Борис Стомахин: Их история ходит кругами

В принципе, российское «голосование» – это такой обряд. Его корни вовсе не в демократии. Он вообще не о выборах. Эти листки бумаги – жертвоприношение Царю. Урна с дыркой – алтарь. Раньше сжигали овечку, сейчас – бросают бумажку. Но это ровно то же самое. Мольба о милости к Государю.

Полдник против Путина. А ужин – за. Фига в кармане – триумф российского сопротивления

Их история ходит кругами. «И круг велик, и сбит ориентир» (с). Перспектива отсутствует, вечный день сурка.

Двадцать лет назад, в 2004 году, на тогдашних «выборах» тоже первое место занял Путин, второе – Харитонов. «На манеже – всё те же», только постаревшие на двадцать лет. Но прошло 20 лет, СССР 2.0 достроен:  в 2004-м у Путина был 71%, сейчас – 87. 

Что это? Поддержка первого лица возросла? Нет, возросла степень тоталитаризма и фашизма. Лица в данном случае вторичны, носителями тоталитаризма и фашизма является быдло. Именно оно есть почва, из которой растут все эти путины и прочая нечисть. Быдло голосует за Путина.

Володимир Єшкілєв: Гіпермодернізм, або Про Вічне Повернення Епох

 (із зустрічі ЛітКлуб Єшкілєва від 16.03.2024 р. у Книгарні "Є". 

Вступна частина

Гіпермодернізм є, певне, найскладнішою та ключовою темою з циклу наших з вами зустрічей. Найскладніша тому, що вона стосується того, що тепер і зараз. Модерн, Постмодерн вже у минулому і ми можемо розглядати їх як історично відбуте. З Метамодерном, або Гіпермодерном  так не вийде, бо живемо у цьому часі. Завжди дуже складно говорити про те, що не знаходиться на якійсь відстані від нас. Ми ще не можемо побачити цього явища у повній цілісності, але вже десь можемо окреслити основні тенденції та основні особливості, моменти, маркери. 

Для того, аби зрозуміти, що це таке я б хотів розпочати здалеку. Я би хотів почати з такої теорії, яка була ще в ХІХ ст. сформульована Ніцше. Вона відома як вчення про Вічне Повернення (ВП). Це надзвичайно глибока та контроверсійна навіть для теперішніх дослідників теорія, яку Ніцше, на жаль, в силу об’єктивних причин, не «відшліфував». Передовсім тому що він, на жаль, закінчив своє життя за обставин, що завадили йому належно упорядкувати корпус своїх філософських прозрінь. Нам відомі його записи, які були розшифровані та упорядковані посмертно. Ніцше зробив їх за життя, але вони мали вигляд записів на окремих аркушах. 

Що ж таке ВП? Це вчення про те, що усі події розвиваються циклічно та повторюються. Але це повторення не відбувається як механічне копіювання. Й це не «ходіння колом». Якщо ви пригадуєте, у «Так говорив Заратустра» є епізод, коли Заратустра говорить з карликом, котрий каже, що час рухається колом. На що Заратустра відповідає: «Ви ж розумієте, що це не так просто». 

І тут дійсно є певна складність. Для прикладу, усі східні релігії та світоглядні вчення засновані на циклічному відчутті та розумінні часу. Але це не про тупе повторення, не про копіювання. Десь повторюються події, повторюються обставини, але при цьому завжди відбувається якийсь зсув. Себто, ці повторювання ніби відсіюють неважливе, другорядне, а стрижневе, суттєве залишається. Це наче багатократне проходження через фільтр, коли «випадкові» фракції відфільтровуються й залишається чиста ідеальна субстанція.

Юрій Журавель: 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина

17 березня 2024 року - 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина.

Історики називають його "президентом одного" дня. 15 березня 1939 року — Карпатська Україна проголосила державність. Сойм ухвалив Конституцію, державну мову — українську, синьо-жовтий прапор, герб «Тризуб» та національний гімн "Ще не вмерла України... 

Все це відбувалося в час вторгнення угорської армії за підтримки нацистської Німеччини, яким допомагали польські військові групи, здійснюючи різноманітні диверсії. Війська Чехословаччини, що залишали територію Карпатської України, фактично повернули зброю проти українців.

 7 липня 1939 року угорці, підтримані Гітлером та Муссоліні, остаточно анексували Карпатську Україну.

Ця анексія супроводжувалася жорстоким терором проти українців. Європейська Політика невтручання, «примирення агресора» сильних «світу цього» лише заохочувала окупантів.

 До кінця другої світової війни Августин Волошин лишаєся у Празі, нехтуючи пересторогами соратників. У травні 1945 «СМЕРШ» заарештовує громадянина суверенної держави і етапує до Москви, де в Лефортівській тюрмі гине президент Карпатської України.

 Прикро, що про цю трагічну сторінку в нашій історії мало знають у світі, але оборона Карпатської України від загарбників у нерівному бою дала натхнення для майбутніх поколінь. Ми зараз проливаємо кров за існування, за нашу українську ідею і бачимо, як сьогодні Україну захищають дві бойові одиниці під назвою “Карпатська Січ”.

Переможемо! Слава Україні! 

----------------

Zenon Borovets

ДУХОВЕНСТВО В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ^  ЩОДНЯ ГОТУВАВ СЕБЕ ДО СМЕРТИ ЗА УКРАЇНУ

17.03.1874 – у с. Келечин на Закарпатті в сім’ї сільського священника народився Августин Волошин, священник УГКЦ, папський прелат (1933), президент Карпатської України, Герой України. Лише оволодівши угорською мовою зміг поступити та закінчити Ужгородську гімназію (1883-1892). За рекомендацією єпископа записався на теологічний факультет Будапештського університету, проте у зв’язку з хворобою через рік змушений перервати навчання та повернутися до Ужгорода, де закінчив духовну семінарію (1896). Одружився з донькою професора Ужгородської гімназії та родичкою О. Духновича Іриною Петрик (1896). В подружжя не було дітей, тому вони опікувалися приватним сиротинцем із 22 дітей, для якого купили великий двоповерховий будинок. Дружина активно займалася громадською та харитативною діяльністю, проте у 1936 несподівано померла від злоякісної пухлини вуха.

Принудительные действия по свержению режима остаются единственным вариантом

Moscovia (socalled "Russian Federation")transforming itself from authoritarian-repressive state into classic totalitarian one.

Given that nonviolent civilian methods of resistance have become obsolete, coercive actions to overthrow regime remain as the only option.

Московия (так называемая «Российская Федерация») трансформируется из авторитарно-репрессивного государства в классическое тоталитарное.

Учитывая, что ненасильственные гражданские методы сопротивления устарели, принудительные действия по свержению режима остаются единственным вариантом.

Антон Санченко: Закон бумеранга - Горе переможцям!

BARBA NON FACIT PHILOSOPHUM. Борода не робить філософом. 

Це латинське прислів'я про те, що краще бути, ніж здаватися, але зараз мені цікавіше, чому воно виникло. В 148 році до нашої ери Рим переміг Грецію й приєднав її як провінцію Ахайя до Республіки. Рим руйнував еліністичні царства й союзи міст, обкладав переможених контрибуцією, знущався над корінфськими олігархами й храмовими повіями, а його торговці й міняйли перебирали всю торгівлю в Греції і на островах на себе. Одним словом – горе переможеним. 

В культурному плані сталось же рівно протилежне – Греція беззастережно завоювала Рим. Римські скульптори робили мармурові копії з грецьких бронзових статуй Афродіт і Дорифорів. Римські актори ставили трагедії й комедії грецьких драматургів. Софокла й Аристофана. Римські терми прикрашали мозаїки грецьких художників. Римські будинки мурували грецькі архітектори. Та що там, римські боги, Венери й Меркурії, стали лише псевдонімами олімпійських богів. В порядних патриціанських сім'ях стало модно мати домашнього філософа. І ясно, що філософи, товар штучний, в Греції скоро закінчилися, і римлянам стали впарювати якихось лівих македонських дядьків, аби бородатих, як водиться в греків (римляни ж голилися). Отож це прислів'я й зберегло цю пересторогу, що не всі бородаті греки – філософи. І не посперечаєшся.

А ми й не будемо сперечатися, просто запам'ятаємо, що переможці стають вразливими, коли починають споживати плоди своєї перемоги. Як бойові буряти, які привезли змародерені в Бучі пралки в свої шукшинські місця лише для того, щоб виявити, що для пралки потрібен водогін. Підтверджень цьому правилу багато.

Переможена Іудея змінила (щоб не сказати зруйнувала) Рим християнством. Слов'янські бранки в турецьких гаремах виховали неправильних, добрих османів. Чечня після поразки в lругій чеченській отримала несподівану владу над бюджетним комітетом Росії й контроль над перемовинами Путіна з Ердоганом. Колонізована англійцями Індія щойно поставила свого краянина прем'єром Британії. Чи міг про це мріяти капітан Немо?

  Наш Микола Гоголь спотворив і прирік усю їхню до того бадьору кабацьку літературу, ввівши в неї «малєнького чілавєка» Акакія Акакієвича і його пройобану шинель. Розанов вважав, що таким чином Гоголь до 1917 знищив усю Росію. Путін – це Акакій Акакієвич, який дослужився до царя.

Закон бумеранга. При чому передбачити, як саме він спрацює, куди влучить - майже неможливо. Іноді достатньо завезти з картоплею колорадського жука, і вже ніхто не доганяє й не переганяє Америку і не засовує їй в штані їжака – всі гонщики рачки стоять на городі й визбирують колорадів у баночку. Покращив стосунки з Гамерикою, розрулив Карибську кризу, що вже там. А бумеранг стався ось такий. Ефект не метелика, а жука.

Власне Україна, як ласий шматок на перехресті континентальних суходільних і річкових та морських доріг, не захищений з жодної сторони топографічно, весь час мусила вдаватися до подібних хитрих тактик виживання, якщо завойовник був занадто чисельний чи нахрапистий. Варягів ми обрусили за три княжіння. Литовських князів ще швидше. З кочівників, які накочувалися хвилями з Великого степу з інтервалом в життя одного покоління, зрештою утворилося населення нашого пограниччя і власне український генотип. Чорнії брови, карії  очі, так. Так, хто б міг подумати, що «чорні клобуці» наших літописів і каракалпаки на березі зниклого Аральського моря – це одні й ті ж люди. Нас навіть певний час, сподіваюся помилково, називали черк(е)асами. 

Деоккупация земель, захваченных имперской Московией b трансформация террористического государства (так называемой «Российской Федерации») в 41 независимое государство Построссийского пространства

Deoccupation of lands captured by imperial Moscovia from Crimea to Karafuto, as well as transformation of  terrorist state (socalled "Russian Federation") into 41 independent states of PostRussianSpaces, is only way towards lasting peace & new global security architecture.

Деоккупация земель, захваченных имперской Московией от Крыма до Карафуто, а также трансформация террористического государства (так называемой «Российской Федерации») в 41 независимое государство Построссийского пространства — единственный путь к прочному миру и новой глобальной архитектуре безопасности.

Makhmud Kasim: Тюрки и индейцы - общие черты

Тюрки и индейцы - общие черты. 

Истории, которые происходили с древних времен на просторах Евразии, все еще заставляют будоражить умы человечества. Когда мы все больше устремляемся вглубь веков. Тем более невероятных сюрпризов они нам преподносят. Считалось, что предки американских индейцев проникли в Америку из Центральной Азии. По этой причине всегда делались попытки, найти среди современных народов Азии человеческую популяцию. Которая будет генетически близка америндам. Америнды - условное, сокращенное название в зарубежной научной литературе аборигенов Американского континента- индейцев, эскимосов, алеутов. Христофор Колумб и другие путешественники, направляющиеся в Индию, нашли континент, заселенный людьми. Испанцы и португальцы обратили внимание, что аборигены не похожи на европейцев, ни на азиатов и тем более на африканцев. Названные индейцами, они сами не могли понять, откуда пришли их предки. Для самих европейцев их происхождение оказалось загадкой.

Заметный вклад в изучение, развитие и обоснование этой теории внесли советские ученые. Это антрополог Г. Ф. Дебец, генетик Ю. Г. Рычков и ученые современной России И. А. Захаров и У. Н. Ондар. На современном развитии науки, когда перед археологами и историками встают неразрешимые проблемы, за дело берутся ученые - генетики. Оказывается, что лишь в генетической информации - в ДНК человеческого генома, изменившегося с течением времени, можно достаточно медленно найти доказательства. Можно найти свидетельства более или менее близкого родства народов двух континентов. Которые разошлись в своей истории несколько десятков тысяч лет тому назад. Уже в начале 3 тысячелетия исследована была та часть генома (митохондриальная, ДНК), которая находится не в ядре как хромосомы, а в цитоплазме клеток. И строго передается, по женской линии - то есть от матери ее детям.

Сравнительное изучение митохондриальных генофондов народов Центральной Азии (вовлечены были в сравнение: буряты, якуты, эвенки, алтайцы казахи и ряд других народов Азии) показало, что из всех изученных народов Азии, именно народы, обитаемые между Байкалом и Алтаем вдоль Саянских гор, наиболее генетически близки америндам. В наиболее чистом виде исходный, генофонд прототюркоамериндов сохранился у современных тувинцев и сойотов. Разумеется, америндов нельзя считать предками сойотов и тувинцев. Тут речь идет о том, что наряду с другими племенами, генетически разнообразными, 25-40 тысяч лет назад в Азии обитало племя. И прародительницами этого племени были 4-5 женщин. Часть этого племени двинулась от незаселенной Сибири за отступающими ледниками к Берингии. Потомки выходцев из Центральной Азии переселились в Новый Свет.  Они прошли по исчезнувшей суше через современный Берингов пролив. Они и положили начало древнему населению Южной и Северной Америк. 

Другая часть прототюрков (протоамериндов) осталась в Центральной Азии. Здесь она дала начало нескольким этносам, постоянно взаимодействовавшим и смешивающимся с окружающими их племенами и народами. 

Гарри Каспаров: Три волны российской оппозиции и причины их поражения. "Русский Тайвань"

Писать новейшую историю России, конечно, еще рано. Но можно и нужно делать какие-то выводы и обобщения: с момента распада СССР прошло уже более 30 лет. К тому же многие события этих лет так или иначе связаны с предыдущей историей России, особенно советской. 

Давно уже стало общим местом говорить о том, что путинский режим имеет ельцинские корни. Спорить можно лишь о глубине этих корней. В целом же очевидно, что основы нынешнего тоталитаризма закладывались именно тогда, в 90-е. 

Но такое определение страдает неполнотой: можно подумать, что трансформация власти была неизбежна и предопределена заранее всем ходом российской истории. На самом деле укрепление путинской диктатуры шло вовсе не по накатанной дорожке, и на разных этапах отдельные слои российского общества этому сопротивлялись – точнее, имели другую повестку дня, которая, к сожалению, не реализовалась. Что это были за этапы?

Вспомним, что происходило в стране после начала Второй чеченской войны и взрывов домов – событий, которые привели Путина к власти. Я бы отметил три основные попытки переломить ход истории. Сейчас, после убийства Алексея Навального, это вдвойне актуально, поскольку многие говорят, что с уходом Навального закончилась эпоха. Понятно: то, за что боролся Алексей, на данном этапе завершилось. Однако Навальный появился не на пустом месте. 

Первая попытка что-то изменить была в начале нулевых, когда власть Путина еще не абсолютизировалась и была скомбинированной: премьером являлся Касьянов, главой администрации – Волошин, имела мощные рычаги влияния “ельцинская семья”. Влиятельны были и олигархи, ряд которых представлял собой ориентированную на Запад альтернативу, гораздо более современную и демократичную. Эта прозападная оппозиция Путину и его подельникам действовала не извне, а из недр режима.

Володимир Єшкілєв: Ігри старців

Якось так виходить, що вирішальний вплив на світову політику у 2024 році мають ті, яким за 70 (іноді — далеко-далеко за 70). Усі, певне, пам’ятають про те, що Великий Майстер ОВЛА принц Едвард Кент, Байден із Трампом, товариш Сі, Нарендра Моді, Папа Франциск, король Чарльз III, Далай-лама XIV, король Салман ібн Абдул-Азіз, Ердоган, Нетаньягу й пітун уже дісталися поважного віку.

А якщо раптом хтось цього не пам’ятає, то, думаю, саме час їм про це нагадати. Хай чого там досягнули владні й просунуті представники молодших генерацій, а теперішньою Землею (Планетою Смартфонів) однаково керують несвіжі люди епохи Модерну, чиї цінності, уявлення, смаки та поведінкові шаблони сформувалися за тих далеких часів, коли примітивні комунікаційні пристрої стояли на меблях, висіли на стіні в коридорі та у вуличних кабінках.

І навіть якщо припустити, що ці люди все ще мають значно вищі розумові здібності, ніж пересічний представник їхньої генерації, печатку епохи однаково важко стерти з особистості. А хтось скаже, що й неможливо.

Не виключено, що саме це і створює оту глобальну шизоїдну напругу,... що не дає спокою ані топкулінарам Метамодерну (мовою конспірологів — “планувальникам”), ані простим звичайним людям Планети Смартфонів, яким здебільшого начхати на стратегічні розклади сильних світу сього.

Усі ми, на жаль, є заручниками тієї світової гри, у яку грають (радше — яку дограють) владні старці.

А вона, серед іншого, є доволі маразматичною. Кожний із гравців грає за своїми правилами й, зрештою, у свій варіант гри. Хтось щиро захоплений улюбленою цвинтарною грою сімейки Адамсів “Викопаймо коханого мертвяка” (Toten wieder lebendig типу покійного СРСР або не менш покійного Pax Americana). Інші гордо уявляють себе колективним Гері Селдоном і завзято грають у психоісторію, вибудовуючи вже тепер умоглядні основи для того світлого майбутнього, що має настати через 80 років чи, може, через 800. А ще інші тихо грають у просту консервацію минулої величі, перетворюючи ще живі світові інституції чи то на музеї, чи то на склади зі старим порохнявим непотребом.

Зрештою, і російсько-українська війна почалася як спроба “совків-маразматиків” реставрувати мертву радянську велич у тому її образі, який вони засвоїли, роздивляючись картинки в букварях і настінні розписи в піонерських таборах 50–60-х років. А невдовзі до дідів-реставраторів із клану Блідої Молі може приєднатися живчик із племені Maga (Make America Great Again), який також мріє запхати сучасний світ до своєї ретрофантазії про середину минулого століття.

Владні старці мають декілька переваг над молодими лідерами. По-перше, у них є інструментальний досвід довгого життя. По-друге, вони бувають рішучими, у них часто-густо відсутній страх за можливі наслідки їхніх вчинків, бо ж не їм ті наслідки розгрібати. По-третє, особисті переконання в поважному віці трансформуються в залізобетонні шаблони та підживлюють той різновид вольової затятості, що сприяє перемогам.

Хоча старі політики живуть минулим, вони здатні захопити своєю енергією (чи то своєю “енергійною інерцією”) маси недалеких людей молодшого віку. Адже в улюблених казках Планети Смартфонів розповідають про енергійних і мудрих старих магів на штиб Гендальфа або Дамблдора. Та й богів-творців завжди малювали могутніми старцями.

Кирилл Из Петербурга: Почему РПЦ является школой моральной деградации

Почему  РПЦ является школой моральной деградации. 

Причем причина именно в их богословии, а не в результате эксцессов лично иерархии.

Одной из ключевых тем церковной жизни в РПЦ (важно понять, что у других акатолических восточных церквей это не так) это тема "благодати", которая на практике мыслится отдельным объектом от Бога. При этом злую шутку тут играет неверное понимание термина "нетварные энергии", которое "богословы" РПЦ понимают в материалистическом ключе, как нечто вроде "полезной радиации", которую можно "стяжать" , "накопить", "передать". Которая накопляется в "святынях" и которую можно "получить".

Это понимание "Благодати Божией" полностью противоречит учению о благодати Св Писания и Св Предания. Благодать в Писании, ( ‏חן‏‎, hn/ χάρις/ gratia) это действие Бога, направленное ко благу (спасения и освящения) человека, которое совершается безвозмездно, то есть даром. В текстах ВЗ словом "благодать" на русский язык переводят такие понятия как "Благоволение Божие", "приязнь Бога". Нечто аналогичное распространенному в католической среде понятию которое на русском звучит как "дружба с Богом"/"близость Богу". Дева Мария в Новом Завете (КеХаритомени) Облагодатствованная - то есть принявшая Дар Божественного действия, а не заслужившая его своей праведностью, и теперь служащая раздатчиком. Ап. Павел в посланиях прямо называет Благодать - даром который невозможно заслужить.

И вот. После эпохи господства материалистического восприятия категории "сверхъестественное", РПЦ начинает учить о "благодати" как о неком благотворном излучении, которое накапливается в мощах и иконах (прием прямо в доске и красках икон), и подчиняющейся административным решениям церковных менеджеров. Фактически учение о "благодати" в РПЦ начинает напоминать учение о "энергии" или "вибрации" в оккультизме.

И тут есть огромная сатанинская ловушка, которая работает внеконфессионально. Когда духовная жизнь полностью отделяется от жизни моральной. То есть когда "собирание благодати" никак не связано с нуждой быть добрее/честнее/милосерднее...

Богдан Червак: Так хто ж такий – "справжній Шевченко"?

 Господь дарував українському народові пророка, який став для нього ідейним, моральним та духовним дороговказом. 

Парадокс полягає у тому, що впродовж багатьох десятиліть канонізуючи Тараса Шевченка, мало що було зроблено для пізнання причин його істинної слави та величі. 

Викривлене сприйняття, а той відверте фальшування місця і ролі Шевченка у суспільному та духовному житті нації розпочалося аж ніяк не в радянську добу, як вважає чимало нинішніх апологетів Кобзаря. Відомий поет і філософ Євген Маланюк справедливо зазначав, що біля витоків першого міфу, який спотворив образ справжнього Шевченка у XIX сторіччі, стояли українські "народники". Саме вони послідовно нав’язували стереотип "кожушного поета" – співця жіночої недолі та майстра чарівних сільських пейзажів. Така вульгаризація творчості Великого Кобзаря неминуче призводила до деградації національної свідомості. Просякнута етнографічно-культурницьким змістом, вона так і не вийшла на рівень усвідомлення неминучості жертовної боротьби за державницькі ідеали нації. А тому на зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни – Фінляндію, мадяри – Угорщину; українці отримали соціалізм і "довгу ніч бездержавності" (Є.Маланюк). 

А вже у мороці соціалістичного реалізму народився другий, карикатурний міф про Шевченка як "пролетарського поета", який, начебто, передбачив "світле майбутнє" та був виразником соціальних прагнень робітників і селян. 

І все ж, незважаючи на "окожушнення" і "пролетаризацію" Шевченка, підсвідомо зберігався його "первісний" образ. Не випадково під час національного відродження у ХХ сторіччі на чолі синьо-жовтих колон люди несли поруч образом Божої Матері й портрет Кобзаря. Це, власне, мало символізувати національну правду. 

Так хто ж такий – "справжній Шевченко"? 

Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні... і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться". Іншими словами, сенс буття нації Тарас Шевченко бачив у самій нації та її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: "У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля". При цьому "свою хату" не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: "Борітеся-поборете, Вам Бог помагає". 

Його "Кобзар" викликав страх у засновника вітчизняного сентименталізму Григорія Квітки-Основ’яненка. Він писав: "Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав "Кобзаря". І це не дивує, бо з появою Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, "нещасних Оксан", плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу. 

Не складно побачити, що домінанти Шевченкових художніх узагальнень сильно переплітаються з ідейними засадами націоналізму. Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Шевченко для ворогів Української держави. "Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух "козацької шаблі" переданий Шевченком, не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненароджених". Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі", – писав Маланюк. 

Квінтесенція "справжнього Шевченка" віддзеркалена у відомій поезії цитованого класика: 

Не поет — бо це ж до болю мало, 
Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — "Кобзар Тарас" 
Він, ким зайнялось і запалало. 
Скорше — бунт буйних майбутніх рас, 
Полум'я, на котрім тьма розстала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ. 
Лютий зір прозрілого раба, 
Гонта, що синів свяченим ріже,— 
У досвітніх загравах — степах
З дужим хрустом випростали крижі. 
А ось поруч — усміх, ласка, мати 
І садок вишневий коло хати. 

Сьогодні як ніколи нація потребує пізнати саме "справжнього Шевченка".

Мансур Кучкаров: В чём отличия и сходства между марийцами и чувашами

Материал подготовлен по работе Владимира Напольских  Очерки по этнической истории. http://archtat.ru/editions/v-v-napolskih-ocherki-po-etnicheskoj-istorii

Автор доктор исторических наук, член-корреспондент РАН,  один из ведущих специалистов по финно-угорским языкам. 

Цитата автора «Рассматриваемая история народов Поволжья и Предуралья в ракурсе взаимоотношений с Волжской Булгарией позволяет дать объяснение,  отсутствию удмуртов и чувашей в ранних письменных источниках». Несмотря на отсутствие прямых письменных источников, по косвенным лингвистическим и археологическим данным можно предположить,  район обитания носителей пермского праязыка (языка-предка удмуртского и коми) должен находиться в конце I – начале II тыс. н. эры в Среднем (Пермско-Сарапульском) Прикамье (районы распространения наследующих камской гляденовской культуре ломоватовской, неволинской и поломско-чепецкой археологических культур) [Белых 1999]. Именно в этих районах (Верхнее и Среднее Прикамье, бассейны Сылвы и Чепцы),  наблюдается в IX–X вв. значительный приток финноязычного населения на территорию Волжской Булгарии [Хлебникова 1984: 223-225; Белавин 1990]. 

Таким образом, в IX–X в.в.  начинают складываться удмурты и бесермяне, первоначальным центром которых могло быть Елабужское городище [Казаков 1997: 39], затем – удельный центр Казанского ханства Арск, где, по преданиям удмуров, жил эксэй "удмуртский царь", и где имеются субстратные ойконимы удмуртского происхождения. Именно на нижней Вятке марийцы встретились с носителями *odг-mort (> удм. udmurt), от которого происходит марийское название удмуртов odo-mari [Белых, Напольских 1994.]. Из нижней Вятки предки удмуртов и бесермян  проникают и на север, на нижнюю Чепцу, где складывается группа удмуртов-Ватка, подчинявшиеся до второй половины XVI в. татарским каринским  князьям. Здесь же  образуют основу чепецких удмуртов. Предков чепецких (нукратских, каринских) татар переселяются на Чепцу в XIV–XV вв (о нём свидетельствует булгарская эпитафия XIV в. из с. Гордино на Чепце). Отсюда же последует миграция на северо-восток предков удмуртов – Калмез, расселившихся в бассейне р. Кильмезь. В ходе этих переселений предки удмуртов ассимилировали пермское население Вятско-Камского междуречья. В то время, когда эта часть переселяется, в пределы Булгарского государства, другая сдвигается на нижнюю и среднюю Вычегду и её притоки, где складывается вымская культура X-XIV вв., соотносимая обычно с летописной Пермью Вычегодской, предками коми-зырян [Савельева 1985: 13- 19]. 

Скорее всего,  эти переселения, вызваны экономической, политической и культурной ориентации: прикамское население переместившийся на Вычегду  выбрало Новгород. Другая часть, -  Волжскую Булгарию. В конечном счёте, это приведёт к распаду пермского языкового единства (Белых 1995, 1995) (окончательный распад прапермского единства следует датировать во всяком случае не ранее начала XIII в. [Белых 1999: 252-253]. Базовая связь верхнекамско-чепецких городищ с Волжской Булгарией очевидна: их рост начинается в IX-X вв. со сложением булгарского государства, упадок наступает в XIII в. в период монгольского нашествия.

Создатели верхнекамско-чепецких городищ были известны в арабско-персидских источниках как народ и страна Ису – возможно, именно данное слово отражает не дошедшее до нас самоназвание этого населения. Посредничество Ису в булгарской торговле с Йурой, о котором сообщают источники, возможно, отражает тот факт, что древнепермское население, по-видимому, ещё в XI-XII вв. проникало на нижнюю Обь. В район, где следует помещать летописную Югру, и оставило памятники в виде городищ Перегребное I и Шеркалы I/2, близких вымским и родановским [Пархимович 1991]. Именно из пермского (прапермского) диалекта было заимствовано и само название Югра в древнерусский, а оттуда – в булгарский.

6 березня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла «Закон про поділ України на землі»

6 березня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла «Закон про поділ України на землі».

У грудні 1917 р. М. Грушевський виступив у газеті «Народна Воля» зі статтею «Новий поділ України», у якій він описав принципи нового поділу України, що мали бути затверджені майбутніми Українськими Установчими Зборами у новій конституції УНР: замість тодішнього поділу на губернії й повіти пропонувався поділ на землі, більші від повітів, але менші від губерній. Ці землі мали б служити виборчими округами до Українських Всенародних Зборів, основою для побудови адміністративної й судової мережі та для розвитку громадського самоврядування на основах децентралізації.

Прийнятий Малою Радою УЦР «Закон про поділ України на землі» скасував поділ України на губернії і уїзди (повіти), а територія УНР поділялася на 32 землі.

Водночас у законі були визначені лише адміністративні центри земель, а точне розмежування земель планувалося провести пізніше. 

Закон був оприлюднений у виданні «Вісник Ради Народних міністрів Української Народної Республіки» 15 березня 1918 р.

За задумом, у складі УНР передбачалося існування таких територіальних одиниць: місто Київ, Деревля­нська земля, Волинь, Погориння, Болохівська земля, Поросся, Черкаська земля, Побожжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров’я, Помор’я, місто Одеса, Низ, Січ, Запоріжжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, Посейм’я, Посулля, Полтавщина, Самарська земля, Слобожанщина, місто Харків, Підляшшя, Дреговицька земля.

Варто зазначити, що за цим законом до УНР належали землі, які нині є поза межами України: майже вся Сіверщина, Подоння, Підляшшя та майже вся Дреговицька земля, частина Слобожанщини. Натомість не увійшли Галичина, Закарпаття, Буковина (які були у складі Австро-Угорщини), а також південна частина Одещини (сходила в склад Бесарабії), Крим та частина Донбасу (входила до області Всевеликого війська Донського).

Також було вказано, що у випадку розмежування УНР із сусідніми державами кількість земель може бути змінено.

Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але ЦР не встигла це здійснити. В межах адміністративної реформи, яку уряд готував навесні 1918 р., розпочалося скасування продовольчих комітетів, планувалася реорганізація земельних комітетів.

За часів ЦР урядові так і не вдалося створити дієву систему органів місцевої влади та галузевого управління, що призвело до втрати політичного й економічного контролю над провінцією, без якого система державного управління виявилася малоефективною. Слабкість однієї з основних структурних ланок виконавчої вертикалі - системи місцевих органів - була однією з причин падіння Центральної Ради.

Впровадженню закону завадив прихід до влади Гетьмана Павла Скоропадського 30 квітня 1918 р, який повернувся до використання старої схеми (губерній, повітів і волостей).

Андрій Денисенко: Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських

Україна - не тільки не Росія, а Київ не просто старший Москви на 700-800 років.

Поширення назви Київ і похідних від неї на всій території розселення слов‘янських племен, яке відбувалося у 6-8 століттях (а на території майбутньої РФ і в 9-10), свідчить, що він є найдавнішим і найпотужнішим центром всіх слов’ян тогочасної Європи.

Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських.

Це смертельний удар по імперських амбіціях Московії, історична міфологія якої не сягає глибше періода Русі, а реальна державна традиція і національна свідомість походять з кривавого болота монгольського рабства.

Володимир Єшкілєв: Про Тартарію

 Захід ніколи не міг зрозуміти, що відбувається на тих неозорих рівнинах, що починаються східніше Ковельських боліт і тягнуться в невідоме. Тобто аж до берегів крижаного океану на півночі й до кордонів Китаю на Далекому Сході. У давні часи західним людям казали, що там розташована загадкова й дика країна Тартарія, населена нащадками чи то гунів, чи то песиголовців. Що там багато хутрових звірів та розбійників і що Темрява Варварства панує над тим багатим, але нещасним краєм.

У ХІХ столітті західні люди захотіли дізнатися, що саме сталося з великим Наполеоном у велетенському караван-сараї, який звався Moscou, що його побудували просто посеред східної рівнини. Вони прочитали товсті романи тартарійського графа про війну й мир та ще товстіші томи ігромана з польським прізвищем. Прочитали й зрозуміли, що Тартарія населена довготерпеливим народом із загадковою душею, що одночасно любить і ненавидить тих садистів і ґвалтівників, які цим народом кермують уже багато століть.

Пізніше до західних людей долинули чутки, що Тартарія зазнала страшних поразок від Японії й Німеччини, що спричинилося до революції. Довготерпеливі жорстоко повбивали владних садистів, як і личило нащадкам песиголовців. Відтак вони зняли зі стін ікони свого бородатого бога й повісили натомість ікони бородатого німецького економіста. Західні люди здивувалися, але сприйняли цю звістку як цілком позитивну. Бо й на Заході жили фанати економіста. Хоча ці сектанти й вважалися серед добрих обивателів нестерпними та агресивними, але все-таки більш зрозумілими, аніж сповідники Темряви Варварства. Тому західні люди втішилися цим очевидним прогресом. Вони сподівалися, що Світло Цивілізації невдовзі проллється на сумні тартарійські рівнини.

Ще більше їх потішило те, що через 70 років на тих рівнинах усе-таки схаменулися і відмовилися від смішного (і неконструктивного) культу доданої вартості. Щоправда, виявилося, що в Тартарії мешкає не одне плем’я, а декілька. І менші племена раптом утворили самостійні держави та придумали собі окремі назви. Це було несподівано й навіть тривожно, але в менших племен оперативно відібрали ядерну зброю та інші небезпечні іграшки. І добрі західні люди знов заспокоїлися, бо їм сказали, що всі тартарійські племена перебувають на прямому шляху до Світла, а ядерну зброю контролюють представники цивілізованих держав.

І всім було добре й затишно, аж раптом виявилося, що найбільше тартарійське плем’я напало на менше, яке ближче підійшло до Світла, а ядерна зброя перебуває в руках старого садиста, що фанатично сповідує Темряву Варварства й не визнає зовнішнього контролю. 

Західні люди спочатку вирішили, що це така собі родинна сварка, Familienstreit. Що старому хуліганові дурне привиділося, а менше плем’я затялося. Вони дали меншому трохи грошей і кілька мудрих порад, щоб воно не пропало й не збочило зі стежки Світла. А ще вони сильно й солідарно насварили старого садиста.

Але минав час, а старий садист ніяк не вгамовувався. Його плем’я раптом рушило на столицю меншого племені з тисячами танків і бронемашин, із сотнями літаків і гелікоптерів. Обстріляло мирні міста стратегічними ракетами, вбило тисячі й украло десятки тисяч дітей. А менше плем’я відбило цю інвазію, хоча ніхто на це не сподівався. Заходу довелося давати меншому реальну зброю і мільярди доларів, щоб не скидатися на колективного песика Снупі. 

І лише тоді очманілі добрі західні люди запитали себе: “А що ми, врешті-решт, знаємо про ту кляту Тартарію?”. Відповідь відома.

І тоді найкращі з добрих західних людей зібралися в місці, де панують Гармонія і Рівновага. До того місця вони закликали обраного з меншого племені. Злого і втаємниченого. І запитали його: “Де ж, у біса, розташована незнищенна криївка тієї Темряви, що живе серед рівнинних мешканців?”

“Вона живе в головах”, — сказав злий і втаємничений.

“Це зрозуміло, — погодилися найкращі з добрих. — Але нас цікавить розгорнута відповідь”.

І тоді вони отримали розгорнуту відповідь. Ось що вони почули.