В темах війни ми схильні оминати суть і «підкладку буття», ковзати поверхнею, концентруватися на зовнішньому. Чому так? Бо
висновки з глибинної суті можуть нам не сподобатися. Дискусії на тему «як закінчити війну», «коли закінчиться війна» йдуть від самого початку повномасштабного вторгнення. Навесні 2022 року українська спільнота дрейфувала між «двома-трьома тижнями», «нарізкою довгої ковбаси» й зовсім вже капітулянтським припущенням, що війна триватиме – йой, не кажіть мені такого! – «можливо три-чотири роки». Безальтернативним інструментом фіналізації уявлялася перемога на полі бою й, відповідно, підняття синьо-жовтого стягу якщо не над бункером блідої молі, то вже точно над ялтинською набережною.
Восени 2023-го дискусії з осяяних оптимістичних вершин швидко скотилися до темних зашмарканих ущелин песимізму, а у серпні 2024-го знов злетіли на горби середньої висоти. Щоправда, тепер у публічних розмовах експертів, аналітиків і конспірологів з ясновидцями, домінують «обережні» передбачення на кшталт «досягнення вигідних переговорних позицій», «здобуття перемоги у середній перспективі» та «самітів миру» на індійських землях.
Проте у цих розмовах й далі вперто оминають речі, які, насправді, є очевидними.
Способи закінчення війни визначаються зовсім не нашими бажаннями, а її характером, її рушійними силами та мотиваціями, які лежать у фундаменті тієї низки подій, які ми окреслюємо словом «війна».
Ця війна від самого початку не була раціональною війною. Не була «війною за ресурси», «війною за життєвий простір». Ресурси і простір, звісно, мислилися ворогом як приємні бонуси, але з ресурсами і простором у нього не було аж таких проблем, щоби починати велику війну. Агресор не будував раціональних планів, а виходив з тієї картини світу, яка склалася в головах вузької групи людей з необмеженою владою. Ця «паралельна реальність» формувалася на перетині реваншистських настроїв ветеранів Першого управління КДБ СРСР та певної містичної настанови, яку культивує філоетнічна секта у російському православ’ї.
Ця група людей хотіла «відновити справедливість» - відродити СРСР до столітнього ювілею його проголошення, «поставити Захід на місце» та «покінчити з аномалією», що за неї вони мали нову українську ідентичність, самобутність не фольклорно-шароварну, сільську і пісенну, а модерну, політичну, міську.
В цієї групи людей своя корпоративна, зграйна специфіка. Ці люди дуже інформовані, як і належить фаховим розвідникам. Але в них погана освіта, дуже вузька, без належного світоглядного горизонту. Вони приземлені, ворожі високій інтелектуальності, безпринципні й водночас забобонні. Виховані для виживання у зграї. Вони володіють конкретними знаннями на рівні «хто?», «де?», «списки, явки, паролі». Але не здатні скоординувати ці знання з системним сприйняттям світу, подивитися на світ широко, незалежно і неупереджено.
Вони агностики, але вірять у пророцтва афонських старців, вони скептики, але сповідують імперське месіанство. Вони мають колосальний політичний досвід, але діють як герої «Братів Карамазових» - в ситуації постійної істерики та кухонного ресентименту. Вони замкнені в персональних тюрмах своєї ненависті до всього, що не подібне до їхнього буття, скаліченого і травмованого совком.
Вони – шизоїди. Війна, яку вони ведуть проти нас не має прагматичної основи, вона ініційована хворим колективним мисленням і позбавлена того, що давало би підстави для моделювання майбутнього.
Чи можливі раціональні і правові дипломатичні компроміси з правителями, які діють в шизоїдній системі координат? Малоймовірно. Практично неможливо.
Чи можна їх налякати так, щоби вони вступилися, відмовилися від своїх планів? Теоретично можна, але ж вони ледь не з дитинства навчені (натаскані) на усі можливі варіанти протидії силовому тиску.
Чи можна з ними порозумітися з урахуванням їхньої пацаватої «реальності», в системі їхніх «понятій»? Можна, але лише прийнявши умови їхньої зграї, умови їхньої шизоїдної гри. Тобто так, як порозумілися з ними корумповані Москвою грузинські олігархи. Через неоголошену капітуляцію.
Це в жодний спосіб не корелюється з майбутнім України. Ні в яких форматах не можна домовитися з тими, хто ab ovo, без аргументації та раціональних підстав відмовляє тобі в праві на існування. Зауважу, що Грузії, на відміну від України, кремлівські шизоїди не відмовляють у праві на історію і самобутність й не оголошують Тбілісі «матір’ю російських міст». Для нас будь-яке визнання правил ворожої шизоїдної гри означає, у перспективі (й не дуже далекій), гарантоване зникнення з історичної мапи.
Враховуючи, що пряма військова перемога над ворогом потребує довгого часу, в нас залишається лише один притомний варіант: спротив агресорові з надією на те, що нераціональна війна закінчиться так само нераціонально – через «подію Х», глибинні джерела якої перебуватимуть на межі туманних кордонів метафізики (одночасно – на межі кордонів того, що можна спрогнозувати інструментами політології, соціології, військової науки або ж економічного аналізу).
«Подія Х» - не рідкість у світовій історії. Хрестоматійні приклади відомі з підручників і це не лише зустріч Жанни з дофіном Карлом чи битва при Айн Джалуті. Таких подій було багато за ті тисячі років, що фіксуються в писемній історії й усному переданні. Їхньою особливістю є те, що ніхто не може знайти раціональної основи, яка б підперла «подію Х» якоюсь зримою соціальною, політичною, дипломатичною або ж фінансово-економічною необхідністю. Битву за Київ у 2022-ому також іноді вільно розглядати як кандидата на «подію Х», хоча я особисто тут би подискутував.
«Подію Х» в середовищі релігійних людей прийнято класифікувати як «чудо», «Божий промисел».
В більш раціональному середовищі говорять про «точку біфуркації», «тунельний перехід до нової якості» та використовують ще багато різних хитрих слів.
Зовсім прості люди кажуть: «Прийде день і Путін здохне». Хоча «подія Х» не обов’язково пов’язана з фізичним існуванням головного російського шизоїда.
Ми не знаємо, що це буде.
Але ніхто не дає гарантії, що «подія Х» відбудеться чи цього року, чи наступного або ж у найближчі три роки. Ніхто не дає гарантії, що вона взагалі відбудеться. Це – сумна реальність, болісна і сповнена темряви. Але ж таки реальність, як не крути...
