Володимир Єшкілєв: Про "довгі" та "короткі" стратегії

 Стратегії, спрямовані на те, щоби «пережити» ворога - це так звані «довгі стратегії». Що вимагають не лише діяльної колективної витримки («довгої волі» з лексикону Ніцше), але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного, аналітику від мемів тощо. А ще ці «довгі стратегії» мають бути підтримані більшістю суспільних еліт. Це – імперативна умова для втілення «довгої стратегії».

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців все ще перебуває у тій сивій «парадигмі попа Ларивона», яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, котрі зрозумілі та зручні для мислення обивателів. Мислить в межах світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише «короткі стратегії».

Обиватель не мислить часовими масштабами, які виходять за побутовий «горизонт сподівань». Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, «невідомо що буде». Хтось з родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять з роботи. Відповідно, «внутрішній планувальник» обивателя не заглядає за дальший горизонт часу.

Виходячи з цього, свої «короткі стратегії» обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів й не виводить на перший план ті проекти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії у його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів. У вигляді того, що обиватель рахує за «традицію». Але це не жрецька традиція й не «вічне повернення» до джерел. Це лише механічне (й, часто-густо, неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів. Типу: «Батьки так робили й ми так робимо».

Зрозуміло, що такий обивательський традиціоналізм не проектується на «довгі стратегії» національного буття. Він не проектний, а етично-прикладний, історично заглиблений у патріархальні язичницькі (родо-племінні) практики. 

А в тій ситуації, у якій нині перебуває наша держава, він ще й капітулянтський. Бо пропонує ту саму філософію ідентичності, яку нав’язує  нам ворог. Ті самі «духовні скрєпи», лише у профіль.

Андрей Шуман: Историческая наука и демократия

С чего начинается историческая наука? С коллекционирования. А коллекционирование возможно только в обществах с механизмами правовой защиты частной собственности и лёгкими возможностями обмена и продажи в рамках этой самой правовой системы. 

Полноценное коллекционирование исторических предметов становится популярным в Новое время. К XIX в. коллекционирование в западных странах настолько массовое, что издаются каталоги, например, каталоги монет, которыми можно пользоваться до сих пор.

История -- это история вещей в частной собственности. Умение определить их владельца. 

В иудаизме есть понятие симан  -- это признак владельца у вещи. Если у вещи есть симан и она бесхозная, я не могу её присвоить. 

Историк в любой вещи из прошлого видит симан или даже много разных маркеров. Это и есть работа историка. К вещам также относятся документы. Но и книги. По формулировке фраз, и разным иным лингвистическим маркерам историки также умеют видеть их владельцев.

Историю как науку массовой сделали коллекционеры из западных стран. Это был огромный рынок в XIX в. Настолько огромный, что в Египте стали массово производить на продажу мумии и иные фейковые артефакты. 

Маркер того, историк ли кто-то (вроде Мединского), - это умение или отсутствие умения атрибутировать вещи и рукописи. Это должен быть эксперт, консультации которого хочет любой музей или библиотека антикварных изданий и рукописей.

Кирилл Серебренитский: Почему РПЦЗ проиграло РПЦ МП

Особенность российской ойкумены - в том, что здесь, на всех этапах, никогда никакого значения не имели политические актуалии, а место их занимали историзмы, точнее, исторические миф-доминанты. 

Те, кто это осознаёт (или чует) - всегда одолевают, а те, кто этого не понимает или не принимает - неизменно терпят поражение. 

Именно здесь кроется концептуальное внутреннее противоречие, которое в 90х парализовало, а в 00х разрушило РПЦЗ. 

Исторические паттерны РПЦЗ безусловно определялись сакральными историзмами Империи, а все, что происходило с марта 1917 года, определялось как смутное время, глобальное печальное недоразумение, которое Господь пропустил, Он же и выправит там как-нибудь. Это выглядело убедительно и величаво (особенно в условиях немощи монархической эмиграции), и психологически было понятно (усталость и разочарование ветеранов, ностальгия, и, главное, естественное стремление воплотить эпичные победы предков, а не свои личные поражения). 

Но дело в том, что и иерархия Зарубежной Церкви, и её паства, и миссионерские её зоны - это было порождение и наследие не Империи, а Российского Государства (1918 - 1922, или, если завершить счёт Якутской войной, 1924). Этот феномен - отнюдь не смутное время, не агония монархии, а самодовлеющая государственность, внебольшевицкая Россия, история, которая подошла к концу только в 2003 - 2005 годах (кончины последних непосредственных белогвардейцев). 

РПЦЗ - это Белое движение, белое православие, белая церковь; это институция не имперская, а белогвардейская (так же, как МП - советская, сталинская). 

И это не нюанс. Советская идеология достаточно рано, уже в 1930х годах, начала, хотя и уродливо, но напористо, осваивать наследие Империи (правильные прогрессивные П. Великий и И. Грозный, великие прогрессивные мыслители, великая культура и прочие декабристогерцены); по мере разрушения абсурдов Коминтерна, мировой пролетарской революции и коммунизма в конце пятилетки, - псевдоимперская бутафория СССР крепла и переходила уже в небутафорские опорные элементы фундамента (скрепы, как сейчас говорят). 

Из-за этой неосознанно фатальной ошибки РПЦЗ на переломе 1990 года из врага советчины превратилась в конкурента: взялась осваивать одну и ту же паству, копошиться на общем нарративном поле и оспаривать одни и те же семиотические палладиумы. Пока существовала пропасть, вырытая со стороны СССР, все было вроде бы правильно и понятно. Но как только через эту пропасть перекинули узкие мостики, то, разумеется, оказалось, что конкурировать РПЦЗ не способна, и думать об этом нечего. Просто потому, что противостояние может удерживаться исключительно в спиритуальных сферах (тому примером Катакомбы*, которые не спорили с советской идеологией, а молча бежали от неё, как от чудовища). А вот конкуренция - это всегда предельно осязаемые факторы: деньги, люди, территория, власть. Соотношение одинокой слабеющий РПЦЗ и стремительно набирающей мощь МП (за которой - и постсоветское правительство, и сто миллионов советских неофитов, миллиардеры, и "мировое православие", и дипломатические структуры) - разительно очевидно, и, можно сказать, честь и слава РПЦЗ - в том, что поглощение произошло в 08ом, а не в 98ом, а то и в 88ом. 

Это могло бы предотвратить только одно: безусловная сакрализация Белого Движения, и непременно в самом буквальном смысле: святой Каппель, святой Врангель, святой Колчак, преподобный Шкуро и мученик Унгерн. Не дань уважения, а былому, а - золотые погоны, фуражки и папахи на иконах. Этого советчина никогда бы не смогла ни проглотить, ни переварить, ни, даже, переврать.

* Катакомбы были более правы: не боролись с сатаной, а бежали от него. Нет контакта - враг не имеет в тебе ничего. И борьба за что-либо - тут и до слияния один шаг. "Борьба с дьяволом, как с женщиной, заканчивается в постели".

Богиня Тушолі (Tusholi, Tušoli)

Чотириметрова мегалітична статуя богині Тушолі (Тушолі) - «Вона ллється» ("She Showers Down") стоїть біля чеченського села Велах. Ніде на Кавказі немає іншої статуї схожої на неї.

Тушолі ("Панна Тушська") — вайнахська богиня весняної родючості, одна з найдавніших богинь-матір Кавказу, з корінням у неоліті та бронзові віки. Вона очолювала пантеон, і в кожній молитві, до будь-якої божественности, її ім'я вписано.

 Її священного птаха, одуда, черкеси називають Тушолі-котам.

Вона прибула на Північний Кавказ невідомим маршрутом, але, схоже, виникла в хурритсько-уратійському місті Туш, прийнятому людьми інгуїстами (Галгай) та мельхістами, які зуміли зберегти її поклоніння до початку 20 століття серед сучасних чеченців, які називали себе вайнахами ("Ми люди").

У кожного племені серед вайнахів була своя Богиня-Матір, але найбільш широко відома була Тушолі, тому інші були їй підпорядковані.

Її старша подружка Діала, Діла, Дела, Дала або Діала, схильна до жорстокості та карала людство жорстко і часто катастрофічними подіями, тому що ми завжди заробляємо на його жорстокість. Але Тушолі, природно прощаючи, є Великим заступником, який стримує Діалу. Або Діала стала подібною до Відсутнього Батька, тому що знала, що знищить все у хвилину сильного гніву, і тому Тушолі починає правити.

Тушолі плаче чорними сльозами, тому що вона богиня Смерті, а також Життя. Деякі кажуть, що вона вбиває навіть безпорадних дітей, якщо розсердиться, але це не так. Вона дуже материнська, і те, що доля багатьох — померти незабаром після народження, є частиною балансу, який вона повинна підтримувати. Але вона нічого не робить через жорстокість і розділяє горе батьків.

Одна історія про її гнів надто зрозуміла, бо це сталося через те, що люди, які жили навколо її священного озера, забруднили його настільки, що вона більше не могла в ньому жити. Вона перетворилася на велику довгорогу корову. Похитала головою сюди; вона так потрясла. Вона витоптала села навколо озера і підняла багатьох забруднювачів на кінчиках своїх рогів.

Найбільшим з її обов'язків було збереження родинних зв'язків та об'єднання розширеного клану. У 1970-х роках згадано молитву: "О Тушолі, дочко Небесна, все, що дихає на землі, - твоє творіння і залежить від тебе. Збільш наші статки і дай нам чудові врожаї!".

Старий свідок минулого богослужіння згадував: «Щорічно народ збирався біля святині Тушолі, і кожна сім’я приносила в ті дні одну вівцю і монету п’яти копійки або двадцять копійки - багато грошей. Я пам'ятаю, що монети були залишені прямо у відкритих чашках, і ніхто їх не чіпав. Якби хтось щось взяв, то став би вигнанцем". 

У Республіці Інгушетія здавна було велике весняне свято, яке припадає на квітень, місяць, який інгуші досі називають Тушолі чоботи. Багато шлюбів укладалися під час весняного свята Тушолі, оскільки вірили, що шлюб у цей час гарантує довгі та щасливі зв’язки.

Тушолі зберігає риси, які пов'язують її з хуритськими богинями Хебат і Шаушка, шумерською Інанною та вавилонською богинею Іштар. Її культ помер разом з культом усіх богинь бронзової та залізної доби в 1930-х роках, і поки її останні прихильники похилого віку не померли в 1970-х роках.

Але вона взагалі не пішла, перш ніж неоязичники почали її відновлювати. У 1980-х роках вона виникла як частина націоналістичного руху, а з падінням Радянського Союзу в 1990-х, священики відкрито стверджували, що богослужіння Тушолі ніколи не переривалися..

Олег Карелін: Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть

 Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть. 

Коли писана історія вперше заговорила про пробатьків давніх українців-слов'ян, то вони вже знали тоді і золото, і залізо і срібло. Але історія пізно згадала про українців, аж після Різдва Христового, тимчасом, як вони сиділи на тих самих місцях може яких понад 5 тисяч літ перед Різдвом Христовим, поки надумали розселятися. 

Сучасні історики погоджуються з заснуванням українського етносу 7500 років тому в Трипільскій культурі-Кукутень, яка існувала на території сучасних південно-східних європейських держав Молдови, Румунії та України в епоху неоліту та мідного віку, приблизно з 5500 до 2750 років до нашої ери, залишила тисячі руїн поселень, що містять велику кількість археологічних артефактів, засвідчуючи їх культурні та технологічні характеристики. 

На початку І тисячоліття на теренах східних слов'ян, давніх українців вже нараховувалося близько 14 племінних союзів, які називалися назвами територій (земель) і рік. Це були перші назви, які ставали етнонімами. В українській історіографії відомі: поляни, що сиділи в полях; древляни, що сиділи в лісах; бужане, що "сиділи" над Бугом; вятичі, що "сиділи" над Вяткою; боруси, що "сиділи" над літописним Борисфеном... Тоді давні українці ні звідки не прийшли, а жили з незапам'ятних часів на простороні між річкою Віслою (Вілою), Балтийським морем (укри, венеди) на півночі, на полудні - по Дніпрі. Виходить, що теперішня Київщина і Волинь якраз були батьківщиною і слов'ян і українців. 

З півночі сусідами українців були литвини, за річкою Віслою - німці, на північному сході - угро-фіни, а на полудні, в степах чорноморських, постійно пересувалися усякі народи. Постійно потерпаючи від нападу кочовиків, поляни, що "сиділи" в південних степах до князя Кия, тоді ще не мали укріплених городів - бракувало досвіду і матеріалів. 

З досліджень про першопочаток Київа історики користувалися данним, не лише легендою про появу апостола Андрія Первозванного, який з учнями прибув по Дніпру на Київські гори, ставив хрест, проповідував і вперше хрестив киян в 38 р. н.е. Мабуть не на пустому місці. Історичні артефакти зарубінецької культури, віднайдені археологами на території Київа, засвідчують, що сучасному Київу, як мінімум 2200 років. Тобто на Київських горах в укріпленому городищі вже "сиділи" деревляни і "И бяше около их лес и бор велик, и бяху ловища зверие", як пише літопис (Новгородская первая летопись старшего і младшего изводов, М.Л. 1950, стр. 104-105). 

Писемні згадки в історичній праці "Синопсис" (вперше виданій у 1674 р.), побудованій на літописних джерелах, засвідчують, що поляни на чолі з Києм і братами прийшли з південних степів, а іх нащадками були Аскольд і Дір: - "...пріидоша от диких поль с славяни великими и зело храбрими народи тріе братія родниі: первому имя Кий, второму Щек, третіему Корев, или Хорев, и сестра их с ними пріиде Либідь к брегом Дніпровим, рода все Афетова и племени Мосохова, идже владюже народами и Полянскою землею, начаша гради і міста ради тишайшого житія і прибежища созидати" (Киевский Синопсис, Киев, 1836, стр. 20). Так найменший союз полян "зовомуя руссю", у порівнянні з деревлянами і найбільшим союзом сіверян, став домінуючим серед інших племінних союзів. а Київ став сакральною столицею України: - "И створиша град во имя брата своего старійшого и нарекоша имя ему Киев. Бяху мужи мудри и смислени, нарицахуся поляне, от них же есть поляне в Киев и до сего дне" (Повесть временних лет. М.Л 1950 , ч.1 стр 12-13). Пізніше київський князь Кий "в своем град Києв, ту живот свой сконча; и брат его Щек и Хорив и сестра их Либідь ту скончашася" (ПВЛ, ч.1, с 13). 

Принагідно зауважим, що ображені деревляни протягом наступних століть постійно ворогували з полянами, намагалися повернути своє сакральне городище, тепер вже Київ, і прогнати полян, які по смерті Кия "биша обидими древлями и иними околними" (ПВЛ, ч.1 стр 16, 18). 

В 882 р. Великий Князь Київський Олег, пізніше Віщий, 30 років правління, підступом захопивши Київ і убивши правителів Аскольда і Діра, був вимушений воювати проти повсталих деревлян: "У РІК 6391 (883) Почав Олег воювати проти деревлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці" (Літопис Руський", Київ, "Дніпро", 189 , стор13). Потім Великий князь Київський Ігор, пізнше Старий, 33 роки правління в Київі, збираючи данину, був убитий повсталими деревлянами в 945 р., які старалися повернути свої землі і Київ, створивши династичний шлюб древлянського князя Мала і удовиці, полянської княжни Ольги. В середині Х ст. писемних згадок про деревлян вже не було.

Віталій Портников: Українська більшість

 Для мене звичних критеріїв визначення нації – коли мова заходила про українців – завжди було мало, бо я бачив, що люди, які усвідомлюють себе українцями, знаходяться у абсолютній меншості у своїй власній країні, на своїй власній території, формально – серед таких самих українців, як і вони, але безмежно далеких від їхнього власного самоусвідомлення. 

І, до речі, коли ще у юнацькі роки я ухвалював для себе рішення бути саме українським журналістом, я прекрасно розумів, що я буду працювати для цієї меншості. Чесно кажучи, як єврея за походженням, мене це особливо не бентежило, бо я звик бути у меншості і відчувати себе її частиною – що таке бути у більшості, я завжди розумітиму в Ізраїлі, а не в Україні. Але я завжди міг принаймні «сконструювати» те почуття гіркоти, яке я відчував би, якщо би був етнічним українцем, вирішував працювати для українців і відчувати себе у меншості – вся українська культура, вся українська цивілізація буквально просякнуті цим відчуттям гіркоти. 

Українці – повірте мені як спостерігачеві – зовсім не народ журби. Але ця журба української культури – вона як намагання достукатися до свого власного співвітчизника, який тебе не чує і не бачить, проте чудово чує і бачить чужих.

Зараз, під час цієї великої війни, в українців – саме у цивілізаційному сенсі цього слова – є неймовірний шанс нарешті стати більшістю. Носії імперського сприйняття України випаровуються з кожним днем протистояння, навіть російська мова, хай і існує та існуватиме у побуті, але вже практично перестала на українських землях бути мовою цивілізації, навіть російська церква судомно намагається довести, що вона не російська. Ті, кому завжди було все рівно – а їх завжди була тут більшість – «прозрівають» або хвацько усвідомлюють, що тепер українцем бути вигідно. І хай самі вони ніколи ніким не стануть, але зроблять українцями своїх дітей, щоб їм «легше жилося». Так що це може стати третім великим цивілізаційним досягненням останніх десятиріч: Українська державність, Українська церква, українська цивілізаційна більшість.

В'ячеслав Артюх: Про ще один призабутий сценарій українського етнотворення

Йдеться про ситуацію, що склалася наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. на території Малоросії (землі колишньої Гетьманщини, пізніше Полтавська та Чернігівська губернії) та Слобідської України (Харківське намісництво, Слобідсько-Українська губернія, Харківська губернія). Тоді це були назви історичних територій (і, зрозуміло, що крім регіональної ідентичності більше ні про яку іншу тут не йшлося). Тому й населення, яке на них проживало називалося малоросами й українцями. Як тут не згадати Григорія Савича з його: «мати моя Малоросія, а тітка – Україна». 

Між іншим, на Правобережжі, у поляків, теж була своя Україна. Це креси на південь від Києва – Брацлавщина, Черкащина (тому Шевченко, коли пише про Україну, то знає, що говорить: бо він справді народився на території польської України). Бог його знає, але чомусь не пішли поляки за традицією, озвученою ще Гійомом де Бопланом, який всі Дикі поля поза межами провінцій називав Україною. 

Через півстоліття з цим називанням «Україною» ситуація зміниться, але наприкінці XVIII ст. було саме так. 

Так ось, Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму нарисі «Українці» (1841) чітко розрізняє українців і малоросів вже й за мовною та етнічно-побутовою ознаками. Хоча, звичайно, на початку українці, які населяли Харківську губернію, як вихідці з Правобережжя, «имели с малороссиянами один язык и одни обычаи», ось тільки тепер уже не те, різниця між ними досить помітна, навіть на рівні мови. 

Та й німецький мандрівник Отто фон Гун, проїжджаючи в 1805 р. через Малоросію й Україну, у своєму описі твердив, що «не одним только названием различаются страны сии, они различаются всем, как то: наречием, обычаями, одеждою и самим даже видом людей, жизнию их, земледелием и кряжем земли; одним словом так, что переехав Сейм, кажется, въедешь в совсем другую землю…».

Тобто, відповідний рівень мовно-культурної іншості між жителями Малоросії й України був на початку ХІХ ст. вже таким, що його важко було не помітити. А значить «матеріальна» основа для сприйняття національної ідеології була створена. Залишилося небагато – дочекатися місцевому населенню на свою інтелігенцію-«будителів», які б створили і запліднили голівоньки козаків і посполитих двома різними типами національної самосвідомості – малоросійською та українською. Але «будителі» чомусь на цей проєкт не поспішали. І в цьому випадку територіальна ідентичність так і не була перетворена на національну. Натомість Костомарови-Куліші з’явилися років так через 30 на організацію іншого проєкту і в ньому вже фігурувала не стільки Україна та Малоросія, скільки «українці» та «малороси». Але й питання у цьому випадку стояло вже інакше: не про два народи, а про один (або малоросійський, або український).

Справа цих «будителів» на початку виглядала майже безнадійною: малоросійський проєкт Юзефовича-Гогоцького-Лінниченка за підтримки всієї імперської машини видавався всесильним. Але доля до українців була милостивою: на початку 20-х рр. ХХ ст. стало зрозуміло, що малоросійство зазнало остаточної поразки. І тут, наостанок, непогано було б ще й більшовикам подякувати.

Володимир Єшкілєв: Література і Українські Проекти

Культурна ієрархія в Україні надто довго затикала собою незлічені діри та пробоїни в ієрархіях політичних, ідеологічних, медійних. Зрештою, й перший Український Проект нового часу стартував не з походу армії Визволителя на штиб Гарібальді, Ататюрка або Болівара, а з поетичних, політичних, історичних (а ще – міфогенних, як нам постійно і доречно нагадують) інвектив Тараса Шевченка.

Програмуючі міфи, що їх згенерував Шевченко – від «порваних кайданів» до «Вашингтона з новим  і  праведним  законом» - працювали навдивовижу довго, пережили всі трансформації Модерну й формували політичну, а, частково, й культурну уяву навіть тих поколінь, які були сучасниками європейського Постмодерну.

Й це сталося не лише тому, що ті програмуючі міфи були якісними і своєчасними. Й навіть не тому, що вони містили в собі «матрицю» опорних маркерів, обгорнутих яскравими та зрозумілими широким масам «картинками». А ще й тому, що їм за довгі десятиліття не створили жодної альтернативи. Жодного конкуруючого образно-символічного світу, який би став своїм для всіх українців, або для певної верстви українського соціуму. Наприклад, для українських містян, професійно, станово, культурно та емоційно далеких від світу стражденних рільників, покриток, гайдамаків та Грицевої науки.

Причини цього відомі всім, вони лежать за межами культури і мистецтва. Потенційні творці модерних українських програмуючих міфів не встигли виконати своєї місії. Вони були просто фізично або морально знищені. Одночасно параноїдальна «імперія ресентименту» створила в Україні колоніальну мистецьку контреліту. Яка і за радянських часів і за Доби Олігархії більш-менш успішно блокувала всі спроби української модерної програмуючої маніфестації.

Українському Проекту ХХІ століття була, в першу чергу, потрібна нова українська лексика. Нові слова для програмуючих міфів. Сучасний «опорний словник» для опису нової епохи. Відмінний від народницького та радянського «опорних словників», що консервували старосвітський спосіб висловлювання, оту непозбувну плебейську журбу.

Опорні словники, як відомо з історії, формувалися літературою. Й не просто літературою-як-потоком, а флагманською літературою доби, якісною, здатною яскраво та ємно фіксувати, осмислювати та обігрувати соціальні зрушення, комунікативні настрої та культурні явища.

Андрей Шуман: Эрих фон Дэникен возвращает сакральное измерение во всемирную историю. Реанимирует сакральность, присущую библейскому нарративу

Эриху фон Дэникену между тем 89 лет. Это самый гениальный неисторик, сочинивший псевдоисторический нарратив. Именно он -- самый весомый автор концепции палеоконтакта, согласно которой людей в древности посетили инопланетяне.

Почему он стал настолько популярен?

Это следствие кризиса всемирной истории.

До XIX в. всемирная история основывалась на библейской методологии. Субъектом истории выступали народы, у которых есть своя миссия. Высшая миссия -- у христианских народов. "Бремя белого человека". Это был цивилизационный подход. Достижения народов измерялись уровнем цивилизации. Такая модель истории была линейной. Считалось, что в истории есть детерминизм. Все общества рано или поздно проходят все этапы развития. По Марксу: доклассовое общество переходит в классовое с переходом от рабовлаления к феодализму и далее к капитализму.

В середине XX в. библейский нарратив всемирной истории себя исчерпал. "Бремя белого человека" себя полностью дискредитировало.

На смену пришла "школа анналлов", а именно история без всемирной истории. Историю стали изучать без построения единой модели всемирно-исторического процесса.

Но марксизм живуч. И появляется теория мир-системного анализа. Очень перспективного. Минусы -- избыточный экономический редукционизм. Именно эта теория пробует заменить библейскую методологию в построении всемирной истории неомарксизмом. Во многом успешно.

И тут интересен Эрих фон Дэникен. Он возвращает сакральное измерение во всемирную историю. Реанимирует сакральность, присущую библейскому нарративу. Это гениальный ход. Полная альтернатива мир-системному анализу с его материализмом.

Очень жаль, что альтернативу мир-системному анализу создал псевдоисторик. И концепция вышла псевдоисторическая. Но рациональное зерно в ней есть. 

Человечество переживало необъяснимые скачки в социально-культурных технологиях. Их нельзя объяснить только климатическими факторами или иными материальными. Диффузионизм сам по себе не работает. Были эпицентры. А как и почему они возникают нам совершенно не понятно. И не стоит даже пробовать это объяснять, но нужно это фиксировать и описывать. Только так мы сможем вернуть себе всемирную историю

Ферхад Туранли: Відбулася прес-конференція РОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «РАДА АРАБСЬКИХ І МУСУЛЬМАНСЬКИХ УЧЕНИХ УКРАЇНИ» / GOVERNMENTAL ORGANIZATION / «THE COUNCIL OF ARAB AND MUSLIM SCIENTISTS UKRAINE» / مجلس العلماء العرب والمسلمين في أوكرانيا

З хроніки важливих наукових подій: 11 вересня 2024 р. в  Українському національному інформаційному агентстві  «Укрінформ»  взяв участь як співзасновник у прес-конференції ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «РАДА АРАБСЬКИХ І МУСУЛЬМАНСЬКИХ УЧЕНИХ УКРАЇНИ» / GOVERNMENTAL ORGANIZATION  / «THE COUNCIL OF ARAB AND MUSLIM SCIENTISTS UKRAINE» / مجلس العلماء العرب والمسلمين في أوكرانيا 

Зареєстрована Міністерством юстиції України (Протокол № 1 від 27 грудня 2023 р.) 

Необхідність створення названої організації обумовлено актуальністю налагодження та розвитку наукової співпраці, перш за все між Україною та арабсько-мусульманськими країнами в умовах сучасних глобалізаційних викликів. 

Місією цієї новоствореної інституції полягає в об’єднанні зусиль та координації діяльності членів організації щодо сприяння розв'язуванню актуальних проблем в галузі культури, освіти та науки, а її візією є реалізація відповідних розроблених програм згідно зі статутом зазначеної організації. Наприклад, ⁠організація міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій; ⁠участь у міжнародних наукових грантах, підготовка та публікація наукових праць членів організації; ⁠надання організаційної та інформаційної підтримки молодим науковцям у навчанні та академічній мобільності; ⁠організація публічних відеолекцій, круглих столів, семінарів із актуальних питань наукового та суспільного життя; ⁠видання наукової, публіцистичної та довідкової літератури. 

Щодо напрямів діяльності варто зазначити таке: ⁠дослідження актуальних проблем з гуманітарних, технічних, природничих, економічних, політичних наук тощо; ⁠ ⁠стажування студентів, науковців у провідних закладах освіти, в тому числі закордонних; участь в різноманітних наукових, громадських і культурних заходах; ⁠висвітлення діяльності організації через засоби масової інформації та інтернет-сайти; ⁠ ⁠заснування фонду підтримки та її розвитку; ⁠видавництво навчальної та наукової літератури; ⁠допомога членам названої інституції, захист їх прав та інтересів; налагодження та ⁠розвиток науково-культурних взаємин Ради арабських і мусульманських учених України з країнами таких міжнародних організацій як «Ліга арабських держав», «Організація ісламського співробітництва», ЄС та ін.; проведення освітніх, культурних заходів, зокрема у формі семінарів, курсів, конференцій, круглих столів, дискусій тощо для обговорення і розв'язання наукових проблем та ін. Захід відбувається за участю народних депутатів, науковців, дипломатів, громадськості та засобів масової інформації.

Пресконференція організовувалася за сприянням Українського центру діалогу та комунікацій і за участю

Дата проведення заходу: 11 вересня (середа), 2024 р. з 15 г. по 16:30 г.

Адреса: вул. Б. Хмельницького, 8/16, Київ, 01001.

Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ» тел.: (044) 299-00-10 факс: (044) 279-86-65 office@ukrinform.com

Оргкомітет

https://www.facebook.com/ukrdcc/posts/821819353453316

Константин Эггерт: Российская оппозиция за рубежом - в тупике

Если настаивать, что в полномасштабной агрессии в Украине виноват лишь режим Путина, а не граждане РФ, то как трактовать участие в войне сотен тысяч россиян, которых массово поддерживают родственники и друзья, или работу миллионов людей в три смены на предприятиях ВПК, поставляющих оружие для убийства украинцев, -задается вопросом в колонке DW Константин Эггерт. 

 По мнению Эггерта, российская оппозиция за рубежом - в тупике. Выступая против войны в Украине, ее представители не могут ответить на конкретные вопросы, например: "Кому помогать - ВСУ или жителям Курской области?", "Призывать ли граждан России к сопротивлению путинскому режиму?".

  Исключение - лишь Гарри Каспаров и созданный им Форум свободной России, который поддерживает российских добровольцев, воюющих за Украину, и считает оказание помощи украинской армии необходимым для свержения Путина, отмечает колумнист. 

 Другие оппозиционные политики РФ, по его наблюдению, считают вопрос о поддержке ВСУ "сложным", ведь российские политики "не могут призывать убивать сограждан". "Эмиграция, которая игнорирует неприятные для себя реалии и делает ставку на то, чтобы понравиться максимальному числу россиян, не сможет ни на что повлиять и ничего изменить", - считает Эггерт.

Игорь Эйдман: Московия и дух москвачества

Сторонники теории «прекрасной России будущего» любят ссылаться на опыт Германии. Мол, Германия же не исчезла вместе с нацизмом и поражением в войне. 

Да, Германия не исчезла, но решением Контрольного совета оккупационных войск в 1947 году в качестве «источника милитаризма и реакции» была ликвидирована основа второго и третьего германского Рейха - Пруссия. Вместе с ней из Германии был выбит дух пруссачества: шовинизм, империализм, милитаризм, авторитаризм. Только благодаря этому страна смогла стать демократическим и понастоящему федеральным государством.

Вторую Германскую империю в 19 веке создала Пруссия. Бисмарк считал себя в первую очередь пруссаком и стремился не просто к объединению немецких государств, а к формированию единой Германии вокруг Пруссии. Гитлер хоть и не был прусскаком, но считал себя наследником Фридриха Великого и Бисмарка. Две мировые войны и нацизм взошли именно на имперско-милитаристских дрожжах прусачества. 

В России есть своя Пруссия и пруссачество - это Московия и её дух москвачества (назовем его так). Россия сформировалась вокруг Московского княжества, проникнутого духом рабства и насилия. 

Как писала Ахматова: 

«В Кремле не надо жить…
Там зверства древнего еще кишат микробы:
Бориса дикий страх и всех Иванов злобы,
И самозванца спесь взамен народных прав».

Этими древними микробами москвачества инфицирована российская государственность. Петербургский период здесь не исключение. Можно было вывезти Романовых из Москвы, но Москву из них вывезти оказалось невозможно.

Современная Россия - расширенный вариант Московского княжества, москвоцентричная империя, регионы которой - колонии московского  федерального центра. 

Москвачество - удел не одних москвичей, а всех, кто ассоциирует себя с московской империей РФ, всей ее правящей верхушки. Путин и большая часть его окружения не москвичи (как Гитлер не был пруссаком). Однако они проникнуты духом москвачества. 

Москвачество - это имперская гордыня и безудержная территориальная экспансия, презрительная ксенофобия, готентотская мораль (если я ем соседа - это добро, а если сосед есть меня - это зло), правовой нигилизм, презрение к правам и свободам человека, рабство снизу доверху, полицейщина, системная коррупция и воровство.

Если современная москвоцентричная империя и дух москвачества не будут уничтожены вместе с путинским режимом, сохранится глобальная угроза московской экспансии, а Москва останется источником войн и агрессии против соседей.  Безопасная для мира Москва может быть космополитическим мегаполисом, но не имперской столицей, распространяющей вокруг - как ядовитый газ - дух москвачества.

Сергей Цветков: Как сформировался славянский этнос | Честная история с Екатериной Хазовой

 Прем’єра була 1 вер. 2024 р.  

Славянские языки возникли из группы языков индоевропейской семьи, как и языки большинства народов Европы, полуострова Индостан и Ирана. Значит ли это, что все населяющие эти территории народы имеют общие генетические корни? Вместе с Сергеем Цветковым разбираемся, откуда в Европу пришли предки славян, каким был их образ жизни и когда они выделились в отдельный этнос.

00:00 Анонс  

01:20 Что такое индоевропейская семья языков?  

02:20 Когда начала развиваться славянская речь?  

03:25 Кто такие индоевропейцы?  

05:35 Кто ввел термин "санскрит"?  

06:27 Языковое древо  

09:15 Когда возникла индоевропейская семья языков?  

10:35 Откуда пришли индоевропейцы?  

14:07 Религия индоевропейцев  

15:34 Этногенез славян  

18:40 Языковая ассимиляция индоевропейцев  

25:15 Степное нашествие  

27:27 Символы богатства древности  

28:47 Оружие степных воинов и их нашествия  

33:45 Культура погребальных урн  

35:59 Расселение индоевропейцев  

36:42 Лужицкая культура  

38:39 Народы лужицкой культуры   

Сергей Федулов: Империи - нет!

Ситуация проста. 

1. Империя прекартила своё существование в феврале 1917-го. Какая она была и почему - вопрос уже третьестепенный, хотя тоже важный. 

2. Состоялись добровольные свободные и демократические выборы в Предпарламент уже не Империи, но "Российской Республики". Ни одна из частей России не отказалась от участия в этом Собрании, хотя двум странам - ПОЛЬШЕ И ФИНЛЯНДИИ- уже Временное правительство (в современных терминах - "умеренных социалистов") предоставило ПОЛНУЮ независимость. 

3. На выборах большевики с треском проиграли, в целом по стране набрав 20% голосов. Они обещали в этом случае "отдать власть" (взятую путчем на немецкие деньги). 

4. Но большевики власть НЕ ОТДАЛИ, а расстреляли мирную демонстрацию, требовавших уважать ВОЛЮ НАРОДА. Народ же проголосовал за умеренно социалистические, но никак не большевицкую партию. 

5. Большевики же сознательно и охотно, развязали Гражданскую войну и установили свю диктатуру, под которой мы живем до сих пор. 

6. Смехотворная "национальная политика" (за которую непосредственно отвечал некий Джугашвили) - с выделением неких искуственных границ и титульных наций - была направлена исключительно не на заботу НИ ОБ ОДНОМ народе, а на укрепЛение ДИКТАТУРЫ. Эта диктатура уничтожила ВСЕ национальные культуры, активно начав с РУССКОЙ. 

7. В Закавказье и Балтии, например, результаты Учред. Собрания тем не менее, были уважаемы и воплощены. тАМ ВОЗНИКЛИ НЕЗАВИСИМЫЕ СТРАНЫ. Которые, вопреки "харошей нац. политике большевиков - а не плохой ЦАРСКОЙ" - сразу же или 20 лет спустя были оккупированы красными (а не РУССКИМИ) армиями.

8. После большевицкого путча все нац. Движения, до большевицких нацистов и не думавшие ни о какой независимости, а только о широкой автономии, -а я, в отличие от большинтсва лично знавал тогда людей из украинских, армянских и эстонских Националистов и знаю это из первых уст - немедленно и совершенно справделиво захотели выйти из России, власть в которой захватила банда предателей- безумцев. 

И так далее  - пошагово описываю историю совецкого нацизма в тысячах постов. Экспансия большевизма в мире не иеет ни к каким "историческим империям" ни малейшего отношения, ..., и сама Россия - давно Гулагия. 

Экспансия большевизма обусловлена только и исключительно фундаментальным большевицким стремлением к мировому господству. 

Пока необольшевизм пуйла не ликвидирован. ВСЕ другие нарративы - ему, пуйлизму на пользу, ибо переводят стрелки от самого главного. 

В рамсках европейской перспективы все вопросы, в том числе и национальные будут и решаться по-европейски, то есть адекватно.

Пока нет диквидации ликтатуры и десоветизации - всё бессмыленно и приведет к фарсам и аду - как в независимой беларуси или Туркмении.

А в европейской Демократии - всё всегда решится оптимально и к удовлетворению всех подлинно народных желаний - через переговоры ми референдумы, а не насилие и ложь!

Тамара Гундорова: Вітальна сила Клавдії Петрівни

Трохи додам про Клавдію Петрівну і від себе, бо також писала про Винниченка та "Записки Кипатого Мефістофеля"  і працювала з його архівом. 

Клавдія Петрівна згідно Винниченкової філософії конкордизму і філософії життя, прибічником якої він був,  уособлює інстинкт продовження роду, еротичний в собі, уособлюваний жінкою, яка продовжує рід і тим інстинктом заполоняє і підкорює чоловіка. Це вітальна сила, те, що у Винниченка є любов'ю, сексом. Від нього народжуються " випадкові" діти, не "підготовлені'" свідомим вибором такої жінки, яку можеш кохати (кохання і любов у Винниченка - різні речі). Лише з обраною жінкою  є кохання, з нею можна народити  дитину, котра буде бажаною і покращить рід. Це пряма алюція до Заратустри і "вищих людей" Ніцше. Такою жінкою у "Записках Мефістофеля" є Біла Шапочка. Але звичайно перемагає біологія, тому Кирпатий Мефістфель  і піддається Клавдії Петрівні, яка не послухалася його і не зробила аборт, а зберегла дитину і тим самим підкорила його.  Аби визволитися з-під її впливу, він готовий навіть  застудити і тим знищити дитину, але в певний момент людське почуття і сила життя перемагають і він здається. Він не шанує Клавдію, але живе з нею.  Вона знову в тяжі наприкінці роману, хоча він знову мріє про Білу Шапочку і цю мрію передає своєму сину. Загалом у романі є пряме відсилання до фройдівського психоаналізу, до біології і етики над-я.  Подібні теми багато разів повторюються у творах Винниченка. У Винниченка тут  і Ніцше, і Дарвін, і Вундт, і Фройд,  і Бергсон і багато всього іншого. Всіх їх Винниченко читав.  Я аналізувала його лектуру.  

 Варто прочитати  і щоденник Винниченка,  де фіксується  його постійне зацікавлення сексуальним життям  - він має навіть спеціальні позначення для цього у щоденнику. А ще - прекрасні студії пані Надії Миронець про романи Винниченка та його стосунки з жінками.  Винниченко - письменник з багатьма  рівнями: політичними, етичними, психологічними, естетичними, філософськими. Поки що загалом публіка знає його лише на поверховому рівні. 

 Я раджу прочитати одну з його геніальних повістей - "На той бік".  Якесь видавництво, здається, перевидало недавно його роман "Хочу!", який не є найкращим, але цікавий як аналіз ідеї "чесності з собою". Але ж є і друга частина роману   - "По свій", хоча його і не знають. А загалом у 1990х я перечитала всього Винниченка і досить багато про нього писала, зокрема про його етику "чесності з собою", яку він до речі протиставляв фройдівському психоаналізу.  Багато є  у моєму  " ПроЯвленні Слова", у статтях,  я навіть опублікувала  його "Конкордизм". 

Загалом, я люблю його ранні оповідання, його "Голоту" - анатомію т. зв. "народу" - без всякої сакральності.   Винниченко активно експериментував над "святинями" та "ідеалами".  Він, до речі,  фактично дискредитував тип т.зв. "революціонера" (більшовика, народника, соціал-демократа), наприклад,  в оповіданні "Купля", де  показує, що все є товаром,  - і черевик, і революційна ідея, і секс. 

А загалом мені дуже подобається Клавдія Петрівна з її піснями, так само як і її маскарад.