«Недружня дружність» Іммануїла Канта

Філософія Іммануїла Канта часто постає як спроба примирити протиріччя між раціоналізмом і емпіризмом, свободою і необхідністю, індивідом і суспільством.  

Однією з найвитонченіших ідей Канта, яка може розглядатися як синтез поглядів Томаса Гоббса та Жан-Жака Руссо, є концепція «недружньої дружності» (ungesellige Geselligkeit). Ця ідея, викладена в його праці «Ідея загальної історії з космополітичної точки зору» (1784), пояснює, як суперечності в людській природі стають двигуном прогресу.  

Суть «недружньої дружності»  

Кант описує людську природу як діалектичне поєднання двох прагнень:  

- Соціальності (дружність) — людина прагне спілкування, взаємодії, створення спільнот.  

- Індивідуалізму (недружність) — водночас вона схильна до егоїзму, конкуренції, бажання відстоювати власні інтереси.  

Саме ця напруга, за Кантом, змушує людей розвиватися:  

- Конкуренція стимулює творчість, винахідливість, економічний розвиток.  

- Необхідність співпраці веде до створення законів, моральних норм, культурних інституцій.  

Таким чином, «війна всіх проти всіх» (Гоббс) і «природна доброта» (Руссо) не скасовують одне одного, а стають двома сторонами однієї медалі, яка рухає історію вперед.  

Гоббс та Руссо: як Кант їх поєднує

- Від Гоббса Кант бере ідею про егоїстичну природу людини, яка потребує обмежень (законів, держави) для запобігання хаосу.  

- Від Руссо — віру в те, що людина здатна до морального вдосконалення і що суспільство може (хоч і не завжди) сприяти свободі.  

Однак Кант відкидає крайнощі обох:  

- Гоббсівський «Левіафан» надто песимістичний — він не пояснює, чому люди взагалі прагнуть створювати суспільство.  

- Руссоїстський ідеал надто утопічний — він ігнорує реальні конфлікти, які неминучі в будь-якому суспільстві.  

Натомість Кант пропонує діалектичний підхід: суспільний розвиток відбувається саме через боротьбу протиріч.  

.Як це працює в історії?

Кант наводить приклади:  

- Торгівля: Егоїстичне бажання багатства веде до розвитку економічних зв’язків, які, у свою чергу, об’єднують народи.  

- Мистецтво та наука: Прагнення до слави (недружність) стимулює інновації, які згодом стають благом для всіх (дружність).  

- Держава: Люди створюють закони не лише через страх (як у Гоббса), а й через усвідомлення взаємної вигоди (як у Руссо).  

 Чому ця ідея актуальна сьогодні?

- Капіталізм або соціалізм: Сучасні суспільства поєднують конкуренцію (ринок) із соціальними гарантіями (держава), що відображає кантівський баланс.  

- Глобалізація: Конфлікти між країнами (недружність) водночас стимулюють міжнародне право та співпрацю (дружність).  

- Технології: Соцмережі об’єднують людей, але й загострюють поляризацію — класичний приклад «недружньої дружності».  

Прогрес через конфлікт 

Кантівська ідея показує, що ні песимізм Гоббса, ні ідеалізм Руссо не є достатніми окремо. Людина не «добра» чи «зла» — вона суперечлива, і саме ця суперечність робить її творцем історії. Прогрес виникає не тому, що ми перемагаємо свою природу, а тому, що вчимося використовувати її протиріччя для руху вперед.  

Як писав сам Кант:  

«Людина хоче гармонії, але природа знає краще: вона хоче розбрату»  Кант не просто описує соціальну динаміку — він натякає на онтологічну структуру людської природи

- «Недружня дружність» — це не лише соціальна риса, а умова можливості морального розвитку. Людина не може стати моральною без опору, без виклику.

- Цей антагонізм — трансцендентальна умова історії: без нього не було б ні свободи, ні закону, ні культури.

- У цьому сенсі, «недружня дружність» — це механізм самотворення, де конфлікт не руйнує, а структурує.

Це й є суть «недружньої дружності» - прогресуємо не попри конфлікти, а завдяки ним. «Недружня дружність» Канта не лише пояснює соціальний і історичний прогрес, але й тісно пов’язана з його моральною філософією. Конфлікт між індивідуальними бажаннями та суспільними нормами спонукає людину до розвитку автономії — здатності діяти відповідно до власного розуму, а не лише зовнішніх примусів. За Кантом, саме через напругу «недружньої дружності» людина вчиться підкорятися категоричному імперативу, який вимагає діяти так, щоб принцип твоєї дії міг стати загальним законом. Таким чином, ця концепція не лише описує механізм історичного розвитку, але й вказує на шлях до моральної свободи, де конфлікт стає не перешкодою, а умовою самовдосконалення.

«Антропологія незавершеності»

Кантова «недружня дружність» також розкриває фундаментальну рису людської природи — її незавершеність, відкритість до становлення. Людина, за Кантом, є істотою, яка не просто існує, а має «стати» собою. Саме конфлікт між природною схильністю до егоїзму та розумним усвідомленням потреби в спільноті створює поле для становлення особистості. У цій напрузі між «я» і «ми» народжується автономна моральна істота — не дарована природою, а витворена через постійне моральне зусилля. Отже, «недружня дружність» — це не лише історичний двигун, а й екзистенційна умова людського буття.

https://www.facebook.com/groups/philosophyplus/permalink/1519401746107293/?rdid=MK6geO2dia4NusTg#

Амвросий фон Сиверс: Антюр как эпоним и исторический персонаж

Множество архаических персонажей оцениваются как несущестующие или собирательные образы. Иногда им приписываются качества чисто эпонимов, а не реальных личностей. Возможно, сие справедливо к неких случаях, когда банально не понятны тексты или переведены некорректно. Но, на наш взгляд, большинство персонажей, объявляемых чуть ли не баснословными, есть реальные люди. Несомненно, что их образы радикально искажены, хотя и сохраняют некие детали из подлинных биографий.

Одним из таких таинвенных фигур является прочти мифологический прародитель венадалов и герулов. Нами уже замечалось, что герулы, скорее всего, являлись некоей очень специфической кастой, близкой всем вандалам, но каким-то образом отличной от оных.

Среди первых «королей вандалов и герулов» называются некий Антюр (Anthyr) или Антюрий (Anthyrius), коему приписывается служба Александру Македонскому и кораблю «Буцефал», родоначальник сего славного рода. В «Анналах Вандалов и Герулов» (кн.2) отмечается, что он рожден амазонкой, но отец не назван. Там же отмечается, что его супругу звали Orethyia, коя являлась дочерью царя сарматов. «Король вендов и верлов Антирий вырос в Скифии, у Танаиса (Дона) и Меотского озера (Азовского моря)», – сообщает С. Мюнстер, автор знаменитой «Космографии» XVI века. Однако годы жизни легендарного конунга точно не определены. Даже век в разных источниках указывается по-разному. Здесь уместно также привести цитату из редкой исторической хроники Кристофа Энцельта (XVI век), где речь идёт об экспансии венетов в земли сенонов (от реки Сена – фр. Seine) в начале христианской эры: «Ободриты, племя венетов, получившее имя от своих пестрых одежд, построили город Мехельбург. Их первый король Антецирто (Антирий) владел Висмаром, Циссином и Ростоком. При их короле Воттеро родился Христос. Его сын Визислав 1 истреблял швабов за Эльбой. Сын Визислава Висиланис захватил Бранденбург в 90 г.». По вышеуказанным «Анналам» за Антюром последовали Анав и Алимер, а затем Антюр II и Утер.

Очевидно, что составители средневековых родословий не просто всё выдумывали, но основывались и на преданиях и на неких текстах, кои, более чем вероятно, могли восходить к руническим записям. Указанные Анав и Алимер – вполне определяемы исторически, они жили в эпоху гуннов, так что сей анахронизм вызван не ложью, а существующим пробелом. Очевидно, что их отца звали также Антюр, но он не был тождественен первопредку династии.

Mesoeurasia Today

Олег Гуцуляк: Про рашистську спробу замінити термін "етнос" терміном "популяція"

 Якщо в радянський час говорили про про "советський народ", який складається з "соціалістичних націй та народностей" (їх навіть налічували саме в кількості 100 на "1/4 земної суші"), а в РФ у 1990-2010-х рр. - про "россійську (русскую, євразійську) націю", в яку входять населяючі РФ (Північну Євразію) "народи / етноси", то тепер в науковому дискурсі рашистів в останньому випадку закликають взагалі відмовитися від поняття "етнос / етнічність" як "штучно створеного конструкту", пропонуючи замінити його  поняттям "популяція". 

Ззовні грецьке "етнос" начебто й тотожне латинському "популус", проте як наукове поняття "популяція" використовується у власне біологічному і більш деідентифікуючому значенні виключно як означення сукупності індивідів,  які протягом тривалого часу мешкають на певній території, вільно схрещуються між собою та дають плідне потомство, а також характеризуються спільним генофондом і тяглістю поколінь.

Відповідно ШІ так прокоментував дану ситуацію: 

Заміна терміну "етнос" терміном "популяція" має низку негативних наслідків, переважно пов'язаних із спрощенням та знеціненням складної соціокультурної природи людських спільнот. 

Ось ключові моменти:

Втрата культурно-історичного виміру:

Етнос - це не просто біологічна сукупність, а спільнота, об'єднана спільною мовою, культурою, історією, традиціями, спільними цінностями, самосвідомістю та часто спільною територією. Це соціально-культурне утворення, що розвивається протягом століть і тисячоліть.

Популяція (у біологічному сенсі) - це передусім сукупність особин одного виду, які схрещуються і мають спільний генофонд. Вона не включає культурні, мовні, історичні та психологічні аспекти. 

Замінивши "етнос" на "популяцію", ми зводимо складне соціальне явище до суто біологічного рівня, ігноруючи його глибинні виміри.

Дегуманізація та об'єктивація:

Використання терміну "популяція" стосовно людей може призвести до дегуманізації, розглядаючи людей як об'єкти вивчення, позбавлені індивідуальності, колективної свідомості та суб'єктивності. Це може сприяти сприйняттю етнічних груп як просто "стада" або "набору генетичних одиниць", що може мати небезпечні наслідки.

Ігнорування ідентичності та самосвідомості:

Етнічна ідентичність є ключовою для саморозуміння багатьох людей, вона формує їхню приналежність до певної групи, їхні цінності та світогляд. 

Термін "популяція" не відображає цього аспекту. Він не враховує того, що люди усвідомлюють себе частиною певного етносу, пишаються своєю спадщиною та передають її наступним поколінням.

Зменшення значення культурного різноманіття:

Культурне різноманіття, яке створюють етноси, є величезним багатством людства. 

Зведення етносів до "популяцій" може нівелювати це різноманіття, знижуючи його цінність та унікальність.

Потенціал для маніпуляцій та дискримінації:

Використання суто біологічного терміну може відкрити шлях для расистських або дискримінаційних інтерпретацій. Якщо етнос сприймається лише як популяція, це може спростити обґрунтування ідей про "чистоту крові", "вищість" чи "нижчість" певних груп на основі генетичних або інших біологічних ознак, ігноруючи їхню культурну та соціальну складність.

Плутанина в наукових дисциплінах:

У кожної наукової дисципліни (біологія, соціологія, антропологія, історія) є свої специфічні терміни. Заміна "етносу" на "популяцію" створює термінологічну плутанину і може призвести до неправильного розуміння явищ у різних наукових контекстах.

Таким чином, хоча етноси, безумовно, є біологічними популяціями в сенсі спільних генетичних коренів та репродукції, їхня сутність набагато глибша і охоплює соціальні, культурні, історичні та психологічні аспекти, які термін "популяція" не може повністю відобразити. Заміна цих термінів є спрощенням, яке може мати негативні наслідки для розуміння людських спільнот та їхнього місця у світі.

Назар Калюжний: Жанн Фаре — архітектор циклу, пророк в епоху лінійності

У добу, коли час перетворився на шум, а історія — на статистику, Жанн Фаре заговорив голосом давніх зірок. Його мова — це карта циклів, його стиль — це метафізична геополітика, а його погляд — той, що бачить крізь епохи.

Його ідея: Історія як космічна драма

Фаре відкидав ідею “прогресу”. Він розглядав історію людства як цикл падінь і відроджень, пов’язаних із ритмом сакрального часу. Усе, що здається сучасній людині “випадковим” — для Фаре має глибинну внутрішню закономірність, відбиту у традиційній астрології, кабалі, християнському містицизмі та індоєвропейських доктринах.

Його головна мета — пробудити пам’ять про порядок, що був до хаосу.

Основні твори Жанна Фаре (Phaure Jean):

1. Le Cycle de l’humanité adamique (Цикл адамічного людства)

https://archive.org/details/phaurejeanlecycledelhumanitadamique

2. Pour en finir avec le Moyen Âge (Щоб покінчити з Середньовіччям)

Несподівано радикальна книга, яка реабілітує традиційний Захід і критикує ліберальну історіографію. Середньовіччя тут — не “темна епоха”, а вершина космічного порядку.

3. L’astrologie et la science future (Астрологія і наука майбутнього)

Захист астрології не як ворожби, а як сакральної науки, що бачить зв'язок між небесною архітектурою і людським часом.

4. Vers une astrologie du Troisième Millénaire (До астрології Третього Тисячоліття)

Прогноз цивілізаційного повороту: після матеріалістичної доби Земля ввійде в нову фазу духу. Книга — спроба сформувати “астрологію Відновлення”.

5. Symbolisme du Temple (Символізм Храму)

Аналіз Храму як сакрального архетипу всіх традицій. Тут він синтезує християнство, масонство, кабалу, ісламську містику.

6. Éléments de géopolitique sacrée (Елементи сакральної геополітики)

Один з найбільш унікальних трактатів — геополітика не як інтереси держав, а як прояв метафізичних потоків та сакральних полюсів (Туле, Агартха, Ієрусалим небесний).

Фаре — це виклик, а не відповідь

Його не можна читати “погоджуючись”. Його треба читати, як космічну карту. Він не дає ідеології — дає перспективу. Не кличе до революції — кличе до повернення на вісь.

У його світогляді сучасна епоха — це не кінець, а точка повороту. Людина, яка пам’ятає центр, навіть у сутінках — стає носієм нового циклу.

Цитата для завершення:

«З погляду Духу, людство можна поділити на дві великі категорії: Тих, хто діє за дієсловом “мати” (AVOIR)… і тих, кого внутрішньо веде дієслово “бути” (ÊTRE).»

Жанн Фаре

Княгиня Карина Андроникашвили: Сохранять и распространять знания о Византийской империи и её православном наследии, которое продолжает оказывать влияние на современный мир

24 июня 2025 года, в день памяти святого Иоанна Предтечи, особо чтимого Мальтийским Орденом, произошло событие, которое стало поворотным моментом в жизни нашей семьи. Мальтийские Рыцари, однажды спасшие меня во время военных действий в  Украине подарили нам бесценный дар — копию генеалогического исследования выдающегося историка Византии и Грузии, князя Кирилла Туманишвили (Туманова). Это исследование, посвящённое последнему королю Италии Умберто II, содержит сенсационные данные и генеалогические таблицы, подтверждающие, что князья Андроникашвили (Андрониковы) являются прямыми потомками византийского императора Андроника I Комнина по мужской линии. Это открытие укрепляет наше понимание миссии, которую мы несём: сохранять и распространять знания о Византийской империи и её православном наследии, которое продолжает оказывать влияние на современный мир. Мы просим Бога о помощи в наших друзей -о поддержке"

On June 24, 2025, the day of St. John deeply revered by the Order of Malta, an event occurred that profoundly changed the lives of my husband and me. The Knights of Malta, who once saved my life during a military conflict in Ukraine, presented us with an invaluable gift: a copy of a genealogical study by the distinguished historian of Byzantium and Georgia, Prince Kirill Tumanishvili (Tumanov). Dedicated to the last King of Italy, Umberto II, this study includes groundbreaking data and genealogical charts proving that the Andronikashvili (Andronikov) princes are direct descendants of the Byzantine Emperor Andronikos I Komnenos through the male line.This discovery deepens our sense of purpose: to preserve and share knowledge about the Byzantine Empire and its Orthodox heritage.We asking God for guidance and our friends-for support

---------------

Уважаемые друзья!

От всей души благодарим всех, кто поздравил нас с обретением духовной идентичности — значимым и волнующим событием! 

После публикации на нас сошла лавина из сообщений от тех, кто считает себя потомками византийских династий, преимущественно "князей" и "герцогов". В связи с этим хотим выразить нашу позицию.

Поиск исторических корней и опора на наследие как источник силы в современном мире — благородное стремление. Однако в аристократических кругах существует традиция: после распада древних государств представители знати объединялись в национальные дворянские собрания или присоединялись к дворянским организациям государств, возникших позже, вместо бывшей Византийской Империи, либо по географическому принципу. Так поступили знаменитые семьи Византийского происхождения такие как Палеологи, Мурузи,  Кантакузины, Андрониковы и другие .Их  генеалогия была тщательно изучена и зафиксирована, в том числе в Готском альманахе.

Если у вас есть документы, подтверждающие наследование по мужской линии, рекомендуем представить их на генеалогическую экспертизу в CILANE (Европейскую комиссию по дворянству) или национальные дворянские организации. Также возможна независимая экспертиза в признанных научным сообществом сословных организациях, особенно в странах постсоветского пространства. 

Важно: церковные, президентские или иные подобные признания не имеют юридической или научной силы, так как полномочия принадлежат только аккредитованным сословным организациям.Такой подход защищает аристократические круги от самозванства, а остальных — от возможных противоправных действий, направленных на обогащение или привлечение внимания. 

При этом свобода слова и идентичности позволяет называть себя как угодно, ну хоть владычецей морской, но без официального подтверждения по устоявшимся традициям мы не можем считать человека ни наследником аристократического титула, ни обращаться к нему в соответствии с заявленным положением

Сергій Чаплигін: Фрідріх Ратцель: "Географія — це доля"

Фрідріх Ратцель (Friedrich Ratzel) є ключовою фігурою у становленні політичної географії та геополітики. 

Саме його ідеї стали революційним кроком у розумінні взаємозв'язку між природним середовищем і людським суспільством. 

Стисло основні аспекти його ідей:

1. Концепція "життєвого простору" (Lebensraum)

Ратцель запровадив термін "життєвий простір" , який пізніше став центральною концепцією в геополітиці. Це не просто кількісний простір, а якісний - простір, що формується через взаємодію людини з навколишнім середовищем.

Ратцель підкреслював, що простір має такий самий фундаментальний сенс, як і час у історії. Простір не лише фон для подій, а активний учасник формування культур, народів і політичних систем.

Ідея "життєвого простору" допомогла пояснити, чому різні народи розвиваються по-різному залежно від географічного середовища. 

Наприклад:

Суворий клімат Півночі формує героїчну культуру боротьби з природою.

Степи та пустелі сприяють кочовому способу життя.

Річкові долини та луки створюють умови для сільського господарства.

Ця концепція стала основою для подальших досліджень у геополітиці, зокрема в роботах Макса Вебера, Галфорда Макіндера та Карла Гаусгофера.

2. Антропогеографія: людина як географічний феномен

Ратцель започаткував нову дисципліну — антропогеографію , яка вивчає людину як частину географічного середовища.

Він доводив, що будь-яке людське суспільство не може існувати без врахування географічних факторів. Кожен народ формується під впливом свого середовища, і це відбивається на його культурі, економіці та політиці.

Оскільки політика є одним із найважливіших проявів людської діяльності, антропогеографія природно перетворилася на політичну географію, яка вивчає вплив географічних факторів на держави, кордони та міжнародні відносини.

3. Географія як активний чинник історії

Ратцель радикально змінив погляд на роль географії в історичному процесі. До нього переважала думка, що історія визначається лише часом і соціальними факторами.

Ратцель стверджував, що географічне середовище не лише обмежує, але й напрямляє розвиток народів. Це створює "природну долю" кожного народу.

Наприклад:

Життя в горах заважає централізації влади, сприяючи формуванню малих автономних громад.

Портові міста стають центрами торгівлі та космополітизму, що впливає на їхню політику та культуру.

Цей підхід дозволив зрозуміти, чому деякі народи досягають успіху в певних умовах, а інші — ні.

4. Вплив на класиків геополітики

Ідеї Ратцеля стали основою для подальших досліджень у геополітиці. Вони були розвинені такими мислителями, як:

Галфорд Макіндер: Запропонував концепцію "серцевини землі" (Heartland), яка пояснює стратегічну важливість географічного положення для глобальної влади.

Альфред Меген: Досліджував роль морів і океанів у формуванні морської могутності держав.

Карл Гаусгофер: Розвинув ідеї Ратцеля у контексті необхідності економічної самодостатності (автаркія) та культурної експансії.

Ці теорії і сьогодні продовжують впливати на сучасну геополітику, зокрема у питаннях енергетичної безпеки, контролю над кордонами та стратегічних ресурсів.

5. Актуальність ідей Ратцеля сьогодні

Незважаючи на те, що ідеї Ратцеля були сформульовані понад сто років тому, вони залишаються актуальними:

У сучасному світі все більше уваги приділяється взаємодії людини з природою. Ідея "життєвого простору" допомагає зрозуміти, як географічні умови впливають на стале розвиток.

Сучасні конфлікти часто пов'язані з контролем над стратегічними територіями (віна в Україні, Близький Схід). Теорія Ратцеля допомагає аналізувати ці ситуації.

Розуміння того, як географія формує культуру та політику, важливе для дослідження культурних конфліктів та глобалізації.

Фрідріх Ратцель як батько-засновник геополітики, показав, що географія - це не лише тло, а активний чинник історії . 

Його ідеї про "життєвий простір" та антропогеографію залишаються фундаментальними для розуміння взаємозв'язку між природою, суспільством і політикою.

Він науково обґрунтував закон, який можна сформулювати так: "Географія — це доля" . 

Це твердження залишається актуальною основою для аналізу агресії московії в форматі геополітичних процесів.

Далі буде. А саме:

Україна та Балто-Чорноморська геоконфліктна зона як арена зіткнення двох цивілізаційних та геополітичних проектів: євразійського (московія) і євроатлантичного (Європа). 

Олег Гуцуляк: О резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне

 Для памяти, основные принципы вчерашней (24.06.2025) принятой единогласно (трое не голосовали) резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне (*за внятное изложение поблагодарим Ээрика Кросса):

1. Война России против Украины является актом агрессии — явным нарушением статьи 2(4) Устава ООН.

2. Беларусь является соучастницей России: она позволила России начать вторжение со своей территории.

3. Северная Корея позднее присоединилась к России— ее войска сражаются вместе с российскими войсками.

4. Украина защищает себя в соответствии со статьей 51 Устава ООН.

5. Лидеры России, Беларуси и Северной Кореи несут личную уголовную ответственность за преступление агрессии.

6. Аннексия Крыма и других оккупированных регионов с 2014 года нарушает основополагающие нормы. Принуждение Украины к этому также нарушит международное право.

 7. Зверства России и ее союзников — пытки, массовые убийства, нападения на мирных жителей — являются военными преступлениями и преступлениями против человечности.

8. Риторика и действия России демонстрируют геноцидное намерение уничтожить украинскую нацию.

9. Эти преступления не могут быть амнистированы или иметь срок давности. Никогда.

10. МУС имеет полную юрисдикцию в отношении этих преступлений. Все государства должны поддерживать и обеспечивать соблюдение его ордеров.

11. Россия нарушила Европейскую конвенцию о правах человека до 2022 года и по-прежнему обязана соблюдать постановления ЕСПЧ.

12. Она нарушила множество других договоров, в том числе против пыток, гражданских прав и защиты детей.

13. Россия должна полностью возместить весь причиненный ущерб в соответствии с резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН ES-11/5.

14. Использование замороженных российских государственных активов для возмещения ущерба является законным ответом на ее преступления.

 15. Военное положение делает выборы невозможными. Зеленский остается законным президентом, пока не будут проведены свободные выборы.

Александр Волынский: В чем разница между Ираком и Ираном

Русские  имеют  такое же  смутное  представление  о  Ближнем  Востоке, как  и  иностранцы  о  России. Даже  те,  кто  понимает  разницу  между  суннитами  и  шиитами, друзами  и  алавитами, хашимитами  и  саудитами,  не  могут  понять, чего  все  они  хотят.

Я не  стану  пересказывать  всю историю  Плодородного  Полумесяца, просто  поясню, что  от  Египта  до  Персидского  залива  тянутся  горные  цепи  обрамляющие  пустыню. Со  снежных  вершин  гор  стекают  реки, вроде Тигра и  речки  вроде  Иордана. Между  пустыней  и  горами  лежат  степи,  в  которых  можно  пасти  коз  и  овец. Городское  население  антропологически  отличается  от  степного: первое  относится  к  арменоидной  расе, второе  - к  аравийской. Бедуины  были  аборигенами, а в  бронзовом  веке  с  севера  пришли  арменоиды,  арменоиды  распространились  и  на  Иранском  нагорье. Сами  армяне  - это  поздний  индо-европейский  слой  на  кавказском   населении  Урарту, которое  в  Библии  называется  Араратом. Настоящие  бедуины  скорее  похожи  на  эфиопов  и  жителей  южной  Индии.

Конфликты  между  кочевниками  и  городами  происходили  постоянно  и  приостанавливались  только  тогда, когда  кочевники  захватывали  в  городах  власть. Потом  приходили  новые  кочевники. 

Для  установления  более  стабильного  порядка  была  придумана  империя. Первой  стабильной  империей  Ближнего  востока  оказалась  Персидская  империя. В  ней  вся  документация  велась  на  арамейском  языке. Арамейский  знали  все  горожане, хотя  арамеи  изначально  были  сирийскими  кочевниками. Они  захватили  Вавилон  и  Иерусалим, правили  всем  Плодородный  Полумесяцем,  пока  персидский царь Кир ІІ Великий  не  заменил  халдеев (арамеев  из  южного  Ирака)  на  персов. Именно  Кир  разрешил  иудеям  вернуться  из  Вавилона  и  построить  в  Иерусалиме  Второй  Храм.

Фергад Туранли: «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною»

 «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною».

За матеріалами круглого столу на тему «Воєнно-політичний союз Туреччини і України як фактор безпеки і стабільності в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні»

Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах.

Тема сьогоднішнього зібрання вже вкотре обговорюється на дуже серйозному рівні.  Всі  присутні мабуть знають, що Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах. Така діяльність заслуговує на увагу з огляду на міжнародне право та інші важливі чинники.  Кримськотатарський фактор, також є одним з ключових у розв’язанні такої нагальної проблеми. І при цьому не можна не брати до уваги історичний чинник.

Доречно нагадати зараз, що ще  у ХVII столітті були подібні воєнні союзи між українською Козацькою державою і Османською турецькою державою. Вони об’єднували свої зусилля в протистоянні з ворогом і перемагали його. Зокрема, відомо, як безумовний факт, на основі архівних документів, і турецьких, і українських, що і у Конотопській війні 1659 року і у 1670-х роках об’єднані військові сили Кримського ханства, османської Туреччини і української Козацької держави завдали нищівного удару московському війську. Ось так в  той час перемагали і змусили тодішню Московську державу підписати мирні угоди.

Якщо вже звертатися до сучасності і мати на увазі геополітичний фактор, то потреба у створенні такого національного союзу обумовлюється світовими змінами геополітичного плану. Так, ми сьогодні вже спостерігаємо і стаємо  свідками того, що старий світовий порядок себе не виправдовує. Це пояснюється і російською агресією з окупацією певних територій України, і підтверджується неспроможністю міжнародних організацій протидіяти такій агресії. А міжнародні організації і держави, які вважалися гарантами безпеки та територіальної цілісності Української держави,  не змогли  виконати свою таку місію і, як наслідок, ця незалежна  держава зазнає російську агресію, що супроводжується окупацією і Криму, і інших українських територій, фізичним знищенням людей, культурних, медичних, освітніх та інших об’єктів, викраденням дітей  тощо.  

Хочу ще раз наголосити, що проблема, яку ми обговорюємо, так би мовити, вже пройшла апробацію, тобто має наукове  обґрунтування. Крім того, пан Березюк  масштабував цю тему, вона вже обговорюється у міжнародному контексті. Звертаю увагу присутніх, що долучається до нашого зібрання поважний закордонний вчений, професор доктор Юрій Леськів, який фундаментально займається такими питаннями, тобто, історією українсько-турецьких відносин, в тому числі воєнними проблемами. Я вдячний, що він сьогодні разом з нами в режимі онлайн.

На що хочу звернути увагу: настав час ухвалити відповідне рішення щодо порушеної теми, тобто, щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною. А згодом розширити такий спектр на рівні Балтійсько-Чорноморсько-Каспійському регіону. Маю на увазі Чорноморський вектор стосовно розвитку дипломатичних і воєнних відносин.

Раніше така тема також була актуальною для України. Адже цей вектор розвитку відносин охоплюється тисячолітньою історією. Але вже настав час взятися за вирішення такої проблеми для того, щоб передусім гарантувати безпеку  України, відновити її територіальну цілісність. Вважаю, що у такий спосіб ми, тобто Україна і Туреччина, спільно ще й можемо вивільнити кримських татар від тривалого поневолення, як і українців, які теж потерпають від московського поневолення.

Важливо, щоб сьогодні нам нарешті вдалося ухвалити конкретне  рішення, а на його основі розробити відповідну концепцію чи  програму для подальшого впровадження.

Фергад Туранли.
gрофесор кафедри загального і слов’янського мовознавства
факультету гуманітарних наук Національного університету
«Києво-Могилянська академія», доктор історичних наук, професор

Джерело: https://igp.org.ua/publikacii/prishlo-vremya-prinyat-sootvetstvuyushhee-reshenie-o-sozdanii-voenno-politicheskogo-soyuza-mezhdu-turciej-i-ukrainoj/

Амвросий фон Сиверс: AmeriKKKa

MAGA?

    Определение будущего практически невозможно без понимания прошлого. Не обязательно, что всё из прошлого объяснит будещее. Но причинно-следственные связи сущестуют, и оные определяют долгосрочные линии. Имеется много толкований цивилизационных типов, присутствующих ныне. Далеко не всегда они адекватно описывают феномены. Более того, нечто давно изчезнувшее из прошлого, из мiрового тренда, вовсе не обязательно окончательно мертво. Оно может как бы «законсервироваться», но м.б. просто сокращено до минимума, пребывая в ничтожном состоянии. Но оно всегда может прорасти заново: необязательно возстановиться в прежнем объеме, но оказать значительное влияние. Собственно, нечто новое, на самом деле, не есть абсолютно новое без какого-либо предшествования, без своего актуального фундамента, без чего-то подлинно живого. Цивилизационные типы – не есть просто досужие конструкты, но проявления форм самой жизни.

       Посему уже достатоно долгое время имеется вопрос: четь есть США? Как их идентифицировать? К какой цивилизации они принадлежат? В европейской ( и не только) политике и воззрении принято считать, что США есть продолжение европейства и принадлежат к т.н. англо-саксонскому мiру. Так ли сие на самом деле? Принадлежность к последнему определяется в первую очередь языком. Но не только: институционально США есть сумма колоний Британской Короны, ставших независимыми. Достаточно ли сего для вышеуказанного утверждения? И да, и нет. Еще при образовании США серьезно обсуждался вопрос об официальном языке, ибо большинство колонистов говорило… по-немецки. Культурный выбор определили Отцы-Основатели, подчеркнув англо-саксонскую идентичность. Но данная идентичность имела ярко выраженный анти-британский характер, что уже указывало на особый феномен США.

    Определение того, что есть Запад или Восток, имеет отчасти весьма спекулятивный характер, заметно колебавшееся время от времени. Определенно сие связано с банальным фактом, что нулевой меридиан проходит через Гринвич, и таким образом Британия чисто географически считается нормой установления. С такой точки зрения, США есть несомненный Запад. Однако, возникает много вопросов. Например, сама Британия никогда не определялась, как центр, но именно как Запад. И сие восходит к античному понимания, что центр европейской цивилизации, в политическом смысле, есть Рим, а в культурном – Афины. Данный конфуз никак не м.б. преодолен чисто географически. Он возникает исключительно в предъявляемых объяснениях. По отношению к европейскому Западу США выступают как финальный Запад. Даже более того, как Запад Истинный, ибо далее оный граничит с географическим Востоком. Но вполне логично поменять точку зрения, и тогда США становятся из тихоокеанской зоны Востоком!

«Недобровільне приєднання: історія визвольної боротьби поневолених росією народів»

Книга, яку обовʼязково треба мати в своїй бібліотеці: «Недобровільне приєднання: історія визвольної боротьби поневолених росією народів»

Чим унікальна ця книга?

Це перше в Україні комплексне видання, яке знайомить з багатосторічною історією визвольної боротьби поневолених росією народів, жоден з яких добровільно не хотів ставати частиною імперії та використовував найменший шанс для спроби здобути незалежність і волю від свого поневолювача і колонізатора.

Книга включає розділи:

1. Початок імперій і спротив удільних князівств

2. Історія визвольної боротьби народів Волзько-Уральського регіону

3. Фіно-угорські народи: історія визвольних рухів

4. Північний Кавказ: національно-визвольні рухи

5. Козацькі антимосковські рухи 

6. Сибір та Далекий Схід: нариси визвольних рухів 

7. Боротьба з імперією і перспективи майбутнього

Замовляйте книгу, оскільки тираж обмежений.

Замовити книгу можна тут: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfVAiLfKR-BlgLHvc4s09HOTsIlmTVlLnVN8uuJtOGrVb1HHA/viewform?fbclid=IwY2xjawKmOHdleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFnSUZTZ3ZSdmxiTTNGNzFJAR6V7BmEhkJ-qoZ6TFnLtezOF67ObVEktKiFP39TtpQHZfb2RDB1Eo74W1MzGA_aem_-xpM4GSjK05wZJCycTMXOQ

Проєкт реалізовано Українські студії стратегічних досліджень 

У лютому 2025 року Бандерівські читання відбулися на тему: "Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів"

Відео з заходу:

https://youtu.be/jWzjCv3xqus?si=Z-LOwCQ-K8yl5tr8

Почесна нагорода професору Богдану Петровичу Томенчуку - медаль «За заслуги перед університетом»

26.05.2025 на черговому засіданні Вченої ради Прикарпатського (Карпатського) національного університету імені Василя Стефаника в.о. ректора, професор Ігор Цепенда вручив почесну нагороду професору кафедри Богдану Петровичу Томенчуку  - медаль «За заслуги перед університетом»  за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, організаторську діяльність, особистий внесок у розвиток закладу вищої освіти та з нагоди 85-річчя університету. 

Колектив кафедри етнології і археології висловлює слова вдячності за плідну працю в галузі археології і організацію кафедри впродовж 2014-2024 рр. в  якості її завідувача! 

Щиро вітаємо Богдана Петровича з високою нагородою і бажаємо подальших спільних наукових здобутків в археології України!

Vladimir Wiedemann: Русские немцы

На территории Российской империи жили немцы разных категорий: балтийские, екатерининские, а также  переселившиеся сюда индивидуальным путем. 

Балтийские немцы попали на территорию Прибалтики еще в средние века, как рыцари, монахи и купцы. После присоединения Прибалтики к Российской империи Петром Первым многие из балтийских немцев, как люди из образованного слоя, стали делать карьеру, переселившись в Санкт-Петербург, Москву и другие города империи. 

Екатерининские немцы - это крестьяне, переселенные из Восточной Германии в отдельные регионы Российской империи Екатериной Второй. Они составляют подавляющее большинство современных русских немцев, включая тех, кто уехал в ФРГ из СССР и постсоветских государств. В самой Российской империи они были далеки от каких-то карьер до революции 1917 года. 

Наконец, некоторые немцы попадали в Российскую империю как частные лица - доктора, инженеры, ученые, бизнесмены, приезжая сюда в индивидуальном порядке или оставшись в качестве военнопленных после наполеоновских и других войн. 

Специфика балтийских немцев в том, что их община, за многие века существования за пределами Германии, вобрала в себя представителей местных народов, прежде всего - балтов и финно-угров. Отсюда мы видим в генетике этой популяции вкрапления не свойственных для жителей собственно Германии гаплогрупп, включая N1a. Она распространена среди населения Прибалтики, Финляндии, Северной Скандинавии и Северной России (территория Великого Новгорода). 

Из известных родов, имеющих эту гаплогруппу в качестве основной, можно назвать Рюриковичей (русские), Гедиминовичей (литовцы) и Унгернов-Штернбергов (германцы). Балтское происхождение имеют великие князья Ливены, но их гаплогруппа мне не известна. Я сам носитель данной гаплогруппы и поэтому хорошо знаю ее историю. Семья моего отца имеет немецко-шведские корни, его родители переселились в Санкт-Петербург из Эстонии, еще до революции.

Кирилл Серебренитский: О "школьном" эпосе истории

 Извечная неизменная победоносность русского оружия - от Святослава до (нужное подчеркнуть) 

- это современный школьный эпос, который сооружён при помощи чрезвычайно простых, можно сказать, игрушечных способов. 

(Справедливости ради, следует отметить, что эти способы применяются с давних времён, и отнюдь не в одной нынешней РФ; тут дело, скорее, не в самом феномене, а в его густоте, удушающей плотности, изобилии и шквальном напоре). 

1. Эффект Илиады. 

В истории каждой военной кампании: яростное, тщательно-подробное, многотиражное высвечивание тактических и стратегических успехов  (в спектре от монографий до поэм) и низведение поражений до уровня примечаний внизу страницы, комментариев и небольших статей в специальных малотиражных сборниках.  

Например, всё внимание сосредотачивается на победоносных сражениях в глубинах России, и одновременно до предела ужимается нарратив, долженствующий объяснить, каким образом противник оказался в этих самых глубинах. 

(Классический пример - скажем, поход 1799 года: чрезвычайно ярко высвечены победы князя Суворова-Италийского при Нови и Треббиа, а разгром Римского-Корсакова при Цюрихе оставлен для утончённо-маргинальных знатоков, в последнее время часто определяемыми термином "задрот"). 

2. Эффект Роланда. 

Эпическая героизация поражений, которая создаёт преобладающее ощущение триумфа, независимо от скучных цифровых результатов означенного сражения. 

(Классика - Бородинское (Москворецкое) сражение: да, Наполеон оказался после этого сражения в Москве, но "наши" сражались отважнее и самозабвеннее, и вообще это был хитроумный план). 

В определённых условиях (наиважнейшим из которых является тотальная историческая игнорантность широкой аудитории) - посредством этого метода можно превратить в победы не только отдельные разгромные сражения, которые могут быть оправданы победоносной кампанией (как война 1812 года); но и целые разгромные кампании в эпическом мировосприятии превращаются в победоносные. 

 Например, разгром российских войск в Срединной войне 1805 - 1807 годов размыт и замаскирован, например, посредством описания "подвигов Багратиона", при размывании общего контура события (арьергард князя Багратиона умело прикрывал панические отступление основных сил.) 

Классический же пример - это Крымская война (яростная акцентация обороны Севастополя и фактологическая деструкция сражения при Альме).    

3. Эффект Цахеса. 

Последовательная диффамация действий союзных армий, из которых следует, что  союзники на самом деле были, скорее, то ли отягощением "наших", то ли латентным противником в тылу. 

Этот метод наиболее близок к прямым осознанным фальсификациям, так как постоянно требует  утаивания весьма значительных фактов, а то и целых концепций. 

(Так выстроены издавна, например, эпические версии турецких кампаний князя Суворова: выясняется, что в каждом сражении он решал сразу две тяжёлые задачи: громил турок и спасал союзных австрийцев). 

4. Эффект Орлеанской Девы. 

Семантические операции, при помощи которых, - большей частью посредством интонационных ударений, - победа проецируется на современность, а поражение вытесняется в небольшой, локальный, целенаправленно компроментируемый сегмент прошлого, "старого режима", что позволяет возлагать вину за поражения на покойных персонажей, снимая её с категорий "мы", "наша армия", "наша страна". 

(Классика - Цусима. То есть: при Гангуте, Чесме, Корфу и тд. победы одержали "мы" ("наш доблестный флот"), а в цусимском разгроме виноват лично царь и его паркетные адмиралы, от которых "мы" вскоре избавились). 

Часто используется такой инструмент, как принесение в жертву какого-то конкретного полководца, в идеале - носителя иноземного ("ненашего") имени: сражения 1807 года (Пултуск, Фридланд, Эйлау) проиграли не "наши", а лично барон Беннигсен; летнее отступление 1812 года - в них виновен лично граф Барклай де Толли (частично реабилитированный, поскольку в 1813ом он возглавил наступление). Создаётся уверенное впечатление, что если бы войсками командовал полководец с "нашей" фамилией, то исход был бы иным. 

5. Эффект Чингачгука. 

Метод, родственный предыдущему. 

Он применялся весьма широко именно в советское время: наиболее эпичные персонажи прошлого, которые сражались, успешно и доблестно, против российских войск внутри границ Империи, причисляются к борцам против "царизма", "старого режима", - и, таким образом, как бы априори сражались за победу (в отдалённом будущем) режима нынешнего, то есть советского; а поскольку в настоящее время СССР и "Россия" прочно (и опасно для оппонентов) отождествляются, то выходит, что избранные стратеги и герои, воевавшие против России, одновременно сражались за Россию.  

В СССР таких персонажей было множество, - чаще всего они использовались для вовлечения этнических и национальных эпосов в постумный советский легендариум.  

Героизировались монументально, например, имам Шамиль или полевые командиры последней Польской войны, красной (якобинской, республиканской) ориентации - Калиновской, Сераковский, Домбровский и тд. 

Таким образом, победы Императорских войск над инсургентами описывались как успехи русского оружия ("наши"), а победы инсургентов над царскими карателями - как подвиги прогрессивных сил и национально-освободительной борьбы (тоже "наши"). 

(Классика: "крестьянский царь Пугач", (волжско-уральский сепаратист и старообрядческий ультраконсерватор, который, по сути, дистанцировался от гражданской войны и создал своё государство, воевавшее с Россией), а также его этнические сподвижники, Салават прежде всего).