Андрій Поцелуйко: Республіка серед степу: есе про Запорізьку Січ як вершину усноправової цивілізації

Є народи, що входять в історію через камінь — через піраміди, палаци, архіви й мармурові закони. Їхня пам’ять викарбувана на плитах і в хроніках, а державність тримається на письмі, бюрократії та наказі. Але існують і інші світи — ті, що постають не з каменю, а з людської волі; не з архіву, а з живої пам’яті; не з мовчазної вертикалі імперії, а з голосу громади. Саме до таких світів належала Запорізька Січ — дивовижне політичне утворення, яке виникло серед диких степів, на межі цивілізацій, і зуміло створити одну з найскладніших усноправових систем ранньомодерної Європи.

У самому її існуванні було щось парадоксальне. Серед безмежного простору, де століттями панували орди, де держави народжувалися в кінському сідлі й так само стрімко зникали, постала спільнота, яка не тільки воювала, а й мислила політично. Вона не залишила після себе великих кодексів, не створила розгалуженої канцелярії на кшталт західних монархій, не будувала кам’яних столиць, але при цьому виробила складний механізм колективного життя, який дивує своєю внутрішньою рівновагою навіть сьогодні. Січ була державою без звичних атрибутів державності, республікою без постійної бюрократії, правовим ладом без повноцінного письмового кодексу. І саме в цьому полягала її історична унікальність.

У більшості усноправових суспільств влада зазвичай тяжіла до постаті вождя. Так було у гуннів, у ранніх тюрків, у монгольських каганатах, де вся складність політичного механізму зрештою сходилася до особистої сили правителя та його здатності втримати союз племен. Навіть коли існували ради старійшин або військові збори, вони переважно служили підтримкою харизми володаря, а не самостійним політичним центром. Запорізька Січ розвивалася інакше. Тут колективна воля не була декоративним елементом — вона була серцевиною системи.

Козацька рада являла собою явище надзвичайне для свого часу. У світі, де переважна більшість населення Європи майже не мала політичного голосу, де монархії дедалі більше концентрували владу в руках двору, посеред степу існувала спільнота, в якій право участі в ухваленні рішень належало всьому військовому товариству. Гетьман чи кошовий отаман не були абсолютними володарями. Їх обирали, їм присягали, але їх могли й усунути. Їхня влада трималася не на сакральності походження, а на довірі громади та особистому авторитеті. Це створювало особливий тип політичної культури — культуру постійного діалогу між владою та спільнотою.

Андрій Поцелуйко: Не в мурах сила: чому запорожці не будували фортець

Серед поширених критичних зауваг до історії Запорізької Січі — одне особливо вперте: чому, мовляв, козаки не збудували могутніх фортець, мурованих міст, як це робили європейці? Чому їхні укріплення були дерев’яні, тимчасові, а сама Січ — більше табір, ніж замок? І якщо вони були настільки сильними воїнами, то чому при загрозі — не стояли до останнього, як це робили лицарі Європи в кам’яних бастіонах?

А відповідь проста й глибока: вони жили в зовсім іншій цивілізаційній парадигмі.

Запорізька Січ — це не просто військове утворення чи прикордонна фортеця. Це символ вольниці, свободи, братерства — світогляд, який глибоко відрізнявся від європейського. Там, де в Європі цінували стіни й мури, козаки цінували простір і рух. Там, де Європа будувала замки для оборони, запорожці будували свою незалежність, і вона не мала координат на карті — лише в душі.

Їх сила була не в камені, а в мобільності, не в ієрархії — а в горизонтальному братстві, не в кріпосній стіні — а у внутрішній свободі.

Запорожці не випадково зневажали розкіш і твердині. Вони — пізній вияв стародавнього індоєвропейського архетипу, що формувався в степах тисячі років тому. Арійські племена, праслов’яни, германці, кельти — усі вони мали спільні риси: матеріальна скромність, дружинна демократія, войовничість без централізації, мобільність як спосіб виживання.

Вікторія Кравченко: 18 травня - День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

18 травня в Україні вшановують День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

У цей день ми згадуємо трагічні події 1944 року, коли радянський режим здійснив насильницьку депортацію кримських татар з їхньої історичної батьківщини — Криму. Упродовж кількох днів сотні тисяч людей були примусово вивезені до віддалених регіонів СРСР. Тисячі загинули через нелюдські умови депортації, голод, хвороби та репресії.

Ця трагедія стала одним із найтяжчих злочинів тоталітарного режиму проти кримськотатарського народу та була визнана Україною геноцидом.

Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю жертв депортації, висловлюємо солідарність із кримськотатарським народом та наголошуємо на важливості збереження історичної пам’яті, прав людини й свободи.

Пам’ятаємо.

Андрій Поцелуйко: Між строєм і степом: есе про дві душі європейського воїнства

Європейська історія народжувалася не лише в бібліотеках, храмах і палацах. Вона народжувалася також у таборах, на полі битви, у гуркоті щитів і в мовчанні солдатських колон. 

Кожна цивілізація зрештою створює власний образ воїна — не просто людину зі зброєю, а моральний ідеал, через який суспільство визначає саме себе. Бо те, яким є воїн, багато говорить про те, якою є держава, якою є свобода і якою є сама людина.

У різні епохи Європа породила два великі архетипи воєнного чоловіка. Один — це солдат дисципліни, людина строю, функція великої державної машини. Інший — воїн братства, людина честі й особистої волі, яка вступає в бій не через примус, а через внутрішню потребу. Ці два образи не просто співіснували — вони вели між собою тривалу цивілізаційну суперечку. І особливо виразно ця суперечка проявилася в контрасті між політичною філософією Юста Ліпсія та живою реальністю Запорізької Січі.

На перший погляд між ними лежать цілі світи. Один — гуманіст кабінету, мислитель раннього модерну, який шукав порятунку для Європи в дисципліні й порядку. Інша — воєнна республіка серед степу, створена людьми, які тікали від влади, закону й примусу. Але саме тому їхнє зіставлення відкриває глибоку правду про саму природу європейської культури.

Юст Ліпсій жив у добу, коли старий світ руйнувався. Європа XVI століття була континентом релігійних війн, хаосу, фанатизму і політичної нестабільності. Старі феодальні порядки тріщали під натиском нових держав, а війна ставала дедалі масовішою і страшнішою. У цьому світі Ліпсій шукав ліки від безладу. І знайшов їх у Римі.

Для нього римська армія була не просто військовою структурою — вона була моделлю цивілізації. Саме дисципліна, а не героїчний порив, створила велич імперії. Не особиста слава окремого воїна, а здатність тисяч людей діяти як одне тіло. Стоїчна стриманість, холодний самоконтроль, готовність підкорити власні емоції обов’язку — ось чесноти, які Ліпсій вважав фундаментом політичного порядку.

Андрій Поцелуйко: Анархія, жерці та вожді: як виглядала влада в давніх індоєвропейців

 Уявімо суспільство, в якому немає президентів, прем'єрів і чиновників. Немає державних бюрократій чи поліцейських структур. Замість цього — зібрання вождів, духовних лідерів і воїнів, які зібралися навколо сакрального центру — царя-жерця, обраного більше за харизму та ритуальну силу, ніж за право крові. Саме так — умовно — виглядала соціокультура ранніх індоєвропейців.

Це був світ анархічно-сакральної ієрархії, де авторитет тримався на звичаях, символах і спільній пам’яті, а не на законах і арміях. Не держава, а союз. Не король, а раджа.

Вождь, а не монарх

Слово раджа в санскриті означає «той, хто керує», але на практиці раджа — це не абсолютний володар. Він очолює громаду чи племінне об'єднання, часто — лише на час війни чи ритуального зібрання. У грецькій традиції його відповідник — василевс, у давньоруській — князь. Це не імператор і не феодал, а військово-ритуальний лідер, який потребує підтримки знаті, воїнів і жерців, аби лишатися при владі.

У «Іліаді» ми бачимо союз ахейських царів, кожен з яких має свою армію і свою гордість. Агамемнон — формальний очільник, але Ахіллес кидає йому виклик, бо його авторитет не абсолютний. Це не монархія — це військово-сакральний консенсус.

 Влада через ритуал

Центральною фігурою в ранньоіндоєвропейських культурах був жрець або цар-жрець, який виступав посередником між богами і людьми. Але його влада не ґрунтувалася на армії — вона спиралася на ритуал. Порушити ритуал — значить втратити легітимність. Навіть цар міг стати вигнанцем, якщо його вважали «нечистим» або «нелегітимним» у сакральному сенсі.

Така система влади — не централізована, але впорядкована — створює сакральну ієрархію, де кожен має своє місце: жрець, воїн, господар. Але ця ієрархія — не феодальна. Вона більше схожа на коло, де центр — сакральний цар, а навколо — вільні, але об'єднані громади.

Конфедерація замість держави

Ранні індоєвропейські союзи можна порівняти з конфедераціями або амфіктіоніями — тимчасовими об'єднаннями громад, які збираються навколо спільного культу, справи чи небезпеки. Вони формуються і розпадаються, як хвилі.

Це суспільство без централізованої влади, але з глибоким відчуттям порядку, вписаного в космос і ритуал. Словʼяни мали віче, скандинави — тінги, індуси — сабхи. Це не демократія в сучасному розумінні, але й не деспотія. Це домовленість між рівними, які визнають вищий порядок речей.

Світ змінився. З релігійної ієрархії народилась держава. З раджі — монарх. З василевса — імператор. Але у витоках багатьох цивілізацій лежить саме ця анархічно-сакральна модель, де влада була справою не примусу, а символу.

Можливо, саме тому образ Ахіллеса, який сперечається з царем, але при цьому — частина сакрального цілого — досі так нас зачаровує.

Андрій Поцелуйко: Слов'яни між лісом і імперією

Історія людства часто писалася руками імперій. Вона здіймалася над землею у вигляді кам’яних мурів, тріумфальних арок, легіонів, що гуркотіли дорогами від Британії до Сирії, у вигляді законів, викарбуваних на мармурі, та владних голосів, що лунали із сенатів і палаців. Римська імперія стала символом величі цивілізації, могутності державної машини, дисципліни та організованого світу. 

Але десь далеко від її форумів і колон, серед темних лісів, річкових туманів і безмежних рівнин жили народи, які не будували амфітеатрів і не знали мармурових столиць, проте мали інший скарб — відчуття свободи, природної рівності й живого зв’язку зі світом. Давньослов’янські племена не залишили після себе таких величних споруд, як Рим, але вони залишили дещо не менш важливе — приклад життя, у якому людина ще не була остаточно підкорена державі.

Світ давніх слов’ян був світом громади. Не імператор, не далекі чиновники й не армії бюрократів визначали долю людини, а колективна воля роду й племені. У той час, коли Рим дедалі більше ставав вертикаллю влади, де наказ ішов згори вниз, слов’янські землі жили ритмом народних зборів, рад і спільного рішення. У цих громадах вільний чоловік мав право голосу не як милість правителя, а як природну частину свого існування. Його слово не губилося серед холодних стін сенату — воно звучало біля вогнища, серед таких самих людей, як і він сам. У цьому була особлива форма демократії — ще не записана законами, ще не оформлена філософами, але жива й справжня.

Римська імперія пишалася своїм правом, своїм порядком і своїми законами. Але за цією величчю стояла жорстка система нерівності. Мільйони рабів підтримували імперський добробут, працювали на латифундіях, будували дороги й міста, не маючи права навіть на власне життя. Давньослов’янський світ був біднішим, простішим, менш технологічним, але він не був побудований на такому масштабному поневоленні людини людиною. Полонені траплялися, війни були жорстокими, однак сама структура слов’янського суспільства не створила тотальної рабовласницької системи, подібної до римської. У цьому полягала глибока різниця двох цивілізацій: одна будувала могутність через централізований контроль і підкорення, інша — через взаємозалежність громади.

Андрій Поцелуйко: Індоєвропейські структури в лицарському світі: дюмезілівська методологія в інтерпретації Joël Grisward

У другій половині XX століття дюмезілівська теорія Georges Dumézil, що спочатку була сформульована як інструмент реконструкції праіндоєвропейського суспільства та міфології, почала виходити далеко за межі класичної індоєвропеїстики. Одним із найоригінальніших і найвпливовіших напрямів її подальшого розвитку стало застосування трифункціональної моделі до аналізу середньовічної європейської літератури, насамперед французького епосу та артурівського циклу. Центральною постаттю цього напряму став Joël Grisward, який запропонував сміливу інтерпретацію середньовічного наративу як носія глибинних індоєвропейських структур, що збереглися у трансформованому вигляді попри радикальні культурні зміни, християнізацію та формування феодального суспільства. 

Основна ідея Grisward полягає в тому, що індоєвропейські міфологічні структури не зникають із переходом від античності до середньовіччя, а продовжують існувати у нових культурних формах. На його думку, середньовічна література, особливо героїчний епос і лицарські романи, не є повністю новим культурним явищем, відірваним від давнішої міфологічної традиції, а радше складною системою трансформацій, у якій архаїчні індоєвропейські моделі адаптуються до християнського світогляду та феодальної соціальної організації. Саме тому Grisward розглядає середньовічний епос як своєрідний «пізній етап» індоєвропейської міфології, а не як радикально нову культурну формацію.

Андрій Поцелуйко: Герой після перемоги: Індра, хаос і тягар сакральної сили

 Міфологічна уява архаїчних культур майже ніколи не сприймала перемогу як остаточний тріумф добра над злом. У найдавніших міфах герой, який рятує світ, нерідко сам стає небезпечним для цього світу. Його подвиг не завершує драму, а відкриває нову, глибшу фазу — фазу внутрішнього розпаду, втрати себе і болісного повернення до порядку. Саме такою постає постать Індри у ведійному міфі, переосмисленому Пер-Йоганом Нореліусом. У цьому прочитанні центральним є не саме вбивство чудовиська, а те, що відбувається після нього: втеча бога, його прихованість, втрата сили і необхідність ритуального відновлення.

Традиційне моральне мислення схильне бачити у втечі Індри наслідок провини. Однак архаїчна свідомість мислить інакше. Для неї небезпека полягає не в «гріху» в сучасному сенсі, а в контакті з надлишком сили. Убиваючи змієподібного супротивника, Індра не просто знищує хаос — він вбирає частину його енергії. Переможець виявляється зараженим переможеним. Насильство, навіть якщо воно необхідне для відновлення космосу, залишає слід у тому, хто його здійснює. Саме тому герой після подвигу не може одразу повернутися до звичайного порядку. Він стає лімінальною істотою — тим, хто вже не належить цілком ні світові богів, ні сфері хаосу.

У цій точці ведійський міф несподівано зближується з філософією Friedrich Nietzsche. Індра нагадує ніцшеанського героя, який входить у діонісійську стихію, щоб врятувати аполонівський порядок світу. Аполонівське начало — це форма, межа, ясність і гармонія. Діонісійське — екстаз, руйнування індивідуальності, хаотична енергія життя. Герой, який бореться з чудовиськом, не може залишитися лише носієм порядку; він мусить тимчасово зануритися у саму стихію хаосу. Саме тому після перемоги Індра переживає розчинення власної ідентичності. Його втеча у воду чи рослинність символізує повернення до доформного стану, де межі між «я» і світом стираються.

Андрій Поцелуйко: Від трифункціоналізму до семіотики: дюмезілівський спадок у структуралізмі Algirdas Julien Greimas

У розвитку європейської гуманітарної думки другої половини XX століття особливе місце займає інтелектуальна траєкторія Algirdas Julien Greimas, який став однією з ключових постатей структуралістської семіотики. Хоча Greimas не був прямим учнем Georges Dumézil і не входив до його наукової школи, його теоретичне мислення сформувалося в тісному інтелектуальному полі, де ідеї структурної міфології, порівняльного аналізу та пошуку глибинних моделей культури відігравали центральну роль. Саме тому його взаємодію з дюмезілівською традицією доцільно розглядати не як учнівство, а як складний процес інтелектуального діалогу, трансформації та переосмислення.

Greimas рано звернувся до праць Dumézil і визнав їхній фундаментальний вплив на розуміння структури міфу. Він присвятив Dumézil свою роботу La description de la signification et la mythologie comparée, що вже саме по собі свідчить про глибоку повагу та інтелектуальну спорідненість. У цій праці Greimas не просто згадує дюмезілівські ідеї, а інтегрує їх у ширший теоретичний проєкт, спрямований на створення загальної семіотичної моделі значення. Таким чином, Dumézil постає для нього не як єдиний авторитет, а як один із авторів ключових джерел структурного мислення про міф і культуру.

Вплив Dumézil на Greimas проявляється насамперед у спільному переконанні щодо структурованості міфу. Як і Dumézil, Greimas виходив із того, що міфологічні тексти не є випадковими або хаотичними оповідями, а підпорядковані глибинним організаційним принципам. Для Dumézil цими принципами були три соціально-функціональні рівні індоєвропейського суспільства, тоді як для Greimas структура міфу була радше семіотичною системою, що організує значення через відношення між елементами. Проте сама ідея того, що за поверхнею тексту існує прихована структурна логіка, безпосередньо перегукується з дюмезілівською методологією.

В нашей части мира должна возникнуть новая сверхдержава, чтобы занять место Америки: Европа

 Они предали тех в Афганистане, кто им доверял.

Они предали Украину, отозвав свою поддержку, хотя и гарантировали неприкосновенность её границ.

Они предали Данию, своего давнего союзника, потребовав у неё Гренландию.

Они предали Тайвань, назвав его «маленьким и далёким островом», пока находились в Китае, тем самым увеличив риск китайской атаки.

Теперь они выводят свои войска из Германии, Румынии и Польши, оставляя Восточную Европу наедине с собой.

Мы справимся сами, потому что на протяжении веков мы знаем одну вещь: если хочешь на что-то положиться, положись на себя. 

Но эти предательства навсегда лишат Соединённые Штаты их роли сверхдержавы.  

Какая сверхдержава не держит своего слова?

В нашей части мира должна возникнуть новая сверхдержава, чтобы занять место Америки: Европа.

Ю. А. Евстигнеев: Кыпчаки: этнос и его имя

 Известный в средневековой арабо-персидской историографии термин «кыпчак» в ходе истории менял своё содержание: в VIII-XI веках это был этноним племенной общности, затем, начиная с 1030 года и до XIII века, кыпчаками называют всех, этнически разных, кочевников Дешт-и Кыпчака; в золотоордынский (XIII-V века) и последующие периоды истории этот термин снова стал этнонимом племенной общности превратившихся в новейшее время в этнические группы в составе нескольких современных народов: алтайцев, башкир, казахов, татар, каракалпаков, кыргызов, ногайцев и узбеков.

***

У каждого этноса есть название (этноним). Большинство этносов известны по их самоназванию, другие − по имени, данному соседями (например, финны себя называют «суомалайсет»). Подчас под одним названием (этниконом) подразумевается группа этносов, имеющих разные самоназвания. Подобное случается либо по незнанию, либо когда этническая принадлежность не имеет значения. Так, в ряде стран (США, Франции и т.д.) всё население России именуют русскими. 

Такое происходило в разные исторические периоды с названием «кыпчак/кипчак», когда в средневековой арабо-персидской историографии кыпчаками называли не только собственно кыпчаков, но и все кочевые племена Кыпчакской степи (Дешт-и Кыпчак) и разобраться в конгломерате степных племён «кто есть кто» весьма сложно.

Дело усложняет и то, что кыпчаки хорошо известны на Востоке, прежде всего в Средней Азии, Иране, Закавказье и в соседних арабских странах. 

Однако в средневековых европейских и византийских источниках, а так же на Руси сведений о кыпчаках нет. Подчас конкретные этнические группы, как например, люди хана Атрака (XII век), ушедшие из донских степей в Грузию, на Руси именуются половцами (в "Повести временных лет" хан наван Отрок и с ним связана легенда об евшан-зелье), а в Грузии − кыпчаками, причём на Руси кыпчаки, а в Грузии половцы не известны.

То, что в Грузии древнерусское название «половцы» (древнерусская калька тюркского этнонима «сары» - "половій", "цвета половы / полбы", т. е. "желтые") неизвестно − это понятно, непонятно другое: почему на Руси, в Византии и странах Европы неизвестны кыпчаки. 

Этот факт вызывает сомнение в правомерности применения термина «кыпчак» в отношении тех или иных этнических (племенных) групп, например, половцев. 

Так как термин «кыпчак/кипчак» использовался в восточных, прежде всего, в мусульманских, источниках для обозначения широкого круга степных племён, то возникает необходимость определить когда термин «кыпчак» обозначал этнос собственно кыпчаков, а когда под ним подразумевались этнически разные племена. 

Для этого следует рассмотреть происхождение и историю самих кыпчаков.

***

Сир/Сеяньто

Во времена китайских династий Суй (581-618) и Тан (618-906) в степях от Алтая до Великой Китайской стены кочевали племена теле или тегрег, т.е. «тележники». Из 11 известных китайцам племён «тиелэ» (теле) многочисленными и сильными были сеяньто («сиры» древнетюркских памятников) и хойху («уйгуры»). Эти два этноса соперничали за гегемонию в степи после падения Первого Тюркского каганата (630). В борьбе за власть в степи между хойху и сеяньто, последние одержали победу. Они создали свой каганат с центром на реке Толе, однако уйгуры во главе токуз-огузов с помощью китайских войск разгромили Сирский каганат в 646 году.

В 679 году племена сиров (сеяньто) поддержали антикитайское восстание тюрков-ашина (господствующий род в Тюркском каганате) и стали вторым (после тюрков) в племенной иерархии во Втором Тюркском каганате (681-745). 

И тут восстали главные соперники сиров − токуз-огузы во главе с уйгурами, разгромившие с помощью того же Китая Второй Тюркский каганат (744). 

На этот раз сиры (сеяньто) подверглись истреблению, уцелевшие бежали на Северный Алтай, получив от победителей (токуз-огузов) название «неудачный», «злополучный» − кыбчак, ставшее этнонимом побеждённых.

Если в древнетюркских рунических надписях Тоньюкука (726) и в памятнике Бильге-кагану (735) в качестве господствующих племён в Тюркском каганате названы тюрки и сиры, то в надписи Элетмиш Бильге-кагана (760) в сообщении о господстве в недавнем прошлом над уйгурами тюрков и сиров, вместо сиров вписаны «кыбчаки».

 Итак, 735 год − последнее упоминание сиров (сеяньто), 760 год − первое упоминание кыпчаков в древнетюркских надписях, а с 885 года они под названием хифшах/хифчак/кипчак известны в арабо-персидской историографии.

Джиджит Надумури Рави: Разница между Адитьями, Дайтьями, Данавами и Ракшасами, Якшами, Киннарами, Кимпурушами и Гандхарвами.

Разница между Адитьями, Дайтьями, Данавами и Ракшасами, Якшами, Киннарами, Кимпурушами и Гандхарвами. Я делюсь этим, потому что большинство людей считают эти имена синонимами. Иногда всех, кроме Адитьев (девов), называют «Асурами», сводя их к одному и тому же понятию!

Поскольку я очень чувствителен к их различным энергиям сознания, отмечаю это здесь.

Адитьи, Дайтьи, Данавы — три группы двоюродных братьев, имеющих тесную родственную связь. Упоминается, что они жили на берегах Сарасвати и однажды сражались в Иласпаде (старое название Курукшетры). Таким образом, они в основном обитали на равнинах, хотя Меру и другие горы или их долины считались их обителью. В основном Айлы, Пуруши и Бхараты Ригведы считают их своими предками. Поэтому в Курукшетре много мест, названных в честь Адитьев, таких как Вивасват, Индра, Митра, Варуна, их мать Адити и другие, например, Сома и Яма. Этот регион был известен благодаря внучке Вивасвата, Иле. Ее сын Пуруравас бродил здесь вместе с Урваши.

Но ракшасы там не обитают.

Ракшаса, якша, киннара (Кимпуруша) и гандхарва — четыре двоюродных брата. Если вы прочитаете «Равана дигвиджая», вы увидите, что Равана одинаково угнетал Адитью, Дайтью и Данавов. Все трое сражались против Раваны. Брат Раваны, Вайшравана, известен как якша, потому что ракшасы и якши — родственники.

Ракшасы, якши, киннары и гандхарвы женятся друг на друге, а не между собой. Некоторые жены Раваны были гандхарвами.

Гималайские горные хребты, граничащие с Бхаратаваршей, упоминаются как первоначальное место обитания ракшасов, несмотря на то, куда они расселились позже. Гхатоткача находится в этой естественной среде обитания ракшасов в Кулу-Манали, Химачал-Прадеш. Холодный гималайский климат обусловил их высокий рост. Они старались жить на возвышенностях и в более прохладных местах, когда покидали Гималаи.

Киннары жили вместе с якшами и ракшасами, например, в Киннауре, Химачал-Прадеш. Киннары (ким нара? — что за человек?) и кимпуруши (ким пуруши? — что за человек?) — это люди с разной этнической принадлежностью, одеждой и т. д., поэтому их так и называют. Я считаю, что это, скорее всего, уникальный сино-тибетский высокогорный этнический стиль.

Якши жили в горном хребте Кайлас (также известном как Хемакута) к северу от Гималаев, параллельно ему. Это определенно высокогорная сино-тибетская этническая группа.

Горный хребт Нишадха проходит параллельно ему и находится к северу от Кайласы, которая упоминается как обитель гандхарвов. Он простирается до Афганистана и северо-западного Пакистана, проходя через северную часть Кашмирской долины. Это близко к центральноазиатской высокогорной племенной этнической группе.

Все эти три горные цепи — Гималаи, Кайласа, Нишадха — проходят через Памирский узел к северу от Кашмира. Этот горный комплекс к северу от Кашмира называется Меру. Поэтому упоминается, что ракшасы, якши, киннара-кимпуруши и гандхарвы все обитают в Меру. Все они — горные племена.

Оригинал: 

Джиджит Надумури Рави: Подлинная география Рамаяны

Река Нармада в Рамаяне!

Узнайте эти неизвестные факты о Нармаде в Рамаяне — они раскрывают закономерность, упущенную многими!

1

Дедушки Раваны, Мальяват, Мали и Сумали, женились на дочерях Нармады.

2

Ракшаса Мальяват родом с горы Мальяват, названной в его честь, к северу от Нармады.

3

Вайшравана, сводный брат Раваны, родился в устье Нармады.

4

Враг Раваны, Картавирья Арджуна, жил вдоль Махишмати (Махешвара) на берегу Нармады. Это была столица Хайхая Джанапады.

5

Враг Раваны, Ванара Бали, жил в пещерной сети Кишкиндха, расположенной на склонах Виндхьи к северу от Нармады.

6

Кишкиндха, описанная как сеть пещер на склонах Виндхьи, на 100% совпадает с сетью пещер Бхимбетка на склонах Виндхьи.

7

«Ланка» означает небольшой речной остров на австроазиатском языке, распространенном в Мадхья-Прадеше в 2000-1500 гг. до н.э.

8

Все косвенные доказательства указывают на то, что Ланка Раваны располагалась в устье Нармады. Таким образом, она была идентифицирована как морской порт Бхагатрава-Хараппской империи в устье Нармады.

9

Кумбхакарна женился на Ваджравале, внучке Махабали, правившего морским портом Бхригу-Качча (Баруч) в устье Нармады.

10

Панда Сахадева позже послал гонцов к Вибхишане, правившему Ланкой из Бхригу-Качча.

11

Сестра Раваны, Шурпарака, была замужем за Видьюджхвой, правившим царством недалеко от Нармады, рядом с Нагпуром.

12

Данава Майя, тесть Раваны, имел подземное хранилище в западной части Виндхьи, недалеко от Сурата, и Бхригу Какша, недалеко от устья Нармады.

13

Миграция людей из Ганги в Нармаду: Ракшасы и Риши мигрировали из Ганги в Нармаду через горный хребет Виндхья, соединяя их в северо-восточном и северо-западном направлениях.

***

Оригинал:

Михаил Сухарь: У России чисто логически, хороших перспектив нет

Давайте без романтизма. Исчезли все империи. Уверен, что просвящённые граждане Древнего Рима, который просуществовал намного дольше России, не могли представить себе его исчезновение. И древние греки не могли, и египтяне, и Инки, и татаро-монголы, и британцы, и конечно византийцы. Но все империи исчезли.

Это не зависит от уровня патриотизма. Причины, как правило, экономические. Экстенсивный рост империи, т.е. увеличение ее площади, приводит к росту расходов на то, что содержится из госбюджета: дороги, коммуникации, армия, и бюрократия, которая нигде не знала меры в привелегиях, оплачиваемых из бюджета. 

Т.е. требовался постоянный рост бюджета. 

Древние империи просто грабили соседние страны, и за счет этого пополняли свои богатства, облагали их данью, обеспечивая их ослабление, а себе поддержание казны. 

Современные империи уже так не могут, их главный источник, это налоги. Но налоги нельзя увеличивать постоянно, есть кривая Лаффера, которая показывает, что при превышении планки налогов их просто перестают платить. Бизнесы закрываются или уходят в тень. Значит единственный путь это не рост налогов, а рост числа налогооблагаемых хозяйствующих субъектов: бизнесов и граждан.

Тем самым мы приходим к пониманию, что самой важной функцией империи, да и любого государства вообще, особенно того, которое расширяется, является стимулирование массового предпринимательства и рост численности населения. И четкое соотнесение затрат госбюджета с фактически имеющимися доходами.

Россия сейчас находится с дисбалансе. Ее население стремительно уменьшается, за счет иммиграции самой предприимчивой, дееспособной и молодой части общества, за счет расходования людей на фронте (это опять же дееспособные мужчины), и за счет нежелания размножаться из-за падения качества жизни, т.е. роста фактической инфляции и отсутствия роста зарплат. Невозможность взять кредиты на улучшение жизненных условий усиливают эту тенденцию. 

Кризис задолженности хозяйствующих субъектов друг перед другом замедляет и без того отощавшую экономику. Бизнесы массово закрываются.

Государство упрямо не видит, что сейчас самое главное - это экономика, а не что-либо другое. 

Поэтому, гибель России как страны, более чем реальна. Можете вы себе это представить или нет. Гибель, вероятно, будет выглядеть так же, как и всех остальных империй в истории: распад на куски, и их дальнейшее дробление. Регионы-доноры откажутся содержать регионы-рецепиенты, отсоединяя их от себя, образуется какое-то количество более обеспеченных и более бедных мелких государств, каждое из которых будет выживать, как может, имея только свои ресурсы и нормальные рыночные механизмы. Кто-то станет оффшором ради привлечения инвестиций, кто-то даст дешевую электроэнергию переезжающим к ним бизнесам, кто-то разовьет туризм, у кого-то будут производства, оставшиеся от большого государства. Русский язык продолжит оставаться единым для всех на этом пространстве, возможно, навсегда.

... Не вижу, чтобы правительство стимулировало массовое предпринимательство. Вместо этого оно его гнобит повышением налогов. Так что, чисто логически, хороших перспектив нет.

Володимир Шаян: «Віра Предків наших. Книга ІІ. Філософські та літературознавчі праці»

«Віра предків наших. Книга ІІ. Філософські та літературознавчі праці» автора Володимира Шаяна

У цьому томі вміщено праці, які не увійшли до ювілейної збірки вибраних творів 2018 р. Український етнофілософ, професор Володимир Шаян є засновником Ордену Бога Сонця та руху відродження рідної віри українців. Його твори, замовчувані в радянській імперії, лише за незалежної України вперше знаходять свій шлях до українського читача. Професор Шаян був переконаний, шо втративши рідну віру, народ занапастив свою душу, шо мало трагічний вплив на його історію. Метою свого життя він уважав повернення рідної духовості своєму народові, бо: «Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри». Книга зацікавить філософів, націологів, релігієзнавців, літературознавців, різновірів, як і загалом широке коло читачів.

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/віра-предків-наших-книга-іі-філософс/