МЕЗОЄВРАЗІЯ: ГІПЕРБОРЕЯ: АРАТТА: АРЙАНА: КІММЕРІЯ: СКІФІЯ: САРМАТІЯ: ВАНАХЕЙМ: ВЕНЕДІЯ: КУЯВІЯ-АРТАНІЯ-СКЛАВІЯ: РУСЬ: УКРАЇНА
"...Над рідним простором Карпати – Памір, Сліпуча і вічна, як слава, Напружена арка на цоколі гір – Ясніє Залізна Держава!" (Олег Ольжич)

Пошук на сайті / Site search

27.08.2024

Борис Межуев: О неизбежности наступления цивлизационной фазы мировой истории

1.

Цивилизации, конечно, были всегда. Китай, Европа, Япония, Россия издавна развивались параллельными путями, и их история никогда не была единой

Сегодня цивилизационная идея предполагает не указание на это всем очевидное обстоятельство, а гораздо радикальную гипотезу, что в ближайшем будущем произойдет не объединение цивилизаций в некоем едином глобальном общежитии, а напротив их более жесткое размежевание и обособление. Тем не менее это ровно то, что и происходит сегодня.

Два события, которые имеют прямое отношение к России, безусловно, обозначают собой ту подспудную или же вполне осознаваемую решимость ключевых государств коллективного Запада покончить с тем, чему ранее не обнаруживалось альтернативы — процесса глобализации

Речь о замораживании российских суверенных активов на Западе и аресте основателя Telegram Павла Дурова. Обе эти акции, имеющие, конечно, неодинаковую подоплеку, в глубине своей мотивированы одним фактором — готовностью элит Запада покончить с теми иллюзиями, которые порождала глобализационная фаза истории. 

В обоих случаях у тех россиян, которые держали активы на Западе и которые использовали неподконтрольный российским властям мессенджер для чувствительных с политической точки зрения переговоров, присутствовало одно стремление — обеспечить сохранность финансовых средств или свободу информации за счет фактора экстерриториальности. Все, что находилось вовне, было независимо от суверенной власти и тем самым относительно сохранно, объективно и неуязвимо.

Забавно, что при таком вполне отчетливом ударе по самой идее либеральной глобализации со стороны элит, которые мы по традиции продолжаем называть «глобалистскими», российские западники продолжают говорить, что цивилизационная идея есть не более, чем идеологема российской власти, необходимая для легитимации ее господства. 

Между тем, все что мы видим, свидетельствует только о том, что мир закрывается, и Западный мир закрывается гораздо более быстрыми темпами, чем его так называемые авторитарные противники. 

Что же лежит в основе новой закрытости? Безусловно, главным фактором «новой закрытости» является соперничество с Китаем, который стал одолевать Запад как раз на поле глобализации, и для борьбы с которым потребовалось использование ранее отвергаемых протекционистских мер. Западный мир не захотел китаизироваться, точно также можно сказать, что он не захотел и русифицироваться, и отуречиваться. Эта тенденция будет развиваться в сторону усиления, кто бы ни стал хозяином Белого дома в 2025 году, кто бы ни возглавил ЕС, выбран премьером Великобритании или президентом Франции. Это четкое осознание Западом своих границ, границ своей идентичности при отдалении от России, Турции и в недалеком будущем — от Китая, и есть знамение наступления цивилизационной фазы мировой истории.

2. 

Главным фактором социального развития Запада стал процесс секуляризации. Этот процесс, начавшийся с освобождения науки, экономики и затем политики из-под власти религиозных норм и табу, в конце концов коснулся семейного уклада и всего того, что британский социолог Энтони Гидденс называет сферой интимности. На неизбежность этого события еще в XIX веке указывали проницательные консерваторы, в России наиболее определенно — Николай Данилевский в «России и Европе». В итоге, возникла политическая развилка — следовать или не следовать Западу в легализации нетрадиционных форм сексуального сожительства, дать отмашку на принятие допустимости сексуальных перверсий или же сделать жесткий акцент на то, что в России чаще всего называется «традиционными ценностями». 

Прежние волны вестернизации проходили под лозунгом модернизации - это означало, что западники других цивилизаций обосновывали рецепцию западных институтов Нового времени и секуляризацию образования и политики приоритетами конкуренции с Западом. Но реформацию сферы интимности очень сложно обосновать аналогичным образом. Поэтому выбор — следовать или не следовать Западу — не инструментальный, но ценностный, в конечном счете религиозный. Любопытным образом, именно процесс секуляризации сделал цивилизационную фазу истории с характерной для нее постсекулярностью неизбежной. 

Россия к наступлению этой цивилизационной фазы оказалась не вполне готова. Она до самого конца, до 2022 года, цеплялась за идею своей европейскости, своей цивилизационной близости той Европе, которая должна будет пробудиться ото сна и сбросить иго некоего чуждого ей Запада — либерального, англо-саксонского, глобалистского и т. д. Это желание «освободить Европу», «похитить Европу» приобрело в России характер некоей мании, почти национальной идеи, хотя ее тупиковость была ясна проницательным аналитикам типа Вадима Цымбурского еще в 1990-е годы. Все кончилось нашей реакцией на Минские соглашения, когда мы ожидали от наших континентальных партнеров содействия по геополитической нейтрализации лимитрофной Украины, а они умело тянули время, видя в этих соглашениях исключительно договоренность о прекращении Россией своего военного натиска. Мы просто продолжали пребывать в иллюзорных представлениях о шансе на некий континентальный пакт России с Францией и Германией, о котором мечтал еще Витте и на пропаганду которого положил так много сил Александр Дугин. 

Теперь факт «цивилизационного» отчуждения встал перед нами со всей его очевидной реальностью. Причем, признаемся, реальностью настолько отвратительной, что возникает естественное желание обратиться к доцивилизационным паттернам социальности как единственному возможному основанию свободы и человеческого достоинства. 

Отсюда все эти разговоры о борьбе человека и Левиафана при обсуждении «дела Дурова», как будто у человека в современном мире есть хоть какая-то возможность противодействовать Левиафану кроме как при содействии его прямого конкурента — то есть другого Левиафана. 

Задача сейчас отнюдь не в том, чтобы найти нейтральное пространство «вне Левиафанов» - смеем утверждать, что такого пространства в ближайшее время просто не будет — а в том, чтобы не допустить смертельной схватки этих Левиафанов, чтобы они не уничтожили друг друга. И вот именно на решение этой задачи и должна быть нацелена партия консервативного Просвещения, которая может спасти человечество от цивилизационных войн, как старое рациональное Просвещение спасло Европу от войн религиозных в XVII веке.

25.08.2024

Гетьманський рух: історія і сьогодення

 "Здобути Українську державу, то ще не значить її збудувати. Нам не лише націоналізм потрібен, але перш за все конструктивне державництво, щоб не загубити того, що націоналізм здобуде. Тільки тоді, коли в нас ті дві здорові течії - націоналізм і державництво - дисципліновано поведуть працю під одною кермою, тільки тоді можна буде більш надійно дивитися на наше завтра" (Данило Скоропадський).

УВК

Організація  «Українське Вільне Козацтво» була створена у 1920 році як закордонна частина організації «Вільне козацтво», що діяла в Україні у 1917-1923 р. як  національні добровільні військово-міліційні формування, створені Всеукраїнським З'їздом Вільного козацтва (Чигирин, 16-20 жовтня 1917). На з'їзді було обрано Головну козацьку раду (Генеральну раду) Вільного козацтва у складі 12 осіб. Отаманом Вільного козацтва обрали командувача 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Оскільки він перебував на фронті, наказним отаманом став Іван Полтавець-Остряниця, який реально очолив Вільне козацтво. Генеральним  старшиною - полковника Петра Болбочана. Генеральним писарем обрали ад'ютанта Скоропадського і його дальнього родича Василя Кочубея, а Почесним отаманом - Михайла Грушевського Уже в листопаді 1917 року Іван Полтавець виступив з планом реорганізації влади і утворення, при опорі на козацтво, Української Держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Генеральна Рада до січня 1918 р. дислокувалася в м. Білій Церкві, а потім з приходом в Україну німецького війська до 29 квітня 1918 року — у м. Києві. Наприкінці березня 1918 року на вимогу німців Уряд УНР припинив організацію Вільного реєстрового козацтва (для організації внутрішньої охорони повітів), а  5 квітня 1918 року наказом міністра УНР розформовувалися усі загони Вільного козацтва. Проте частина Вільного Козацтва не визнала даного наказу (стала визначатися як "зелені") й підняла повстання проти УНР, а потім вела самостійні бойові дії проти білих і червоних  аж до 1923 р. 

 Отаман УВК у 1920-1942 рр. - Іван Полтавець-Остряниця (м. Мюнхен, Німеччина). У 1921 р. І. Полтавець-Остряниця  керував антирадянським повстанським загоном у Холодному Яру. Козаки, які входили до складу загонів Вільного козацтва, стали також основою формування трьох похідних груп Армії УНР — Подільської, Волинської та Бессарабської, які здійснили Другий Зимовий похід на Україну з території Польщі (1921 р.).

У жовтні 1920 року створено філію Козачої ради Українського вільного козацтва в Берліні як  "Українське національне козаче товариство" (УНКТ).  З 1936 р. Українське національне козаче товариство отримало назву " Українське Вільне Козацтво - Український Народний Козачий Рух" (УВК УНАКОР). Головною метою товариства було згуртування «лицарськи-національного», активного і творчого вояцтва, виховання свідомих борців за волю України. У 1923–1924 роках УНКТ видавало в Мюнхені свій друкований орган — ілюстрований місячник «Український козак».

«Філія постановила знов ушанувати Скоропадського гетьманським титулом, додержуючись при цім старої програми…". П. Скоропадський відмовився від всеукраїнського гетьманства, згодившись лише прийняти отаманство над вільним козацтвом.

УСХД

У Відні в 1920 р. за участю В'ячеслава Липинського і Сергія Шемета, Дмитра Дорошенка, Миколи Кочубея, Адама Монтрезора, Людвіга Сідлецького й Олександра Скорописа-Йолтуховського було створено Украї́нський сою́з хліборо́бів-держа́вників (УСХД) як об'єднання українських монархістів на основі раніше створеної  Украї́нської демократи́чно-хліборо́бської партії (УДХП) (травень 1917 р.; орган - «Хліборобська Україна» з 1920 по 1925 рр) та  Союзів хліборобів України у Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччині та Німеччині.  У грудні 1920 члени Ініціативної групи підписали статут і регламент, які визначали орденський характер УСХД з триступеневим членством: співробітники присяжніРадою присяжних), дійсні й однодумці. Очолював Раду присяжних В'ячеслав Липинський, членом Ради з 1921 р. став також гетьман Павло Скоропадський. З 1922 р.УСХД очолив гетьман Павло Скоропадський, а ідеологом став В'чеслав Липинський. УСХД створює свої відділи у Польщі, Чехії, Німеччині, Югославії та Туреччині. Як дочірна організація існує Центральна управа об'єднаних хліборобських організацій  на чолі з І. Леонтовичем та секретарем С. Шеметою.

Для наукового розроблення української проблематики, а також підготовки гетьманської ідеології й кадрів майбутніх борців за українську справу Павло Скоропадський узявся за організацію Українського наукового інституту (УНІ) у Берліні. Цей задум виник на початку 1920-х років, але реалізувати його вдалося тільки 1926 р. Офіційним фундатором УНІ стало Українське товариство допомоги біженцям, яке очолювала дружина Павла Скоропадського. Першим директором інституту став професор Дмитро Дорошенко, який виконував ці обов'язки до 1931 року. Вже незабаром УНІ став помітним фактором громадського життя української спільноти в Німеччині.

10 серпня 1927 року Павло Скоропадський та В'ячеслав Липинський підписали ухвалу про створення Гетьманської Управи об'єднаних українських хліборобських та інших класових організацій. Наказом Скоропадського головою Управи призначався член Ради Присяжних УСХД М. Кочубей, її членами — О. Скоропис-Йолтуховський і А. Монтрезор (обидва — члени Ради Присяжних УСХД).

Найприйнятнішою для України Липинський вважає «клясократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія.  УСХД відстоював таку форму влади, «яка б забезпечувала кожному класові максимум його культурного і економічного розвитку і гарантувала кожному класові участь в управлінні державою». Такою формою державності визнавалася «трудова монархія» з «непартійним дідичем» — гетьманом на чолі. УСХД надавав Павлу Петровичу Скоропадському повноваження свого лідера як нащадку давнього гетьманського роду.

Володимир Єрмоленко: Дилема ХХІ століття

ХХІ століття - на роздоріжжі. І це роздоріжжя впирається в питання, чи збереже Україна свою незалежність і цілісність.

Бо якщо збереже - імперіалізм як ідеологія зазнає удару. А якщо не збереже - він матиме тріумф.

Ця війна - зокрема і про майбутнє світу. 

ХХ століття було століттям зіткнення імперій та їхнього розпаду. Воно було століттям незалежностей. 

Росія хоче зробити ХХІ століття часом нових імперій. Часом реімперіалізації. Часом примусових залежностей.

Отже, дилема: ХХІ століття буде століттям деколонізації чи реколонізації? Все вирішується зараз у цій війні.

***

У російському дискурсі є звичка презирливо вживати слово «самостійна» щодо України. У цьому презирстві заховане і презирство до самої ідеї бути своїм власним господарем. Ідею, що люди можуть бути власними господарями, що можна бути собою, а не «чьих будете». Цього російська політична ідея ніколи не прийме. І тому вона так жорстоко бореться проти того, що вважає вірусом свободи. Бо те, чого вона вчить своїх людей, - це обирати між різними типами рабства.

Якщо ця модель переможе, гірше буде всім. Гірше буде всьому світові.

Повернення імперій можливе. Ніщо не вирішено наперед. Тому ставки такі високі. Тому ця війна важлива для всієї планети.

Навіть якщо планета цього поки не цілком зрозуміла.

Монтень писав, що чеснота не є чеснотою, якщо вона дається легко. Тому свобода не є свободою, якщо вона дається легко.

Але якщо вже її виборюєш - тоді вона стає справжньою. Без домішків.

24.08.2024

Олександр Сич: З Днем Відновлення Української Державності, брати і сестри Українці!


З Днем Відновлення Української Державності, брати і сестри Українці!

З величним національним Великоднем, друзі і подруги націоналісти!

Осягнення цілі починається з її уявлення, а вирішення проблеми - з усвідомлення.

Бажаю нам мудрості мати національну еліту, яка, усвідомлюючи залежність, тонко, невтомно і жертовно вибудовуватиме основи Незалежності й з Ідеї творитиме її втілення! 

Слава Тисячолітній Україні!

Легіонам Героїв Слава!

21.08.2024

Игорь Эйдман: В России было три империи, а четвертой не бывать

В России было три империи, а четвертой не бывать. 

Первый Рейх - империя Романовых. Второй - СССР. Третий - РФ. Между ними в 17-19 и в 91 году были периоды полураспада империи, которые заканчивались ее воссозданием. 

В 1991 году произошел полураспад Российской империи, легендированной как СССР. От империи откололись большие куски. Но ядро под названием РФ осталось. Обрести свободу от Москвы сумели только те республики, которым большевики в свое время присвоили статус союзных. Другим не повезло, они остались провинциями новой усеченной империи РФ. 

Причина сегодняшней чудовищной войны в том, что тогда полураспад не завершился, империя не распалась окончательно. Недобитая империя пытается вернуть освободившиеся от ее власти части и, вообще, расширять свое подорванное влияние. Так было и после полураспада 1917-1919 года, когда советская  империя последовательно уничтожила независимость Украины, Грузии, Армении, Азербайджана, Хивы, Бухары и т.д., а потом Латвии, Эстонии, Литвы, ещё позже, уже после Второй Мировой - стран Восточной Европы. Нечто похожее пытается (неудачно) сделать Путин, стремясь взять реванш за полураспад 1991 года. 

Империя не может долго терпеть последствия своего полураспада. Дилема сейчас проста: или она окончательно распадется или будет продолжать экспансию, в попытке восстановить свои позиции, пока не приведет к глобальной войне.

Путин объявил распад СССР крупнейшей геополитической катастрофой 20 века. Понятно, что для тех, кто так считает, окончательный распад империи был бы еще большей катастрофой. Позиция Путина и его последователей внутренне логична. А вот позиция большинства российских либералов лишена логики. Они воспринимают распад СССР как освобождение, но боятся его естественного продолжения - освобождения народов и регионов, входящих в москвацентричную империю РФ. Позвольте, если Туркмения или Грузия вышли из СССР, то почему Якутия или Татарстан, например, не имеют права выйти из состава РФ? Потому что в каком-то лохматом году большевики по своей прихоти не дали им статус союзных республик (в Якутии, кстати, в конце 20-х было даже вооруженное восстание с требование предоставить ей этот статус)? Сказав «а», надо говорить и «б». Если распад СССР был правилен, то и РФ (та же, только сильно усеченная империя) не должна существовать. Но у большинства «хороших русских» не хватает духу это признать. 

Трудно прогнозировать, что будет после РФ. Возможно какие-то республики и регионы выберут полную независимость, а другие создадут новую уже подлинную не- москвацентричную федерацию или конфедерацию. Могут быть и другие варианты. 

Главное, исчезнет архаичное имперское государство, которое не может быть ни мирным, ни демократичным, является угрозой для международной безопасности и грозит ядерной катастрофой.

Исторически неизбежный процесс развала Российской империи обречён завершиться. Все европейские империи в 20 веке развалились, кроме Российской. Она как живой труп, гниет заживо, смердит и отравляет своими испражнениями окружающий мир. 

18.08.2024

Владимир Емельянов: Кто виноват

Начитался я тут сочинений Пиамы Гайденко. П. П. Гайденко легко читать. Вот прочел ее книгу о философии времени. И вот что скажу.

Весь пафос этих сочинений - это критика иудаизма, гностицизма и Запада, на которых она возлагает вину за революцию в России и за бездуховность вне ее

Иудаизм виноват своим хилиазмом, мессианством и желанием свести небесное на Землю. 

Гностицизм виноват, что он считает мир злым созданием неблагой силы. 

Западный научный рационализм виноват идеей деонтологизированного субъекта, который - о ужас! - в свою пользу хочет понять, как работает мир. 

Однако разум человека не может понять цель жизни, поэтому давайте вернемся к трансцендентному и спасемся абсолютной верой в Бога. Давайте покаемся и смиримся, потому что на нас первородный грех

Пишет, что сначала главной была проблема Бога и вечности, потом проблема познания, а с конца 19 века и поныне главная проблема - это проблема времени. В современной философии Бог заменен скоростью света, единство Бытия - относительностью четырехмерного хронотопа, а само время это просто путь к смерти. Поэтому надо вернуться к единству мира, к Богу и к вечности как радостному настоящему. Ну давайте вернемся, угу.

Какой химически чистый европоцентризм! Как будто нет буддийской и исламской философии, как будто нет индийской, китайской, вавилонской и египетской религиозной мысли.

А если мир вовсе не благ изначально, а устроен плохо, но его можно отремонтировать?

А если жить не в страдании, а в порядке и в уюте?

А если единый Бог - это только стадия и мы ее проехали?

А если трансцендентное - это такая же утопия, как и хилиазм?

А если Неба не существует?

А если свобода человечества предполагает революции как вспышки живой энергии на пути к новому раскрепощению?

А если человек - это совокупность множества идентичностей?

А если человек - это много людей и некоторым из них плохо в нем?

А если можно крикнуть с Земли "ау!", но нельзя дождаться ответа от безжизненной Вселенной?

А если мы уже начали продлевать себе, человечеству, жизнь, и не хотим из жизни уходить?

Это мы тогда эгоисты, бездуховные субъективисты и страшные сатанисты, да?

Нет, ребята. Чтобы победить объявленную нам войну, необходимо прежде всего философское противостояние. А войну нам объявили, как ни странно, сторонники "истинного Запада" (Запад идеальный, христианский и феодальный, где все веруют, женщина сосуд греха, ученые в инквизиции, а евреев изгоняют). Которые не шарят ни в Востоке, ни в программах будущего. Зато с успехом воспроизводят колониалистско-крепостнический дискурс.

Сергій Чаплигін: Про традицію та консерватизм

Ще Макс Вебер наголошував, що "традиція є безумовною цінністю, яка не опосередкована раціонально".

Але спробуємо дати основні розуміння традиції

1. сам процес передачі з покоління в покоління тих чи інших цінностей даної спільності; 

2. конкретні форми мислення, політичні та правові інститути, етичні та естетичні погляди, звички, які сприймаються як ціннісні;

3. ставлення даного покоління до цінностей, що передаються.

Тобто під традицією необхідно розуміти не просто старе й усталене, але саме ті звички, звичаї, цінності, які, формуючись, накопичувалися століттями, передаючись з покоління в покоління та є значущими для цього суспільства донині.

Але коли ситуація змінюється, коли в суспільстві починають відбуватися руйнівні трансформації, що загрожують усьому звичному способу життя, то як зазначає Карл Мангейм, "прагнення підірвати існуючий порядок ніби ззовні впливає на консервативну свідомість, змушуючи її осмислити свою історичну роль..." .

Тобто відбувається рефлексія консервативного світогляду, перетворення його у ідеологічну систему та напрям суспільно-політичної думки.

Тому під під консерватизмом розуміється складний механізм, за допомогою якого людська цивілізація закріплює та ставить собі на службу всі досягнення суспільства. 

Недарма Герд-Клаус Кальтенбруннер визначає консерватизм як "позачасову дійсну систему універсальних цінностей ", що стоїть на одному рівні з такими загальнолюдськими категоріями, як традиція, релігія, етика, культура.

Більше того, сама цивілізація (під якою ми розуміємо стійкий у своїх типологічних рисах і архетипах духовний, соціокультурний, господарський та етнічний комплекс, який постійно розвивається), є реальним втіленням консервативних принципів, бо вона фіксує та зберігає певну систему соціальних, політичних та духовних відносин, "рятуючи" суспільство від "війни всіх проти всіх". 

У цих цілях у цивілізаціях і  формуються "обмеження" у вигляді системи права, держави, релігії. 

А консерватизм і є саме тією духовно-психологічною основою цих "обмежувачів", головними елементом будь-якої держави, із втратою якої державність занепадає.

Адже саме консервативна складова цивілізації дозволяє не тільки зберігати вже існуючі інститути, а й розвиватися в рамках існуючих у даному суспільстві релігійно-морального світогляду, системи цінностей, форм державних та правових відносин.

16.08.2024

Сергій Чаплигін: «Захист європейської цивілізації» Девіда Енгельса

Книга Девіда Енгельса «Захист європейської цивілізації»  - бельгійського історика, професора з Instytut Zachodni з підзаголовком «Маленький трактат про гесперіалізм».

В європейській дискусії щодо майбутнього протистоять ліві єврофедералісти та праві сувереністи. 

На думку Девіда Енгельса, обидва табори на хибному шляху: 

- перший, тому що він хоче замінити традиційну ідентичність Європи «безтілесним, матеріалістичним і гедоністичним глобалізмом»; 

- другий  тому, що «повернення приблизно до тридцяти національних держав ризикує перетворити континент на шахівницю для імперських інтересів інших великих держав багатополярного світу».

Тому, за його словами, настав час з гордістю прийняти третій шлях європейського патріотизму, який базувався б не на відмові від різноманітних ідентичностей і традицій континенту, а на їхньому захисті та продовженні. Це те, що Девід Енгельс називає «гесперіалізмом».

З цією метою автор ділиться з нами роздумами щодо ідентичності Європи. 

Їй не потрібна нова ідентичність, яку вигадують технократи та яка базується на абстрактних універсалістських принципах.

Європейська ідентичність закорінена в різних історичних періодах. 

Це греко-римський світ, з якого Європа черпала філософську та правову думку, це концепція імперського римського порядку, це християнство, яке протягом століть стала справжнім носієм усіх основних благ європейської цивілізації і, нарешті, це - європейська ідентичність, яка має своє коріння в різних етнічних традиціях європейських народів чиї світогляди сягають своїх індоєвропейських предків.

Разом з тим європейська цивілізація - це більше, ніж сума цих різних елементів. 

З них вона зробила щось абсолютно нове. 

І ця новизна — фаустівський дух, сутністю якого є несамовитий пошук Абсолюту, бажання піти за обрій, що яскраво символізується девізом Габсбургів: Plus ultra. 

Наприкінці Девід Енгельс окреслює контури боротьби, яку нам доведеться вести за захист нашої цивілізації. 

Він представляє нам майже гегельянське  діалектичне бачення європейської історії: 

- християнське Середньовіччя, засноване на єдності віри в Бога та на політичній єдності Sacrum Imperium, що становить першу «атетичну» фазу європейської історії;

- друга «антитетична» фаза, під час якої релігійна єдність зруйнувалася після Реформації, а політична єдність Імперії розпалася на користь багатьох національних утворень;

- наше сьогодення, яке являє собою апогей цього антитетичного руху. 

Але, «як і у випадку пізнього Середньовіччя, сьогодні назрівають дедалі потужніші протиборчі сили». Тому що наша епоха проголошує фазу «синтезу», яку має пережити вся цивілізація. 

Зі спостереженнями над всім цим, що вражає Європу, загрожуючи знищити відчуття трансцендентності, цілісності людини, сім’ї, націй, природи і навіть краси світу, Девід Енгельс прагне вибудувати основи, на яких можна спертися аби розвернути ситуацію.

Як історик Античності, він приводить нам приклад реформи Октавіана Августа - заснування принципату.  Як і наприкінці Римської республіки, виклик нашого часу полягатиме в тому, щоб працювати над раціональним поверненням до традицій . 

P.S. Девід Енгельс в цьому контексті в 2019 році відредагував колективну працю «Renovatio Europae», яка окреслює контури консервативної реформи європейських інститутів, і в якому він уперше ввів термін «гесперіалізм», який визначається як поєднання європейських патріотизм та культурний консерватизм.

14.08.2024

Манс Кучкаров: Русские богатыри, знали, что они – «богатыри»? Кем же был Илья Муромец?

 В былинных сюжетах богатыри действуют во времена князя Владимира Красное Солнышко плюс-минус сотня лет. То есть в эпоху Киевской Руси. 

Но в то время не было слова «богатырь». Русские летописи, начинают упоминать богатырей, только в первой половины XIII века, но впервые богатырями называют в Ипатьевской летописи военачальников Чингисхана – Субэдея и Джебе! Багату́р, баты́р – почётный титул у монгольских и тюркских народов за военные заслуги, присоединяемый к имени, например, Субэдэй-багатур, Есугэй-багатур.

Согласно истории династии Суй, это слово было в ходу в среде степных народов к северу и западу от Китая ещё в VII веке. Употреблялось хазарами (например, Багатур — личное имя хазарского кагана VIII века), булгарами и тюрками (например: Кат Иль-хан Багадур-шад). Как почётный титул (также в форме баатур), присваиваемый правителем определённому лицу, известно со времён Чингисхана. С 1204 года багатуры составляли особую тысячу в кэшике, личной гвардии великих ханов Монгольского государства. Поэтому большинство филологов считает русское «богатырь» производное от монголо-тюркского «багатур», «батыр» – герой, могучий воин.

Русские «богатыри» впервые упоминаются только в конце XVI века в латинском сочинении польского историка Станислава Сарницкого, а прежде? Прежде, былинных героев называли «витязями». Витязь от старорусского vitь – военная добыча, трофей... По сербохорватски – ви̏те̑з, по-чешки – vítěz, по-польски – zwyciężyć (в значении «побеждать»). В верхне-лужицком (в Германии) wićaz – в значении «герой», а вот древне-прусском словом witing (викинг?) называли... «служилое дворянство», воинскую касту. Представитель «витингас» (можно перевести как «рыцарь, всадник»). В литовском рыцарю же соответствует «витис».

***

Кем был Илья Муромец ?

Единственным претендентом на роль Ильи Муромца, чьи останки сохранились до наших дней, считается преподобный Илия, инок Киево-Печерской лавры. По традиции, был родом из Карачарово под Муромом и носил смешное прозвище Чоботок (башмачок). Карачарово, от тюрко -татарского Карачар. Это значение, связанное с охранной деятельностью, от Кара – смотри. Ещё были такие имена. К примеру, одним из предков Тамерлана, был Карачар нуян. Таким образом, существовало ли связь, между его прозвищем и местом рождения, с его происхождением, сказать сложно, но умер Илья Муромец в 1188 году.

В конце XVI века ещё сохранялись остатки его гробницы. В настоящее время мощи преподобного Ильи Муромца покоятся в Ближних Пещёрах. Канонизирован он в 1643 году. В 1988 году было проведено научное обследование мощей преподобного. Если их результаты не были подгонкой под желаемый ответ, то было установлено, что покойный обладал могучей мускулатурой, умер от ранения в области сердца в возрасте не больше 55 лет, а главное – долгое время страдал параличом конечностей. Последнее соответствовало былинному сюжету, где говорится о том, что Илья Муромец 33 года лежал на печи и чудесно излечился благодаря молитвам странников (калик перехожих).

***

Былины. 

Термин «былины» впервые ввёл в 1839 году фольклорист Иван Сахаров, ещё при жизни уличённый в фальсификации большинства опубликованных им «народных» песен и легенд. Самое первое издание сказаний, появилось в 1804 году со ссылкой на записи некоего Кирши Данилова, умершего в 1776 году. Он якобы собрал эти былины в Сибири. Однако никто из последующих исследователей не смог записать былины в Сибири. Фактов, свидетельствующих о больших переселениях из Поднепровья в Поонежье и Подвинье, не существует. Также, непонятно, как былины были напрочь забыты и на Севере ? Ясно одно – правда где то сменяется «былинами».

11.08.2024

О начальном этапе происхождения тюрков и их ДНК

О начальном этапе происхождения современных тюркских народов у исследователей до сих пор нет единого мнения. Так, например, некоторые учёные считают, что прародина древних тюрков находилась на Алтае. Другие размещают её в областях, примыкающих с севера к Чёрному и Каспийскому морям, третьи – в Передней Азии, а четвёртые – на территориях к западу и востоку от Урала. Одни учёные пишут о том, что предки современных тюрков были изначально монголоидными, другие утверждают, что древние тюрки были европеоидами. Некоторые считают, что впервые тюркские племена появились в Восточной Европе только в середине первого тысячелетия н.э., другие пишут о дальнем родстве древних тюрков с шумерами, этрусками и коренными американскими народами.

Учёные полагают, что когда-то в далёком прошлом существовал единый тюркский праязык, на котором разговаривали общие предки всех современных тюркских народов. Затем прошло некоторое время, и начался распад древнетюркской общности, то есть отдельные древнетюркские племена стали постепенно покидать территорию прародины. В дальнейшем, покинувшие прародину тюркские племена, обретя для своего существования новую территорию, при этом в некоторых случаях смешавшись с аборигенным населением, стали со временем включать в свой язык интонации говора и слова местных народов. Таким образом, появлялись новые тюркские языки, которые отличались от древнетюркского языка, но были понятны соседним тюркским народам. Так родилась ареальная тюркская лексика, то есть лексика, которая известна не всем современным тюркским народам, а только отдельным тюркским группам, проживающим на определённой смежной территории.

Сторонники ностратической гипотезы считают, что древние тюрки (создатели афанасьевской и андроновской культур) были европеоидами, которые в эпоху неолита мигрировали с территории Передней Азии на степные просторы Южной Сибири и Монголии, где смешались с монголоидным населением. 

Генетики подтвердили переднеазиатское происхождение пратюрков. Европеоидная гаплогруппа R1a1 выявлена также почти у всех современных тюркских народов: хотоны (монголоязычные уйгуры) – 82,0%, кыргызы – 63,0%, шорцы – 58,8%, алтайцы – 53,0%, татары – 34,1%, чуваши – 31,6%, узбеки – 30,0%, уйгуры – 28,6%, хакасы – 28,3%, карачаевцы – 27,54%, башкиры – 26,3%, балкарцы – 25,74%, азербайджанцы – 19,0%, каракалпаки – 18,2%, тувинцы – 14,0%, кумыки – 13,2%, гагаузы – 12,5%, турки – 6,9%, туркмены – 6,7%, казахи – 4,0%, саха – 3,2%.

10.08.2024

Петро Масляк: Чому росіяни живуть по долині Дону, а українці на межиріччі?

 Однією з цікавих таємниць української нації є її просто таки містична прив'язка у світі до наявних на нашій планеті масивів чорноземних грунтів. Існує якийсь таємничий зв'язок нашої нації з цим типом земельних ресурсів. Здається якась нездоланна сила прив'язала українців до цих родючих грунтів, примусила їх переселятися з України саме туди, де вони були. Мабуть причина криється в історії нашої нації. Українці єдина нація нашої планети, яка виникла і тисячоліттями жила на чорноземних грунтах правобережної частини України. Ще трипільці 7,5 тисяч років тому обробляли чорноземи і засівали їх зерновими культурами. Археологи донині знаходять в їх поселеннях відповідний сільськогосподарський реманент і зерно в керамічному посуді та в залишках їхніх будинків.

Цікавими є факти особливостей розселення українців і росіян на Дону. Саме вони відкривають завісу, яка прикривала таємниці розселення українців у світі. Справа в тому, що на нижньому Дону споконвіку українці і росіяни займали абсолютно різні ландшафтні ніші. На це лише нещодавно звернули увагу дослідники. Так, поселення росіян розміщувалися виключно біля річки на бідних алювіальних піщаних грунтах. Натомість українці селилися на межиріччях, підвищених ділянка, вкритих родючим потужним чорноземом. Здавалося б тут чергова загадка. Чому росіяни обирали очевидно гірші ділянки землі, які приносили значно менший урожай? Не тому, звичайно, що їх українці витісняли з кращих земель. З початком заселення нижнього Дону землі тут вистачало всім. В чому ж тоді тут справа?

Ця загадка виявилася дуже простою. Звичайно, лише тим дослідникам, які знали характерні особливості і відмінні риси двох націй. Справа в тому, що росіяни при обробці землі користувалися конем і сохою. Остання є доволі примітивним засобом оранки. Українці ж обробляли землю плугом, який тягли два могутніх воли. Таким чином, російська соха і кінь могли підняти лише легкі піщані грунти, які і були характерні для Росії. Тому росіяни і поселялися на піщаних річкових відкладах, які в науці називаються алювіальними. Вони просто не могли підняти чорноземну цілину. Натомість українці споконвіку орали чорнозем і знали як це робиться завжди. Все це і визначило характер розселення двох народів на Дону.

Українці з давніх-давен користувалися плугом. За переказами золотий плуг впав скіфам з неба. Він був посланий богами для того, щоб наші далекі пращури зуміли підняти степову і лісостепову цілину. Обробити ці важкі для оранки землі міг лише плуг і два могутні воли. Саме їх застосування і дозволило українцям стати головною хліборобською нацією світу. Це добре розуміли уряди тих країн світу, де починалося масове освоєння цілинних земель (Росії, США, Канади, Аргентини, Бразилії). Хто такі американці? Звичайно, що ковбої, тобто пастухи худоби, а не землероби. Хто такі аргентинці? Гаучо, тобто теж пастухи. Вони пасли корів і бичків, але не вміли обробляти чорноземи, бо в Англії і Іспанії, звідки вони припливли до Америки, чорноземів не було. Не було їх і в Росії. Тому російський уряд спеціально переселяв українців на чорноземні цілинні землі Поволжя, Сибіру і Далекого Сходу. І нині про це яскраво свідчать назви районних центрів навколо, наприклад, Омська, головної житниці Сибіру — Полтавка, Чернігівка, Київка.

Таким чином. українці нагодували світ. Продовжують вони його годувати і нині. Лише ставши незалежною державою Україна вперше в своїй історії зібрала врожай 56,5 млн. тонн зерна. Це один із найбільших врожаїв у світі. При тому, що площа нашої держави в багато разів менша за площу Росії, США чи Канади. Якщо Україна підніме врожайність зернових до хоча б до середнього по Європі, ми станемо головною житницею планети.

09.08.2024

Андрей Чернов: О Рюрике, Синеусе и Труворе

Еще в XIX веке в именах трех братьев-варягов видели древнешведскские «sine hus» и «thru varing» («свой дом > род» и «верная дружина»). Но Е. А. Мельникова доказала: такой перевод грамматически невозможен, поскольку «основывается на элементарном незнании древнескандинавских языков: подобные словосочетания невозможны (в 1-м местоимение должно иметь форму ср. рода – sitt и стоять после существительного, во 2-м приведены искаженная форма древнескандинавского прилагательного и несуществующее слово varing, видимо, вместо væringi (мн. ч. væringjar), которое означало начиная с XI в. и позже не группу воинов, дружину, а индивидуального воина-скандинава на византийской службе)».

С. Л. Николаев показал, что имена братьев Рюрика, скорее всего, – неверное прочтение мемориальной скандинавской надписи (или – добавлю от себя – народное осмысление строки из иноязычной героической песни): 

«Надпись могла выглядеть следующим образом – исходя из чисто спекулятивного предположения, что это была надпись на могильном камне, а поставили ее преемник Рюрика Олег и благодарные жители «варяжской слободы» в Новгороде (или в Ладоге?). Ниже в квадратных скобках дается не реконструкция надписи, а возможное содержание:

«[Олег и холмгардцы возвели эту плиту в память] Рюрика, их домов надежного защитника»: [hailaki ok hulmkarþaR ristu stain þis at] rurik sina husa tru uara.

Не знавшие северогерманского языка новгородцы, помня из устной традиции звучание надписи, могли воспринимать три строчки, начиная с общеизвестного Рюрика, как имена похороненных здесь трех братьев, по аналогии с киевскими Кием, Щеком и Хоривом»

Итак, «…Рюрика, их домов надежного защитника». За этим Рюрика позвали после изгнания оккупантов-находников, когда оказалось, что гражданская смута страшней, чем оккупация. Но для того, чтобы понять это, ладожанам пришлось испить чашу бедствий до дна.

В середине 860-х их город гибнет в тотальном пожаре, и выбор падает на Рюрика по сумме четырех весомых причин, ведь в его активе: 1) мощный морской флот; 2) служба Каролингам и знание, как выстраиваются отношения внутри империи; 3) понимание, как работает рынок куфического серебра; 4) и то, что его дед был конунгом Альдейгии, отец – королем Ютии, а мать – ладожская славянка.

08.08.2024

Сергій Чаплигін: Соціокультурні аспекти історичної пам'яті...

Цікаво про концепцію історичної пам'яті у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з  представників позитивізму Еміля Дюркгейма. 

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.

Стисло щодо його концепції.

Альбвакс  виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.

Пам'ять як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли  фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.

Тому він запропонував спогади спільної  історії розглядати як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства. 

Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією...

Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.

Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності? 

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави. 

По-друге, формування образу  «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім).

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.

Таким чином образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.  

Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.

Крім того історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.

І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й проектів майбутнього.

05.08.2024

Игорь Эйдман: Вечные невесты выборов (навеяно известной пресс-конференцией)

У Диккенса, кажется, есть такая история. Одна женщина всю жизнь готовилась к свадьбе. Не искала жениха, а именно репетировала будущее бракосочетание. Так она постепенно из девушки превратилась в старую деву, а потом в безумную старуху, но продолжала готовиться к свадьбе с мужчиной своей мечты. 

Именно так некоторые лидеры российской оппозиции всю жизнь готовятся к свободным выборам. Некоторые уже состариться успели в ожидании этого «светлого дня», но всё готовятся к нему. Они всячески заискивают перед будущими избирателями, боятся оттолкнуть электорат какими-то резкими словами о стране-агрессоре, активной поддержкой Украины и т.п.

Успокойтесь уже, не будет никаких свободных выборов в России до ее поражения в войне. Так что лучше помогайте ВСУ и российским добровольческим частям в составе украинской армии. Только их победа и последующий международный контроль даст шанс на свободные выборы в этой части Евразии.

Софія Дніпровська: Хунта любить тишу

Коли Наполеон Бонапарт вирішив, що Францією мають керувати ті, хто її захищає, він не став кричати про це день у день публічно на кожному розі, не друкував листівок, не наймав крикунів базарних. Він з друзяками тихенько вшився з Єгипту, прибув таємно до Парижа, стакнувся з зацікавленими особами, скасував Директорію і розігнав багнетами Балаканину. Десь у такому ж дусі діяли Франко і Піночет. 

Хунта любить тишу. Людина у формі, яка дуже багато виступає й балакає, викликає підозру й недовіру, бо розмови й промови - це уділ "піджаків" - цивільних політиків і високочолих прохвесорів. Військова людина віддає команди. А команди містять мінімальну кількість слів. 

Поява у інфопросторі цілих легіонів балакунів кольору хакі (абсолютна більшість із яких не є кадровими військовими, а дехто взагалі просто ряжений), які безперервно плещуть язиками, вештаються по студіях, роблять стріми і говорять, говорять, говорять, комусь погрожують (попрострілювати коліна), обіцяють колись у майбутньому прийти й порядок навести (тут Родос, тут стрибай) - це не провісник страшної-престрашної Хунти, яку так бояться адепти "цивілізованого європейського життя" на теплому унітазі. Це - провісник значно страшнішої отаманщини і чергового електорального волевиверження, де цілком собі цивільні особи з тугими гаманцями будуть укомплектовувати свої політичні/парамілітарні проекти піксельною клієнтелою для дограбування недограбованої країни. 

І попробуй розібратися, хто з них дійсно герой війни, а хто просто купив форму у воєнторзі. Для манюпаса, який і досі поняття зеленого не має, якою сотнею керував герой майдану парасюк, - це питання з багатьма зірочками, над яким він не буде замислюватися, а проголусує, як завше, за красиву картинку й гучну фразу. 

І приборкати це розперезане й знавісніле хамство й крикливе лицемірство беззубими теревенями про "демократію", "європейський вибір", "цивілізовані форми буття" так само реально, як зупинити "пахомію" дипломатією. 

Приструнити це "Сомалі" може тільки той, хто робить більше, ніж говорить і не афішує свої політичні плани.

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти