Украиноцентризм: между драконами Запада и Востока
Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя
(З «Декалогу Українського Націоналіста»)
«… 8. Український націоналістичний рух є виразником ідей українського народу, репрезентованих і реалізованих за різних конкретних умов історичної дійсности не тільки С. Петлюрою, М. Грушевським чи Є. Коновальцем, але й М. Хвильовим, О. Ольжичем і рухом генерації новаторів на Україні на чолі з В. Симоненком…
…18. Кермуючись досвідом минулого і сучасного, український націоналізм: … (б) відкидає концепцію орієнтації на «Захід», при принциповому протиставленні України — «Сходові», яка мала б бути «сторожем» Заходу перед небезпеками зі Сходу. Ця концепція свідчить про загрозливий брак розуміння дійсности на Україні і в цілому світі, нерозуміння суті української визвольної боротьби…; … (д) стверджує, що демократії Заходу перестали бути тією моральною силою, яка могла б протиставитися ширенню комуно-російського імперіялізму.
(Україна: Спільне добро всіх її громадян:
Матеріяли VII Великого Збору
Українських Націоналістів (ВЗУН). —
Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971. — С.80-81)
«… Несемо новий лад Східній Європі й підмосковській Азії…»
(Маніфест Проводу ОУН до українців та інших народів СРСР, грудень, 1940
[опубл.: Золотий тризуб. — Калуш, 1941. — 10 липн. — Ч.1. — С.3;
Українське державотворення: Акт 30 червня 1941: Зб. документів і матеріалів. — Льві-Київ: Піраміда, 2001. — С.3])
«… і побудувати новий лад на Сході Европи й Азії. Цей лад виключить можливість поневолювання одного народу другим, виключить і всякий імперіялізм, гарантуватиме повну волю розвитку кожного народу. Цей лад мусить бути побудований на системі незалежних держав кожної нації на своїй етнографічній території. Здійснити цей лад можна тільки в безпощадній боротьбі з імперіялістичними правлячими верхівками, тільки шляхом національної революції. … Поневолені народи Сходу виступили на шлях цієї священної боротьби…»
(Звернення 1-ї Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії, 23-26 листопада 1943 р.
[опубл.: Україна проти Москви (Збірка статтей). — Видання ЗЧ ОУН, 1955. — С. 170. — Бібліотека Українського підпільника, ч. 2]).
«… Москалів старатися спрямовувати проти режіму, який їх також економічно гнобить, — отже, не витворювати негативних національних антагонізмів. Тому і їх трактувати нарівні зо всіми поневоленими Сталіном народами і серед них поширювати кличі соціальної і національної перебудови СРСР. Не забувати, що російський нарід дуже часто в історії робив революції, і це його наставлення є збіжне з нашими інтересами. Наш шлях до держави йти буде через революцію проти сталінської кліки, і московський нарід може бути нам в тому помічний. Тому уникати назв: російський імперіалізм і т.п., а замінювати їх сталінським імперіалізмом…
(Роман Шухевич.
Інструкції до виконання 1/45
[опубл.: Визвольний шлях. — 2005. — Кн. 9-10. — С.205])
«… сучасна проблема України виявляється не справою «малого» народу на обмеженій та непевній території Придніпрянської Малоросії, а проблемою «великої нації» — СФІНКСА ЄВРОПИ. Величезна північно-чорноморська просторінь Метрополії України від Карпатів по Кавказ простягається українськими осельчими раменами далеко на Азійський схід аж по Сірий і Зелений Клин«, «… історія присудила статися нам спадкоємцем-власником безмежних просторів чорноморських євразійських степів, земель колишніх великих євразійських імперій чингізханів і тамерланів …»
(Тиміш Олесіюк.
Соборна Україна.
— К.: Укр. Видавнича Спілка, 2004. —
С.9, 17)
«…Ми цю границю між Сходом і Заходом маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересування цієї рухомої границі, то дальше на Схід, то дальше на Захід»
(В’ячеслав Липинський.
Листи до братів-хліборобів. —
Київ-Філадельфія, 1995. — С.421)
«… Ми в пульсі і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідти нема поки що сили. Ми будемо, і тільки тоді, як ми саме будемо, почнеться нова ера культурного завершення цього моста між Європою та Азією»
(Улас Самчук,
«Морозів хутір», з трилогії «Ост», 1948
[Цит.за: Костюк Г. Образотворець «времени лютого»
// Українське слово: Хрестоматія української літератури
та літературної критики ХХ ст.
— К.: Рось, 1994. — Кн.2. — С.506])
«… Ми мусимо усвідомлювати, що перебуваємо на межі двох великих культур — візантійської й латинської. Отже, ми і вбираємо позитивні риси з обох боків, і наражаємося на подвійну небезпеку: як на візантійський цезаропапізм, так і на ліберальні тенденції Заходу. Ми — та лабораторія, в якій зустрічаються ці елементи. Якщо будемо мудрі й старанно працюватимемо, то маємо шанс скористатися кращими рисами обох. Бо ми маємо величезну духовну культуру візантійської традиції і дуже поважну традицію суспільного служіння, відпрацьовану на Заході. Якби ми зуміли це поєднати, то стали би великою потугою. Ми недобачаємо своїх колосальних можливостей. Самої місії України»
(кардинал Любомир Гузар, «Про надію і місію»
http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/blazhennishiy_lyubomir_guzar_pro_nadiyu_i_misiyu.html)
«… Тисячу років ми були розіп’яті між цими двома материками, між Візантією і Римом, між дикими ординцями і хитрими ганзейцями, і душі наші, мов тополі на вітрі, гнулися й хилилися то до тієї сили, то до тієї; ми наставляли лікті один на одного, змагалися між собою, самознищувалися, а того й не відали, що слід наставляти лікті не проти себе самих, а проти пихатої Європи і підступної Азії, проти всього так званого цивілізованого світу. — І тільки в цьому порятунок… Україна. Сама назва свідчить про перебування на грані, на розломі двох світів, на краю. Але ніколи не доходили до краю… Україна здавна сприймалася всіма мовби піднятою над материком і над світом завдяки своїй історії, своїй первородності в усьому слов’янському світі»
(Павло Загребельний.
Думки нарозхрист. — К.: КМ Academia, 1998. — с. 17, 18, 32)
«… Але можливе ще і третє розуміння: Україна як центр напруги культурно-цивілізаційних устремлінь східноєвропейської Ойкумени, як «серединна земля» Великого Євразійського Простору. Отже, третій шлях розвитку України — це імперський шлях… Український імперіалізм — це не стільки комбінації із суверенітетом України. Це насамперед — самовідчуття еліти і народних мас. Це претензія на духовну, а у віддаленій перспективі, не виключено, — політичну першість у співтоваристві Візантійської Ойкумени, у боротьбі с профанізмом «сучасного світу»
(Андрій Окара.
«У пошуках імперської перспективи: Чи призначено Києву стати новим центром поствізантійської цивілізації?»// http://www.mesogaia.narod.ru/okara_imperia.htm)
«… Азіатський ренесанс вважається не тільки відродженням класичної освіченості, а й відродженням сильної й цільної людини, відродженням нового типу відважних конквістадорів, що за ним нудиться й європейське суспільство…
… Але при чому ж тут Україна ? А при тому, що азіатське відродження … може яскраво виявитись тільки … в першу чергу під блакитним небом південно-східної республіки комун, яка завжди була ареною горожанських сутичок і яка виховала в своїх буйних степах тип революційного конквістадора. З другого боку, наша Євразія завжди стояла далеко від третьої культури, і пробудження азіатської енергії є пробудження й її енергії. Більше того — оскільки Євразія стоїть на межі двох великих територій, двох енергій, остільки авангардом 4-го культурно-історичного типу виступаємо ми…
… Отже, азіатський ренесанс і надалі залишається прекрасною поезією наших днів. Ми ж надалі віримо й переконані, що тільки конквістадори ВЕЛИКОГО СХОДУ утворять культурно-історичний тип, що тільки вони виведуть людськість на шлях комуністичних революцій…
… Отже, ми, азіатські конквістадори, є хоч не так давно перш за все західники... Діалектика навчила нас нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи минулого. Іншого шляху, на наш погляд, нема … Це епоха Sturm und Drang, епоха «бурі і натиску»…»
(Микола Хвильовий. Україна чи Малоросія ? [1926 р.]
// Вітчизна. — Київ, 1990. — № 2. — С.175, 176, 177)
«… пра-Україна була серединною Землею між народами Півночі і Півдня, Сходу і Заходу. Траплялося, що скіфи-сармати-українці-руси зазнавали довготривалого поневолення, — однак, по-перше, непримінно повертали собі свободу і, по-друге, ніколи не полишали своєї землі… При цьому були ми не лише об’єктом інтересу та впливів, а й реальним, впливовим суб’єктом історичного процесу»
(Петро Кононенко.
Національна ідея, нація, націоналізм. —
К.: МАУП; Міленіум, 2006. — С.70, 71)
«… Ми говоримо про азіятський ренесанс, а при зустрічі з людиною Сходу морщимо ніс. Пригадую: я відвідав хвору Катрю Гриневичеву, що лежала в Мюнхені в лікарні для ДП. Сусідка її була калмичка. Як захопилася нею вже тяжко хвора, але завжди — за власним висловом — geistesspruehende Гриневичева! Вона записала від неї калмицьку абетку, опис жіночих убрань калмицьких, відомості про калмицьку музику, медицину. І вона переповіла мені зустріч німецького пастора з калмичкою. Пастор відвідує лікарню. Він почув, що лежить буддистка, і попросив дозволу розповісти їй буддиську легенду. Ось легенда: троє людей своєю святістю так догодили Богові, що коли вони купалися в ставку, їхні одежі висіли в повітрі, як надягнені на них, і вигрівалися на сонці. (с. 587). Раз, коли вони купалися, налетів орел і вихопив з води рибу, яка полонила їх блиском своєї луски. Перший праведник сказав: — Яка зла птиця! — Він сказав це, і його одежа впала на землю. Другий сказав: Бідна риба! — і його одежа впала на землю. Третій промовчав — і його одежа залишилася висіти. Він подумав: «Я не мушу втручатися. Хіба риба не полонила нас своєю красою, блиском луски в повітрі? І хіба орел не потребує їсти?»Легенду розповів німецький пастор-євангелик буддисці-калмичці. І коли він відходив, вона, немолода вже жінка, буддистка, поцілувала йому, німцеві, молодому, руку.
Цю подію, цю легенду розповіла мені Катря Гриневичева — може найменш провінційна і найбільш аристократична з усіх українців, що я знав. Це не робилося порядком здійснення теорій про азіятський ренесанс і ролю України в ньому. Це робилося порядком відчуття споріднености високого. І з таких почувань і зустрічів зроджується роля України в азіятському ренесансі. Але це означає: вийти за межі нашої провінційности. Пробити панцер самозамкнености, яким ми мусіли колись відгородитися від світу, щоб ствердити себе, але який тепер мусимо скинути з себе, як змія, виростаючи, лиснаву шкуру на весні.
Це відчувала Катря Гриневичева. Зате вона все життя каралась, живучи «не на своїй вулиці» — серед міщанства, плебейства, нетерпимости і естетичної глухоти. Цього не відчувають навіть проповідники провідництва України в азіятському ренесансі. Такий С. Николишин («Культурна політика большевиків і український культурний процес»). Він пише про Хвильового. Він вітає погляди людини 13-го травня. А трошки далі вже галасує — засмічують українську літературу «працями семітських та монгольських елементів, в оригіналі та перекладах». Семіти — це араби. До них прислухаються Англія, Америка, Росія. Але що нашій провінції? А монголи! Таж вони з косими очима й вилицюваті. Ними дітей лякати.
І лякають самих себе, як діти. А водночас всує присягають на ідею азіятського ренесансу. Або визнання азіятського ренесансу, або «засмічування монгольськими елементами». Або світовий розгін і розмах, або вузьколобість. Або столиця — або провінція… (с. 588).
… Найбільш пройняті націоналізмом країни — Росія, Америка, Італія не викидали жидів і не боялися асиміляції чужих. Тільки провінційна Німеччина пішла на цю дешевинку. Що ж, провінційне тягнеться до провінційного… (с. 589)
… Так стоїть справа з «монголами й семітами». Не краще з росіянами. Ми в стані війни з Росією. Це незаперечний факт, і від наслідків війни залежить наше бути чи не бути. І Росії, зрештою, теж. Здавалося би: треба вивчати ворога, треба знайти у нього п’яту колону, своїх квіслінгів. Більш, ніж слушно констатував рису нашої доби Р. Лісовий … 1) «Війна поширилася на «внутрішні», чи «глибинні» виміри». В сучасній війні всі країни роздвоєні. Росія Сталіна воювала з Росією Власова; Норвегія Квіслінга з Норвегією короля; Німеччина Гітлера з Німеччиною Павлюса й Бехера; Франція де Голля з Францією Петена. Було дві Італії, дві Румунії, дві Сербії, й Хорватії. Росія має на Україні свою п’яту колону, яку не треба недооцінювати. Всяки Крамаренки в Харкові, Штепи в Києві, Севастьянови в Вінниці, Власовщина в Німеччині навіть у тісних умовах німецької окупації ого як показали свої зуби. А ми проголошуємо всіх росіян виродками і ставимо перед собою суцільну стіну. Знов — катастрофічне затримання на попередньому етапі, коли вся суть була в тому, щоб відмежувати себе. І кінець-кінцем — знов провінція.
Один з «нищивних» ударів по росіянах: вони втратили слов’янську чистоту (щоб не сказати: чистоту слов’янської крови), помішалися з фінами. Милий Боже, цей удар б’є не по росіянах, а прямо по нас. Замість єднатися з тими фінами проти Росії ми ставимося до них, як львівська перекупка до вперше побаченого — в уніформі совєтського танкіста — калмика: страхається сама і лякає ним дітей. Їй не зрозуміло, що це її союзник і друг… (с. 590).
… Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборола Европи від Сходу ми позичили в Варшаві. В Польщі вона мала тінь рації; бо Польща — найсхідніша католицька країна (Але тільки тінь!). Поза тим і там вона смішна. Згадаймо, як у «Krzyzowcach» Зофії Козак-Шуцької два польські лицарі перемагають невірних під Антіохією — і тим рішають долю хрестового походу, долю Європи, долю світу. Навіть і там, під Антіохією! Провінційна національна пиха завжди смішна. Її наслідки — тільки катастрофи. Чи треба перегортати сторінки історії Польщі?
Україна — не найсхідніша християнська країна. Не говорімо про Москву. Але були Грузія, Вірменія, Візантія, християнські країни Близького Сходу. Азійські орди стримувала Хозарія. Татар ми стримували, але і Угорщина, і Польща, і німці. Турків — ми, але і Угорщина, і Австрія, і Балкани, і Польща, і Венеція. Маврів — Еспанія і Франція. Останнього удару татарам, туркам і маврам завдали не ми.
Ми так само, як зі сходу, боронилися і з заходу. Згадати війни з Польщею від Володимира Великого, з Угорщиною, з німцями (Грюневальд !). Ми напали на Візантію і тим посилювали Азію. Кінець-кінцем: всяка країна, що має східні і західні кордони, борониться з заходу і сходу. Ми (с. 591) боронилися від Азії, але й від Європи. І так робив би кожний на нашій території… Заборольна теорія — самопотішна. Вона була теж доцільна на етапі нашого відгороджування від світу. Ми переросли її.
Шанс України — не в заборольності, а якраз у рубіжності. Сотні років ми плачемо, що ми — чайка при битій дорозі. Прежалісна пісня і справді гарна… Але шанс України якраз у тому, що вона при битій дорозі. ЩО ВОНА І ЄВРОПА І АЗІЯ (виділено нами. — ред.). Наша культура вбирала елементи з обох сторін світу. Було багато орієнтальних впливів і зв’язків… Трипілля і Іран. Візантійське защеплення теж було східнє. Шпенглер розглядає візантійську культуру як арабську. Слово о полку Ігоревім зв’язане не тільки з нормандськими сагами і піснею про Ролянда. Воно зв’язане з біблією і епосами Сходу. Злочин Росії не тільки в тому, що вона відірвала нас від Європи. Вона відірвала нас і від Сходу. Вона виховувала не тільки европофобство, а і зневагу до Сходу.
… Калмики нам теж потрібні. Це знав Хвильовий. Це відчувала Гриневичева. Не втямки це епігонам вісниківства і львівській перекупці…
Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована. Суть не в запереченні імперіяльної концепції заради ствердження провінційної, а в виробленні вищої імперіяльної. Говорячи про імперіяльність, ми не маємо на увазі клацання зубами і загарбання (в уяві!) чужих теритопій. На це ми надто слабкі, та й застарілі вже ці ме-(с. 592)тоди будувати імперії. … в наш час важливіші квіслінги, ніж кіплінги, а вміння розколоти й розкласти ворога може важливіше від фронтового пляну генерального штабу… СУДИЛОСЯ НАМ БУТИ НЕ ТІЛЬКИ ЕВРОПОЮ, А І АЗІЄЮ. СУДИЛОСЯ БУТИ УКРАЇНОЮ (виділення наше, — ред.) (с. 593).
… Тут приходить на допомогу наш традиціоналізм… Відкритий вітрам історії. Хай гудуть з Заходу і зі Сходу. Хай зустрічаються. В їх зустрічі, на битій дорозі існує Україна…
Не провінція, а світ: Україна і світ. Не Европа і не Азія, але і Европа, і Азія. Отже, ще раз: Україна в світі. Не острів серед суходолів — припонтійських і тучних, але щось з того, — ОСЕРЕДОК ДВОХ МАТЕРИКІВ (виділення наше, — ред.)…(с. 594)»
(Юрій Шерех.
Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології. — Харків: Фоліо, 1998. — Т. 1. — С. 587-594)
«… Україна – територія цивілізаційного пограниччя… Характер пограниччя криється в постійній динаміці, його природа – невизначеність… На тлі історичних процесів, пов’язаних із експансією в Дике Поле, остаточно утверджується чітка розмежувальна лінія між Орієнтом та Окцідентом. Географічна межа між степовою та лісостеповою зонами материка є тією сакральною віссю, навколо якої пульсує життя Евразії. Територія України – цивілізаційне пограниччя, духовний зрив, нічийна земля... Період, коли Русь проникла в пограниччя Дикого Поля і перейшла цивілізаційний Рубікон – і є часом народження «України» у теперішньому розумінні цього слова. Подолавши умови власного буття, феномен цьогобічної України набув від’ємного прочитання, ступивши на грунт метафізичного Орієнту – сфери актуалізованого простору. Йде мова про утвердження трансцендентної України, яка, виходячи з нових цивілізаційних координат, стала метафізичним антиподом традиційної Русі. Козак увійшов у степ, щоби степ увійшов у його душу – відбулась актуалізація степового архетипу в тілі етносу, що породило нову спільноту... Істинні причини лежать водночас назовні і всередині. Проблема України – це проблема метапротистояння двох світів. Прихована війна двох Україн – це індивідуалізована боротьба потенційного і актуалізованого, інтенсивного і екстенсивного, статичного і динамічного архетипів Заходу і Сходу...»
(Святослав Вишинський,
Україна трансцендентна // Погляд. Новини. Факти. Коментарі. — 2006, 11 липня. — № 54 (240). http://politosophia.org/page/ukraina-transtsendentna.html)
* ПРИКАРПАТСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА СТРАТЕГІЧНОГО АНАЛІЗУ НАРАТИВНИХ СИСТЕМ
