Максим Демченко: Советским историкам просто не удалось сделать выбор между "крестик снять, или трусы надеть".

К вопросу о "переписывании истории". 

Читал я в юности учебник "История Казахстана" начала 1930-ых годов, написанный тов. Санджаром Джафаровичем Асфендиаровым (репрессирован в 1937, реабилитирован в 1956). И вот наткнулся на него вновь. Он - нагляднейшая иллюстрация того, как радикально изменился взгляд на историю дореволюционной России в период с 1930 по 1970-ые годы. Нынешняя "каноническая" её версия, которую "нельзя переписывать" - это более-менее то, что мы видим в учебниках 1970-ых и 80-ых с поправкой на реабилитацию и пропаганду роли церкви: именно здесь Пётр I и Екатерина II - великие реформаторы, освоение Сибири - мирное, а вхождение в Империю азиатских республик - добровольное. 

А вот советская историография 1930-ых придерживалась диаметрально противоположных взглядов, считая царизм исключительным злом, а прирастание землями "колониальной политикой", сравниваемой с британской или голландской (далее идут цитаты из работ К. Маркса и Ф. Энгельса о том, почему и не может быть иначе). Вот пара отрывков из этого учебника (ещё раз подчеркну, официально одобренного Туркестанским бюро ЦК РКП(б), а сам автор с 1925 г. - член президиума и зам.секретаря ВЦИК - короче, официальный советский учебник).

"Принятие добровольного подданства казахами... - это извращение и ложь, ибо российский капитализм вырос на костях и крови миллионов русских крестьян, а также на костях и крови миллионов трудящихся, населявших бывшую Российскую Империю, в том числе и казахских трудящихся масс. После падения Казанского и Астраханского ханств царизм повёл хищническую политику ограбления так называемых инородцев и иноверцев. Экспедиция Ермака в 1580 году, снаряжённая купцами Строгановыми, произвела колоссальнейший грабёж и избиение народов Западной Сибири... Этот мрачный период в истории царской России сопровождался ужасами истребления целых народов Сибири, ужасами ограбления, убийств, насилия в отношении татар, башкир и других народов. В этих событиях часть феодальной верхушки побеждённых народов вступала в блок с господствующими классами победителей, помогала завоеванию ради сохранения своих привилегий. Так создавались татарские и башкирские помещики - "дворяне" Тевкелевы, Юсуповы и проч." (стр. 130).

"Торговые пути в Среднюю Азию шли через казахские степи; поэтому русская экспансия неизбежно должна была направиться на Казахстан для захвата торговых путей в Китай, Среднюю Азию и Индию. И действительно, при Петре I экспансия царизма в отношении Казахстана усиливается" (стр. 131). 

"Легенда о добровольном подданстве казахов, распространяемая великодержавными шовинистами и националистами, разоблачается фактами, приводимыми Рычковым, царским чиновником того времени, которого обвинить в пристрастии в этом вопросе едва ли кому-нибудь придёт в голову" (стр. 137).

Далее приводятся описания этим Рычковым восстаний казахов против присоединения к РИ и жестоких расправ с зачинщиками - кого повесили за рёбра, кому вырвали нос и язык... 

Вадим Штепа: Лебедь фактически был "русским де Голлем"

У меня иногда спрашивают: как ты, антиимперец, можешь быть сторонником генерала Лебедя, если он воевал за Приднестровье?

Отвечу в тысячный раз - для тех, до кого до сих пор не дошло: Лебедь поехал в Приднестровье в 1992 году не по своей воле, а по приказу своего Верховного главнокомандующего - президента Ельцина. Но уже через 2 года, в 1994, он подал рапорт об увольнении из российской армии, и в 1996 году баллотировался в президенты как независимый кандидат. И 31 августа 1996 года подписал Хасавюртовский мир со своим коллегой - генералом Асланом Масхадовым. 

Генерал прошел невероятную мировоззренческую эволюцию в 90-е годы. В 1992 году он выпустил книгу "За державу обидно", где была сплошь ностальгия по ымперии. Но уже в 1996 году он написал книгу "Идеология здравого смысла", где сам же разбивал ымперские шаблоны. Заметим - свои книги писал он сам, а не спичрайтеры. 

Когда в 1998 году, с помощью Алена Делона, он стал губернатором Красноярского края, он назначил своим советником по экономике Виталия Найшуля - одного из самых либеральных российских экономистов. Генерал заявлял: "Мне Москва ваще неинтересна. Мне достаточно работы в кабинете с видом на Енисей". А в сентябре 1999 года он был единственным расейским политиком, который прямо обвинил ФСБ во взрывах домов в Москве и Волгодонске - интервью газете Le Figaro, 30.09.99.

 А была такая транснациональная тема. Весна 1996, пресс-конференция:

- Александр Иванович, а если вас не допустят к выборам президента России, что вы будете делать?

- Ну тогда я буду баллотироваться в президенты Украины! У меня же украинские предки. И Крым никакому Лужкову я не отдам!

Поэтому катастрофа его вертолета в 2002 году может казаться "случайной" только очень недалеким людям. 

Лебедь фактически был "русским де Голлем". И он бы никогда не начал войн ни против Грузии, ни против Украины. Я запомнил его фразу, сказанную в Красноярске в 1999 году: "Миссия генерала - не в развязывании войн. А в том, чтобы их предотвратить".

Я бы очень хотел, чтобы на России произошел военный переворот - и этого ебанутого гебешного подпола убрали бы от власти. Но - нет нового Лебедя. И нет нового Горбачёва. И в этом - историческая трагедия... 

Борис Межуев: Как стал возможен Дугин?

Как стал возможен Дугин? Почему он обрел такую популярность?

 На это есть простой ответ - это случилось потому, что потерпела поражение российская "городская революция" - термин, который ввел покойный Цымбурский, но который мало кто понял. 

Смысл его состоит в том, что наступает момент истории, очень короткий в своей торжествующей фазе, но очень долго подготавливаемый, когда интеллектуальный класс выходит из своего подчиненного положения и вооружившись какой-нибудь передовой концепцией пытается перестроить общество в соответствии со своими приоритетами и ценностными установками. 

В России "городская революция" готовилась очень долго, по существу с конца XVIII века, когда в России появляются первые интеллигентские кружки, вплоть до начала 1917 года. Последним всполохом "городской революции" была перестройка, мобилизовавшая интеллектуальный класс на борьбу с узурпировавшей его права на гегемонию партийной номенклатурой. 

Поражение перестройки мгновенно вывело Дугина практически в главные философы наступающего Контрпросвещения. 

По своему все что он делал, носило характер последовательно выстроенной стратегии. 

Начал он с того, что противопоставил военное ведомство КГБ как организации слишком ориентированной на модернизацию и союз с интеллектуальным классом. 

Он ввел в тезаурус российской интеллигенции идеи Эволы и Генона с их жесткой критикой Просвещения и всей философии Нового времени как отпадения от некоего примордиального традиционализма. 

Он начал пропагандировать идеи немецкой консервативной революции с ее пафосом состояния войны как некоей политической и социальной нормы. 

Он, правда, допустил одну ошибку вместе со всем российским политическим классом - сделал слишком большую ставку на Германию, недооценил ее слабость. Эта ошибка была пережита им довольно болезненно и остро. 

Но в целом он воспитал целое поколение интеллектуалов на такой ненависти к собственному социальному статусу - статусу слабых, неспособных на решительное действие интеллигентов. Эту его роль воспитателя поколения нельзя ни в коем случае недооценивать.

Дугин, вне всякого сомнения, явился выразителем классовых претензий той очень широкой группы, которую можно назвать "силовыми структурами". Кто-то назвал их "новым дворянством", кто-то предпочитает именовать "кшатриями", но смысл один: речь идет о проекте как бы подчинения интеллектуального класса и также класса промышленного и торгового, людям в погонах. 

Амвросий фон Сиверс: Сто лет ада

30 декабря 1922 г. был основан Союз Советских Социалистических Республик. То, что оный для нас есть сущий ад земной, - несомненно. Но, отъяв собственные представления, попытаемся разсмотреть данный феномен с разных аспектов.

Подлинная внутренняя структура была совершенно тоталитарная, что обезпечивалось теорией о «диктатуре пролетариата», выражаемой посредством Коммунистической Партии, т. е. его «вооруженного авангарда». Сам сей «авангард» состоял из профессиональных революционеров. составлявших коллективное руководство.

Изначально СССР имеет квази-религиозную форму правления, осуществляемую через Компартию, явно замещающую собой любые иные религиозные институты и претендовавшую на контроль над мiровоззрением населения. Партноменклатура играет роль своего рода жрецов новой (или древней?) религии.

Сейчас многим не вполне понятно, что из себя представлял СССР как проект. Ответ находим непосредственно в «Декларации об Образовании СССР» от 30.12.1922 г., где сказано: 

Владимир Емельянов: СССР - самое большое мировое зло за всю историю человечества, потому что это зло под маской абсолютного и окончательного добра и счастья

Сегодня 100 лет со дня образования этого страшного новообразования, в котором родились говорящие сегодня по-русски. СССР - самое большое мировое зло за всю историю человечества, потому что это зло под маской абсолютного и окончательного добра и счастья. 

Это зло и для оккупантов, и для тех, кто ими захвачен. Это зло для тех, кто сего монстра придумал, и зло для тех, кто был посажен в эту картонную зону на выживание и доживание. 

Оно исказило саму природу человека, лишило людей достоинства, уверенности в своих силах, инициативы, превратило созидательный труд в сизифов: сколько ни работай - получишь, сколько прописано. 

Оно прикрепило человека к месту пропиской и невозможностью легально менять квартиры. 

Оно заставило человека ползать в ногах воров и взяточников ради добычи продуктов питания, одежды, жилья, поездки за рубеж. 

Оно превратило людей в немых тварей, потому что за свободное слово, за неразрешенную книгу, за анекдот полагались тюремные сроки. 

Оно лишило человека мировой вертикали - веры в Бога, в Истину, в Красоту. 

И все это - под маской заботы о трудящемся человеке, на диктатуру которого якобы опирался советский строй. 

На самом же деле это была диктатура менявшей названия партии большевиков, из-за которой вылезла диктатура ВЧК-НКВД-КГБ. 

И когда рухнул монстр СССР вместе с фальшивым культом трудящихся - обнажился подлинный чекистский оскал этого существа, из трупа государства вылез упырь убийцы, насильника и оккупанта. 

Настало время, когда человечество должно собрать все силы для победы над упырем СССР.

Віталій Чепинога: Карась-українець: «Я виживу! А ви, сука, всі здохнете!»

Карась - риба типово українська.

Архетипна. Як вареник, галушка чи кавун.

Якоюсь мірою, це наш тотем.

Схожий на українців. Живе, де попало і як прийдеться. Нереститься, коли захоче, і цілий рік

Є жовті, болотні, «золоті» карасі. Олігархи…

Може клювать на червяка, на хліб, на кукурудзу, на зерно, на варену картоплю, макуху, голий гачок. А може не клювать взагалі. Незалежно ні від чого… -«Нехо!»…

Може залягти на дно, в промерзлому ставку, в муляку, і пролежати там до весни, без води, інтернету й генератора. А може лежати в траві, і бути живим цілий день, позбавлений свого природного середовища.

Смачний, але дуже багато кісток. І перш ніж його їсти, варто подумати, чи варто воно того. Кістки абсолютно асиметричні, кострубаті, і непрогнозовані. Навіть деякі мудрі коти побаюються їсти карася. Навчені

Невибагливий. Може жити в банці, у відрі або в ванній, як у акваріумі.

Карась - українець. Аби в карася був особистий родинний герб, на ньому було б написано давньою латиною: «Я виживу! А ви, сука, всі здохнете!»… і ще маленькими буквами, по самому краю: «Йдіть нахуй!»

Карась - то риба незламності!

Ярослав Мельник: Інформаційна війна проти України у контексті політичних протистоянь кінця ХХ – початку ХХІ ст. (лінгвокультурологічний та дискурсивний аспекти)

У статті здійснюється спроба дискурсологічного та соціокультурного аналізу східнослов’янського простору у контексті політичних подій ХХ–ХХІ ст. Також автор намагається віднайти витоки морально-етичного падіння агресивних країн і, відповідно, деградації соціальної системи. Крім цього, розглядається феномен функціонування пропагандистсько-фейкових систем, які породжують спотворений світогляд та деформовану ієрархію цінностей. Зазвичай такі реалії є типовими для диктаторських режимів. Запропонований методологічний підхід визначила агресивна поведінка Росії у стосунку до колишніх республік пострадянського простору і до України зокрема. Також робиться спроба окреслити специфіку ментального простору Російської Федерації як системи, яка впродовж століття культивує тоталітарну та люмпен-пролетарську пропаганду. Процеси, пов’язані з формуванням геополітичного простору Східної Європи, включаються у контекст знань про еволюцію культур та їх колапс. Йдеться про абсурдність соціополітичних експериментів, які беруть початок з епохи формування концепції соціалістичної революції. Нагальність запропонованих студій є очевидною у контексті воєнного вторгнення в Україну та посягання на її суверенітет.

Ключові слова: соціологія, дискурсологія, ментальність, інформаційна політика.

Вступ. Події останніх десятиліть у Східній Європі, особливо агресія з боку Російської Федерації вподовж останніх семи років, винесли на поверхню і зробили окодосяжними глибинні процеси, в основі яких є експансія і захоплення чужих та суверенних територій. Також отримали нове прочитання події пострадянського періоду і з високою роздільністю стали зрозумілішими як окремі інтенції, так і цілі процеси. Більшість явищ на міжнародному рівні у 90-ті роки минулого століття та протягом останніх двох десятиліть не сприймалися як системна діяльність з підриву ідеологічної, економічної чи ін. стабільності. Лише у світлі останніх подій значна кількість фактів, які відбувалися в минулому, отримали нове прочитання. Тепер стає зрозумілою діяльність Російської Федерації у сфері інформаційних технологій та інформаційної політики загалом. Комплекс дій сьогодні та у минулому насправді є широким спектром на перший погляд достатньо дистанційованих чинників, але сумарно вони експлікують агресивну політику та руйнівні інтервенції з боку Російської Федерації до країн, які зовсім недавно отримали незалежність та змогу самостійно прокладати свій шлях у майбутнє. Очевидним є те, що найбільші сили пропагандистської машини були сфокусовані на Україні. Наша країна зазнала найбільш потужних інтервенцій. У силу пацифістських настроїв в Україні, віри у перемогу добра, упевненості в тому, що настали нові часи – ера розквіту демократії та добросусідства, довіри до укладених угод і підписаних меморандумів, з другого боку – провізоричних процедур роззброєння та ліквідації зброї масового ураження, демілітаризації окремих регіонів (виводу військ з іноземним базуванням), формування економічних альянсів, припинення чи заморожування воєнних конфліктів у різних регіонах нашої планети (виведення військ з Афганістану) ці та багато інших як локальних, так і загальнопланетарних процесів успішно приспали обережність народів (колишніх радянських республік) і сформували колективну впевненість, що жахи Другої світової війни, як і ХХ століття загалом, не можуть повторитися в принципі. Ця внутрішня заспокоєність стала камертоном на пострадянському просторі, і низка країн з легкістю впровадила політику роззброєння, підтримувала торговельно-економічні зв’язки. Також показовим фактом цього періоду було функціонування значної кількості телеканалів, які базувалися за межами країни або, якщо були національними, то все ж залишалися проросійськими. Також до національних телеефірів було допущено немало телесеріалів, телепрограм з вираженими або замаскованими проросійськими настроями. До механізмів інформаційної інтервенції додалися преса, радіо, шоу-бізнес, видавнича справа, туристичний бізнес, різного роду фестивалі та виставки, спорт, мережа транспортних сполучень, можливість працевлаштуватися на засадах постійної зайнятості, вахтовим методом чи на сезонні роботи, зв’язки у науковій сфері, співпраця силових та військових структур, можливість купувати нерухомість та провадити бізнес у сусідній країні, а також продажний олігархат та ін. Ці та інші чинники загалом сформували колективний портрет Східної Європи, її мовну свідомість [2, с. 124]. У цьому гурті також фігурували окремі країни колишнього так званого Варшавського договору, країни Азії, Африки, Латинської Америки. Абсолютна більшість політиків, дипломатів, політологів вищого рангу, культурологів, соціологів та інших фахівців розглядали окремі конфлікти, які мали місце у цьому просторі не як симптоми глобальної кризи цивілізації, а як складний процес народження (трансформації) нової системи, реорганізації дійсності, мовляв, конфліктні процеси є природним явищем, після якого неминуче повинна наступити фаза тотальної стабільності [14, с. 128]. Мілітаризація, агресивна налаштованість маскувалися під театральне дійство – гру м’язами, і ніхто не очікував серйозної загрози від Росії, Північної Кореї чи економічно успішного Китаю. Питання перерозподілу територій чи агресивної анексії стали явищами минулого часу. Такі загальні настрої та уявлення панували у середовищі світових політичних еліт, які не побачили імперських інтенцій РФ [13, с. 241].

Результати дослідження.

Ігор Лазоришин: Іван Драбчук: розмова з краєзнавцем

Іван Васильович Драбчук (творчі псевдоніми Іван Горощук, Іван Сілецький та криптоніми І. Д., І. С.) – педагог, історик-краєзнавець, поет. Закінчив історичний та філологічний факультети Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. З 1991 року працює вчителем історії та географії в Сілецькій гімназії, а з 2000-го – співробітником Національного заповідника «Давній Галич». Член Національної спілки краєзнавців України, учасник літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси» (м. Галич). Автор краєзнавчих студій: «Непізнана минувшина» (1998), «Духова криниця» (2002, 2004), «Пристань віків» (2003), «Чудотворні ікони Прикарпаття» (2003), «З вірою в серці» (2004), «Як почуєш вночі…» (2007), «Галич запрошує» (2007, у співавторстві з В. Дідухом), «Іван Мирон – міністр ЗУНР» (2007, у співавторстві з М. Скаврінком), «Таємниця Духової криниці» (2012), «Чужинці у долі України» та «Жити за Шевченком» (2014), «Галич на вістрі історії» (2017), «Зоря «Просвіти» над Галичем» (2018), «Календарі українських повстанців» (2018), «Відомі уродженці Галича» (2020), «Духовні святині Сільця» (2020), «Традиції, які зникають» (2020); книжок поезій: «Поезія зірок» (1995), «Білоцвіт» (2004), «Дощ осінніх яблук» (2007), «На долонях землі» (2016), «Там, де тече Рутка» (2020), «Сонячний Сідугал» (2021). Іван Драбчук – автор численних публікацій на краєзнавчу та історичну тематику у місцевій періодиці. Лавреат премій імені Памви Беринди (2004, м. Галич), Романа Федоріва (2005, м. Тисмениця) та Марійки Підгірянки (2007, м. Івано-Франківськ). Автор понад 40 власних пісень. Нагороджений грамотою Міністерства культури України, грамотами обласної та районної влади, обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка

Якось мені до рук потрапило кілька десятків афоризмів краєзнавця, педагога і поета із села Сільця Ямницької територіальної громади Івана ДРАБЧУКА, серед яких на другому місці – після поваги до гідності іншої людини – був такий: «Коли людина перестає читати – вона починає деградувати». І саме ці слова стали для мене вагомим стимулом, щоб у редакційному проєкті «Літературна світлиця» познайомити читачів з цим потужними працелюбом і шанувальником краєзнавчого і поетичного слова. Таких до самозабуття замилуваних у слово і відданих слову трудолюбів, яких не торкнулася тля «побронзовіння», я ще називаю панами і водночас слугами слова й дуже пишаюся, що маю за честь представляти їх на шпальтах «Галичини».

– Я народився і живу в селі Сільці, яке дуже люблю, – оповідає Іван ДРАБЧУК. – Моя мала батьківщина мене завжди окрилює і дає наснагу до творчості. Але, крім рідного села, у мене є ще два особливі місця, образно кажучи, місця сили, без яких, напевно, я б не відбувся. Це Духова криниця і місто Галич. І кожне зокрема, і всі разом. І Галич близько до Сільця, а Духова криниця – ще ближче. Це не тільки головні предмети моїх краєзнавчих досліджень, вони дають мені натхнення до роботи. Я повинен був обов’язково написати про своє село. Це не данина моді, а бажання дослідити, як жили у ньому колись люди, чим займалися, як минали їхні свята і будні тощо. Якщо є коріння, то й мають бути плоди.

Я давно думав, як і чому в мені поєдналися історія й філологія? Бо ж закінчив не лише істфак, а й філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника. Згодом зрозумів, що все мені передалося від моєї світлої пам’яті матері Марії. Вона була також вчителькою – початкових класів. Я народився 1966 року. І того ж року мама закінчила Станіславський вчительський інститут, а факультет – історико-філологічний! Тож самі розумієте, що я, образно кажучи, ще в утробі матері ходив з нею на іспити. Гени… Все передалося. Тож так склалося, що я і історик, і поет. Мама все говорила жартома, що я ходив до школи, коли ще до школи не ходив. І моє життя змалечку пов’язалося зі школою. А питання, ким стати у житті, переді мною ніколи не стояло, бо я завжди знав, що буду вчителем. Батько помер молодим, а мама самотужки виховала нас чотирьох.

– А коли Ви, Іване, почали, образно кажучи, пильніше придивлятися до слова і відчувати до нього потяг? Це було краєзнавче чи поетичне замилування?

Богдан Скаврон: Кільця Влади Путіна: Росія як Мордор / Bogdan Skavron: Putin's Rings of Power: Russia as Mordor

"Ворогові все ще бракує однієї речі, яка би зміцнила його і навчила здолати будь-який опір, зруйнувати останні твердині та вкрити всі землі другою темрявою. Йому бракує Єдиного Персня... Дев'ять він передав смертним людям, гордим і величним, і тим спокусив їх. Давним-давно вони потрапили в тенета Єдиного і стали Примарами Персня, тінями під його великою Тінню, його найжахливішими слугами. Давним-давно. Багато років минуло, відколи звідси пішли Дев'ятеро. Втім, хто знає? Якщо Тінь знову розростеться, вони також можуть повернутись" (Дж. P. P. Толкін "Володар Перснів")

Назґули (чорною мовою "Привиди Персня") або Улайри (давньоельфійською), також відомі як Чорні Вершники або просто Дев’ятка, були страшними слугами Темного Лорда Саурона в Середзем’ї. Персні зробили своїх носіїв невидимими для всіх, крім тих, хто міг бачити світ привидів, і поневолили їх волі Саурона. Їхні життя та їхні сили стали пов’язані з Сауроном через Єдиний Перстень.

Верховний назґул, відомий як король-чаклун Ангмару, був знищений жінкою та гобітом, як пророкував Ґлорфіндель. Після його загибелі командування армією Мордору перейшло до "лейтенанта Моргула", невизначеної раси. 

Решта вісім Привидів Персня напали на Армію Заходу під час битви при Моранноні. Коли Фродо забрав Перстень у свою власність на Роковій горі, Саурон, нарешті усвідомивши небезпеку, наказав решті восьми назґулів летіти, щоб перехопити його. Вони прибули надто пізно: Ґоллум схопив Перстень і впав у Розколину Долі, знищивши Перстень. Це припинило силу Саурона та все, що він створив, використовуючи її, включаючи назґулів.

Ariel David: Про т. зв. "відсутню ланку" в народженні індоєвропейців

Звідки насправді походять індоєвропейські мови, довгий час залишалося загадкою. Це все ще так, але тепер нові дослідження звузили варіанти та вказують на те, що перші носії, ймовірно, були людьми, які жили десь між Кавказом і східною Анатолією.

Дослідження, засноване на секвенуванні сотень геномів людей, які жили в Західній Азії та Південно-Східній Європі протягом останніх 11 000 років, приносить нову інформацію про народження та поширення індоєвропейських мов, величезної родини мов, яка включає все, від латинської та англійської до фарсі та санскриту. Але це залишає оповитою таємницею точну ідентичність носіїв мови предка більшості мов, які все ще використовуються сьогодні від Європи до Індії.

Дослідження, опубліковане в четвер у журналі Science, повідомляє про генетичні дані, отримані з зубів і кісток понад 700 людей, які жили тисячі років тому в Греції, на Балканах, в Анатолії та на Кавказі. Роботу очолили професор Девід Райх, генетик із Гарвардського університету, та професор Рон Пінхасі, антрополог із Віденського університету – двоє найвідоміших експертів із стародавньої ДНК у світі.

Попередні роботи лінгвістів, а також Райха та інших генетиків уже багато прояснили про історію індоєвропейських мов. Століттями експерти помічали дивну схожість між начебто неспорідненими мовами. Згадайте лише слово «brother» англійською мовою, яке на латині означає «frater», а на санскриті «brather».

Починаючи з 19 століття лінгвісти підозрювали, що протоіндоєвропейська мова, з якої згодом розвинулися всі гілки сім’ї, спочатку була поширена кочівниками, які мігрували зі степів на північ від Чорного моря.

Так звана «степова гіпотеза» отримала величезний поштовх завдяки передовим генетичним дослідженням, які дозволяють нам секвенувати ДНК нинішніх і минулих популяцій і виявити їхнє походження .

У 2015 році дослідження, проведене Райхом та його колегами, показало, що європейці поділяють сильний споконвічний зв’язок із ямною , народом, який мігрував з українських чи російських степів приблизно 5000 років тому, саме тоді, коли, як вважають, індоєвропейські мови почали своє існування. подорож по Євразії. Ця знахідка переконливо свідчить про те, що експансія цих степових скотарів йшла рука об руку з поширенням індоєвропейських мов. Тоді справу закрито? Не так багато.

Семенов Н.И.: Драконоборческий миф у кельтов и тавров

Актуальность. Тавры являются древнейшим известным нам населением Крыма. В числе прочих этносов (скифов, славян и др.) они принимали определенное участие в формировании украинского народа. Скудность сведений об этих племенах предопределила их весьма слабую изученность. Однако научные достижения последних десятилетий позволяют исследовать таврскую культуру на новом уровне. Изучение исторических предшественников украинского народа является приоритетной задачей отечественной историографии.

Проблемность. Вопрос о существовании драконоборческого мифа у тавров ставится автором впервые. Прямых свидетельств этого мифа почти не сохранилось. В основном приходится осваивать косвенные данные. И здесь, в конечном счете, возникает необходимость учитывать кельто-индоиранские этнокультурные связи, вопрос о которых на современном научном уровне тоже ставится автором впервые.

Задачи статьи. Выявление драконоборческого мифа у тавров невозможно без сравнительного анализа. Практически задача сводится к установлению родственной близости драконоборчества тавров и кельтов. Она решается в рамках более общей кельто-индоиранской проблемы. Отсюда возникает еще одна задача достаточно обоснованной постановки этой проблемы.

Культурная близость кельтов и тавров отмечалась еще в античное время. Лукан (I, с. 444-446) сравнивает «скифскую Диану» с галльскими божествами в их пристрастии к кровавым жертвам. Вряд ли можно сомневаться, что подразумевается культ головы (черепа), весьма сходный у обоих народов. Показательно, что поэт даже не уточняет это, – очевидно, сходство предполагается слишком даже хорошо известным читателям. Страбон (IV.4.5), ссылаясь на наблюдения Посидония, полагает, что «варварский и экзотический обычай» устанавливать при входе в дом голову врага свойственен «большинству северных народов». Это несколько заглазное обобщение следует отнести прежде всего – если не единственно – к кельтам и таврам.

Именно таврский обычай насаживать головы пленников на длинный шест наводил на греков суеверный ужас, его огромное распространение известно и у кельтов. Ни у скифов, ни у германцев (а других значительных народов на севере греки не знали) он не обнаруживается, по крайней мере, в столь резкой и «экзотической» форме.

Анатолий Несмиян: Главный глобальный итог 2022 года - крах проекта «новой нормальности»

Главным глобальным итогом уходящего года я бы назвал крах проекта «новой нормальности». Во всяком случае в том варианте, который реализовывался в 2020-2021 годах, использовав в качестве инструмента перехода фейковую «пандемию» коронавируса.

Почему крах? Потому что переход — фазовый процесс. Он либо завершается формированием новой фазы, либо не удаётся. Любой промежуточный результат для несостоявшегося перехода «не считается».

В чём здесь дело? В том, что для того, чтобы система перешла из одного своего состояния в другое требуется разрушить ее гомеостаз, «вбросить» в возникший «коацерватный бульон» зародыш новой системы и добиться того, чтобы она была более структурной, чем любая другая, которая неизбежно появляется в хаотизированном пространстве. Всё это требует очень серьезного расхода ресурса, и если переход не состоялся, система возвращается в исходное состояние (хотя, конечно в измененном виде, у нее появляется новая точка равновесия, так как баланс серьезно нарушен расходом ресурса, структура системы также необратимо меняется — но в любом случае это будет та же самая система с теми же базовыми противоречиями, которые и определяют ее).

Повторная попытка перехода может быть проведена только после того, как в системе снова будет накоплен достаточный ресурс, который опять сможет разрушить равновесное состояние, вывести систему в точку фазового перехода и попытаться его преодолеть. Сегодня этот ресурс исчерпан в ходе предыдущей попытки.

При этом не нужно забывать, что сам по себе фазовый переход зачастую гораздо более затратен по ресурсу (материи, энергии, информации), чем разрушение равновесного состояния системы. Из школьного курса физики известно: чтобы нагреть килограмм (литр) воды на 1 градус, требуется 4,2 кДж, чтобы нагреть его на 80 градусов от комнатной температуры в 20 градусов до температуры кипения в 100 градусов, требуется, соответственно, 336 кДж. Но уже для испарения такого же количества воды при 100 градусах вам потребуется 2300 кДж — в семь раз больше тепла. Вода не самый корректный пример в силу своей высокой теплоёмкости, но зато наглядный. Какова «теплоёмкость» социальной системы — я не знаю, и никто не знает, так как не существует внятного понятийного аппарата для таких измерений, но на интуитивном уровне можно предположить, что очень высокая, причем чем сложнее социум, тем она выше. Глобальный социум очевидно невероятно сложен, а потому просто разрушить устойчивость глобальной системы — задача крайне нетривиальная и затратная. Но перевод его в новое состояние потребует совершенно колоссального расхода ресурса.

Что, собственно, и произошло по итогам 2020-2021 годов. 2022 год подтвердил: человечество не обладает ни технологиями, ни ресурсами, способными проектно провести глобальный переход в новую фазу развития. Более того: на сегодня нет возможности провести такой переход даже на макрорегиональном и региональном уровнях. Провал перехода в Евро-Атлантической зоне, а также рассыпающийся прямо сейчас проект китайского «социального кредита» прямо показывают: эти уровни еще не достижимы для имеющихся сегодня технологий и ресурсов.

Александр Волынский: Россия как воплощение философии смерти и отчуждения

Капитализм  был  создан  государством  и  всегда  будет  нуждаться  в  государстве. 

Рынок  нуждается  в  личной  свободе. 

Эти  два  противоречивых  тезиса  выражают  более  общее  противоречие современной  эпохи – противоречие  между  общественным  характером  производства  и  индивидуальным  характером  присвоения. 

При  натуральном  хозяйстве  потребители  они  же  и  производители.

Переход  от  натурального  хозяйства   к  промышленному   занял  долгие  века, появились  излишки, обмен, города, деньги, кредит, регулярная  армия, машины и глубокое  разделение  труда. Европейские  колониальные  империи  вовлекли  в  промышленное  разделение  труда  всю  планету. 

Пока  промышленное  производство  было  ограничено,  в  мире  господствовало  ТРАДИЦИОННОЕ  ОБЩЕСТВО,  в основе  которого  лежало  натуральное  хозяйство. Любое  царство  воспроизводило  семейную  структуру  и родовые  порядки.

МОДЕРНОЕ  ОБЩЕСТВО  пронизано  отчуждением человека, который  превращается  не  в  субъект  истории, а  в  ее  объект. Даже  императоры  и    банкиры  превратились  в  детали огромного  механизма   расширенного  воспроизводства   капитала. 

Уже  во  времена  Маркса  всем  стала  очевидна  стихийная  природа  капитализма  и  возникли  три  идеологии  призванные  заменить  ТРАДИЦИЮ – либерализм, консерватизм  и  коммунизм.

ТРАДИЦИЯ  отличается  от  идеологии  тем, что  существует  без  рационального  обоснования и  актуализируется  в  ходе  социализации  новых  поколений. ТРАДИЦИЯ  - это  прежде  всего  язык,  моральные  нормы, эстетические  нормы, система  ценностей.

Идеология  рационализирует  нормы  и  ценности, пытаясь  включить  их  в  механизм  воспроизводства  капитала  для  снижения  уровня  отчуждения  и  хаоса. Истоком  любой  идеологии  служит  МИФ. Мифы  тоже  рационализировали  и  снижали отчуждение  и  хаос, но  в  основном  в  психике. Идеологии  хотят  реально  управлять  капиталистическим    хаосом  и  отчуждением.

Либералы  основывают  свою  рационализацию  на идее  договора  разумных  индивидуумов. 

Консерваторы  на  идее  консервации элементов  ТРАДИЦИОННОГО ОБЩЕСТВА. 

Коммунисты  хотят    снять  отчуждение  нерыночными  методами  управления  производством  и  распределением. 

Любое  современное  государство  использует  на  практике  все  три  идеологии  в  разной  пропорции.

На  практике  Мир-система капитала  не  подчиняется  идеологиям. Она  состоит  из  локальных  и  глобальных  систем  производства  и  обмена, из  транснациональных  корпораций, национальных  корпораций, местных  правящих  кланов, мелких  производителей, социальных  систем, информационных  систем, науки, массовой  и  высокой  культуры, начального  и  высшего  образования  и  так  далее. Таким  образом,  процесс  функционального  отчуждения  только  развивается.

Амвросий фон Сиферс: Неизвестные годы Иисуса

Практически для всех изследователей остается совершенно неотступной тема: годы юности Исуса Христа, с 12 до 30 лет. Где Он был, что делал, как жил? Сие издревне породило как невообразимую массу спекуляций, так и наоборот умилительные басни. Однако, если в Новом Завете нет определенных указаний, но кое-что все-таки с большим трудом можем обнаружить во внебиблейских источниках. А кое-что понять чисто дедуктивно и гипотетически.

Практически все известия о Исусе обрываются в Его 12-летнем возрасте: «Каждый год родители Его ходили в Иеросалим на праздник Пасхи. И когда Он был двенадцати лет, пришли они также по обычаю в Иеросалим на праздник. Когда же, по окончании дней праздника, возвращались, остался Отрок Исус в Иеросалиме; и не заметили того Иосиф и Матерь Его, но думали, что Он идет с другими. Пройдя же дневной путь, стали искать Его между родственниками и знакомыми и, не найдя Его, возвратились в Иеросалим, ища Его. Через три дня нашли Его в храме, сидящего посреди учителей, слушающего их и спрашивающего их; все слушавшие Его дивились разуму и ответам Его. И, увидев Его, удивились; и Матерь Его сказала Ему: Чадо! что́ Ты сделал с нами? Вот, отец Твой и Я с великою скорбью искали Тебя. Он сказал им: зачем было вам искать Меня? или вы не знали, что Мне должно быть в том, что принадлежит Отцу Моему? Но они не поняли сказанных Им слов. И Он пошел с ними и пришел в Назарет; и был в повиновении у них» (Луки 2:41-51).

Но что же было далее? Здесь мы только можем реконструировать, по некоторым косвенным данным, а также по смутным упоминаниям.

Долгое время, согласно неясной традиции, считалось, что Исус в детстве и юности неотступно жил с родителями в своем доме, помогая Иосифу, от коего воспринял профессию плотника. И таким образом продолжил семейное дело. Вовсе не исключено, что Иосиф вполне мог обучить подростка Исуса своему ремеслу, т.к. в Израиле считалось практически обязательным, чтобы отец преподал своим сынам ту или иную профессию. Впрочем, в греческом тексте он назван τέκτων, т. е. техник, каменщик, даже дизайнер. Традиция означать его профессию, как плотник, не имеет фактических оснований.

Антон Санченко: Чотири Миколи Аркаси з Миколаєва

• Микола Андрійович Аркас – син Андреаса Аркаса, адмірал;

• Микола Миколайович Аркас страший, син адмірала, композитор;

• Микола Миколайович Аркас молодший, син композитора, кавалерист;

• Микола Миколайович Аркас третій, американець.

А починати все одно треба з Андреаса. Його названо на честь сина Юпітера і Каллісто, царя Аркадії. Боги вшанували Аркаса, перетворивши на ведмедя, а його матір – ведмедицю. Тобто, ви вже здогадалися, - Велика й Мала ведмедиці – це Аркаси. Гарно бути греком – пів неба рідні. У 1794 році Аркаси разом з ще малим Захарією Аркасом на руках втекли з Туреччини, з Салонік, до Російської імперії, і після багатьох пригод оселилися в Миколаєві. Андреас, до того моряк, відкрив овочеву крамничку. Однак, невдовзі отримав дворянство й став викладати грецьку мову та історію в отому Чорноморському штурманському училищі, про яке я вже писав. Училище переїхало «з Херсона в Миколаїв» фізично залишаючись на місці. Просто заснували Миколаїв, і виявилося, що цей маєток вже відноситься до нього.

Не треба добре знати греків, щоб не здивуватися, що обидва його хлопці, Захарія й Микола, закінчили те штурманське училище, в яке ще й можна було потрапити тільки по блату – існувала ціла черга кандидатів у курсанти і платне навчання поряд з бюджетним за 96 руб. 50 коп. на рік. Отже віддавши обох хлопців за казенний кошт, Андреас Аркас зекономив за три роки 579 рублів. Немала сума. 

Втім, хлопці її відвоювали, потрапивши гардемаринами на російсько-турецьку війну 1828-1829 року, яка точилася переважно біля берегів Болгарії, а ще один випускник миколаївського Штурманського училища – капітан-лейтенант Казарський, литвин – на невеличкому 18-гарматному бригу прийняв бій з двома турецькими лінійними кораблями, вдало зманеврував, щоб турки в диму почали стріляти один по одному, і втік. Це була епічна перемога. Айвазовський присвятив їй цілих дві картини. Казарського потім отруїли, коли він почав боротися з флотськими хабарниками-інтендантами, і поставили йому пам'ятник в Севастополі з написом - «Потомству в прімєр». Що можна прочитати двояко: і як спонукання до героїзму, і як пораду не заїдатися з інтендантами. Але хай там як, обидва ці вчинки свідчать, що морально-патріотичні якості в Штурманському училищі прокачували гарно.