МЕЗОЄВРАЗІЯ: ГІПЕРБОРЕЯ: АРАТТА: АРЙАНА: КІММЕРІЯ: СКІФІЯ: САРМАТІЯ: ВАНАХЕЙМ: ВЕНЕДІЯ: КУЯВІЯ-АРТАНІЯ-СКЛАВІЯ: РУСЬ: УКРАЇНА
"...Над рідним простором Карпати – Памір, Сліпуча і вічна, як слава, Напружена арка на цоколі гір – Ясніє Залізна Держава!" (Олег Ольжич)

Пошук на сайті / Site search

09.11.2021

«У мови є красиве ім’я – Україна» (9 листопада - День української писемності та мови)

Відомо, що

«… до національно-духових скарбів народу належить мова, у якій знаходять своє відображенн його світобачення, психіка, спосіб життя, традиції, культура, обряди й вірування, усе те, що відтворює народну душу, визначає національний менталітет» (В. Кононенко). 

Вказуючи місце України й української мови на карті світу (геополітичний аспект) слід відзначити, що 

«… говорячи про долі (і недолю) української мови, аж ніяк неможна оминути місця її народження і дальшого поширення – України і її положення на карті світу, насамперед у Європі й Азії, де вона розташована або з чим межує. Адже зясувати місце поширення мови – це вже великою мірою й розкрити і передумови, які визначали особливості її розвитку» (О. Ткаченко).

Розвиваючись у Східній Європі, на межі двох цивілізацій, Європейської та Азійської, український народ сповна відчув на собі їхній вплив: 

«… Доля кожної мови прямо залежна від долі її носія. Як український народ віками виборював свою державність, так українська мова … віками боролася за своє існування, проти асимілятивних впливів» (М. Лесюк).

У сьогоденні 

«… кожний з нас бачить, відчуває, розуміє, що українське державотворення відбувається в дуже складних суспільно-політичних, морально-економічних, психолого-ідеологічних умовах. Ще діють підступні, зловмисні зовнішні і внутрішні сили, які намагаються зупинити розвиток й утвердження української України» (В. Лизанчук).

Але 

«… якщо етнос успішний, має свою державу, то вона й дбатиме про нього, про його історію, культуру, берегтиме недоторканість і чистоту рідної мови» (М. Лесюк).

Уклав Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

08.11.2021

Юрий Каннер: Фестиваль «Кавказ обетованный»

 Почти месяц прошел после закрытия фестиваля «Кавказ обетованный», который Российский еврейский конгресс провел в Дербенте. Вроде бы пора успокоиться и приступить к новым проектам. Но как-то не получается. Потому что 6 дней в Дербенте и 3 месяца бешеной подготовки (пандемические ограничения, проблемы с въездом иностранных участников из трех стран, меняющийся прогноз погоды, сложные переговоры) - все это стало таким уникальным опытом, осмыслять который мы, наверное, будем до следующего фестиваля, и дальше - пока проект будет жить. Конечно, все мы устали. Но усталость компенсируется более четким, чем до фестиваля, пониманием многих важных вещей - не только таких специальных, как взаимодействие традиционного уклада и современности или снятие межэтнических конфликтов, но и того, как вообще устроена жизнь и как повысить ее качество не деньгами, а культурой.

Мы придумали этнокультурный еврейский фестиваль несколько лет назад, но решение о месте его проведения пришло не сразу. Ясно было одно: не в столицах и не в мегаполисах. Успех и долгий международный резонанс проекта «Открывая синагогу Темир-Хан-Шура», победившего на Первом грантовом конкурсе музейно-выставочных проектов Российского еврейского конгресса, привел к однозначному выводу: фестиваль пройдет в Дагестане, и его содержательным центром станет горско-еврейская культура и традиция - необыкновенно богатая и интересная, но «герметичная», мало кому известная в мире. В конце 2018-го на музыкально-художественный перформанс/выставку, представленную звездами современного искусства, в Буйнакск приехали гости со всего Дагестана. Летом 2020 года перформанс был представлен в Москве на престижном фестивале THEATRUM, посвященном лучшим театрально-музейным проектам России. Тогда стало понятно, что типичный фестивальный формат - бережная и в то же время свободная интерпретация замкнутой, герметичной традиции выдающимися художниками и музыкантами - может найти отклик даже у неподготовленных зрителей, например, у жителей Буйнакска - города, которому явно не хватает культурных площадок. Синагога горских евреев, простоявшая запертой почти 30 лет, стала образцовой фестивальной площадкой, способной пробудить культурно-историческую память буйнакцев.

Где как не в Дербенте устраивать большой этнокультурный - тем более горско-еврейский - фестиваль?

07.11.2021

Анатлий Иванов: Гийом Фай: от «новых правых» - к белому миру

 7 ноября 1949 г. родился Гийом Фай (1949-2019), человек, придумавший Археофутуризм. Что, впрочем, ни к чему нас не обязывает. Ну, придумал и молодец! При этом, правда, нанес и много разной чуши. Ну а кто не нанес? Так что мир духу этого прикольного и деятельного чувака, немало побаламутившего в застойном болоте нашего печального мира! Помянем дядьку и нашего крестного отца. 

За синтез Традиции и футуризма, Эволы и Маринетти!

От сопротивления к Реконкисте! От Реконкисты к Возрождению!

Гийом Фай: от «новых правых» - к белому миру. (с) Анатлий Иванов:

«Гийом Фай был воистину мотором ГРЕСЕ, главной организации «новых правых» во Франции в начале 8О-х годов», - пишет Роберт Стойкерс в своей брошюре «Вклад Гийома Фая в движение «новых правых» и краткая история его устранения» (Эдисьон дю Клепсидр, 1996). 

Более того: «Фай один воплощал в себе настоящих новых правых». Сегодня, однако, сам Гийом Фай употребляет слова «новые правые» не иначе, как в кавычках. Кто же он такой? Какую идеологию представляет он сегодня? Знакомство с его биографией и его трудами показывает, что на разных этапах своей жизни он выражал разные точки зрения. Можно ли считать, что теперь у него окончательно сформировалась определенная система взглядов? 

Гийом Фай родился в 1949 году в Ангулеме, во французской глубинке. В своем интервью бельгийскому журналу «Антейос». Г. Фай говорит, что восхищение дикой природой, лесом, морем и горами, сделало его «язычником» в раннем детстве, когда он еще не понимал, что это такое. 

Но Гийом Фай отнюдь не «человек из леса», это ученый, имеющий диплом парижского Института политических исследований, доктор политических наук. Он преподавал также психологию сексуальности на медицинском факультете Безансонского университета. 

Свою борьбу на идейном фронте Г. Фай начал в 1971-73 годах в рамках «Кружка Вильфредо Парето». Руководителями этого кружка были Жан-Ив Ле Галлу и Иван Бло, будущие депутаты Европейского парламента от партии Ле Пена. 

Г. Фай публиковался в 7О-х годах в журнале «Кайе дю Серкль Вильфредо Парето» и с самого начала был активным сотрудником печатных органов ГРЕСЕ, журналов «Элеман» и «Нувель Эколь». 

Свои статьи он посвящал тем идеологам, под влиянием которых формировались его взгляды: Парето, Карлу Шмитту, Хайдеггеру. Во время первого раскола «новых правых» в 1977-78 годах Г. Фай остался на стороне Алена де Бенуа. 

Когда летом 1979 года «новые правые» попали под огонь прессы, Г. Фай начал непрерывный «тур де Франс» по всей стране. Повсюду стихийно возникали местные организации ГРЕСЕ, и пламенные выступления Фая сделали его кумиром молодых нонконформистов из числа французских правых. 

Как считает Р. Стойкерс, в 1979-1984 годах ГРЕСЕ достигла своего апогея, конечно, под руководством Алена де Бенуа, но, прежде всего, - благодаря харизме Гийома Фая. 

В этот же период одна за другой выходит книги Фая: «Система убийства народов» (Париж, «Коперник», 1981), «Секс и идеология» (Париж, 1983), «Против экономизма» (Париж, 1983), «Упадок Запада» (Париж, «Лабиринт», 1984), «Новое общество потребления» (Париж, 1984), «Новые идеологические вызовы» (Париж, «Лабиринт», 1985), «Новые речи к европейской нации» (Париж, 1985).

Г. Фай видел тогда главную опасность в навязывании европейцам абстрактных или чужих норм. Противостоять этому может только народ, который живет своими ценностями. 

В те времена Г. Фай еще считал, что европейцы, которые хотят восстановить свою самобытность в противовес мультикультурному обществу или западной цивилизации, должны быть солидарны с теми, кто сражается за свой «негритюд» или «арабизм». 

Теперь Г. Фай понял, что сражаться надо только за европейскую самобытность, а все прочие «самобытности» для нас не потенциальные союзники, в вполне конкретные враги. 

Как отмечает Р. Стойкерс, «Фай создавал свои произведения в среде, которая не была его средой, которая не узнавала себя целиком — или совсем не узнавала — в том, что он писал». Расхождения становились все более явными, и в 1987 году Фай окончательно порвал с ГРЕСЕ. 

Затем последовало долгое молчание. Фай отошел от общественной деятельности, занялся шоу-бизнесом, рекламой, выступал в качестве конферансье, работал на радио и телевидении. И вдруг он снова, как ракета, ворвался на арену идейной борьбы. В 1998 году в парижском издательстве «Энкр» вышла его книга «Археофутуризм», которая, согласно анкете журнала «Рефлешир эт Ажир», занимает теперь первое место в кругу чтения французской правой молодежи. 

Гийом Фай опередил даже ее главного кумира — Юлиуса Эволу. 

Жильбер Сенсир, основатель международной ассоциации «Европейская синергия», приветствовал возвращение Гийома Фан и писал: «Его цель — омолодить наше идейное течение, открыв перед ним пути, которые несколько лет назад невозможно было вообразить. Его главный тезис заключается в том, что современный мир движется к «конвергенции катастроф», к сотрясению цивилизации, и что законом мира, который наступит после хаоса, будет археофутуризм, взрывчатая смесь науки и техники и возврата к ценностям предков». 

«Выводы Гийома Фая радикальны и провокационны. Он дает нашему духовному семейству, прежде всей, молодежи, оружие мятежа, освобождения и возрождения. Это не просто политически некорректная, а идеологически диссидентская книга, она открывает неисхоженные идеологические пути, способные объединить все составляющие нашего духовного семейства и нашей политической сферы во Франции и в Европе». 

Согласно этой книге, «наши корни имеют будущее, если мы сумеем их видоизменить и спроецировать в будущее». И книга заканчивается научно-фантастической «хроникой археофутуристических времен», событий 2073 года в Евросибирской Федерации. 

«Эго книга — шок, удар хлыста для критического ума — пишет Ж. Сенсир — манифест, который составит эпоху и который надо срочно прочесть. Автор формулирует в нем цели, восходящие по прямой линии к его единственному истинному учителю — Ницше». 

«Археофутуризм» - критическая и самокритичная книга. Г. Фай пишет в ней, что «новые правые» с самого начала занимали двусмысленную позицию, что культ классических ультраправых, особенно немецких, сочетался у них с происламскими лозунгами. 

Второй главной ошибкой Г. Фай считает политизацию язычества, попытку сделать из него догму в противовес христианской догме. Третьим недостатком был фольклорный характер неоязычества. Это снижало ценность европейской культуры. 

Г. Фай отмечает, что в Италии, Германии, Бельгии, Франции, Хорватии, Испании, Англии, России, Португалии и других странах есть люди и журналы, движения и ассоциации со сходным мировоззрением, но его поражает, сколько в этой среде расколов и склок, как живуч сектантский дух. Поэтому он подчеркивает необходимость синергии. 

Аннотацию к своей новой книге «Всемирный переворот. Очерк о Новом Американском Империализме» Г. Фай написал сам. Он полагает, что эта книга шокирует как атлантистов, так и антиамериканцев, потому что она сражается против вульгарных вариантов их идеологии. 

По его мнению, после краха СССР произошло глубокое изменение природы традиционного американского империализма, и он избрал путь самоубийственной необузданности, поставив своей целью завоевание мирового господства и воображая себя новой Римской империей. 

Г. Фай задается вопросом, что лежит в основе этого тщеславного безумия: идеология «неоконсерваторов», финансовые интересы БПК и нефтеполитиков, агрессивность израильского лобби, крайний национализм или что-то другое? 

В своей книге он пытается ответить на эти вопросы. Он не верит, однако, что Новый Американский Империализм в его военных и технико-экономических формах представляет собой смертельную угрозу для Европы. Для него одним миром мазаны как атлантисты, так и люди с синдромом «маниакального и истеричного антиамериканизма», смешного и непродуктивного. 

В числе последних резкой критике подвергается А. де Бенуа, который остался на тех же позициях, на которых стоял сам Г. Фай в 8О-х годах, и проповедует союз с исламом и странами Третьего мира против Америки. 

Г. Фай критикует как американофилов, так и американофобов: и те, и другие, по его мнению, не знают реальную Америку. Смертельная опасность, утверждает он, исходит не от Америки, мощь которой сильно преувеличена, а от тех, кто допускает и стимулирует наплыв инородных этносов в Европу, хотя его поощряют и определенные круги в Вашингтоне: не на них лежит настоящая ответственность. Г. Фай пытается доказать, что США не главный враг, а противник. 

Исходя из своей концепции «Евросибири». (точнее, это союз Европы и России; Г. Фай использует этот термин во избежание путаницы с пресловутым «евразийством»), Г. Фай выдвигает идею Севера, т.е. объединения всех живущих на планете народов европейского происхождения, включая русских и белых американцев, в этнополитической, а не геополитической перспективе. 

Г. Фай выпускает небольшую газету под названием «Жэ ту компри» («Я все понял»). Может быть, он понял и не все, но по уровню понимания он превосходит большинство как западных, так и российских идеологов. 

Анатолий Иванов, 2019

Ігор Полуектов: Via Regia - Шлях королів

Древній і найдовший суходольний торговий шлях був започаткований ще за часів античності. 

Римляни більш як 2000 років тому збудували мережу військових доріг для з'єднання важливих центрів в серці Європи. 

На заході подовження шляху відбувалося аж до крайньої західної точки – міста Сантьяго-де-Копмостела. Де похований святий апостол Яків, місце релігійного паломництва всієї католицької Європи. Знак Святого Якова – морський гребінець з перехрещеними жезлами – тепер є офіційним символом «Via Regia».

У період Русі її територією проходили три міжнародні артерії: 

Бурштиновий шлях (з Балтійського моря в Чорне через Віслу, Сян і Дністер), шлях із варяг у греки (з Балтійського моря в Чорне через Неву, Ладогу, Волхов і Дніпро) та шлях з Булгару на Волзі в Кордовський халіфат в Іспанії (по Волзі та Оці, далі через Чернігівську землю на Київ – Галич – Перемишль – Краків – Прагу – Регенсбург – Трір). Останній лежав майже через всю Європу, його можна назвати транс'європейським шляхом.

Сформувався він на наших землях не пізніше Х ст., коли після прийняття мусульманства Чорна Булгарія з центром у Булгарі на Волзі (нині Казань) трансформувалася у потужну торгову державу, пов'язану через Хорезм з великим шовковим шляхом в обхід Хозарії. З ХІ ст. цей шлях став основним транзитним європейським шляхом.

В столицю Русі, Київ, поступали шовк, предмети розкоші, прянощі, інші східні товари та північні хутра. У зворотньому напрямку йшли раби, мед, віск та ремісничі вироби. 

Via Regia перетиналася з шляхом із варяг у греки, через який сюди потрапляли візантійський та скандинавський імпорт.

Назва відбиває значення магістралі для європейських країн, де вона знаходилася під захистом королівської влади (Перемишль – Краків – Прага – Регенсбург – Трір). Весь шлях супроводжувався встановленням твердого покриття, спорудженням мостів (мостівничі були одними з найважливіших посад серед княжих міністеріалів) і охоронних замків.

На Vіа Regia розкинули свої факторії єврейські купці з різних країн. Великі були у Перемишлі та Києві. Єврейський мандрівник з Тортоси Ібрагім ібн Якуб ал Ісраїлі ал ат-Туртузі у 965–966 рр. відвідав єврейські факторії на шляху Vіа Regia. Фрагменти його реляції дійшли до нас через арабських географів ал-Бекрі, ал-Казвіні та Ібн Саїда.

Скандинави називали Русь Гардаріки – країною міст. У домонгольській період їх було більше 300. Тут ремісники продавали свої вироби безпосередньо у майстернях, для привозних товарів існували спеціальні ринки – торги, яких у більших містах могло бути кілька. Для іноземних купців були факторії та заїжджі двори.

05.11.2021

Олег Карелін: Перше Прапорове свято в Україні (Галичина, Опілля, с. Гаї під Львовом, травень 1914р.): до 100-річчя заснування

«Гей, там на горі Січ іде.

Гей, малиновий стяг несе»

   Напередодні І Світової війни політична ситуація в Галичині вкрай загострилася. Галицька патріотична молодь, вишколена в громадсько-політичних, дитячо-юнацьких, спортивно-руханкових, парамілітарних організаціях прагнула, зі зброєю в руках, здобувати незалежність України. Націонал-патріотичні організації «Січ» і «Сокіл» в Галичині налічували близько 900 осередків, які називались «гніздами», і охоплювали понад 100 тис. галичан. По містах це були «спортивно-руханкові» товариства, а по селах -  «спортивно-пожарні ». «Соколи» засновані в 1894 р. архітектором, громадським діячем Василем Нагірним, і «Січі» - адвокатом, визначним галицьким політиком з Покуття Кирилом  Трильовським в 1900 р. Традиція заснування спортивно-руханкових товариств «Сокіл», які відігравали значну роль у національному відродженні слов’янських народів, зокрема чеського, прийшла в Галичину з Європи в ХІХ ст. Перший «Сокіл» у Празі в 1862 р. організував чех Мирослав Тірш. Галицькі ж засновники сільських пожарно-руханкових товариств «Січ» звертались за порадами щодо устрою осередків до відомого українського історика Івана Крип’якевича. Український історик-науковець порадив брати за назву і основу майбутніх товариств козацький устрій Запорозької Січі з Великої України.

Архітектор Василь Нагірний – організатор товариств «Сокіл» в 1894р.(фото)

Адвокат Кирило Трильовський – організатор товариств «Січ» в 1900р. (фото)

Товариства «Січ» і «Сокіл» в Галичині

(карта, село Гаї, виділено)

   Пожарно-руханкове товариство «Січ» в Гаях, село під Львовом, яке здавна славилось національно-патріотичним духом, виникло ймовірно в 1906р. Його засновниками були жителі Гаїв Іван Дмитрик, Петро Бучко, Іван Романишин, Олекса Вовк, Іван Бочій,, Стах Бойко,Гринь Тютько,Гаврило Прус, Михайло Загірний, Микола Щербатий, Василь Горін. На жаль, оригіналів документів про заснування « Січі в Гаях» не віднайдено. Але в галицький періодиці і літературних виданнях діаспори за кордоном є достатньо достовірних пісемних згадок про цю подію. У шістдесяті роки минулого сторіччя мій галицький дід Іван Юркович Романишин, січовик з Гаїв, мені розповідав про ці буремні часи. 

Окупаційна польська влада періодично «розв’язувала», тобто розпускала патріотичні організації українців Галичини.

04.11.2021

Александр Зарянин: История чувашей

В X веке скандинавские вожди объединили племена восточных славян и создали крупное государство – Русь. Столицей Руси стал город Киев. 

В начале X века сувары, находясь в Волжской Булгарии, разделились на два племени. Аскили – возглавляемые прежним, старым родом – Ас, были верны хану-мусульманину булгар. Они расположились на правой стороне Волги, основав там город Асэль (Ас-ял или Аслы).

Племя женщин-амазонок, бытовавшее в стране булгар, видимо тоже расположилось на правой стороне Волги (Атил). Их центром стал город Чатерама (чув: Женский шатёр). Предположительно он располагался на месте современного Ульяновска. К амазонкам, из степей, кочевники могли свозить шерсть от овец. Амазонки занимались её прядением и ткали шерстяные ткани, сукно – сембир. Шерсть по-чувашски – «сем», а полотно – «пир» (бир).

Большинство сувар (гунны савиры) не поддерживало стремление к исламу у правительства. Сувары ещё помнили вторжения арабов разорявших их прежние территории у Кавказских гор. Сувары пригласили правителя из скандинавов, которых называли Варяг, или Вырыс (варязь). В те времена была большая мода на скандинавов, даже Днепр, по которой часто плавали варяги, хазары и булгары именовали – Варух. Скандинавы научили предков чувашей-кочевников, строить корабли. Впоследствии чуваши признавались хорошими судоходами. Булгары называли чувашей «су-ас» – водными асами, и «су-баши» – главными на воде, или «су-ар».

***

В середине X века, воинственный правитель Руси, по имени Святослав, обрушился на хазар. Русичи разрушили города хазар и сильно подорвали её мощь. Русичи стали контролировать территории у города Шоракил (Саркил, Шоръкил) на реке Дон и города Тюмень-Тархан на Кубани. Русичи именовали их Белая Вежа – Шоракил, и Тьмутаракань – Тюмень-Тархан.

После гибели Святослава от печенегов, власть над Русью получил его сын Владимир. Он попытался добить хазар при их последнем хакане по имени Каин, известном в русских легендах как Каин-царь, но на защиту хазар встали волжские булгары. Булгары взяли под контроль приволжские территории по руслу реки. На Волге расположились их опорные пункты, прежние города хазар, такие как: Самар, Сарату, Сарысин (Сарашен). В области дельты Волги, на замену разорённой столице хаканлыка хазар – Атил, булгары поставили новую крепость Ас-Тархан, что на чувашском означает «Старший Правитель».

Возможно, наименование могло означать «тархан из рода Ас», древнего рода правителей – эльтиверов сувар. Асы владели городами у устья рек, на Дону это Ас-Карды – крепость Асов, на месте прежнего Танаиса.

К XI веку куманы, в степях Сибири, усилились. Они вытеснили огузов из Средней Азии. Куманы перешли Атил (Волга), обошли стороной укрепления волжских булгар, и вторглись в пределы разорённой Хазарии. Куманы (половцы) довершили разгром хаканлыка хазар.

03.11.2021

Андрей Баумейстер: Социальные сети как восстание древних инстинктов

Нет более приятного и даже сладостного (чтобы не сказать сладострастного) занятия на фб и в других социальных сетях, чем замечать и констатировать отсталость, неразвитость и звериную дикость некоторых пород людей.

Как это бодрит! Как укрепляет ряды! Как повышает самооценку индивида и группы! Иногда кажется, что социальные сети для того и созданы. Они поймали в сети весь мир. Они проглотили реальность и даже не поперхнулись.

Для чего социальные сети и "группы общения" "людей доброй воли" и всего "прогрессивного человечества"? 

 - Чтобы скреплять племенную, стадную общность и родство.

- Чтобы метить территории.

- Чтобы гнать, разрывать на части и загрызать насмерть "чужаков", "странных", "других", "зомбированных", дисидентов, недоумков, инакомыслящих, тупых, "выродков", "дебилов" .

Ведь они же отвратительные, они вызывают омерзение, не правда ли? Их инаковость ощутима на запах, на нюх, она ощущается инстинктивно. От них воротит, "тошнит", их "нельзя больше терпеть". 

Как устарели книжки про интеллект, про эмоциональный интеллект, про эмпатию. Надо писать книги об инстинктах, о нюховом интеллекте, об интеллектуальных запахах и ощущениях.

Здравствуй, прекрасный новый век! Где всё становится понятным на нюх, на притирку (шерсть к шерсти), на клык.

Нет, мне очень понятен этот ток сладострастия, бегущий по могучим спинам, когда правоверные травят очередную жертву. От такого удовольствия трудно удержаться.

Это восстание древних инстинктов. Долгожданный возврат к истокам человечества. Ребята, а может тот американец все-таки был прав? История кончается? И начинается великая эпоха до-истории или пред-пост-истории? Эта ошибка природы, человек, таки исправляется? Главный первородный грех биологического мира (отпадение человека от животного) благополучно и победно искупается. Природа залечивает свои раны. 

Кто же искупители? Дым каких всесожжений и жертв возносится на алтарь биологического мира? Может подскажете, а то мне плохо видно. Поднимите мне веки)))!!

Екатерина Амей: Вспоминая Мирзу Чолоевича Слояна

Был декабрь 2015 года. Я шла по торговому центру «Шангал», пытаясь успокоиться. Как же тут можно было не волноваться, если меня ждала встреча с человеком, давно ставшим для меня кумиром? Пока я перебирала мысленно слова, которые скажу ему при встрече, мы с моим родственником дошли до кабинета. Из кабинета вышел солидный мужчина, в котором я сразу узнала дядю Мирзу. Я засмущалась, а он поцеловал меня в лоб и сказал: «Добро пожаловать, моя сестра и сестра всех езидов». Дядя Мирза и его родственник пригласили нас в кабинет. И вот я села за стол с великим езидским патриотом и меценатом – Слояном Мирзой Чолоевичем.

О Мирзе Чолоевиче я слышала много – только хорошее. Но я о нем знала больше, чем просто о публичной личности в езидском обществе, потому что дядя Мирза был в хороших отношениях с семьей мужа моей сестры. Сестра говорила, что дядя Мирза – умный, образованный, успешный человек, чтит езидские традиции, консервативен и строг. Также все говорили об огромной щедрости дяди Мирзы. Мне кажется, что щедрость – это черта по-настоящему благородных, богатых душой людей.

И так вернемся к нашей встрече. Поводом к этой встрече стало жела- ние дяди Мирзы познакомиться со мной. Я приехала в Москву на ежегодную пресс-конференцию президента России  в качестве аккредитованного журналиста Международного союза. Конечно, посетила мероприятие, о котором так мечтала. А семья дяди Мирза узнала, что я приехала в Москву и сообщила ему. Стоит заметить, что с дочкой дяди Мирза Ириной я заочно была давно знакома, и мы близко общались. Именно Ирина рассказывала своим родителям обо мне как о езидской писательнице, патриотке. Естественно, такой любящий свой народ человек, как дядя Мирза, был горд и рад, что среди езидов есть талантливая и неравнодушная к будущему своего народа молодежь. И ему захотелось увидеть меня и познакомиться. Ах, если бы дядя Мирза знал, как же я мечтала с ним познакомиться! И вот этот момент настал.

Андрій Сошніков: Хеттське царство

Великий і далеко виступаючий на захід півострів азійського континенту, який у глибокій старовині отримав, внаслідок свого зв’язку з Азією, назву Малої Азії, з півдня та південного сходу відокремлюється від Сирії та Дворіччя Тавром та його північно-східним продовженням – Антитавром, тоді як з північного сходу і сходу кордон утворюють гірський хребет Паріадр, берег Чорного моря і розташована у верхів’ях Євфрату гірська країна Вірменія. З півночі та заходу кордоном є моря Егейське та Чорне. Мала Азія складається, головним чином, з великого плоскогір’я, що тягнеться Тавром і горами понтійського узбережжя; тільки на заході, між звивистим берегом, рясним гаванями і затоками та різними береговими горами, що становлять перехід до плоскогір’я, простягаються родючі рівнини, порізані річками. З півночі берег Малої Азії знаходиться лише на невеликій відстані від європейського, відокремленого від нього вузькими протоками, Боспором і Гелеспонтом, а на півдні численні, великі та маленькі острови утворюють природний міст в Елладу. Таким чином, Мала Азія, складаючи географічну ланку між Азією та Європою, і в історичному своєму розвитку схильна була до впливу з обох боків, і, не складаючи в географічному відношенні замкнутої одиниці, не досягла ані політичної, ані національної єдності.

Із самого початку ми зустрічаємо тут найрізноманітніші народності. У долині Герма жили меонійці та лідійці; з півдня до них примикали карійці та лікійці. У ущелинах і долинах західного Тавра та його відрогів жили мілійці, солімці, пісидійці та ісаврійці; головні частини того ж хребта з його південними схилами займали кілікійці, тоді як каппадокійці та ліканони населяли плоскогір’я на північ від Тавра. Незважаючи на наші вкрай убогі відомості з цих давніх часів, ми можемо, проте вказати на ще деякі окремі переміщення цієї суміші народів. Так, ім’я Каппадокії та її мешканців зустрічається вперше лише в перську епоху; раніше ці території до Тавра займали тибарени і мосхи, які пізніше мешкали дрібними племенами в горах понтійського узбережжя, а ще раніше звідти спустилися в Північну Сирію племена хетів. Але загалом ці народи завжди жили на одних і тих же місцях і різко відрізняються від фракійських і грецьких племен, що переселилися сюди пізніше. Тому ми можемо вважати їх корінним населенням. Їхня тісна взаємна спорідненість доводиться подібністю мови; на всій займаній області серед географічних імен переважають закінчення -ссос, -нда (Terrmessos – Sagalassos; Oenoanda – Laranda) і багато особистих імен збігаються як у корені, так і в закінченнях. На противагу колишнім спробам зарахувати ці малоазійські племена частиною до семітичної, частиною до індоєвропейської групи народів (причому одні дослідники відносили каппадокійців, лідійців, лікійців і карійців до індоєвропейців, а пісидійців, ісаврійців і кілікійців до семитів, інші ж здійснювали цей розподіл інакше), мало-по-малу, у міру того, як ставала ясною взаємна спорідненість цих народів, переважає переконання, що в цих малоазіатах ми маємо справу з особливою своєрідною народністю. Проте, ще й досі не з’ясовано, наскільки вони споріднені з народами південних схилів Кавказу, іберійцями і албанцями, племенами понтійського походження, які, як ми бачимо, в давнину займали малоазійське плоскогір’я аж до Тавра, з халібами, які отримали своє ім’я від греків завдяки вмінню видобувати залізо і сталь (Χάλυβας) з  залізної руди, що виступала на  поверхню їх гір та з іншими численними племенами цієї області.

Жанна Галактионова: Балкарцы (малкарцы) – горный народ, сохранивший свои традиции

Балкарцами называют народ, заселяющий Балкарию. Это историческая территория на северном склоне Кавказских гор. Она является частью Кабардино-Балкарской республики, которая входит в состав Российской Федерации. Балкарский народ представляет собой тюркоязычный этнос. Родственными ему считаются карачаевцы – народ Северного Кавказа. Всего в мире насчитывается примерно 125 000 балкарцев. Подавляющее большинство из них проживает в Кабардино-Балкарии. Небольшое количество находится в таких странах, как Казахстан, Кыргызстан, Узбекистан. Также примерно 4 000-5 000 человек живут в США, Турции.

Сами себя балкарцы называют «таулула», что переводится как «горцы». Так же их именовали и соседние народы: осетинское «асами» и «сваны» означает горных жителей. Территория проживания называлась «Балкар» по-черкесски, откуда и произошло современное наименование республики. Грузины называли это место «Малкар».

Язык 

Балкарцы разговаривают на карачаево-балкарском языке, который относят к тюркской группе.

Религия 

Как и многие народы, в древности балкарцы были язычниками. У них был распространён культ камней, священных деревьев, анимизм. С XVII века среди них начал распространяться ислам. До XIX века наблюдалось смешение разных религиозных обычаев и верований. Сейчас большинство жителей является суннитами (одно из главных направлений в исламе). Однако языческие традиции до сих пор присутствуют в виде праздников, обрядов. 

01.11.2021

Ю. О. Карпенко: Проблеми германської гідронімії Українських Карпат

Окремі гідроніми регіону Українських Карпат більш-менш упевнено тлумачаться на германському матеріалі. 

Це передусім дві Піскави [6:425],розташовані як у Прикарпатті (басейн горішнього Дністра в Рожнятівському районі Івано-Франківської області), так і в Закарпатті (басейнТиси у Міжгірському районі Закарпатської області). О. Трубачовзапропонував для гідроніма Піскава германську етимологію *fisk-ahw(a)“рибна ріка” [8:50], визнавши його імовірним германізмом. Порівнянонедалеко від обох річок з назвою Піскава є й слов’янський відповідникцієї назви - права притока Пруту Рибниця у Верховинському та Косівському районах Івано-Франківської області [6:461]. Написання назви Піскава і фіксує її зближення (вторинне?) з лексемою пісок. До речі,[6:425-427] фіксує 21 гідрооб’єкг з назвою Піщана, 5 - Піщаний, 3 -Піщанка, 6 - Пісочна, 5 - Піскувата, по одному - Піски, Піскуваня,Піскуватий, Піскуваха, Піщадь, Піщанець.

Дністерська Піскава впадає в річку Молоду, назву якої О.Трубачов теж уважає імовірним германізмом, виводячи її з герм. *muldan “земля” [8:79-80]. Незручним для такої інтерпретації фактом є те, що на р . Молода знаходиться с. Осмолода, та й саму річку теж іноді називають Осмолода [6:372]. Гадаємо, що саме цю темну назву Осмолода й слід уважати вихідною. Форма Молода - її скорочений варіант. Назва ця імовірно є до-слов’янською. Але певність в її германських зв’язках зникає. 

Разом з Молодою О.Трубачов зводить до того ж германського слова назву Молдова [пор. ще 4:272]. Однак Й. Йордан називає більше десятка аналогічних топонімів і виводить назву ріки та країни Молдова з рум. molid “вид сосни”, посилаючись на Н. Йокля та характеризуючи слово molid як етимологічно неясне, присутнє також і в албанській мові [ 11:478]. Отже, тут виникає питання про даків-фракійців, яке може поширюватисяй на Молоду - Осмолоду. Втім, чеську річку Молдова разом з лівою притокою Ельби нім. Mulde дехто пояснює як праєвропейську (тобто до-індоєвропейську) неясного змісту [12:201]. Ця інтерпретація на фоні запропонованої О.Трубачовим етимології видається надмірно ускладненою. До речі, М.Павлович упевнено реконструює іллірійську лексему *mal/*mol “гоонімів типу Malibarth та ін. і саме з нею пов’язує назву Молдова [13:34- Осмолода є не “земляною” чи “сосно). 14:180]. Може, й Молода "гірською” і не германськоючи фракійською, а іллірійською?

Складність германської гідронімічної проблеми в Карпатах добрепростежується і на тлумаченні назв Стинавка (ліва притока Стрия наЛьвівщині, на якій знаходиться й с. Стинава, що зберігає давнішу формуназви, пор. 6:530), й Танев (права притока Сяну в Польщі, у джерелахсвідчиться в давнішій формі Tnew, пор. 10:114). Перший з цих гідронімів О. Трубачов визначає як германський (навіть без застереження “імовірний”), посилаючись на В. Ташицького й польську паралель Styna-wa/Scinawa, а для другого припускає зв’язок з іє. *dänu - “(велика) вода”, з германським пересуненням d-t [8:52,264], Але ж не можна позбутисядумки, що в усіх цих назвах приголосний m є етимологічним (а не наслідком германського фонетичного процесу) і, відповідно, самі назви є слов’янськими, що з приводу Танева зазначив Я. Рігер. Варіант Tnew явно має вважатися вихідним, а його важко вирізнити зі слов’янського контексту і за коренем (пор. тнути: йдеться про річку, що протинає собішлях крізь перешкоди), і за формантом (рефлекс й-основ, які важкоприпасовувались до іноземних слів, пор. і суч. пол. Tanew, жін. р., род.відм. Tanwi). У цьому зв’язку й зближення Стинава - стинати набуваєпевного етимологічного сенсу. Втім, цей сенс, не виключено, є тільки народноетимологічним, що можна досить упевнено говорити щодо форми Tanew (на фоні Tnew), пор. пол. tani “дешевий” чи tany “танці” —зрештою, германізми. 

На заході досліджуваного регіону маємо, можливо, найвиразнішийгерманізм — найбільшу словацьку ріку, ліву притоку Дунаю Ваг, якийдосить одностайно виводять з герм, wäg “бурхлива вода”, пор. нім. Woge“хвиля” [15:306-307; 3:28; 12:320). У зв’язку з цим гідронімічним фактомособливого сенсу набуває назва Вага, яку В. Стефаник ужив стосовно буковинської річки Виженки [2:110]. Ім’я це більш ніде не зафіксоване, але В. Стефаник був дуже спостережливим та уважним до деталей. Можливо, Виженка мала й паралельну рідковживану германську' назву Вага. Слід вказати й на Вагу в басейні Десни в Чернігівській області [6:80]. Ця назва істотно розширює германський гідронімійний ареал України [8:286] на північний схід. 

Говорячи про карпатські гідронімійні германізми, не можна оминутипроблеми наймення Агалінг, яким займалося чимало вчених, а особливо докладно В.Петров. Ця ріка,  Agaling згадується в Певтінгерових таблицях III ст. (відбивають стан першого ст.) і з високою імовірністю ототожнюється з Дністром. Власне, тут маємо ситуацію, схожу на щойно розглянуте іменування Виженки. Ріка повсюдно називається Дністром, давніше ще й Тирасом, а в одному джерелі - інакше. Можливо, що і вцьому випадку інакша назва є германською. Від В.Томашека (1889) до Лер-Сплавінського (1946) гідронім Агалінг інтерпретується як германський, конкретно готський, похідний від гот. я£Іпя “важкий” ізгерманським же суфіксом -інг [5:89-90]. Цю етимологію поставив підсумнів М. Фасмер (1923) і рішуче відхилив В. Петров. Однак пропонованед ослідником балтійське розуміння із структурою А-гал-інг [5:90-99] видається значно слабкішим за готське. Скоріше вже назву Agaling (беручи до уваги, що йдеться про фіксацію іноземцем вимови початкунової ери) можна тлумачити як слов’янську й розуміти опозицію Онут [3:12] - Агалінг як локальні наймення одного об’єкта із сенсом “закритий”- “відкритий”. Однак германську інтерпретацію назви Агалінг доводиться визнати найбільш у засад некою. 

Погано, що нібито готська назва Агалінг фіксується раніше (І ст.), ніж на території України з’явилися готи [ІІІ-ГУ ст.: пор. 1:144-145]. Вихідз цього хронологічного нонсенсу вказав ще Ф.Брун: бастарни. Бастарни були на території України, зокрема на карпатському підгір’ї, ще до нашої ери і належали до германців, чого не заперечує такий знавець давньої етнонімії, як О. Стрижак [7:34].

Так чи інакше древня германська /конкретніше: готська, а можливой басгарнська/ присутність в Українських Карпатах гідронімічно загалом підтверджується. Ця присутність має кваліфікуватися як інфільтрація. Вона не була ні масовою, ні довготривалою. І при цьому вона накладалася на вже наявну в Карпатах слов’янську основу. Германські гідроніми карпатського регіону (можливо, разом з кельтськими), гадаємо, найдавніший суперстратний, а не субстратний шар щодо слов’янських географічних назв.

Ярослав Галущак: Західно-Українська Народна Республіка: погляд із сьогодення

 Відродження української нації від комуно-московського іга, становлення національної державності, піднесення суспільно-політичного життя в країні викликали підвищений інтерес і захоплення до непростої та славної історії нашого народу, його державності.

Історія української національної державності багата на державотворчі традиції, має певну, хоча й уривчасту, тяглість: Київська Русь – Галицько-Волинське князівство і королівство – Українська козацька держава – Українська Народна Республіка (УНР) / Українська Держава / Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) – Карпатська Україна – відновлена Українська Держава – сучасна Україна. У цьому історичному ряді належне місце займає ЗУНР, що була втіленням державницьких устремлінь українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.

Важким і непростим був шлях Західноукраїнських земель (ЗУЗ) до волі, незалежності й соборності. У Новий час його започаткувала революція 1848 р. в Європі, що ввійшла в історію під символічною назвою «Весна Народів». Визначальним поштовхом до волі була т. зв. «Велика Східноєвропейська Революція» 1917-1918 рр., в ході якої відбулася Листопадова національно-демократична революція на ЗУЗ.

Виконуючи конституційне рішення парламенту Австро-Угорської імперії про створення з її частин національних державних утворень і з покладанням уповноваженнь на це послів (депутатів) парламенту від Національних Курій, 19 жовтня 1918 року у Львові на Всенародних Українських Національних Зборах західні українці створили свій представницький орган – Українську Національну Раду (УНРаду), яка того ж дня проголосила на цих землях Українську  державу. 1 листопада відбувся відомий «Листопадовий Зрив» (революційні події). А вже 13 листопада УНРада Тимчасовим Основним Законом визначила назву нової держави – «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) як суверенної держави українського народу зі своїм гербом і прапором та чітко окресленою територією, що охоплює 70 тис. кв. м, з населенням 6 млн осіб.

Проголошення власної самостійної держави у центрі Європи було видатною подією в історії українського народу, одночасно це було кроком на шляху до соборності української нації (згадаймо вікопомний Акт злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 р.) та створення на території ЗУНР Західної Області (ЗО) УНР. Але в силу об’єєктивних і суб’єктивних причин український народ на даному етапі історії програв боротьбу за державність. ЗУНР фактично існувала до липня 1919 р. (часу евакуації уряду та Української Галицької Армії (УГА) на територію Української Народної Республіки (УНР), а юридично – до березня 1923 р., коли Рада послів Антанти дала дозвіл на інкорпорацію Польщею Східної Галичини.

Наукове, глибоке і всебічне вивчення історії ЗУНР, досвіду її державного будівництва дасть змогу об’єктивно оцінювати здобутки і прорахунки пройденого українцями даного відрізку історичного шляху, визначати передумови та причини як успіхів, так і поразок, що відкидали націю назад і зумовлювали тривалі періоди втрати незалежності.

ЗУНР – суверенна демократична держава українців в центрі Європи, що виникла у 1918 р. в результаті перемоги національно-демократичної революції на ЗУЗ, стала одним із феноменів відчизняної та європейської історії.

З детальною історією ЗУНР, документами та ілюстраціями,  з  долями політичних та військових діячів можна ознайомитися у працях науковців Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, з якими можна ознайомитися в читальному залі суспільних наук Наукової бібліотеки університету.

Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

Пропонована література для перегляду:

1. Прикарпаття : спадщина віків : історико-культурологічне видання. – Львів : Манускрипт, 2006.

2. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923 : ілюстрована історія / голов. Ред. М. Кугутяк. – Львів : Манускрипт, 2008.

3. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Енциклопедія : до 100-річчя утворення ЗУНР. – Івано-Франківськ – Львів, 2018.

4. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Документи і матеріали / укл. О. Карпенко, К. Мицан. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001-2013. – У 5 тт., 8 кн.

5. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Уряди. Постаті / Інститут українознавства НАНУ ; голова ред. Ради Я. Ісаєвич. – Львів, 2009.

6. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Історія / кер. авт. колект. й ред. О. Карпенко. – Івано-Франківськ : Сіверсія, 2001.

7. Галичина : науковий і культурологічний краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ : ПНУ, 2014. – Ч. 25-26. До 95-річчя ЗУНР.

8. Карпенко, Олександр. З історії Західно-Української Народної Республіки / за ред. М. Кугутяка. – Івано-Франківськ : ПНУС, 2006.

9. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії. – Івано-Франківськ : Плай, 2002. – Т. 1. (1918-1929). 

10. Кугутяк М. Українська націонал-демократія. 1918-1939. – Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. – У 4 тт.

11. Великочий В. Джерела до вивчення Державного видавництва в ЗУНР. – Івано-Франківськ : Плай, 2003.

12. Станиславів у часи Західно-Української Народної Республіки. Документальні свідчення, спогади, накази … / упоряд. і ред. І. Монолатія. – Івано-Франківськ : Лелія-НВ, 2008.

13. Литвин Н., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів : Олір, 1995.

14. Макарук С.А. Українська Республіка галичан : нариси про ЗУНР. – Львів : Світ, 1997.

15. Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на Західних землях України. – Київ : Либідь, 1993.

16. Клочурак С. Гуцульська республіка (1918-1919) : до 100-річчя. – Ужгород : Карпати, 2018.

17. Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918-1923 (до 75-річчя). – Коломия : Світ, 1993.

18. Великочий В., Гаврилів Б. Дмитро Вітовський (1887-1919 рр.) : документальний нарис. – Коломия : Вік, 1997.

30.10.2021

Масур Кучкаров: Мурома

Реконструкция наряда женщины народа мурома. 

Изначально в обиходе использовалось слово "морамар". Под таким названием народ и земли упоминаются в сагах викингов. По одной из версий, легендарный Илья Муромец происходил из этого народа

Мурома - финно-угорское племя, древнейшую форму этнонима — *morama — В. С. Кулешов сравнивает с названием племени меря, которое, по его мнению, заимствовано из балтийского источника, восходящем к праиндоир. *marya- "юноша". 

Мурома жили в землях Нижней Оки во второй половине I тыс. от Р. Хр. на протяжении VI веков.

Дискуссионным является вопрос о близости муромы другим финно-угорским народам. Ряд исследователей считает мурому тождественной мордве-эрзя и принявшей участие в формировании современного народа. Судя по гидронимии нижней Клязьмы, язык мурома был близок мерянскому. В. Ф. Генинг считал мари, мерю и мурому составными частями мерянской общности народов.  

Поселения размещались на возвышенностях над пойменными лугами.  Племя занималось сельским хозяйством, охотой, ремёслами. Основу экономики составляло животноводство, разводили свиней, крупный рогатый скот, в меньшей мере овец. Особую роль играли лошади, которые разводились в том числе и на мясо. Промысловая охота была направлена на добычу пушнины.

Для каждого важного случая имелись обряды и приметы. Богам приносили в жертву животных. На похоронах могли устраиваться драки. Коней и людей хоронили вместе.  

Помимо, языческих верований, но придерживались и мусульманских верований, называя «скверного Моамефа» своим пророком, с которым они познакомились через волжских булгар. Со временем мурома вошли в состав Древнерусского государства. Но принимать иную веру не хотели, оставаясь при своих верованиях.

Олег Мироненко: Алтайцы и североамериканские индейцы - родственники

Довольно неожиданный поворот научных измышлений - предки индейцев Америки родом из Сибири. Не правда ли? Но факты — штука упрямая, поэтому и появилась теория, согласно которой кочевое население, мигрировавшее когда-то с территории нынешней России, достигло американского континента примерно 20-30 тысяч лет назад, пишет автор публикации Родриго Осегеда.

По его словам, первые теории о сибирском происхождении коренных американских народов появились довольно давно — чуть более ста лет тому назад. Многие ученые прошлого столетия, а также наши современники пытаются доказать гипотезу, которая объясняет миграцию больших групп людей из Сибири через Аляску в Америку. 

Многие исследователи десятилетиями искали родину индейских народов — мифический Ацтлан. Однако сегодня эта легенда не рассматривается в столь узких географических рамках, ее масштаб представляется куда больше. Не так давно было доказано, что некоторые группы коренных народов, например, мешика -  родственники алтайцев.

Чтобы лучше понять, кто такие алтайцы, нужно сделать небольшое отступление. Согласно энциклопедической информации, алтайцы— это тюркский коренной народ, проживающий на территории современного Алтая. Выделяется несколько этнических групп — среди них телеуты, теленгиты, кумандинцы и тубалары.  Эти малые народы живут в основном там, где и жили их давние предки — то есть непосредственно в Республике Алтай. В свою очередь, они также делятся на две этнографические группы — в каждой свои язык, культурные традиции и присутствуют определенные антропологические различия. Численность этих людей, которые говорят  на южноалтайском и североалтайском языках, составляет порядка 70 тысяч человек.  

Так вот, южные алтайцы — алтай-кижи — говорят на южноалтайском диалекте, его примерно до середины прошлого века назывался ойротским. Алтайцы-южане, среди которых выделяются телеуты (в Кемеровской области) и теленгиты (телесы) (в районе и к югу от Телецкого озера), проживают в бассейне реки Катуни. В современной России этих людей не считают одним народом, выделяя в два разных. По мнению этнографов, южноалтайский язык входит в кыргызско-кыпчакскую группы тюркских языков. Но были времена, еще в период Российской империи, когда эти народы обычно называли не алтайцами, а алтайскими татарами.  

Что касается северный алтайцев, говорящих на северноалтайском языке, то среди них выделяют кумандинцев, которые проживают по реке Бии, челканцев (бассейн реки Лебедь) и тубаларов (левобережье Бии и северо-запад Телецкого озера). Сегодня в России они также считаются отдельными малыми народами. Северноалтайский язык, как полагают этнографы, входит в состав северноалтайской группы тюркских языков. Существует, правда, и другая классификация, согласно которой оба алтайских языка входят в хакасскую группу тюркских языков. В Российской империи северных алтайцев обычно называли черневыми татарами. 

С другой стороны, называть-то можно как угодно, но что примечательно: между южанами и северянами Алтая больших серьезных различий по большому счету нет — ни по языку, ни по культуре и быту, ни с точки зрения антропологии.

Получается, если принять теорию о том, что предки американских индейцев были выходцами из Алтая, то их с некоторой долей иронии можно смело назвать американскими татарами, что собственно и подтверждают выводы, сделанные двумя самыми престижными научно-популярными журналами в мире Nature и Science. Еще в 2013 году в них были опубликованы научные публикации, в которых рассказывалось о сравнении геномов индейцев, собранных со всей Америки, с геномами алтайцев-россиян. 

27.10.2021

Рустем Вахитов: О понятии "братство" у тюркских народов

Перепись населения снова обострила конфликты между татарской и башкирской национальными интеллигенциями (которые длятся уже больше столетия, двигаясь в диапазоне от шуточек и подначек до самых настоящих взаимных нападок и обид). Мне это всегда напоминало отношения русских и украинцев до 2014 года (который стал точкой невозврата и окончательно увел эту напряженность за границы шуток...). Но я хотел сказать о другом.

Чтобы снизить остроту конфликта и с татарской и с башкирской стороны часто можно услышать высказывание: «ну мы же в конце концов братские народы». Действительно, звучит примиряюще. Если не учитывать различий в семантике русского и тюркских языков… 

Для русского языкового сознания не имеет большого значения разделения на старшего и младшего братьев.  По-русски это все охватывается одним словом - «брат» (как в европейских языках, где все еще интереснее, там есть одно слово для обозначения братьев и сестер сразу, как немецкое «Geschwister»). Конечно, в реальности  в русских семьях положения старшего и младшего братьев различны (особенно в детстве), но в самом языке, как видим, заложен идеал братства как равноправных отношений (во всяком случае, когда оба брата станут взрослыми самостоятельными людьми). 

В тюркских языках все иначе. Ни в татарском, ни в башкирском нет слова, обозначающего брата (или сестру) вообще. Для тюркского языкового сознания очень важно указать, какое место в семейной иерархии занимает тот или иной брат (сестра), независимо от их возраста. Нужно обязательно сказать, старший ли это брат (абый) или младший (эне) (соответственно для сестер – апа и сенел). Выразиться по-другому сам язык не позволяет. Хотя, и в русском языке (по крайней мере, в некоторых диалектах) такое тоже было. Братан - старший брат. Брательник - младший. Но корень, все же, есть - "брат".

Поэтому когда татарин говорит башкирам (или башкир - татарам): «мы же братские народы», то у адресатов – носителей тюркского языкового сознания, сразу возникает вопрос: а мой народ какой брат -старший или младший (абый или эне)? При этом понятно, что тот, кто говорил, скорее всего, подразумевает (не говоря прямо), что уж его-то народ, так сказать, брат-абый, а не брат-эне. И естественно, такие попытки примирения заканчиваются еще большим обострением конфликта…    

Есть такое слово - туғаным. Но оно означает всех родственников, а не только братьев.

Поэтому не лучше ли все же использовать концепт дружбы?..

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти