Ноосферна історіософія Юрія Шилова

Ноосфера Вернадського, сучасна освіта і наука : під час випробувань і надалі :  до 160-річчя від дня народження В. І. Вернадського / за наук. ред. А. П. Самодрина. -- Київ–Кременчук : Вид-во «NovaBook», 2023. Т. 3. – 692 с. ISBN 978-617-639-399-3.

На масштаб книги (вже 3, проте особливого тому-щорічника) вказують установи, від імені яких її видано: НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ; КОМІСІЯ НАН УКРАЇНИ З НАУКОВОЇ СПАДЩИНИ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО; НАУКОВО-ДОСЛІДНА ЛАБОРАТОРІЯ З ВИВЧЕННЯ І РОЗРОБЛЕННЯ ГУМАНІТАРНИХ ІДЕЙ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО.

А знаменність книги для України і Світу означена, зокрема, у Вступному слові до неї: А. П. Самодрин. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ МИНУЛОГО І МАЙБУТНЬОГО У ПРОМЕНЯХ ГУМАНІТАРНИХ ІДЕЙ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО. Де сказано й таке (с. 8, 19-22):

«(...) Значення ноосферної парадигми розвитку науки і освіти у працях В. І. Вернадського та його послідовників на фоні драматичних реалій історичного поступу цивілізації у ХХІ столітті розкрито В. В. Рибалкою. Цим вивищено ноосферну теорію історії Ю. О. Шилова й помічено культурно-цивілізаційний перехід як передумову для прилучення гуманітарної освіти до проєктування майбутнього в особистості. (...)».

 «...  Буде чи не буде знайдено легендарну бібліотеку Ярослава Мудрого, – але маємо вже принаймні три літературних раритети (архів Кам’яної Могили, «Веду словена», «Ріг-Веду»), які безперечно сягають ХІІ-V тис. до н. е. і підтверджують свідчення вавилонського історика Бероса, що найдавніші Святі Книги зберігаються в Скіфії, тобто в Степовому Подніпров’ї. Час вже опанувати нам цю фактологічну позицію», – закликає історик і археолог Ю. О. Шилов.

     На початок ХХ ст., коли народжувалася теорія ноосфери, світова наука й філософія вже визнавали ведичну основу цивілізаційної культури Старого Світу. І в творах В. І. Вернадського знаходимо посилання на збережену в Індії «Ріг-Веду» (гімни якої складалися протягом V–II тис. до н. е.), а також на вчення продовжувача її традиції Будди VІ ст. до н. е. Тодішньою новиною стало відкриття (перші публікації й міжнародне визнання у 1867–1881 рр.) в Македонії збірки обрядово-епічних пісень «Веда словена» VІІ–I тис. до н. е., найдавнішої з Вед.

     Ключові відкриття для здійснення цієї систематизації було зроблено в розвиток досліджень В. І. Вернадським аномальної зони Кременчуччини. Сучасні археологи відкрили тут і в прилеглих регіонах Наддніпрянщини таке, що становить головне зі зробленого Лабораторією у ноосферному розумінні основ цивілізації [Shilov Yuri. Ancient History of Aratta – Ukraine / Tim and Lee Hooker. Prefaces from the Translators. London – N. York: «Amazon», 2015. 469 p.].

     По-перше, з’ясовано історичну конкретику умовних понять «індо-європейська мовна спільнота» і «тандем трипільської і ямної археологічних культур» (5300–2350 рр. до н. е.) – їх утворила взаємодія людини і природи поблизу зручних переправ через Дніпро біля майбутнього Кременчука, а саме племен хліборобів араттів та скотарів аріїв. По-друге, союз Аратти і Аріану створив первинну, притому общинну (дорабовласницьку, відміну від вторинних Шумеру, Єгипту і т. д. з 3200–3000 рр. до н. е.) цивілізацію-державність. Її наявність засвідчили обрядово-епічні пісні араттської «Веди словена» й численні міста-калиці, – а започаткування тут гімнів арійської «Ріг-Веди» було призначено для супроводу перших курганів.

По-третє, звідси цивілізація Аратти–Аріану поширилась далі по світу. Це поширення мало універсальну природно-ноосферну, причому матріархальну основу (надалі обмежену патріархатом вторинних, рабовласницьких і т. д. цивілізацій).

По-четверте, ця основа мала циклічно-календарне підгрунтя, науковість якого тогочасні інтелектуали поєднали зі Спасительством – релігійно-філософським інститутом зняття протиріч в умовах зростаючої цивілізації.

Амвросий фон Сиверс: Патриарх Вениамин

Вениамин (ивр. ‏בִּנְיָמִין‏‎, Биньямин) — самый младший сын библейского патриарха Иакова и его любимой жены — Рахили. Родился по дороге в Вифлеем. Рахиль после родов захворала и скончалась. Перед смертью она нарекла сыну имя — Бен-Они, что значит «сын скорби». Однако Иаков, находя в нём после смерти Рахили главное себе утешение, дал ему другое имя — Вениамин, что значит «сын моей десницы». 

Вениамин был единственный родной брат по матери Иосифу, коий любил его больше всех своих братьев. По своему характеру Вениамин, однако, резко отличался от Иосифа, и Иаков в своём предсмертном благословении характеризовал его как «хищного волка, который утром будет есть добычу, и вечером будет делить добычу»(Быт. 49:27). Последующая история колена Вениамина вполне оправдывает  характеристику.

Патристика (в лице свв.Амвросия, Кирилла Александрийского, Руфина, Иеронима, Ефрема Сирина,) уверенно относит сие пророчестве к личности Павла, бывшего первоначально гонителем христиан, но впоследствии обратившегося. На наш взгляд, если сие и относится каким-то образом к ап.Павлу, то основной посыл пророчества более древний.

Изначально существует много непонятного с самим именем Веньямина. Сие имя впервые упоминается в письмах царя Син-кашида из Урука (1801–1771 гг. до н.э.), коий называл себя «царем Амнанума» и был членом племенной группы аморреев «Бину-Йамина» (единственное имя «Бинямин»); аккадское "Мар-Йамин"). Имя означает «Сыны / Сын Юга» и лингвистически связано как предшественник ветхозаветного имени «Вениамин».

Александр Волынский: Сокрытие Лика и Новый Завет

Понятие  "хэстэр паним"  в  иудаизме, Сокрытие Лика Господа— это, по сути, ответ на распространенный вопрос: «Где был Бог во время  газовых  камер?». А так же — во время египетского рабства, разрушения Храмов, Инквизиции, погромов Хмельницкого — список длинный. 

Тора видит причину всех  человеческих страданий, в том числе — нищеты, болезней и смерти — в деяниях людей, начиная с Первого Человека и вплоть до наших дней, в  том, что  христиане  называют  "первородным  грехом", т. е.  человек  виновен  уже  в  том, что  живет. Буддисты  говорят  о  желаниях, которые  и  есть  причина  страданий. Все  религии  сходятся  на  том, что  человек  создан,  чтобы  страдать. 

В тяжелые периоды истории людям кажется, что Господь  как бы «Скрывает Лицо» — когда перестает быть очевидным Божественное Управление миром и избранный Им народ не чувствует своей связи с Ним, как сказано: «Я покину их и сокрою лицо Мое от них, и будет он на погибель, и постигнут его злоключения многие и беды, и скажет он в тот день: “Не потому ли, что нет Бога в среде моей, постигли меня эти бедствия?”» (Второзаконие  31:17). 

Но на самом деле, Творец скрыт от нас всегда. Каббалистическая традиция сообщает, что существует много уровней «сокрытия Творца». И если до создания Вселенной этот уровень был минимальным, то в нашей реальности — самый высокий уровень  Сокрытия  Лика.

Каббалистическое  понимание  Творца  — это  продолжение  давней  гностической  традиции,  описывающей  историю как  историю  отпадения  Материи  от  Духа. Сама  эта  традиция  восходит  к  пифагорейцам  и  Платону, которые   черпали  вдохновение  в  математике. Как  человек  от  конкретных  камней  или  деревьев  восходит  к  абстрактному  эйдосу, так  и  Демиург, только  в  обратном  порядке, подобно  гончару, лепит  горшки  материального  мира. Гностики  так  и  называли  иудейского  Бога  "архонтом"  или "демиургом", который  ошибочно  сотворил  мир  не  идеальным: у  криворукого  Яхвэ  получился  кривой  горшок.

Философия  Нового  Времени  превратила  миф  об  отпадении  Материи  в   категорию  ОТЧУЖДЕНИЯ.  Гегель  в  "Феноменологии  Духа"  подробно  описал, как  дух-СУБЪЕКТ  порождает  феномены-ОБЪЕКТЫ, которые  потом   снова  становятся  его  частью  в  ходе  синтеза. Маркс  только  перевернул  верх  и  низ, назвав   Материю  источником  Духа. 

Современная  наука   тоже  идет  по  пути  редукционизма, поясняя  химию  через  физику, биологию  через  химию, социологию  через  биологию, культуру  через  социологию. Всю  гегелевскую  мистификацию  с  его  зубодробительной  терминологией, которая  у  Ленина  вызывала  головную  боль,  можно  свести  к  Общей  Теории  Систем. 

ОТЧУЖДЕНИЕ - это  потеря  элементом  степеней  свободы  после  включения  его  в  систему  или  потеря  собственной  СУБЪЕКТНОСТИ  в  пользу  СУБЪЕКТНОСТИ  системы. Электрон  попадает  на  орбиту  атома, атом  становится  частью  молекулы, молекула  частью клетки, клетка  частью  организма  и  так  далее. Любая  система  для  своих  элементов  СУБЪЕКТ, а  элементы  для  системы  ОБЪЕКТ. 

В  этом  смысле  Гегель  более  близок  к  истине  чем  Маркс. Эволюцию нельзя  редуцировать: атомы  не  собираются  сами  по  себе  в  человека, новые  объекты  порождаются   развитием  вселенной  как  ЦЕЛОГО.  Единство  есть  главный  признак   СУБЪЕКТА. Только  духовные  феномены  едины, материальные  всегда  можно  разделить. Синтез  духовного  и  материального  происходит  в  ДЕЙСТВИИ. Действие  также  синтезирует  случайность  с  необходимостью, причем  физика  описывает  это  через  дуализм  волновой  функции  и  ее  редукции – сама  волновая  функция  детерминирована, но  описывает  вероятность. Всю  нашу  вселенную  можно  описать  как  волновую  функцию, а  ее  текущее  состояние  как  редукцию, в точности  по  гегелевской  Феноменологии  Духа.

ОТЧУЖДЕНИЕ - это  не  результат  ошибки  Демиурга. ОТЧУЖДЕНИЕ  встроено  в  ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ, абсолютное  свободное  движение  ничего,  кроме  хаоса  породить  не  может, энтропия   сама  по  себе  может  только  расти. 

Но  как  быть  с  человеческой  СУБЪЕКТНОСТЬЮ? Чем  можно  компенсировать  подавление  личной  свободы  социальными  и  экономическими  системами? Человек  тем  и  отличается  от  животных, что  может  менять  ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ, может  преодолевать  детерминацию  через  творчество, как  материальное, так  и  духовное. 

Неспособность  влиять  на  действительность  и  воспринимается  человеком  как  Сокрытие  Лика. Ведь  иудейский Бог, как  высший  СУБЪЕКТ, тем  и  отличается  от  языческих  богов, что  не  подчинен  року. У  эллинов, китайцев, индусов  рок, дао,  дхарма   подчиняют  себе  и  людей  и  богов. У  иудеев  Бог  заключил  с  людьми  ЗАВЕТ  — тот  кто  следует  Торе,   меняет  ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ, делает  мир  лучше. Если  Бог  не  слышит  молитв, значит  люди  не  выполняют  ЗАВЕТ.

Наука  в  эпоху  Модерна  попыталась  заменить  собой  религию. В  рамках  описания  объектов  научный  метод  действует  прекрасно, но  даже  Общая  Теория  Систем  не  способна  пояснить  внятно, что  такое  СИСТЕМА, откуда  в  системе  возникает  ЕДИНСТВО, как  можно  управлять  СУБЪЕКТАМИ. Все  три  идеологии  Модерна – либерализм, национализм   и  марксизм   — цинично  выискивали  ту  кнопку,  с  помощью  которой   люди  станут  послушными    винтиками  и  опирались  они  в  этом  на  науку, которая  цинична  по  определению,  ибо  гонится  за  без-эмоциональной  объективностью. Религия  опиралась  на  СВОБОДУ СОВЕСТИ, в  конечном  счете,  человек  сам  выбирал  заключать  ЗАВЕТ  или  НЕТ. Идеологии  Модерна  выставляли  себя  как  научно  обоснованный  набор  ценностей. В  Постмодерне  идеологии  утратили  претензии  на  научность  и  стали  мирскими  религиями  без  Бога.

Можно  ли  сегодня  вернуться  к  тому  обществу  в  котором  религия  играла  основную  роль  в  регулировании  всей  духовной  жизни  людей  и  социума? Ответ -  нет,  ибо  Сокрытие  Лика неотвратимо,  отчуждение  между  людьми, между  людьми  и  экономикой, между  людьми  и  государством  растет. 

Можно  ли  с  помощью  науки  устранить  это  отчуждение?  Ответ - нет  ибо  наука  не  занимается  СУБЪЕКТАМИ, у нее  нет  для  этого  инструментов. 

Нужен  НОВЫЙ  ЗАВЕТ.

Религия - это  дословно  "связь", то  что  соединяет  человека  с  Богом. Иудаизм, Христианство, Ислам  и  даже  Буддизм  с  Конфуцианством,  т.  е.  все  религии  ОСЕВОГО  ВРЕМЕНИ   строят  связь  между  Богом  и  человеком  через  ПРОРОКА  или  БОГОЧЕЛОВЕКА. Человек  выбирает  не  столько  Бога, который  уже  достаточно  скрыл  свой  Лик, сколько  ПРОРОКА. Сегодня  уже  нельзя  ждать  ПРОРОКА, сегодня   связать  человека  с  Богом  может  только  СЕТЬ.

Миллиарды   людей  могут  восстановить  свою  СУБЪЕКТНОСТЬ,  заключив  НОВЫЙ  ЗАВЕТ. При  этом  они  могут  продолжать  верить  в Бога, в  Пророческую  Традицию, в  науку, в  Нью Эйдж, в  китайскую  или  русскую  правду. Главное, чтобы  при  этом  они  уважали   СВОБОДУ  СОВЕСТИ и  ЧЕЛОВЕЧЕСКУЮ  ЖИЗНЬ. 

Если  насилие  будет  шириться, то  при  сегодняшних  методах  контроля  и  уничтожения  история  человечества  достаточно  быстро  завершится  к  радости  всех  сторонников  ФИНИС  МУНДИ, которые  уверены, что  опустив  человечество  на  самое  дно  самоуничтожения,  Бог  вдруг  станет  помогать  человеконенавистникам  спастись.

Кузьма Любченко: О прошлых этапах попыток европеизировать Россию

Начало европеизации - 1 июня 1605 года, потом ключевое событие процесса - 8 января 1654 года и февраль 1656, затем тихий, медленный разгон процесса, петровская европеизация элит сверхэксплуатацией "неолитического крестьянства" (Пастухов), "крещеных татар" (Бердяев) и строительство первого Города. 

Остановка европеизации при Екатерине, прогнувшейся под интересы рабовладельцев.

Рессентимент Павла, императора, которого любил народ, а козлы-крепостники ненавидели, поэтому и удавили. 

Глупое правление Александра - явный еврошок. 

Азиатская реакция Николая. 

Следующая, наиболее глубокая попытка европеизации - градуалистская, с Александра II по 1914 год, в какой-то степени успешная, но авантюры монархии пробуждают патоген варварства.

 Азиатско-крестьянская революция октября 1917 года во главе с сектой, наподобие персидских маздакитов. 

И, наконец, самая слабенькая попытка европеизации 1985-1993, сделавшая царём мунгалоподобного Эльцина, а за ним ещё более мунгалоподобного Путина. 

Жертва экспериментов замучена - на выходе недоиндустриализированный экс-крестьянский и экс-местечковый "люмпениат", составляющий 80% хилого и захирелого населения, воспринимающий взрыв азиатской бесовщины и возвращение рабовладения с той же радостью, что и свинья родную лужу. 

Перспектива: см. финал Ассирии, государств майя, тольтеков, частично - государства ацтеков, ушедших в историческую тьму джурдженей. С Москвой же буде то же, что и с Сарай ал-Махруса (впервые вновь проявлен научный интерес аж в 1922 г.)

Александр Морозов: Россия этой войной ушла в Евразию

Спрашивают: будет ли "второй шанс" на демократизацию? (первый был в 1989-1991). Но применительно к странам Евразии вопрос вообще так не стоит. Китай, Иран, Турция теперь на долгие годы основные торговые партнеры. Там какие-то "режимы" - у каждого свои. 

Фольксваген из России вчера ушел, завершил сделку по продаже. Когда он вернется с прямыми инвестициями? Лет через сорок. Теперь прямые инвестиции в автопром будут из Китая. 

Чем бы ни закончилась война, ее результат ясен для глобального расклада: Россия уходит в "Евразию", оставляя Украину в союзе с Польшей и Литвой в Европе. Молдова останется в Европе. Сейчас по России гуляет "кувалда", лет через пять это кончится. Что останется? Сбывшаяся мечта С. Глазьева: "дедолларизация", нет прямых инвестиций с Запада, "Евразийский Совет". Какая же "демократизация", когда можно будет прекрасно жить в другом клубе. 

Что будет на "линии разделения"? Будет ли она пролегать по нынешней линии фронта или по границам 1991 года - это существенно для Украины (с точки зрения справедливости и концепции нерушимости границ), - а с точки зрения "линии разделения" на Европу и Евразию - это детали. Этой войной Украина уходит в Европу, а Россия зафиксировала свой исторический выбор: тут будет дальше своя, "евразийская народная демократия". Москва и прежде была "Вавилоном" Северной Евразии, а вовсе не европейской столицей (несмотря на велодорожки). Теперь это будет закреплено окончательно. Братья Москвы - Абу Даби и Баку, а не Париж и Прага.

 Политическая система? А какая разница? Ну какая-то. Основанная на своих отдельных "духовно-нравственных ценностях" и как-то описанная на языке z-идеологии. В Евразии у всех так. 

Эта война - не просто борьба Путина за власть, не сбой и не девиация системы, это - масштабный и окончательный исторический выбор. 

Никакого "второго шанса" на демократизацию не будет. Для него нет "глобального контекста" (который был на излете соревнования двух систем" в 80-х гг. ХХ века). Второй шанс для России теперь можно себе помыслить только как результат какой-то  "четвертой" или "пятой" глобальных волн демократизации, т.е. когда двинется "вся Евразия". 

А ближайшие 30-40 лет события будут крутиться вокруг укрепления "линии разделения" между Европой и Евразией, и ничего тут не сделаешь, таков исторический результат этой войны.

Сергій Чаплигін: Пролегомени до етнології

«Етнос» - грецьке слово, «eθνος» (ethnos). Означає «народ» поряд з іншими грецькими синонімами, такими як genoς (генос), fulh ( «фюле»), dήμος («демос») і laoς («лаос»). 

Але всі ці слова - «етнос», «генос», «фюле», «демос» і «лаос» - мають різні смислові нюанси.

«Етнос» - це одна з назв народу, що поступово стала науковим терміном. Грецьке «eθνος» близьке до слова «eθος» ( «етос»), від якого утворено поняття «етика». «Етос» означає «вдача», «поведінка», «мораль». А етика – є смисловим синонімом моралі. 

Адже архаїчний давньогрецький корінь «eθ-» (eth-), від якого утворені обидва слова «етнос» і «етос», означав «населену місцевість», «місцевість, в якій знаходиться село чи поселення». 

Але не місто, так як місто - це poliς, («поліс»), похідним від якого є  - «політика».

Таким чином, у нас є просторове уявлення про населення сільської місцевості (eθ), є поняття «вдачі», «моралі» та «звичаю» (eθος), і є визначення «народу» (eθνος). І все це об'єднується в понятті «етнос». 

Тому "етнос" - це органічне суспільство, яке є на певній території та відрізняється загальною мораллю.

Максим Крылов: О роде и родовой памяти

На иллюстрации: Лопастепёрая рыба (Tiktaalik rosae) была переходным звеном между водными и наземными позвоночными.

Мысленный эксперимент, который всегда рвёт мне мозг.

Представьте, что вы смогли оживить всех своих предков по любой из двух линий и выстроить их в ряд. Теперь представьте, что вы пошли вдоль этой очереди в обратном порядке: от отца к деду, от деда к прадеду и так далее.

И вот вы идёте вдоль них, заглядываете им в лица, находите в них что-то похожее на себя. Здороваетесь, заговариваете с ними.

С пятидесятым человеком в этой очереди у вас уже возникнут ощутимые проблемы с коммуникацией: он будет говорить на общем предке русского и польского.

Со сто двадцатым человеком в очереди вы уже вряд ли сможете поддерживать минимально содержательный диалог: он жил 3500 лет назад, и поэтому будет отвечать вам на общем предке латышского и русского.

Сто пятидесятый человек в очереди (если расставить предков через два метра друг от друга по всем правилам социального дистанцирования, до него будет только 300 метров) будет говорить на позднем праиндоевропейском. Санскрит, скорее всего, будет для него понятнее вашего русского.

Оговорюсь: я ради чистоты эксперимента предполагаю, что ваши предки говорили на русском и его более ранних версиях.

Для меня это не так: я не смогу поговорить ни с одним из моих предков по материнской линии уже через пять поколений. Придётся брать маму переводчиком.

Продолжим.

Теоретически вы всё же можете поговорить со своим предком в сто пятидесятом поколении (и ещё несколькими десятками человек, которые стоят за ним): праиндоевропейский язык в наше время восстановлен с высокой степенью точности, на нём можно научиться говорить.

Это будет самый удивительный разговор в вашей жизни.

Володимир Єрмоленко: Народжується спокійна сила

Я бачу поволі, як у нас народжується така річ як спокійна сила. Поєднання сили і спокою

Здебільшого, сила в нашій історії була неспокійною. У ній була енергія сили, але страх її втратити. 

Також часто в нашій історії було присутнє інше: неспокійне безсилля. Цього теж було чимало. Маю відчуття, що воно зараз відходить, а може і відійшло.

Можливо, зараз ми живемо в час, коли неспокійне безсилля стало неспокійною силою, і коли неспокійна сила поволі стає спокійною силою. 

Спокій сили - це відчуття, що сила буде з тобою, що ти її не втратиш, попри загрози. І тоді ти йдеш своїм курсом, хто би що не говорив, хто би що не намагався зробити. 

Можливо, це і є Козак Мамай? Переосмислений, перевинайдений. Спокій сили, сила спокою.

Секеи – группа западных тюркских племён

Определённо есть те, кто никогда не слышал о тюркской общине Секеи. Потому что эта небольшая община никогда не входила в число известных тюркских народностей, и они жили тысячи лет как потерянные дети тюркского мира.

Секеи – это группа западных гуннов, поселившихся в Венгрии после переселения тюркских племён. Историки сходятся во мнении, что секеи – это племя Атиллы, Бич Божий (также известного как Этила), младшего сына бога Шаба, который известен как самый могущественный правитель гуннов Европы. Настолько, что работа Бахаеддина Огеля (Bahaeddin Ögel) под названием «О предках искателей» содержит это утверждение, и такое же утверждение было сделано в книге «Печенеги» Хусейна Намыка Оркуна (Hussein Namyq Orkun). Многие историки говорят, что это имя Секеи может быть связано с народом Эскиль (булгар. Эсегель).

Когда мы смотрим на историю Венгрии, видно, что эта небольшая этническая группа под названием Секеи использовалась в качестве пограничных войск в венгерских армиях. Более того, это сообщество, позднее названное Секеи, пришло в регион Трансильвании, где сегодня в Румынии проживают сотни тысяч секейских тюрок.

***

Секеи сегодня

Очень интересно, что у секеев есть уникальный алфавит, который они сохранили до сегодняшнего дня, и сходство этого алфавита с алфавитом эпохи Кёктюрков можно показать как отдельное свидетельство того, что секеи являются тюрками. Более того, его сказки, народные песни и некоторые традиции также имеют следы из Средней Азии.

Пережив национальное пробуждение после падения коммунистического режима в Румынии, Секеи сформировали группу под названием Молодежный форум Секеи (ориг. Székely Youth Forum) в 1990 году и начали использовать уникальный флаг Секеев с полумесяцем и звездой, как символ своего тюркизма. Секеи, жители Карпат на востоке Трансильвании в 2003 году этот регион назвали «Секелистаном» и объявили своей национальной территорией.

Maciej Albert Borodo: O Polaku który stworzył ukraińską narrację

Franciszek Henryk Duchiński (ur. 1816, zm. 13 lipca 1893) – polski etnograf i historyk, działacz emigracyjny.W czasie Wiosny Ludów we Włoszech w 1848 wstąpił do Legionu Włoskiego gen. Władysława Zamoyskiego, gdzie rozwinął antyrosyjską akcję propagandową. W Bolonii wydał drukiem swoje wykłady, nawiązując w nich do wykładów literatury słowiańskiej Adama Mickiewicza.

W Turynie założył w 1849 r. Società per l’Allianza Italo-Slava. Pisywał też artykuły do wielu pism francuskich.

Wraz z generałem Zamoyskim wyjechał do Turcji, gdzie nie ustawał w swojej pracy propagandowej, licząc na rychły wybuch wojny turecko-rosyjskiej. Współpracował z Michałem Czajkowskim, przez krótki czas był przedstawicielem Hotelu Lambert w Belgradzie. W czasie wojny krymskiej był prelegentem w obozach alianckich na Krymie. Wygłosił tam serię wykładów dla żołnierzy francuskich, brytyjskich i tureckich o wielowiekowej cywilizacyjnej walce Polski i Rusi z państwem moskiewskim. W Stambule wydał wówczas trzy traktaty: Questions D’Orient (1853), Les Moscovites Grand-Russes d'après leurs origines, éléments et tendences ... avec remarques et carte (1854), La Moscovie et la Pologne (1855).

Z Turcji udał się do Londynu, gdzie wydał swoją pracę Polacy w Turcji. W latach 1860-1864 przebywał w Paryżu. Tam rozwinął bardzo aktywną działalność publicystyczną, podważając podstawy panslawizmu, w wydaniu rządu rosyjskiego. Został wiceprezesem Francuskiego Towarzystwa Etnograficznego, był też wybrany na członka wielu francuskich towarzystw naukowych (antropologicznego, geograficznego i azjatyckiego). Dzięki swoim wpływom w środowisku naukowym doprowadził do wyłączenia z francuskich programów szkolnych historii Rusi jako części historii Wielkiego Księstwa Moskiewskiego. Wykładał historię w polskiej szkole na Montparnasse.

W 1871 na skutek zbliżenia Francji i Rosji, zmuszony był osiedlić się w Szwajcarii, w Argowii. Tam redagował Révue historique, éthnographique et statistique, jedno z najważniejszych pism światowej etnologii. W 1872 został konserwatorem Muzeum Narodowego Polskiego w Rapperswilu. Dwukrotnie przebywał w Galicji, gdzie w 1875 w Krakowie założył Przegląd Etnograficzny.

Pochowany został na cmentarzu w podparyskim Montmorency.

Jakkolwiek niektóre jego tezy zostały odrzucone przez współczesną etnologię i historiografię, to jego kontrowersyjna teoria o niesłowiańskim pochodzeniu Rosjan wywarła wpływ na dyskurs naukowy drugiej połowy XIX wieku. Krytycy zarzucali mu antyrosyjskie zaślepienie, które nie pozwalało mu zauważyć niektórych przesłanek źródłowych, zarzucano mu też, że jego praca naukowa nosi znamiona propagandy politycznej. Zwolennicy podnosili jego wielki wkład we wprowadzenie do dyskursu naukowego kwestii odrębności dziejów Rusi Kijowskiej i państwa moskiewskiego. Niewątpliwie działalność publicystyczna Duchińskiego spowodowała, niechętne przyjęcie przez zachodnioeuropejską opinię publiczną idei panslawizmu, popieranego przez Rosję.

Duchiński wywarł też wielki wpływ na historyków francuskich, m.in. Henriego Martina pod wpływem jego teorii napisał jedno z najważniejszych swoich dzieł La Russie et l'Europe, gdzie obficie cytował przywoływane w pracach Duchińskiego źródła do historii Rosji, a także na polskiego naukowca Feliksa Konecznego, który w swoich pracach kontynuował częściowo założenia Duchińskiego.

Jego teorię przyjęli także historycy ukraińscy. Pasowała ona bowiem do lansowanego przez Ukraińców od II poł. XIX wieku założenia o ich odrębności etnicznej od Rosjan. Teoria Franciszka Henryka Duchińskiego stała się jednym z filarów historiografii ukraińskiej i nie zmieniła się po dzień dzisiejszy.

Слава Швец: «Троицы» Рублева больше нет

«Троицы» Рублева больше нет.

Физически она еще существует - но существование уже предопределено. С сегодняшнего дня она будет исчезать и бледнеть, как чеширский кот, пока не исчезнет почти окончательно, до досок со слабо видными силуэтами.

Я все думаю - может, ее невовремя нашли? Невовремя расчистили, написали о ней тысячу книг и статей, сделали символом - и неизбежно за символом пришли, чтобы использовать. 

Мне ужасно жаль труда всех людей - реставраторов, сотрудников музея, искусствоведов - которые смогли сделать так, чтобы мы все некоторое время жили в мире, в котором существовала «Троица».

…….

Удивительно, как группа людей превращается в раковую опухоль, пожирающую все живое.

Александр Мелихов: В исторической памяти сохраняется только поэтическое

16 мая 1877 года родился Максимилиан Волошин.

История жизни Максимилиана Волошина с блеском показывает, как говорливый, услужливый и тучный бородатый сладкоежка в жесточайших обстоятельствах, в которых ломались самые идейные и гордые, обнаруживает поразительную  способность не только выживать, но и воодушевлять других. И все это — благодаря умению вносить высокий смысл в нарастающую кровавую бессмыслицу. 

Бунин упрекал Волошина в кощунственной литературности, «великолепности» изображаемых им революционных ужасов. Но — Бунин, не замечавший в революции ничего, кроме зверства и скотства, почти наверняка погиб бы, оставшись в России, а Волошин, видевший в озверевших массах прежде всего наивность, а в большевиках — продолжение вечных российских грез, не только выжил сам, но и помог спастись многим достойным людям. 

В страшном голодном Крыму 22-го года Волошин констатировал, что «без работы (над поэмой. — А.М.) выносить то, что окружает, совершенно нестерпимо». «Эпохи ужасов и зверств, — по обыкновению заостряя до парадокса, рассуждал Волошин о русско-японской войне, — всегда следуют за эпохами упадка фантазии и бессилия мечты». 

Волошинская тяга к парадоксам раздражала даже любивших его людей. «Все он играет теориями, увлекается бездушными французами и — словами, словами, словами… Честный безукоризненно в жизни, он в мысли — шарлатан», — с горечью писала о нем возвышенная Маргарита Сабашникова после распада их брака. А много помогавший ему уже при большевиках и чрезвычайно высоко ценивший его Вересаев вспоминал эту его манеру с откровенной досадой: «Чем ярче была нелепость, тем усиленнее он ее поддерживал». Так, например, на обсуждении театрального репертуара с «передовыми рабочими» Волошин, с легкой улыбкой самодовольства ссылаясь на прекрасную бесполезность искусства по Оскару Уайльду, доказывал, что искусство, призывающее к борьбе, развивает в людях пассивность, равно как искусство порнографическое — целомудрие. 

Хотя сам Волошин считал, что презирает лишь «догматику», многим серьезным людям казалось, что он презирает самое понятие истины, «принципов». Но вот накатили ужасающие испытания — и этот «мотылек» выказал поразительную верность каким-то своим синтетическим принципам: «Я отнюдь не нейтрален и не равнодушен, но стремлюсь занять ту синтетическую точку зрения, с которой борьба всех, в настоящую минуту противопоставленных сил, представляется истинным единством России и русского духа». 

Переводя злободневность в высокие, «вечные» образы (Каин, Голгофа, Апокалипсис), Волошин создавал такие стихотворения и поэмы, которые на ура перепечатывались политическими газетами и расходились в списках в количестве совершенно невозможном для произведений «чистого искусства». Голодным, запуганным, униженным людям оказалось необходимым высокое истолкование их страданий, включенность их в ту грандиозную драму, в которую мировая культура сумела превратить историю человечества — не позволяя видеть в ней вечную грызню из-за лишнего куска, на чем настаивают прагматики всех политических лагерей. 

Может статься, наибольшую мощь преображения низкого в высокое Волошин выказал не в годы крови, голода и огня, коим изначально присуща известная грандиозность, а в годы мира под властью наливающихся силой Шариковых и Швондеров. То простые чабаны шантажировали «барина», угрожая пролетарским судом за то, что его добродушная, как теленок, псина разом загрызла целых двенадцать овечек — и классовый суд оштрафовал нищего поэта на девяносто рублей (стоимость примерно семи овец). То Швондер за Швондером пытались реквизировать его дом — бесплатный санаторий для деятелей культуры, — то снимали Волошина с хлебного пайка, хотя, благодаря влиятельным поклонникам, он был приравнен к «индустриальным рабочим»… Чуть ли не впервые в жизни всеприемлющий «Макс» изведал, что такое унижение: «Очень часто приходится в себе ощущать психологию угнетенных классов, чувство бунта и протеста, основанное на обиде», — записывает он в дневник.

И все же, когда в гениальном «Доме поэта» Волошин подводит поэтический итог, туда не проникает ни одна из бесчисленных коммунальных склок — в стихах царит величие и уединение: «Я сам избрал пустынный сей затвор Землею добровольного изгнанья, Чтоб в годы лжи, падений и разрух В уединеньи выплавить свой дух И выстрадать великое познанье». Впрочем, с уединеньем каким-то образом соседствует и многолюдье, но и оно обретает величавость: «Всей грудью к морю прямо на восток Обращена, как церковь, мастерская, И снова человеческий поток Сквозь дверь ее течет, не иссякая».

Он и доныне не иссякает.

Дом Волошина и сегодня живет в нашем коллективном воображении именно тем домом, каким его изобразил поэт: в исторической памяти сохраняется только поэтическое. 

И если когда-нибудь человечество утратит дар опьяняться выдумками, если практичные люди каким-то чудом когда-нибудь и впрямь сумеют учредить на земле свой скромный рай — с комфортом, но без поэзии, — мир вполне может погибнуть не от атомной бомбы, а от скуки. 

Если наркотики не убьют его еще раньше.

Тарас Лютий: Чи настає кінець Західного світу?

З моменту появи двотомника Освальда Шпенґлера «Присмерк Західного світу» (1918, 1922) суперечки про перспективи глобального Заходу ні на мить не вщухають. А за нинішнього ґерця між західним світом і «рускім міром» подібні питання взагалі загострюються не на жарт. І от уже буквально з перших рядків цього грубезного опусу читач знайомиться з одкровеннями про те, що західноєвропейсько-американська культура переходить у стадію свого згасання. Ба більше, відбувається воно на проміжку 1800–2000 років. Що ж означає ця теза?

Скажемо відверто, вислід Шпенґлера не є несподіваним. Адже автор і сам визнає вплив на хід своїх міркувань ніцшеанських концептів, як-от «декаданс», «нігілізм» або «переоцінка цінностей», які трохи раніше свідчили про сутінки Заходу. В дусі «філософії життя» Шпенґлер порівнює існування культур із організмами, що проходять визначальні цикли: народження, зростання, розквіт, занепад і смерть. Отже, геть усім культурам відведено свої місце і час. А їхнє становлення передбачає наявність трьох елементів: Душі (як можливості щось утілити), Життя (того, що звершує) і Світу (себто, здійсненого). 

Філософ наводить і декілька способів розгляду буття культур. Один спирається на закономірності, а отже, має справу із застиглими формами. Інший покладається на аналогії, що дає змогу схоплювати живі форми. Зрештою, йдеться про натуралістичний (науковий, систематичний) та історичний (поетичний, споглядальний) досвіди. Перший набувається мірою того, як дослідник вивчатиме природу, висновуючи сукупність законів (звідси й пошана до числа та причинності, хоча вираховувати можна лише неживе). Другий отримується від народження й полягає в тому, що спостерігач взорує на становлення (тобто на життя, яке не має меж). Віддаючи перевагу останньому підходові, Шпенґлер ошелешує жаскою, проте знаною, принаймні з часів Шопенгавера, сентенцією: людство ніколи не мало жодної визначеної мети чи бодай якогось плану розвитку, адже підпорядковується принципам, які виникли в осередку окремих культур, де розігруються унікальні ідеї, пристрасті та варіанти їх прояву.

Звідси випливає, що історія культури є не прогресом, а звершенням її можливостей і нагадує калейдоскоп утворень і перетворень дивовижних органічних форм. Спочатку вони оприявнюються хаотично, а вже потім потрапляють на вищий щабель. І тоді на перший план виходять видатні постаті (Александр, Діоклетіан, Мохаммад, Наполеон) або події (Пелопоннеська чи Тридцятилітня війна). І нехай між культурами не зникає взаємодія, всі вони мають винятковий триб існування. Чимало з них, окрім єгипетської, мексиканської та китайської, зазнавали впливу давніших культур. Одначе, говорити про загальні чи постійні чинники не випадає. Це відчувається, коли нам несила зрозуміти наріжні поняття, сформовані всередині своєрідної культури. Для нас залишається загадкою вавилонський світ, а отже, колись і західний світ буде незрозумілим для подальших культур. А тому варто вести мову про щось таке, як індійський, арабський, античний, західний та інші різновиди культурного мислення.

Згідно зі Шпенґлером, головною вадою західного типу мислення є намагання все розглядати крізь призму універсальної точки зору. Якщо репрезентант античної культури, Платон, говорить від імені еллінів, яких, на відміну від варварів, тільки й уважає людьми, то виразник західної культури, Кант, намагається висловлюватися про загальні закони, властиві людству в цілому. А втім, скільки є запитів, стільки ж має бути і відповідей. Усяка історична епоха передбачає власний пошук і погляд. Ось чому, підкреслює Шпенґлер, немає ніякої загальнолюдської культури чи моралі. Проте подібне твердження суперечитиме раціональній західній традиції, бо залишається небезпека зашпортатися у тотальній відносності. Хоча, здається, Шпенґлера той релятивізм не лякає ніскільки. Навпаки, він увиразнює разючі культурні відмінності. Приміром, античну чуттєво-тілесну статичну культуру іменує «аполонійною», а просторову динаміку західної культури називає «фавстівською» за персоналізм і жагу пізнання.

Що ж тоді вважати точкою занепаду? Аби це збагнути, необхідно взяти до уваги, що Шпенґлер не ототожнює зазвичай синонімічні поняття «культура» і «цивілізація». В його уявленні цивілізація є ознакою завершення культури. Ба більше, філософ удається до поетичного пояснення, а надто коли стверджує, що цивілізація довершує долю культури. Ідея Долі властива кожній культурі. Вона розгортається як повноцінна картина світу й осягається через мистецтво чи трагедію. Отже, цивілізація — не живе тривання буття культури, а штучний, виснажений, завершальний її стан, який веде до неорганічних і змертвілих форм. Культура помирає, коли її душа вичерпує можливості на рівні народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук і подібного. Колись стоїцизм і буддизм явили завершення, відповідно, античної та індійської культури. 

Прикметно, що цивілізація пов’язана у Шпенґлера ще й з імперіалізмом. Зрештою, свою книгу він пише в часи краху західних імперій, у переддень нацистського райху та нової світової війни. Всередині людини культури нуртує творчий потенціал, тоді як у людини цивілізації помітна енергія, що скерована назовні. Чи ж не через це у візії Шпенґлера західна культура добігає кінця після свого суттєвого надламу? Ще одна ознака деградації — скептицизм, який дається взнаки занепадом мистецтва, появою матеріалізму, соціалізму, недолугого парламентаризму, має ознаки недовіри до науки, позначається розростанням великих міст і техносфери. 

З другого боку, потрібно визнати, що кризові явища — річ цілком звикла для повноцінного життя культури. Тож, запитаймо себе: чи не є вони новітнім пошуком, який є ознакою налаштування культури на інший курс?

Показово, що Шпенґлер наголошує на відмінностях поміж «російською» та «фавстівською» душею. У першій, попри позірну схожість на західну культуру, відчувається «примітивний московський царизм». Росіян змушують жити в умовах штучно вигаданої історії, яку вони сприймають як догму. До того ж, вибудовані на західний штиб російські міста не мають органічної єдності з типово рустикальним ландшафтом. Хіба ж це не парадоксально: російське прагне виглядати по-західному, втім Захід тут ненавидять? Тому сподівання на те, що умовна «російська культура» здобуватиме самобутню силу — марні. В цій традиції все відмінне завжди сприймалося вороже, вичавлюючи важливі елементи, які могли бодай чимось зарадити народженню направду повноцінної культури.

Певна річ, смішно говорити про вічне існування культур. Але беззаперечно те, що західна культура, подібно до всіх інших, теж колись зійде зі сцени. 

Проте є один чи не найвагоміший чинник, який дозволяє їй протриматися довше в історичному плині. Це заохочення до самокритики. Таким, попри пророцтва Шпенґлера, наразі й виглядає рецепт її оновлення.

Аурика Асоржи: Этногенез молдаван

 Молдаване представляют собой древний народ, уходящий корнями в тысячелетнюю историю карпато-днестровско-понтийского региона. Коренные жители этих мест, предки молдаван, упоминаются на протяжении истории под разными именами (фракийцы, геты, даки, влахи, валахи, волохи) в письменных источниках - греческих, римских, немецких, славянских, венгерских и других народов, побывавших в этом регионе. Молдаване сохранили своё существование даже во времена господства различных мигрирующих народов, организовываясь в этнически однородные сообщества, обладавшие социально-политической и культурной структурой, которая позволяла ассимиляцию новоприбывших народов, поселявшихся на их территории. Даже в сложных ситуациях, когда молдаване были вынуждены отступать в горные и лесные регионы по причине опасности, исходившей от нашествий различных захватчиков, народу удалось сохранить язык, традиции и обряды. Молдаване сохранили свои этнические особенности, обычаи несмотря на то, что периодически были вынуждены жить в составе государств, которые создавали на их территории другие народы.

В отличие от других этнических групп, этнологам и историкам не нужны длительные исследования, для доказательства преемственности молдаван в карпато-днестровско-понтийском регионе; она подтверждается многочисленными свидетельствами антропологического, археологического, лингвистического, и т.д. характера. Преемственность коренного населения, молдаван находит свое выражение в длительном существовании индоевропейской культурной, языковой, этнической традиции карпато-днестровско-понтийского региона, которая за время своего существования прошла через несколько основных эпох в своём этно-культурном развитии:

1. Протоиндо-европейская или Кукутень-Трипольская цивилизация;

2. Фракийская эпоха;

3. Эпоха цивилизации гето-даков;

4. Эпоха влахов, валахов, волохов;

5. Молдавская эпоха.

Генетические доводы в пользу преемственности населения Карпато-Дунайско-Черноморского пространства.

Преемственность населения в областях между Карпатами, Дунаем и Черным морем с древнейших времен по наши дни подтверждают тесты ДНК. В этом контексте наиболее показательными являются исследования Y-хромосомы, которая определяет пол человека и передается только по мужской линии, от отца сыну. Мальчики получают от своих отцов Y-хромосому, а от матерей — митохондриальную ДНК, тогда как девочкам достается лишь мамина митохондриальная ДНК. Соответственно, изучение Y-хромосомы позволило выяснить, от скольких «Адамов» произошла человеческая раса.

Население Европы ведет свой род от шести Адамов, которые проникли на континент в следующем хронологическом порядке: Адам I, Адам J, Адам R1a, Адам R1b, Адам E3b, Адам N.

По данным популяционной генетики человека, гаплогруппа I (потомки Адама I) – самая древняя гаплогруппа в Европе, причем это единственная большая группа, сформировавшаяся на этом континенте. Некоторые исследователи полагают, что местом появления гаплогруппы I могла быть Граветтская культура (верхний палеолит) – своего рода обитаемый «оазис», где люди переживали последний ледниковый максимум. Эта гаплогруппа зародилась 20-25 тысяч лет назад на Балканском полуострове, хотя ее истоки лежат в гораздо более раннем периоде – примерно 35 тысяч лет назад. С отступлением ледникового максимума гаплогруппа I распространилась от Балкан до Северной Европы.

Микола Бандрівський: Чи мали тамплієри свої осідки на землях сучасної Західної України?

Про тамплієрів більшість з нас знає, що близько 800 років тому це був один із наймогутніших військово-релігійних Орденів середньовічної Європи. А от, чи були ці рицарі-хрестоносці на теренах сьогоднішньої Західної України?

А знаєте, що? Давайте спочатку подумки перенесемося у часи князя Данила Романовича, який був сучасником тамплієрів. Ви можете мені сказати: "...а що тут може бути цікавого..? Про різні храми, Галич і корону з Риму нам все це давно відомо...".

Воно то так, але... Оте одне "але" й не дає мені спокою ))) Спершу застановімося над таким: незважаючи на те, що частина читачів (окрім фахівців) й надалі вважає Візантійську імперію надійним, одновірним і рівноправним партнером галицьких князів, однак насправді такої держави як Візантійська імперія в часи князя Данила... не існувало. Бо на місці колишньої могутньої Візантійської імперії з якою постійно вів справи князь Роман Мстиславич (батько майбутнього короля Данила), із 1204 року постала - не менш сильна - Латинська імперія, яка проіснувала до 1261 року (так співпало, що саме того року відійшов до Вічності й сам князь Данило).

Гаразд, тут ви можете сказати: "...ну, і що з цього..? Яке відношення  може мати якась далека Латинська імперія до нашого сильного, незалежно-самостійного і всіма коханого галицько-волинського князівства?" 

Перш, ніж перейти до основного, поясню тут у кількох словах: всі ми знаємо, що майже усі давньоруські князі, які владарювали на теренах сучасної України у ХІІІ столітті, залишили після себе сотні підвісних свинцевих печаток якими в їх канцеляріях скріплювали пергаментні документи. Тобто, у ті часи майже усі давньоруські володарі мали персональні чи державні печатки, окрім двох князів: Данила Романовича і його сина Льва від часу правління яких  до нас чомусь не дійшло жодної (!) ні персональної, ні державної підвісної печатки. Випадковість? Чи тут слід написати типу: "може ще знайдуть їх печатки..."? Ні, судячи з усього не знайдуть ніколи, бо скрупульозні і постійні пошуки данилових і левових печаток тривають вже не одне століття...

То, у чому ж справа? Відповідь може виявитися доволі несподіваною: уся справа у нюансах тогочасних правових документів які стосувалися Галицької і Львівської землі (тут мус розмежовувати ці поняття).

Що я маю на увазі? А те, що за свідченням авторитетного історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії. Тобто, щонайпізніше від другої половини ХІІ століття, галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. 

Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний. Але, не лише візантійські автори називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні та достовірні джерела на які до праці М.Войнара, а нещодавно і І.Паславського, мало зверталось уваги.

А от коли 13 квітня 1204 року хрестоносці й учасники 4-го Хрестового походу взяли приступом Константинополь, то на руїнах колишньої Візантійської імперії й повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала всі ці королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (наприклад Ахайське), герцогства (наприклад Афінське) та інші, донедавна підвладні Константинополю, державні утворення.

Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обережно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї, у 1204 році номінально успадкували (серед підлеглих Візантії територій) також і якийсь різновид права на Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі православні церкви, вже був ліквідований.

Мабуть власне через такі-от нюанси міжнародної політики князь Данило Романович навіть теоретично вже не міг бути  незалежним і самодостатнім правителем, а мусив лавірувати між Латинською імперією, Римом, угорським королем і монголами. Причому, угорський король судячи із наявних правових актів мав певні юридичні підстави на володіння частиною територій які колись визнавали владу галицького князя (наприклад, один із кращих сучасних знавців русько-угорських відносин в часи Середньовіччя, Мирослав Волощук пише, що саме "...Арпади мали доволі серйозні юридичні підстави на володіння Середнім Подністров’ям і, можливо, навіть деякими волинськими землями..." (Волощук, 2006, с.100). Мабуть тому наш княжий Галич з довколишніми територіями у ХІІ-ХІІІ століттях неодноразово виходив зі складу Русі і входив до угорського королівства: наприклад у 1188-1189, 1211-1214, 1219-1221 роках.

А тепер власне й перейдемо до двох моментів, які пов’язані з Орденом тамплієрів і галицько-руськими теренами.