Сергій Чаплигін: Про традицію та консерватизм

Ще Макс Вебер наголошував, що "традиція є безумовною цінністю, яка не опосередкована раціонально".

Але спробуємо дати основні розуміння традиції: 

1. сам процес передачі з покоління в покоління тих чи інших цінностей даної спільності; 

2. конкретні форми мислення, політичні та правові інститути, етичні та естетичні погляди, звички, які сприймаються як ціннісні;

3. ставлення даного покоління до цінностей, що передаються.

Тобто під традицією необхідно розуміти не просто старе й усталене, але саме ті звички, звичаї, цінності, які, формуючись, накопичувалися століттями, передаючись з покоління в покоління та є значущими для цього суспільства донині.

Але коли ситуація змінюється, коли в суспільстві починають відбуватися руйнівні трансформації, що загрожують усьому звичному способу життя, то як зазначає Карл Мангейм, "прагнення підірвати існуючий порядок ніби ззовні впливає на консервативну свідомість, змушуючи її осмислити свою історичну роль..." .

Тобто відбувається рефлексія консервативного світогляду, перетворення його у ідеологічну систему та напрям суспільно-політичної думки.

Тому під під консерватизмом розуміється складний механізм, за допомогою якого людська цивілізація закріплює та ставить собі на службу всі досягнення суспільства. 

Недарма Герд-Клаус Кальтенбруннер визначає консерватизм як "позачасову дійсну систему універсальних цінностей ", що стоїть на одному рівні з такими загальнолюдськими категоріями, як традиція, релігія, етика, культура.

Більше того, сама цивілізація (під якою ми розуміємо стійкий у своїх типологічних рисах і архетипах духовний, соціокультурний, господарський та етнічний комплекс, який постійно розвивається), є реальним втіленням консервативних принципів, бо вона фіксує та зберігає певну систему соціальних, політичних та духовних відносин, "рятуючи" суспільство від "війни всіх проти всіх". 

У цих цілях у цивілізаціях і  формуються "обмеження" у вигляді системи права, держави, релігії. 

А консерватизм і є саме тією духовно-психологічною основою цих "обмежувачів", головними елементом будь-якої держави, із втратою якої державність занепадає.

Адже саме консервативна складова цивілізації дозволяє не тільки зберігати вже існуючі інститути, а й розвиватися в рамках існуючих у даному суспільстві релігійно-морального світогляду, системи цінностей, форм державних та правових відносин.

Сергій Чаплигін: «Захист європейської цивілізації» Девіда Енгельса

Книга Девіда Енгельса «Захист європейської цивілізації»  - бельгійського історика, професора з Instytut Zachodni з підзаголовком «Маленький трактат про гесперіалізм».

В європейській дискусії щодо майбутнього протистоять ліві єврофедералісти та праві сувереністи. 

На думку Девіда Енгельса, обидва табори на хибному шляху: 

- перший, тому що він хоче замінити традиційну ідентичність Європи «безтілесним, матеріалістичним і гедоністичним глобалізмом»; 

- другий  тому, що «повернення приблизно до тридцяти національних держав ризикує перетворити континент на шахівницю для імперських інтересів інших великих держав багатополярного світу».

Тому, за його словами, настав час з гордістю прийняти третій шлях європейського патріотизму, який базувався б не на відмові від різноманітних ідентичностей і традицій континенту, а на їхньому захисті та продовженні. Це те, що Девід Енгельс називає «гесперіалізмом».

З цією метою автор ділиться з нами роздумами щодо ідентичності Європи. 

Їй не потрібна нова ідентичність, яку вигадують технократи та яка базується на абстрактних універсалістських принципах.

Європейська ідентичність закорінена в різних історичних періодах. 

Це греко-римський світ, з якого Європа черпала філософську та правову думку, це концепція імперського римського порядку, це християнство, яке протягом століть стала справжнім носієм усіх основних благ європейської цивілізації і, нарешті, це - європейська ідентичність, яка має своє коріння в різних етнічних традиціях європейських народів чиї світогляди сягають своїх індоєвропейських предків.

Разом з тим європейська цивілізація - це більше, ніж сума цих різних елементів. 

З них вона зробила щось абсолютно нове. 

І ця новизна — фаустівський дух, сутністю якого є несамовитий пошук Абсолюту, бажання піти за обрій, що яскраво символізується девізом Габсбургів: Plus ultra. 

Наприкінці Девід Енгельс окреслює контури боротьби, яку нам доведеться вести за захист нашої цивілізації. 

Він представляє нам майже гегельянське  діалектичне бачення європейської історії: 

- християнське Середньовіччя, засноване на єдності віри в Бога та на політичній єдності Sacrum Imperium, що становить першу «атетичну» фазу європейської історії;

- друга «антитетична» фаза, під час якої релігійна єдність зруйнувалася після Реформації, а політична єдність Імперії розпалася на користь багатьох національних утворень;

- наше сьогодення, яке являє собою апогей цього антитетичного руху. 

Але, «як і у випадку пізнього Середньовіччя, сьогодні назрівають дедалі потужніші протиборчі сили». Тому що наша епоха проголошує фазу «синтезу», яку має пережити вся цивілізація. 

Зі спостереженнями над всім цим, що вражає Європу, загрожуючи знищити відчуття трансцендентності, цілісності людини, сім’ї, націй, природи і навіть краси світу, Девід Енгельс прагне вибудувати основи, на яких можна спертися аби розвернути ситуацію.

Як історик Античності, він приводить нам приклад реформи Октавіана Августа - заснування принципату.  Як і наприкінці Римської республіки, виклик нашого часу полягатиме в тому, щоб працювати над раціональним поверненням до традицій . 

P.S. Девід Енгельс в цьому контексті в 2019 році відредагував колективну працю «Renovatio Europae», яка окреслює контури консервативної реформи європейських інститутів, і в якому він уперше ввів термін «гесперіалізм», який визначається як поєднання європейських патріотизм та культурний консерватизм.

Манс Кучкаров: Русские богатыри, знали, что они – «богатыри»? Кем же был Илья Муромец?

 В былинных сюжетах богатыри действуют во времена князя Владимира Красное Солнышко плюс-минус сотня лет. То есть в эпоху Киевской Руси. 

Но в то время не было слова «богатырь». Русские летописи, начинают упоминать богатырей, только в первой половины XIII века, но впервые богатырями называют в Ипатьевской летописи военачальников Чингисхана – Субэдея и Джебе! Багату́р, баты́р – почётный титул у монгольских и тюркских народов за военные заслуги, присоединяемый к имени, например, Субэдэй-багатур, Есугэй-багатур.

Согласно истории династии Суй, это слово было в ходу в среде степных народов к северу и западу от Китая ещё в VII веке. Употреблялось хазарами (например, Багатур — личное имя хазарского кагана VIII века), булгарами и тюрками (например: Кат Иль-хан Багадур-шад). Как почётный титул (также в форме баатур), присваиваемый правителем определённому лицу, известно со времён Чингисхана. С 1204 года багатуры составляли особую тысячу в кэшике, личной гвардии великих ханов Монгольского государства. Поэтому большинство филологов считает русское «богатырь» производное от монголо-тюркского «багатур», «батыр» – герой, могучий воин.

Русские «богатыри» впервые упоминаются только в конце XVI века в латинском сочинении польского историка Станислава Сарницкого, а прежде? Прежде, былинных героев называли «витязями». Витязь от старорусского vitь – военная добыча, трофей... По сербохорватски – ви̏те̑з, по-чешки – vítěz, по-польски – zwyciężyć (в значении «побеждать»). В верхне-лужицком (в Германии) wićaz – в значении «герой», а вот древне-прусском словом witing (викинг?) называли... «служилое дворянство», воинскую касту. Представитель «витингас» (можно перевести как «рыцарь, всадник»). В литовском рыцарю же соответствует «витис».

***

Кем был Илья Муромец ?

Единственным претендентом на роль Ильи Муромца, чьи останки сохранились до наших дней, считается преподобный Илия, инок Киево-Печерской лавры. По традиции, был родом из Карачарово под Муромом и носил смешное прозвище Чоботок (башмачок). Карачарово, от тюрко -татарского Карачар. Это значение, связанное с охранной деятельностью, от Кара – смотри. Ещё были такие имена. К примеру, одним из предков Тамерлана, был Карачар нуян. Таким образом, существовало ли связь, между его прозвищем и местом рождения, с его происхождением, сказать сложно, но умер Илья Муромец в 1188 году.

В конце XVI века ещё сохранялись остатки его гробницы. В настоящее время мощи преподобного Ильи Муромца покоятся в Ближних Пещёрах. Канонизирован он в 1643 году. В 1988 году было проведено научное обследование мощей преподобного. Если их результаты не были подгонкой под желаемый ответ, то было установлено, что покойный обладал могучей мускулатурой, умер от ранения в области сердца в возрасте не больше 55 лет, а главное – долгое время страдал параличом конечностей. Последнее соответствовало былинному сюжету, где говорится о том, что Илья Муромец 33 года лежал на печи и чудесно излечился благодаря молитвам странников (калик перехожих).

***

Былины. 

Термин «былины» впервые ввёл в 1839 году фольклорист Иван Сахаров, ещё при жизни уличённый в фальсификации большинства опубликованных им «народных» песен и легенд. Самое первое издание сказаний, появилось в 1804 году со ссылкой на записи некоего Кирши Данилова, умершего в 1776 году. Он якобы собрал эти былины в Сибири. Однако никто из последующих исследователей не смог записать былины в Сибири. Фактов, свидетельствующих о больших переселениях из Поднепровья в Поонежье и Подвинье, не существует. Также, непонятно, как былины были напрочь забыты и на Севере ? Ясно одно – правда где то сменяется «былинами».

О начальном этапе происхождения тюрков и их ДНК

О начальном этапе происхождения современных тюркских народов у исследователей до сих пор нет единого мнения. Так, например, некоторые учёные считают, что прародина древних тюрков находилась на Алтае. Другие размещают её в областях, примыкающих с севера к Чёрному и Каспийскому морям, третьи – в Передней Азии, а четвёртые – на территориях к западу и востоку от Урала. Одни учёные пишут о том, что предки современных тюрков были изначально монголоидными, другие утверждают, что древние тюрки были европеоидами. Некоторые считают, что впервые тюркские племена появились в Восточной Европе только в середине первого тысячелетия н.э., другие пишут о дальнем родстве древних тюрков с шумерами, этрусками и коренными американскими народами.

Учёные полагают, что когда-то в далёком прошлом существовал единый тюркский праязык, на котором разговаривали общие предки всех современных тюркских народов. Затем прошло некоторое время, и начался распад древнетюркской общности, то есть отдельные древнетюркские племена стали постепенно покидать территорию прародины. В дальнейшем, покинувшие прародину тюркские племена, обретя для своего существования новую территорию, при этом в некоторых случаях смешавшись с аборигенным населением, стали со временем включать в свой язык интонации говора и слова местных народов. Таким образом, появлялись новые тюркские языки, которые отличались от древнетюркского языка, но были понятны соседним тюркским народам. Так родилась ареальная тюркская лексика, то есть лексика, которая известна не всем современным тюркским народам, а только отдельным тюркским группам, проживающим на определённой смежной территории.

Сторонники ностратической гипотезы считают, что древние тюрки (создатели афанасьевской и андроновской культур) были европеоидами, которые в эпоху неолита мигрировали с территории Передней Азии на степные просторы Южной Сибири и Монголии, где смешались с монголоидным населением. 

Генетики подтвердили переднеазиатское происхождение пратюрков. Европеоидная гаплогруппа R1a1 выявлена также почти у всех современных тюркских народов: хотоны (монголоязычные уйгуры) – 82,0%, кыргызы – 63,0%, шорцы – 58,8%, алтайцы – 53,0%, татары – 34,1%, чуваши – 31,6%, узбеки – 30,0%, уйгуры – 28,6%, хакасы – 28,3%, карачаевцы – 27,54%, башкиры – 26,3%, балкарцы – 25,74%, азербайджанцы – 19,0%, каракалпаки – 18,2%, тувинцы – 14,0%, кумыки – 13,2%, гагаузы – 12,5%, турки – 6,9%, туркмены – 6,7%, казахи – 4,0%, саха – 3,2%.

Петро Масляк: Чому росіяни живуть по долині Дону, а українці на межиріччі?

 Однією з цікавих таємниць української нації є її просто таки містична прив'язка у світі до наявних на нашій планеті масивів чорноземних грунтів. Існує якийсь таємничий зв'язок нашої нації з цим типом земельних ресурсів. Здається якась нездоланна сила прив'язала українців до цих родючих грунтів, примусила їх переселятися з України саме туди, де вони були. Мабуть причина криється в історії нашої нації. Українці єдина нація нашої планети, яка виникла і тисячоліттями жила на чорноземних грунтах правобережної частини України. Ще трипільці 7,5 тисяч років тому обробляли чорноземи і засівали їх зерновими культурами. Археологи донині знаходять в їх поселеннях відповідний сільськогосподарський реманент і зерно в керамічному посуді та в залишках їхніх будинків.

Цікавими є факти особливостей розселення українців і росіян на Дону. Саме вони відкривають завісу, яка прикривала таємниці розселення українців у світі. Справа в тому, що на нижньому Дону споконвіку українці і росіяни займали абсолютно різні ландшафтні ніші. На це лише нещодавно звернули увагу дослідники. Так, поселення росіян розміщувалися виключно біля річки на бідних алювіальних піщаних грунтах. Натомість українці селилися на межиріччях, підвищених ділянка, вкритих родючим потужним чорноземом. Здавалося б тут чергова загадка. Чому росіяни обирали очевидно гірші ділянки землі, які приносили значно менший урожай? Не тому, звичайно, що їх українці витісняли з кращих земель. З початком заселення нижнього Дону землі тут вистачало всім. В чому ж тоді тут справа?

Ця загадка виявилася дуже простою. Звичайно, лише тим дослідникам, які знали характерні особливості і відмінні риси двох націй. Справа в тому, що росіяни при обробці землі користувалися конем і сохою. Остання є доволі примітивним засобом оранки. Українці ж обробляли землю плугом, який тягли два могутніх воли. Таким чином, російська соха і кінь могли підняти лише легкі піщані грунти, які і були характерні для Росії. Тому росіяни і поселялися на піщаних річкових відкладах, які в науці називаються алювіальними. Вони просто не могли підняти чорноземну цілину. Натомість українці споконвіку орали чорнозем і знали як це робиться завжди. Все це і визначило характер розселення двох народів на Дону.

Українці з давніх-давен користувалися плугом. За переказами золотий плуг впав скіфам з неба. Він був посланий богами для того, щоб наші далекі пращури зуміли підняти степову і лісостепову цілину. Обробити ці важкі для оранки землі міг лише плуг і два могутні воли. Саме їх застосування і дозволило українцям стати головною хліборобською нацією світу. Це добре розуміли уряди тих країн світу, де починалося масове освоєння цілинних земель (Росії, США, Канади, Аргентини, Бразилії). Хто такі американці? Звичайно, що ковбої, тобто пастухи худоби, а не землероби. Хто такі аргентинці? Гаучо, тобто теж пастухи. Вони пасли корів і бичків, але не вміли обробляти чорноземи, бо в Англії і Іспанії, звідки вони припливли до Америки, чорноземів не було. Не було їх і в Росії. Тому російський уряд спеціально переселяв українців на чорноземні цілинні землі Поволжя, Сибіру і Далекого Сходу. І нині про це яскраво свідчать назви районних центрів навколо, наприклад, Омська, головної житниці Сибіру — Полтавка, Чернігівка, Київка.

Таким чином. українці нагодували світ. Продовжують вони його годувати і нині. Лише ставши незалежною державою Україна вперше в своїй історії зібрала врожай 56,5 млн. тонн зерна. Це один із найбільших врожаїв у світі. При тому, що площа нашої держави в багато разів менша за площу Росії, США чи Канади. Якщо Україна підніме врожайність зернових до хоча б до середнього по Європі, ми станемо головною житницею планети.

Андрей Чернов: О Рюрике, Синеусе и Труворе

Еще в XIX веке в именах трех братьев-варягов видели древнешведскские «sine hus» и «thru varing» («свой дом > род» и «верная дружина»). Но Е. А. Мельникова доказала: такой перевод грамматически невозможен, поскольку «основывается на элементарном незнании древнескандинавских языков: подобные словосочетания невозможны (в 1-м местоимение должно иметь форму ср. рода – sitt и стоять после существительного, во 2-м приведены искаженная форма древнескандинавского прилагательного и несуществующее слово varing, видимо, вместо væringi (мн. ч. væringjar), которое означало начиная с XI в. и позже не группу воинов, дружину, а индивидуального воина-скандинава на византийской службе)».

С. Л. Николаев показал, что имена братьев Рюрика, скорее всего, – неверное прочтение мемориальной скандинавской надписи (или – добавлю от себя – народное осмысление строки из иноязычной героической песни): 

«Надпись могла выглядеть следующим образом – исходя из чисто спекулятивного предположения, что это была надпись на могильном камне, а поставили ее преемник Рюрика Олег и благодарные жители «варяжской слободы» в Новгороде (или в Ладоге?). Ниже в квадратных скобках дается не реконструкция надписи, а возможное содержание:

«[Олег и холмгардцы возвели эту плиту в память] Рюрика, их домов надежного защитника»: [hailaki ok hulmkarþaR ristu stain þis at] rurik sina husa tru uara.

Не знавшие северогерманского языка новгородцы, помня из устной традиции звучание надписи, могли воспринимать три строчки, начиная с общеизвестного Рюрика, как имена похороненных здесь трех братьев, по аналогии с киевскими Кием, Щеком и Хоривом». 

Итак, «…Рюрика, их домов надежного защитника». За этим Рюрика позвали после изгнания оккупантов-находников, когда оказалось, что гражданская смута страшней, чем оккупация. Но для того, чтобы понять это, ладожанам пришлось испить чашу бедствий до дна.

В середине 860-х их город гибнет в тотальном пожаре, и выбор падает на Рюрика по сумме четырех весомых причин, ведь в его активе: 1) мощный морской флот; 2) служба Каролингам и знание, как выстраиваются отношения внутри империи; 3) понимание, как работает рынок куфического серебра; 4) и то, что его дед был конунгом Альдейгии, отец – королем Ютии, а мать – ладожская славянка.

Сергій Чаплигін: Соціокультурні аспекти історичної пам'яті...

Цікаво про концепцію історичної пам'яті у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з  представників позитивізму Еміля Дюркгейма. 

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.

Стисло щодо його концепції.

Альбвакс  виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.

Пам'ять як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли  фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.

Тому він запропонував спогади спільної  історії розглядати як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства. 

Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією...

Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.

Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності? 

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави. 

По-друге, формування образу  «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім).

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.

Таким чином образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.  

Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.

Крім того історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.

І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й проектів майбутнього.

Игорь Эйдман: Вечные невесты выборов (навеяно известной пресс-конференцией)

У Диккенса, кажется, есть такая история. Одна женщина всю жизнь готовилась к свадьбе. Не искала жениха, а именно репетировала будущее бракосочетание. Так она постепенно из девушки превратилась в старую деву, а потом в безумную старуху, но продолжала готовиться к свадьбе с мужчиной своей мечты. 

Именно так некоторые лидеры российской оппозиции всю жизнь готовятся к свободным выборам. Некоторые уже состариться успели в ожидании этого «светлого дня», но всё готовятся к нему. Они всячески заискивают перед будущими избирателями, боятся оттолкнуть электорат какими-то резкими словами о стране-агрессоре, активной поддержкой Украины и т.п.

Успокойтесь уже, не будет никаких свободных выборов в России до ее поражения в войне. Так что лучше помогайте ВСУ и российским добровольческим частям в составе украинской армии. Только их победа и последующий международный контроль даст шанс на свободные выборы в этой части Евразии.

Софія Дніпровська: Хунта любить тишу

Коли Наполеон Бонапарт вирішив, що Францією мають керувати ті, хто її захищає, він не став кричати про це день у день публічно на кожному розі, не друкував листівок, не наймав крикунів базарних. Він з друзяками тихенько вшився з Єгипту, прибув таємно до Парижа, стакнувся з зацікавленими особами, скасував Директорію і розігнав багнетами Балаканину. Десь у такому ж дусі діяли Франко і Піночет. 

Хунта любить тишу. Людина у формі, яка дуже багато виступає й балакає, викликає підозру й недовіру, бо розмови й промови - це уділ "піджаків" - цивільних політиків і високочолих прохвесорів. Військова людина віддає команди. А команди містять мінімальну кількість слів. 

Поява у інфопросторі цілих легіонів балакунів кольору хакі (абсолютна більшість із яких не є кадровими військовими, а дехто взагалі просто ряжений), які безперервно плещуть язиками, вештаються по студіях, роблять стріми і говорять, говорять, говорять, комусь погрожують (попрострілювати коліна), обіцяють колись у майбутньому прийти й порядок навести (тут Родос, тут стрибай) - це не провісник страшної-престрашної Хунти, яку так бояться адепти "цивілізованого європейського життя" на теплому унітазі. Це - провісник значно страшнішої отаманщини і чергового електорального волевиверження, де цілком собі цивільні особи з тугими гаманцями будуть укомплектовувати свої політичні/парамілітарні проекти піксельною клієнтелою для дограбування недограбованої країни. 

І попробуй розібратися, хто з них дійсно герой війни, а хто просто купив форму у воєнторзі. Для манюпаса, який і досі поняття зеленого не має, якою сотнею керував герой майдану парасюк, - це питання з багатьма зірочками, над яким він не буде замислюватися, а проголусує, як завше, за красиву картинку й гучну фразу. 

І приборкати це розперезане й знавісніле хамство й крикливе лицемірство беззубими теревенями про "демократію", "європейський вибір", "цивілізовані форми буття" так само реально, як зупинити "пахомію" дипломатією. 

Приструнити це "Сомалі" може тільки той, хто робить більше, ніж говорить і не афішує свої політичні плани.

Studiya TV "Bavovna Prodakşn" : Diaspora hərəkatının qurucularından olan, tarix elmləri doktoru, professor Fərhad Turanlı Ukrayina millət vəkili

 https://fb.watch/tMDI8p9z-1/

Studiya TV "Bavovna Prodakşn" : Diaspora hərəkatının qurucularından olan, tarix elmləri doktoru, professor Fərhad Turanlı Ukrayina millət vəkili

Mıkola Kınyajitskıy ilə işğaldan azad olunan yaşayış yerlərinin bərpası mövzusunda müzakirələr edir. Azərbaycanı nümunə olaraq göstərirlər. Uğurlar!

Ukrayinaya da qələbə arzu edirik.

Анатолій Денисенко: Фундаменталізм - це завжди протиставлення Іншому

Фундаменталізм існує лише якщо існує інший - не такий, чужий, не схожий, не правильний, грішний, маргінальний. Це може бути ліберал, транс, представник ЛГБТ, лівак, феміністка, постмодерніст, світський (не церковний), представник іншої традиції, тощо. Фундаменталізм виживає завдяки ненависті/призирству/зверхності. Фундаменталіст відштовхується від зворотнього - від того, хто не такий, як він. Його "святість" - це не святість, як даність, а святість всупереч. "Подивіться на цих грішників - ми не такі як вони", говорить фундаменталіст. Без цього порівняння фундаменталізм втрачає свій грунт. 

Проповіді фундаменталіста більше про гріх, бруд, порушення заповіді, тощо. Любов, мир, "Божа подоба", прощення, повага, справедливість, рівність не можуть проповідуватися окремо без: "все пропало", "всі йдуть в пекло", "світ летить в прірву", "ніхто більше не вірує". Традиційні цінності можна підтримувати на плаву лише через протиставлення нетрадиційним цінностям. Фундаменталіст просто не може говорити про переваги  гетеросексуальної сім'ї, не згадавши про "збоченців" і "содомію". Про любов говорять лише в порівнянні з хіттю. Все моралізаторство фундаменталіста починається зі згадки "страшної" альтернативної точкою зору, яка (завжди) сприймається, як загроза. 

Фундаменталіст, словами і справами, буде переконувати вас, що для того, щоб було світло, потрібно постійно нагадувати про "темряву".

Андрей Чернов: О Рюрике и о коррекции перевода начальных датировок "Повести временных лет"

 – Рёрик Ютландский. Рисунок Виктора Богорада по инсигнии из клада на территории военно-морской базы на острове Вирингене. Изображение перечеканено с персидской монеты Хосрова II, выпущенной в конце VI или начале VII века.

В 2010 г. петербургское издательство «Вита Нова» предложило мне собрать группу исследователей, чтобы на материале археологических открытий последнего времени написать новый комментарий к Повести временных лет.

В основу этой статьи положен комментарий к Повести временных лет, подготовленный А. Г. Бобровым, С. Л. Николаевым, А. Ю. Черновым, А. М. Введенским и Л. В. Войтовичем / Вита Нова. СПб., 2012. В этом издании помещено исследование С. Л. Николаева «Семь ответов на варяжский вопрос». (С. 398–430). Здесь же статья С. В. Белецкого о геральдических знаках Рюриковичей (С. 431–4635) и подборка сведений о Рёрике из западноевропейских анналов (С. 469–475).

Книга доступна в сети на сайте электронной библиотеки ImWerden

Придерживаясь гипотезы о тождестве Рёрика Ютландского и Рюрика ПВЛ, мы обнаружили ряд нетривиальных соответствий, которые  ускользали от внимания исследователей. Научная биография Рёрика до сих пор не написана, а потому его имя окружает плотное облако мифов и фантазий.

По результатам нашего коллективного исследования, можно сделать вывод о том, что затеянный без малого три века назад Михаилом Ломоносовым спор антинорманнистов с норманнистами напоминает попытку выяснить у ребенка, кого он больше любит, – маму или папу. По всему выходит, что отец нашего героя – датский конунг, а мать ладожанка славянского происхождения. Германские анналы указывают на датское (ютландское) происхождение Рёрика, но упоминают, что в середине 840-х Рёрик, брошенный императором Лотарем в тюрьму, бежал к поморским славянам и несколько лет был их королем. Это согласуется с новгородским преданием о призвании варягов, в котором сказано, что Рюрик был сыном ладожанки Умилы, дочери ильменского старейшины Гостомысла (см. так называемую Иоакимовскую летопись). Сумма новгородских легенд, как, впрочем, и скандинавские саги, рассказывают о связи конунга Рёрика Ютландского с полиэтничным, в том числе и восточнославянским, миром Приладожья. 

Отождествление Рёрика и Рюрика становится очевидными при увязывании друг с другом сведений из письменных источников и новейших археологических открытий. 

Начнем с коррекции летописных датировок. 

Александр Мелихов: Урок Владимира Жаботинского: "Мы должны рассчитывать только на себя, а на других лишь в той степени, в какой это соответствует их собственным видам"

3 августа 1940 года ушел из жизни Владимир Жаботинский.

Публицистику Владимира (Зеэва) Жаботинского — обрусевшего одесского еврея, сделавшегося одним из отцов государства Израиль, в советское время я читал на папиросной бумаге контрабандных пропагандистских книжечек без особого почтения. Преувеличивает, преувеличивает главсионист, снисходительно думалось мне по поводу его теперь уже столетней давности пророчеств. Украина, Белоруссия когда-нибудь отделятся от России — да с какой стати? Эстония, Узбекистан еще куда ни шло, да и то: кому это сегодня надо? Невозможно было представить среди нашего исторического затишья, что народы и поныне живут (и будут жить, покуда остаются народами) национальными грезами, обеспечивающими гораздо более прочную экзистенциальную защиту от чувства мизерности и бренности, чем грезы социальные, у которых не бывает таких древних и пышных родословных. Сам Жаботинский еще в семилетнем возрасте был зачарован мечтой: у евреев когда-нибудь тоже будет свое государство. Почему? Зачем? Потому, затем, отвечает полноценная греза, и этот ответ представляется вполне убедительным тем, кем она овладела.

Сегодня речи и статьи Жаботинского в солидном томе — «О железной стене. Речи, статьи, воспоминания» (Минск, 2004) — читаются с гораздо большей серьезностью. Главное — нарастающее ощущение неумолимой логики: надеяться не на кого, десятилетиями твердил анфан тэрибль сионизма, друзей у нас да и у любого другого народа никогда не было, нет и не будет, каждый народ всегда будет руководствоваться своими собственными интересами, как он их понимает, и ни подкупить его, ни растрогать, ни запугать в сколько-нибудь серьезных размерах никогда не удастся, мы должны рассчитывать только на себя, а на других лишь в той степени, в какой это соответствует их собственным видам.

Рассчитывать на себя означает прежде всего обращать нужду в добродетель, гордиться тем, за что тебя презирают, использовать историю своего народа ровно в тех же целях, в которых ее используют другие народы, — в качестве сырья для создания возвышенного образа самого себя. Сам Жаботинский, впрочем, употреблял слово «самопознание», хотя чем лучше как индивид, так и народ познает себя, тем меньше у него остается поводов собой гордиться, однако из смысла призывов Жаботинского совершенно ясно, что познавать он предлагал прежде всего высокое в своей истории, а низкое уравновешивать тем низким, которого более чем достаточно и в гордых собой великих народах.

И которым «мы», евреи, никогда не будем по-настоящему интересны в качестве союзников — нас слишком мало. Самое большее, для чего мы можем им пригодиться, это какой-то красивый пропагандистский жест, — символические жесты, понимал Жаботинский, важнее реальных дел в нашем мире, всегда воодушевляющемся какими-то фантомами. Поэтому горстка евреев, принимающих участие в Первой мировой войне на стороне Англии против Турции, способна подтолкнуть Англию принять серьезную декларацию о некотором праве евреев на турецкую Палестину.

Что такое Туран

Тура́н (авест. Tūiriiānəm, пехл. Tūrān, перс. توران‎, тадж. Турон "страна туров") – упоминаемый в Авесте и среднеиранской литературе исторический регион в Центральной Азии, населённый в древности скифскими иранскими племенами с общим названием "ту́ра".

Этноним "ту́р" впервые зафиксирован в "Авесте" в двух формах: более древняя "tūiriiānąm" (наряду с этнонимами ариев (авест. "airiiānąm") и саиримов (авест. "sairimanąm") и более поздняя "tūra" ("tūr"). Последняя форма впоследствии легла в основу топонима "Туран", который упоминается в древнеиранской мифологии и среднеперсидской религиозной и исторической литературе и документах, а также в средневековой персидской, арабо-мусульманской и среднеазиатской историко-географической литературе.

Туранцами (тура) 3 тыс. лет назад в момент формирования у части степных восточноиранских племён экономического уклада кочевого отгонного скотоводства стали называть ираноязычных представителей данного (тогда совсем нового) вида хозяйственной деятельности. И первым нарекло "туранским" именем своих собратьев-кочевников (самоназвание которых – саки) само же восточноиранское оседлое население тогдашней территории Казахстана и юго-западной Сибири, не принявшее "отгонно-кочевую" экономическую революцию тех своих родов, которые в первые века I тысячелетия до н. э. и стали "саками". В более поздние времена туранцами называли саков, массагетов, кушан, парфян, эфталитов и другие восточно-иранские народы. Термин обозначал практически всю Среднюю Азию, где проживали эти народы. В персидской литературе широко освещена тема многовекового противостояния Ирана и Турана.

Древние арии – предки иранцев и туранцев – называли свою страну "Aryānem Vaējah". Название образовано от самоназвания всех древних индоиранцев и является или прилагательным "Арийская страна", или генетивом "Страна ариев" в выражении типа авест. "airyānem dahyunam" ("страны ариев"). В эпоху Ахеменидов (550-327 гг. до н. э.) понятие "Aryānam Dahyunam" трансформировалось в "Aryānem Xšaθram" – «Государство Ариев». Древнеиранское понятие "Aryānem Xšaθram" дало название государству Аршакидов (250 г. до н. э. – 224 г. н. э.) – пехл. "Aryānšaθr/Aryānšahr". Название государства Сасанидов (224-651 гг. н. э.) – "Ērānšahr" (пехл. "ʼyrʼnštr"), происходит от авест. "Airyānem Xšaθram". Авестийский дифтонг "ai" трансформировался в среднеперсидский "е". Со времен Ахеменидов название "Иран" закрепилось за государствами западно-иранских народов, создавших мощные централизованные империи.

Страна восточно-иранских народов, Туран, была политически раздроблена на отдельные государства, такие как: Согд, Бактрия, Хорезм, а также между степными ираноязычными племенами саков, сармат, юэчжей (тохаров), массагетов и др., которые охватывали территории современных российских Причерноморья, Поволжье, Урал, современных государств Казахстан, Киргизию и Синьцзян-Уйгурский автономный район Китая. Позднее саки, кушаны и др. завоевали Согд, Бактрию, Хорезм и всё междуречье Амударьи и Сырдарьи стало обобщённо называться Тураном. 

Условной границей между Ираном и Тураном в древние времена была сначала Сырдарья, а в более поздние времена – Амударья.

Андрей Шуман: О чистых религиях

Не только среди неискушенных читателей, но и среди большого числа индологов из философской среды (именно философской, а не исторической) сложилось ошибочное представление, что религии Индии возникли в какой-то их чистоте почти сразу.

● буддизм с сакральным языком пали. Условно, тхеравада. Вот он, первозданный буддизм, каким он возник сразу.

● вайшнава сампрадая. Школы вайшнавизма. От Рамануджы до других коренных гуру.

● шайва сампрадая. Школы шиваизма. Тут вообще черт ногу сломит. Их очень много. Есть при этом среди них базовые школы адвайта-веданты.

Но по материалам истории, включая надписи, фрагменты книг, статуи,  барельефы, сооружения, монеты и т.д., все эти три религии оформились поздно. Уже в средние века.

● Буддизм на пали ушёл по морю на Шри-Ланку и далее в юго-восточную Азию, и его не затронула санскритизация буддизма с V в.н.э. Там далеко он был в высшей степени синкретичным. Со своими Рамаянами и Махабхаратами. Но сутры бережно хранили на пали. И вот когда индологи XIX в. столкнулись с текстами на пали, а они были всесторонне образованными ориенталистами, они поняли, что этот пласт буддизма не был затронут поздней санскритизацией. Но они сделали ложный вывод, что этот буддизм ранний. Он ведь был обнаружен после долгого пути развития. И тогда под влиянием индологов, произошли реформы буддийских общин, повлёкшие возникновение того, что сейчас называют тхеравадой. А ранний буддизм был совсем другим. И то, что даёт археология, нам совсем не понятно. Например, во всех буддийских монастырях были лингамы, поклонялись богине-матери, часто поклонялись Дионису, Гераклу и якшам. Судя по надписям, это были чаще дхарани якшам. Замечу, что индуистских храмов в то время вообще не было.

● Вайшнавизм. Самые ранние редкие вайшнавские надписи со времени Шунга (конец II в.до н.э.), но более или менее явным вайшнавизм обнаруживается при Гупта, это IV - VI вв.н.э. На их монетах главный символ династии -- Гаруда, ездовое животное Вишну.

● Шиваизм. Самые ранние сутры адвайта-веданты цитируют... йогачару и мадхьямака, что датирует сутры не ранее IV в.н.э. Ну а практика шиваизма не ранее V в.н.э., а практика тантризма ещё позже.

В общем эти чистые типы религии исторически не подтверждаются. Их не было. 

Но для историков это трюизм. Историки изначально знают, что чистые типы есть только в книгах, а раскопки дают сложные синкретичные явления, с путанной историей. 

Можно ли тогда выделить ранний буддизм? Это очень и очень сложно. Там все нам не понятно с позиции всех современных течений буддизма, от ваджраяны и чань-буддизма до тхеравады.