Євген Дикий: Війна – це не про популярність, а про виживання. Альтернативою великій потужній мобілізації для нас є лише програна війна

Наші успіхи першого року великої війни були дуже значною мірою зумовлені тотальним характером нашого національного спротиву. Не кожний взяв до рук автомата, але майже кожний відчував цю війну і як загрозу особисто для себе, і як свою особисту справу. Були прикрі винятки, і насправді їх було до фіга і трошки – але ж навіть вони відчували себе саме винятками і ховались.

Цього року наші захисники та захисниці так добре робили свою справу, що ми у тилу розслабились. Ми перегнули палицю в тому, що на початку війни видавалось цілком правильним: у збереженні в тилу способу життя, мінімально відмінного від довоєнного. Ця початково вірна ідея (не дати війні загнати нас всіх у суцільний неперервний стрес, та водночас максимально зберегти нашу економіку мирного часу) зіграла з нами злого жарта.

Яскравим прикладом того, до чого ми докотились, є заставка від Київстару, яку я часто чую у телефоні: «абонент розмовляє, і поки він розмовляє, Перемога наближається!». Нема більш кривого світогляду, аніж висловлений в цій нібито позитивній заставочці.

Перемога не наближається сама, поки ми розмовляємо телефоном. Її слід наближати щодня, і це мають робити не лише ті хто на фронті, а і всі ті, хто насолоджується спокоєм у них за спинами. Інакше вона віддалятиметься день за днем, а коли вона віддаляється від нас, вона наближається до Москви.

Міцний фронт, прекрасна робота ППО та економічна допомога Заходу, в поєднанні із кривою системою мобілізації, при якій людина раз одягнувши піксель вже позбавлена шансу його зняти, призвели до розділення країни на дві «касти» – тих, хто «вірує в ЗСУ та чекає на перемогу», насолоджується тиловим життям, майже таким як до війни, і тих, хто назавжди відправився кудись там «далеко» на війну.

Війни такого масштабу як наша не виграються лише армією, їх виграють лише нації, спільним надзусиллям. Минулого року ми показали нашу здатність на таке надзусилля, а далі вирішили що вже зробили достатньо. На жаль, це не так, і попереду ще більше праці, аніж ми вже доклали.

Це насправді нормально – це така сама динаміка, як у Другої світової, коли рік від року не те що не легшало, а навпаки ставало ще тяжче, і Рейх пручався з кожним роком все сильніше та затятіше, аж поки остаточно не «накрився». Бої 1943-го були тяжчими за 1942-й, 1944-го – значно тяжчими за 1943-го, бої ж весни 1945-го згадують як небачене до того пекло. Ракети «Фау» засипали Лондон не на початку війни, а якраз таки у 1944-му.

Ми наразі в умовному 1943-му (а може навіть у 1944-му, хоч все ж краще триматись обережнішого прогнозу), і ще попереду головні надзусилля Кремля для «пабєди»; ці надзусилля будуть так само приречені, як конвульсії Рейху, якщо ми займемось війною з тою ж енергією, що рік тому, тільки вже значно спокійніше та системніше. Нам потрібне значно більше зусилля, аніж минулого року, не кажучи вже про цей. Щоправда, зусилля більш зважене, розмірене, без нервів та поспіху.

Для початку ми маємо сильно змінити кількісне співвідношення тих хто у тилу, та тих хто у пікселі.

С.Г. Кляшторный: Саки

Эпоху господства в азиатском ареале степей саков и савроматов принято обозначать либо археологическими терминами, либо термином, в который вкладывают скорее этнографическое, нежели историческое, содержание, – «раннежелезный век», «эпоха ранних кочевников», «скифская эпоха»...

Как же называли себя скифские племена, кочевавшие к востоку от Волги? Первый по времени ответ на этот вопрос содержится в знаменитой скальной надписи Дария I (правил в 522-486 годах до н.э.), относящейся к начальным годам его царствования, Бехистунской надписи; там племена, жившие за Сыр-Дарьей, названы сака. Пока же отметим, что Геродот, чья «История» была завершена между 430-424 годами до н.э., утверждает: «персы всех скифов называют саками». Действительно, не только среднеазиатских, но и причерноморских кочевников, тех самых, кого греки именуют скифами, царь Дарий в надписи из Накши Рустама называет сака парадрайа, т.е. «заморскими саками». Создатели могучей империи Ахеменидов (550-330 годы до н.э.), сами себя именующие «персами» и «ариями из арийского племени», хорошо знали своих соседей и сородичей. Название народа, употреблявшееся Ахеменидами столь расширительно, они не выдумали. В письменных свидетельствах из Передней Азии имя сака появляется задолго до ахеменидских надписей.

В конце VIII – начале VII века до н.э. ассирийские цари были очень обеспокоены опустошительными набегами на их владения неких конных воинов, которых они именовали гиммири. Без малого через 300 лет Геродот рассказал об уходе в Азию под натиском преследовавших их скифов народа киммерийцев, живших в Причерноморье в незапамятные времена. И киммерийцы, и ушедшие за ними на юг скифы создали в Малой Азии и Северном Иране свои небольшие царства, ставшие грозой для соседей. Ныне предполагается, что название киммерийцы (ассиро-вавилонские гиммири) вовсе не племенное имя, а древнеиранское обозначение подвижного конного отряда, совершающего набег. Для соседей киммерийцев оно стало названием воинственных племён конных лучников, по своей культуре и образу жизни, как установили археологи, неотличимых от скифов-сколотов.

Николай Подосокорский: Главная экстремистская и нежелательная международная организация - горизонтальная некоммерческая гражданская сеть "Шибко умные"

Главная экстремистская и нежелательная международная организация - горизонтальная некоммерческая гражданская сеть "Шибко умные". 

По информации охранителей, она, не имея официальной регистрации в Минюсте, идейно подпитывается как с Запада, так и с Востока, работая тем самым сразу на два враждебных лагеря. 

Ее представители категорически не желают принимать на веру любую информацию от государственных СМИ, идя наперекор традиционным ценностям безоговорочного послушания.

Также адепты этой экстремистской сети упорно стараются придерживаться собственного мнения по остроактуальным вопросам, пропагандируя при этом псевдоценности интеллектуальной свободы, что пагубно сказывается на подрастающем поколении, которое может клюнуть на подобного рода пропаганду просвещения вместо ура-патриотизма. 

Спящие агенты этой сети тем более опасны, что зачастую не проявляют себя открыто, избегают массовых собраний, но при этом планомерно внедряют свои разрушительные идеи через произведения культуры и научные труды. 

Борьба с этой заразой - важная задача построения единого во всех смыслах общества, единственная цель существования которого - беззаветная служба родному государству.

Амвросий фон Сиверс: Готы: предыстория и ранняя история

    Народ Готов остается таинственным по многим своим параметрам до сего дня. Практически всеми авторами отмечается его наибольший, среди северных народностей, уровень развития во всех смыслах. Не вполне понятно даже его происхождение. Так еще античные авторы одни относили его к германцам, то более поздние — нет, выделяя в нечто особое. Из современных ученых практически никто не сомневается в принадлежности готов по языку и культуре к восточногерманской группе племен, на что вполне определенно указывают, прежде всего, рунические надписи, лексика «Готской Библии» Вульфилы, «Готского календаря» и другие источники. Но, как сие ни парадоксально, в отличие от гутонов Плиния и готонов Тацита, ни один позднеантичный автор не причислял готов III—IV вв. к германцам, хотя среди последних они пользовались особым авторитетом! Более того, внешнему наблюдателю готы и германцы представлялись разными народами. О сем, в частности, свидетельствует известная надпись персидского царя Шапура из «Каабы Зороастра», в коей «гутты и германцы», служившие в римском войске, упоминаются раздельно как равные этнические единицы. Да, и Иордан не раз подчеркивал отличие готов от других германцев.

     Сохраняется полемическое напряжение среди историков в отношении определения изначального разселения готов. В 19 веке некоторые ученые полагали, что первоначально они обитали на побрежье Балтики, и лишь потом переселились в Скандинавию. Одновременно имелось представление — нами полностью разделяемое, — что готы изначально проживали в Скандинавии и уже оттуда переселились на континент. Но возникает весьма оправданный вопрос: как и какими путями? Иордан дает нам понимание, скорее, в эпической форме: «Meminisse debes me in initio de Scandzae insulae gremio Gothos dixisse egressos cum Berich rege suo, tribus tantum navibus vectos ad ripam Oceani citerioris, id est Gothiscandza.» («Гетика» 96). Вне всякого сомнения, его сообщение донесло до нас самое древнее известие. Даже трехчастное деление по кораблям вполне соответствует древнему боевому образцу. Но откуда происходило сие первоначальное движение по переселению?

       Существуют устойчивые предположения, что данное передвижение осуществлялось или непосредственно в устье Вистулы, или в устье Одера, или кружным путем через Кимврский полуостров. В каждом случае имеется вполне  оправданное обоснование.

    До сего дня устье Вислы полно готских топонимов и именно там Иордан помещает сей народ. Сему соответствует и обнаруженная археологами Вальбарская культура, атрибутируемая именно готам. 

Зінаїда Куценко: Все, що створено і чим гордиться Індія, є праукраїнського походження

 Ар’я Варта в перекладі з давньо-індійської означає «країна шляхетних аріїв». Це первісна територія розселення ведійських аріїв з України на Великій Північно-Індійській рівнині, яке почалося, як свідчить американський дослідник Артур Кемп,  приблизно у 5600 рр. до н. е. 

Ар’я Варта стала центром індійської цивілізації, і надала згодом сильний культурний вплив на південь Індії та Південно-Східну Азію. 

Саме тут виникли індуїзм, буддизм, джайнізм. Ведичні знання, бойові мистецтва, розвинена міфологія, йога, шахи, санскрит, який виник з праукраїнської мови, коров’яче молоко і поважне ставлення до корови-годувальниці: все, що створене і в чому полягає слава Індії народилося не тепер, а кілька тисяч років тому, коли до Індії з прадавньої України прийшли арії. 

Це підтверджують  індійські вчені, державні діячи, дослідники. Надаємо їм слово. 

Сарвепаллі Радгакрішнан (Президент Індії, історик) стверджував: «Веди — найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство... Оріяни принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа Оріяни-Скитії-Руси-України». 

«Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі… Можу

сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв» (Арвінд Аллок,  директор інституту охорони національних пам’яток Індії) 

Джан Бовле, історик, у книзі «Людина у віках» писав: "Арії вийшли з території України". 

«Санскритська мова є європейського походження. В Азії вона поширилася тому, що до Індії далеко перед народженням Христа прибули арії з України» (Р. Латґем, дослідник санскриту. Цитата з книги «Етнологія Європи»). 

«Предки арійців жили у Подніпров’ї… Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра». (Р.Гіршмен, археолог, історик, професор Сорбонни. Цитата з книги "Іран"). 

Тобто все, що створено і чим гордиться Індія, є праукраїнського походження. 

І зараз можна простежити чіткі паралелі між українськими козаками і кшатріями – від звичаїв до зовнішнього вигляду. 

Наприклад, раджпути, котрі також вважають себе нащадками ведичних кшатріїв, носять шаровари і широкі пояси, довгі вуса, які як і запорожці закручують за вуха, і оселедець на голові, котрий і називається подібно "чут” (порівняйте з нашим "чуб”). 

На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризуб – знак Шиви. У них існував звичай: воїнам, котрі від' їджали на бій, меч завжди вручала жінка – мати або дружина. 

Нашим козакам зброю також виносила мати,  дружина або сестра, що зафіксовано у давніх колядках та думах: 

Татусьо вийшов – коника вивів,
Братенько вийшов – сідельце виніс,
Сестриця вийшла – зброю винесла… 

Очевидно, характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій в тогочасній Європі. 

Софія Дніпровська: Ми маємо справу не з ідіотами, а зі знавіснілим від безкарності ворогом

Чи знали в ГШ ВС РФ, що 200 тис. - це дуже мало для окупації такої великої країни, як Україна? (Для порівняння: на окупацію Польщі в 1939р. пішло більше мільйона при тому, що тодішня Польща мала значно меншу площу, ніж сучасна Україна). 

Знали. Не могли не знати й не розуміти. Але пішли в атаку, бо в разі облому нічим не ризикували, крім хамону з пармезаном і кружовних трусів з Ашану - тобто тим, без чого ісконнорусскій чєловєк (що становить соціальну базу режиму Путіна) ісконі обходився.

Якщо ви полюєте на велику дичину (ведмедя, вепра, леопарда), то її треба бити наповал. Схибивши, ви потрапляєте в смертельну небезпеку. Але якщо об'єкт полювання не дуже великий і хижий (зайчик, білочка, косуля), то в гіршому випадку він просто від вас утече і нічого страшного не станеться. 

Якщо якась європейська держава нападе на Росію і провалить бліцкриг, то тій державі буде кисло. Перевірено рядом атєчствєнних войн. Але якщо Росія нападе на якусь європейську державу і не зможе її 1 махом забороти (як Фінляндію в 39-му, приміром, чи Польщу в 20-му), то нічого катастрофічного для Росії не станеться - повторить попитку або переключиться на інший об'єкт. 

Ми маємо справу не з ідіотами (як нам втовкмачують різні позитивні речники), а зі знавіснілим від безкарності ворогом. І те, що сталося 24.02 - це ще не ПОВНОмасштабне вторгнення, а типова обмежена війна (за визначенням Клаузевіца)/СВО (за визначенням Гєрасімова) - коли інтервент захоплює певний об'єкт (шмат території) і користуючись силою, закладеною в обороні, змушує жертву агресії від нього відмовитися. Щось подібне, тільки менших масштабів, сталося в 14 році. 

Припускати можна що завгодно. Що похід на Київ розтягнутими колонами - це операція прикриття. Поки билися за Київ, ВС РФ освоювали Південь. Що метою був коридор у Крим/Причорномор'я, тощо. Російське суспільство цілком задовольнилося черговим "чіжиком", якого торжественно з'їв його цар і [трофейний] холодильник так і не повстав проти [трофейного] телевізора, на що розраховували мудрагелі з секти відкритого суспільства. Зате повстав в скорішився глобальний Південь. І повіз до РФ підсанкційні товари.

Зате перші відносні успіхи сформували в нашому суспільстві абсолютно нереалістичні очікування. І тепер воно ніяк не прочуняє від ейфорії і не мобілізується на довгу й виснажливу війну.

І хоча є всі підстави вважати, що зламавши неоверсальську (пост-ялтинську) систему, РФ ризикує сама сконати під її уламками, це станеться не завтра й не післязавтра. 

І українське суспільство повинно налаштовуватися на тривале протистояння з сильним, розумним і вольовим супостатом, у якому в нас є всі шанси на виживання й перемогу, але за умови докорінної зміни модусу вівенді і заміни кордебалету на відповідальне політичне керівництво, що дасть нам у майбутньому сили скористатися сприятливою геополітичною кон'юнктурою.

Андрій Бондар: Сакраментальна відмінність росіян від українців

Останніми, голодоморними, днями згадую про жахливий голод 1921 року в Надволжі. Як голодні юрмища, сотні тисяч російських людей, сунули на Дін, Кубань і Кавказ, де ще сяк-так можна було під ту пору прохарчуватися. Голод для росіян завжди був найефективнішим і найдоступнішим методом відсіву й упокорення. 

Іноді мені здається, що людина, яка переживає голод, у системі російських координат повинна опустися на достатній рівень приниження та конформізму, аби вижити й набути достатнього рівня гнучкости та підпорядкованости. Досягти рабської кондиції.

Голод змушує йти людину шляхом повного самозневаження, залишаючи їй лише одну функцію – поглинання всього, що можна проковтнути для підтримки організму. Описи голодного божевілля надволжан у Єйську і Ростові-на-Дону, прочитані/перекладені у третьому томі "Української трилогії" Юзефа Лободовського – одна з найстрашніших візій, з якими мені доводилося мати справу.

Так-от, росіяни теж переживали страшний голод. Голод, про який вони мали би теж волати на весь світ, за нашим прикладом. Але вони про нього не волають. Бо не мають ні бажання, ні потреби. І якщо запитати про оту сакраментальну відмінність росіян від українців, то вона в цьому російському самозневаженні, яке тоді, у ті роки, їм остаточно відібрало здатність до опору. 

Нездатність вербалізувати завдану тобі травму, а – навпаки – всіялко її заперечувати, покірно приймаючи накинуту на твоїх предків личину зголоднілого раба в сьогоднішньому дні – це суть сьогоднішньої росії, її запрограмованости на самозневолення, на повну внутрішню згоду зі злом як єдиним способом життя, на цілковиту нездатність до перетворень усередині соціуму, на засвоєну безпорадність. 

В росії соборність – наслідок війни всіх проти всіх, де кожен кожному вовк, де колективне чуття фантомної величі дає рабу, якому дозволили вбивати непокірних, ілюзію того, що він – пан. Соборність голодних вовків-канібалів. Вони не повернулися з пекла свого голоду, не визнали його злом. І ніколи з нього не вийдуть. А якщо й вийдуть, то вже тоді це буде зовсім інший народ. І ми цього точно з вами не застанемо.

Євген Баран: Галицький будитель Іван Гушалевич (1823-1903)

Мир вам браття, всім приносим.
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти, 
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

(Іван Гушалевич, 1848).

Чому Іван Франко в 1903 році, у великій статті, що була написана після смерти Івана Гушалевича (1823-1903), назвав цей вірш безідейним і реакційним, відомо лише Франкові. Бо в травні 1848 (7 травня, називає дату Франко), коли було написано сего вірша під час революційної весни народів, - галицькі русини взагалі не знали з чого починати, і що робити. І Головна Руська Рада, створена тоді, Гушалевич увійшов у її склад, лише намацувала кроки по відшуканню шляхів національної ідентичности.

Музику написав Теодор Леонтович (1812-1886), народжений на Любачівщині, а помер і похований у Новосілці Язлівецькій (Бучаччина). Головна Руська Рада визнала цю пісню революційним гімном Галичини.

Що цікаво, Паушівка, де 4 грудня народився Іван Гушалевич, до 1856 року значилася як село Язловецького повіту (після 1856 - вже Чортківського), а мої Барани прийшли в Паушівку з Язловець (згадував мій тато, що йому про це казав його тато, а мій дідусь Василь).

Батьки Гушалевича померли від тифу 1835, і він виховувався у родичів у Базарі, а відтак закінчив Бучацьку гімназію; Львівську духовну семінарію; богословський та філософський факультети Львівського університету. 

Ні в Базарі, ні у Паушівці прізвище Гушалевич не збереглося, але є Гошуляки (моя прабаба Ірина Баран, з дому Гошуляк, донька Юрія). Чи були вони родичами, зараз сказати трудно, але так чи інак, походять з одного кореня, і якісь родинні перегуки швидше усього були.

Так, Гушалевич став жертвою "москвофільської" політики царської Московії, яка створила і оплачувала політичні настрої галичан з 1819 року. І це свідоме світоглядне москвофільство спалило його талант, про що говорить і Франко.

Але нині, коли Іванові Гушалевичу виповнюється 200 літ,  варто говорити про чин просвітництва, а Гушалевич, яко священик у 50-60 роках на Калущині, а відтак посол до Галицького сейму від Калуша і Войнилова, і посол до австрійського парляменту - Райхсрату -  від Калуша, Войнилова і Болехова, зробив багато для просвіти галичан і популяризації руської мови. Не кажучи, що в його доробку є поема "Добош", і переклад  й дослідження "Слова о полку Ігоревім"...

Найлегше оцінити минуле з погляду сучасного, і найтяжче прожити теперішнє, не відаючи про майбутнє.

Бо, попри язичіє, яке спалило майже весь талант Гушалевича, - про що знову ж таки писав Франко, називаючи в ряді цих покручених язичієм талантів, окрім Гушалевича, Головацького, Наумовича, Петрушевича, - прориваються у його творчости ноти народного, того справжнього, що дозволяє сьогодні вписувати Гушалевича у покоління галицьких будителів:

Розлийтеся скорій любимі звуки,
Пусть вас услишить рідна сторона;
Як в час побачень і як в час розлуки
Заплаче і утішиться вона.

Для неї довольно стільки лиш поруки,
Що іще єй незавмерла струна,
Що всі єї терпіння і всі муки
Розлетяться з ударами перста.

Скорій надією ви отозвітесь!
Ми слишим ваші чуднії акорди
І сили повні і життєвої борьби.
Звучіть! - воскресінням пронесітесь!

Вздригнулися вікові могили.
Народні звуки то ви їх пробудили?

(Іван Гушалевич. Галицькі відголоси. Львів. 1880. Вірш "Народні звуки" з циклу "Родинні сонети").

Пізнаючи феномен Галичини

 Вийшов паперовий варіант 1-го випуску наукового журналу «Галичина: література і культурно-історичні основи» як видання Дрогобицького ДПУ ім. І.Франка, підготовлене кафедрою української літератури й теорії літератури та науково-дослідною лабораторією франкознавства. Головний редактор журналу – професор Ігор Набитович, відповідальний редактор – доцент Олег Баган. Як зазначено в анотації книги, «Видання присвячене вивченню літературної та культурної історії Галичини як знакового регіону України, який виявився на складному перетині цивілізаційних, культурних й ідеологічних процесів протягом всієї історії. Темою першого випуску є культурна історія українського національного відродження в Галичині періоду між 1848-им і 1870-им роками». 

Докладніше про проблематику наукового журналу нам розповів його відповідальний редактор Олег Баган:

– Ми задумували це видання як проєкт наскрізного вивчення феномену Галичини передусім крізь призму літератури й культури. Нагадаю, заступниками головного редактора є член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук і директор Інституту Івана Франка НАН України Євген Нахлік та докторка філологічних наук, завідувачка відділу Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Мар’яна Комариця. Ці дві наукові інституції вже віддавна займаються вивченням культурного феномену Галичини, готуючи дуже цінні видання. Спільно з цими інституціями ми провели вже дві наукові конференції, присвячені галицькій тематиці.

Вартує зазначити, що саме слово "Галичина" виникло лише у 1848 році: його вперше використали на сторінках часопису «Зоря Галицька» (перед тим існував тільки латинський варіант від давнього кореня: «Галіція» від «Galicia» від «Galich»). Для оформлення обкладинки журналу, яка в основних рисах залишиться сталою для наступних чисел, ми використали картину австрійсько-чеського маляра Карла Аеура (1818 – 1859), який довго працював у Львові та Галичині й створив багато робіт на галицьку тематику, також два герби: королівства Галіції і Лодомерії 1782 р. й великий герб Австро-Угорщини.

Тож плануємо висвітлювати почергово кожен із важливих періодів історії Галичини, в якому були якісь сталі й значущі культурні та ідейно-політичні тенденції, коли сам край видозмінювався через них, а у його літературі формувалися якісь виразні естетичні принципи й ідеали. Головними такими періодами, на мою думку, були наступні: 

1) доба зародження перших князівств в просторі майбутньої Галичини – Перемишльського, Звенигородського, Теребовлянського й Галицького – та період Галицько-Волинської держави, це Х–ХІV ст.; 

2) доба національно-культурного відродження під впливом ідей Ренесансу, Реформації та Унії, яка була особливо бурхливою в Галичині протягом ХV – початку ХVІІ ст.; 

3) доба галицької коекзистенції в складі Речі Посполитої протягом ХVІІ – більшої половини ХVІІІ ст., коли галицькі еліти переживали складні й часами дуже важкі процеси асиміляції, адаптації і культурної модернізації; 

4) доба початків галицького національно-культурного відродження в 1772–1848 рр., коли після приєднання краю до Австрійської монархії кардинально змінилися суспільно-політичні умови життя українського етносу в краї, були засновані русинські/українські культурно-освітні інституції, сформувалася нова церковна інтелігенція, передусім під впливами слов’янського відродження в країнах Центральній Європі; 

5) доба перших організаційних спроб національного відродження під впливом «Весни народів» 1848 р. з одночасним майже смертельним викликом з боку ідеологічного москвофільства; 

6) доба становлення народовського руху між 1848-им і 1870-ми роками, який заклав міцні основи в будівлю нової української нації; 

7) доба «Галицького П’ємонту» на межі ХІХ – ХХ ст., коли Галичина перетворилася на гігантський «генератор» всеукраїнського політичного й культурного поступу, коли тут започатковувалися визначальні процеси творення модерної української нації: це період між 1880-ми й 1918-им роком; 

8) міжвоєнна доба – 1920–1930-і рр., – коли Галичина стала важливим «бастіоном українства» в ситуації совєтської окупації більшої частини України та формування якісно нових, яскраво-наступальних ідеологій в її просторі: християнського консерватизму, символом якого стала велична постать Митрополита Андрея Шептицького, й вольового націоналізму, символами якого стали імена ідеолога Дмитра Донцова та політика Степана Бандери; 

9) доба совєтської окупації Галичини: 1945 – 1991 рр. з усіма її негативними наслідками для національної культури й самосвідомості, внаслідок чого Галичина великою мірою втратила свої ментальні та культурно-інтелектуальні позитивні особливості.

Амвросий фон Сиверс: О славянизации германских земель Северной Европы

В известной средневековой скандинавской «Саге о Тидреке» (гл.31) мы находим удвительное известие: «Одного конунга звали Вилькин. Он был знаменит победоносностью и отвагою. Силой и войнами он завладел страной, которая называлась Вилькиналанд, а теперь она называется Свитьод и Гаутланд, и всем царством шведского конунга, Сканей, Сьяландом, Ютландом, Виндландом и всеми государствами, что прилегали к ним. Так широко простиралось государство конунга Вилькина, в честь которого назвали страну, и обычай повествования в этой саге такой, что от имени первого правителя берёт своё название государство и народ, которым он управляет. Так, это государство называется Вилькиналандом по имени конунга Вилькина, и вилькинаманны — народ, что там проживает, до тех самых пор, пока к власти над этой землёй не придёт другой народ, и тогда имена снова поменяются». 

Сие не стоит воспринимать исключительно, как некое легендарное повествование, полное анахронизмов и фантазий. Попытаемся повнимательнее разсмотреть детали и разобраться в сем.

   Кто такие «вилькины» сей Саги? Они тождественны вильцам, хорошо известных также под именем лючитей. Лю́тичи, лу́тичи — экзоэтноним полабского союза племён, живших между Одером и Эльбой. Самоназванием сего племенного союза было вильцы (нем. Wilzen, Wilsen, Wilciken, Wilkinen) или велеты (нем. Wieleten, Welataben; польск. Wieleci). Франкский историк Эйнхард упоминает, что вильцы называли себя велатабианами. В немецких источниках они часто упоминаются как венеды или венды. Только к X веку велеты становятся известны как лютичи. Название племени лютичи прозрачно толкуется из праслав. *l'utitji «лютые, злые, жестокие». Впрочем, сравнение с другими племенными именами на -ичи указывает на образование от личного имени Лют. Название Wilzi/Wulzi было «военным» именем племени и обозначало, скорее всего, «волки» (*vьlci). (По мнению, некоторых изследователей, сие название тотемического происхождения). Все сии этнонимы подчёркивают храбрость и воинственность племени вплоть до свирепости и жестокости. Следует отметить, что самоназвания "волки" и велеты, возможно, возникли изначально как искажение более старого имени в процессе его семантического переосмысления: велеты - "большие, высокие" вторично связано с *velii "большой", но более древней формой является венеды, откуда немецкие названия лужичан как Winden

       В прелюбопытнейшей статье чешского лингвиста Вацлава Махека "Славянско-германские словесные пары" («Zeitschrift für slavische Philologie» за 1955 год) приводится интересное наблюдение относительно соответствия славянского "лют" германскому "вильд". Сначала он разсматривает пару: славянское "лит/лют" (жаль) и германское "леид" (жаль), и далее переходит ко второй, связанной с первой, паре: славянское "лют" - германское "вильд". Статья на немецком (1, 2), потому приведим перевод лишь того абзаца, где речь идёт конкретно об интересующей теме:

Авраам Шмулевич: Белый Царь Запада: к пониманию истоков русского империализма (рашизма)

 За вроде бы всем известными, простыми и понятными понятиями иногда стоит какой-то другой, более глубокий смысл, за ним - еще один, и еще. Точнее - так оказывается практически всегда. 

«Все народы Европы знают цвета, масти, краски свои — мы их не знаем, и путаем, подымая разноцветные флаги невпопад. Народного цвета у нас нет; цвет армии: зеленый и алый; казенным цвет, военный, георгиевский: белый, жаркой, черный (серебро, золото, чернь), и это же цвет значков (кокард); знамена наши и крепостные флаги разноцветные; морской военный флаг белый с андреевским крестом; торговый: белый, синий, красный, вдоль; какие же цвета подымать и носить на себе, какими украшать здания и пр. при мирных народных торжествах?» (Владимир Иванович Даль. «Толковый словарь живого великорусского языка». 1863—1866. статья "Флаг".)

Белый цвет  у монголов был  почетный цвет. Русское выражение "белая кость" есть дословный перевод  соответствующего тюркского выражения "Аксюек", "ак" - "белый", "сюек" - "кость", что означает "благородный", так по-тюркски называли высшую знать. 

Знаменем Чингис-хана было девятихвостое белокошное бунчужное знамя - то есть сделанное из тонкого войлока,  на котором,  подобно ступеням лестницы, один над другим. висели девять хвостов яка (символ силы).

А Империя потомков Чингиз-хана. Золотая Орда, куда входила и Русь, была разделена на несколько административных частей. Западная часть называлась Кипчак, включала в себя Дешт-и-Кипчак (Великую степь) и Русь и стала уделом старшего сына Чингиз-хана Джучи - улус Джучиев. 

Знамя этой западной части Империи было белым, а правитель ее назывался Белым Ханом. И сам Улус Джучи также иначе назывался "Белая Орда". Иногда Белой Ордой  называли и всю Империю, в источниках часто встречается двойное название «Алтын Урда, Ак Урда» – «Золотая  Орда, Белая Орда», на современный русский это название можно перевести и как "Белая Империя. Золотая Империя". (Дело в том, что белый цвет в тех краях, у монголов и в Китае  символизирует Запад и вообще целый ряд связанных между собой вещей: Осень, Металл, планету Венеру. Осень связана с Западом - ведь  это место захода солнца, вообще Запад поэтому — сторона смерти и печали, из-за этого траурный цвет в Монголии, Китае и Японии — белый). 

Верховного правителя, императора, было принято именовалась  на Руси "царь", переиначенное "цесарь, кесарь", Так титуловали в первую очередь Императора Византии. А после включения в состав монгольского государства русские подданные ордынского императора стали именовать Белого Хана - Белым царем.

Когда центральная власть в Орде (монгольской империи) стала ослабевать, русские правители, следуя этой традиции, в начале XVI века начали именовать себя титулом белый царь или белый хан, что прямо связывалось с "белой костью". То есть выводили легитимность своей власти от Чингис-хана - Золотой Орды. В том числе и власти  на "всея Руси", - над остальными русскими княжествами, поскольку монгольский Белый Хан был верховным владыкой всех русских княжеств, и после распада Золотой Орды его власть, по московской интерпретации, перешла к московскому Великому князю, который стал Белым Ханом. А в переводе на греческий - Царем.

Первым примерил на себя этот титул Иоанн III Васильевич - великий князь Московский, который  вступил на престол в 1462 г.

Сергій Чаплигін: Душі геополітики та їхні якості

Лео Фробеніус вважав, що у будь-якої культури є "paideuma" - душа.

Бо культури народжуються в природних умовах, - тому кожна з них має свій безпосередній зв'язок з тими географічними регіонами, де вони зародилися, як одночасний та унікальний історичний факт.

Він також розрізняв два "якісних" культурних відношеннь до простору - "телуричне" (лат. "tellus", "земля") та "хтоничне" (грецьк. "ctonoz", "ґрунт").

Де "телуризм" є "чоловічим" прагненням до зросту від землі, а"хтонизм" - "жіночим" бажанням заритися в глибину землі.

Ці різні відношення до простору і закладаються народами в їх ціннісних установках, що і визначають їх подальшу політичну історію.

Тут варто згадати також політичну географію Фрідріха Ратцеля з його визначенням Lebensraum ("живого простору"), який має свій Raumsinn ("сенс") в соціально-політичному бутті народів.

Якщо дослідити ще ландшафт та клімат, які теж впливають на суспільні моделі, форму та швидкість історичного розвитку, то чому в Україні досі не постала солідна геополітична школа?

Адже ми маємо відвічне протистояння Лісу (слов'янського, осілого культурного кола) та Степу (туранського, кочового культурного кола), які не накладаються один на одного, а породжують конфліктну вісь Схід-Захід.

Недарма  Семюел Гантінґтон автор праці «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» (The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order) зазначає, що в ХХІ столітті світ кардинально змінився: розмежування і зіткнення між країнами, континентами, націями тепер вґідбуваються не через ідеологічні відмінності (як було в період Cold War), а на ґрунті культурних та ціннісних розбіжностей.

Варто почитати стенограму його виступу в Києві на круглому столі в Національному інституті стратегічних досліджень, в рамках спільної освітньої програми Ради національної безпеки і оборони України та Гарвардського університету (США) – «Національна безпека України», на тему «Новий світовий порядок у XXI столітті: тенденції та европейський вимір».

А також Юрія Липу - "Призначення України", де він пропонував звернути увагу на іншу вісь - "Північ" (норманське, морське культурне коло) та "Південь" (еллінсько-візантійське, суходільне культурне коло).

Праця вченого-фізика С. Рожкова "Динамика империй"

 В цьому році минає 30 років з часу публікації в Інституті фізики Академії наук України наукової праці вченого-фізика С. Рожкова "Динамика империй". Про існування цієї публікації практично ніхто не знає. А вона б мала бути саме у нас широко відомою, бо на основі строгого математичного доведення описує загибель московії.

Михайло Іванченко: Скитська балада

В пахучий степ вечірньою порою

З імли скотився Місяць-молодик,
Підтятий десь сарматською стрілою
Погас в далі жаский дівочий крик.

Та раптом градом вдарила погоня,
В зелену тирсу прямо навпростець,
Помчали скити на гарячих конях
Й поперед них поник до гриви мрець.

Я теж із ними випив помсти брагу
Й врубався люто в товписько густе,
І нашу там натомлену ватагу
В постелі трав гойдав дрімотний степ.

Я теж орав волами видноколи,
Й вузли чепіг вросли мені до рук,
І наді мною креслив смертне коло
У хмаровинні завше чорний крук.

Та спотикалась не одна навала,
Коли в промінні мій сріблився меч,
Мені літа із криці іскувала
Зигзиця сиза супроти хуртеч.

Пройду пречистим крізь брехню й облуду
До ласки степу й жадібних творінь,
Я був давно, я єсть тепер і буду,
І під сідлом ірже мій карий кінь.

1992 р.

Михайло Іванченко народився в с. Гусакове на Звенигородщині (Черкащина) в 1923 р. Під час ІІ Світової війни був вивезений до Німеччини на примусові роботи, з яких утік. Писав поезії. В 1947 був засуджений радянською владою як український націоналіст до 10 років ГУЛАГУ в Заполярні табори. Після повернення закінчив московський університет мистецтв, та роботи не давали, до літератури не пускали, тому до самої пенсії підробляв художником-оформлювачем.  У 1991 р. опублікував науково-популярну книжку «Дивосвіт прадавніх слов’ян», яка увійшла в золоту скарбничку рідновірської літератури. За незалежної України вдалося реалізувати свою громадянську позицію: він був учасником Всесвітнього Симпозіуму «Голодомор-1933», двох світових конгресів політв’язнів, Всеукраїнського з’їзду Руху, членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ін. Михайло Іванченко був другом Об’єднання Рідновірів України. Його поезії публікувалася в часописі «Сварог».  За визначні заслуги перед Україною та за його твори, що поетично відображають світогляд і віру наших предків, ОРУ нагородило Михайла Іванченка орденом Святослава Хороброго.

Аудіокнига Дивосвіт прадавніх слов'ян

https://4read.org/1091-mihaylo-vanchenko-divosvt-pradavnh-slovyan.html

Михаил Эпштейн: Ноократия. Ноофикация

 В этом выпуске мы продолжим тему  НООЛОГИЗМОВ — неологизмов о ноосфере и искусственном интеллекте. Ноо-  от др-греч. νοῦς "нус" — разум.

Ноократия — (ср. демократия, аристократия) — система власти, основанная на силе разума, представленной интеграцией человеческого и искусственного интеллекта ("синтеллекта").

Пример: Как говорил Ницше: задача человека – превзойти себя. Не в смысле белокурой бестии, сверхзверя, твари, готовой своей силой и жестокостью убивать других, а именно в смысле сверхразума. Такой сверхразум я и нахожу в этом творении человеческого мозга, которое превзойдет самого человека и, может быть, образумит его. Для меня ноосфера – это еще и путь к НООКРАТИИ, то есть к такой системе власти, которая будет основана не на биологических, полуживотных страстях, а на высшем бесстрастии".

Ноофикация (ср. электрификация) — процесс внедрения искусственного интеллекта в разные области деятельности.

Пример: Так же, как процесс эволюции привел к НООФИКАЦИИ, образумливанию жизни, биосферы, — так следующая стадия эволюции ноосферы приведет ее к биофикации, оживотворению.. Процессы, которые совершаются в ноосфере, будут становиться все более спонтанными, жизнеподобными, соединяться с жизнью, причем, возможно, не с животной, а с другой, растительной, вегетативной стороны. Я представляю себе будущее искусственного разума как некую вселенскую вегетацию, мирное сосуществование различных форм жизни, которые переливаются своими энергиями, семантическими импульсами друг в друга без этой эгоистической ущербности, которая возникла на стадии животного и человека".

Эти примеры взяты из моей беседы с С. Медведевым на "Свободе: ИИ ставит предел человеческой гордыне.

Подписка на "Дар слова" и последние выпуски: http://subscribe.ru/catalog/linguistics.lexicon