Ярослав Золотарев: Никакого русского народа по Конституции РФ нет

Некоторые русские считают, что РФ - государство русских, у русских есть какой-то язык.

Конституция РФ кстати определяет ситуацию точнее:

1. Государственным языком Российской Федерации на всей ее территории является русский язык как язык государствообразующего народа, входящего в многонациональный союз равноправных народов Российской Федерации.

То есть никакого русского народа по Конституции нет, а есть некий "государствообразующий народ", которому приписывается государственный язык, а народы в РФ равноправны, соответственно никакой русской державы в мире нет. Кстати, тут даже с формулировками более-менее соглашусь, хоть и корявые. Навязали разным народам один и тот же язык, чтобы образовать государство. Ну как-то так и было.

Украинская конституция декларирует, например, что в стране есть национальные меньшинства, язык которых не является государственным: 

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

А также противопоставляет культуру нации и меньшинств:

Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

То есть вот это действительно национальное государство украинцев, которое терпимо и к национальным меньшинствам.

Однако конституция РФ и начинается с того, что "мы, многонациональный народ Российской Федерации". Это не национальное государство каких-то "русских" (никаких "русских" его конституция и знать не знает). Это многонациональная империя, а ее язык принадлежит не народу, а государству. То есть всем входящим в нее народам.

Зоя Казанжи: Геть колоніальну освіту!

 Колоніальна освіта - це коли ти з піною біля роту вбиваєшся за пам'ятники Булгакову, Толстому, Достоєвському, а прізвища Хвильовий, Курбас, Підмогильний, Зеров. Плужник навіть не чув. Ну, може чув, але хто вони, що робили, чим відомі - хто зна.

Це коли плутаєшся і час від часу розповідаєш про "велику вітчизняну", бо саме ця назва намертво вклеєна в мозок, а перед тим, як виправити себе і промовити "Друга світова", робиш паузу, згадуючи.

Це коли кажеш "Прибалтика", "Киргизія", "Молдавія" замість - країни Балтії, Киргизстан, Молдова.

Це коли вперше, і зовсім недавно почув географічну назву Сандармох, і поки не загуглив, що то таке і з чим його їдять. Або не чув. І нічого про той Сандармох не знаєш.

Невідомо точно, скільки було репресовано української інтелігенції у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. Деякі дані свідчать про знищення близько 30 000 осіб.

ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ, вдумайтеся в цю страшну цифру! Було страчено цвіт української нації. Письменники, художники, лірники, кобзарі (розстріляного з'їзду кобзарів не було, то легенда, але це не заважало нищити кобзарів по всій країні), кінематографісти, режисери, актори, драматурги, журналісти, публіцисти, перекладачі, літературознавці, сценаристи…

В 1930 році друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року - лише 36! Із 223 письменників - 192 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 - зникли безвісти, 8 - вчинили самогубство.

Тому ми так тяжко виповзаємо з оцього, колоніального. Тому в моїй Одесі до останнього слухали і захоплювалися Биковим. Мліли від інтерв'ю Ксюші Собчак і Дудя. Розповідали про охєрєнну цінність пам'ятника Катерині II. Хоча чому в минулому часі? І досі так. У нашому місті все ще тривають пошуки "хороших росіян".

Он які баталії розгортаються з приводу пам'ятників колонізаторам. "Не трогайте русскую культуру, она ни в чём не виновата!". Винна. Тому що мовчала. Потурала. Сприймала. Толерувала. Відключала мозок і серце. Йшла на заклання і при цьому славила Сталіна і його приспішників-вбивць.

Амвросий фон Сиверс: Первенец Хама

Послепотопный мiр был пуст, - очищен, но не структурирован. Очень вероятно, что часть сынов и внуков Ноя двинулось из Кавказа на восток, пробираясь по горным грядам. По крайней мере, я предполагаю сие о таком библейском персонаже, как Хуш. 

     О нем упоминается крайне скупо в Библии. Основные данные мы можем почерпнуть исключительно из апокрифов и всяких традиций. Уже Григорий Турский «История Франков» (кн.1. 5) сообщает интересную деталь: «Первым же родился от Хама Хуш. Подстрекаемый диаволом, он первым стал изобретателем всякого волшебства и идолопоклонства. Он первый по наущению диавола воздвиг кумир для поклонения; творя ложные чудеса, он показывал людям падающие с неба звезды и огонь».

       Древнееврейское название страны «Куш» или «Хуш» в переводе LXX обыкновенно замещено позднейшим именем «Ефиопия»; но в ассирийских клинообразных памятниках она, согласно с еврейской Библией, называется страной «Кус», чему родственно и египетское наименование ее словом «Кес». Из сопоставления библейских параллелей открывается, что существовали две страны с этим именем: одна между Вавилоном и Аравийским полуостровом (1Пар. 1:8–10; Пс. 86:4), другая – на северо-восточном берегу Африки, приблизительно на месте современной Нубии, по направлению к Абиссинии (Ис. 18:1–2, 20:3–5; Иез. 30:4; Наум. 3:9).

         Лучшее объяснение всего этого дают памятники ассирийской и египетской древности. По свидетельству первых, кушиты или кадим были теми первобытными протохалдеями, которые составляли основное зерно так называемой сумерийско-аккадийской народности, положившей начало наидревнейшей халдейско-вавилонской цивилизации и культуре. Со временем данные кушиты, принужденные уступить свою территорию здесь семитам, сначала перекочевали в аравийские степи, а отсюда, при фараоне 12-м, Узерпизене I, были переселены в Египет (около 2000 до Р. Хр.) и водворены на жительство в Нубии.

       Определенные удивление вызывает нахождение имени Хуша в топонимах гораздо восточнее Месопотании. Так, мы находим Хинду-Куш, Кашмир, Кашгар, Хузистан, о.Кюсю  и т. д. Часто корень “kush” переводят как «убийца» или «высокий», и сие м.б. справедливо именно к пониманию первенца Хама. Данные топонимы явно содержат имя библейского Хуша, и составялют  отметины его пути.

Ярослав Золотарев: Антитюркская политика России в Центральной Азии

 Вот все-таки Россия в любом формате, даже в ельцинском, была империалистичной. У стран Центральной Азии и Казахстана ресурсов просто в девяностые было мало, а политика та же. Еще в 1993 году в военной доктрине РФ были провозглашены особые интересы в бывшем СССР.

Центральная Азия сначала пыталась самостоятельно интегрироваться, тем более это один экономический район. Но чисто Тюркский союз развалила Россия (это все в девяностые), в основном натравливая Узбекистан на Казахстан. Потом Россия в него влезла и в результате Казахстан и другие страны Средней Азии оказались втянуты в различные пророссийские организации и остаются в них до сих пор. Пантюркистские проекты именно при Ельцине и были развалены и именно со стороны РФ.

Отстранив практически Турцию от среднеазиатских дел (в которые та пыталась тоже лезть в девяностые), Россия при Путине заключила с ней союз, оформленный множеством соглашений. Суть все равно была в том, чтобы подкармливая Турцию газом и туристами, вытеснять ее с Кавказа и Средней Азии.

То есть, вообще говоря, модель путинской дипломатии - это союз Россия-Китай-Турция, ее и рекламируют ватники во всяческой бредовой "аналитике". При этом Средняя Азия и Украина-Беларусь - это для Путина не союз, а естественная сфера влияния России. Так как Украина не вписалась в эту модель, имеем вооруженное подавление.

То есть пока есть Россия - это всегда империализм. Путин в принципе продолжает политику Ельцина, просто у Путина цены на газ выше. Китайцы - империалисты и еще более прагматичны, они Путина переиграют, как переиграли и Брежнева. Но все равно, даже в случае падения режима, если некая "свободная Россия" будет восстановлена, она продолжит то же самое, все это уже было в девяностые.

Фархад Туранли: З нагоди 100-ліття проголошення незалежності Азербайджанської Народної Республіки (28 травня 1918 р.) та встановленням дипломатичних відносин з Українською державою

Вітаю співвітчизників, друзів і колег з нагоди 100-ліття проголошення незалежності Азербайджанської Народної Республіки (28 травня 1918 р.) та встановленням дипломатичних відносин з Українською державою. 

На світлині зафіксовано керівництво Азербайджанської Народної республіки, яке у результаті російсько-більшовицької агресії, а саме загарбання червоною армією новоствореної держави 28 квітня 1920 р,  емігрувало за кордон, і продовжувало боротьбу за незалежність  країни під гаслом "Одного разу піднятий прапор, ніколи не буде спущений!" ("Bir kərə qalxan bayraq, bir daha enməz!"). 

Вони покояться в Грузії, Туреччині, Франції та Україні. Зокрема один з цих урядовців (міністр освіти)  Мугаммед Садиг Акабекзаде покоїться на Личаківському цвинтарі  у Львові, де викладав в університеті арабську, турецьку, перську мов і культур. Параламентарі, які залишилися в країні, були репресовані в 1930-1938 рр. 

Георгий Квинитадзе (Чиковани): Грузия и грузины по своим обычаям и традициям, государственному устройству являются европейцами

Из интервью генерала Георгия Квинитадзе (Чиковани), командующего грузинской армией первой Демократической Республики (1918-1921), записанного в мае 1968 года во Франции грузинской редакцией «Радио Свобода».

Однажды, когда я был 15-летним кадетом, мне повстречался крестьянин из Картли. Он увидел мои погоны и стал расспрашивать, солдат ли я. 

Я сказал: 

-  Нет, я учусь в военном училище, буду 7 лет учиться. 

-  А потом станешь солдатом?

-  Нет, потом я поеду в Россию, еще год отучусь и стану офицером.  

-  А потом? - не унимался он.

-  Ну потом, если буду хорошо служить, пройдет время и стану генералом. 

-  Тогда обязательно становись генералом! 

-  А тебе что с этого? 

-  Как что – становись генералом и прогоним Россию!

Когда я рассказал об этом отцу, он ответил: «Ну и чему ты удивляешься – кого только у нас не было – турки, монголы, и всегда под конец мы побеждали, так что может и такое случиться. Эти люди, крестьяне, ты им верь, они не предадут». 

Грузия и грузины по своим обычаям и традициям, государственному устройству являются европейцами, они не азиаты. 

Нужно сравнить какое государственное устройство в Азии и в Европе. В Азии, так же как и в России, никогда не было того, что мы называем федерализмом. А в Грузии – наоборот, всегда был федерализм, как и во всей Европе. Вот поэтому мы европейцы, а не азиаты. 

Как я уже говорил, у русских было по-другому, у них никогда не было федерализма. Поэтому у них было принято, чтобы правители имели страшную силу. А у нас нет. Можно заметить, что Царица Тамара часто говорила со всеми не как правительница, а как смиренная служительница своего народа. И это осталось в Грузии так же как в Европе. 

То есть мы больше готовы к тому, чтобы стать демократической страной, чем Россия.

Я бы пожелал Грузии, чтобы в нашей стране было больше тех, кто изучает военную науку. Если вы любите свою страну, вы найдете способ, как это сделать. 

Pascal Lassalle: Revue du nouveau numéro du magazine "Elements"

J’ai commencé à lire cette dernière livraison du «Magazine des idées », dont la couverture résume effectivement le contenu.

Un long édito convenu, mais prévisible, d’AdB avec tous les poncifs et les éléments de langage de la vulgate propagandiste made in Moscow, paresseusement assénés ad nauseam, qui se réduit purement et simplement à un calque de la vulgate douguinienne, comme d’habitude.

C’est ce qu’il y a de pire dans ce numéro et d’autant plus décevant de la part d’un homme qui a contribué à la formation de nombre d’entre nous et au renouveau de notre corpus doctrinal, avec des positionnements d’ordinaire stimulants, sinon pertinents.

Mais sur cette question, c’est un naufrage  intellectuel avec un alignement pur et simple sur la Russie, ce qui n’est bien sûr pas nouveau (cf. notamment un entretien donné en 2012  à la revue italienne Eurasia, repris dans son dernier recueil paru, « Contre l’esprit du temps », p: 206-216) avec les vaticinations sur le coup d’état américain de Maïdan, l’offensive de Poutine justifiée (ayant préventivement empêché une offensive ukrainienne prétendument envisagée dans le Donbass) et le « malheureux peuple ukrainien » réduit au statut de figurant et de proxy d’une guerre américaine. 

Bref, une évocation hollywoodiennement binaire de ce conflit sous le prisme de l’alignement inconditionnel sur une vision fantasmatique de la Russie et d’un anti-américanisme obsessionnel et hystérique, pour reprendre l’expression malheureusement pertinente de Guillaume Faye. 

La dimension identitaire, historique et mémorielle déterminante dans cette guerre et que je m’efforce de souligner pour, ad minima, un débat qui n’a jamais eu lieu dans les colonnes du magazine ,  est opportunément jetée, une fois de plus, aux oubliettes, ce qui fait que l’on repassera pour la défense de la «  civilisation européenne » (dans laquelle s’inscrit la question ukrainienne) qui s’arrête aux frontières mouvantes d’une Russie eurasiatique revanchiste, objet de toutes les complaisances et de tous les renoncements.

On trouve ensuite un entretien avec L. Schang qui est relativement objectif ( encore que l’on apprend que le régiment Azov est une unité de «supplétifs étrangers »), un article de Juvin qui nous fait du Juvin puissance 1000 et un entretien avec Douguine, égal à lui-même, au ton moins exalté que d’accoutumée, pas inintéressant de son point de vue naturellement, déjà résumé dans l’édito de son grand ami français.

Почему в Российской империи перед 1917 годом стали сожалеть о завоевании Средней Азии

 В 1860-1870-х годах происходил процесс, по сей день именующийся в учебниках «покорением Средней Азии». Русские войска наносили поражение слабо вооружённым и не разбирающимся в тактике войскам Хивинского и Кокандского ханств, Бухарского эмирата, присоединяя к Российской империи одну за другой территории Средней Азии.

В то время почти никто в России не сомневался в полезности и неизбежности этого процесса. Во-первых, Россия выходила с тыла к британским владениям в Индии, создавая угрозу своему самому главному геополитическому врагу. Во-вторых, очень многие в России верили, что их страна, подобно другим европейским державам, несёт «отсталым» народам просвещение и культуру.

Но прошло немного времени, и в России стали глядеть на совершившееся иначе.

Прекращение экспансии

Уже император Александр III, считая Россию и без того достаточно могущественной, фактически остановил её экспансию в Средней Азии. Он только занял жёсткую позицию в 1885 году во время конфликта с Афганистаном, подстрекаемым Англией, за Кушкинский оазис. Но конфликт разрешился заключением договора об окончательной демаркации границы, и Россия больше не стремилась перенести её дальше к югу.

При Александре III был также проложен Памирский тракт вдоль новой границы Российской империи в горах. Но это было необходимо для обеспечения связности владений, хотя в Англии и по этому поводу поднялась тревога, будто Россия готовится напасть на Индию.

В остальном же Александр III не предпринимал никаких попыток расширить российские земли. Он подтвердил самостоятельность Бухарского эмирата и Хивинского ханства – правда, территориально урезанных и под российским протекторатом – и этот их статус оставался неизменным до 1917 года. Даже до 1920-го.

А в 1908 году Россия и Великобритания заключили между собой договор о разделе сфер влияния на Востоке. В Первую мировую войну эти страны, бывшие заклятые соперники, вступили союзниками. Многие, наверное, думали, что, может быть, зря пролилось столько русской крови, чтобы досадить Британии, которая теперь выступала вместе с Россией против общего врага. Впрочем, о целесообразности для России среднеазиатских колоний некоторые задумывались ещё раньше.

Александр Волынский: Почему надо поддерживать Украину и Израиль и кто начнет третью мирвую войну

Украина  превращается  в  Израиль, который  всех  раздражает, но  который  надо  поддерживать  по  каким-то  экзистенциальным  для  человечества  соображениям.  

А  Россия  полностью  следует  логике  гитлеровской  Германии - реваншизм (вставание  с  колен), аншлюсы (Крым), натравливание  фолькс-дойчей  на  государства  проживания (Русский  мир). 

Если либеральный  Запад  ляжет  под  Путина, то  это  будет  означать  победу  идей  империализма. 

Израиль  в  империалистическом  мире  не  выживет, с   черносотенной  Россией  не  договорится, более  того, именно  Израиль  и  начнет  ядерную  войну  против  фашизирующегося  мира. 

Поэтому  я  считаю,  что  Западу  стоит  помогать  Украине  уже  только  потому, что  это  дает  миру  хоть  какой-то  шанс  на  выживание.

Елена Финайлова: Русский дух. O запахе войны

Моя подруга, практикующий киевский психотерапевт, написала у себя в фейсбуке об основном запросе её клиентов после Бучи и Ирпени. Это люди, которые возвращаются в свои дома и пытаются наладить мирную жизнь. Это не психотравмы от убийств родных и соседей, не жертвы изнасилований (она признает, что последнее – слишком тяжелые кейсы, за которые она берется крайне редко). Это граждане, в домах которых нагадили российские военные (не только грабили, не только громили). В спальнях, на обеденных столах, в детских комнатах. Написали дерьмом на стенах букву Z и угрожающие фразы.

Теперь украинцы пытаются справиться не только с горем, но и с этой вонью, от которой, как пишет автор, её невыносимо тошнит. Может показаться, что на фоне массовых бомбардировок, разрушений и смертей, бессудных казней мирных жителей, о которых стало известно после Бучи, это всего лишь нелепая, абсурдная особенность "почерка" российских солдат, которую трудно объяснить. 

В комментариях к своему посту подруга дает ссылку на письмо Станислава Лема к его американскому переводчику, оно опубликовано в 2002 году в Кракове в сборнике "Письма, или Сопротивление материи", здесь украинский и польский варианты.

В 1977 году Лем читает воспоминания немецкого врача 1945 года, написанные после входа советских войск в Германию, и суммирует этот текст. Он подчеркивает холодную рациональность зла немецких нацистов, но вот что удивительным образом рифмуется с сегодняшним днём: "Россияне, забивая и наполняя своими экскрементами разгромленные салоны, госпитальные залы, биде, клозеты, гадят на книги, ковры, алтари; в этом сранье на весь мир, что они теперь могут, какая же это радость! растоптать, обгадить, а ко всему еще и изнасиловать и убить…" И далее Лем заключает: "Радикальному неверующему, такому, как я, мысль о том, что Бога, пожалуй, и нет, однако Сатана, пожалуй, всё же есть, когда существуют Cоветы, – эта мысль навязчиво возвращается. Громадная сверхдержава со сфальсифицированной идеологией (никто в неё не верит), со сфальсифицированной культурой, музыкой, литературой, школьным образованием, общественной жизнью – всё сфальсифицировано от A до Z настолько добросовестно, под таким давлением репрессий, под таким полицейским надзором, что эта мысль возникает словно сама собой: кому это все может служить лучше, чем Повелителю Мух (дьяволу)? Я знаю, что его нет – и в определенном смысле это даже ещё хуже, как диагноз, из-за отсутствия негативного полюса трансценденции".

Посмотрим на симптом, который Лем возводит в синдром страны, которая, как выясняется, мало изменилась в своих народных глубинах и нынешних политических намерениях. Куски дерьма в украинских домах – это так называемое скатологическое поведение – симптоматика ситуативного одичания (см. засохшие кучи в разрушенных русских церквях советского времени). Солдаты в украинских городках гадили не только от страха и стресса. Они вели себя архаическим образом: если позволено убивать, то позволено всё, а безнаказанное девиантное поведение – это синдром архаического "захватчика территории", они её метили, как агрессивные животные. Их личные качества в кейсах "Буча и Ирпень" стёрты, объяснять их поведение в рамках персональной психологии и культурных рамок просто невозможно, да и бессмысленно и с научной точки зрения, и из соображений здравого смысла.

Посмотрим и на метафизику зла, как предлагает Лем. В нынешней "спецоперации" стало видно вот что. Личное зло, которое можно купировать социальными усилиями, усилиями культуры, оказывается метафизически сильнее социальности, оно захватывает массы российских военных, заставляя их действовать по определенному повторяющемуся сценарию: "Убей украинца, пытай украинца, насилуй украинца любого пола и возраста". Этот сценарий описан в русской тюрьме: насилие без предела. Он известен в русской глубинке: убей жену, если она спорит с тобой. Пролом порога насилия, чем занималась и занимается российская пропаганда, переход границы "не убий" - это способ манипуляции обществом: "Всё позволено". Представление о человечности просто уничтожено. Это по-настоящему бесстыдный способ власти открыть каналы зла в массах и направить его на новый (украинский) объект.

Нынешнее русское зло в Буче и других украинских городах бессубъектно и а-субъектно. Носители его лишены качеств личности, они действуют как архетипические насильники (неважно, по приказу начальства, из страха или, как пишут некоторые аналитики, из-за того, что "местное население не вышло встречать их с цветами"; оно вообще не выходило их встречать, солдаты врывались в дома). Именно из-за бессубъектности такой тип зла не может "объясняться", рационализироваться. Он может быть только наказан в большом цивилизационном масштабе, показательными международными судами. Каких бы медленных бюрократических усилий это ни стоило.

Скіфське побратимство (зі Скарбниці Національного музею історії України)

В експозиції нашого музею представлено знайдені у Бердянському кургані (IV ст. до н.е.) нашивні пластинки із зображенням двох скіфів з кургану. Чоловіки сидять поруч, обійнялися і дивляться один одному в очі. Один з них постягує руку із ритоном (рогом для пиття), інший готовий її прийняти. 

На пластинці відтворено обряд побратимства, відомий за оповідями давньогрецького історика Геродота: «До великої посудини вливають вина і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Коли це роблять – промовляють молитву, а потім п’ють із чаші». 

Давньогрецький письменник Лукіан (ІІ ст. до н.е.) зі слів скіфа Токсаріса записав таку бувальщину:

Жили двоє друзів – Дандаміс і Амізок. Зростали разом, а як стали молодими мужніми воїнами склали клятву побратимства. Невдовзі по тому на їх табір зненацька напали зі сходу вороги-сармати. Була коротка січа: сармати, використовуючи чисельну перевагу, перемогли. Забрали багатьох скіфів у полон. Серед них Амізока. Дандаміс, дізнавшись про це, кинувся у річку, що відділяла від ворожого табора, і поплив до протилежного берега. Сармати кинулися до нього зі зброєю, але Дандаміс вигукнув: «Зарін!» (золото, викуп). Його одразу відвели до сарматського царя. Цар запитав юнака, що він має і що готовий віддати за життя свого друга. Дандаміс відповів, що нічого крім життя, у нього немає, але готовий він віддати його за життя побратима. Жорстокий цар засміявся: «Життя? Життя не треба, але якщо хочеш звільнити побратима, віддай частину того, що пропонуєш – свої очі». Назад Дандаміс повертався з порожніми орбітами, тримаючись за побратима, а на його вустах блукала легка щаслива посмішка.

Це вразило царя. Замислився він і сказав своїм підлеглим: «Таких людей можна полонити, напавши зненацька, але якою буде результат битви з ними?» І наказав своєму війську відступити.

П'ять скіфських стріл

 Наприкінці VI ст. до н.е. величезне війського перського царя Дарія вдерлося до Скіфського степу. Армія, перед якою схилились наймогутніші держави – Вавілон, Лідія, Єгипет, – просувалась все далі й далі – від Дунаю до Подніпров‘я. Степ ревів голосами верблюдів та віслюків, гарцювала численна кінота, на марші сунули тисячі й тисячі строкато вбраних піхотинців, адже Дарій мобілізував на війну десятки народів.

Скіфи не поспішали втягуватися у значні бойові сутички. Вони вивчали ворога, турбували його раптовими нальотами, накопичували сили та гострили зброю.

Одного дня неподалік перського війська з‘явились кілька скіфських вершників. Дарій вирішив, що скіфи нарешті усвідомили непереможність його війська і готові підкоритися його владі. Натомість, без жодних пояснень, гінці залишили цареві незвичні дари: птаха, мишу, жабу і п‘ять стріл. 

Дарій зібрав радників і висловився так: «Скіфські парламентарі принесли нам звістку про перемогу: птах означає, що вони віддають під нашу владу повітря, миша – що віддають свою землю, жаба – що віддають свою воду, а стріли – що скіфи віддають свою військову міць». 

Зраділи радники, почали вихваляти могутність свого володаря. І тільки один із них, на ім’я Гобрій, насмілився заперечити: «Вибачай володарю, але скіфи надіслали зовсім інший знак. Ці «дари» говорять про наступне: якщо перси не злетять у небо мов птахи, не пірнуть у воду мов жаби, не сховаються у нори мов миші, скіфські стріли знайдуть їх, де б вони не були. Отже, не буде нам спокою, аж поки ми не підемо з цієї землі.» 

Усі подальші події підтвердили слова радника. Скіфи не спинялися і вражали ворога всюди, аж доки останній перський солдат не залишив Степ.

Мелітопольський горит (зі Скарбниці Національного музею історії України)

 Навесні 1954 року власник будинку № 45 по вулиці Першотравневій (нині Скіфська) міста Мелітополя вирішив викопати на своєму обійсті колодязь. Робота захопила чоловіка і він згодом потрапив до підземелля з куполоподібним склепінням. А далі, розгорнувся ланцюжок подій, як у пригодницькому фільмі: чоловік побачив кілька золотих пластинок і звернувся до представників влади, а ті – до співробітників Мелітопольського краєзнавчого музею, а вони, зрозумівши що потрібні фахівці з більшим досвідом, повідомили про цікавий об’єкт науковцям Інституту археології АН Української РСР. Археологічну експедицію очолив відомий учений Олексій Тереножкін. Роботи тривали понад два місяці. Завдяки дослідженням, археологи отримали багато нової інформації про давні часи. 

Висота насипу кургану, спорудженого з вальків, сягала близько 6 м. Його звели над усипальницями двох вельможних скіфів – воїна і, вірогідно, його дружини, яких супроводжували слуги.

Поховання чоловіка було вщент пограбовано ще у давнину. Але у гробниці археологам вдалося знайти схованку (приховану нішу у кутку поховальної камери), яку не помітили грабіжники. Саме там було знайдено горит (футляр для лука і стріл) із залишками 70 стріл, бойовий пояс та 50 золотих нашивних пластинок . Особливо викликав захват горит, чільний бік якого прикрашала золота оббивка, на якій еллінський майстер викарбував розповідь про уславленого героя Ахілла.

Скіф’янка, можливо, була жрицею богинь Аргімпаси або Табіті, найбільш шанованих у скіфів. Її вбрання прикрашали кілька тисяч золотих пластинок із рельєфними зображеннями – символами богів життєдайних сил природи. 

Знахідки з Мелітопольського кургану зберігаються в Національному музеї історії України та його філії – Скарбниці, а також у Мелітопольському краєзнавчому музеї. Вироби майстрів минулого розповідають про величну історію землі, яку ми нині називаємо Україною. Вони наче промовляють словами археолога і поета Бориса Мозолевського: «Це наша з вами спільна Батьківщина»!

Тримаємо стрій! Разом здобуваємо перемогу!

Скіфський вершник полює на оленя (зі Скарбниці Національного музею історії України)

Скіфи прославились перемогами над ворогами, які своєю чисельністю інколи значно переважали скіфських воїнів-вершників. Та саме вершники, обстрілюючи вороже військо з луків, заслужили повагу і захват багатьох народів. Уявімо собі: мчать коні, підвладні кожному руху кіннотника, його голосу, а у ворогів летить хмара стріл… 

Для скіфа кінь був бойовим товаришем. Його вузду прикрашали візерунками, магія яких мала захистити коня. А коли хазяїн помирав, разом із ним ховали і коней. Можливо, за уявленнями скіфів кінь мав доправити хазяїна до іншого світу.

У скіфських курганах археологи знаходять золоті, срібні та бронзові оздоби кінської вузди. До таких речей належить і унікальна прикраса голови коня з кургану поблизу села Гюнівка Запорізької області. Це ажурна пластина, що була закріплена (як аплікація) на шкіряній основі, пофарбованій синім та червоним.

На пластині, яка має вигляд сегмента (напівкола), окресленого хвилястою лінією з листочками та пагінцями, відтворено багатофігурну композицію. Центром її є зображення дерева, яке розділяє простір на дві частини. Праворуч від нього – вершник на коні. У тварини вигнута шия, зігнуті в колінах передні ноги не торкаються землі. Фігура людини зображена впівоберта, голова – у профіль. Привертає увагу обличчя з гротескно великим носом. Персонаж одягнений у сорочку чи куртку, підперезану поясом, що підкреслює тонку талію, штани, які щільно прилягають до ніг, та короткі чобітки. У чоловіка широкі плечі; у правій руці він тримає лук, а лівиця лежить на гориті (так зручніше діставати стрілу). Ліворуч від дерева – олень. Його голову увінчують пишні роги, які нагадують дві гілки з пагонами. У спині тварини стирчать дві стріли.

Щоб «прочитати» сюжет, звернімось до осетинського епосу «Нарти», корені якого сягають міфів іраномовних племен – скіфів та сарматів. Нарти – це легендарна спільнота богатирів, у якій найславетнішим був рід воїнів (Ахсартагката). Один із них, на ім’я Сослан, був богатирем, народженим із каменю. Він уславився як єдиний серед живих, хто зумів потрапити до царства мертвих і повернутися назад. У нартівських оповідях є чимало сюжетів, пов’язаних з оленем: це і жертовна тварина, і важлива здобич на полюванні, і помічник у випробуваннях героя. Вважалось, що роги оленя мають життєдайну силу. Так, наприклад, нарт Сослан, переслідуючи під час полювання оленя, був заманутий в печеру, де олень обернувся красунею: виявилося, що це дочка Сонця Ацирухс , на якій Сослан згодом одружився.

Загальний зміст сцени на пластині, її ідея пов’язані з культом героїв, що панував серед скіфів. Дерево уособлює кордон між двома світами, олень – жертву, принесену для отримання дозволу на прохід до царства мертвих. Там, у потойбіччі, росте чарівне дерево Аза, і Сослан має здобути листя з нього. Кінь допомагає герою перенестись до царства мертвих і повернутись назад. Символом відтворення життя є буяння рослин. 

------------------

У 1964 році поблизу кримського села Іллічеве у кургані, понівеченому під час Другої світової війни, археологи знайшли зім’ятими укупі золоті предмети скіфського часу. Завдяки ретельній роботі реставраторів предмети вдалося розібрати й відновити їх первинний вигляд. З’ясувалося, що там було кілька пластин, які прикрашали горит, нашийна прикраса (гривна) і ритуальний предмет у вигляді зрізаного конусу.

На одній з пластин, що оздоблювали горит, бачимо сцену нападу хижаків на оленя: пантера (?) охопила лапами його за тулуб і вгризається у груди, орел дзьобає у хвіст, а змія у стрибку поцілює у пащу...

Є думка, що скіфські народи вважали оленя священною твариною. Припускають існування міфу про перетвореня на красеня-оленя одного з прабатьків скіфів. Адже невипадково перси називали всі кочові народи Степу саками – іменем, яке, вірогідно, походить від скіфського saka, «олень». 

...Хижаки напали зненацька, коли олень відпочивав: атакували з повітря, накинулися із засідки, підступно повилазили з нір. Але красень не схилив голови, гордо підняв її до небес, навіть коли над ним нависла смертельна загроза. Ще мить – і підведеться він, стане на ноги, увіпреться у землю, похитне могутніми рогами небо (невипадково кожна гілочка його рогів – то птах) та, скинувши з себе підступну зграю нападників, стане вільним!

-------------------------

У 1969 році під час розкопок скіфського царського кургану Гайманова Могила поблизу с. Балки Запорізької області археологи знайшли в Північній гробниці схованку, де перебували священні для скіфських воїнів речі, серед яких виокремлюється ритон – посудина у формі рогу.

Ритон зроблений з чотирьох частин різного розміру, що мають форму зрізаного конуса. Унизу він оздоблений золотим наконечником із об’ємним зображенням голови лева; зверху – золотою пластиною із рельєфним фризом. 

Нижню частину фризу утворює візерунок із рослинними мотивами та головами птахів. У верхній частині вирізняється трикутної форми стилізоване зображення чоловічого обличчя – із круглими очима, прямим носом і вусами. Над очима – два спіральні завитки, якими могли позначими  роги, що вважались божественним символом. Можливо, це зображення відомого героя – предка скіфів Колаксая. Саме він одержав благословіння від богів на володіння землями Скіфії, саме від нього пішов рід скіфських царів.

Ритон був важливим атрибутом у вшануванні культу Колаксая, а також в обрядах, пов’язаних з військовою магією. Їх головною метою було удосконалення воїнської вправності, гартування звитяги та інших чеснот воїнів. 

Антропоморфні та зооморфні мотиви скіфського мистецтва (зі Скарбниці Національного музею історії України)

У нашому музеї зберігається одна з найбільших у світі колекцій пам’яток декоративного мистецтва, пов’язаних із племенами скіфів. Різноманітні артефакти скіфської доби були знайдені в процесі археологічних досліджень курганів – земляних споруд над похованнями. 

Сотні років скіфи жили в степах Північного Причорномор’я і у Дніпровському Лісостепу та мали тісні стосунки зі своїми сусідами греками, які заснували на узбережжі Чорного моря поселення, що згодом виросли і стали містами. Скіфи залюбки обмінювали потрібні грекам товари (здебільшого зерно) на різноманітні вироби грецьких ремісників: насамперед, посуд і прикраси. При цьому, у предметах власного виробництва вони багато у чому наслідували зразки грецького мистецтва, запозичивши не лише певні технологічні прийоми, а й деякі орнаменти та міфічні образи давньогрецького походження. Інколи навіть важко визначити, хто був майстер, що виготовив ті чи інші предмети, – грек чи скіф.

Ось, наприклад, унікальний комплект золотих декоративних елементів костюма, що походить з кургану Казенна Могила, дослідженого у 1973 році поблизу села Тополине Запорізької області. Літню жінку (близько 50-ти років) поховали з пишністю, властивою для аристократичних верств: збудували складну поховальну споруду, звели курганний насип висотою 4,5 м, до гробниці поклали багатий супровідний інвентар. 

Убрання жінки оздоблене аплікаціями з різноманітними зображеннями, які відтворювались відповідно до мистецьких традицій греко-скіфського мистецтва.

Особливо вирізнялися головні убори – налобна пов’язка, висока циліндрична шапка-полос і тонке покривало, – прикрашені нашивними пластинками з викарбуваними антропоморфними та зооморфними мотивами. Полос оздобили золотими пластинками різної форми і сюжетів: 

● прямокутними – із зображенням зайця, що біжить; 

● трикутними – із зображенням крокуючого чоловіка, вбраного у характерний для скіфів одяг з видовженими полами куртки; 

● прямокутними – із зображенням чоловіка, який сидячи натягує лук. Персонаж без головного убору, пасма його волосся звисають на плечі; одягнений він у халат-кандіс, правий рукав якого звисає; 

● контурними зображеннями морди хижака (анфас) із родини котячих; 

● контурними зображеннями лева з роззявленою пащею, масивними лапами та закинутим на спину хвостом; 

Полос та покривало були також розшиті низками дрібних ґудзичків. 

Образи «котячого хижака» та грифона вважались оберегами і, крім того, їх пов’язували з культом плодючості. Так само сприймали і зображення зайця. Надзвичайно цікавим є додавання до оздоблення жіночого вбрання пластинок із сюжетами «скіф, який іде» та «скіф, що натягує лук». Вважається, що композиція фронтальної частини головного убору є своєрідним текстом і, загалом, всі мотиви, що складають цей декоративний набір, пов’язані з культом плодючості. 

Поєднання зображень на головному уборі та гармонізація їх зі знімними прикрасами (сережки у формі півмісяця, золочене намисто з підвіскою-лунницею, браслети з намистин) містили закодовану інформацію про статус власниці, яка, вірогідно, була жрицею. Її молитви, здійснення обрядів мали забезпечити життя спільноті. Жриця – це втілення материнської сили, яка захищає від усього злого і ворожого та несе любов. 

-----------

Після напруження примарної тиші у великому місті, оглушливих вибухів, нещадного гуркоту бою, здається, що немає нічого милішого за тихе сопіння твоєї дитини, яка спокійно спить, гамору дитячих голосів у дворі будинку, що не вщухає зранку до вечора, щебетання пташок під весняними теплими променями і співу коників у степу, що дзвенить з перших теплих днів.

Ось таких коників, яких бачимо на зовнішньому (нижньому) ярусі скіфської золотої пекторалі з кургану Товста Могила. Так, їх двійко – хлопчик і дівчинка, шлюбна пара. Це вони своїм співом проголошують торжество життя і перемогу над смертю! 

-----------

У 1954 році на околиці міста Мелітополь місцевий мешканець копав яму для господарських потреб – і натрапив на гробницю вельможної скіф’янки, перекриту потужним насипом, значна частина якого була знесена забудовою. На місце знахідки виїхали співробітники місцевого краєзнавчого музею, які розпочали археологічні роботи. Зрозумівши масштабність пам’ятки, вони звернулися по допомогу до Інституту археології АН УРСР. Дослідження кургану очолив досвідчений археолог Олексій Тереножкін. Це були перші дослідження великого скіфського кургану, проведені на професійному рівні, з дотриманням усіх особливостей методики розкопок та фіксації матеріалу.

На жаль, обидві гробниці (чоловіча і жіноча) виявилися пограбованими ще в давнину, але кількість зафіксованої інформації та знахідок була надзвичайною. По закінченню робіт, предмети, знайдені мелітопольськими музейниками, надійшли до фондів Мелітопольського краєзнавчого музею, а ті, що були знайдені експедицією Олексія Тереножкіна, спочатку потрапили до Інституту археології, а згодом стали основою фондового зібрання нового українського музею – Музею історичних коштовностей УРСР (нині Скарбниця НМІУ).

Найбільш відомою знахідкою, що походить із Мелітопольського кургана, є золота оббивка гориту із зображенням сцен із життя Ахілла. Її було знайдено у сховку центральної (чоловічої) гробниці.

Із бокової гробниці походить велика кількість нашивних пластинок, що прикрашали вбрання жінки. Оскільки грабіжників цікавили лише знімні прикраси (нашийна гривна, сережки, браслети, перстні), усе інше, зокрема і нашивні пластинки для одягу, вони перемішали, спричинивши повний безлад. Саме тому нині досить важко відтворити декор жіночого вбрання. Дослідники припускають, що головний убір прикрашали ажурні пластинки із зображенням двох пар тварин, що протистоять одна одній, – лева і пантери, павука і мухи.

Хижаків скіфи сприймали як міфологічних тварин, які є уособленням певних сфер світобудови. Лев пов’язувався із земним світом. Його зображення були ознакою аристократичного достоїнства, з ним порівнювали найвидатніших воїнів. Пантера – помічник богів підземного світу, породження Хаосу, що несе смерть. Отже, лев, що протистоїть пантері, є захисником людей, захисником життя.

Тотожне значення мала й інша пара. Муха в давньоіранській міфології вважалася втіленням демона смерті. Павуки ж є природними ворогами мух. Вони супроводжують людей, оселяються в їхніх домівках, плетуть свою павутину, чатуючи на чергову жертву. Люди не люблять павутиння та часто бояться павуків. Але навіть зараз у нас є певний запобіжник: ми проганяємо павуків, але ніколи не вбиваємо, на відміну від багатьох інших комах. Можливо, певні архетипи поведінки і відношення до «домашніх» павуків як до наших охоронців збереглися з давніх часів?

Аналіз символіки зображень тварин у протистоянні один одному доводить, що використання подібних пластинок було обумовлене уявленнями про можливість переборення смерті та ствердження перемоги життя.

-------------

З 1970 року Борис Мозолевський очолював експедицію Інституту археології АН УРСР, яка проводила розкопки в зоні розширення кар’єрів з видобутку марганцевої руди в Дніпропетровській області (за договором із Орджонікідзевським ГЗК). Кожен рік приносив цікаві знахідки та нові відкриття. У 1970 році, окрім інших курганів, була розкопана Хомина Могила, в 1971-му – Товста Могила.

У 1973 році експедиція проводила розкопки скіфських курганів групи Завадські Могили. Вже під першим насипом, що мав висоту понад 4 метри, було знайдено гробницю V століття до н.е. Виявилось, що основне поховання повністю пограбоване, та під його південною стінкою було облаштовано підбій, де археологи знайшли залишки п’яти дерев’яних чаш, окутих золотими пластинками. Завдяки ретельній фіксації знахідок вдалося зробити точні реконструкції чаш, різних за розмірами та декоруванням. 

Найбільша чаша, висотою близько 20 см, прикрашена сімома пластинами із зображенням голови хижого птаха, у якого виділено велике кругле око і масивний дзьоб із восковицею та закрученим у спіраль кінчиком. Якщо придивитися до цих зображень, можна побачити, що око великого птаха утворене закрученим кінчиком дзьоба середнього птаха, чиє око, в свою чергу, – дзьобом малого птаха. У такому поєднанні, вірогідно, відтворювалась ідея троєкратного зростання сили – від меншої до більшої. Адже напій, який наливали у цю чашу (скоріше за все, приготований на основі молока), призначався для воїна і, за традиційними уявленнями, слугував для укріплення його звитяги. 

Можемо припустити, що ця чаша була обрядовою і використовувалась для групового пиття. Збереглися розповіді про особливу чашу, яку воїни використовували під час бенкетів, що влаштовувались після походів і битв. Згідно заведеному порядку, кожен воїн брав до рук цю чашу, робив один ковток, ставив її перед собою і розповідав про свої ратні подвиги. Якщо воїн говорив правду, то після розповіді він спокійно робив іще один ковток і передавав чашу сусідові. Але у випадку, якщо чоловік прикрашав свої розповідь побрехеньками, чаша починала вібрувати, і чим більше було вигадок у переказах воїна, тим сильнішою була вібрація, а отже зробити другий ковток із чаші було вже просто неможливо. Це було ганьбою для чоловіка, бо таких брехунів виганяли з бенкету.

Серед воїнів завжди цінувалися реальні справи, а не порожні слова. Розуміння того, що війна – то важка робота, сповнена не лише здобутків, а й втрат, і того, що кожен має робити свою справу з честю і відповідати за свої дії, у всі часи сприяло високій воїнській культурі. Про це повідала нам давня чаша... 

---------------

Через сто років після безславного походу Дарія жив у степах Подніпров'я славетний скіфський воїн, чиє ім’я, на жаль, не зберегла історія. Та у гробниці, дослідженій археологами у кургані поблизу с. Архангельська Слобода на Херсонщині, збереглися відзнаки його соціального стану: скіф носив вбрання, прикрашене золотими пластинками, а на його шиї сяяла масивна золота гривна із наконечниками у вигляді левиних голів. Дослідники припускають, що скіфський воїн мав знатне походження, був головою роду і очолював воїнів у битвах за рідну землю.

Зі зброї до гробниці поклали лише горит – футляр для лука і стріл. Кожен скіф був вправним лучником, а скіфський лук вважався неперевершеним у прицільності й дальності польоту стріли. Та цей горит – особливий, бо його прикрасили золотими пластинками із зображеннями тварин, наділених силою, прудкими ногами, хитрістю – кабанів, оленя, пантер, вовків. Скіфи вважали їх символами богів перемоги, грому та блискавки, і вірили, що ці образи, вміщені на військових обладунках, мають магічні властивості: завдяки їм воїни стануть невразливими, сильними, звитяжними, нещадними до ворога. Найбільш виразними є зображення вовків: згуртовані та нестримні у своєму русі вперед, вони одним своїм виглядом мали вселяти ворогові страх і змушувати скласти зброю.

------------------------------

Коли скіф’янки виходили заміж, їм дарували важливий родинний оберіг – сережки-підвіски з качечками. Як ось ці, знайдені в кургані IV ст. до н.е. поблизу с. Вовчанське Запорізької області. 

Основа сережок схожа на золотий човник, пишно прикрашений візерунками із зерні. Можливо, то дитяча колиска? На ріжках «човника» сидять пташки-качечки. Розвернуті різнобіч, вони, немовби, стережуть своє гніздечко. Кажуть, що качки, як і лебеді, – парні птахи, що, однаго разу обравши собі пару, назавжди зберігають їй вірність. Фігурки качечок, прикріплені на ланцюжках до «човників», –  мовбито діточки, що тримаються купи, поки не подорослішають та не зів‘ють своє гніздечко.

Завдяки своїй конструкції, ці прикраси вважаються шумливими: коли жінка рухалась, вони постійно дзеленкотіли. Кажуть, що такий передзвін відлякував зло. Та можливо, в ньому є ще один, прихований, смисл. Це жіночі думки-молитви, що промовляються подумки: за дітей, за їхнє здоров‘я, за майбутнє, за хліб насущний. Молитви, що невпинно линуть до богів, неодмінно будуть почуті!

Збережена пам’ять про минуле – то підмурок перемоги України в наші дні. У пам’яті – наша сила, наша правда!