Борис Явір: Розгром печенігів і освоєння галичанами пониззя Дністра та Дунаю

29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів. Битва при Левуніоні була першою візантійською перемогою Комніновського відродження. 

Але чому галичани відправилися у такий далекий похід? Який їм з того був хосен?

Передісторія перемоги сягає кількох десятиліть. 26 серпня 1071 р. візантійську армію під орудою Романа IV Діогена перемогли турки-сельджуки у битві біля Манцикерту на сході Малої Азії. Поразка призвела до позбавлення імператора влади – і трон зайняв слабкий імператор Михайло VII, що відмовився виконувати договір, який був підписаний Романом IV. У відповідь турки 1073 року почали переселятися в Анатолію, не зустрічаючи спротиву. Панував хаос, оскільки ресурси імперії були вичерпані серіями катастрофічних громадянських війн. До 1080 р. імперія втратила більше половини своєї території.

Неможливо переоцінити значення цих подій, оскільки протягом менш ніж десятиліття було втрачено більше половини населення імперії разом із великою частиною зернових ресурсів. Битва біля Манцикерту завдала найбільший удар по імперії за 700 років її історії.

На тлі цих поразок і катастроф 4 квітня 1081 р. на трон зійшов Олексій Комнін, успішний молодий генерал, який бився проти турків із чотирнадцяти років. За словами Джона Норвіча, значення піднесення Олексія полягало в тому, що "... вперше за понад пів століття імперія перебувала в здатних руках". Олексій вирішив за будь-яку ціну відновити Візантійську імперію. 

Навесні 1087 р. до візантійського двору дійшли новини про величезне вторгнення з північно-західного Причорномор'я печенігів загальною кількістю 80 тисяч осіб. [10]

Приблизно в той же період внаслідок послаблення руської влади на Волині та в Галичині в останній третині 11-го століття почастішали зазіхання ляхів та угрів на Галицьку землю. 

Андрій Сошніков: Сполучені Штати Східної Європи: Чому Україна — це єдиний дорослий у кімнаті

Історія — це не підручник для середньої школи з картинками про козаків, а шахова партія, де фігури мають прізвища, що губляться в архівах лондонських банків. Те, що ми бачимо зараз, — це не «криза», це велике розпакування подарунка, який готували двісті років. 

Україна як Сполучені Штати Східної Європи? Це не мрія, це арифметична неминучість, яку просто соромно було не помітити раніше.

Давайте подивимося на карту без ідеологічних окулярів. Що таке Східна Європа останні триста років? Це був такий собі величезний чулан, завалений старими німецькими меблями та зламаними петербурзькими іграшками. 

Але господарі пішли, іграшки розсипалися в труху, і раптом з’ясувалося, що ключі від усього цього складу — у Києва. Не тому, що ми «найкращі», а тому, що ми — єдині, хто зберіг біологічну вітальність і, даруйте на слові, нахабство взяти на себе функцію диспетчера.

Сполучені Штати — це не про прапор, це про метод. Це про те, як зібрати найрозумніших, найзліших і найголодніших, дати їм зброю і сказати: «Робіть справу, ми вас прикриємо». Україна зараз стає саме таким магнітом. 

Подивіться на ці «осколки імперії» навколо. Куди побіжить молодий інженер з Казані чи філософ з Мінська? У вмираючу Європу, де йому запропонують мити підлогу і каятися за гріхи, яких він не скоював? Ні, він побіжить сюди, у «східний Нью-Йорк», де пахне порохом, великими грошима і можливістю побудувати майбутнє без дозволу паризької бюрократії.

Київ стає фінансовим хабом не тому, що тут «гарні каштани», а тому, що сюди стікаються капітали всіх, хто хоче вижити. Ми створюємо «правовий офшор» — такий собі Сингапур на Дніпрі, де англійське право захищене українськими дивізіями. Це ідеальна комбінація: м’яка сила британських юристів і твердий кулак ветеранів. Капітал обожнює такий коктейль. 

Ви ж не думали, що ми робимо це самі? У великій грі завжди є «старший партнер», який сидить у тумані на берегах Темзи і лагідно посміхається. Британія, яка століттями грала в «стримування континууму», нарешті знайшла свій ідеальний інструмент. Україна для Лондона — це можливість нарешті закрити «російське питання» і водночас тримати в тонусі надто самовпевнений Берлін. Ми — це британський проект у слов’янській обгортці.

Що таке Київ у цій системі координат? Це Вашингтон на Дніпрі. Місто, яке диктує правила гри на просторі від Варшави до Владивостока. Ми будемо призначати губернаторів у Твері та Смоленську не за допомогою танків — це надто вульгарно, — а за допомогою культурної дифузії. 

У цьому новому східноєвропейському коктейлі мов, де на вулицях змішуються діалекти від Балтики до Каспію, українська мова посяде природне місце на вершині харчового ланцюга — вона стане мовою звітів, протоколів, суворих законів і холодних банківських транзакцій. Якщо ти хочеш, щоб твоє слово мало юридичну силу, воно має бути вимовлене українською.

Москва перетвориться на великий етнографічний музей під відкритим небом. Ми не будемо їх завойовувати — ми зробимо їх «провінцією». Київський університет стане для мешканця Тули Оксфордом. 

Ми створимо навколо себе «санітарний кордон» з територій, які будуть змагатися за право постачати нам ресурси в обмін на нашу «цивілізаційну парасольку». 

Забудьте про «шаровари». Новий українець — це технократ у камуфляжі від кутюр. Це людина, яка зранку перевіряє котирування літію на біржі, вдень керує роєм дронів десь над Каспієм, а ввечері обговорює з британським послом доцільність інвестицій у відбудову Смоленська.

Це і є модель США. Ви думаєте, Техас став великим через молитви? Ні, через нафту, зброю і відсутність страху перед майбутнім. 

Україна сьогодні — це територія максимальної вітальності. Ми — це європейська аристократія, що нарешті повернулася додому і виявила, що слуги за час її відсутності все розікрали і пересварилися. 

Ми не «вступаємо» в історію. Ми її нарешті починаємо писати власною кров’ю та чужим золотом. Бо, як кажуть у правильних вітальнях: якщо ви не сидите за столом, значить, ви в меню. Україна нарешті сіла за стіл. І, здається, вона дуже зголодніла.

Калю Патустава: Арктичні ворота до підземного світу: чи був Аїд розташований на Кольському півострові?

 Арктичні ворота до підземного світу: чи був Аїд розташований на Кольському півострові? Чи можуть міфічні річки мертвих бути реальними географічними об'єктами на Крайній Півночі?

Нове дослідження показує захопливий зв'язок між «Одіссеєю» Гомера та ландшафтом саамської Арктики.

У своїх дослідженнях «Нордичне походження Одіссеї та Іліади: переселення міфів» Феліче Вінчі наводить переконливі докази розташування царства Аїда в саамській Арктиці: вічна темрява, яка переслідує кіммерійців Гомера, явно пов'язана з періодом полярної зими на Крайній Півночі; збіги в географічних описах Гомера, Йордана та Саксона Грамматика; надзвичайна схожість лапландських шаманських ритуалів викликання душ померлих та алгоритмів, які чаклунка Цирцея використовує разом з Уліссом, відправляючи його до точки входу в Підземний світ.

Феліче Вінчі, однак, не зовсім впевнений у точному місці, описаному Гомером. У початковій публікації Вінчі пов'язував річку Стікс із стародавнім річковим водним шляхом від Білого моря до Ботнічної затоки. Згідно з цією старою гіпотезою, Улісс мав здійснити довгу подорож, починаючи з острова Цирцеї на крайній півночі Норвегії, обігнути весь Кольський півострів і дістатися Кандалакші, ймовірного входу до річки Стікс. Однак в оновленій версії свого дослідження Вінчі переніс точку, до якої Цирцея спрямувала Улісса – до священної 35-метрової скелі Сімаланго на перетині фіордів Бурфйорден та Йокельфйорден на північному заході Норвегії, пов'язавши ці фіорди з «двома ревучими річками, що зливаються біля скелі»:

Іди до гнилого дому Аїда,
тут Пірифлегетон впадає в Ахерон
з Кокітом, який витікає з вод Стікса,
і там стоїть скеля на місці злиття двох галасливих річок. (Одіссея 10.512-515)

Під час перекладу дослідження Феліче Вінчі ми неодноразово шукали карту всього узбережжя Норвегії та Кольського півострова, переглядаючи її вздовж і вниз, шукаючи альтернативне місце, де дві окремі великі річки злилися б помітною скелею, поки не знайшли його... зовсім поруч із сучасним містом Мурманськом.

Між гирлами двох могутніх річок, Туломи та Коли, коли їхні води зливаються та одночасно впадають у довгу Кольську затоку, височіє знаменита 80-метрова скеля Суоловарра (а під нею, на низинному мисі, утвореному цими двома річками, стоїть стародавній порт і фортеця Кола).

П'ять річок царства Аїда на Кольському півострові:

Річка Тулома (лапп. Tuållâmjokk) – це, можливо, «калькова» назва річки Флегетон, або Піріфлегетон, що буквально означає «вогняна річка» грецькою мовою. Порівняйте з лапп. dolla, карельсько-фінським tuli – «вогонь».

Річка Кола (лапп. Kuollāk) – можливо, річка «мертвих», легендарний Стікс. Порівняйте з фінським kuolla, естонським koolma – «вмирати». Хоча часто етимологізується як «рибний» (kala/guolli), риби в стародавніх міфологіях є істотами Підземного світу, що мають ту саму лексичну основу, що й «смерть» та «страх».

Кіца, найбільша притока річки Коли, ймовірно, відповідає Кокиту, «річці сліз». За словами Гесіода, Кокит впадав у Стікс, так само як Кіца впадає в Колу.

Ахерон можна ідентифікувати як довгу, вузьку Кольську затоку, що веде до Баренцевого моря (кінцевої частини Гольфстріму / Річкового океану), утворену злиттям Флегетона (Тулома) та Стікса (Кола).

Лета, «річка забуття», ймовірно, є річкою Лотта (фін.: Lutto joki), найбільшою притокою Туломи довжиною 235 кілометрів.

Чому Північ?

На відміну від цих арктичних місць, річки в Греції (Ахеронт і Коцит) не відповідають описам Гомера. У Середземномор'ї немає «вогняного» Флегетону, немає злиття двох могутніх річок на високій скелі, а Стікс і Лета залишаються суто міфічними, а не матеріальними.

Чи може «гнила домівка Аїда» бути ближче до Північного полюса, ніж ми коли-небудь уявляли?

МЕЗОЄВРАЗІЯ: ПОМЕЖІВ'Я ВІЧНОСТІ І СПАДКУ

МЕЗОЄВРАЗІЯ: ПОМЕЖІВ'Я ВІЧНОСТІ І СПАДКУ

Есе-маніфест

I. Простір, що не зводиться до карти

Мезоєвразія не є територією. Вона не має чітких меж, бо її кордони - це не лінії, а зони переходу. Це простір, який існує там, де зустрічаються рух і пам’ять, де немає чистоти походження, але є густина нашарувань.

Це не Схід і не Захід. Це середина, яка не прагне рівноваги, а живе напругою. Вона не примирює - вона утримує протилежності в стані постійного взаємопроникнення.

Мезоєвразія - це вузол часу, в якому минуле не відходить, а накопичується, створюючи глибину, в якій сучасність втрачає свою однозначність.

II. Час як повернення без повторення

У Мезоєвразії час не є лінійним. Тут немає остаточних початків і кінців. Є цикли, але кожен цикл змінений.

Кочові народи, імперії, кордони, мови - усе повертається, але ніколи не тим самим. Вічність тут не є застиглою, вона - рухлива. Вона проявляється як пам’ять, що не дає остаточно забути і водночас не дозволяє повністю відтворити.

Тому спадок тут - не дар. Це тягар і сила одночасно. Його не можна просто прийняти - його потрібно витримати.

III. Людина як носій перетину

Людина Мезоєвразії - не є “чистою”. Вона завжди складена з кількох шарів: мов, вірувань, історій. Вона не може говорити одним голосом - у ній звучить хор.

Її ідентичність - не корінь, а перехрестя. Вона не належить повністю жодному початку, але причетна до багатьох.

Це породжує напругу, але саме в ній виникає здатність бачити більше, ніж одну перспективу. Тут народжується мислення, яке не шукає простих відповідей.

IV. Міфологія межі

Мезоєвразія має своїх богів — не як істот, а як сили.

Бог Степу - безмежний і мовчазний. Він не говорить словами, але диктує рух. Його закон - горизонт. Його істина - відсутність остаточного притулку.

Богиня Лісу - глибока і багатоголоса. Вона зберігає пам’ять, приховує і відкриває одночасно. Її закон - укриття і забуття, яке не є знищенням, а перетворенням.

Хранитель Річок - той, хто з’єднує. Він не належить ні одному берегу. Його сила - у переході, у здатності переносити форми, мови, людей.

Тінь Імперії - не бог, але присутність. Вона повертається у різних формах: як порядок, як насильство, як спокуса єдності. Вона завжди обіцяє завершення - і завжди його не дає.

Голос Праху - найдавніший. Це пам’ять тих, хто не залишив письма. Він звучить у землі, у курганах, у безіменних місцях. Його не можна почути прямо, але він визначає межі можливого.

V. Етика напруження

Мезоєвразія не пропонує гармонії. Вона вимагає витримки.

Жити тут означає не уникати протиріч, а тримати їх. Не зводити різне до одного, а дозволяти йому співіснувати.

Це етика, яка відкидає прості ідентичності і приймає складність як норму. Вона не обіцяє спокою, але дає глибину.

VI. Вічність як досвід, а не обіцянка

У цьому просторі вічність не є чимось поза людиною. Вона проявляється через повторення і пам’ять, через повернення мотивів, форм, трагедій.

Але ця вічність не заспокоює. Вона відкриває безперервність, у якій кожне покоління знову стає на межу.

VII. Вузол

Мезоєвразія - це вузол, у якому сходяться шляхи, що не мають спільного початку і не мають спільного кінця.

Увійти в нього - означає відмовитися від простих ліній.

Залишитися - означає прийняти багатоголосся.

Зрозуміти - означає більше не шукати єдиної відповіді.

Це не простір, який можна завоювати.

Це простір, який потрібно витримати.

Андрій Поцелуйко: Відлуння палеоліту: як спільне глибинне коріння створює оманливу подібність

Історія тохарів у Таримському басейні є однією з найзагадковіших і водночас найпоказовіших для розуміння поширення індоєвропейських мов, адже вона демонструє складний і багатошаровий процес взаємодії культур, мов і генетичних компонентів у глибокій давнині, який не вкладається у спрощені моделі міграцій чи одномірних пояснень походження мовних родин. У центрі цієї історії перебуває регіон сучасного Сіньцзяну — віддалена й сувора територія, де пустеля Тарим і оази вздовж її країв стали своєрідним архівом людської історії, зберігши унікальні свідчення як матеріальної культури, так і біологічної спадщини населення, що мешкало тут тисячоліття тому. Особливо важливими для дослідників стали так звані таримські мумії, датовані III–II тисячоліттями до нашої ери, які завдяки сухому клімату збереглися у винятковому стані й дозволили не лише реконструювати зовнішність цих людей, а й проаналізувати їхній генетичний склад. Вражаючим відкриттям стало те, що ці ранні мешканці Таримського басейну майже не мали тієї генетичної домішки, яку зазвичай пов’язують зі степовими популяціями бронзової доби, зокрема носіями культур, споріднених із Ямною культурою, що вважається ключовим джерелом поширення індоєвропейських мов. Ба більше, у їхньому геномі відсутній компонент, пов’язаний із ранніми землеробами Анатолії, який також часто розглядається як один із важливих чинників у формуванні багатьох євразійських популяцій. Натомість ці люди демонструють генетичну близькість до значно давніших північноєвразійських мисливців-збирачів, іноді асоційованих із так званими давніми північними євразійцями — популяцією, що існувала ще в палеоліті й залишила слід у генетичному профілі різних народів від Європи до Америки. Цей факт сам по собі є надзвичайно цікавим, адже він свідчить про тривалу ізоляцію або специфічний шлях розвитку ранніх мешканців Тариму, які, попри географічну близькість до великих міграційних потоків, зберегли унікальний генетичний профіль, що не відповідає типовим моделям змішування, характерним для бронзової доби.

Однак ситуація кардинально змінюється, коли ми звертаємося до пізніших періодів і намагаємося пов’язати археологічні та генетичні дані з появою тохарських мов — однієї з найсхідніших гілок індоєвропейської мовної родини, представленої так званими тохарськими мовами A і B, відомими нам із письмових пам’яток першого тисячоліття нашої ери. Ці мови, зафіксовані в буддійських текстах і адміністративних документах, є несподіваним свідченням того, що індоєвропейські мови проникли значно далі на схід, ніж це можна було б припустити, виходячи лише з класичних уявлень про їхній ареал. І саме тут генетика дає ключ до розуміння цього явища: пізніші популяції Таримського басейну, які вже можуть бути пов’язані з носіями тохарських мов, демонструють помітну домішку, пов’язану зі степовими культурами, зокрема з такими, як Афанасьєвська культура, яка, у свою чергу, вважається східною гілкою або похідною від Ямної культури. Афанасьєвська культура, що існувала на Алтаї та суміжних регіонах у ранню бронзову добу, є одним із найважливіших кандидатів на роль переносника індоєвропейських мов далеко на схід, і її носії, ймовірно, стали тим посередником, через якого степовий генетичний і мовний компонент проник у Таримський басейн. Цей процес, однак, не був прямолінійним чи одномоментним; радше йдеться про поступове проникнення, змішування і, можливо, культурну асиміляцію, внаслідок якої місцеве населення з давнім північноєвразійським корінням перейняло нову мову, не втрачаючи при цьому повністю своєї генетичної специфіки.

Андрій Поцелуйко: Саме Східна Європа є справжнім генетичним заповідником степової спадщини, де відгомін бронзової доби зберігся у своїй максимальній інтенсивності

Поширене уявлення про те, що Скандинавія є головним осередком «чистої» індоєвропейської крові та максимального степового компонента, є одним із найбільш стійких міфів у сучасній поп-генетиці. 

Попри візуальні стереотипи, реальні наукові дані та аналіз автосомних ДНК-профілів свідчать про те, що справжній генетичний епіцентр спадщини культури Ямної розташований значно південніше та східніше — у смузі між Віслою, Дніпром та Волгою. 

У той час як шведи, норвежці чи данці демонструють вагому частку степового внеску, яка зазвичай коливається в межах 35–50%, саме населення Східної Європи, зокрема українці, поляки, білоруси та балти, виявляють пікові значення, що нерідко сягають 50–60%. Така розбіжність пояснюється особливостями міграційних процесів та характером змішування з місцевим населенням у бронзову добу.

Коли кочові племена причорноморсько-каспійських степів рушили на північ і захід, вони принесли з собою генетичний коктейль, що ліг в основу культури шнурової кераміки. 

На території сучасної України та Польщі ці мігранти зустріли порівняно менший опір місцевого генетичного субстрату, що дозволило степовому компоненту зберегтися в більш концентрованому вигляді. 

Натомість у Скандинавії ситуація була іншою: там уже існувала потужна і чисельна популяція північних мисливців-збирачів (SHG), які мали власну унікальну генетичну структуру. Процес формування сучасних скандинавів був не простою заміною населення, а глибоким симбіозом, де місцевий мезолітичний елемент суттєво «розбавив» степову кров. Крім того, на південь Скандинавського півострова встигли проникнути ранні європейські землероби, чий внесок також знизив загальну частку спадщини Ямної культури порівняно зі Східною Європою.

Специфіка Східної Європи полягає в тому, що цей регіон став першим етапом експансії, де степовий генофонд закріпився як домінантний фундамент. Литовці, латиші та окремі групи слов’ян сьогодні вважаються одними з найбільш генетично консервативних популяцій континенту. Вони зберегли не лише високий відсоток автосомного «степу», а й характерні батьківські лінії, такі як R1a, у значно вищій концентрації, ніж у германських народів Півночі. 

Таким чином, хоча Скандинавія часто асоціюється з образом високих і світловолосих нащадків індоєвропейців, саме Східна Європа є справжнім генетичним заповідником степової спадщини, де відгомін бронзової доби зберігся у своїй максимальній інтенсивності.

 Головна ідея сучасної генетичної карти Європи полягає в тому, що пік степового впливу — це не холодні береги Балтійського моря, а безкрайні лісостепи, що стали колискою для формування сучасних східноєвропейських народів.

Андрій Сошніков: Флюгер, який вирішив, що він вітер: Євгенія Більченко як втілення абсурду

Знаєте, є такий тип персонажів у класичній літературі — «екзальтована курсистка». У неї в ридикюлі обов’язково знайдеться томик Ніцше, у голові — повний вінегрет із постмодернізму, а в очах — гарячковий блиск і готовність хоч завтра на барикади. Або в монастир. Їй, власне, байдуже куди, аби тільки «з надривом».

Євгенія Більченко — це саме така курсистка, яку помилково замкнули в кабінеті філософії на тридцять років, а потім раптом випустили у світ, де вже працюють системи залпового вогню.

Що ми тут бачимо з погляду нашої «ігрової механіки»? Перед нами ідеальний продукт «радянського гуманітарного інкубатора». Людина щиро вважає, що якщо вона прочитала Гайдеггера в поганому перекладі та навчилася римувати «кров» і «любов» із «громадянською позицією», то вона вже Надлюдина та Володар Думок. Насправді ж — це звичайна біологічна маса, яку використовують як ганчірку для протирання оптичних прицілів.

Спочатку її використовували як «голос Майдану». Дівчинка красиво страждала, писала вірші про «хлопчиків у касках» — загалом, створювала естетичне тло для чергової передачі влади від однієї групи опікунів до іншої. Потім вітер змінився, і наша героїня раптом виявила, що її «гуманізм» нікому не потрібен, а куратори вимагають чогось більш відчутного.

І тут почався найсмішніший акт нашої комедії — «похід на Схід». Розумієте, Більченко всерйоз вирішила, що в Росії на неї чекають як на спасительку та великого пророка. Вона приїхала туди з тим самим набором запилених гасел, тільки перефарбувала їх у триколор. Але фокус у тому, що в Москві таких своїх — цілі підвали. І всі вони так само щиро ненавидять один одного за «неправильне» трактування Ільїна чи Дугіна.

Андрій Поцелуйко: Модель триразової або «тотальної» смерті в індоєвропейській традиції

 Праця David Evans «Agamemnon and the Indo-European Threefold Death Pattern» (Evans D. Agamemnon and the Indo-European Threefold Death Pattern // History of Religions. – 1970. – Vol. 10. – No. 1. – P. 1-14) відкриває один із тих рівнів античного тексту, які зазвичай залишаються прихованими за поверхнею драматичної дії, але визначають її глибинну логіку. 

У центрі цього дослідження стоїть смерть Agamemnon в однойменній трагедії Aeschylus «Agamemnon», і Evans переконливо показує, що вона не може бути зрозумілою лише як акт родинної помсти чи політичного перевороту. Натомість ця смерть відтворює значно давнішу індоєвропейську модель, яку досліджував Georges Dumézil, — модель триразової або «тотальної» смерті, що має не стільки моральний, скільки космологічний і ритуальний сенс. У цій перспективі трагедія постає як своєрідне «археологічне вікно», крізь яке можна побачити релікти архаїчних уявлень про владу, порядок і жертвопринесення, що сягають спільної індоєвропейської спадщини.

Вихідною точкою для такого прочитання є дюмезілівська теорія трьох функцій, яка описує індоєвропейський світ як структурований навколо трьох взаємопов’язаних, але ієрархічно впорядкованих сфер: сакрально-юридичної, військової та господарсько-продуктивної. Ці функції не є просто соціальними ролями; вони відображають фундаментальну організацію космосу, де влада, сила і життєва продуктивність утворюють єдину, хоча й напружену систему. У такій системі цар виступає не лише політичним лідером, а втіленням цілісності порядку: він є точкою перетину всіх трьох функцій, їхнім живим вузлом. Саме тому його загибель не може бути звичайною: якщо він уособлює цілість, то й знищений має бути «цілком», через процедуру, яка символічно охоплює всі виміри буття. Тут і виникає мотив триразової смерті — не як механічної суми трьох способів убивства, а як структурного розгортання акту, що розщеплює жертву на рівні, відповідні трьом функціям, і тим самим анулює її владу у повному обсязі.

Daughter of Mithridates VI Wife of Tigrane

 

https://www.instagram.com/heraclius_geohistory

Редьярд Киплинг: "Боги Азбучных Истин"

Редьярд Киплинг: "Боги Азбучных Истин"

Проходя сквозь века и страны в обличье всех рас земных,
Я сжился с Богами Торжищ и чтил по-своему их.
Я видел их мощь и их немощь, я дань им платил сполна.
Но Боги Азбучных Истин - вот Боги на все времена!

Еще на деревьях отчих от Них усвоил народ:
Вода - непременно мочит. Огонь - непременно жжет.
Но нашли мы подход бескрылым: где дух, идеал, порыв?
И оставили их Гориллам, на Стезю Прогресса вступив.

С Ветром Времени мы летели. Они не спешили ничуть.
Не мчались, как Боги Торжищ, куда бы ни стало дуть.
Но Слово к нам нисходило, чуть только мы воспарим,
И племя ждала могила, и рушился гордый Рим.

Они были глухи к надеждам, которыми жив человек:
Молочные реки - где ж там! Нет и медом текущих рек!
И ложь, что мечты - это крылья, и ложь, что хотеть значит мочь,
А Боги Торжищ твердили, что все так и есть, точь-в-точь.

Когда затевался Кембрий, возвестили нам Вечный мир:
Бросайте наземь оружье, сзывайте чужих на пир!
И продали нас, безоружных, в рабство, врагу под ярем,
А Боги Азбучных Истин сказали: "Верь, да не всем!"

Под клики "Равенство дамам!" жизнь в цвету нам сулил Девон,
И ближних мы возлюбили, но пуще всего - их жен.
И мужи о чести забыли, и жены детей не ждут,
А Боги Азбучных Истин сказали: "Гибель за блуд!"

Ну, а в смутное время Карбона обещали нам горы добра:
Нищий Павел, соединяйся и раздень богатея Петра!
Деньжищ у каждого - прорва, а товара нету нигде.
И Боги Азбучных Истин сказали: "Твой хлеб - в Труде!"

И тут Боги Торжищ качнулись, льстивый хор их жрецов притих,
Даже нищие духом очнулись и дошло наконец до них:
Не все, что блестит, то золото, дважды два - не три и не пять,
И Боги Азбучных Истин вернулись учить нас опять.

Так было, так есть и так будет, пока Человек не исчез.
Всего четыре закона принес нам с собой Прогресс:
Пес придет на свою блевотину, свинья свою лужу найдет,
И дурак, набив свою шишку, снова об пол лоб расшибет,

А когда, довершая дело, Новый мир пожалует к нам,
Чтоб воздать нам по нуждам нашим, никому не воздав по грехам, -
Как воде суждено мочить нас, как огню положено жечь,
Боги Азбучных Истин нагрянут, подъявши меч!

Перевод: И. Грингольц, П. Грингольц

Олег Карелін: Як і коли галицькі Русини й Руснаки вирішили називати себе Українцями

   У Галичині це все відбувалося инакше. Галицькі русини й руснаки почали себе називати Українцями наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. 

Тут усе більше росла гаряча боротьба за назву "УКРАЇНА", викликана статтями українського пророка І. Франка, М. Павлика, Лесі Українки иншими галицькими поетами й письменниками, серед самого суспільства, бо проти неї були старорусини та москвофіли. Великі суперечки за назву постали й загострилися аж надто 1907 р., коли серед галицьких послів у Віденському парламенті виникли суперечки, як називати їхній парламентський клюб (фракцію): чи українським, чи русским, чи малорусским. Посли зійшлися на компромісі: називати малорусским клюбом. Назвавши так свій клюб, посли виявили, що вони не мають уяви про назву малоруський, чи малоросійський. Стосується вона виключно до православних, а посли були греко-католики; віднесли її до Галичан, а на основі законів у Повн. зібр. зак. Рос. імперії за 1781р. ч.15.171, 15.227–15.229, за 1796 р. 17.594. за ч.20.162 і за 1803 р. ч.20.684, назва Малороссія стосується тільки Полтавської та Чернігівської ґубернії (на лівобережжі Дніпра), до Галичини вона з проголошенням унії не стосується. 

Запуск оновленого веб-сайту Швейцарського інституту культурної дипломатії

 Ми раді оголосити про запуск оновленого веб-сайту Швейцарського інституту культурної дипломатії.

Нова платформа пропонує покращену структуру, простішу навігацію та оновлений контент, що висвітлює наші останні ініціативи, дослідження та публікації. Вона відображає наше постійне прагнення розвивати міжкультурний діалог, освіту та інновації в усьому світі.

Наші публікації, надані науковцями-благодійниками, є вільно доступними для всіх.

Запрошуємо вас ознайомитися з новим веб-сайтом та бути в курсі нашої роботи в галузі культурної дипломатії: https://www.sicd.online/about

We are pleased to announce the launch of the updated website of the Swiss Institute of Cultural Diplomacy.

The new platform offers improved structure, easier navigation, and updated content highlighting our latest initiatives, research, and publications. It reflects our continued commitment to advancing cross-cultural dialogue, education, and innovation worldwide.

Our publications, contributed by philanthropic scientists, are freely available to everyone.

We invite you to explore the new website and stay informed about our work in cultural diplomacy: https://www.sicd.online/about

Андрій Поцелуйко: Сакральний світ праіндоєвропейців

Сакральний світ праіндоєвропейців у візії Кшиштофа Т. Вітчака та Ідаліани Качор (Krzysztof T. Witczak, Idaliana Kaczor Uniwersytet Łódzki. Linguistic evidence for the Indo-European pantheon) постає як грандіозна, логічно впорядкована ієрархія, де кожне явище природи та кожен аспект людського буття мають своє лінгвістичне підтягнення до божественного першообразу. 

В основі цього космосу лежить фундаментальна вертикаль, яку очолює Небесний Батько, *Dyēus Ph₂tēr, що втілює не просто фізичне небо, а концепцію денного світла, ясності та найвищого закону, що панує над світом. Це божество не є відчуженим деміургом, воно перебуває у постійному шлюбному та творчому союзі з Матір’ю-Землею, *Dʰéǵʰōm Mā́tēr, чия плодючість і матеріальність забезпечують тривання життя, створюючи базову опозицію «верх—низ», яка структурує все інше сакральне середовище. 

Між цими двома полюсами розгортається діяльність Громовержця, *Perkʷunos, який виступає динамічним захисником світового порядку; він пов’язаний із сакральним дубом і скелями, а його головна місія полягає у вічному протиборстві зі змієподібним супротивником, що намагається загарбати води чи худобу, тим самим хаотизуючи космос.

Цей світ пронизаний рухом і перехідними станами, які уособлюють Божественні Близнюки, вершники на білих конях, що супроводжують Богиню Зорі, *H₂éwsōs, у її щоденному відчиненні небесних брам. 

Андрій Поцелуйко: Три моделі репрезентації божественного у індоєвропейській традиції

У сучасних індоєвропейських мовах позначення поняття «бог» не є випадковим чи однорідним явищем, а відображає глибоку, багатошарову спадщину праіндоєвропейського мислення. Порівняльно-історичне мовознавство дозволяє реконструювати кілька ключових семантичних моделей, через які давні індоєвропейці осмислювали божественне. Ці моделі не лише збереглися у мовах-нащадках, але й продовжують визначати інтуїтивне розуміння бога у сучасних культурах. Найважливішими серед них є три: бог як небесне світле начало, бог як наділювач долі та бог як об’єкт жертви і культу. Кожна з цих ідей має своє чітке етимологічне підґрунтя і представлена в різних мовних гілках індоєвропейської сім’ї.

Перша і, мабуть, найархаїчніша модель — це уявлення про бога як небесне, світле божество. Вона походить від праіндоєвропейського кореня dyeu-, що означав «небо», «денне світло» або «сяйво». Від цього кореня утворилося прикметникове deiwos — «небесний», «божественний», яке згодом стало іменником зі значенням «бог». Саме ця лінія дала цілу низку відповідників у різних мовах: латинське deus, давньогрецьке Zeus (як ім’я верховного бога, архаїчна форма - Difos), а також балтійське Dievas. У цих формах чітко простежується первісне ототожнення божественного з небом, світлом і висотою. Бог у цій традиції — це не просто надприродна істота, а передусім космічний принцип порядку, що асоціюється з ясним небом, денним світлом і життєдайною силою сонця. Це уявлення відображає ранній етап релігійної свідомості, коли небо сприймалося як найвища і найочевидніша форма сакрального. Важливо, що ця модель є надзвичайно стабільною: вона збереглася не лише у класичних мовах античності, але й у багатьох сучасних європейських мовах романської та балтійської груп.

Друга модель репрезентує зовсім інший аспект божественного — бог як наділювач долі, розподілювач благ. Вона походить від праіндоєвропейського кореня bhag-, який означав «ділити», «розподіляти», «наділяти часткою». Від цього кореня утворилося слово bhaga, що в індоіранській традиції означало як «долю», так і «бога», який цю долю визначає. Саме ця семантика лежить в основі слов’янського слова «бог». Таким чином, у слов’янських мовах бог — це передусім той, хто дає, наділяє, визначає частку кожної людини. Це уявлення переносить акцент із космічного рівня на соціально-екзистенційний: бог постає як гарант справедливого (або принаймні визначеного) розподілу благ, удачі та життєвих обставин. Цікаво, що така концепція тісно пов’язана з ідеєю долі, яка в багатьох індоєвропейських культурах мала майже самостійну сакральну силу. У цій моделі божественне вже не обов’язково пов’язане з небом чи світлом; воно проявляється через порядок у світі людського життя, через розподіл щастя, багатства і навіть страждання. Це робить її особливо близькою до повсякденного досвіду людини.

Третя модель, представлена передусім у германських мовах, розглядає бога як об’єкт жертви і культу. Вона пов’язана з праіндоєвропейським коренем ǵʰewH-, що означав «лити» (зокрема лити жертвенні напої) і ширше — «приносити жертву». Від цього кореня походить прагерманське gudan, яке згодом дало англійське god, німецьке Gott та інші споріднені форми. У цій традиції бог визначається не стільки через свої властивості чи функції у космосі, скільки через відношення до людини, а саме через культову практику. Бог — це той, кому приносять жертви, до кого звертаються в молитві, з ким встановлюється ритуальний зв’язок. Це надзвичайно важливий зсув у розумінні божественного: акцент переноситься з об’єктивних характеристик бога на взаємодію між людиною і сакральним. Така модель підкреслює ритуальний вимір релігії і показує, що саме практика поклоніння є тим, що робить бога «богом» у свідомості віруючих.

У підсумку, три розглянуті етимологічні та семантичні моделі відображають три фундаментальні способи осмислення божественного у індоєвропейській традиції.

Бог як небесне світло символізує космічний порядок і трансцендентність; бог як наділювач долі — соціальний і екзистенційний порядок; бог як об’єкт жертви — ритуальну і практичну сторону релігії. 

Важливо, що ці моделі не є взаємовиключними: у багатьох культурах вони співіснують і переплітаються, створюючи складні образи божественного. Однак саме їхня етимологічна диференціація в мовах дозволяє побачити, наскільки різними були вихідні інтуїції, що лежали в основі релігійного мислення індоєвропейців. Мова, таким чином, виступає не лише засобом позначення, а й своєрідним архівом духовної історії, в якому збереглися сліди найдавніших уявлень про світ і місце людини в ньому.

Фергад Туранли: Важливий науковий захід з проболем збереження української історичної пам'яті

14 квітня 2026 року в інформаційному агентстві «Наголос» Всеукраїнської громадської організації імені Тараса Шевченка «Просвіта» відбувся важливий науковий захід — круглий стіл «Українська історична пам’ять» із циклу «Екзистенційні загрози і відповіді національним інтересам України» за участю знаних інтелектуалів, мислителів, поетів, науковців, митців та ін. 

Із доповіддю на тему «Історія України у добу скіфського панування» виступив знаний громадський і політичний діяч Петро Ющенко. Порушену проблематику було висвітлено на основі аналізу творів мистецтва та античних писемних джерел. Зазначено, що продовження розгляду цієї теми відбудеться під час наступного круглого столу, організованого «Просвітою».

 Зокрема, із промовою виступив поет і мислитель, голова організації Павло Мовчан, який акцентував увагу на концептуальному вивченні історії України з урахуванням, зокрема, трипільського та інших давніх культурно-цивілізаційних чинників, а також на відновленні історичної пам’яті як важливого фактора національної консолідації та духовної безпеки держави. 

Під час урочистої частини заходу було відзначено поважних учених і митців, зокрема з нагоди їхніх днів народження: пана Анатолія Радзіховського, пана Кирила Стецька, пана Сергія Файфуру.

Щиро вітаємо!

Ф. Туранли, доктор історичних наук, професор,
член Головної ради ВУТ імені Тараса Шевченка

Фоторепортаж -