Валерий Колесник: Геополитика Христа, или Почему умирают империи

Империи умирают. Это утверждение уже стало трюизмом. Но вот, почему империи умирают? Эта тема всегда привлекала внимание и исследователей, и просто любопытных. Но в связи с агрессией России в Украине и в связи с теми негативными процессами, что происходят сейчас на РФ, эта тема в последнее время стала особенно обсуждаема. Развал российской экономики, застой в политической жизни, демографические проблемы, нравственная деградация общества – все это инициирует размышления о гибели еще одной из империй. Если для кого-то это составляет научный интерес или просто любопытство, то для Украины это вопрос ее будущего. Как это не печально выглядит (даже врагу не следует желать зла), но от того насколько РФ ослабеет зависит мирное восстановление Украины. Поэтому украинцы и задумываются о гибели империи. Многие же просто желают развала РФ.

За всю историю человечества на земном шаре было 216 империй (Википедия). Число возможно не точное. Пусть меньше. Пусть сотня, пусть несколько десятков, но и несколько десятков – это очень много. Несколько десятков империй, это не несколько десятков пар обуви, которые человек сносит за свою жизнь. И вот, все в прошлом. Попытки осознать причину гибели предпринимались – С. Хантингтон, Р. Коллинз, Фукуяма и много других имен. Они предлагают объяснения. Но есть один принципиальный вопрос, на который никто не дает ответа: “Почему умирают ВСЕ империи?”.

То, что умирают все империи, наводит на мысль, что есть некий закон. Есть или закон, или тенденция, но в силе закона. Если закон есть, то откуда он взялся? Это результат эволюции? Если да, то каким образом эта дама додумалась до такого? Не похоже. Кроме того, ведь эволюция предполагает, что нечто получается само собой. Получается само собой только надо, чтобы времени было побольше. То есть, эта тенденция или этот закон появился из ниоткуда, на пустом месте. В то, что такой закон получился сам собой остается только поверить. Но если уж верить, то лучше верить в нечто более логичное. Для этого открываем Библию.

Бог правит историей

Написано:
Иер.18:7 Иногда Я скажу о каком-либо народе и царстве, что искореню, сокрушу и погублю его;
Иер.18:8 но если народ этот, на который Я это изрек, обратится от своих злых дел, Я отлагаю то зло, которое помыслил сделать ему.
Иер.18:9 А иногда скажу о каком-либо народе и царстве, что устрою и утвержу его;
Иер.18:10 но если он будет делать злое пред очами Моими и не слушаться гласа Моего, Я отменю то добро, которым хотел облагодетельствовать его.

Отсюда следует, что история управляема. Управляема осмысленно. Отсюда следует, что именно Бог управляет историческими событиями. Нравится это кому-то или нет.

Принципы управления
Бог управляет в соответствии с некоторым принципом. Бог также показывает принципы, которыми Он руководствуется в Своем управлении. Принцип Его управления: “Праведность – это жизнь, грех – гибель”. То ли это касается человека, то ли это касается страны, государства, цивилизации.

Монголия будет писать на алфавите Ченгиз Хана!

Монголия объявила о планах восстановить использование традиционного алфавита к 2025 году, заменив кириллицу, принятую при советском оккупационном режиме "МНР".

По сообщению министерства образования, культуры, науки и спорта, будут приняты переходные меры для подготовки к «комплексному восстановлению» традиционного алфавита, который написан вертикальными линиями

Министерство приказало департаменту информационных и коммуникационных технологий принять традиционный монгольский язык в «электронной среде». Научным, литературным и государственным ЗАГСам было предложено создать систему монгольских имен

Движение "рейхсбюргеров" (Reichsbürger)

На 2020 г. на территории Германии проживало 12,6 тысяч т.н. «рейхсбюргеров», граждан несуществующей страны – «Германского рейха». Вначале эти бюргеры, отказывающиеся признавать ФРГ, платить налоги и штрафы, печатающие собственные «паспорта», «удостоверения» и «деньги», вызывали лишь улыбку и недоумение.

Это  «Движение граждан Германского рейха» зародилось еще в 80-е гг. ХХ в. на западе Германии, однако постепенно приобрело популярность и на востоке страны (бывшей ГДР). Они проводят встречи или же часами просиживают в интернете, рассуждая о том, «как хорошо жилось немцам» в период с 1871 по 1937 год: в период кайзеровской Германии, в первые годы Третьего рейха. Большая часть грезит о славных днях былого величия Германии. Среди их кумиров не только Гитлер и другие лидеры III Рейха Германии, но и кайзер Вильгельм, и канцлер Отто фон Бисмарк. Ностальгирующие по рейху немцы не признают существования ФРГ, ненавидят ЕС, канцлеров ФРГ, судебную и законодательную систему государства, которое, по их мнению, как и в послевоенное время, «оккупировано западными союзниками». 

Попутно они обрывают телефонные линии государственных ведомств звонками и исписывают форумы, критикуя беспощадность немецкой системы налогообложения. Большинство из них и вовсе отказываются платить налоги и оплачивать штрафы и коммунальные счета. Одни из них организовывают собственные «полицейские отряды», чтобы давать отпор стражам порядка и судебным приставам, пытающимся выселить их из жилищ за отказ оплачивать коммунальные счета и налоги. При этом, по данным немецких властей, некоторые рейхсбюргеры уже сумели внедриться в ряды полицейских и спецслужб.

 В настоящее время за «граждан рейха» взялись всерьез: министры внутренних дел 16 федеральных земель Германии запретили членам этого движения хранить и носить огнестрельное оружие. Разрешения, выданные ранее, будут аннулированы. В некоторых федеральных землях спецслужбы уже стали наблюдать за вооруженными «гражданами» несуществующей страны. «Все, кто считал рейхсбюргеров неопасным и хаотичным формированием, трагически заблуждались», – заявил глава социал-демократов в Бундестаге Томас Опперман. После «стрельбы в Георгенсгмюнде» истории о «гражданах» вымышленной страны не сходят с полос немецких газет. В СМИ постоянно появляются новости о нападениях рейхсбюргеров на полицейских, а также об обнаружении в их жилищах больших запасов оружия. Сообщается, что они планируют совершать атаки на евреев, беженцев и полицейских. Как пишет газета Kölner Stadtanzeiger, не исключено, что в ближайшее время за верными солдатами кайзера и фюрера установят официальный общефедеральный контроль.

В марте 2020 г. Германии на общефедеральном уровне впервые была запрещена одна из группировок движения «рейхсбюргеров». Сотрудники полиции провели обыски в квартирах ведущих членов группировки «Объединенные германские народы и племена» («Geeinte deutsche Völker und Stämme») и ее подразделения «Оснабрюкский рубеж» («Osnabrücker Landmark») в 10 федеральных землях. В заявлении германского МВД подчеркивается, что члены этой группировки «явно демонстрируют нетерпимость к демократии посредством расизма, антисемитизма и ревизионизма истории». Свое внимание эту группировка в последнее время сосредоточила на Берлине. Она, в частности, предпринимала попытки «взять под контроль» муниципальные органы в районе Целендорф и рьяно добивалась освобождения по УДО отрицателя Холокоста Хорста Малера (Horst Mahler).

Само движение рейхсбюргеров довольно хаотично и неструктурированно. У него нет своего лидера, однако нередко возникают люди, стремящиеся возглавить «Германский рейх».

У німецькому видавництві Jungeuropa Verlag вийшов друком німецький переклад «Націократії» Миколи Сціборського

У німецькому видавництві Jungeuropa Verlag вийшов друком німецький переклад «Націократії» Миколи Сціборського.

Викладаємо вступну статтю українською:

ВИНАХІДНИК НАЦІОКРАТИЧНОЇ ТЕОРІЇ,
ПІОНЕР НАЦІОКРАТИЧНОЇ ПРАКТИКИ

Теоретичний здобуток Миколи Сціборського довгий час знаходився поза межами уваги не тільки широких мас, а навіть спеціалістів. На те були причини виключно історичного характеру. Сціборський належав до фракції, що програла в міжфракційній боротьбі всередині націоналістичної організації, яка програла у міжнаціональному протистоянні. Тож не тільки на окупованій більшовиками Батьківщині, але навіть у емігрантських колах чи підпільних середовищах він довгий лишався просто невідомим. Між тим Націократія - теоретичний конструкт, розроблений цим українським підполковником, є не просто епохальною віхою в історії українського націоналізму, це – абсолютно незаслужено забутий державотворчий концепт світового рівня. Сціборським були не тільки критично (але при цьому абсолютно справедливо) оцінені існуючі на той час суспільно-політичні концепції – демократія, соціалізм, комунізм, фашизм та диктатура, але й показана конструктивна альтернатива їм. І саме цією альтернативою були закладені ідейні підвалини потужного розвитку націоналістичного руху в сучасній нам з вами Україні, а в майбутньому, сподіваюся, і у всій Європі.

***

Микола Орестович Сціборський народився 28 березня 1898 року в українській шляхетській родині. У 1915 році прямо зі шкільної лави добровольцем пішов на фронт. Імператорській армії критично не вистачало молодших офіцерів, тож здібного добровольця-дворянина майже одразу відправили до школи прапорщиків, яку він успішно закінчив 1 січня 1916 року. Фронти 1-ї світової війни молодий офіцер пройшов у лавах гренадерського полку. За 2 роки війни Сціборський двічі був поранений, отримав 4 орденські нагороди, серед яких і Георгіївський хрест – нагороду для нижчих чинів, що присвоювалася виключно за особисту хоробрість, проявлену у боях з ворогом. У листопаді 1917 року під час німецької газової атаки Сціборський (вже у званні поручика) отримує серйозні ураження. Зі шпиталю його виписують інвалідом, констатуючи 50% втрату працездатності.

Алина Витухновская: "Некоректній" некролог

Умер Эдуард Лимонов. И я позволю себе "некорректный" некролог. К Лимонову много лет относились с уважительным пониманием, что бы он ни вытворял, ибо ценили его прошлые литературные заслуги. Однако, литературный талант — не есть бонус, который отправляет вас прямиком в культурно-исторический рай. Скорее, талант — это отягчающее обстоятельство.

Пока Лимонов был политическим маргиналом-провокатором, его леваческая глупость, его "Сталин-Берия-ГУЛАГ", "Россия — все, остальное — ничто!", все эти подростковые прыщавые кричалки и страшилки воспринимались как постмодернистские игры.

Когда же идеология НБП стала основой путинской государственной идеологии, пропитанной нищетой россиян и кровью пассионариев "русского мира", когда стало очевидно, что проект НБП, впрочем как и "проект Лимонов" — есть не более, чем оперативная разработка для внедрения агентуры в молодежную среду и распространения реваншистских, милитаристских идей, никаких благоглупых иллюзий о пресловутой лимоновской "гениальности" ни у кого из здравомыслящих людей не осталось.

Я не моралист, особенно в том, что касается философии, искусства и литературы. Но как гражданин и политик, я моралист. Я считаю, что ущерб, нанесенный России Лимоновым и ему подобными "идеологами" огромен. И последствия его еще долго будут аукаться новым поколениям, заложникам преступной политики нынешней власти.

Ігор Каганець: Арійське вітання поліпшує імунітет, підвищує зарплату, захищає від коронавірусу

У ситуації паніки, роздутої навколо сезонного вірусу, люди почали згадувати свої традиційні вітання. Позитивний приклад подають лідери держав. Так, президент Туреччини Ердоган в ході недавнього візиту в Брюссель застосував жест «ейваллах», що полягає в  прикладанні правої руки до грудей. Іншим більше подобається жест «намасте» – його використовують жителі Індії, поєднуючи долоні перед собою. Також вітаються доторканням ліктями або ногами, простим кивком голови… Кількість варіантів зростає.

Проте найкращим є арійське вітання «Радіймо!», яке традиційно супроводжується піднятою правою рукою з відкритою долонею, що символізує щирість і добрі наміри. Його ще називають «римським салютом», а в США воно з кінця 19 століття було офіційним і називалось «салют Белламі».

Словами «Радіймо!» віталися Ісус і апостоли, тому це традиційне аріянське релігійне вітання.

Перевага цього вітання в тому, що воно природне, адже коли ми хочемо привернути до себе увагу, то просто підіймаємо праву руку, а заклик «Радіймо!» негайно налаштовує на добрий лад, розчиняє страхи, підносить на вищий енергетичний рівень, притягує удачу. 

Вітання «Радіймо!» можна здійснювати самим лише підняттям руки. Безмовний жест «Радіймо!» застосовуємо тоді, коли

- занадто велика відстань для словесного вшанування;
- необхідна тиша під час сну немовляти, хворого;
- для збереження потаємності під час полювання, бойових дій, варти;
- коли ротова порожнина зайнята їжею;
- коли втомлений і нема бажання говорити.

Жест «Радіймо!» посилює кровообіг, а тому автоматично підвищує імунітет і допомагає організму правильно засвоїти генетичну інформацію, запропоновану вірусом.

Словесний заклик «Радіймо!» є позитивною формою заклику «Не біймося!». Страх перед життям оснований на деформованому світогляді, згідно з яким ми живемо у світі, вороже налаштованому до людини; ця людина слабка,  вразлива і зіпсована; якщо людей залишити без таблеток і вакцинацій, вони вимруть; якщо людей звільнити від тиранії, вони повбивають одне одного. Проте це нахабна брехня і наклеп.

Костянтин Рахно, Максим Жих: Втрачати друзів так і не звикаєш

Сьогодні, (16.03. 2020) в Уфі пішов у Вирій Лев Рудольфович Прозоров (Озар Ворон) - уродженець Іжевська, талановитий російський письменник, історик, автор численних науково-популярних книг і наукових статей, знакова постать язичницького відродження. Друг України й українців.

Писати про це боляче. Йому було лише 47 років. Він був дуже доброю людиною і все брав близько до серця. Кажуть, що добрі серця є слабшими за злі. У його великому доброму серці знаходилося місце і для друзів-однодумців, і для слов"янської минувшини, і для рідної йому Київської Русі, і для всього живого. Він любив життя і завжди виступав за право на нього - для людей, для тварин, для зеленого світу. Він був чутливим до тих тонких матерій, які сповнюють наше життя надприродними силами. Дуже любив свого маленького синочка Бажена, якого гордо звав "спадкоємцем".

Озар завжди був "нестадним", нестандартним, він не вмів підлаштовуватися під моди, тренди, бажання натовпу, комусь годити. Релігія була для нього не примхою й не самовихвалянням, а способом жити та пізнавати світ. Йти шляхом Святослава Завойовника. Цьому він учив інших.

Як письменник, він тонко відчував слово, влучно володів ним, мав унікальний дар бачити події очима своїх дійових осіб, говорити їхніми словами, вжившись у них. Це був непростий, часом важкий досвід. Міг написати болючий, пронизливий роман, оповідання у стилі Буличова та Шеклі, а міг, пригадавши дорогі мені і йому 90-ті, придумати дотепний, легкий і пустотливий фанфік про діснеєвських героїв.

Був спостережливим літературознавцем, який цінував, зокрема, українську школу історичного роману, висловлював цікаві думки про російську фантастику.

Як науковець, він часом занадто щедро кидав ідеї та спостереження у вигляді маленьких заміток на загальний огляд. Я йому казав, що кожну з них слід розвинути в статтю, часом він так і робив. Він закінчив магістратуру і готувався до аспірантури та захисту кандидатської дисертації - омріяної, вистражданої, після якої б заціпило роти недоброзичливцям, що значно поступалися йому інтелектом, честю й гідністю.

Софія Дніпровська: Що таке рабство і як його позбутися

Головна відмінність між рабом і вільною людиною - не в ставленні до свободи (не так уже ті раби люблять своє ярмо і налигач, як дехто вважає), а в ставленні до ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

Раб - це людина, яка не здатна самостійно визначати міру своєї персональної відповідальності, бо не має навичок самостійного планування свого життя і трудової діяльності. Як наслідок - суб'єкт не здатен розрізняти суб'єктивні і об'єктивні аспекти буття і бачити межу між тим, що лежить у сфері його компетенції і за що він несе відповідальність і тим, що не є предметом його вибору і за що він відповідальності не несе.

Тому для рабів типові 2 стратегії поведінки. Бундючні раби скидають із себе будь-яку відповідальність за свої дії і свій вибір (і з виряченими очима доводять, що в штани їм наклав якийсь барига). Сумирні раби приймають на себе всю вину світу (і покірно бубонять, що нам ніхто не доктор і ніхто нічого не винен).

Тому навіть зірвавшись з ланця, раб не може діяти конструктивно і потинявшись і побейкавшись деякий час без наглядача з батогом, знову вертається в стійло, що й породжує міф "втечі від свободи", хоча насправді тікають не від свободи, а від відповідальності.

Вичавлювати з себе раба означає вчитися приймати відповідальні рішення. А атрофовані навички відповідальної поведінки ніколи не відновлюються в один момент.

У країнах Західної Європи перехід від залежного до вільного стану завжди відбувався поступово. Спочатку рабів садили на землю, відпускали на заробки, давали вести якісь бізнеси - і в рабського стану, через покоління починали формуватися і закріплюватися навички самостійного буття.

Те саме з демонтажем кріпацтва. Комутація ренти, викуп селян на волю, звільнення сервів у королівських доменах - трансформація від безправного серва до вільного й самодостатнього селянина-парцелярія тривала віками. І колективна свідомість встигала адаптуватися до нових реалій.

Так само поступово відбувалася й трансформація від абсолютизму до ліберальної демократії.

Там же, де залежні категорії населення звільнялися одним махом (як на Півдні США чи в Російській Імперії), там виникали величезні проблеми з адаптацією.

Україні в цьому плані ніколи не везло. Збита з генерального європейського шляху монгольською навалою, польсько-литовською та московською окупацією, вона постійно потрапляла в хибну колію травматичних змін суспільно-політичного укладу, що постійно заводила її в тупик, бо колективна свідомість не встигала адаптуватися до нових реалій.

Демократизація СССР, яка й породила оцю нашу посттоталітарну "демократію",
була саме такою травматичною зміною, яка не тільки не сприяла формуванню громадянського суспільства, а створювала перешкоди для його становлення. Мільйони вчорашніх рабів, які не мали ніяких прав і ніякої власності, раптом отримали увесь набір прав і свобод. Надання прав і свобод суб'єктам, не здатним робити відповідальний вибір, веде до їхнього катастрофічного розбещення. А нема нічого страшнішого, ніж розбещений раб.

І те, що ми зараз маємо внаслідок чергового "свята демократії", що плавно перейшло в дику й розгнуздану вакханалію, - це вже гранична стадія розбещеня.

Похмілля буде тяжким і потребуватиме реанімаційних заходів.

І довгого реабілітаційного періоду. Інакше наступна вакханалія закінчиться моргом.

Сергій Чаплигін: Сутність революції

Кажуть, що кожна революція, як Сатурн, поїдає своїх дітей. В нашому ж випадку - дітки самі потихеньку з'їдають революцію, як це вже було в 1991, 2004 та 2014 роках.

Сутність будь-якої революції завжди була спрямована не на окремі політичні чи економічні реформи, а на, радикальний в дії та стислий в часі, демонтаж всієї політичної системи та принциповий перерозподіл функцій між державою та суспільством.

А те, що сьогодні відбувається в Україні - часткове оновлення бюрократії і депутатського корпусу через позачергові вибори (тих кого революція насправді мала б усунути з політичної арени), насправді є банальною контрреволюцією.

Помилка полягає в тому, що будь-які соціально-економічні зміни не можуть бути здійснені в рамках встановлених режимом правил, як би він їх не називав, - бо в них він життєво зацікавлений. Всі основні дії завжди мають проходити поза рамками цих правил.

Бо демонтаж «старої» політичної системи і заміна особового складу влади завжди відбуваються за класичними "законами" революції - "знизу" - від громадян.

І в цьому плані завжди важливим є явочні дії, що здійснюються без жодних санкцій влади і які є природнім правом громадян. В нашому випадку - ліквідація узурпації прав державного суверена різного роду олігархічно-номенклатурними корпораціями. Де б вони не перебували - при владі чи в опозиції. Бо єдиним законним сувереном України є Український Народ.

Не будемо тут обговорювати моральних проблем збройної боротьби, до якої вдавалися громадяни європейських держав в боротьбі за свої права та свободи, і про які нам сьогодні говорять , як про взірець цивілізованості. Це вже інша тема для дискусії.

Владимир Гарматюк: Что о поправках в Конституцию говорит осёл Ходжи Насреддина

Однажды султан созвал своих высших партийных вельмож на государственный Совет и говорит им: «Двадцать лет вы сидите в моей законодательной палате, я плачу вам оклады министров, содержу ваши партии за счет казны, а в моём царстве постоянный кризис.
Вы неблагодарные за всё время не смогли придумать ни одного хорошего закона. Бездельники!
Нет от вас пользы ни на одну самую мелкую медную монету. Поэтому я решил внести поправки в Конституцию о том, что половину мест в законодательной палате передам беспартийным. Может будет польза от беспартийных».

Весь день возмущенные законодательные партийные вельможи доказывали султану, что польза от них есть, но так и не смогли его убедить. Не найдя согласия, они решили узнать, как с этим вопросом в мире животных. Ведь не зря же люди говорят, что Природа-мать мудра.

Султан и вельможи знали, что Ходжи Насреддина умел разговаривать со своим ишаком. Поэтому решили пригласить их обоих во дворец и спросить, как всё устроено у животных в природе.

На другой день Ходжа пришел на государственный Совет вместе с ослом.

Султан ему и говорит.

- Молла! Мы в Верховном Совете не можем прийти к согласию. Партии говорят, что все места в законодательном собрании должны принадлежать партийным, а я говорю, что половину мест надо отдать беспартийным. Спроси своего ишака. – Как с этим со всем обстоят дела в стаде у ослов?

Ходжа наклонился и что-то прошептал на ухо животному.

В ответ осел затряс головой и начал кричать: «И - а, и - а, и - а»

- Что сказал твой ишак? – Спрашивает султан.

Jandos Temirgali: Коронавирус ускоряет цифровизацию!

Вирус отступит (по оценкам New York Times к началу 2021 года), но оставит глубокий след в мировой экономике.

Здесь я вижу как минимум три направления: массовая гигиена, продовольственное обеспечение и цифровые технологии.

Как диагностировать болезни удалённо? Как эффективно и быстро обезораживать большие массы людей и общественные места без ввода карантина? Как обеспечить население продуктами питания и товарами первой необходимости в условиях длительной изоляции?

Глобальные цифровые гиганты, такие как Facebook, Amazon и Google (последний создал целый компенсационный фонд для своих сотрудников), перестараивают стратегии с надеждой на изменяющуюся реальность. В условиях глобальных ограничений компании нащупывают эффективные модели построения работы дистанционно (кстати, Microsoft выпустил целый материал на данную тему).

Но я бы хотел остановиться на компании Zoom Video Conference, которая на этой неделе переживает свой звёздный час. Услуги видеозвонков моментально заменили встречи, и только за эту среду программное обеспечение Zoom скачали 343 тысячи раз! Глава компании Эрик Юан быстро разобрался в ситуации и начал предоставлять бесплатную подписку школам. Неудивительно, что акции компании с начала года выросли на 36%. И это только начало.

В новом посткорониальном мире человечество выстроит более эффективные высокотехнологичные коммуникации. И компании, которые станут драйверами начавшийся изменений, станут новыми гигантами, определяющими ход истории.

Ірина Різун: «Сакральне мистецтво» Олекси Новаківського

У вівторок, 14 березня 2017 року, о 16:00 в залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (Львів, вулиця Листопадового Чину, 7) відбудеться відкриття виставки творів Олекси Новаківського (до 145-річчя від дня народження) під назвою «Сакральне мистецтво».  Експозицію виставки складуть живописні та графічні роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького і приватних колекцій.

На експозиції виставки представлено живописні полотна й графічні композиції Олекси Новаківського (1872–1935) на релігійну тематику. Над сакральними сюжетами митець працював упродовж усього життя, але найбільше розвинув їх під час зрілої, символіко-експресивної, фази творчості. Цим творам притаманне загострене суб’єктивне світобачення, виражене через гіпертрофоване авторське «Я», а їхні ідеї висловлено за допомогою синтезу кольорів і ліній. Напругу переживань та емоцій митець передає через форму й знаки, перетворюючи конкретний художній образ на багатозначний символ — головний складовий елемент сакрального мистецтва.

Олекса Харлампійович Новаківський

Релігійна тематика у творах О. Новаківського майстерно переплітається із символічними сюжетами життя й часом залишається ніби на другому плані, що зовсім не применшує її значення, а, навпаки, вказує на значущість цього фундаментального чинника.

Олекса Новаківський. Начерк до однойменної поеми Т.Шевченка «Марія», 1914 р. Дошка, олія.

Особливе значення для формування творчих засад О. Новаківського мало давньоукраїнське та європейське сакральне мистецтво. Його перше знайомство з бароковим релігійним мистецтвом відбулося в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в рідному селі Ободівка на Поділлі. Пізніше він разом із художником П. Клименком працював над іконостасом у селі Кубанка поблизу Одеси. А під час навчання в Краківській академії мистецтв пізнав низку творів західноєвропейського мистецтва — від картин доби Відродження до робіт визначних майстрів кінця XIX — початку XX ст. Передусім ідеться про твори, які оглянув у Маріацькому костелі, каплиці Чесного Хреста на Вавелі, музеї князів Чорторийських. Це загальноєвропейське надбання розширило його мистецький кругозір, ознайомило з різноманітними проблемами й сформувало уявлення про розвиток малярської традиції у Європі. Та все ж найвагоміший вплив на О. Новаківського мало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким і духовно-культурною спадщиною Львова. Це стало поштовхом для розвитку творчого потенціалу митця та поглибило його зацікавлення можливостями сучасної творчої інтерпретації давньоукраїнської іконописної традиції.

Олекса Новаківський. Серце Ісуса. Кінець 1920 – початок 1930-х рр. Картон, олія.

У доробку О. Новаківського на сакральну тематику можна виділити такі основні типи творів: це власне ікони («Серце Ісуса», «Благовіщення», «Воскресіння», «Мати Милосердя»); алегоричні полотна з християнськими символами («Втрачені надії. Визволення», «Пробудження»); картини, у яких використана композиція, характерна для іконопису («Князь Ярослав Осмомисл», «Мистецтво»); зображення сакральних споруд — від ранніх невеликих етюдів-пейзажів («Костел в с. Могила», «Процесія в с. Водники», «Юр з городом») до символічних краєвидів («Церква Св. Юра у Львові при заході сонця», «Юр експресивний»); портрети з біблійною символікою та церковними спорудами на тлі («Портрет Олександра Барвінського», «Митрополит у чернечих ризах»).

Алексей Навальный: В России сегодня два героя – бурят и якутка

Оппозиционер и общественный деятель Алексей Навальный во время своего эфира прокомментировал решения региональных парламентов по Конституции РФ. По его словам, сегодня в России есть два героя – это бурят Вячеслав Мархаев и якутка Сулустаана Мыраан.

«Я хотел бы сказать про героев России. Сегодня реально героями России сегодня стали бурят и якутка. Проверил специально – не якутянка, а якутка. Бурят в Совете Федерации Мархаев оказался единственным, кто взял и проголосовал против этой дряни, а голосование в Совете Федерации – это важная вещь. Я очень горжусь тем, что поддержал Мархаева на выборах мэра [осенью 2019 года], хотя ни разу в его в жизни не видел. И депутат Заксобрания Якутии со сложным именем Сулустана Мыраан. Сегодня [12 марта] было голосование по этим поправкам. Она вышла и сказала, что президент не имеет право держать все ветви власти. После чего сказала, что голосование нелегитимно и в знак протеста сняла с себя полномочия депутата. Я аплодирую ей – нормальный честный человек! Эти люди – герои России и они не предали нас, своих избирателей».

Олег Однороженко: Русь – Україна: З історії виникнення та розвитку самоназв нашого народу

Однороженко О. Русь – Україна: З історії виникнення та розвитку
самоназв нашого народу // Український тиждень. – № 38 (151) за 19.09.2010)

Коли ми вдивляємося у минуле Вітчизни, то за своєрідний орієнтир у пошуках власних витоків нам слугують ті назви під якими виступають наші народ і країна, їхні мова та віра. Витворення самоназви не раз пов’язують з процесом усвідомлення народом своєї окремішності. Вона століттями є оборонним щитом від ворожих спроб позбавити народ свободи та самобутності.
У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживано найрізноманітніші назви – «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» та ін. Але не важко спостерегти, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком вироблені та усталені, самоназви свого народу і країни – «русини» («старожитний народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовувалися як в народній мові, так і в офіційних документах і літературі, й під якими нас знали, як у сусідніх, так і у віддалених країнах.

Ще у середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей з нашою самоназвою – «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».

Щодо походження слова «Русь» існує велика кількість гіпотез, більшість з яких виводить цю назву з іранського, скандинавського або слов’янського мовного середовища. Те саме можна сказати і щодо первісного значення даного слова, яким могли позначати як окреме плем’я чи надплемінну спільноту, так і певну соціальну групу (приміром, княжу дружину).

На сьогодні даний комплекс питань ще далекий від свого остаточного розв’язання.

Безсумнівним лишається інше – від того часу як назва «русь» набуває значення етноніму, а на його основі витворюється цілий комплекс термінів, що позначають країну («Русь», «Руська земля»), народ («русини»), його мову («руський язык») та ін., ця назва і пов’язаний з нею комплекс незмінно виступає для означення цілком конкретної території та народу, що її замешкував – середню Наддніпрянщину з головними містами Києвом, Черніговом і Переяславом та наддніпрянських слов’ян – в першу чергу полян («поляне, яже ныне зовомаю русь») та зв’язаних з ними політично сіверян та деревлян.

Владимир Емельянов: Именно литература доказывает нам, что нации существуют

Меня тут пытаются уверить, что наций не существует и это только особенности нашего мышления. И все книги пишутся только о самих авторах.

Спрашивается: кто и о ком написал эпос о Гильгамеше? Свои о своих. То есть, люди шумеро-аккадской нации.

Могли ли это написать египтяне? Нет. У них нет культа героев, потому что все решает фараон. Фараон и даст своему рабу следующую жизнь, если тот заслужит.

Могли ли народы Малой Азии? Тоже нет. У них цари после смерти обожествляются.

Иранцы? Ни в коем случае, у них все решает Бог-Творец.

Кроме того, никто из этих народов не поклонялся богам звездного неба.

Итог: эпос с таким содержанием мог бы написать только житель древней Месопотамии, причем только южной ее части, поскольку северные города не упоминаются.

Ровно то же самое спросите себя о Фаусте. Мог бы это написать испанец? Нет, он мог бы написать только Дон Кихота. А мог бы Диккенс написать Три мушкетера? И Вальтер Скотт не мог бы. А есть ли в английской литературе Обломов? И быть не может, потому что там все в движении и в извлечении прибылей.

Именно литература доказывает нам, что нации существуют. И в лучших произведениях литературы как форма, так и содержание образованы национальным началом.