Андрій Бондар: Сакраментальна відмінність росіян від українців

Останніми, голодоморними, днями згадую про жахливий голод 1921 року в Надволжі. Як голодні юрмища, сотні тисяч російських людей, сунули на Дін, Кубань і Кавказ, де ще сяк-так можна було під ту пору прохарчуватися. Голод для росіян завжди був найефективнішим і найдоступнішим методом відсіву й упокорення. 

Іноді мені здається, що людина, яка переживає голод, у системі російських координат повинна опустися на достатній рівень приниження та конформізму, аби вижити й набути достатнього рівня гнучкости та підпорядкованости. Досягти рабської кондиції.

Голод змушує йти людину шляхом повного самозневаження, залишаючи їй лише одну функцію – поглинання всього, що можна проковтнути для підтримки організму. Описи голодного божевілля надволжан у Єйську і Ростові-на-Дону, прочитані/перекладені у третьому томі "Української трилогії" Юзефа Лободовського – одна з найстрашніших візій, з якими мені доводилося мати справу.

Так-от, росіяни теж переживали страшний голод. Голод, про який вони мали би теж волати на весь світ, за нашим прикладом. Але вони про нього не волають. Бо не мають ні бажання, ні потреби. І якщо запитати про оту сакраментальну відмінність росіян від українців, то вона в цьому російському самозневаженні, яке тоді, у ті роки, їм остаточно відібрало здатність до опору. 

Нездатність вербалізувати завдану тобі травму, а – навпаки – всіялко її заперечувати, покірно приймаючи накинуту на твоїх предків личину зголоднілого раба в сьогоднішньому дні – це суть сьогоднішньої росії, її запрограмованости на самозневолення, на повну внутрішню згоду зі злом як єдиним способом життя, на цілковиту нездатність до перетворень усередині соціуму, на засвоєну безпорадність. 

В росії соборність – наслідок війни всіх проти всіх, де кожен кожному вовк, де колективне чуття фантомної величі дає рабу, якому дозволили вбивати непокірних, ілюзію того, що він – пан. Соборність голодних вовків-канібалів. Вони не повернулися з пекла свого голоду, не визнали його злом. І ніколи з нього не вийдуть. А якщо й вийдуть, то вже тоді це буде зовсім інший народ. І ми цього точно з вами не застанемо.

Євген Баран: Галицький будитель Іван Гушалевич (1823-1903)

Мир вам браття, всім приносим.
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти, 
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

(Іван Гушалевич, 1848).

Чому Іван Франко в 1903 році, у великій статті, що була написана після смерти Івана Гушалевича (1823-1903), назвав цей вірш безідейним і реакційним, відомо лише Франкові. Бо в травні 1848 (7 травня, називає дату Франко), коли було написано сего вірша під час революційної весни народів, - галицькі русини взагалі не знали з чого починати, і що робити. І Головна Руська Рада, створена тоді, Гушалевич увійшов у її склад, лише намацувала кроки по відшуканню шляхів національної ідентичности.

Музику написав Теодор Леонтович (1812-1886), народжений на Любачівщині, а помер і похований у Новосілці Язлівецькій (Бучаччина). Головна Руська Рада визнала цю пісню революційним гімном Галичини.

Що цікаво, Паушівка, де 4 грудня народився Іван Гушалевич, до 1856 року значилася як село Язловецького повіту (після 1856 - вже Чортківського), а мої Барани прийшли в Паушівку з Язловець (згадував мій тато, що йому про це казав його тато, а мій дідусь Василь).

Батьки Гушалевича померли від тифу 1835, і він виховувався у родичів у Базарі, а відтак закінчив Бучацьку гімназію; Львівську духовну семінарію; богословський та філософський факультети Львівського університету. 

Ні в Базарі, ні у Паушівці прізвище Гушалевич не збереглося, але є Гошуляки (моя прабаба Ірина Баран, з дому Гошуляк, донька Юрія). Чи були вони родичами, зараз сказати трудно, але так чи інак, походять з одного кореня, і якісь родинні перегуки швидше усього були.

Так, Гушалевич став жертвою "москвофільської" політики царської Московії, яка створила і оплачувала політичні настрої галичан з 1819 року. І це свідоме світоглядне москвофільство спалило його талант, про що говорить і Франко.

Але нині, коли Іванові Гушалевичу виповнюється 200 літ,  варто говорити про чин просвітництва, а Гушалевич, яко священик у 50-60 роках на Калущині, а відтак посол до Галицького сейму від Калуша і Войнилова, і посол до австрійського парляменту - Райхсрату -  від Калуша, Войнилова і Болехова, зробив багато для просвіти галичан і популяризації руської мови. Не кажучи, що в його доробку є поема "Добош", і переклад  й дослідження "Слова о полку Ігоревім"...

Найлегше оцінити минуле з погляду сучасного, і найтяжче прожити теперішнє, не відаючи про майбутнє.

Бо, попри язичіє, яке спалило майже весь талант Гушалевича, - про що знову ж таки писав Франко, називаючи в ряді цих покручених язичієм талантів, окрім Гушалевича, Головацького, Наумовича, Петрушевича, - прориваються у його творчости ноти народного, того справжнього, що дозволяє сьогодні вписувати Гушалевича у покоління галицьких будителів:

Розлийтеся скорій любимі звуки,
Пусть вас услишить рідна сторона;
Як в час побачень і як в час розлуки
Заплаче і утішиться вона.

Для неї довольно стільки лиш поруки,
Що іще єй незавмерла струна,
Що всі єї терпіння і всі муки
Розлетяться з ударами перста.

Скорій надією ви отозвітесь!
Ми слишим ваші чуднії акорди
І сили повні і життєвої борьби.
Звучіть! - воскресінням пронесітесь!

Вздригнулися вікові могили.
Народні звуки то ви їх пробудили?

(Іван Гушалевич. Галицькі відголоси. Львів. 1880. Вірш "Народні звуки" з циклу "Родинні сонети").

Пізнаючи феномен Галичини

 Вийшов паперовий варіант 1-го випуску наукового журналу «Галичина: література і культурно-історичні основи» як видання Дрогобицького ДПУ ім. І.Франка, підготовлене кафедрою української літератури й теорії літератури та науково-дослідною лабораторією франкознавства. Головний редактор журналу – професор Ігор Набитович, відповідальний редактор – доцент Олег Баган. Як зазначено в анотації книги, «Видання присвячене вивченню літературної та культурної історії Галичини як знакового регіону України, який виявився на складному перетині цивілізаційних, культурних й ідеологічних процесів протягом всієї історії. Темою першого випуску є культурна історія українського національного відродження в Галичині періоду між 1848-им і 1870-им роками». 

Докладніше про проблематику наукового журналу нам розповів його відповідальний редактор Олег Баган:

– Ми задумували це видання як проєкт наскрізного вивчення феномену Галичини передусім крізь призму літератури й культури. Нагадаю, заступниками головного редактора є член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук і директор Інституту Івана Франка НАН України Євген Нахлік та докторка філологічних наук, завідувачка відділу Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Мар’яна Комариця. Ці дві наукові інституції вже віддавна займаються вивченням культурного феномену Галичини, готуючи дуже цінні видання. Спільно з цими інституціями ми провели вже дві наукові конференції, присвячені галицькій тематиці.

Вартує зазначити, що саме слово "Галичина" виникло лише у 1848 році: його вперше використали на сторінках часопису «Зоря Галицька» (перед тим існував тільки латинський варіант від давнього кореня: «Галіція» від «Galicia» від «Galich»). Для оформлення обкладинки журналу, яка в основних рисах залишиться сталою для наступних чисел, ми використали картину австрійсько-чеського маляра Карла Аеура (1818 – 1859), який довго працював у Львові та Галичині й створив багато робіт на галицьку тематику, також два герби: королівства Галіції і Лодомерії 1782 р. й великий герб Австро-Угорщини.

Тож плануємо висвітлювати почергово кожен із важливих періодів історії Галичини, в якому були якісь сталі й значущі культурні та ідейно-політичні тенденції, коли сам край видозмінювався через них, а у його літературі формувалися якісь виразні естетичні принципи й ідеали. Головними такими періодами, на мою думку, були наступні: 

1) доба зародження перших князівств в просторі майбутньої Галичини – Перемишльського, Звенигородського, Теребовлянського й Галицького – та період Галицько-Волинської держави, це Х–ХІV ст.; 

2) доба національно-культурного відродження під впливом ідей Ренесансу, Реформації та Унії, яка була особливо бурхливою в Галичині протягом ХV – початку ХVІІ ст.; 

3) доба галицької коекзистенції в складі Речі Посполитої протягом ХVІІ – більшої половини ХVІІІ ст., коли галицькі еліти переживали складні й часами дуже важкі процеси асиміляції, адаптації і культурної модернізації; 

4) доба початків галицького національно-культурного відродження в 1772–1848 рр., коли після приєднання краю до Австрійської монархії кардинально змінилися суспільно-політичні умови життя українського етносу в краї, були засновані русинські/українські культурно-освітні інституції, сформувалася нова церковна інтелігенція, передусім під впливами слов’янського відродження в країнах Центральній Європі; 

5) доба перших організаційних спроб національного відродження під впливом «Весни народів» 1848 р. з одночасним майже смертельним викликом з боку ідеологічного москвофільства; 

6) доба становлення народовського руху між 1848-им і 1870-ми роками, який заклав міцні основи в будівлю нової української нації; 

7) доба «Галицького П’ємонту» на межі ХІХ – ХХ ст., коли Галичина перетворилася на гігантський «генератор» всеукраїнського політичного й культурного поступу, коли тут започатковувалися визначальні процеси творення модерної української нації: це період між 1880-ми й 1918-им роком; 

8) міжвоєнна доба – 1920–1930-і рр., – коли Галичина стала важливим «бастіоном українства» в ситуації совєтської окупації більшої частини України та формування якісно нових, яскраво-наступальних ідеологій в її просторі: християнського консерватизму, символом якого стала велична постать Митрополита Андрея Шептицького, й вольового націоналізму, символами якого стали імена ідеолога Дмитра Донцова та політика Степана Бандери; 

9) доба совєтської окупації Галичини: 1945 – 1991 рр. з усіма її негативними наслідками для національної культури й самосвідомості, внаслідок чого Галичина великою мірою втратила свої ментальні та культурно-інтелектуальні позитивні особливості.

Амвросий фон Сиверс: О славянизации германских земель Северной Европы

В известной средневековой скандинавской «Саге о Тидреке» (гл.31) мы находим удвительное известие: «Одного конунга звали Вилькин. Он был знаменит победоносностью и отвагою. Силой и войнами он завладел страной, которая называлась Вилькиналанд, а теперь она называется Свитьод и Гаутланд, и всем царством шведского конунга, Сканей, Сьяландом, Ютландом, Виндландом и всеми государствами, что прилегали к ним. Так широко простиралось государство конунга Вилькина, в честь которого назвали страну, и обычай повествования в этой саге такой, что от имени первого правителя берёт своё название государство и народ, которым он управляет. Так, это государство называется Вилькиналандом по имени конунга Вилькина, и вилькинаманны — народ, что там проживает, до тех самых пор, пока к власти над этой землёй не придёт другой народ, и тогда имена снова поменяются». 

Сие не стоит воспринимать исключительно, как некое легендарное повествование, полное анахронизмов и фантазий. Попытаемся повнимательнее разсмотреть детали и разобраться в сем.

   Кто такие «вилькины» сей Саги? Они тождественны вильцам, хорошо известных также под именем лючитей. Лю́тичи, лу́тичи — экзоэтноним полабского союза племён, живших между Одером и Эльбой. Самоназванием сего племенного союза было вильцы (нем. Wilzen, Wilsen, Wilciken, Wilkinen) или велеты (нем. Wieleten, Welataben; польск. Wieleci). Франкский историк Эйнхард упоминает, что вильцы называли себя велатабианами. В немецких источниках они часто упоминаются как венеды или венды. Только к X веку велеты становятся известны как лютичи. Название племени лютичи прозрачно толкуется из праслав. *l'utitji «лютые, злые, жестокие». Впрочем, сравнение с другими племенными именами на -ичи указывает на образование от личного имени Лют. Название Wilzi/Wulzi было «военным» именем племени и обозначало, скорее всего, «волки» (*vьlci). (По мнению, некоторых изследователей, сие название тотемического происхождения). Все сии этнонимы подчёркивают храбрость и воинственность племени вплоть до свирепости и жестокости. Следует отметить, что самоназвания "волки" и велеты, возможно, возникли изначально как искажение более старого имени в процессе его семантического переосмысления: велеты - "большие, высокие" вторично связано с *velii "большой", но более древней формой является венеды, откуда немецкие названия лужичан как Winden

       В прелюбопытнейшей статье чешского лингвиста Вацлава Махека "Славянско-германские словесные пары" («Zeitschrift für slavische Philologie» за 1955 год) приводится интересное наблюдение относительно соответствия славянского "лют" германскому "вильд". Сначала он разсматривает пару: славянское "лит/лют" (жаль) и германское "леид" (жаль), и далее переходит ко второй, связанной с первой, паре: славянское "лют" - германское "вильд". Статья на немецком (1, 2), потому приведим перевод лишь того абзаца, где речь идёт конкретно об интересующей теме:

Авраам Шмулевич: Белый Царь Запада: к пониманию истоков русского империализма (рашизма)

 За вроде бы всем известными, простыми и понятными понятиями иногда стоит какой-то другой, более глубокий смысл, за ним - еще один, и еще. Точнее - так оказывается практически всегда. 

«Все народы Европы знают цвета, масти, краски свои — мы их не знаем, и путаем, подымая разноцветные флаги невпопад. Народного цвета у нас нет; цвет армии: зеленый и алый; казенным цвет, военный, георгиевский: белый, жаркой, черный (серебро, золото, чернь), и это же цвет значков (кокард); знамена наши и крепостные флаги разноцветные; морской военный флаг белый с андреевским крестом; торговый: белый, синий, красный, вдоль; какие же цвета подымать и носить на себе, какими украшать здания и пр. при мирных народных торжествах?» (Владимир Иванович Даль. «Толковый словарь живого великорусского языка». 1863—1866. статья "Флаг".)

Белый цвет  у монголов был  почетный цвет. Русское выражение "белая кость" есть дословный перевод  соответствующего тюркского выражения "Аксюек", "ак" - "белый", "сюек" - "кость", что означает "благородный", так по-тюркски называли высшую знать. 

Знаменем Чингис-хана было девятихвостое белокошное бунчужное знамя - то есть сделанное из тонкого войлока,  на котором,  подобно ступеням лестницы, один над другим. висели девять хвостов яка (символ силы).

А Империя потомков Чингиз-хана. Золотая Орда, куда входила и Русь, была разделена на несколько административных частей. Западная часть называлась Кипчак, включала в себя Дешт-и-Кипчак (Великую степь) и Русь и стала уделом старшего сына Чингиз-хана Джучи - улус Джучиев. 

Знамя этой западной части Империи было белым, а правитель ее назывался Белым Ханом. И сам Улус Джучи также иначе назывался "Белая Орда". Иногда Белой Ордой  называли и всю Империю, в источниках часто встречается двойное название «Алтын Урда, Ак Урда» – «Золотая  Орда, Белая Орда», на современный русский это название можно перевести и как "Белая Империя. Золотая Империя". (Дело в том, что белый цвет в тех краях, у монголов и в Китае  символизирует Запад и вообще целый ряд связанных между собой вещей: Осень, Металл, планету Венеру. Осень связана с Западом - ведь  это место захода солнца, вообще Запад поэтому — сторона смерти и печали, из-за этого траурный цвет в Монголии, Китае и Японии — белый). 

Верховного правителя, императора, было принято именовалась  на Руси "царь", переиначенное "цесарь, кесарь", Так титуловали в первую очередь Императора Византии. А после включения в состав монгольского государства русские подданные ордынского императора стали именовать Белого Хана - Белым царем.

Когда центральная власть в Орде (монгольской империи) стала ослабевать, русские правители, следуя этой традиции, в начале XVI века начали именовать себя титулом белый царь или белый хан, что прямо связывалось с "белой костью". То есть выводили легитимность своей власти от Чингис-хана - Золотой Орды. В том числе и власти  на "всея Руси", - над остальными русскими княжествами, поскольку монгольский Белый Хан был верховным владыкой всех русских княжеств, и после распада Золотой Орды его власть, по московской интерпретации, перешла к московскому Великому князю, который стал Белым Ханом. А в переводе на греческий - Царем.

Первым примерил на себя этот титул Иоанн III Васильевич - великий князь Московский, который  вступил на престол в 1462 г.

Сергій Чаплигін: Душі геополітики та їхні якості

Лео Фробеніус вважав, що у будь-якої культури є "paideuma" - душа.

Бо культури народжуються в природних умовах, - тому кожна з них має свій безпосередній зв'язок з тими географічними регіонами, де вони зародилися, як одночасний та унікальний історичний факт.

Він також розрізняв два "якісних" культурних відношеннь до простору - "телуричне" (лат. "tellus", "земля") та "хтоничне" (грецьк. "ctonoz", "ґрунт").

Де "телуризм" є "чоловічим" прагненням до зросту від землі, а"хтонизм" - "жіночим" бажанням заритися в глибину землі.

Ці різні відношення до простору і закладаються народами в їх ціннісних установках, що і визначають їх подальшу політичну історію.

Тут варто згадати також політичну географію Фрідріха Ратцеля з його визначенням Lebensraum ("живого простору"), який має свій Raumsinn ("сенс") в соціально-політичному бутті народів.

Якщо дослідити ще ландшафт та клімат, які теж впливають на суспільні моделі, форму та швидкість історичного розвитку, то чому в Україні досі не постала солідна геополітична школа?

Адже ми маємо відвічне протистояння Лісу (слов'янського, осілого культурного кола) та Степу (туранського, кочового культурного кола), які не накладаються один на одного, а породжують конфліктну вісь Схід-Захід.

Недарма  Семюел Гантінґтон автор праці «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» (The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order) зазначає, що в ХХІ столітті світ кардинально змінився: розмежування і зіткнення між країнами, континентами, націями тепер вґідбуваються не через ідеологічні відмінності (як було в період Cold War), а на ґрунті культурних та ціннісних розбіжностей.

Варто почитати стенограму його виступу в Києві на круглому столі в Національному інституті стратегічних досліджень, в рамках спільної освітньої програми Ради національної безпеки і оборони України та Гарвардського університету (США) – «Національна безпека України», на тему «Новий світовий порядок у XXI столітті: тенденції та европейський вимір».

А також Юрія Липу - "Призначення України", де він пропонував звернути увагу на іншу вісь - "Північ" (норманське, морське культурне коло) та "Південь" (еллінсько-візантійське, суходільне культурне коло).

Праця вченого-фізика С. Рожкова "Динамика империй"

 В цьому році минає 30 років з часу публікації в Інституті фізики Академії наук України наукової праці вченого-фізика С. Рожкова "Динамика империй". Про існування цієї публікації практично ніхто не знає. А вона б мала бути саме у нас широко відомою, бо на основі строгого математичного доведення описує загибель московії.

Михайло Іванченко: Скитська балада

В пахучий степ вечірньою порою

З імли скотився Місяць-молодик,
Підтятий десь сарматською стрілою
Погас в далі жаский дівочий крик.

Та раптом градом вдарила погоня,
В зелену тирсу прямо навпростець,
Помчали скити на гарячих конях
Й поперед них поник до гриви мрець.

Я теж із ними випив помсти брагу
Й врубався люто в товписько густе,
І нашу там натомлену ватагу
В постелі трав гойдав дрімотний степ.

Я теж орав волами видноколи,
Й вузли чепіг вросли мені до рук,
І наді мною креслив смертне коло
У хмаровинні завше чорний крук.

Та спотикалась не одна навала,
Коли в промінні мій сріблився меч,
Мені літа із криці іскувала
Зигзиця сиза супроти хуртеч.

Пройду пречистим крізь брехню й облуду
До ласки степу й жадібних творінь,
Я був давно, я єсть тепер і буду,
І під сідлом ірже мій карий кінь.

1992 р.

Михайло Іванченко народився в с. Гусакове на Звенигородщині (Черкащина) в 1923 р. Під час ІІ Світової війни був вивезений до Німеччини на примусові роботи, з яких утік. Писав поезії. В 1947 був засуджений радянською владою як український націоналіст до 10 років ГУЛАГУ в Заполярні табори. Після повернення закінчив московський університет мистецтв, та роботи не давали, до літератури не пускали, тому до самої пенсії підробляв художником-оформлювачем.  У 1991 р. опублікував науково-популярну книжку «Дивосвіт прадавніх слов’ян», яка увійшла в золоту скарбничку рідновірської літератури. За незалежної України вдалося реалізувати свою громадянську позицію: він був учасником Всесвітнього Симпозіуму «Голодомор-1933», двох світових конгресів політв’язнів, Всеукраїнського з’їзду Руху, членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ін. Михайло Іванченко був другом Об’єднання Рідновірів України. Його поезії публікувалася в часописі «Сварог».  За визначні заслуги перед Україною та за його твори, що поетично відображають світогляд і віру наших предків, ОРУ нагородило Михайла Іванченка орденом Святослава Хороброго.

Аудіокнига Дивосвіт прадавніх слов'ян

https://4read.org/1091-mihaylo-vanchenko-divosvt-pradavnh-slovyan.html

Михаил Эпштейн: Ноократия. Ноофикация

 В этом выпуске мы продолжим тему  НООЛОГИЗМОВ — неологизмов о ноосфере и искусственном интеллекте. Ноо-  от др-греч. νοῦς "нус" — разум.

Ноократия — (ср. демократия, аристократия) — система власти, основанная на силе разума, представленной интеграцией человеческого и искусственного интеллекта ("синтеллекта").

Пример: Как говорил Ницше: задача человека – превзойти себя. Не в смысле белокурой бестии, сверхзверя, твари, готовой своей силой и жестокостью убивать других, а именно в смысле сверхразума. Такой сверхразум я и нахожу в этом творении человеческого мозга, которое превзойдет самого человека и, может быть, образумит его. Для меня ноосфера – это еще и путь к НООКРАТИИ, то есть к такой системе власти, которая будет основана не на биологических, полуживотных страстях, а на высшем бесстрастии".

Ноофикация (ср. электрификация) — процесс внедрения искусственного интеллекта в разные области деятельности.

Пример: Так же, как процесс эволюции привел к НООФИКАЦИИ, образумливанию жизни, биосферы, — так следующая стадия эволюции ноосферы приведет ее к биофикации, оживотворению.. Процессы, которые совершаются в ноосфере, будут становиться все более спонтанными, жизнеподобными, соединяться с жизнью, причем, возможно, не с животной, а с другой, растительной, вегетативной стороны. Я представляю себе будущее искусственного разума как некую вселенскую вегетацию, мирное сосуществование различных форм жизни, которые переливаются своими энергиями, семантическими импульсами друг в друга без этой эгоистической ущербности, которая возникла на стадии животного и человека".

Эти примеры взяты из моей беседы с С. Медведевым на "Свободе: ИИ ставит предел человеческой гордыне.

Подписка на "Дар слова" и последние выпуски: http://subscribe.ru/catalog/linguistics.lexicon

Психолог о колонизации и русификации в России / СССР / РФ

Сергій Чаплигін: Феномен дводумства

У романі Джорджа Орвелла «1984» одним з ключових понять є «дводумство» («doublethink»). 

Під ним розуміється такий стан свідомості людини, при якому вона одночасно приймає два взаємно суперечливі переконання як правильні, що часто суперечать логіці, її власним спогадам і просто відчуттю реальності. 

Дводумство виховується в людях партією «АНГСОЦ» і є стандартом мислення та свідомості як серед членів «внутрішньої» партії (вища партійна еліта), так і серед членів «зовнішньої партії» (рядових членів).

Цей стандарт не поширюється на більшу частину суспільства – так званих «пролів», що становлять приблизно 85 % населення Океанії. «Проли» повинні перебувати в напівтваринному стані та взагалі ні про що не замислюватись за винятком того, як забезпечити задоволення своїх мінімальних життєвих потреб. «Яких поглядів дотримуються маси та яких не дотримуються – байдуже. Їм можна надати інтелектуальну свободу, оскільки інтелекту вони не мають».

Головний герой роману Вінстон Сміт, член зовнішньої партії та співробітник Міністерства любові, отримує можливість познайомитися із забороненою в Океанії книгою Ґолдштайна «Теорія та практика олігархічного колективізму».

У ній розкриваються подробиці того, що таке дводумство:

«... Дводумство означає здатність одночасно дотримуватись двох переконань, що суперечать одне одному. Партійний інтелігент знає, в який бік змінювати свої спогади; отже, усвідомлює, що шахраює з дійсністю, а проте за допомогою дводумства він запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Цей процес має бути свідомим, інакше його не здійсниш акуратно, але має бути і несвідомим, інакше виникне відчуття брехні, а значить, і провини. Дводумство — душа АНГСОЦу, оскільки партія користується навмисним обманом, твердо тримаючи курс до своєї мети, а це вимагає повної чесності. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним і витягти його із забуття, ледь він знову знадобився, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, — все це абсолютно необхідно. Навіть користуючись словом «дводумство», необхідно вдаватися до двозначності. Бо, користуючись цим словом, ти визнаєш, що шахраюєш з дійсністю; ще один акт дводумства — і ти стер це з пам'яті; і так до нескінченності, причому брехня весь час на крок попереду істини. У кінцевому рахунку саме завдяки двозначності партії вдалося (і хто знає, ще тисячі років може вдаватися) зупинити хід історії» (Частина друга, IX: книга Ґолдштайна «Теорія і практика олігархічного колективізму», розділ 1).

Як видно з наведеного уривка, дводумність вимагає від людини чималих зусиль для того, щоб вона могла легко і швидко переналаштовувати свою свідомість на змінні установки партії і не відчувати при цьому внутрішнього дискомфорту. 

Тобто, у що людина ще вчора вірила (вірніше – навчилася і звикла вірити), сьогодні треба повністю забути і почати вірити в нове, навіть якщо це нове на 180 градусів відрізняється від старого. Те, що, наприклад, вчора вважалося білим, слід вважати чорним. При цьому людина повинна не вдавати, а щиро сприймати це як чорне. 

У романі ця здатність переналаштовуватись виражається словом «біло-чорний»: 

«... Ключове слово тут — біло-чорний. Як і багато слів новомови, воно володіє двома протилежними значеннями. У застосуванні до опонента воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне — це біле всупереч очевидним фактам. У застосуванні до члена партії — благонамірну готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна. Але не тільки назвати, а й вірити, що чорне — це біле; більше того: знати, що чорне — це біле, і забути, що колись ти думав інакше. Для цього потрібна безперервна переробка минулого, яку дозволяє здійснювати система мислення, яка по суті охоплює всі інші і іменована на новоязі двомисленням» (Частина друга, IX: книга Ґолдштайна «Теорія і практика олігархічного колективізму», розділ 1).

Отже, важливою підмогою у формуванні здібності партійців володіти дводумством є новомова. 

Для того щоб дводумство остаточно увійшло в життя громадян, треба послідовно розвивати їх здібності.

На першому етапі вони називатимуть біле чорним і навпаки тому, що цього вимагає партія. 

І невиконання цієї установки загрожує людині різними неприємностями. Аж до приміщення у катівні Міністерства любові.

Тюркский каганат (история)

 Тюркский каганат – крупное средневековое государство в Азии, созданное племенным объединением древних тюрок во главе с правителями из рода Ашина. Одно из крупнейших государств в истории. В период наибольшего расширения (конец VI века) контролировало территории Маньчжурии, Монголии, Алтая, Восточного Туркестана, Западного Туркестана (Центральной Азии), а также Крыма и Северного Кавказа. В 542 году этноним «тюрки» впервые встречается в китайских источниках.

***

Ранняя история

По легенде, от хуннского царевича и волчицы появился род Ашина. Они жили в горах Алтая, число их оценивалось в несколько сот семейств. Считается, что Ашина/Асяньше стал вассалом жужаньского кагана (обїединения прамонголов). В середине V века Ашина поселились на южной стороне Алтая и стали добывать железо для жужаней.

Тюркский период (555-745)

Многочисленные племена народа теле, расселявшегося в северо-восточном Семиречье, долине Иртыша и Джунгарии, восстали против жужаней и в 482 году создали собственное государство. Однако оно просуществовало недолго, и в 516 году теле вновь попали в зависимость от жужаней. 

Одно из алтайских племён, Ашина, поставляло для жужанской империи железо. Этому племени суждено было сыграть особую роль в истории Евразии. Именно подданные Ашина стали впоследствии называться тюрками. На Алтае вокруг племени Ашина сложился союз местных племён, принявших название «тюрк». В период своего существования в горах Алтая тюрки-тугю оказались под властью жуань-жуаней и находились в зависимости от них до середины VI века.

Термин «вечный эль тюркского народа» впервые появляется в памятниках древнетюркской (орхонской) письменности VII-VIII веков. Эль рисуется военно-политическим организмом, объединяющим под руководством каганов из аристократического рода Ашина различные группировки «собственно тюрок» (турк будун – «тюркский народ») и иные подвластные каганату племена.

4 ноября - День республики Марий Эл

 4 ноября - День республики Марий Эл 

Мы уверены, что в будущем татары, ногайцы, башкиры, чуваши, эрзяне, мокшане, марийцы, удмурты будут свободными от московии и создадут свои собственные государства! https://

Анатолий Несмиян: Невозможно на одной территории удерживать в равновесии две фазы развития

Обсуждая арабо-израильский и в частности палестино-израильский конфликт, обозреватели этого конфликта делают одну неявную, но при этом совершенно фатальную ошибку. Которая и превращает любые построения в бессмысленный набор каких-то аргументов, не относящихся к делу.

Суть проблемы в том, что палестинцы не являются политической нацией. Проще говоря, они еще не дошли в своем развитии до понятия необходимости государства. Это глубоко традиционное общество, которое вполне комфортно существует в понятийном пространстве именно традиционного уклада. В котором наличие государства не является ключевым условием. Есть племенная территория, на которой живут роды (или хамулы по-местному). Соответственно, есть племенные вожди, есть своя система внутренних и внешних отношений. Нет одного — они не понимают смысла государства как такового. 

Это на самом деле не обвинение в дикости или отсталости. Развитие всегда неравномерно, и тот факт, что арабский мир знаком с понятием государственности, исторически был способен на строительство целых империй (а это достаточно высокий уровень государственного строительства) — это все совершенно не означает, что все арабы способны к строительству современного государства.

К примеру, Йемен, откуда вообще пошел весь арабский мир, до сих пор является зародышевым государством, и по сути, представляет из себя племенную территорию четырех основных племенных конгломератов. Юг страны в ходе проводимой с помощью СССР индустриализации в середине прошлого века начал приобретать черты современного государства, стали выстраиваться его институты с соответствующим функционалом, однако теперь это в прошлом, и Йемен снова перешел на более привычный для него традиционный уклад. Да, с интернетом и сотовой связью, но одно другого, как выясняется не отменяет совершенно. 

С палестинцами ровно такая же история. Сектор Газа вполне способен при современном уровне управления стать бедной, но дееспособной государственной структурой. Ему нужен адаптированный под него проект развития и качественное управление. Но ХАМАС понимает свою власть над территорией исключительно с точки зрения кочевого пустынного жителя, живущего разбоем и налетами. 

Как правило, от такого номада проще откупиться, чем вести с ним изнурительную и крайне проблемную войну. На чем, собственно, и строится экономика набеговых культур. Где-то есть оазис-база такого набегового племени, в котором ведется натуральное хозяйство, обеспечивающее некоторое количество населения, но остальной ресурс приходится добывать в бесконечных мелких партизанских стычках и налетах.

Итог такой вольницы всегда один и тот же — любое сколь-либо дееспособное государство начинает с обеспечения безопасности торговых путей и коммуникаций. Кстати, арабы вполне умеют в это: все три версии Саудовского королевства начинали своё существование с наведения порядка на дорогах и обеспечения безопасности торговых караванов. Отец-основатель нынешнего, последнего саудовского Королевства, ещё ведя войну с конкурирующими кланами, уделял этому вопросу первостепенное внимание. Откупаться от номадов может позволить себе только бедное государство, но если оно хочет стать сильным и богатым, оно решает эту проблему раз и навсегда. Либо подтягивая пустынных разбойников в развитии через инкорпорирование их в госструктуры при жестком контроле над процессом развития, либо истребляет под корень.

Перед Израилем, по сути, стоит та же проблема. Набеговая экономика палестинцев не позволяет Израилю решать полноценно вопросы собственного развития. Поэтому он проводит в отношении палестинцев обе политики сразу — одних постепенно подтягивает, других пресекает. Невозможно на одной территории удерживать в равновесии две фазы развития. 

Россию, кстати, это тоже касается, так как у нас пытаются на одной территории держать одновременно традиционный уклад и уклад индустриальный — в частности, на Северном Кавказе. Что принципиально невозможно, и что рано или поздно, но выстрелит.

Déclaration de la Ligue Bonapartiste Orientale sur la guerre en Israel

Déclaration de la Ligue Bonapartiste Orientale sur la guerre en Israel.

ЗАЯВЛЕНИЕ ВОСТОЧНОЙ БОНАПАРТИСТСКОЙ ЛИГИ

Следуя принципам, не допускающим нарушение территориальной целостности государства в рамках международно-признанных границ, а также не допускающим проявление насилия и вероломства против отдельной личности, ее собственности, ее незыблемых гражданских прав и свобод,

 Восточная Бонапартистская Лига серьезно озабочена и шокирована вероломным нападением Сектора Газы на Израиль, а также фактами беспрецедентной жестокости, включая насилие, убийства и захват в заложники израильтян, совершенных исламскими боевиками в первый же день нападения, и решительно осуждает боевую террористическую организации ХАМАС и ее сторонников, причастных к нападению на Израиль, и призывает бонапартистов сплотиться в поддержке Израиля и народа Израиля.

Следуя принципам, не допускающим притеснение человека по национальным и религиозным принципам, Восточная Бонапартистская Лига серьезно озабочена всплеском антисемитизма во всем мире, связанного с поддержкой радикального исламского движения, а также решительно осуждает всех участников антиеврейских акций и погромов и призывает бонапартистов сплотиться в поддержке еврейского народа во всем мире.

Согласно библейской традиции, израильтяне, происходящие от пророка Авраама и его внука Иакова-Израиля, после более чем двухсотлетнего пребывания в Египте и последующего Исхода, а также принятия Закона Торы у горы Синай, поселяются на территории, располагающейся по обе стороны между Средиземным морем и восточным берегом реки Иордан, известной как Ханаан или Земля Обетованная. С этого времени начинается история народа, который, отвоевав себе право на завещанную Всевышним землю, обретя в древности собственное государство, и утратив его впоследствии, прошел все круги преследований и гонений, пока не утвердился окончательно на своей законной земле. Будучи впоследствии рассеянным по всему миру, не имеющий возможность свободно исповедовать свою религию и совершать свои религиозные обряды, народ Израиля долгие годы искал своего нового мессию, который укажет ему путь и избавит от притеснения и угнетения.

Отчасти таким мессией в конце 18 и начале 19 в.в. стал для еврейского народа человек, родившийся на Корсике, выросший в духе европейских традиций эпохи Просвещения и впитавший в себя принципы Великой французской революции, провозгласившие незыблемыми права человека, включавшими в себя свободу каждой личности, свободу слова, вероисповедания, политических убеждений, право на собственность, на безопасность и на сопротивление угнетению.

Впервые Наполеон встречается с евреями при завоевании Италии, в ходе первого Итальянского похода республиканской армии. В Анконе, отвоеванной Наполеоном у папских государств 9 февраля 1797 года, его поразил тот факт, что евреи вынуждены носить специальные желтые шапочки, повязки со звездой Давида и жить в запираемых на ночь гетто. Наполеон немедленно приказал отменить эти опознавательные знаки, а также закрыть гетто.

Захватив на пути в Египет в 1798 году остров Мальта, Наполеон узнал, что евреи не могут справлять свои религиозные обряды вне стен своих домов. Тогда он немедленно приказал построить там синагогу. Но особую заботу о евреях Наполеону довелось проявить во время сирийской компании, после завоевания Египта. В Египте Наполеону пришлось столкнуться с Османской империей, под владычеством которой в то время находилась земля Эрец-Исраэль, открывающая путь для дальнейшего наступления на Восток. Таким образом его подход к еврейской проблеме проявился во всей красе в 1799 году.

Знаменательный случай произошел при осаде Акры. Наполеон решил издать прокламацию, которая делала Палестину независимым еврейским штатом. Он был уверен, что может оккупировать Акру, и, ожидая этого, намеревался затем войти в Иерусалим, и уже оттуда издать свою прокламацию. Но он не смог реализовать свой план из-за вмешательства Британии. 20 апреля 1799 года прокламация была напечатана, но попытка ввести ее в действие оказалась безуспешной, так как она была тщетной изначально. Кроме того, этот призыв Наполеона не встретил широкого отклика в еврейских массах, несмотря на то, что раввин Иерусалима А. Леви приветствовал обещания Наполеона и призывал евреев молиться за их осуществление.

Несмотря на неудачу, Египетский поход Наполеона сыграл определенную роль в оживлении интереса европейских стран к Эрец-Исраэль.

Позднее Наполеон проявил все возможные усилия для отмены ограничений, которые были у евреев, проживающих во Франции. По сути, он был единственным национальным лидером, который дал евреям равные права в то время, когда большинство других государств держали их в неволе. Кроме того, Наполеон много сделал для предотвращения антисемитских настроений в обществе. Наполеон фактически уравнял евреев в правах с другими гражданами, предоставив им равные гражданские и религиозные права и свободы.

Своим указом от 30 мая 1806 г. Наполеон потребовал проведения в Париже специального собрания еврейских лидеров и раввинов из разных французских департаментов. 23 июля 1806 г. еврейские лидеры и раввины встретились в Париже для обсуждения всех важных вопросов, включая антисемитские обвинения против евреев. На этом съезде представителей еврейских общин Наполеон заявил: «Я желаю сделать евреев равными гражданами во Франции, договориться об их религиозных правах и ответственности по отношению к французам, а также снять все обвинения, выдвинутые против них. Я хочу, чтобы все люди, живущие во Франции, были равными гражданами и находили одинаковую пользу в наших законах».

Важно отметить, что собрание столь почтенных представителей еврейского народа возобновило деятельность знаменитого Синедриона, который фактически управлял государством иудеев со 170 по 106 г. до н.э. 31 января 1807 г. такой Синедрион был созван и ему было предписано правильно составить закон, который сможет сделать еврейскую религию равной в правах с другими религиями.

Это лишь неполный перечень того гуманистического наполеоновского наследия, хранителями которого мы являемся, и которое побуждает нас проявить свои чувства солидарности с Израилем и народом Израиля, а также с евреями во всем мире. Нет никакого оправдания самим террористам и их методам ведения войны, террористам, целью которых является уничтожение государства Израиль и самого еврейского народа, а также всем тем, кто поддерживает этот терроризм. Только решительные действия, направленные на ликвидацию террористической организации ХАМАС, последующую зачистку Сектора Газы от террористов и дальнейшее недопущение формирования подобного террористического анклава, способны дать Израилю возможность мирно существовать и развиваться в соответствии с пожеланиями и предпочтениями его граждан, а представителям еврейского народа чувствовать себя в безопасности и под защитой законов своего государства в любой точке мира.

Президент Восточной Бонапартистской Лиги

Никита Редько, FINS (Казахстан)

Член Совета Восточной Бонапартистской Лиги

Авраам Шмулевич, раввин (Израиль)

Член Совета Восточной Бонапартистской Лиги

Олег Гуцуляк, Ph.D. (Украина)

Член Совета Восточной Бонапартистской Лиги

Арина Смирницкая (Россия)