Андрій Поцелуйко: Пам’ять, що співає: український фольклор як прихована філософія індоєвропейського світу

 Модерна людина звикла дивитися на фольклор зверху вниз. Освічена культура Нового часу навчила нас підозрювати, що справжня філософія існує лише там, де є трактат, автор, система понять і послідовна аргументація. Те, що не оформлене у вигляді абстрактної теорії, зазвичай сприймається як щось “донаукове”, “наївне”, “примітивне” або принаймні недостатньо рефлексивне. Через це народна культура часто опинялася в ролі красивого, але нижчого шару цивілізації: джерела пісень, декоративних символів, етнографічної екзотики чи сентиментальної “народної мудрості”. Проте розвиток Indo-European studies та Comparative mythology поступово змінює сам спосіб бачити фольклор. Ці дисципліни відкривають можливість дивитися на українську народну традицію не як на набір пережитків або простонародних вигадок, а як на особливу форму мислення — давню, символічну, метафізичну, іноді навіть глибшу за багато пізніших раціоналістичних конструкцій.

Індоєвропеїстика насамперед показала, що мови, міфи та символічні структури величезної кількості народів мають спільне походження. Коли лінгвісти XIX століття помітили спорідненість між санскритом, грецькою, латинською, слов’янськими та германськими мовами, це було не просто відкриття мовної схожості. Поступово стало зрозуміло, що за мовами стоїть певний спільний спосіб бачення світу. Подібні образи богів грози, небесного порядку, священного вогню, космічного дерева, героя-змієборця чи сакрального договору повторювалися від Індії до Ісландії не випадково. Це означало, що давні індоєвропейські народи успадкували не лише слова, а й архетипи мислення. У цій перспективі український фольклор раптом перестає бути периферійним явищем. Він стає одним із голосів величезної цивілізаційної пам’яті, що простягається вглиб тисячоліть.

Особливо вражає те, що багато архаїчних елементів у слов’янському та українському матеріалі збереглися не у філософських трактатах і не в офіційній релігії, а саме в піснях, обрядах, замовляннях, казках і календарних ритуалах. Там, де модерна людина бачить “селянський фольклор”, дослідник міфології бачить уламки дуже давньої космології. Колядка перестає бути просто різдвяною піснею; вона може виявитися моделлю творення світу. Веснянка — це не лише сезонна розвага молоді, а ритуальне відтворення циклу смерті й оновлення космосу. Навіть дитячі казки раптом відкриваються як складні структури переходу між світами, випробування, символічної смерті й відродження.

Андрій Поцелуйко: Плюралізм методологій у індоєвропеїстиці

 Плюралізм методологій у індоєвропеїстиці — це не просто «наявність різних підходів», а фактично нормальний стан дисципліни, яка не має єдиного центру методу і тому тримається на кількох паралельних способах пояснювати один і той самий матеріал. Це особливо добре видно саме в темі праіндоєвропейської міфології, де жоден тип даних не є самодостатнім: тексти пізніх традицій, реконструйована лексика, археологічні культури і порівняльні релігійні моделі ніколи не збігаються ідеально, але постійно перетинаються.

У мовознавчій традиції, яка історично є найстарішою основою індоєвропеїстики, головним принципом є строгість реконструкції: дозволено говорити лише про те, що можна обґрунтувати через регулярні фонетичні відповідності та семантичні переходи. У цьому режимі будь-яка міфологічна інтерпретація є вторинною і допустима тільки тоді, коли вона не суперечить лінгвістичним законам. Саме тому дослідники на кшталт Douglas Q. Adams або Melanie Malzahn не займаються «міфом» як таким — вони створюють той рівень точності, на якому взагалі можна обережно говорити про спільні індоєвропейські уявлення.

Археологічний підхід працює інакше: він не реконструює значення слів, а реконструює поведінку людей у просторі та часі. Для дослідників на кшталт J. P. Mallory або David W. Anthony міфологія не є окремим об’єктом аналізу, але вона неминуче входить у картину як «ідеологічний вимір культури». У їхньому підході міф — це не текст і не набір мотивів, а частина соціальної структури, яка може бути реконструйована лише опосередковано через матеріальну культуру. Це створює зовсім інший тип обережності: замість «що означає цей міф» виникає питання «яку соціальну функцію могла виконувати ця система уявлень».

Третій підхід — це історія релігій і порівняльна міфологія, але в сучасному вигляді він не є єдиною школою. Він радше розпорошений між окремими дослідниками, які намагаються зіставляти мотиви, структури і образи в різних індоєвропейських традиціях. Тут з’являються фігури на кшталт Miriam Robbins Dexter або John Colarusso, але важливо, що навіть вони не формують єдиної методологічної школи. Вони працюють у режимі «локальних узагальнень», де кожна гіпотеза про міфологічну спорідненість повинна заново доводитися на матеріалі, а не випливати з загальної теорії.

Ключова особливість усього цього поля полягає в тому, що ці методології не ієрархічні і не зводяться одна до одної. Лінгвістика не може повністю перевірити археологію, археологія не може підтвердити міфологічні реконструкції, а порівняльна міфологія не може замінити лінгвістичні закони. Вони існують як взаємно обмежувальні системи. Саме тому будь-яка спроба створити «єдине ядро індоєвропейської міфології» майже завжди перетворюється на змішування різних рівнів аналізу: мовного, культурного і символічного.

Цей плюралізм виглядає як слабкість лише ззовні, але всередині дисципліни він є умовою її існування. Індоєвропеїстика не може дозволити собі єдину теорію праміфу, тому що її джерела принципово фрагментарні. Саме тому сучасний стан поля можна описати не як відсутність консенсусу, а як структурну багаторівневість: різні методології не конкурують за перемогу, а виконують різні функції в одному великому реконструктивному процесі, який завжди залишається частковим і незавершеним.

Владимир Емельянов: Почему в Росии процесс пошел в сторону новой изоляции, глупости и насилия

То, что произошло, закономерно. 

Когда людей из бывшего СССР выпустили за границу, они сперва падали в обмороки из-за обилия продуктов, а потом начинали ненавидеть ту сытую жизнь и тех людей. И мотивировка часто была такая: мы выиграли у них войну, мы их освободили, почему они живут лучше нас? 

А дальше срабатывало незнание языков и нежелание их знать, отсутствие интереса к культуре, ссылки на свое исключительное православие, бытовое трамвайное хамство, занесенное за рубеж. Словом, Есенин в Германии. 

А что же с той стороны? Там тоже находились люди, вспоминавшие, что славянин это раб и унтерменш. 

И в результате союза не получилось. 

Наши чиновники мрачно выполняли свой эволюционный долг - нахапать, чтобы вывезти детей за границу и размножиться на воле. Но они и сами не знали, что на воле делать, и потомков не научили. 

И процесс пошел в обратную сторону. В сторону новой изоляции, глупости и насилия.

Андрій Поцелуйко: Вовки степу і доньки Кавказу: генетика, воїнські союзи та народження ямного світу

 Коли у XXI столітті палеогенетика почала масово досліджувати ДНК людей доби неоліту та бронзи, перед істориками й археологами відкрилася картина, яка раніше існувала лише у вигляді здогадів. Виявилося, що населення Ямної культури, яке близько 3300–2600 років до н.е. домінувало у понтійсько-каспійських степах, не було ані «чисто європейським», ані «чисто кавказьким». Воно виникло як новий синтез двох великих світів — суворого північного степу мисливців та рибалок Східної Європи і південних суспільств Кавказу та передкавказьких зон. Генетика показала, що ямники приблизно порівну поєднували у собі компоненти східноєвропейських мисливців-збирачів, яких сьогодні називають EHG, та кавказьких мисливців-збирачів або близьких до них популяцій, відомих як CHG. 

Але справжню інтригу породив не сам факт змішування, а його асиметричний характер. У багатьох ямних похованнях чоловічі лінії виявилися надзвичайно однорідними: домінували Y-хромосомні гаплогрупи типу R1b, іноді майже монопольно. Натомість жіночі мітохондріальні лінії були значно різноманітнішими. Саме ця нерівновага і породила одну з найбільш захопливих гіпотез про походження степового світу: чи не був ямний етнос створений передусім мобільними патрилінійними групами степових чоловіків, які поступово включали до себе жінок південного походження — із Кавказу або передкавказьких регіонів?

Андрій Поцелуйко: Степ і ліс: чому одні кочові хвилі Євразії проникали в північні ліси, а інші залишалися в степовому поясі

Історія великих міграцій у Євразії рідко є історією простого руху людей у просторі. Це радше історія взаємодії клімату, ландшафту, технологій і моменту в часі, коли одні суспільства виявлялися здатними змінювати географію континенту, а інші — лише його окремі зони. 

Особливо яскраво це видно у порівнянні ранніх індоєвропейських степових популяцій, пов’язаних із ямною археологічною культурою, та значно пізніших тюркських і монгольських кочових утворень, які хоч і створили потужні імперії, але не сформували такої ж глибокої демографічної присутності в лісовій зоні північної Європи.

Щоб зрозуміти цю різницю, важливо уявити Євразію не як суцільний простір, а як систему природних коридорів і бар’єрів. 

Степовий пояс від Понтійських просторів до Монголії діяв як своєрідна “автострада” давнього світу. Саме тут виникали суспільства, для яких кінь, колесо і мобільне скотарство стали основою існування. Люди ямної культури були частиною цієї ранньої степової революції, коли великі відкриті простори дозволяли пересуватися швидко і далеко, не втрачаючи економічної бази. Їхня експансія в Європу в епоху бронзи збіглася з унікальним історичним моментом: значні частини лісостепу були менш щільно заселені, а землеробські культури ще не мали політичної або військової організації, здатної ефективно стримувати мобільні групи. У цьому контексті проникнення в лісову зону не було подоланням непереборного бар’єру, а радше поступовим розширенням у відносно відкритий екологічний простір, де степові технології адаптувалися до мозаїки лісу і луки.

Саме тому хвилі, пов’язані з цими ранніми індоєвропейськими міграціями, залишили такий глибокий генетичний і мовний слід у Європі, особливо через культури на кшталт Шнурової кераміки культури, яка вже поєднувала степову спадщину з умовами лісостепу. Ці суспільства фактично створили міст між відкритим степом і більш замкненими лісовими екосистемами, поступово трансформуючи саму Європу.

Однак ситуація кардинально змінюється, коли ми переносимося на кілька тисячоліть уперед, у період формування тюркських і монгольських кочових імперій. Тут степ уже не був напівпорожнім коридором ранньої бронзи. Він перетворився на щільно структуровану зону взаємодії держав, племінних союзів і осілих цивілізацій. Коли тюркські та монгольські групи почали свої великі рухи, вони стикнулися не з розрідженим світом неолітичних поселень, а з уже сформованими політичними системами, що включали фортеці, міста, регулярні армії та складну дипломатію. Сам степ залишався їхньою основною екологічною базою, але лісова зона Європи вже не була “відкритою периферією” — вона стала частиною організованих державних систем.

Андрій Поцелуйко: Від відлунь міфів до прадавнього сюжету: як реконструюють праіндоєвропейські міфи

Реконструкція праміфів індоєвропейської традиції є своєрідною інтелектуальною археологією, у якій дослідник має справу не з матеріальними артефактами, а з розсіяними в часі й просторі фрагментами оповідей. У межах індоєвропеїстики та порівняльної міфології вчені намагаються відновити уявні сюжети праіндоєвропейців — спільної мовно-культурної спільноти, що існувала тисячоліття тому і не залишила прямих письмових міфологічних текстів. Тому будь-яка реконструкція тут завжди є гіпотезою, вибудуваною з численних непрямих свідчень.

Початковим матеріалом для такої роботи слугують міфи різних індоєвропейських традицій: давньоіндійської, грецької, римської, скандинавської, балтської та слов’янської. Дослідник звертає увагу на повторювані сюжети, які з’являються в цих культурах незалежно одна від одної, але з разючими структурними подібностями. Наприклад, у ведійській традиції бог Індра перемагає змія Врітру, у грецькій міфології Зевс долає Тифона, у скандинавській Тор бореться зі світовим змієм Йормунґандом, а у слов’янській традиції Перун виступає проти змієподібного супротивника. На перший погляд це різні історії, але їх об’єднує однакова схема: божество грози вступає у космічну боротьбу з хаотичною змієподібною істотою.

Однак простого схожого сюжету недостатньо. Важливо встановити, що ці паралелі не випадкові, а структурно глибинні. Тому дослідник аналізує ролі персонажів: хто виконує функцію громовержця, хто уособлює хаос, яка мета конфлікту. Виявляється, що ці ролі стабільно повторюються в різних традиціях, що дозволяє припустити існування спільного первісного мотиву. На цьому етапі міф починає розглядатися не як конкретна історія, а як система відносин між архетиповими функціями.

Наступним важливим кроком є лінгвістичний аналіз. Індоєвропейська міфологія тісно пов’язана з мовознавством, адже імена богів та ключові терміни часто зберігають сліди спільного походження. Так, реконструйоване праіндоєвропейське божество Dyēus ph₂tḗr (“небесний батько”) відображається у різних традиціях як Зевс, Юпітер або ведійський Дьяус. Подібні відповідності між іменами та функціями зміцнюють припущення про спільний міфологічний фонд, з якого згодом розвинулися окремі релігійні системи.

Андрій Поцелуйко: Праміф як гіпотеза: межі реконструкції

Полеміка довкола так званого “основного індоєвропейського міфу” є майже ідеальним прикладом того, як функціонує знання в реконструктивних гуманітарних дисциплінах. Йдеться не просто про розбіжність у деталях, а про зіткнення різних уявлень про те, що взагалі означає “реконструювати” минуле, яке не залишило прямих свідчень. 

У центрі цієї дискусії опиняється сюжет, знайомий багатьом традиціям: боротьба божества грози з хтонічним супротивником, що втілює хаос, воду або підземний світ. Від ведійського Індри, який перемагає Врітру, до слов’янського конфлікту між Перуном і Велесом — ця схема здається настільки повторюваною, що спокуса побачити в ній єдине джерело виглядає майже неминучою.

Саме цю спокусу послідовно реалізували В’ячеслав Іванов і Володимир Топоров, які запропонували одну з найвпливовіших реконструкцій праіндоєвропейського міфу. У їхньому баченні йдеться не просто про подібність окремих сюжетів, а про глибинну структурну модель, що пронизує різні культури. Бог грози виступає носієм космічного порядку, тоді як його супротивник уособлює хаотичні, підземні сили; їхнє протистояння відтворюється в мові, ритуалі, топоніміці й навіть у соціальних структурах. Ця реконструкція вражає своєю цілісністю: вона ніби повертає втрачену єдність розпорошеним уламкам давніх традицій і створює відчуття, що за різноманіттям форм стоїть один первісний сюжет.

Norton Herskár: Держава є інструментом нації для самозбереження та самореалізації

Держава є інструментом нації для самозбереження та самореалізації. Головною метою і виправданням існування держави Україна є забезпечення безпеки та створення умов для розвитку українців.

Протягом останніх десятиліть у популярному політичному дискурсі щодо поняття "нація" утвердилося те, що Умланд називає "конструктивістським консенсусом". Це домінування модерністських теорій, які трактують нації як продукт індустріальної модернізації, масового друку, капіталізму та політичної інженерії. Праці Бенедикта Андерсона "Уявлені спільноти" та Ернеста Ґеллнера "Нації та націоналізм" сформували парадигму, в якій нації постають як принципово модерні феномени, що виникають не раніше кінця XVIII століття.

Ця парадигма, попри свою певну евристичну цінність для розуміння західноєвропейського націотворення, наштовхується на серйозні обмеження при аналізі досвіду "бездержавних" та поневолених народів. Зокрема, її ліберальна версія, концепція "політичної нації" як спільноти громадян, об'єднаних юридичними зв'язками та громадянським патріотизмом, виявляється "ексклюзивною" щодо тих самих націй, які вона начебто прагне зробити "інклюзивними".

Модерністські концепції нації є західноцентричними, створені імперськими народами та слабо застосовними до поневолених націй. Вони абсолютизують досвід імперій і не враховують досвід бездержавних, поневолених народів.

Модерністські теорії породили нормативну концепцію "політичної" або "громадянської" нації, особливо популярну в ліберальному дискурсі. Згідно з цією моделлю, нація визначається не через етнічну приналежність, а через громадянство та лояльність державі, національна ідентичність є добровільним вибором, а не успадкованою даністю, мова, культура, релігія є приватною справою індивіда, а не конститутивним елементом нації, а держава має бути "нейтральною" щодо етнічних культур.

Для поневолених народів ця модель особливо небезпечна. Вона фактично легітимізує імперіалістичну логіку, коли імперія пропонувала підкореним народам інтегруватися як громадяни імперії, відмовившись від етнічної окремішності. Російська імперія створювала категорію "росіян", совєтський режим "совєтського народу", сучасна росія намагається замінити "росіян" на "рускіх". Концепція політичної нації структурно подібна до цих імперських проєктів асиміляції. Чи є випадковістю, що авторами модерністської концепції нації є британці - представники однієї з найбільших імперій в історії людства?

Александр Хмельницкий: The Ukraine Pays the Bill

 В январе 1945 года американский журналист Эдгар Сноу, вернувшись из СССР, опубликовал в журнале The Saturday Evening Post статью “The Ukraine Pays the Bill” — «Украина оплачивает счет».

Сноу одним из первых на Западе громко озвучил масштаб украинских потерь: не менее 10 млн жизней — солдат и мирных жителей, а также материальный ущерб в 30–40 млрд долларов.

Сноу отмечал важную разницу: территория России пережила немецкую оккупацию лишь частично, тогда как значительная часть Украины прошла через фронт, оккупацию, грабеж, разрушение, массовые смерти и демографический провал.

Это не значит, что другие народы не воевали и не погибали. Погибали. Но украинская цена Победы была слишком высокой, чтобы ее можно было растворить в чужой политической формуле.

Оценка Сноу в 10 млн погибших близка к современным украинским мемориальным оценкам: потери Украины во Второй мировой часто называют в диапазоне 8–10 млн человек. В эти потери входят жертвы боев, оккупации, голода, репрессий, депортаций, принудительного труда, болезней, Холокоста и общего разрушения жизни.

Демографический удар был колоссальным — до 14 млн человек. В оценках часто указывается, что население Украины сократилось с примерно 41 млн в 1941 году до около 27 млн к 1945 году. Это не только погибшие. Это также эвакуированные, мобилизованные, угнанные, перемещенные, беженцы, люди, оказавшиеся за пределами прежней жизни.

Материальный ущерб в 30–40 млрд долларов по тогдашним расчетам — это не абстрактная сумма. Это уничтоженные города, села, заводы, больницы, школы, шахты, мосты, железные дороги, дома, хозяйства и целые районы.

Украина потеряла около 700 городов и поселков, 28 тысяч сел, огромную часть промышленности и сельского хозяйства. Нацисты разграбили страну, вывозя зерно, оборудование, скот, сырье, людей и даже землю.

А затем пришел голод 1946–1947 годов. Формально война закончилась, но для многих семей смерть, нищета и разрушение продолжались уже после Победы.

Экономические потери Украины составляли около 42% от ущерба, нанесенного всему СССР.

Около 10 млн человек остались без крыши над головой или жили в разрушенных помещениях.

Грамота княжа о смотрѣ ратномъ въ градѣ Москвѣ!

Грамота княжа о смотрѣ ратномъ въ градѣ Москвѣ!

Милостію Божією, ми, князь Київський і всієї Русі держатель, до посадників, бояр і слуг наших у землях Суздальських і Володимирських слово се посилаємо.

Відомо нехай буде всім, хто грамоту сю читатиме або слухатиме, яко з огляду на многія прохання і ради милосердя людського, про яке мовлено було в перемовинах з Американською стороною у день восьмий місяця травня літа 2026, постановляємо і велимо:

НАЙПЕРШЕ

Дозволяємо мешканцям Залісся та їхнім боярам у день дев’ятий місяця травня літа 2026 провести ратний смотр і хід урочистий у градѣ Москвѣ.

На час того ходу, починаючи від заутрені за часом Київським, місце, зване Красною площею, вийняти з усякого наміру ратного діяння і застосування оружжя українського.

Межі того місця нехай будуть вважані такими, як у писаній межовій відомості означено та не будуть вони піддані ані гніву Божому, ані гніву людському, поєліку великого княжого мілосєрдія нашого, ібо ісполнілся Князь Володимир Зелене Солнишко благолєпія і страстотєрпія!

НАЙДРУГЕ

Указ сей має силу від дня підписання його.

Дано в Києві.

Милостію Божою, Великий князь Київський, самодержець і держатель усієї Русі, володар столу Київського, охоронець града Києва, Печер, Подолу і земель над Дніпром, князь Чернігівський, Переяславський, Туровський, Волинський, Галицький, Деревлянський, Сіверський і Полянський, старший над князями удільними, оборонець землі Руської, хранитель правди, миру і закону, покровитель церкви святої, меч і щит Русі, суддя боярам, воєводам, посадникам і всім людям землі Руської

Переклад українською Дмитро Золотухін

Да́гор Дагора́т (Dagor Dagorath): Война всех войн

Согласно предсказанию Мандоса в «Легендариуме Средиземья» Дж. Р.Р. Толкиена, когда мир уже будет стар, Мелькор (Гибил, Р'Глор, Моргот) найдёт способ взломать Врата Ночи, которые отделяют Мир Сущего (Эа) от Внешней Тьмы (Пустоты, Войда, Тэхира), и уничтожит Солнце и Луну. 

Эарендиль низвергнет его с небес и на полях Валинора грянет Последняя Битва, Дагор Дагорат (синдаринское «Битва Битв»). Все свободные народы Арды примут участие в ней, за исключением эльфов, так как последние были лишены тел и в виде духов (фэа) должны ожидать исхода Войны. Известно, что в Войну вступят Ар-Фаразон и нуменорцы, высадившиеся в Амане в 3319 В. Э. Там они сразятся с Мелькором. Тулкас будет сражаться с ним; по правую руку от него будет Эонвэ, а по левую Турин Турамбар. 

Именно Турин нанесёт Гуртангом смертельный удар прямо в сердце Морготу, мстя за Детей Хурина, и принесёт ему смерть и окончательную гибель.

Правая рука и местоблюститель Мелькора, Саурон (Черный Властелин), ранее развоплотившийся и неприкаянно витавший в виде духа у подножья Роковой Горы над растворившей в себе Кольцо Власти окаменевшей лавой, обретет плоть и как Даббат Аль-Ард («Зверь Земли») попытается собрать оставшееся воинство Мелькора.

 Но оно будет рассеяно Лучами Огненного Света явившимися под предводительством майяр Мелиан духами (фэа) Великих Эльфийских Женщин – Амариэ, Анайрэ, Аредэль, Арвен, Галадриэль, Идриль, Индис, Иримэ, Келебриан, Лютиэн, Мириэль, Митреллас, Неллас, Нерданэль, Нимродэль, Финдуилас, Эарвен, Эленвэ, Эльдалотэ.

После этого Искаженная Арда будет переделана валаром Аулэ и гномами, которые будут наконец причислены к Детям Эру.

Три Сильмариля будут извлечены из земли, моря и неба (Эарендиль отдаст камень, данный ему на хранение). Тогда Феанор разобьёт свои Самоцветы и передаст Свет, что был заключён в них, Йаванне, которая вновь зажжёт Древа Валар.

После этого вся Арда получит их Свет, так как горы Пелори будут разрушены; в нём Стихии вновь станут юными (поскольку они старели вместе с Ардой), и все эльфы обретут тела, после чего замысел Эру на их счёт будет завершён.

Однако относительно человечества и всех других сущностей (в том числе и богов разных уровней), возникших за все это время существования Мира, у бога-игига Эрре (Эру Илуватар) нет замысла, их судьбу вершит только весь Совет Богов-Игигов, но и относительно себя они знают лишь о Грядущем Конце.

Сергій Чаплигін: Освальд Шпенґлер: повернення до циклічного осмислення історії

8 травня 1936 року помер один із найвідоміших німецьких консервативних філософів історії першої половини ХХ століття Освальд Шпенґлер.

Більшість його знає по праці «Присмерк Європи» де він пропонує новий підхід до аналізу історичного процесу, в основі якого лежить «морфологічний» метод аналогії.

Він описував цивілізації як колективні організми, що проходять однакові фази від народження до смерті.

Цей підхід до філософії історії не втратив своєї актуальності й сьогодні.

Для початку проведемо, згідно Шпенґлеру, різницю між культурою та цивілізацією.

Він пише: «Культура і цивілізація - перша це організм, що виникає з ландшафту, а друга - це механізм... Культурна людина живе всередині, цивілізована людина живе назовні, у просторі, між тілами та «фактами». Те, що перша сприймає як долю, друга сприймає в контексті причини і наслідку».

Звичайно така різниця була зроблена задовго до нього.

Тому - екскурс до історії.

Поняття цивілізації було введено у вжиток з латинських слів «civitas» (місто) і «civilis» (громадянин). І тільки в другій половині XVIII століття воно почало використовуватися у зв’язку зі станом прогресу та розвитку.

Античні автори розуміли цивілізацію як відмінність від варварства - ті народи та племена, які перебували поза їхніми кордонами, не мали власних міст, й не могли, відповідно, продукувати культуру. На їх думку цивілізація виникає органічно, як із насіння проростає квітка. 

А ось поняття «культура» (в прямому значенні від латини - «вирощування»), яке приписують Марку Тулію Цицерону, розуміється у значенні «культивування душі» та стосовно філософії - «сultura animi philosophia est» («Тоскуланські диспути»).

Тому Шпенґлер зазначає, що коли «... ідеал, повне багатство внутрішньої потенції досягається і реалізується в зовнішньому, тоді культура стає твердою, в’яне, її кров згортається, її сили ламаються і вона перетворюється на цивілізацію». Тому на його думку, поява цивілізації є «неминучою долею всіх культур», долею, яка постає фатальним чином, як смерть і старість у біологічних організмах.

Ось ця подвійність культури та цивілізації є для нього двома сторонами підйому й занепаду циклів історії.

Адже мета Освальда Шпенґлера полягала в тому, аби «перевернути» панівну західнохристиянську концепцію історії. Найважливішими елементами якої сьогодні є лінійність та розвиток.

Бо ми забули про циклічний підхід, як один із найдавніших європейських рефлексій на час та історію. А він був домінуючий підхід як ще до християнства, так і в християнському Середньовіччі.

Адже історія не має ані напрямку, ані мети: існує тільки створення і руйнування, так само як природа постійно створюється і руйнується, і лише форми трансцендентного світу, є вічними - первісними зразками, що стоять над світовим процесом, повторюються і залишають своєрідний відбиток у часі.

P.S. Про циклічне мислення в історії - Книга пророка Даниїла (Дан. 2:1–49), праці Гесіода, Платон («Тімей»), «доктрина анациклози» (ідея чергування правління та державних форм, що походить від Платона та Аристотелята яка була розроблена в найбільш повній формі Полібієм), Цицерон, Макіавеллі, Томас Карлайл, Александр Деулофе і Торрес («математична модель соціальних циклів»), Вільфредо Парето («Trattato di Sociologia Generale), Джордж Модельскі («Довгі цикли у світовій політиці»), теорія поколінь Штрауса –Хау, цикли Шлезінгера в історії Сполучених Штатів, епізоди історії США Гантінґтона, цикли Клінгберга.

Видавництво Жупанського: Ернст Юнгер

Ернст Юнґер (1895–1998) – німецький письменник, публіцист та ідеолог консервативної революції, брав участь в обох світових війнах. Завдяки раннім художнім і публіцистичним творам вважається предтечею націонал-соціалізму, хоча його пізніші речі, написані після 1933 року, позначені критикою НСДАП. Беручи участь у Першій світовій війні офіцером, Юнґер пише одну зі своїх найвідоміших книжок «У сталевих грозах», в якій осмислює феномен війни, чим здобуває визнання як серед мілітаристів, так і серед пацифістів.

Після приходу Гітлера до влади Юнґер послідовно відкидає пропозиції правлячої партії увійти до її структур, водночас притримуючись правих консервативних поглядів. Попри вільнодумство і незалежну позицію, Юнґер залишається недоторканним, оскільки Гітлер поважає Юнґера через його заслуги у Першій світовій війні.

Повоєнні роки Ернста Юнґера позначені плідною творчістю і здобуттям багатьох нагород у царині літератури і культури. Загалом же Юнґер – автор близько чотирнадцяти книжок надзвичайно широкого спектру: від роздумів про феномен війни і спогадів про участь у бойових діях, фантастичних романів «Геліополіс», «Скляні бджоли» та «Оймесвіль», де починає досліджувати концепцію постісторії, і аж до позначених автобіографічністю роздумів про вплив на людську свідомість алкоголю і різних психотропних препаратів.

Ернст Юнґер, поза сумнівом, є визначним письменником і мислителем, якому випала доля пережити страшні, епохальні злами історії Європи ХХ сторіччя та переплавити свій досвід у непроминальні твори, один з яких пропонується вам у цій книжці.

📌Події фантастичного роману Ернста Юнґера «Геліополіс» (1949) відбуваються у невизначеному майбутньому. Попри знайомі з історії географічні назви – Астурія, Бурґенланд, Геспериди, держави діадохів – світ Геліополіса не обмежується Середземномор’ям, а сягає Місяця і навіть далеких зірок.

Саме місто-держава переживає бурхливі часи: гостра боротьба між силами стихійної анархії, очолюваними Ландфоґтом, та силами порядку на чолі з Проконсулом, який спирається на витончену культуру, вибудовану на античних зразках, сягає свого апогею. Таємничий Регент, який прагнув встановити всесвітній монархічний порядок, незважаючи на вирішальну перемогу в Сіртському морі, усвідомив утопічність власного соціального проекту і зник у космосі, спостерігаючи на віддалі за подіями в Геліополісі, де ідилічні картини перебивають моменти драматичної напруги.

Сам Геліополіс, овіяний середземноморським флером, постає своєрідною юнґерівською моделлю світу з його історичною циклічністю і повторюваністю подій. Тематичне розмаїття роману уможливлює зображення цілісної системи політичних, соціальних та філософських уявлень автора.

📍Видання доповнене фрагментами, які публікувалися окремо, але не увійшли до основного тексту.

Андрій Поцелуйко: Степи, що рухали світи: далеке Причорномор’я у вирі глобальних катаклізмів бронзової доби

Історія людства часто постає перед нами як низка великих центрів — Єгипет, Месопотамія, Егейський світ — між якими нібито розгортається головна драма цивілізації, тоді як периферійні регіони залишаються на узбіччі цієї оповіді. 

Проте дослідження Віктора Клочко переконливо демонструють, що таке бачення є надто спрощеним. 

Північне Причорномор’я, зокрема території сучасної України, у пізню бронзову добу не лише не було ізольованим, але й виступало активним учасником процесів, які змінювали обличчя всього Середземноморського світу. Через уважний аналіз археологічних артефактів, передусім озброєння, відкривається картина складних і масштабних міграцій, що пов’язують степи між Дунаєм і Дніпром із подіями, які історики традиційно описують як кризу XIII–XII століть до нашої ери.

У центрі цієї історії постає феномен так званих Народи моря — загадкової сукупності племен, які наприкінці XIII століття до н. е. розпочали стрімке й руйнівне просування Середземномор’ям. Їхня поява збіглася з одним із найглибших цивілізаційних зламів давнього світу: занепала могутня Хетська імперія, похитнулася стабільність Єгипту, а мікенські палацові центри Греції зазнали краху. На рельєфах храмового комплексу Медінет-Абу, де зображено переможні сцени фараона Рамсеса III, ці чужинці постають як добре організовані воїни з характерним спорядженням, що вже саме по собі натякає на їхню складну етнічну і географічну природу.

Андрій Поцелуйко: Коли ДНК сперечається зі словами: хто сьогодні змінює індоєвропеїстику

Ще не так давно індоєвропеїстика виглядала як відносно замкнений інтелектуальний світ, у якому головні події відбувалися всередині самого мовознавства. Саме там, у тиші кабінетів і серед зіставлень форм, народжувалися гіпотези про праіндоєвропейську мову, її звуки, граматику і словник. 

Археологія була поруч — вона підкладала під ці гіпотези матеріальний ґрунт, пропонувала карти культур, шляхи міграцій, речові свідчення. 

Але ця співпраця мала майже звичний характер: археологія і мовознавство ніби розмовляли різними мовами, але давно навчилися не перебивати одне одного.

Ситуація змінилася тоді, коли на сцену вийшла генетика. Причому не класична, а нова, археогенетика, яка навчилася читати ДНК давніх людей так само впевнено, як філолог читає стародавній текст. І раптом з’ясувалося, що минуле, яке мовознавці роками реконструювали опосередковано, можна побачити під іншим кутом — через реальні переміщення популяцій, зафіксовані в генах. Дослідження на кшталт тих, що пов’язані з такими іменами як Девід Райх чи Еске Віллерслев, принесли не просто нові дані, а нову впевненість: тепер можна говорити про великі міграції не як про гіпотези, а як про події, що справді відбулися.

Особливо показовими стали реконструкції рухів населення, пов’язаних із міграції ямної культури. Те, що раніше обговорювалося як одна з можливих моделей походження індоєвропейців, раптом отримало потужну емпіричну підтримку. І тут мовознавство опинилося в незвичній ситуації: вперше не воно задає рамку для інтерпретації, а інша дисципліна пропонує настільки переконливу картину, що її важко ігнорувати.

Але разом із цією новою ясністю з’явилася і нова проблема. Генетика говорить про людей — про їхні переміщення, змішування, зникнення і появу. Мовознавство ж говорить про мови, а мови не завжди рухаються разом із генами. Історія знає безліч випадків, коли мова поширюється без масового переселення або, навпаки, коли великі групи людей переходять на чужу мову. Тому кожне генетичне відкриття одразу породжує запитання: а що це означає для мов? Чи справді разом із носіями певної культури поширювалася і їхня мова? Чи, можливо, відбувався складніший процес мовного зсуву?