Андрій Поцелуйко: Степ і ліс: чому одні кочові хвилі Євразії проникали в північні ліси, а інші залишалися в степовому поясі

Історія великих міграцій у Євразії рідко є історією простого руху людей у просторі. Це радше історія взаємодії клімату, ландшафту, технологій і моменту в часі, коли одні суспільства виявлялися здатними змінювати географію континенту, а інші — лише його окремі зони. 

Особливо яскраво це видно у порівнянні ранніх індоєвропейських степових популяцій, пов’язаних із ямною археологічною культурою, та значно пізніших тюркських і монгольських кочових утворень, які хоч і створили потужні імперії, але не сформували такої ж глибокої демографічної присутності в лісовій зоні північної Європи.

Щоб зрозуміти цю різницю, важливо уявити Євразію не як суцільний простір, а як систему природних коридорів і бар’єрів. 

Степовий пояс від Понтійських просторів до Монголії діяв як своєрідна “автострада” давнього світу. Саме тут виникали суспільства, для яких кінь, колесо і мобільне скотарство стали основою існування. Люди ямної культури були частиною цієї ранньої степової революції, коли великі відкриті простори дозволяли пересуватися швидко і далеко, не втрачаючи економічної бази. Їхня експансія в Європу в епоху бронзи збіглася з унікальним історичним моментом: значні частини лісостепу були менш щільно заселені, а землеробські культури ще не мали політичної або військової організації, здатної ефективно стримувати мобільні групи. У цьому контексті проникнення в лісову зону не було подоланням непереборного бар’єру, а радше поступовим розширенням у відносно відкритий екологічний простір, де степові технології адаптувалися до мозаїки лісу і луки.

Саме тому хвилі, пов’язані з цими ранніми індоєвропейськими міграціями, залишили такий глибокий генетичний і мовний слід у Європі, особливо через культури на кшталт Шнурової кераміки культури, яка вже поєднувала степову спадщину з умовами лісостепу. Ці суспільства фактично створили міст між відкритим степом і більш замкненими лісовими екосистемами, поступово трансформуючи саму Європу.

Однак ситуація кардинально змінюється, коли ми переносимося на кілька тисячоліть уперед, у період формування тюркських і монгольських кочових імперій. Тут степ уже не був напівпорожнім коридором ранньої бронзи. Він перетворився на щільно структуровану зону взаємодії держав, племінних союзів і осілих цивілізацій. Коли тюркські та монгольські групи почали свої великі рухи, вони стикнулися не з розрідженим світом неолітичних поселень, а з уже сформованими політичними системами, що включали фортеці, міста, регулярні армії та складну дипломатію. Сам степ залишався їхньою основною екологічною базою, але лісова зона Європи вже не була “відкритою периферією” — вона стала частиною організованих державних систем.

Андрій Поцелуйко: Від відлунь міфів до прадавнього сюжету: як реконструюють праіндоєвропейські міфи

Реконструкція праміфів індоєвропейської традиції є своєрідною інтелектуальною археологією, у якій дослідник має справу не з матеріальними артефактами, а з розсіяними в часі й просторі фрагментами оповідей. У межах індоєвропеїстики та порівняльної міфології вчені намагаються відновити уявні сюжети праіндоєвропейців — спільної мовно-культурної спільноти, що існувала тисячоліття тому і не залишила прямих письмових міфологічних текстів. Тому будь-яка реконструкція тут завжди є гіпотезою, вибудуваною з численних непрямих свідчень.

Початковим матеріалом для такої роботи слугують міфи різних індоєвропейських традицій: давньоіндійської, грецької, римської, скандинавської, балтської та слов’янської. Дослідник звертає увагу на повторювані сюжети, які з’являються в цих культурах незалежно одна від одної, але з разючими структурними подібностями. Наприклад, у ведійській традиції бог Індра перемагає змія Врітру, у грецькій міфології Зевс долає Тифона, у скандинавській Тор бореться зі світовим змієм Йормунґандом, а у слов’янській традиції Перун виступає проти змієподібного супротивника. На перший погляд це різні історії, але їх об’єднує однакова схема: божество грози вступає у космічну боротьбу з хаотичною змієподібною істотою.

Однак простого схожого сюжету недостатньо. Важливо встановити, що ці паралелі не випадкові, а структурно глибинні. Тому дослідник аналізує ролі персонажів: хто виконує функцію громовержця, хто уособлює хаос, яка мета конфлікту. Виявляється, що ці ролі стабільно повторюються в різних традиціях, що дозволяє припустити існування спільного первісного мотиву. На цьому етапі міф починає розглядатися не як конкретна історія, а як система відносин між архетиповими функціями.

Наступним важливим кроком є лінгвістичний аналіз. Індоєвропейська міфологія тісно пов’язана з мовознавством, адже імена богів та ключові терміни часто зберігають сліди спільного походження. Так, реконструйоване праіндоєвропейське божество Dyēus ph₂tḗr (“небесний батько”) відображається у різних традиціях як Зевс, Юпітер або ведійський Дьяус. Подібні відповідності між іменами та функціями зміцнюють припущення про спільний міфологічний фонд, з якого згодом розвинулися окремі релігійні системи.

Андрій Поцелуйко: Праміф як гіпотеза: межі реконструкції

Полеміка довкола так званого “основного індоєвропейського міфу” є майже ідеальним прикладом того, як функціонує знання в реконструктивних гуманітарних дисциплінах. Йдеться не просто про розбіжність у деталях, а про зіткнення різних уявлень про те, що взагалі означає “реконструювати” минуле, яке не залишило прямих свідчень. 

У центрі цієї дискусії опиняється сюжет, знайомий багатьом традиціям: боротьба божества грози з хтонічним супротивником, що втілює хаос, воду або підземний світ. Від ведійського Індри, який перемагає Врітру, до слов’янського конфлікту між Перуном і Велесом — ця схема здається настільки повторюваною, що спокуса побачити в ній єдине джерело виглядає майже неминучою.

Саме цю спокусу послідовно реалізували В’ячеслав Іванов і Володимир Топоров, які запропонували одну з найвпливовіших реконструкцій праіндоєвропейського міфу. У їхньому баченні йдеться не просто про подібність окремих сюжетів, а про глибинну структурну модель, що пронизує різні культури. Бог грози виступає носієм космічного порядку, тоді як його супротивник уособлює хаотичні, підземні сили; їхнє протистояння відтворюється в мові, ритуалі, топоніміці й навіть у соціальних структурах. Ця реконструкція вражає своєю цілісністю: вона ніби повертає втрачену єдність розпорошеним уламкам давніх традицій і створює відчуття, що за різноманіттям форм стоїть один первісний сюжет.

Norton Herskár: Держава є інструментом нації для самозбереження та самореалізації

Держава є інструментом нації для самозбереження та самореалізації. Головною метою і виправданням існування держави Україна є забезпечення безпеки та створення умов для розвитку українців.

Протягом останніх десятиліть у популярному політичному дискурсі щодо поняття "нація" утвердилося те, що Умланд називає "конструктивістським консенсусом". Це домінування модерністських теорій, які трактують нації як продукт індустріальної модернізації, масового друку, капіталізму та політичної інженерії. Праці Бенедикта Андерсона "Уявлені спільноти" та Ернеста Ґеллнера "Нації та націоналізм" сформували парадигму, в якій нації постають як принципово модерні феномени, що виникають не раніше кінця XVIII століття.

Ця парадигма, попри свою певну евристичну цінність для розуміння західноєвропейського націотворення, наштовхується на серйозні обмеження при аналізі досвіду "бездержавних" та поневолених народів. Зокрема, її ліберальна версія, концепція "політичної нації" як спільноти громадян, об'єднаних юридичними зв'язками та громадянським патріотизмом, виявляється "ексклюзивною" щодо тих самих націй, які вона начебто прагне зробити "інклюзивними".

Модерністські концепції нації є західноцентричними, створені імперськими народами та слабо застосовними до поневолених націй. Вони абсолютизують досвід імперій і не враховують досвід бездержавних, поневолених народів.

Модерністські теорії породили нормативну концепцію "політичної" або "громадянської" нації, особливо популярну в ліберальному дискурсі. Згідно з цією моделлю, нація визначається не через етнічну приналежність, а через громадянство та лояльність державі, національна ідентичність є добровільним вибором, а не успадкованою даністю, мова, культура, релігія є приватною справою індивіда, а не конститутивним елементом нації, а держава має бути "нейтральною" щодо етнічних культур.

Для поневолених народів ця модель особливо небезпечна. Вона фактично легітимізує імперіалістичну логіку, коли імперія пропонувала підкореним народам інтегруватися як громадяни імперії, відмовившись від етнічної окремішності. Російська імперія створювала категорію "росіян", совєтський режим "совєтського народу", сучасна росія намагається замінити "росіян" на "рускіх". Концепція політичної нації структурно подібна до цих імперських проєктів асиміляції. Чи є випадковістю, що авторами модерністської концепції нації є британці - представники однієї з найбільших імперій в історії людства?

Александр Хмельницкий: The Ukraine Pays the Bill

 В январе 1945 года американский журналист Эдгар Сноу, вернувшись из СССР, опубликовал в журнале The Saturday Evening Post статью “The Ukraine Pays the Bill” — «Украина оплачивает счет».

Сноу одним из первых на Западе громко озвучил масштаб украинских потерь: не менее 10 млн жизней — солдат и мирных жителей, а также материальный ущерб в 30–40 млрд долларов.

Сноу отмечал важную разницу: территория России пережила немецкую оккупацию лишь частично, тогда как значительная часть Украины прошла через фронт, оккупацию, грабеж, разрушение, массовые смерти и демографический провал.

Это не значит, что другие народы не воевали и не погибали. Погибали. Но украинская цена Победы была слишком высокой, чтобы ее можно было растворить в чужой политической формуле.

Оценка Сноу в 10 млн погибших близка к современным украинским мемориальным оценкам: потери Украины во Второй мировой часто называют в диапазоне 8–10 млн человек. В эти потери входят жертвы боев, оккупации, голода, репрессий, депортаций, принудительного труда, болезней, Холокоста и общего разрушения жизни.

Демографический удар был колоссальным — до 14 млн человек. В оценках часто указывается, что население Украины сократилось с примерно 41 млн в 1941 году до около 27 млн к 1945 году. Это не только погибшие. Это также эвакуированные, мобилизованные, угнанные, перемещенные, беженцы, люди, оказавшиеся за пределами прежней жизни.

Материальный ущерб в 30–40 млрд долларов по тогдашним расчетам — это не абстрактная сумма. Это уничтоженные города, села, заводы, больницы, школы, шахты, мосты, железные дороги, дома, хозяйства и целые районы.

Украина потеряла около 700 городов и поселков, 28 тысяч сел, огромную часть промышленности и сельского хозяйства. Нацисты разграбили страну, вывозя зерно, оборудование, скот, сырье, людей и даже землю.

А затем пришел голод 1946–1947 годов. Формально война закончилась, но для многих семей смерть, нищета и разрушение продолжались уже после Победы.

Экономические потери Украины составляли около 42% от ущерба, нанесенного всему СССР.

Около 10 млн человек остались без крыши над головой или жили в разрушенных помещениях.

Грамота княжа о смотрѣ ратномъ въ градѣ Москвѣ!

Грамота княжа о смотрѣ ратномъ въ градѣ Москвѣ!

Милостію Божією, ми, князь Київський і всієї Русі держатель, до посадників, бояр і слуг наших у землях Суздальських і Володимирських слово се посилаємо.

Відомо нехай буде всім, хто грамоту сю читатиме або слухатиме, яко з огляду на многія прохання і ради милосердя людського, про яке мовлено було в перемовинах з Американською стороною у день восьмий місяця травня літа 2026, постановляємо і велимо:

НАЙПЕРШЕ

Дозволяємо мешканцям Залісся та їхнім боярам у день дев’ятий місяця травня літа 2026 провести ратний смотр і хід урочистий у градѣ Москвѣ.

На час того ходу, починаючи від заутрені за часом Київським, місце, зване Красною площею, вийняти з усякого наміру ратного діяння і застосування оружжя українського.

Межі того місця нехай будуть вважані такими, як у писаній межовій відомості означено та не будуть вони піддані ані гніву Божому, ані гніву людському, поєліку великого княжого мілосєрдія нашого, ібо ісполнілся Князь Володимир Зелене Солнишко благолєпія і страстотєрпія!

НАЙДРУГЕ

Указ сей має силу від дня підписання його.

Дано в Києві.

Милостію Божою, Великий князь Київський, самодержець і держатель усієї Русі, володар столу Київського, охоронець града Києва, Печер, Подолу і земель над Дніпром, князь Чернігівський, Переяславський, Туровський, Волинський, Галицький, Деревлянський, Сіверський і Полянський, старший над князями удільними, оборонець землі Руської, хранитель правди, миру і закону, покровитель церкви святої, меч і щит Русі, суддя боярам, воєводам, посадникам і всім людям землі Руської

Переклад українською Дмитро Золотухін

Да́гор Дагора́т (Dagor Dagorath): Война всех войн

Согласно предсказанию Мандоса в «Легендариуме Средиземья» Дж. Р.Р. Толкиена, когда мир уже будет стар, Мелькор (Гибил, Р'Глор, Моргот) найдёт способ взломать Врата Ночи, которые отделяют Мир Сущего (Эа) от Внешней Тьмы (Пустоты, Войда, Тэхира), и уничтожит Солнце и Луну. 

Эарендиль низвергнет его с небес и на полях Валинора грянет Последняя Битва, Дагор Дагорат (синдаринское «Битва Битв»). Все свободные народы Арды примут участие в ней, за исключением эльфов, так как последние были лишены тел и в виде духов (фэа) должны ожидать исхода Войны. Известно, что в Войну вступят Ар-Фаразон и нуменорцы, высадившиеся в Амане в 3319 В. Э. Там они сразятся с Мелькором. Тулкас будет сражаться с ним; по правую руку от него будет Эонвэ, а по левую Турин Турамбар. 

Именно Турин нанесёт Гуртангом смертельный удар прямо в сердце Морготу, мстя за Детей Хурина, и принесёт ему смерть и окончательную гибель.

Правая рука и местоблюститель Мелькора, Саурон (Черный Властелин), ранее развоплотившийся и неприкаянно витавший в виде духа у подножья Роковой Горы над растворившей в себе Кольцо Власти окаменевшей лавой, обретет плоть и как Даббат Аль-Ард («Зверь Земли») попытается собрать оставшееся воинство Мелькора.

 Но оно будет рассеяно Лучами Огненного Света явившимися под предводительством майяр Мелиан духами (фэа) Великих Эльфийских Женщин – Амариэ, Анайрэ, Аредэль, Арвен, Галадриэль, Идриль, Индис, Иримэ, Келебриан, Лютиэн, Мириэль, Митреллас, Неллас, Нерданэль, Нимродэль, Финдуилас, Эарвен, Эленвэ, Эльдалотэ.

После этого Искаженная Арда будет переделана валаром Аулэ и гномами, которые будут наконец причислены к Детям Эру.

Три Сильмариля будут извлечены из земли, моря и неба (Эарендиль отдаст камень, данный ему на хранение). Тогда Феанор разобьёт свои Самоцветы и передаст Свет, что был заключён в них, Йаванне, которая вновь зажжёт Древа Валар.

После этого вся Арда получит их Свет, так как горы Пелори будут разрушены; в нём Стихии вновь станут юными (поскольку они старели вместе с Ардой), и все эльфы обретут тела, после чего замысел Эру на их счёт будет завершён.

Однако относительно человечества и всех других сущностей (в том числе и богов разных уровней), возникших за все это время существования Мира, у бога-игига Эрре (Эру Илуватар) нет замысла, их судьбу вершит только весь Совет Богов-Игигов, но и относительно себя они знают лишь о Грядущем Конце.

Сергій Чаплигін: Освальд Шпенґлер: повернення до циклічного осмислення історії

8 травня 1936 року помер один із найвідоміших німецьких консервативних філософів історії першої половини ХХ століття Освальд Шпенґлер.

Більшість його знає по праці «Присмерк Європи» де він пропонує новий підхід до аналізу історичного процесу, в основі якого лежить «морфологічний» метод аналогії.

Він описував цивілізації як колективні організми, що проходять однакові фази від народження до смерті.

Цей підхід до філософії історії не втратив своєї актуальності й сьогодні.

Для початку проведемо, згідно Шпенґлеру, різницю між культурою та цивілізацією.

Він пише: «Культура і цивілізація - перша це організм, що виникає з ландшафту, а друга - це механізм... Культурна людина живе всередині, цивілізована людина живе назовні, у просторі, між тілами та «фактами». Те, що перша сприймає як долю, друга сприймає в контексті причини і наслідку».

Звичайно така різниця була зроблена задовго до нього.

Тому - екскурс до історії.

Поняття цивілізації було введено у вжиток з латинських слів «civitas» (місто) і «civilis» (громадянин). І тільки в другій половині XVIII століття воно почало використовуватися у зв’язку зі станом прогресу та розвитку.

Античні автори розуміли цивілізацію як відмінність від варварства - ті народи та племена, які перебували поза їхніми кордонами, не мали власних міст, й не могли, відповідно, продукувати культуру. На їх думку цивілізація виникає органічно, як із насіння проростає квітка. 

А ось поняття «культура» (в прямому значенні від латини - «вирощування»), яке приписують Марку Тулію Цицерону, розуміється у значенні «культивування душі» та стосовно філософії - «сultura animi philosophia est» («Тоскуланські диспути»).

Тому Шпенґлер зазначає, що коли «... ідеал, повне багатство внутрішньої потенції досягається і реалізується в зовнішньому, тоді культура стає твердою, в’яне, її кров згортається, її сили ламаються і вона перетворюється на цивілізацію». Тому на його думку, поява цивілізації є «неминучою долею всіх культур», долею, яка постає фатальним чином, як смерть і старість у біологічних організмах.

Ось ця подвійність культури та цивілізації є для нього двома сторонами підйому й занепаду циклів історії.

Адже мета Освальда Шпенґлера полягала в тому, аби «перевернути» панівну західнохристиянську концепцію історії. Найважливішими елементами якої сьогодні є лінійність та розвиток.

Бо ми забули про циклічний підхід, як один із найдавніших європейських рефлексій на час та історію. А він був домінуючий підхід як ще до християнства, так і в християнському Середньовіччі.

Адже історія не має ані напрямку, ані мети: існує тільки створення і руйнування, так само як природа постійно створюється і руйнується, і лише форми трансцендентного світу, є вічними - первісними зразками, що стоять над світовим процесом, повторюються і залишають своєрідний відбиток у часі.

P.S. Про циклічне мислення в історії - Книга пророка Даниїла (Дан. 2:1–49), праці Гесіода, Платон («Тімей»), «доктрина анациклози» (ідея чергування правління та державних форм, що походить від Платона та Аристотелята яка була розроблена в найбільш повній формі Полібієм), Цицерон, Макіавеллі, Томас Карлайл, Александр Деулофе і Торрес («математична модель соціальних циклів»), Вільфредо Парето («Trattato di Sociologia Generale), Джордж Модельскі («Довгі цикли у світовій політиці»), теорія поколінь Штрауса –Хау, цикли Шлезінгера в історії Сполучених Штатів, епізоди історії США Гантінґтона, цикли Клінгберга.

Видавництво Жупанського: Ернст Юнгер

Ернст Юнґер (1895–1998) – німецький письменник, публіцист та ідеолог консервативної революції, брав участь в обох світових війнах. Завдяки раннім художнім і публіцистичним творам вважається предтечею націонал-соціалізму, хоча його пізніші речі, написані після 1933 року, позначені критикою НСДАП. Беручи участь у Першій світовій війні офіцером, Юнґер пише одну зі своїх найвідоміших книжок «У сталевих грозах», в якій осмислює феномен війни, чим здобуває визнання як серед мілітаристів, так і серед пацифістів.

Після приходу Гітлера до влади Юнґер послідовно відкидає пропозиції правлячої партії увійти до її структур, водночас притримуючись правих консервативних поглядів. Попри вільнодумство і незалежну позицію, Юнґер залишається недоторканним, оскільки Гітлер поважає Юнґера через його заслуги у Першій світовій війні.

Повоєнні роки Ернста Юнґера позначені плідною творчістю і здобуттям багатьох нагород у царині літератури і культури. Загалом же Юнґер – автор близько чотирнадцяти книжок надзвичайно широкого спектру: від роздумів про феномен війни і спогадів про участь у бойових діях, фантастичних романів «Геліополіс», «Скляні бджоли» та «Оймесвіль», де починає досліджувати концепцію постісторії, і аж до позначених автобіографічністю роздумів про вплив на людську свідомість алкоголю і різних психотропних препаратів.

Ернст Юнґер, поза сумнівом, є визначним письменником і мислителем, якому випала доля пережити страшні, епохальні злами історії Європи ХХ сторіччя та переплавити свій досвід у непроминальні твори, один з яких пропонується вам у цій книжці.

📌Події фантастичного роману Ернста Юнґера «Геліополіс» (1949) відбуваються у невизначеному майбутньому. Попри знайомі з історії географічні назви – Астурія, Бурґенланд, Геспериди, держави діадохів – світ Геліополіса не обмежується Середземномор’ям, а сягає Місяця і навіть далеких зірок.

Саме місто-держава переживає бурхливі часи: гостра боротьба між силами стихійної анархії, очолюваними Ландфоґтом, та силами порядку на чолі з Проконсулом, який спирається на витончену культуру, вибудовану на античних зразках, сягає свого апогею. Таємничий Регент, який прагнув встановити всесвітній монархічний порядок, незважаючи на вирішальну перемогу в Сіртському морі, усвідомив утопічність власного соціального проекту і зник у космосі, спостерігаючи на віддалі за подіями в Геліополісі, де ідилічні картини перебивають моменти драматичної напруги.

Сам Геліополіс, овіяний середземноморським флером, постає своєрідною юнґерівською моделлю світу з його історичною циклічністю і повторюваністю подій. Тематичне розмаїття роману уможливлює зображення цілісної системи політичних, соціальних та філософських уявлень автора.

📍Видання доповнене фрагментами, які публікувалися окремо, але не увійшли до основного тексту.

Андрій Поцелуйко: Степи, що рухали світи: далеке Причорномор’я у вирі глобальних катаклізмів бронзової доби

Історія людства часто постає перед нами як низка великих центрів — Єгипет, Месопотамія, Егейський світ — між якими нібито розгортається головна драма цивілізації, тоді як периферійні регіони залишаються на узбіччі цієї оповіді. 

Проте дослідження Віктора Клочко переконливо демонструють, що таке бачення є надто спрощеним. 

Північне Причорномор’я, зокрема території сучасної України, у пізню бронзову добу не лише не було ізольованим, але й виступало активним учасником процесів, які змінювали обличчя всього Середземноморського світу. Через уважний аналіз археологічних артефактів, передусім озброєння, відкривається картина складних і масштабних міграцій, що пов’язують степи між Дунаєм і Дніпром із подіями, які історики традиційно описують як кризу XIII–XII століть до нашої ери.

У центрі цієї історії постає феномен так званих Народи моря — загадкової сукупності племен, які наприкінці XIII століття до н. е. розпочали стрімке й руйнівне просування Середземномор’ям. Їхня поява збіглася з одним із найглибших цивілізаційних зламів давнього світу: занепала могутня Хетська імперія, похитнулася стабільність Єгипту, а мікенські палацові центри Греції зазнали краху. На рельєфах храмового комплексу Медінет-Абу, де зображено переможні сцени фараона Рамсеса III, ці чужинці постають як добре організовані воїни з характерним спорядженням, що вже саме по собі натякає на їхню складну етнічну і географічну природу.

Андрій Поцелуйко: Коли ДНК сперечається зі словами: хто сьогодні змінює індоєвропеїстику

Ще не так давно індоєвропеїстика виглядала як відносно замкнений інтелектуальний світ, у якому головні події відбувалися всередині самого мовознавства. Саме там, у тиші кабінетів і серед зіставлень форм, народжувалися гіпотези про праіндоєвропейську мову, її звуки, граматику і словник. 

Археологія була поруч — вона підкладала під ці гіпотези матеріальний ґрунт, пропонувала карти культур, шляхи міграцій, речові свідчення. 

Але ця співпраця мала майже звичний характер: археологія і мовознавство ніби розмовляли різними мовами, але давно навчилися не перебивати одне одного.

Ситуація змінилася тоді, коли на сцену вийшла генетика. Причому не класична, а нова, археогенетика, яка навчилася читати ДНК давніх людей так само впевнено, як філолог читає стародавній текст. І раптом з’ясувалося, що минуле, яке мовознавці роками реконструювали опосередковано, можна побачити під іншим кутом — через реальні переміщення популяцій, зафіксовані в генах. Дослідження на кшталт тих, що пов’язані з такими іменами як Девід Райх чи Еске Віллерслев, принесли не просто нові дані, а нову впевненість: тепер можна говорити про великі міграції не як про гіпотези, а як про події, що справді відбулися.

Особливо показовими стали реконструкції рухів населення, пов’язаних із міграції ямної культури. Те, що раніше обговорювалося як одна з можливих моделей походження індоєвропейців, раптом отримало потужну емпіричну підтримку. І тут мовознавство опинилося в незвичній ситуації: вперше не воно задає рамку для інтерпретації, а інша дисципліна пропонує настільки переконливу картину, що її важко ігнорувати.

Але разом із цією новою ясністю з’явилася і нова проблема. Генетика говорить про людей — про їхні переміщення, змішування, зникнення і появу. Мовознавство ж говорить про мови, а мови не завжди рухаються разом із генами. Історія знає безліч випадків, коли мова поширюється без масового переселення або, навпаки, коли великі групи людей переходять на чужу мову. Тому кожне генетичне відкриття одразу породжує запитання: а що це означає для мов? Чи справді разом із носіями певної культури поширювалася і їхня мова? Чи, можливо, відбувався складніший процес мовного зсуву?

Андрій Поцелуйко: Між міфом і статистикою: як описати індоєвропейську міфологію

 Суперечка про існування “основного” праіндоєвропейського міфу довгий час виглядала як вибір між двома крайнощами: або ми приймаємо максималістську реконструкцію єдиного первісного сюжету, як це робили В’ячеслав Іванов і Володимир Топоров, або погоджуємося зі скепсисом Лева Клейна, який ставить під сумнів саму можливість такого відновлення. 

Проте ця опозиція частково втрачає гостроту, якщо змінити сам спосіб постановки питання. Можливо, проблема полягає не в тому, що нам бракує даних для остаточного доведення, а в тому, що ми очікуємо від цих даних відповіді на надто жорстко сформульоване запитання.

Якщо відмовитися від пошуку одного “праміфу” як історично конкретної оповіді, натомість відкривається інша перспектива: індоєвропейську міфологію можна описати як статистично впізнавану систему мотивів, структур і відношень. У цьому підході повторювані сюжети — як-от боротьба Індри з Врітрою чи протистояння Перуна і Велеса — перестають бути “доказами” існування єдиного джерела і вписуються в ширшу статистичну картину. Важливим є не те, чи походять вони з одного тексту, а те, що вони регулярно виникають у різних традиціях і утворюють стійкі комбінації.

Така зміна оптики перетворює реконструкцію на типологію. Замість того щоб відновлювати втрачений оригінал, дослідник описує профіль: які мотиви найчастіше поєднуються, які опозиції домінують, які ролі стабільно закріплюються за певними персонажами. У цьому сенсі індоєвропейська міфологія постає як поле ймовірностей, де одні структури є центральними, інші — периферійними, але всі вони разом утворюють впізнавану конфігурацію.

Андрій Поцелуйко: Тінь реконструкції: індоєвропейська міфологія як статистичний простір форм

 Актуальний стан досліджень індоєвропейської міфології демонструє цікаву методологічну асиметрію: з одного боку, ця галузь має потужну і добре розвинену традицію реконструкції протоіндоєвропейських структур, з іншого — вона значною мірою не виробила систематичного способу опису власного емпіричного матеріалу як цілісного поля варіацій. 

Класична порівняльна міфологія прагне відновити гіпотетичний первісний міфологічний стан, спираючись на порівняння нащадкових традицій, тоді як самі ці традиції залишаються часто лише інструментом для реконструкції, а не об’єктом самостійного, формалізованого опису. У результаті виникає парадокс: ми маємо надзвичайно багатий корпус індоєвропейських міфологічних систем, але не маємо повноцінної теоретичної рамки, яка б описувала їх як статистично впорядковану множину структур, а не лише як сліди втраченого першоджерела.

Саме тут відкривається простір для формування окремого напряму, який можна умовно назвати індоєвропейською типологічно-статистичною міфологією. Його принципова відмінність від реконструктивного підходу полягає в зміні епістемічної мети. Якщо реконструкція орієнтується на відновлення гіпотетичної єдності — умовного праміфу або системи праміфів, то типологічно-статистичний підхід свідомо відмовляється від цієї мети і натомість зосереджується на описі того, що фактично засвідчено: розподілу мотивів, їхніх комбінацій, частотності появи, стабільності структур і закономірностей трансформації в різних індоєвропейських традиціях.

У такій перспективі міфологічні сюжети перестають бути лише “уламками” втраченої цілісності і стають елементами великого простору варіацій. Наприклад, мотив протистояння бога грози та змієподібного супротивника, представлений у ведійській традиції через Індру і Врітру, у слов’янській через опозицію Перуна і Велеса, у германській через інші конфігурації, вже не обов’язково інтерпретується як прямий відбиток одного первісного тексту. Натомість він може бути описаний як високочастотний структурний патерн у межах індоєвропейського культурного простору, який набуває різних локальних реалізацій і входить у різні комбінаційні системи залежно від історичних і культурних умов.

Такий підхід дозволяє перейти від логіки “походження” до логіки “розподілу”. Замість запитання про те, чи існував єдиний прасюжет, дослідник може ставити питання про те, як організований простір можливих міфологічних конфігурацій, які елементи є центральними, які периферійними, які з них схильні до стабільного повторення, а які — до локальних інновацій. У цьому сенсі індоєвропейська міфологія постає як своєрідна система координат, у якій окремі традиції займають різні позиції, але всі вони залишаються в межах спільного структурного поля.

V Тюркологічні читання, присвячені 85-річчю від дня народження видатного сходознавця, професора Гриця Халимоненка

 5 травня 2026 р. відбувся науковий захід – V Тюркологічні читання, присвячені 85-річчю від дня народження видатного сходознавця, професора Гриця Халимоненка*. 

Організаторами виступили кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн і Центр досліджень історії турецького та кримськотатарського народів історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка https://for.history.knu.ua/?page_id=4001. 

У межах цього меморіального заходу доктор ысторичних наук, професор Фергад ТУРАНЛИ виступив із доповіддю на тему: «ГРИЦЬ ХАЛИМОНЕНКО: АКТУАЛЬНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ НАУКОВОЇ СПАДЩИНИ». 

Зокрема, було акцентовано увагу на тому, що звернення до наукової спадщини Гриця Халимоненка зумовлене кількома ключовими чинниками:

 по-перше, сучасний етап розвитку України, особливо в умовах російсько-української війни, актуалізує питання національної ідентичності, історичної пам’яті та наукового осмислення минулого; 

по-друге, відбувається переоцінка значення гуманітарних наук, зокрема сходознавства і тюркології, у формуванні зовнішньополітичних і культурних стратегій держави; 

по-третє, в умовах деколонізації української науки постає нагальна потреба повернення та переосмислення наукових концепцій, які були маргіналізовані або репресовані в радянський період централізованого тоталітарного режиму. 

Саме в цьому контексті наукова спадщина Гриця Халимоненка набуває особливої ваги. 

Було також наголошено, що Гриць Іванович – це постать, яка поєднала в собі вченого, мислителя, патріота та засновника наукової школи. Його спадщина залишається актуальною, має вагоме значення для розвитку української науки та є джерелом натхнення для нових поколінь дослідників. 

У час, коли Україна виборює свою незалежність не лише на полі бою проти російської агресії, а й у сфері культури та науки, звернення до спадщини таких учених є вкрай важливим і необхідним. 

Світла пам’ять Грицю Івановичу Халимоненку – людині великої душі, яка присвятила своє життя служінню українській науці та національній ідеї.

Щиро дякуэмо організаторам за запрошення! 

* Туранли Фергад. Людина з великою душею // Матеріали міжнародної наукової конференції «Від Шота Руставелі до Юнуса Емре», присвяченої пам’яті Гриця Халимоненка (26–27 листопада 2024 р.) / упоряд. д-ра іст. наук Я. В. Пилипчука. Київ–Вінниця: ТВОРИ, 2024. С. 131–135. 187 с. (укр., азерб., тур., пол., узб., англ. мовами).

Андрій Сошніков: Аніматор із Піднебесної: Андрій Дев’ятов та його «небополітична» іграшка

У специфічній екосистемі пострадянської думки існує особливий заповідник — світ «китаєзнавців у погонах». Найяскравішим експонатом тут, безумовно, є Андрій Петрович Дев’ятов. Дивлячись на нього, бачиш типового дідуся з радянського НДІ, який раптом вирішив, що він — перероджений Лао-цзи з мандатом полковника ГРУ.

Для розуміння феномену Дев’ятова потрібно усвідомити, що таке «радянський китаєць». Це не дослідник культури, а випускник ВІІЯ (Військового інституту іноземних мов), який звик дивитися на світ крізь проріз прицілу або, в кращому разі, крізь зведення спецслужб. Але Дев’ятов пішов далі простого перекладу ієрогліфів. Він зайнявся стилізацією.

Його «небополітика» — це, власне, «нескінченне оповідання» для бідних. Там, де російський філософ шукає коріння у Розанова та Достоєвського, Дев’ятов наводить тінь на тин за допомогою гексаграм та «космічних енергій». Це дуже характерний прийом: якщо не можеш пояснити, чому реальна політика тріщить по швах, залий усе густим соусом східної містики. Небо, як відомо, нот протесту не надсилає, а отже, на нього можна звалити будь-яку дурість.

Сама назва «небополітика» — це класичний радянський карго-культ. Політика — це завжди про гроші, гармати та зв’язки. У світі Дев’ятова — це «димова завіса» з пахощів. Коли суб’єкт не має реальних важелів впливу на курс юаня чи рішення Пекіна, він оголошує, що діє в «гармонії з космосом».

Інструментарій тут відповідний: змішати в одній склянці календар майя, китайський зодіак, «число звіра» та цикли Ротшильдів. Це спроба ворожити на кавовій гущі, використовуючи логарифмічну лінійку. Поки довірливий читач намагається обчислити, чому «рік чорного кролика» обіцяє велич, повз нього проносять ящики з реальними активами. Небополітика — ідеальний спосіб заплутування слідів для тих, хто не хоче помічати очевидного.

Найкумедніше в побудовах Дев’ятова — це роль, яку він пропонує РФ. Він наполегливо просуває ідею, що порятунок — у добровільному підпорядкуванні «Червоному Дракону». У його термінах це звучить красиво: Росія як «жіноче начало» (Інь) при «чоловічому началі» Китаї (Ян).

З погляду реальної історії, яку ми вивчаємо, це просто запрошення до капітуляції, упаковане в обгортку «сакрального шлюбу». Це поведінка приживалки, яка називає своє принизливе становище «духовним служінням господарю». Будь-який гімназист до 1917 р. розумів, що Китай — це величезна комунальна квартира, де управдом розмовляє англійською. Дев’ятов же пропонує заїхати в цю квартиру на правах меблів, видаючи це за вищу мудрість.

Навіщо цей балаган потрібен системі? Відповідь проста: для каналізації безумства. У будь-якому суспільстві є відсоток людей, схильних до конспірології. Якщо їх не очолить «полковник із таємним знанням», вони можуть почати ставити неприємні запитання про земні справи.

Дев’ятов виконує роль аніматора в пансіонаті для ветеранів спецслужб. Він розповідає їм казки про те, що їхнє життя мало великий сенс, визначений рухом зірок, тоді як справжні господарі життя в Лондоні чи Вашингтоні просто перевернули дошку. Небополітика — це геополітика для грибників: безпечно, красиво і абсолютно марно для реальності, але вкрай зручно для тих, хто продовжує грати у справжні шахи.