуваков (люберы и т.п.). 

В конце концов, пацаны нашли свою нишу в постсоветском обществе, став основой многочисленных частных банд и государственных силовых структур.

При Путине пацаны пришли к власти и выстраивают политику государства в соответствии со своими социальными практиками. Теперь они на коне: развязывают войны, убивают в Украине, пытают в тюрьмах, избивают демонстрантов, бычат на международной арене.

Чуваки же в основном свалили зарубеж, ушли во внутреннюю эмиграцию или стали интеллектуальный обслугой правящих пацанов.

"Пацанство" - это такой примитивный, низовой культурфашизм. Не случайно, что когда его носители пришли к власти в России, фашизм стал политической основой их режима. 

Пацанский миф Путина

В любой пацанской кампании был трусоватый шибзик, отчаяно пытающийся доказать свою крутизну и лютость. Он больше всех суетился, кипишился и кидал понты. Однако позорно сбегал при первом же шухере. 

Говорят, одного такого Вова Путин звали.

Путин постоянно подчеркивает своё пацанское происхождение и ценности, пытается демонстрировать их во всем: от шуточек, до обоснования политических решений. Пацанскими принципами он оправдывает и свои агрессивные войны: "Еще 50 лет назад ленинградская улица научила меня одному правилу: если драка неизбежна, бить надо первым". 

Нарочитость с которой Путин пытается показать свою пацанскую крутизну выдаёт его глубокие комплексы и неуверенность в себе. Стремясь доказать всем, что он крутее всех крутых, Путин демонстрирует брутальное насилие и жестокость. Однако, в случае реальной опасности, он трусит, проявляет слабость и беспомощность (как было во время путча Пригожина). 

Западным лидерам давно пора понять, что не надо бояться давить Путина. Он сам вас сильнее боиться. Столкнувшись с реальной угрозой для собственной шкуры, он быстро забудет дерзкое "слово пацана" и сбежит, не дожидаясь, пока появится его "кровь на асфальте".

Александер фон Ган: Хотели, как лучше. Получили загогулину. На ней вертимы будем. Без удовольствия, но уж как есть

Говорят о том, что надо было действовать в 90-е, что если и был шанс возродить Россию, он был тогда.

Может быть. Но в те самы 90-е, когда все вдруг получили и свободу, и средствА быть, жить, путешествовать никому  в голову не могло придти, что события могут развиваться по-другому. Что придёт некто, кто станет вас уверять, что "тогда" было лучше. И таки уверит, если не всех, то большую часть.

Была гордость за победу над ГКЧП, уверенность, что ельцинизм это только этап, ступенька в Европу, к новой России, без братков и коммуняк. Что все эти перестрелки-переделки всего лишь результат перестройки, временный крен, устранимый и вполне себе безопасный. Никто не мог себе даже представить, что расстрел Думы, фиктивные выборы, контроль над СМИ --  "оправданные меры", призванные "недопустить возврата" -- и есть тот самый возврат. Конец, как тот айсберг, подкрался незаметно и пропорол брюхо корабля новой демократии по самые никуда.

Пока оптимисты докладывали лёд в стаканы с Адбергом, ушлые ребята из ЧК набивали сейфы компроматом, посылали молодЁж на запад, пообтереться и освоить манеры. Освоили манеры, обжили виллы, протоптали дорожки в парламенты и кабмины. Встроились в систему, малой кровью и по самой доступной цене. На взаимовыгодных условиях. Кого надо обогатили, кого не надо прижали к ногтю. И, поняв как всё работает, сделали выбор в пользу тов. Си, а не друга Билли. Ну получилось так, склалось, ничего личного.

Фашизм - наше всё. Единение вокруг и по поводу. Скрепяя скрепми, скрепляя небоскрёп. 

Не было у нас шансов, господа! Право было и есть, а вот шансов - ни одного. Надо было не дихфирамбы петь и не пироги печь на именинах  новой демократии, а кулаком по столу -- или так, или никак.  Нам нужно русское государство, а не Хасбулатов с Гайдаром. Отдайте страну народу, раздайте землю, пооткрывайте счета персональные, чтоб не на водку и не в фонд, а детям; проведите люстрацию, отправьте всех коммуняк по монастырям, на покаяние. И выбросите собакам труп вождя мирового пролетариата.

Не забудем, но простим. Себя, что дали маху. По  обстоятельствам, а не со зла. Хотели, как лучше. Получили загогулину. На ней вертимы будем. Без удовольствия, но уж как есть

Анатолий Несмиян: Ошибка Фукуямы

На Западе с некоторым удивлением обнаружили, что их ВПК не в состоянии стабильно обеспечивать потребности российско-украинского конфликта. В России встречают эти сообщения с нескрываемым ликованием (правда, и российский ВПК находится примерно в таком же состоянии, но так как телевизор об этом молчит, то вроде бы и проблемы не существует).

Тем не менее факт остается фактом. Хотя он, скорее всего, носит вполне объективный характер. То, что у нас называется «реформой Сердюкова», в развитых странах началось лет на десять раньше. Идея «конца истории» Фукуямы была воспринята как руководство к действию, при том, что она выглядела совершенно разумной и подтверждалась реально происходящими процессами и событиями. Поэтому на планете оставалась только одна относительно полноценная армия — армия США, остальные государства последовательно реформировали свои военные машины в военно-полицейские структуры, способные вести вооруженную борьбу с иррегулярным противником в зонах своей ответственности, вооруженный конфликт с технологически развитым противником в случае необходимости мог проводиться коалиционными силами, где армия США играла ведущую роль, остальная коалиция «подносила патроны» и обеспечивала. Вторая война в Заливе прошла по этому сюжету, война в Югославии или вмешательство в Ливии тоже.

Ошибка Фукуямы (скорее всего, невынужденная) заключалась в том, что он просто не включил в свою достаточно стройную теорию вероятность деградации и разворота назад в развитии у одной из развитых стран, что автоматически приводило ее к накоплению потенциала агрессии. Что и произошло с Россией. Для такой угрозы ответа в созданных механизмах просто не нашлось. И российско-украинский конфликт неизбежно будет вынуждать создавать дополнительные механизмы купирования подобных угроз.

Сейчас просто так взять и перезапустить западные ВПК невозможно. По той же причине, по которой Кремль, к примеру, не в состоянии пересоздать разрушенную мобилизационную систему. Для этого требуются колоссальные инфраструктурные решения с гигантским расходованием ресурса (при том, что сейчас этот ресурс крайне необходим для продолжения конфликта). Но никто не может сказать — потребуется ли восстановленная мобилизационная система в будущем.  Так же и с западными ВПК — можно хотя бы частично попытаться восстановить их, но непонятно: в будущем возможно ли повторение нынешней истории либо этот конфликт является исторической флуктуацией?

А так как ответа нет, то нет и решения, а потому все остаётся, как и было. Украина негодует по поводу «предательства» Запада, но помимо субъективных факторов, связанных с политическими играми, есть и объективная составляющая — сегодня в мире нет промышленного потенциала, способного поддержать конфликт даже средней интенсивности, который ведется продолжительное время. 

Есть, конечно, вопрос с Китаем. Никто не может точно сказать о возможностях его ВПК, но говоря откровенно, никто большой войны с Китаем и не опасается. Локальная — при известных обстоятельствах вполне возможна, в Китае тяжелейший кризис, поэтому могут сложиться объективные факторы, которые буквально вынудят китайское руководство принимать решения в военной плоскости, но большая война — это из области фантастики. Китай — это фактически остров, наглухо запертый по суше и предельно уязвимый на побережье. Вся его торговля критически зависит от доступа буквально к нескольким проливам, которые он ко всему прочему еще и не контролирует. Перекрытый Моллакский пролив гарантировано коллапсирует китайскую экономику в течение года-двух. Президент Рузвельт, между прочим, в свое время точно так же увидел ахиллесову пяту Японии и за полгода до нападения на Пёрл-Харбор ввел нефтяное эмбарго, которое и вынудило японцев начинать войну, в которой они выиграть не могли по определению. В общем, Китай как военный противник опасен только на короткой дистанции даже при нынешних куцых возможностях Запада.

Но так или иначе, российско-украинский конфликт заставляет по-новому взглянуть на вопросы, которые ранее казались уже решенными. И какие будут приняты решения — довольно любопытно.

Діалог про глибинний рашистський народ та його еліту

Софія Дніпровська

Кіссінджер RIPнувся, але справа його ще живе. 

Покійника прийнято зараховувати до категорії "реал-політиків" - тверезих прагматиків і майстрів компромісу.

Насправді ж, усі ці "реалісти" - невиправні мрійники й ідеалісти, бо вірять, що з Москвою можна домовитися, провести якісь стабільні лінії розмежування й мирно співіснувати. Вони наївно вважають, що Росія - в принципі така ж сама держава, як і США, Британія, Франція, Німеччина... тільки з деяким прибабахом і екзотичними вивертами. 

А це - величезна омана (яку Москва сама напускає на потенційних жертв). З Росією неможливо домовитися і вибудувати стабільні й довгострокові відносини, бо в Росії нема чітких меж. Вона всюди й ніде. Вона не може не розповзатися по світу й не підривати європейську цивілізацію, в якій чітко вбачає екзистенційну загрозу. 

Русскій чєловєк обдурить 3-х кіссінджерів і 10-х соросів і зробить усе по-своєму. Тому мафусаїли реал-політік залишають по собі розхитаний світ, що не сьогодні, так завтра обербениться на 

А зворотною стороною десуб'єктивізації русского народу є виведення його з-під відповідальності. Бо без одобрямсу 80% населення ніякі фрідмани-абрамовичі-кужугетовичі-роттенберги затіяти війну проти світу не здатні.

Росія споконвіку була сировинним придатком, крім сировини нічого не вивозила, що зовсім не означало відсутність суб'єктності і спроможності протистояти західній експансії та ініціювати власну. І при Сталіні вона була сировинною, і при Хрущові, і при Брєжнєві. Але діяла як вагомий чинник міжнародних процесів.

Костянтин Рахно

Я не зовсім згоден з цією точкою зору.

Перш за все, вона шкідлива для українців тим, що виводить з-під удару нашу космополітичну верхівку.

Мовляв, якщо то все російський народ, а не Фрідмани, Абрамовичі, Ротенберги і примкнулий до них Усманов, то й наші ріднесенькі Коломойські, Пінчуки, Фельдмани, Фірташі, Клічки-Етінзони, Турчинови й решта Тєлєгіних-Капітельман - це теж українці, навіть більші, ніж ті, хто народився під солом"яною стріхою, їхня поява в політиці - одвічне прагнення волелюбного українського народу, що не зрадив віковічну дружбу з ними й так далі.

Софія Дніпровська

Наша космополітична верхівка - результат російської/польської/угорської/румунської окупації, яка її сюди навезла і зробила підголоском, делегувавши функцію адміністрування і розбещення місцевого населення.

У Росії верхівка не є результатом іноземної окупації. А є результатом дозованого допущення іншоетнічних елементів до державного управління з метою оптимізації.

Тому абрамовичі таки обрусівають принаймні частково, а коломийські ні за яких обставин не українізуються.

У росіян є механізми, які моментально випльовують іншоетнічний елемент, коли його діяльність різко розходиться з російською парадигмою (так було з царями-німцями, так було з Троцькими і Березовськими). У українського народу таких механізмів уже нема.

Наша космополітична верхівка в упокоренні автохтонного населення могла спиратися на 25% росіян і ще якусь частку зденаціоналізованих українців/метисів із мегаполісів та зовнішні сили: Росію, Захід.

Абрамовичам у справі упокорення як мінімум 100-120 млн. русскіх спиратися у принципі ні на кого. Тому скоріш за все вони як і завше є підголосками, а не господарями становища. Що, звичайно, не знімає з них відповідальності.

Фатхула Джамалов: О происхождении этнонима черкес

 «Возникновение термина «черкес», этническая природа которого указывается с тюркской средой, было связано с определёнными политическими событиями XIII столетия. В монгольской хронике «Сокровенное сказание» он зафиксирован в форме саркас[ут], сэркэс[ут]. Впоследствии имя черкес появляется во всех исторических источниках: в середине XIII века – в арабских, персидских и западноевропейских сочинениях; с конца XIII века в русских летописях в перечне кавказских народов фиксируется имя черкесы».

М.Г. Волкова, «Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа», 1974: стр.21, 23.

В русских летописях этноним черкассы связан только с тюркскими племенами служивших в удельных княжествах. Они более известны под именем «чёрные клобуки», «берендеи», «ковуи». Позже термин «черкассы» закрепился как один из этнонимов запорожских казаков. Следует отметить, что первичное ядро этого народа составили летописные «чёрные клобуки».По мнению Н.М. Карамзина, Н.И. Берёзина, П.П. Иванова, И.А. Самческого «чёрные клобуки» называются «черкесами». Следовательно, этот этноним употреблялся в качестве общего названия для средневековых печенежско-огузских племён: торков, узов, печенегов, чёрных клобуков, берендеев, ковуев и половцев. Н.А. Аристов писал: «Можно подозревать, что и сам этноним «черкес» принесено к подножиям Кавказа союзом тюркских племён». 

На наш взгляд, этноним «черкес» довольно древнего происхождения, ареал его распространения довольно широк от Алтая до Дуная, где вообще не проживали адыгские народы. Древность и глубокую связь этнонима «черкес» с тюркскими народами подтверждают выдержки из трудов учёных К.Я. Грота и Д. Иловайского. К.Я. Грот считал, что «... хазары и авары принадлежали к тому же черкесскому племени, и что это племя в соединении с уграми действовало на Дунае». Д. Иловайский отмечает: «... по разным признакам «кациры» или «казиры» (козары) были одно из черкесских племён, или черкесский народ хазар».

***

Что касается появления этнонима «черкес», «джаркас», «шеркес» в персидских и арабских источниках связано с мамлюками. Новые исследования показали, что адыгские народы не имеют отношения к мамлюкам Египта и Сирии. В своё четырёхсотлетнее правление, мамлюки оставили множество письменных документов. Это в первую очередь арабо-мамлюкские словари, которые выпускались в XII, XIII, XIV, XV и XVI веках, кроме того, был издан трактат о военном искусстве и множество поэтических произведений. Мамлюки наладили тесные дипломатические отношения с ханами Золотой Орды, обменивались посольствами и.т.д.

Особо следует отметить, что по приказу последнего султана мамлюков Кансухгури «Шах намэ» была переведена на тюркский язык мамлюков. Язык, на котором написаны эти произведения, наиболее близок к языку кумыков, карачаево-балкарцев и ногайцев. Более того все известные имена мамлюков в большинстве тюркские или арабские, и сами средневековые арабы их считали тюрками.

Звернення Наполеона до армії 22 червня 1812 року

Звернення Наполеона до армії 22 червня 1812 року:

Солдати! Друга польська війна почалася. Перша закінчилася у Фрідланді та у Тільзіті. У Тільзіті Росія заприсяглася бути у вічному союзі з Францією та у війні з Англією; нині вона порушує свої клятви! Вона не хоче дати жодного пояснення в дивних своїх вчинках, поки французькі орли не відійдуть за Рейн і тим не залишать своїх союзників на її свавілля.

Росія захоплена роком. Доля її має відбутися. 

Чи не думає вона, що ми переродились? Чи ми вже не солдати Аустерліца? Вона виставляє нас між безчестям і війною. Вибір може бути сумнівний. Йдемо вперед, перейдемо Німан, внесемо війну до її меж.

Друга польська війна буде для французької зброї такою ж славною, як і перша; але мир, який ми укладемо, принесе з собою й запоруку за себе і покладе край згубному впливу Росії, який вона протягом п'ятдесяти років накладала на справи Європи.

У нашій імператорській квартирі,

у Вилковишках, 22 червня 1812 р.

Наполеон

Basil Lourié: The Route from Joseph de Maistre to Constantine Leontiev: Three First Generations of Russian Catholics, 1800–1860

When, in 1817, Joseph de Maistre (1753–1821) departed from St Petersburg, he felt himself a half-Russian (and of course still half-Savoyard), who was forcibly deprived of his second homeland, where he hoped to die. My intention here is to substantiate the thesis that de Maistre was the first Russian “lay theologian” and the founder of a specific theological tradition. This tradition was continued, within Catholicism but not in its mainstream, by Jean Rozaven, S.J. (1772–1851), and, then, by his and de Maistre’s Russian disciples, especially abroad, including Ekaterina Petrovna Rostopchine (1776–1859), Elizabeth Galitzin, R.S.C.J. (1795–1843), Sophie Swetchine (1782–1857), Jean Gagarin, S.J. (1814–1882), Peter Augustine Shuvalov, B. (1804–1859), and several others, belonging to three generations (although not all Russian Catholics of the time). This theological tradition profoundly affected Orthodox theology too. Not Vladimir Soloviev and the so-called Russian Religious Renaissance, however. Soloviev and his followers were more opposite to its anti-occultist (anti-Böhmian) attitude than agree with its Catholicism, not to say that the “Russian” Catholicism shaped by de Maistre and Rozaven was too rigid, too ascetic, and too little sentimental for these thinkers. In this respect, Soloviev opted for Franz von Baader (formally, Catholic as well) instead of de Maistre. Von Baader did not plan to become a half-Russian but actually became a Russian influence agent on the payroll and dreamed to transform the Russian state religion into his Böhmian “theosophy”. 

For the part of the Russian educated society that had some kind of Christian faith but distrust “Martinism” (as then used to call, in Russia, the entire spectrum of western extra-confessional mystic doctrines), de Maistre and those with him re-established two most fundamental Christian truths: that (1) Christianity is something different and incomparably higher than any patriotism or culture, and that (2) Christianity requires no less than the entire person, which makes monastic or, anyway, ascetic way of life the most natural. The second thesis was implicit in de Maistre but easily understandable (especially with the help of Rozaven), as the intended audience quickly proved. 

In the early 19th-cent. Russia, there existed an Orthodox monastic theological tradition mostly connected with the Romanian monasticism of Paisius Veličkovsky (and, therefore, indirectly also with the Greek Kollyvades), but it was kept underground, and the high society had absolutely no access to it. Even the printed Slavonic Philocalia was, before 1822, a little-known book; the contemporaneous ascetic literature in either Slavonic or Russian was spread without a recourse to printing, not to say that, among the Russian aristocracy whose mother tongue was pre-revolutionary French, the knowledge of Russian was only rudimentary and that of Slavonic was absent. The Russian Orthodox monastic tradition with its theology did not come to the surface even in 1818–1822, when the defeat of masonic extra-confessional mysticism was performed under the leadership of an eccentric and prone to theatrical deception archimandrite Photius (Spassky; 1792–1838).

For Russian aristocracy, the only accessible representatives of a convincing Christianity—that is, ascetic, confessing, passed through martyrdom, and able to explain its theology—was that of the Catholic émigrés. Such were those who arrived in Russia before de Maistre, especially Louise-Emmanuelle, princess de Tarente (1763–1814), and chevalier Jean-Joseph-Dominique de Bassinet d’Augard (ca 1740–1808) in St Petersburg and abbé Adrien Surugue (1753–1812) in Moscow. They planted what de Maistre and Rozaven watered. The fruits that grew as a result were first Russian Catholics. In the third generation, in the early 1840s, these Catholics faced the growing Russian Slavophile movement.

The documents published in the 1980s–2000s demonstrate that Alexey Stepanovich Khomiakov’s (1804–1860) involvement in theological discussion, his anti-Catholicism and his interest in theology was stimulated by his competition with Jean Gagarin for the soul of the future renown Slavophile Yuri Fëdorovich Samarin (1819–1876). Samarin was, at first, heavily influenced by his relative Gagarin but eventually became an admirer of Khomiakov considering him quite seriously as a Doctor of the Church. The competition with Gagarin impacted Khomiakov’s theology from the very beginning in about 1842, even when he managed to avoid, in his writings, explicit mentions of his name, but, in the 1850s, this polemic became explicit. Khomiakov’s theology was, to a great extent, rather especially anti-Catholic than Orthodox in a positive sense (not to say that Khomiakov took theological inspiration in the works of the Calvinist Alexandre Vinet and, in the latest years, in those of the extremely liberal Lutheran Christian von Bunsen). However, the main target of Khomiakov’s anti-Catholicism was Gagarin.

Looking retrospectively at Slavophiles’ and Dostoevsky’s anti-Catholicism, on the one hand, and Catholicism, on the other, Constantine Leontiev (1831–1891)—then a representative, among the European-educated Russians, of  the traditional monastic-inspired Orthodoxy—wrote in 1882: some Russian lay writers in their zeal of defending Orthodoxy against Catholicism, “…most often condemned in Catholicism, because of their ignorance or their liberalism, not the dogmatic and canonical highly important nuances in which it differs from Orthodoxy but, on the contrary, especially the aspects which it has with Orthodoxy in common, or which are, at least, worthy of imitation: asceticism and the optimistic pessimism of the worldview; strong power of the clergy; development of the spiritual care and eldership, female schools organised by the monasteries etc. Thinking to harm the Papacy, these writers harmed very much Orthodoxy…”

Now, looking retrospectively at the entire Russian nineteenth century, one can see that the line of Leontiev, Mikhail Novoselov (1864–1938), and other confessors and martyrs of the Catacomb Church, despite its obvious genetic connexion to Slavophilism, continued the line of the Russian Catholics from de Maistre to Gagarin especially in “asceticism and the optimistic pessimism of the worldview”, as well as in an interest in the Fathers as something absolutely vital (unlike Khomiakov’s purely imitative interest in them). This line was rejected by those who, at the crossroad between von Baader and de Maistre, opted for the first.

Євген Дикий: Війна – це не про популярність, а про виживання. Альтернативою великій потужній мобілізації для нас є лише програна війна

Наші успіхи першого року великої війни були дуже значною мірою зумовлені тотальним характером нашого національного спротиву. Не кожний взяв до рук автомата, але майже кожний відчував цю війну і як загрозу особисто для себе, і як свою особисту справу. Були прикрі винятки, і насправді їх було до фіга і трошки – але ж навіть вони відчували себе саме винятками і ховались.

Цього року наші захисники та захисниці так добре робили свою справу, що ми у тилу розслабились. Ми перегнули палицю в тому, що на початку війни видавалось цілком правильним: у збереженні в тилу способу життя, мінімально відмінного від довоєнного. Ця початково вірна ідея (не дати війні загнати нас всіх у суцільний неперервний стрес, та водночас максимально зберегти нашу економіку мирного часу) зіграла з нами злого жарта.

Яскравим прикладом того, до чого ми докотились, є заставка від Київстару, яку я часто чую у телефоні: «абонент розмовляє, і поки він розмовляє, Перемога наближається!». Нема більш кривого світогляду, аніж висловлений в цій нібито позитивній заставочці.

Перемога не наближається сама, поки ми розмовляємо телефоном. Її слід наближати щодня, і це мають робити не лише ті хто на фронті, а і всі ті, хто насолоджується спокоєм у них за спинами. Інакше вона віддалятиметься день за днем, а коли вона віддаляється від нас, вона наближається до Москви.

Міцний фронт, прекрасна робота ППО та економічна допомога Заходу, в поєднанні із кривою системою мобілізації, при якій людина раз одягнувши піксель вже позбавлена шансу його зняти, призвели до розділення країни на дві «касти» – тих, хто «вірує в ЗСУ та чекає на перемогу», насолоджується тиловим життям, майже таким як до війни, і тих, хто назавжди відправився кудись там «далеко» на війну.

Війни такого масштабу як наша не виграються лише армією, їх виграють лише нації, спільним надзусиллям. Минулого року ми показали нашу здатність на таке надзусилля, а далі вирішили що вже зробили достатньо. На жаль, це не так, і попереду ще більше праці, аніж ми вже доклали.

Це насправді нормально – це така сама динаміка, як у Другої світової, коли рік від року не те що не легшало, а навпаки ставало ще тяжче, і Рейх пручався з кожним роком все сильніше та затятіше, аж поки остаточно не «накрився». Бої 1943-го були тяжчими за 1942-й, 1944-го – значно тяжчими за 1943-го, бої ж весни 1945-го згадують як небачене до того пекло. Ракети «Фау» засипали Лондон не на початку війни, а якраз таки у 1944-му.

Ми наразі в умовному 1943-му (а може навіть у 1944-му, хоч все ж краще триматись обережнішого прогнозу), і ще попереду головні надзусилля Кремля для «пабєди»; ці надзусилля будуть так само приречені, як конвульсії Рейху, якщо ми займемось війною з тою ж енергією, що рік тому, тільки вже значно спокійніше та системніше. Нам потрібне значно більше зусилля, аніж минулого року, не кажучи вже про цей. Щоправда, зусилля більш зважене, розмірене, без нервів та поспіху.

Для початку ми маємо сильно змінити кількісне співвідношення тих хто у тилу, та тих хто у пікселі.

С.Г. Кляшторный: Саки

Эпоху господства в азиатском ареале степей саков и савроматов принято обозначать либо археологическими терминами, либо термином, в который вкладывают скорее этнографическое, нежели историческое, содержание, – «раннежелезный век», «эпоха ранних кочевников», «скифская эпоха»...

Как же называли себя скифские племена, кочевавшие к востоку от Волги? Первый по времени ответ на этот вопрос содержится в знаменитой скальной надписи Дария I (правил в 522-486 годах до н.э.), относящейся к начальным годам его царствования, Бехистунской надписи; там племена, жившие за Сыр-Дарьей, названы сака. Пока же отметим, что Геродот, чья «История» была завершена между 430-424 годами до н.э., утверждает: «персы всех скифов называют саками». Действительно, не только среднеазиатских, но и причерноморских кочевников, тех самых, кого греки именуют скифами, царь Дарий в надписи из Накши Рустама называет сака парадрайа, т.е. «заморскими саками». Создатели могучей империи Ахеменидов (550-330 годы до н.э.), сами себя именующие «персами» и «ариями из арийского племени», хорошо знали своих соседей и сородичей. Название народа, употреблявшееся Ахеменидами столь расширительно, они не выдумали. В письменных свидетельствах из Передней Азии имя сака появляется задолго до ахеменидских надписей.

В конце VIII – начале VII века до н.э. ассирийские цари были очень обеспокоены опустошительными набегами на их владения неких конных воинов, которых они именовали гиммири. Без малого через 300 лет Геродот рассказал об уходе в Азию под натиском преследовавших их скифов народа киммерийцев, живших в Причерноморье в незапамятные времена. И киммерийцы, и ушедшие за ними на юг скифы создали в Малой Азии и Северном Иране свои небольшие царства, ставшие грозой для соседей. Ныне предполагается, что название киммерийцы (ассиро-вавилонские гиммири) вовсе не племенное имя, а древнеиранское обозначение подвижного конного отряда, совершающего набег. Для соседей киммерийцев оно стало названием воинственных племён конных лучников, по своей культуре и образу жизни, как установили археологи, неотличимых от скифов-сколотов.

Николай Подосокорский: Главная экстремистская и нежелательная международная организация - горизонтальная некоммерческая гражданская сеть "Шибко умные"

Главная экстремистская и нежелательная международная организация - горизонтальная некоммерческая гражданская сеть "Шибко умные". 

По информации охранителей, она, не имея официальной регистрации в Минюсте, идейно подпитывается как с Запада, так и с Востока, работая тем самым сразу на два враждебных лагеря. 

Ее представители категорически не желают принимать на веру любую информацию от государственных СМИ, идя наперекор традиционным ценностям безоговорочного послушания.

Также адепты этой экстремистской сети упорно стараются придерживаться собственного мнения по остроактуальным вопросам, пропагандируя при этом псевдоценности интеллектуальной свободы, что пагубно сказывается на подрастающем поколении, которое может клюнуть на подобного рода пропаганду просвещения вместо ура-патриотизма. 

Спящие агенты этой сети тем более опасны, что зачастую не проявляют себя открыто, избегают массовых собраний, но при этом планомерно внедряют свои разрушительные идеи через произведения культуры и научные труды. 

Борьба с этой заразой - важная задача построения единого во всех смыслах общества, единственная цель существования которого - беззаветная служба родному государству.

Амвросий фон Сиверс: Готы: предыстория и ранняя история

    Народ Готов остается таинственным по многим своим параметрам до сего дня. Практически всеми авторами отмечается его наибольший, среди северных народностей, уровень развития во всех смыслах. Не вполне понятно даже его происхождение. Так еще античные авторы одни относили его к германцам, то более поздние — нет, выделяя в нечто особое. Из современных ученых практически никто не сомневается в принадлежности готов по языку и культуре к восточногерманской группе племен, на что вполне определенно указывают, прежде всего, рунические надписи, лексика «Готской Библии» Вульфилы, «Готского календаря» и другие источники. Но, как сие ни парадоксально, в отличие от гутонов Плиния и готонов Тацита, ни один позднеантичный автор не причислял готов III—IV вв. к германцам, хотя среди последних они пользовались особым авторитетом! Более того, внешнему наблюдателю готы и германцы представлялись разными народами. О сем, в частности, свидетельствует известная надпись персидского царя Шапура из «Каабы Зороастра», в коей «гутты и германцы», служившие в римском войске, упоминаются раздельно как равные этнические единицы. Да, и Иордан не раз подчеркивал отличие готов от других германцев.

     Сохраняется полемическое напряжение среди историков в отношении определения изначального разселения готов. В 19 веке некоторые ученые полагали, что первоначально они обитали на побрежье Балтики, и лишь потом переселились в Скандинавию. Одновременно имелось представление — нами полностью разделяемое, — что готы изначально проживали в Скандинавии и уже оттуда переселились на континент. Но возникает весьма оправданный вопрос: как и какими путями? Иордан дает нам понимание, скорее, в эпической форме: «Meminisse debes me in initio de Scandzae insulae gremio Gothos dixisse egressos cum Berich rege suo, tribus tantum navibus vectos ad ripam Oceani citerioris, id est Gothiscandza.» («Гетика» 96). Вне всякого сомнения, его сообщение донесло до нас самое древнее известие. Даже трехчастное деление по кораблям вполне соответствует древнему боевому образцу. Но откуда происходило сие первоначальное движение по переселению?

       Существуют устойчивые предположения, что данное передвижение осуществлялось или непосредственно в устье Вистулы, или в устье Одера, или кружным путем через Кимврский полуостров. В каждом случае имеется вполне  оправданное обоснование.

    До сего дня устье Вислы полно готских топонимов и именно там Иордан помещает сей народ. Сему соответствует и обнаруженная археологами Вальбарская культура, атрибутируемая именно готам. 

Зінаїда Куценко: Все, що створено і чим гордиться Індія, є праукраїнського походження

 Ар’я Варта в перекладі з давньо-індійської означає «країна шляхетних аріїв». Це первісна територія розселення ведійських аріїв з України на Великій Північно-Індійській рівнині, яке почалося, як свідчить американський дослідник Артур Кемп,  приблизно у 5600 рр. до н. е. 

Ар’я Варта стала центром індійської цивілізації, і надала згодом сильний культурний вплив на південь Індії та Південно-Східну Азію. 

Саме тут виникли індуїзм, буддизм, джайнізм. Ведичні знання, бойові мистецтва, розвинена міфологія, йога, шахи, санскрит, який виник з праукраїнської мови, коров’яче молоко і поважне ставлення до корови-годувальниці: все, що створене і в чому полягає слава Індії народилося не тепер, а кілька тисяч років тому, коли до Індії з прадавньої України прийшли арії. 

Це підтверджують  індійські вчені, державні діячи, дослідники. Надаємо їм слово. 

Сарвепаллі Радгакрішнан (Президент Індії, історик) стверджував: «Веди — найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство... Оріяни принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа Оріяни-Скитії-Руси-України». 

«Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі… Можу

сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв» (Арвінд Аллок,  директор інституту охорони національних пам’яток Індії) 

Джан Бовле, історик, у книзі «Людина у віках» писав: "Арії вийшли з території України". 

«Санскритська мова є європейського походження. В Азії вона поширилася тому, що до Індії далеко перед народженням Христа прибули арії з України» (Р. Латґем, дослідник санскриту. Цитата з книги «Етнологія Європи»). 

«Предки арійців жили у Подніпров’ї… Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра». (Р.Гіршмен, археолог, історик, професор Сорбонни. Цитата з книги "Іран"). 

Тобто все, що створено і чим гордиться Індія, є праукраїнського походження. 

І зараз можна простежити чіткі паралелі між українськими козаками і кшатріями – від звичаїв до зовнішнього вигляду. 

Наприклад, раджпути, котрі також вважають себе нащадками ведичних кшатріїв, носять шаровари і широкі пояси, довгі вуса, які як і запорожці закручують за вуха, і оселедець на голові, котрий і називається подібно "чут” (порівняйте з нашим "чуб”). 

На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризуб – знак Шиви. У них існував звичай: воїнам, котрі від' їджали на бій, меч завжди вручала жінка – мати або дружина. 

Нашим козакам зброю також виносила мати,  дружина або сестра, що зафіксовано у давніх колядках та думах: 

Татусьо вийшов – коника вивів,
Братенько вийшов – сідельце виніс,
Сестриця вийшла – зброю винесла… 

Очевидно, характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій в тогочасній Європі. 

Софія Дніпровська: Ми маємо справу не з ідіотами, а зі знавіснілим від безкарності ворогом

Чи знали в ГШ ВС РФ, що 200 тис. - це дуже мало для окупації такої великої країни, як Україна? (Для порівняння: на окупацію Польщі в 1939р. пішло більше мільйона при тому, що тодішня Польща мала значно меншу площу, ніж сучасна Україна). 

Знали. Не могли не знати й не розуміти. Але пішли в атаку, бо в разі облому нічим не ризикували, крім хамону з пармезаном і кружовних трусів з Ашану - тобто тим, без чого ісконнорусскій чєловєк (що становить соціальну базу режиму Путіна) ісконі обходився.

Якщо ви полюєте на велику дичину (ведмедя, вепра, леопарда), то її треба бити наповал. Схибивши, ви потрапляєте в смертельну небезпеку. Але якщо об'єкт полювання не дуже великий і хижий (зайчик, білочка, косуля), то в гіршому випадку він просто від вас утече і нічого страшного не станеться. 

Якщо якась європейська держава нападе на Росію і провалить бліцкриг, то тій державі буде кисло. Перевірено рядом атєчствєнних войн. Але якщо Росія нападе на якусь європейську державу і не зможе її 1 махом забороти (як Фінляндію в 39-му, приміром, чи Польщу в 20-му), то нічого катастрофічного для Росії не станеться - повторить попитку або переключиться на інший об'єкт. 

Ми маємо справу не з ідіотами (як нам втовкмачують різні позитивні речники), а зі знавіснілим від безкарності ворогом. І те, що сталося 24.02 - це ще не ПОВНОмасштабне вторгнення, а типова обмежена війна (за визначенням Клаузевіца)/СВО (за визначенням Гєрасімова) - коли інтервент захоплює певний об'єкт (шмат території) і користуючись силою, закладеною в обороні, змушує жертву агресії від нього відмовитися. Щось подібне, тільки менших масштабів, сталося в 14 році. 

Припускати можна що завгодно. Що похід на Київ розтягнутими колонами - це операція прикриття. Поки билися за Київ, ВС РФ освоювали Південь. Що метою був коридор у Крим/Причорномор'я, тощо. Російське суспільство цілком задовольнилося черговим "чіжиком", якого торжественно з'їв його цар і [трофейний] холодильник так і не повстав проти [трофейного] телевізора, на що розраховували мудрагелі з секти відкритого суспільства. Зате повстав в скорішився глобальний Південь. І повіз до РФ підсанкційні товари.

Зате перші відносні успіхи сформували в нашому суспільстві абсолютно нереалістичні очікування. І тепер воно ніяк не прочуняє від ейфорії і не мобілізується на довгу й виснажливу війну.

І хоча є всі підстави вважати, що зламавши неоверсальську (пост-ялтинську) систему, РФ ризикує сама сконати під її уламками, це станеться не завтра й не післязавтра. 

І українське суспільство повинно налаштовуватися на тривале протистояння з сильним, розумним і вольовим супостатом, у якому в нас є всі шанси на виживання й перемогу, але за умови докорінної зміни модусу вівенді і заміни кордебалету на відповідальне політичне керівництво, що дасть нам у майбутньому сили скористатися сприятливою геополітичною кон'юнктурою.