МЕЗОЄВРАЗІЯ: ГІПЕРБОРЕЯ: АРАТТА: АРЙАНА: КІММЕРІЯ: СКІФІЯ: САРМАТІЯ: ВАНАХЕЙМ: ВЕНЕДІЯ: КУЯВІЯ-АРТАНІЯ-СКЛАВІЯ: РУСЬ: УКРАЇНА
"...Над рідним простором Карпати – Памір, Сліпуча і вічна, як слава, Напружена арка на цоколі гір – Ясніє Залізна Держава!" (Олег Ольжич)

Пошук на сайті / Site search

13.12.2020

Эвелина Ягубова: Кто такие эфталиты (белые гунны, хиониты)

Эфтали́ты или белые гунны (др.-греч. ’Εφθαλιται) — крупное племенное объединение раннего Средневековья (IV—VI века), создавшее обширное государство, в которое входили Согдиана и Бактрия (Средняя Азия), Афганистан и Гандхара (северная Индия). Большинство исследователей склонны видеть в них ираноязычный народ. Другие писали об их хуннском, гуннском, тюркском и монгольском происхождении. А. Д. Курбанов предполагал, что эфталиты были сообществом людей разного этнического происхождения, в котором были представлены европеоиды и монголоиды.

О гуннах-эфталитах, также называя их «белыми гуннами», писал Прокопий, тогда как другие, в том числе и более ранние авторы, такие как Аммиан Марцеллин, называют их гуннами-хионитами. Некоторые исследователи полагают, что у гуннов-хионитов произошла смена этнонима с «хиониты» на «эфталиты». Эфталиты, по одной из версий, представляли вторую волну иранских гуннов (то есть народов, называвшихся гуннами, но бывших в действительности иранского происхождения).

Со слов Феофана Византийца, Эфталан, царь эфталитов, от которого весь род имеет прозвание, победил Пероза и персов, которые потеряли торговые города и гавани, однако, вскоре их отняли тюрки Ашина. Со слов Приска Панийского Каспийское море и его порты находились у гуннов, в пределах их владений.

История 

В 457 году царь эфталитов Вахшунвар подчинил себе Чаганиан, Тохаристан и Бадахшан, занял Мерв и наложил тяжелую дань на Иран. Затем эфталиты заняли долину Кабула и Пенджаб, завоевали Карашар, Кучу, Кашгар и Хотан. Таким образом, они объединили в могучую единую державу территории Туркмении, Узбекистана, Таджикистана, Киргизии, Афганистана. Далее, в ходе своей экспансии на восток, они захватили северные части Индии и Пакистана (Кашмир и Пенджаб), войдя в контакт с индийским государством Гуптов, с 460 года совершив несколько походов против них, фактически уничтожив их государственность.

12.12.2020

Олег Карпюк: "Чоовік як еволюційна інновація?" Станіслава Комарека

Девід Раймер народився у 1965 році хлопчиком, проте через невдале обрізання у восьмимісячному віці втратив пеніс - за порадою лікарів його піддали гормональному лікуванню і почали виховувати як дівчинку. Попри тріумфальні заяви ЗМІ щодо культурного формування гендерної ідентичності, Девід, якому дали нове ім'я Бренда, дівчинкою не став - він продовжував обирати в якості іграшок машинки та рушниці і демонструвати чоловічу поведінку. Пізніше Девід пройшов зворотну гормональну терапію, однак, життя у нього не склалось і він покінчив життя самогубством. 

Гендер може й соціальний конструкт (наче буквально все і вся у цьому світі витвір якогось іншого походження), проте дитинчата макак чоловічої статі обирають собі іграшки на коліщатках, а самиці обирають плюшеві іграшки. Макаки, однак, розумніші за людей, оскільки у них немає нічого подібного до людського "Гендеру в деталях", котрий би просвітив, що їх спонтанний вибір в дитинстві зумовлений нав'язуваними клятим патріархатом нормами

Детальний огляд допубертатних дітей також не сподобається войовничим феменісткам і дегендератам: хлопці граються у більших та впорядкованіших ієрархічних групах, дівчатка ж радше парами; перші відпрацьовують домінантні, змагальні та войовничі типи поведінки, другі ж вправляються у соціальних ролях. Великих жіночих спільнот, особливо з ієрархічною структурою, в історії майже не було. Жінки не розводять голубів та не колекціонують жуків, проте це не викликає мітингів, протестів та петицій, на відміну від відсутності жінок-композиторів чи філософів. 

Результати пупілометрії (визначення реакції зіниць) чоловіків та жінок, яким демонстрували зображення милого немовляти показали, що розширенням зіниць реагує 98% всіх жінок та лише 5% чоловіків. Зіниці теж в соціальний конструкт запишемо? 

11.12.2020

Олег Карпюк: "Європа на роздоріжжі" Станіслава Комарека

Друга світова війна стала величезною травмою для Європи, і весь політичний розвиток після її завершення — один великий запобіжний захід проти повторення катастрофи такого типу. Після нацизму такі теми, як європейська культурна ідентичність чи її вкорінення у людському "субстраті", неможливо обговорювати інакше, як рішуче заперечивши. Дивовижно, але попри те, що на совісті Сталіна і Мао більше людських життів, їхні діяння не здаються широкому загалу такими демонічними. У Німеччині та поза нею роками точаться дискусії — видати чи не видати "Майн Кампф" Гітлера, хоча "Держава і революція" Леніна вільно друкується без коментарів про згубність комуністичних ідей. 

Європейське суспільство цілком можна назвати "суспільством без втрат", убезпеченість життя в якому неймовірно зросла. Неможливою — бодай через абсолютне неприйняття громадськістю — тепер була би не лише завойовницька війна; неможливо, принаймні у Європі, помислити і про війну оборонну. Показовою є заява данського контингенту про вихід з Афганістану, аргументована тим, що "дана діяльність є небезпечною для життя" — дещо неочікувано як для професійних військових і нагадує Швейкове "Не стріляйте, адже тут люди!". 

На відміну від інших культур, європейська культура зазнала небувалої ревізії релігійної традиції аж до самого її кореня. Релігія стала головним об'єктом нападок з боку просвітницького лібералізму ще з XVIII ст., причому римо-католицька церква з її сумішшю монолітності, архаїчності і організаційної та аргументаційної раціональності виявилася найліпшою мішенню. Лише децентралізованість ще більш мракобісного православ'я рятує його від такої нищівної критики. Загалом у Європі Нового часу будь-яка усталена традиція, і нерелігійна зокрема, так і просить, щоб її зламали. Кожен істеблішмент — по-своєму лицемірний, нудний і зациклений на менталітеті "хранителів та обранців". 

Влада держави поступово розклала інститут родини та поширила в західному суспільстві індивідуалізм. Вилучений з родинних зв'язків індивід стає дуже добре керованим і радо "дзьобає з долоні" у державної влади, нехай це і веде до ще більшої залежності. Величезна енергія, що у традиційному суспільстві інвестується у підтримання родинних і родових зв'язків та відповідні клопоти, вивільнюється на роботу і творчість, стає "паливом прогресу", неймовірно прискорює розвиток технологій та виробництва. Недаремно вся європейська література за останні 200 років присвячена опору традиційним порядкам, причому правда завжди на боці тих, хто чинить опір, а не тих, хто цих порядків тримається. Втім, від покоління до покоління це стає дедалі складніше, тому що старих звичаїв і порядків залишається дедалі менше.

Сучасна держава перетворює народ на отару, а громадян — на овець, яких бездоганно випасають, причому пастирський посох з рук церкви перебрала світська влада. Хоч ніхто цього спеціально не планує, піклувальна держава не дає громадянам стати дорослими і взяти на себе відповідальність. Активні індивіди повсякчас стикаються з тим фактом, що піклувально-наглядовий апарат налаштований на "найповільніших" членів суспільства в рамках уявлення про рівність усіх громадян як однаковість. Будь-яка самостійна людина обтяжує гіпертрофовану державу, і та намагається чимшвидше "повернути її в русло", змусити "бути такою, як усі". Ніл Постман у передмові до книги "Розважаємося до смерті" ще в 1984 році писав, що в наш час значно більшою мірою втілена візія "Прекрасного нового світу" Гакслі, ніж "1984" Орвелла. Не потрібно забороняти доступ до інформації — правда сама потоне в морі банальностей і нісенітниць. Не потрібно знищувати книжки, тому що мало в кого буде мотивація читати щось складне. 

10.12.2020

Назіп Хамітов, Сергій Пирожков: Цивілізаційна суб'єктність України

Друзі й колеги!

Маю надію, що вам буде цікавою книга «ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СУБ’ЄКТНІСТЬ УКРАЇНИ: від потенцій до нового світогляду і буття людини», яку ми написали у співавторстві з академіком НАН України С.І. Пирожковим (К.: Наукова думка, 2020. 255 с.). В книзі сконцентрований досвід нашої співтворчої праці за останні п’ять років. 

Пропоную коротку анотацію: 

Здійснено осмислення цивілізаційної суб’єктності України — такого стану розвитку, коли наша країна сама обирає проєкт розвитку, ідентичність і партнерів. Ставиться і вирішується проблема ефективної методології осягнення країни як суб’єкта історії та геополітики, яка дозволяє зрозуміти її реальні можливості у створенні гуманістичного цивілізаційного проєкту, який сприятиме гідній самореалізації людини. 

В книзі обґрунтовано необхідність формування нової системи безпеки в умовах гібридної війни, а також євроатлантичний вектор як каталізатор суб’єктності України,  проаналізована роль суспільної консолідації як засобу досягнення суб’єктності та осмислено світоглядний вимір суб’єктності. 

Це дало змогу визначити перспективи України як цивілізаційного суб’єкта у ХХI столітті.

Повний текст монографії - http://ivinas.gov.ua/uk/publikatsiji/novi-vydannia-instytutu/si-pyrozhkov-nv-khamitov-tsyvilizatsiina-subiektnist-ukrainy-vid-potentsii-do-novoho-svitohliadu-i-buttia-liudyny.html

09.12.2020

Костянтин Рахно: Традиція - це вміння й спроможність відтворювати певні значущі культурні коди, що позитивно оцінюються загалом

Закривається культовий журнал "Вокруг света", що видавався з 1861 року. Саме там читач уперше прочитав переклади Голдінга, Хайнлайна, Гарріссона, багатьох інших знаменитих авторів. Там друкувалося не так вже й мало цікавих статей про Україну, зокрема саме в цьому журналі відомий дослідник старовини Олександр Знойко оприлюднив свої гіпотези про острів Русі.

З приміщення в нікуди викидається інший відомий журнал - "Знание - сила", що видавався з 1926 року. Саме там можна було прочитати пізнавальні статті про кельтів, давніх аріїв, скіфів тощо.

Так от, СРСР 2.0 (незалежно від оцінки самої цієї ідеї) - це не лише всі колишні республіки разом. Це, перш за все, вміння й спроможність відтворювати певні значущі культурні коди, що позитивно оцінюються загалом. 

Хамаркання основної ідеї "Иронии судьбы" у нібито продовженні. Знущання над "Вам и не снилось" у буцімто продовженні. Нездатність зняти продовження "Простоквашина" за творами Едуарда Успенського і зі впізнаваними героями оригінального мультфільму, яких у старі часи тиражували на листівках, календариках, лінійках. Невміння намалювати мультфільм "День рождения Алисы" повністю в стилі "Тайны третьей планеты".  Тепер ось закриття знакових журналів, які для багатьох були символами того часу.

Саме тому СРСР 2.0 ніколи не вийде, й це очевидно.

З іншого боку, зловтішатися теж не вийде, бо в Україні знищено більшість періодичних видань 1980-1990-х років, з "Барвінка" починаючи, а оскільки влада у нас нечитаюча, то відроджувати вона точно нічого не буде. Тому у нас теж існує культурний розрив, який дедалі сильніше деструктивно впливає на наше життя.

07.12.2020

Микола Бандрівський: Поділля у складі Османської імперії

З яких причин значні частини сьогоднішніх Тернопільської, Чернівецької і Хмельницької областей, майже три десятиліття, перебували у складі османської Туреччини..?

 Сьогодні Туреччина щораз більше нарощує свою військову могутність і вже невідомо: буде вона (Туреччина) для України другом, чи ворогом...

Дехто з нас вже призабув, що триста років тому, гетьман Дорошенко переконав османського султана Мегмеда ІV утворити потужний військово-політичний союз проти Московії і Польщі, і взяти Україну під свій протекторат. Згідно з цим Договором, який був ухвалений на Корсунській Раді 1669 року, Україна зберігала повну автономію, право вільного вибору гетьмана, була повністю звільнена від данини і отримувала, від турків, військову допомогу для з"єднання усіх українських земель в єдину державу під владою Війська Запорозького.

Спільна реалізація цього важливого мегапроекту, розпочалася  вже через три роки, коли дві об"єднані: українська і турецька армії, під особистим проводом своїх очільників - правобережного гетьмана Петра Дорошенка і османського султана Мегмеда ІV, рушили на Поділля, громлячи, один за одним, польські гарнізони у тутешніх фортецях.

Впродовж тижня боїв, в серпні 1672 року, впав Кам"янець-Подільський та прилегла округа, а вже 2 вересня султан Мегмед ІV здійснив п"ятничний намаз у колишньому кафедральному соборі Кам"янця.

Замість ліквідованого "Подільського воєводства" Речі Посполитої, було утворено Подільський ейялет (пашалик) на чолі з Галіль-пашою, який зайняв посаду бейлербея, тобто, губернатора. А ще через вісім років до цього еялету була приєднана Чортківська округа на Тернопільщині, а сам Чортків став осідком османського паші.

У тому всьому, є кілька речей, на які хотів би окремо звернути увагу:

По-перше, турецька адміністрація і її військо, поводилося досить пристойно і коректно з українцями Поділля: ніхто нікого не грабував і не палив, новоприбулі мусульманські чиновники лояльно ставилися до  Православної Церкви, а турецькі яничари здійснювали охорону краю (!) від татарських набігів;

По-друге, для всіх тутешніх українців була скасована панщина. На території утвореного пашалику, станом на 1681 рік, проживало близько 40 тисяч мешканців, а у самому Кам"янці-Подільському було 280 українських родин, які повністю зберегли своє колишнє самоуправління. Крім того, константинопольський Патріарх призначив для українського населення Подільського пашалика, православного єпископа;

І, по-третє (хоча це й малосуттєве): перші кав"ярні в Кам"янці-Подільському відкрилися на два роки раніше, аніж у Відні і у Львові (так, станом на 1681 рік у згаданому Кам"янці вже працювало вісім кав"ярень).

... Сьогодні, мандруючи Подільськими Товтрами, петляючи поміж ярами і байраками Борщівщини, Чортківщини та Заліщанщини, що на самому півдні Тернопільщини, то тут, то там натрапляєш на, до половини вгрузлі у землю, надмогильні вапнякові плити з напівстертими арабськими написами. Оце вони і є - німі, вже, свідки того 27-літнього періоду, коли почав було, реалізовуватися сильний і перспективний союз козацької шаблі і турецького ятагана...

06.12.2020

Владимир Емельянов: История Фроянова - это история деревни, которую "не удалось вывести из девушки"

Умер историк Игорь Фроянов. 

Меня всегда удивляла глубокая провинциальность его мышления. Как можно быть таким дремучим человеком, если ты окончил Ленинградский университет? Потом я узнал, что Фроянов никогда и не учился на том факультете, деканом которого был почти 20 лет. Он выпускник Ставропольского пединститута. Поступил в аспирантуру к Мавродину и уже через 3 года защитил кандидатскую. Как тогда учили в аспирантуре - понятно. Никак. Лекций на регулярной основе не было. Главное было сдать марксизм-ленинизм. Фроянов - это не человек петербургской культуры. 

Его взгляды это мировоззрение самого темного казачества, которое винило во всех своих бедах евреев. К несчастью, это казацкое мировоззрение проникло и в научные работы Фроянова. 

Его теория древнерусской домонгольской истории как дофеодального союза языческих городов-государств, руководимых общинными собраниями, вызывает недоумение историка древней Месопотамии: ведь Фроянов описывает строй шумерских городов. Неужели нет никакой разницы между шумерской бронзовой историей и средневековой историей восточных славян? 

А его оправдание опричнины Грозного, которая якобы должна была защитить Русь от сторонников коллективного Запада и "ереси жидовствующих", находится очень далеко от исторической истины, поскольку при объяснении явления далекой религиозной культуры автор применяет идеологические клише 20 века. 

Что останется от Фроянова - сказать трудно. Если говорить о науке истории, то его исследование зависимого населения древней Руси, всех этих смердов и холопов, основано на глубоком знании источников. 

Ну, и в истории русского национализма место ему точно обеспечено. 

Полуразрушенный им исторический факультет только лет десять назад стал оправляться от тяжелого фрояновского наследия и вряд ли будет благодарен ему в будущем. 

К сожалению, история Фроянова - это история деревни, которую "не удалось вывести из девушки".

P.S. Зря я думал, что книга Фроянова о рабстве и данничестве в древней Руси хороша. Она просто ужасна. Это кандидатская, дополненная новой, крайне тенденциозной литературой, и выпущенная в 1996 году. Но ее основа сделана в начале 1960-х годов. 

Екатерина Амеян: Поздравляем с праздником айда Шешамс!

Дорогие друзья, всех поздравляем с праздником айда Шешамс!

К сожалению данный праздник в связи с историческим и географическим положением "советских" езидов был многими забыт, но при этом и среди "советских" езидов наиболее почитаемым является данный архангел Шешамс.

Езиды всего мира отмечают три праздника подряд в декабре, каждую неделю. 1) первую неделю отмечается праздник в честь Шешамса (Шамса). Шешамс это один из семи архангелов Бога в езидской религии Шарфадин. Образ Шешамса - это солнце, так как некто не видел архангелов, езиды для них используют образы, образ Шамса - это солнце.

Вторую неделю после праздника Шешамса, езиды отмечают праздник Ходане Мале, этот праздник в честь ангела хранителя семьи.

В третью неделю уже после праздника Ходане Мале, езиды отмечают самый главный свой праздник-  айда Эзид, в данный праздник пост обязателен (фярз) так как данный праздник посвящен езидской религии.

Как мы выше писали к сожалению не все "советские" езиды сохранили все три праздника в декабре, в связи с географическим и историческим положением. Советские езиды все отмечают только третий праздник в этом месяце  -это Айда Эзид. Но есть некоторые семьи "советских" езидов которые сохранили все три праздника.

Мы надеемся, что в будущем "советские" езиды как и все езиды мира будут отмечать все свои праздники.

05.12.2020

Михаэль Шрайбман (Израиль): Ближневосточная мозаика народов и ситуация Армении

После того, как армянский национализм проиграл войну, стала очевидна его бесперспективность. Турция Эрдогана - весьма агрессивное государство, Азербайджан - диктатура. Но именно эти страны окружают крошечную Армению. И для того, чтобы существовать, армянам придется интегрироваться в тюркский мир и жить в  мире с турками. Учиться находить общий язык с турецкими и азербайджанскими соседями, с обычными людьми. Перестать противопоставлять себя этому огромному тюркоязычному миру. Наконец, вспомнить, что армяне - такая же часть великой мозаики ближневосточных народов, как турки, персы, азербайджанцы, курды, арабы, евреи. И никакого иного выхода, кроме сотрудничества, нет и не будет. 

Это, впрочем, относится ко всем. Попытки турецкого государства игнорировать курдский вопрос, в то время, как курды составляют четверть населения страны и их рождаемость выше, чем у турок, попытки иранского государства игнорировать наличие в стране огромных общин азербайджанцев, курдов, белуджей и арабов столь же бесперспективны (Иран хотя бы вводит сегодня азербайджанский язык в школах). Как и попытки Израиля  игнорировать палестинский вопрос... Национальное унифицированное государство на Ближнем Востоке - всегда катастрофа. И если не будут найдены  новые решения, в духе автономии регионов, эти страны просто разорвет этническое, региональное и межконфессиональное противостояние, как случилось с Ливаном и Сирией. 

Но положение крошечной Армении, окруженной мощными тюркскими мусульманскими государствами, даже не имеющей общей границы с Россией, которая ее поддерживает, еще хуже. Это имманентная геополитическая катастрофа. Война в Нагорном Карабахе показала, что  само существование Армении проблематично. Если бы Россия не поставила свои войска на границах страны, Армения была бы разрезана пополам комбинированным ударом турецкой и азербайджанской армий из Карабаха и Нахечевани. В этом случае Армения сжалась бы до Еревана и его окрестностей, став негласно турецким протекторатом.  Да, войска РФ, от которых теперь зависит само существование армянского государства, этого не позволили. Но что произойдет, если Россия ослабеет? Или если Иран, через который осуществляется снабжение Армении российскими оружием и боеприпасами, закроет свою границу с этой страной под давлением внутренних азербайджанских выступлений или благодаря соглашению с Турцией, с которой эта страна сближалась в последние годы? Что, если Грузия, вовлеченная в конфликт с Россией, станет сближаться с Турцией? Все эти вопросы неизбежно возникают...

04.12.2020

190 гадоў таму пачалося Паўстанне 1830-1831 гадоў

 

190 гадоў таму пачалося Паўстанне 1830-1831 гадоў. 

Яго яшчэ называюць "Лістападаўскім паўстаннем"

На Літве-Беларусі паўстаннем кіравала Эмілія Плятэр. Маладая дзяўчына з шляхты камандавала войскам сялян была патрыёткай Вялікага Княства і абагаўляла свайго папярэдніка Тадэвуша Касцюшку.

У паўстанні прымалі ўдзел лепшыя людзі краю, як Напалеон Орда, Ігнат Дамейка, Тадэвуш Тышкевіч і іншыя.

01.12.2020

Віктор Орбан: «Європа не повинна піддаватися мережі Сороса» (відповідь на статтю Джорджа Сороса).

25 листопада 2020 року на ресурсі прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана з'явилася його стаття, в якій він відповідає на статтю міжнародного фінансиста Джорджа Сороса, яка стосується Угорщини та Польщі від 18 листопада 2020 року на ресурсі Project Syndicate.

Прес-служба угорського прем'єр-міністра стверджує, що Орбан двічі звертався на ресурс, на якому була опублікована стаття Сороса, з тим щоб там була опублікована його відповідь. Але редактори Project Syndicate не відповіли на прохання Віктора Орбана.

Орбан обґрунтовує опір Угорщини і Польщі спробам Євросоюзу встановити принцип субсидіарності за «гарну поведінку» держави-члена.

Даємо повний переклад тексту цієї статті

***

Багато хто вважає, що прем'єр-міністр країни не повинен вступати в суперечку з Джорджем Соросом. Їх міркування зводяться до того, що Сорос - це економічний злочинець, тому що він заробив свої гроші на спекуляціях, що руйнували життя мільйонів людей, і навіть шантажуючи цілі національні економіки. Точно так, як уряди не повинні вести переговори з терористами, кажуть вони, прем'єр-міністри також не повинні вести дебати з економічними злочинцями.

Однак тепер я змушений це зробити, тому що в статті, опублікованій на веб-сайті Project Syndicate 18 листопада, спекулянт і мільярдер угорського походження Джордж Сорос надав відкриті команди лідерам Європейського союзу. У своїй статті він доручає їм суворо покарати ті держави-члени, які не хочуть стати частиною об'єднаної Європейської імперії під прапором глобального «Відкритого суспільства».

Протягом всієї історії сила Європи завжди виходила від її народів. Європейські народи, хоча і різного походження, були пов'язані спільним корінням нашої віри. Основою наших спільнот була європейська модель сім'ї, заснована на християнських традиціях. Саме християнська свобода забезпечувала свободу думки і культури, творила сприятливу конкуренцію між народами континенту. Ця чудова суміш контрастів зробила Європу провідним світовим континентом впродовж століть історії.

Всі спроби об'єднати Європу під егідою імперій зазнавали невдач. Таким чином, історичний досвід говорить нам, що Європа знову стане великою, якщо її народи знову стануть великими і будуть чинити опір всім формам імперських амбіцій.

Великі сили знову рухаються до знищення народів Європи і об'єднання континенту під егідою глобальної імперії. Мережа Сороса, яка поєдналася з бюрократією Європи та її політичною елітою, протягом багатьох років працювала над тим, щоб зробити Європу континентом іммігрантів. На сьогодні мережа Сороса, яка просуває глобальне «Відкрите суспільство» та прагне скасувати національні структури, є найбільшою загрозою, з якою стикаються держави Європейського союзу. Цілі мережі Сороса  очевидні: створення поліетнічних мультикультурних «відкритих суспільств» шляхом прискорення міграції та демонтажу національного процесу прийняття рішень, віддаючи його в руки глобальної еліти.

Володимир Єшкілєв: Блиск і жебротність репутацій

Колись, за доби традиційного світу, репутації базувалися переважно на походженні. Тоді питали не “Хто ти?”, а “Чий ти?” та уважно читали письмові рекомендації ясновельможних панів та всечесних отців. І навіть значні особисті досягнення часто-густо множилися на нуль, якщо особа була з простаків, “не тієї” віри чи належала до якоїсь упослідженої громади.

Лише Модерн перевів оцінні маркери суспільства з походження на особисті якості, на харизму та персональну кар’єру. У Східній Європі репутаційна революція стартувала століття тому чи й пізніше.

Тобто за історичними мірками – практично учора. Тож у тих наших загумінках, куди ще не ступали ні нога Модерну, ні копито Постмодерну, людину і досі розглядають у прив’язці до роду-племені, враховуючи реальні або фантастичні “діяння прад
ідів” та пильно вдивляючись у форму черепа й відтінок шкіри.

До речі, згаданий Постмодерн особливо й не претендував на власне бачення репутації. Постмодерністам здебільшого йшлося про цитати. Себто аби зрозуміти, хто перед тобою, треба було почути, кого він (вона) цитує. У 90-х, бувало, згадаєш якусь смачну фразу з Борхеса, Біой Касареса або Гессе – і ти вже свій у вельми пристойній тусовці. А той, хто здобувався на цитування Батая і Де Льоза, почував себе ледь не королем дискурсу, зверхньо поглядаючи на профанів, не здатних підтримати поважної розмови.

Усе змінилося тоді, коли світова гегемонія постмодерністської настанови стала занепадати, й цілий світ під пісні Біллі Айліш рішуче рушив (чи то сповз?) до нині чинної Епохи Розривів. Тобто до Гіпермодерну.

Репутаційна сфера чи не першою відчула “розриви називання” та “розриви розуміння”, притаманні цьому дискурсові. З одного боку, кочова настанова Гіпермодерну нібито не передбачає якоїсь специфічної уваги до репутацій, котрі – воленс-ноленс – також стають “кочовими” й “фінально необов’язковими”. Скажімо, на біографічному базисі зі специфічним ароматом можна, за бажання, будувати світлу політичну репутацію. Що, між іншим, й підтвердили останні вибори. Збулося давнє поліське пророцтво “Чим далі в ліс, тим товщі партизани”.

30.11.2020

Эль Мюрид (Анатолий Несмиян): Человечество стоит при Переходе из находящейся в кризисе индустриальной фазы развития Мир-Системы

... Прошедший вебинар был посвящен теме происходящего у нас перед глазами глобального фазового перехода, поэтому я попробую остановиться буквально на одном вопросе, но наиболее, на мой взгляд, важном.

Мы столкнулись с ситуацией, которая никогда ранее не наблюдалась в человеческой истории. 

Текущая фаза развития — индустриальная — исчерпала свой базовый ресурс и вышла в состояние катастрофы, из которой всегда есть два устойчивых выхода: либо пройти фазовый барьер и перейти к следующей фазе развития, либо не пройти — и тогда придется возвращаться в предыдущую стадию. Остаться в нынешней невозможно: мировая экономика глобализирована, нам просто некуда «откочевывать» в географическом смысле.

Дело здесь вот в чем. У любой из известных нам трех фаз развития (архаичной, традиционной, индустриальной) есть четко выраженный ландшафтный базовый ресурс. 

Для архаики это — экологическая пирамида, в которую человек встроен, и в которой он имеет собственное место и пищевой ресурс. Кстати, достаточно большой, так как человек — это «абсолютный хищник». Исчерпав его, человек вынужден либо откочевывать на новое место, в котором есть пригодный для добычи пищевой ресурс (а значит, остаться в архаичной фазе развития), либо создать технологии новой фазы — перейти от охоты и собирательства к аграрному сельхозпроизводству и выращивать пищевой ресурс «на месте». Третий сценарий — вымереть, но его нет смысла рассматривать, так как это очевидный конец истории.

Аналогичный кризис наступает и для традиционной фазы, базовый ресурс которой — плодородная почва. Когда вся пригодная для обработки территория превращена в пастбища и поля, традиционная фаза входит в непреодолимый кризис, ей некуда развиваться в географическом смысле, а значит — она вынуждена делать выбор между деградацией и прорывом в следующую стадию. Деградация, понятно, означает катастрофическое сжатие численности населения, которое попросту не прокормится на технологиях предыдущей фазы.

У индустриальной фазы развития базовый ресурс — это инфраструктура, коммуникации. Проблема индустриальной фазы хорошо известна: в ходе ее развития возникает дивергенция производства и потребления — все формы капитала, включая человеческий, стремятся в мировые города, где капитализация максимальна. Все формы производства стремятся туда, где капитализация минимальна, где ключевые ресурсы минимальны по стоимости — в первую очередь, источники сырья и рабочей силы. При этом процесс, как всегда, обладает собственной внутренней динамикой — он всегда ускоряется с течением времени.

В отличие от традиционной (и тем более архаичной) фазы индустриальная экономика глобальна — кризис наступает тогда, когда индустриальная фаза «захватит» весь коммуникационно доступный мир. В архаичной фазе и традиционной в силу неразвитости коммуникаций и транспортных технологий фазовая катастрофа возникает на локальных территориях, скажем, Древний Рим, который не сумел пройти фазовый переход от традиционной экономики к мануфактурному производству (почему — вопрос отдельный, который здесь нет смысла разбирать), по современным масштабам был всего лишь макрорегиональным субъектом, но по меркам традиционной фазы его территория была избыточно большой, а потому даже распад Римской империи проходил в две стадии, растянувшись на тысячелетие между падением Рима и Константинополя.

И вот здесь, кстати, и возникает ситуация, с которой человечество никогда ранее не сталкивалась — скорость развития индустриальной фазы и протекание катастрофы ее завершения происходит с ранее невиданным темпом. Если архаика уступала место традиционной экономике несколько тысяч лет — именно на такой срок был растянут переход от «до-древнего» мира к просто древнему, то переход от традиционной фазы к индустриальной произошел буквально за несколько сот лет. А сама индустриальная экономика сумела глобализоваться буквально в течение столетия и подошла к состоянию кризиса буквально вот-вот по историческим меркам: первые маркеры надвигающейся катастрофы стали проявляться в начале 70 годов 20 века, а окончательно катастрофа оформилась к началу нынешнего. Сам фазовый переход будет так же стремительным — никто не даст нескольких сот лет, чтобы его совершить, а значит, возникает проблема, решение которой придется находить «на ходу». Это проблема психического порядка — нормальный человек просто не в состоянии адаптироваться к столь стремительным изменениям.

Человеческая психика — невероятно гибкий инструмент познания окружающего мира в начале жизни, но при этом она же стремительно превращается в консервативный ресурс сохранения устойчивости человека как элемента социума после того, как этап взросления и обучения пройден. Есть, конечно, отклонения, и есть люди с пластичной психикой, но будучи чистой воды дивергентами, они принудительно изолируются от общества и пребывают под надзором психиатров. И, кстати, вполне обосновано.

Соответственно, возникает очевидная проблема стремительного перехода — большая часть человечества психически не готова к столь стремительным изменениям. Она просто не способна отрефлексировать возникающие противоречия, не может выработать необходимые стратегии личного и коллективного поведения, а значит — по мере перехода будет сопротивляться изменениям, причем чем дальше эти изменения зайдут — тем более ожесточенные формы будет принимать и сопротивление.

29.11.2020

Історія Крилоського дракона

Дракон Успенського собору в Галичі: з польської дослідницької перспективи

Цікавою пам’яткою середньовічного каменярства вважається рельєф дракона, що видихає вогонь, який наразі зберігається в Успенській церкві Крилоса

Стиль виготовлення істоти збігається, крім іншого, з кількома романськими пам’ятками скульптурного мистецтва Польщі. 

Мотив цієї мітичної істоти використовується в художній композиції на світанку людської історії. Символіка дракона містила як позитивний, так і пейоративний потенціал, залежно від часу й культурного контексту, в якому він поставав. Автори статті, спираючись на порівняльний аналіз стилю об’єкта, історичних джерел, епіграфічних пам’яток та збережених форм і прикрас архітектурних деталей з неіснуючого собору Богородиці в Галичі, пропонують датувати зображення образу дракона третьою чвертю XII ст. Йдеться також про приклад однієї з небагатьох пам’яток, що демонструє західноєвропейські романські скульптурні традиції у Східній Європі.

Ключові слова: дракон, романське мистецтво, кам’яні оздоблювальні деталі, зооморфічний мотив, Галич, Рюриковичі.

Дракон має величезну голову, але паща, тобто отвір, через який він висуває язик і видихає повітря, – невеликий. Сила дракона не міститься у його пащі, але загалом – він небезпечний не тому, що ранить, а через ту силу, якою володіє. Ця сила така страшна, що навіть найбільша людина не уникне смерти, коли дракон обів’є і стисне її своїм хвостом. Brunetto Latini, Li livres dou Tresor, друга половина XIII ст.1

Анета ҐОЛЕМБЙОВСЬКА-ТОБІАШ (Плзень, Чехія),

Даріуш ДОМБРОВСЬКИЙ (Бидґощ, Польща)

28.11.2020

Почему ятаган был главным оружием янычар

Ятаган султана Баязида II (1447-1512), работы мастера Мустафы ибн Кемаля ал Акшери. Конец XV – начало XVI века. Один из первых известных образцов турецких ятаганов. Музей исламского искусства, Доха, Катар.

***

Появление ятагана в арсенале турецких воинов было не случайным. Оно напрямую связано с несколькими обстоятельствами: формированием корпуса янычар, распространением огнестрельного оружия, облегчением, а затем и исчезновением доспехов. Традиционно главным родом войск в молодом Османском государстве была конница. Однако европейские державы, земли которых более всего привлекали турок в качестве объекта завоеваний, имели мощные крепости и прекрасно владели искусством обороны. Турецкая феодальная конница была бессильна против хорошо укреплённых замков и городов. Поэтому в середине XIV века султан Орхад (1324-1359) приступил к созданию регулярной боеспособной пехоты – янычар (тур. yeniçeri – новое войско), которые вместе с сипахами (тяжёлой турецкой конницей), со второй половины XIV века составили основу османской армии.

Изначально янычары были пешими лучниками. Однако в первой половине XVI века лук, в качестве основного их оружия, был в значительной степени вытеснен тюфенгом – турецким аналогом европейского фитильного мушкета. Таким образом, в большинстве своём, янычары, по сути, превратились в мушкетёров. Мушкет, обладавший высокой пробивной мощью, позволял стрелку уверенно поражать даже тяжеловооружённых конных латников. Вместе с тем, для его перезарядки требовалось довольно много времени и вооружённый им воин попросту не мог обойтись без клинкового оружия, поскольку в противном случае рисковал, после выстрела, остаться беззащитным перед лицом врага.

***

У европейских мушкетёров роль такого оружия в XVI-XVII веках стала играть шпага. Но, в сравнении с европейцами, турки никогда не применяли в широких масштабах тяжёлую пехоту, вооружённую пиками и алебардами (типа швейцарцев или ландскнехтов). В среднем, из 10 тыс. янычар 9 тыс. были вооружены тюфенгами и луками, и лишь 1 тыс. – копьями и протазанами. Соответственно и тактика действий турок и европейцев была различна. Европейские мушкетёры вели в основном стрелковый бой и в случае угрозы атаки со стороны противника, тут же отходили под защиту своей тяжёлой пехоты. Янычары же не имели такой возможности и никогда не уклонялись от схватки с использованием холодного оружия. А потому вооружались гораздо более эффективными в полевом бою саблями.

Приблизительно к XVII веку, вследствие отказа от щитов, облегчения, а затем и исчезновения защитных доспехов, последовавших за распространением мушкетов, у них появилась нужда в «универсальном» оружии для левой руки, одинаково пригодном для защиты и нападения. Так, в дополнение к сабле, янычары получили ятаган. При этом, чтобы противостоять массированному натиску вражеской пехоты и кавалерии, они предпочитали вести бой на укреплённых позициях, защищённых естественными или искусственными препятствиями (вагенбургом, рвами, частоколами, валами, позже – окопами), и контратаковали лишь тогда, когда боевые порядки противника, в ходе преодоления этих препятствий, были расстроены и подавлены ружейным огнём.

***

Великолепно обученные владению саблей и ятаганом, янычары имели в такой ситуации подавляющее превосходство над европейскими мушкетёрами и пикинёрами потерявшими строй.

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти