Андрій Поцелуйко: Від трьох функцій до прадавніх макроміфів: порівняльна міфологія Жоржа Дюмезіля та Майкла Вітцеля

Порівняльна міфологія у ХХ і ХХІ століттях стала однією з найамбітніших галузей гуманітарного знання, оскільки поставила перед собою завдання не лише пояснити окремі сюжети чи образи, але й реконструювати глибинні структури людського мислення, що проявляються в міфі. 

Серед найвпливовіших дослідників у цій сфері особливе місце займають Жорж Дюмезіль та Майкл Вітцель. Хоча обидва вчені працювали в межах порівняльної міфології й приділяли значну увагу індоєвропейським традиціям, їхні підходи, масштаби дослідження та методологічні засади суттєво відрізняються. Порівняння їхніх концепцій дозволяє побачити, як змінювалося саме розуміння міфу: від спроби реконструювати соціальну ідеологію давніх народів до прагнення простежити культурну пам’ять людства майже від початку його історії.

Для Жоржа Дюмезіля міф був насамперед відображенням структури індоєвропейського суспільства. Його найвідоміша теорія, що отримала назву трифункціональної моделі, ґрунтувалася на переконанні, що індоєвропейські народи мислили світ через три основні функції: сакрально-суверенну, військову та господарсько-продуктивну. Дюмезіль вважав, що ця схема проявляється не лише у суспільному устрої, а й у пантеонах богів, героїчних сюжетах і навіть у політичній символіці. Суверенна функція пов’язувалася із сакральною владою, законом і магічною силою; військова — з героїзмом, війною та захистом громади; третя функція — з плодючістю, добробутом, ремеслом і виробництвом. У ведійській традиції він бачив це у співвідношенні Мітри й Варуни як носіїв верховної влади, Індри як бога воїнів та Ашвінів як покровителів добробуту і життєвих благ. Подібні структури дослідник знаходив у римській, скандинавській, кельтській та іранській міфологіях.

Андрій Сошніков: Андронік Комнін: пригоди галантного інспектора в лісах Галичини

Для розуміння фігури Андроніка Комніна потрібно насамперед відмовитися від гімназійного уявлення про історію як про послідовність дат та битв. Історія — це завжди історія гри, історія жестів і, головне, історія породи. 

Андронік з’являється на сцені візантійського ХІІ ст. не як політик і навіть не як претендент на престол. Він з’являється як інопланетянин, як випадкова мутація високої античності, що застрягла в душних коридорах середньовічної бюрократії.

Уявіть собі людину, яка на голову вища за всіх оточуючих не лише фізично, а й метафізично. Андронік був атлетом, інтелектуалом і красенем у тому фатальному сенсі, який сьогодні вже неможливо відтворити — це була краса людини, яка знає, що вона є вінцем тисячолітньої селекції. 

Комніни взагалі були останньою спробою античного генотипу втриматися на плаву в морі етнічного хаосу. Це були «справжні греки» не за мовою, а за статусом володарів світу, з пластикою еллінських статуй та холодним розрахунком римських юристів. У світі, де Візантія вже почала перетворюватися на запилену антикварну крамницю, де кожен крок регламентований протоколом, а за кожною фіранкою ховається венеціанський лихвар, Андронік був занадто живим. Його нескінченні любовні авантюри, викрадення перших красунь імперії та втечі з-під варти — це не розпуста. Це форма соціального протесту аристократа проти нудьги апарату. Це поведінка лорда Байрона, закинутого в бухгалтерію земства.

Коли така людина опиняється в Галичі, у Ярослава Осмомисла, відбувається зіткнення двох різних типів порожнечі. З одного боку — перевантажена змістами, але позбавлена волі Візантія. З іншого — Русь, яка на той момент була величезною промзоною, де енергійні «директори лісопилок» намагалися грати в державність. Для місцевих князів Андронік став живим втіленням Константинополя з його безмежним цинізмом та глибоким розумінням механізмів влади. Поява Андроніка в Галичі — це приїзд нудьгуючого акціонера у віддалену філію, де замість гольфу доводиться полювати на турів.

Андрій Поцелуйко: Після Дюмезіля: розвиток трифункціональної методології у другій половині XX століття

У другій половині XX століття індоєвропейські студії значною мірою розвивалися під впливом методологічного прориву, здійсненого Georges Dumézil, який запропонував трифункціональну модель інтерпретації індоєвропейської міфології та суспільства. 

Його ідея про поділ праіндоєвропейського світу на сакрально-правову, військову та продуктивну функції стала не лише аналітичним інструментом, а й своєрідною інтелектуальною платформою, навколо якої сформувалося коло дослідників, що по-різному адаптували, розширювали або переосмислювали його підхід. Це коло не було формальною школою, однак воно утворило стійку традицію, у якій трифункціоналізм залишався центральною, хоча й не завжди беззаперечною, ідеєю.

Одним із найважливіших популяризаторів і продовжувачів дюмезілівської традиції в англомовному світі став C. Scott Littleton. Його роль полягала передусім у тому, щоб зробити складну й контекстуально насичену теорію Dumézil доступною для ширшої антропологічної та релігієзнавчої аудиторії. У своїй праці The New Comparative Mythology він систематизував основні положення трифункціональної моделі, водночас намагаючись продемонструвати її застосовність до ширшого кола міфологічних сюжетів, включно з артурівською традицією. Littleton розглядав дюмезілівську теорію як продуктивний спосіб виявлення структурної логіки міфу і прагнув інтегрувати її у загальніші антропологічні моделі порівняльної міфології.

Андрій Поцелуйко: Археологія структури і археологія рецепції: Дюмезіль і Михайлин про долю індоєвропейського міфу

 Розмова про індоєвропейську спадщину в гуманітарних науках рідко обмежується питанням про минуле як таке. Вона майже завжди перетворюється на розмову про те, як це минуле взагалі може бути пізнане, через які сліди воно до нас доходить і якими інтелектуальними інструментами ми здатні його реконструювати або інтерпретувати. У цьому сенсі зіставлення методологій Жоржа Дюмезіля та Вадима Михайліна є не просто порівнянням двох дослідників, а зустріччю двох різних способів мислити саму історію культури: як реконструкцію первинної структури і як аналіз її довгого, розгалуженого післяжиття. З одного боку постає Georges Dumézil, який прагне відновити внутрішню архітектоніку праіндоєвропейського світу, з іншого — Вадим Михайлин, який розглядає цей світ не як втрачений об’єкт реконструкції, а як джерело культурних імпульсів, що постійно переосмислюються в пізніших історичних контекстах.

Для Дюмезіля індоєвропейська культура є насамперед прихованою системою смислів, яка колись існувала як відносно цілісна і когерентна ідеологічна конструкція. Його методологічна інтуїція ґрунтується на переконанні, що міфології різних індоєвропейських народів не є випадковими сукупностями сюжетів, а репрезентують різні локальні варіації єдиної глибинної структури. Саме ця структура, на його думку, організує уявлення про соціальний порядок, сакральну владу і розподіл функцій у суспільстві. Звідси випливає його відома трифункціональна модель, у якій сакрально-юридична, воєнна і продуктивна сфери утворюють не просто соціологічну класифікацію, а символічний каркас індоєвропейського мислення. Метод Дюмезіля є структурно-реконструктивним: він зіставляє міфологічні сюжети різних традицій, шукаючи не буквальні збіги, а глибинні відповідності, які вказують на існування спільного інтелектуального горизонту. Минуле для нього є відновлюваним, принаймні частково, як система взаємопов’язаних функцій і смислів.

У Михайліна ця сама культурна спадщина постає зовсім інакше. Він не виходить із припущення про можливість реконструкції єдиної первинної індоєвропейської ідеології як цілісного об’єкта. Натомість його цікавить те, як архаїчні структури мислення і поведінки продовжують існувати у вигляді трансформованих культурних кодів, що переживають постійні зсуви значення. У його оптиці індоєвропейське минуле не є закритим історичним горизонтом, який можна відновити, а радше довготривалим культурним резервуаром, із якого різні епохи черпають символічні моделі для конструювання власної реальності. У центрі його уваги — не первинна структура, а її рецепція, не археологія витоків, а археологія наслідків.

Андрій Поцелуйко: Трифункціоналізм і тетрадична модель: порівняльний аналіз методологій Ж. дюмезіля та N. J. Allen

У розвитку індоєвропейських студій XX століття особливе місце належить дослідникам, які намагалися виявити глибинні структури міфології, соціальної організації та символічного мислення індоєвропейських народів. Одним із найвпливовіших учених у цій сфері став Жорж Дюмезіль, автор знаменитої трифункціональної теорії, що визначила цілий напрям у порівняльному релігієзнавстві та міфології. Значно пізніше його ідеї були переосмислені й розвинуті британським антропологом N. J. Allen, який запропонував ширшу структурну модель індоєвропейського суспільства й міфу. Хоча Аллен безпосередньо спирається на дюмезілівську традицію, його методологія водночас істотно змінює її засади, розширюючи функціональну модель у напрямку складнішої антропологічної та структурної системи.

Спільною рисою методології Дюмезіля та Аллена є передусім їхня належність до порівняльної індоєвропеїстики. Обидва дослідники виходять із припущення, що індоєвропейські народи успадкували спільний комплекс міфологічних, соціальних і символічних уявлень, сліди яких можна виявити у різних культурах — індійській, римській, кельтській, германській, іранській, грецькій та інших. Для обох учених міфологія не є випадковим набором сюжетів; вона відображає певну впорядковану систему мислення. Саме тому вони застосовують структурний і порівняльний підхід: зіставляють міфи, епоси, соціальні інститути та ритуали різних традицій, шукаючи між ними системні відповідності.

І Дюмезіль, і Аллен розглядають міф як відображення соціальної організації. У цьому сенсі їхній підхід можна назвати функціональним. Дюмезіль стверджував, що індоєвропейське суспільство було організоване відповідно до трьох головних функцій: сакрально-правової, військової та господарсько-продуктивної. Перша функція охоплювала сферу влади, права, магії та релігійного авторитету; друга — війну та героїчну силу; третя — продуктивність, родючість і матеріальне забезпечення. Ця тріада, на думку Дюмезіля, лежала в основі не лише суспільного устрою, але й пантеонів богів, героїчних сюжетів і ритуальної практики.

Аллен у багатьох аспектах приймає цю модель і визнає її фундаментальне значення. Подібно до Дюмезіля, він вважає, що індоєвропейські міфи й соціальні структури мають системний характер і можуть бути реконструйовані шляхом порівняльного аналізу. Обох дослідників об’єднує також увага до повторюваних моделей: вони прагнуть виявити не окремі історичні факти, а структурні закономірності, які проявляються у різних культурах.

Водночас між їхніми методологіями існують принципові відмінності. Найважливіша з них стосується самої структури індоєвропейської системи. 

Андрій Поцелуйко: Богиня між космосом і екстазом: Емілі Лайл та Міріам Декстер про жіноче сакральне в індоєвропейській традиції

Упродовж більшої частини ХХ століття індоєвропеїстика залишалася дисципліною, де головними героями були боги-громовержці, царі, воїни, жерці та патріархальні структури влади. Класичні реконструкції індоєвропейського світу, особливо після впливу тріфункціональної теорії Georges Dumézil, малювали космос, організований навколо чоловічих функцій суверенності, війни та продуктивності. 

Жіночі божества часто залишалися на периферії: вони могли бути важливими персонажами окремих міфів, але рідко розглядалися як центральні носії космологічної структури. Саме тому роботи Emily Lyle та Miriam Robbins Dexter стали настільки важливими. Обидві дослідниці намагалися повернути жіноче сакральне до центру індоєвропейської реконструкції, але зробили це настільки різними способами, що їхні підходи фактично відкривають два різні бачення самої природи богині.

Для Емілі Лайл жіночі божества є частиною великої космологічної системи, у якій усе пов’язане з ритуальним циклом, календарем, сакральною владою та відновленням космосу. Її не цікавить богиня як окрема автономна тема; її цікавить те, як жіноче начало функціонує всередині цілісної структури світу. У Лайл міф ніколи не існує ізольовано: він завжди пов’язаний із сезонним переходом, ритуалом, зміною поколінь богів, сакральною легітимацією царя. Саме тому жіночі божества в її реконструкціях мають фундаментальне значення. Без них космос не може відновлюватися.

Андрій Поцелуйко: Космос, який потрібно відновлювати: Жан Одрі та Емілі Лайл як два шляхи реконструкції індоєвропейської уяви

У дослідженнях індоєвропейської традиції дуже часто виникає спокуса звести міфологію до набору героїчних сюжетів: битви громовержця зі змієм, сакральної війни, культу царя чи воїнської ініціації. 

Проте у другій половині ХХ століття поступово сформувалася інша перспектива, у якій індоєвропейський міф почав розумітися не просто як сукупність окремих оповідей, а як складна модель космосу, часу і суспільства. Саме в цьому полі, хоча й дуже по-різному, працювали Jean Haudry та Emily Lyle. Їх об’єднує переконання, що за фрагментами ведичних гімнів, скандинавських міфів, грецьких теогоній чи кельтських ритуалів прихована велика структура індоєвропейського мислення. Але способи, якими вони намагаються цю структуру реконструювати, відрізняються настільки глибоко, що фактично йдеться про дві різні моделі самої природи міфу. 

Для Жана Одрі індоєвропейська космологія постає передусім як відображення природного порядку світу. Його реконструкції виходять із переконання, що найдавніша індоєвропейська думка формувалася навколо спостереження за небом, світлом, зміною дня і ночі, рухом сонця та сезонними переходами. Саме тому центральне місце у його працях займає знаменита теорія «трьох небес». Одрі вважав, що праіндоєвропейці сприймали небо не як однорідний простір, а як три різні космічні рівні: денне світле небо, нічне темне небо та проміжне світанково-сутінкове небо. Це тричленне бачення було для нього не просто поетичною метафорою, а фундаментальною схемою організації міфологічної уяви. Різні боги, символи, кольори, тварини та ритуальні функції розподілялися відповідно до цих космічних зон. У цій перспективі міф виникає як своєрідна мова природи, як символічне відображення космічних ритмів.

Ольга Седакова: Посредственность как социальная опасность: о «простом человеке».

Я расскажу одну историю, которая сразу же поможет уточнить, что я имею в виду. Однажды в Хельсинки, в университете меня попросили рассказать вкратце, в течение одной лекции, одного академического часа, историю подсоветской культуры и искусства. И поскольку за час многого не расскажешь, я свела эту историю к очень краткой схеме. Главным героем ее у меня был так называемый «простой человек». (Опять же, прошу не заподозрить меня в высокомерии: саму себя я всегда считала именно таким простым человеком – так и отвечала это редакторам, которые утверждали, что «простой человек» этого не поймет: «Но я сама простой человек!»)

«Простой человек» в кавычках. Тот самый «простой человек», которым постоянно оперировала пропаганда. От художников требовалось писать так, чтобы его понял «простой человек». От музыкантов требовалось сочинять такие мелодии, которые «простой человек» (то есть не получивший музыкального образования и, вероятно, не отягченный ни слухом, ни привязанностью к музыке – иначе он уже не «простой» в этом смысле) мог бы запомнить с первого раза и спеть. Так Жданов учил Шостаковича и Прокофьева, какими должны быть мелодии: чтобы их сразу можно было запомнить и спеть. Остальное называлось «сумбур вместо музыки». Философ не должен был говорить ничего «заумного», «сумбурного», «непонятного» – как это делали Гераклит, Гегель и другие несознательные и буржуазные мыслители, классовые враги «простого человека». И т.д., и т.п.

Был ли этот «простой человек» реальностью или он был конструкцией? Это вопрос. Я думаю, изначально он был конструкцией, проектом. Изначально его придумали, этого «нового человека», которого и принялись воспитывать: внушать людям, что они имеют право требовать, чтобы угождали их невежеству и лени. «Искусство принадлежит народу». И стали размахивать этим «народом» и «простым человеком» во все стороны, как какой-нибудь Илья Муромец своей булавой, и крушить головы тех, кто не «простые». Постепенно эта официальная болванка наполнилась содержанием. И «простой человек» явился миру.

Дмитро Воронський: Тлумачення понять: «Запорозька Січ», «Військо Запорозьке», «Гетьманщина»

Сучасні українські вчені-історики переважно тлумачать поняття «Запорозька Січ» у двох значеннях.

 У вузькому значенні — це укріплене фортифікаційними елементами поселення нереєстрового козацтва за порогами Дніпра, від цього козаки, що мешкали за дніпровськими порогами й отримали назву запорожці.

 У широкому значенні Запорозька Січ — це адміністративно-військовий центр дніпровського козацтва, що існував від середини XVI ст. до свого знищення російським царатом у 1775 році. 

Саме слово «січ» більшість дослідників ототожнює із засікою — спорудженою перешкодою з поваленого чи встромленого в землю кілля з метою оборони. Інше трактування — укріплений по периметру гострокіллям табір.

Найперші дрібні козацькі протосічі згадуються в історичних джерелах з 1520-х років й мають різні назви: «стани», «остроги», «городки». Вони поступово, протягом тривалого часу, сконсолідувалися в єдину — «січ».

Головною причиною появи Запорозької Січі більшість істориків вважає самоорганізацію дніпровського козацтва, у якій велику роль відіграли видатні основоположники раннього козацтва — Остафій Дашкович та Дмитро Вишневецький. Другою причиною був зовнішній фактор — цивілізаційний виклик з боку мусульманського світу. Необхідність постійного стримування татаро-турецької агресії на терени українських земель сприяла формуванню та консолідації дніпровського козацтва, виникненню Січі (як військово-адміністративного центру) та запорозького війська.

Вагомий відсоток істориків виділяють існування семи запорозьких січей:

Андрій Поцелуйко: Герой на межі світів: індоєвропейський архетип між законом, війною і пам’яттю

Образ індоєвропейського героя в архаїчних епосах ніколи не був лише образом воїна чи мандрівника. Він уособлював сам принцип космічного порядку, був точкою перетину між світом людей, світом богів і світом смерті. Саме тому герої на кшталт Одіссея чи Юдгіштгіри не можуть бути зрозумілі виключно як літературні персонажі. У порівняльно-міфологічному дослідженні Ніколаса Дж. Аллена «Argos and Hanuman: Odysseus’ dog in the light of the Mahábhárata» показано, що за цими постатями стоїть значно давніша модель — спільний індоєвропейський архетип героя, який проходить через випробування вигнанням, поверненням, втратою і остаточним підтвердженням своєї істинної сутності. Особливо важливим є те, що остаточне впізнання героя здійснюється не людьми, а твариною — собакою, істотою, що перебуває на межі природного й сакрального. Саме через цю деталь Аллен відкриває цілу систему архаїчних уявлень про владу, закон, пам’ять і смерть.

В «Одіссеї» Одіссей повертається на Ітаку після двадцяти років мандрів у вигляді жебрака. Він більше не схожий на царя, якого пам’ятали мешканці острова. Його дім захоплений чужинцями, дружина перебуває під тиском женихів, а слуги розділені між вірністю та зрадою. Герой ніби викреслений зі світу живих. Подібну ситуацію Аллен бачить у фіналі «Магабгарати», де Юдгіштгіра здійснює свою останню подорож до небес. У процесі сходження на гору Меру він втрачає братів і дружину; один за одним вони падають і помирають, залишаючи його самотнім. Обидва герої опиняються в граничному стані: вони вже не належать повністю людському світу, але ще не перейшли остаточно у сферу сакрального. Саме тому вирішальну роль у цих сценах відіграє собака — істота, яка в багатьох індоєвропейських міфологіях пов’язана з межею між життям і смертю, між домом і хаосом, між порядком і забуттям.

Аргос в «Одіссеї» є єдиним, хто впізнає Одіссея попри маскування. Старий пес лежить на купі гною, покинутий і забутий, як і сам дім царя. Він уже не бере участі в житті господарства, його тіло розкладене старістю, але пам’ять залишається незмінною. В мить, коли Аргос бачить свого господаря, він виконує останню функцію — засвідчує істинність повернення героя — і помирає. Ця смерть не є сентиментальною деталлю, покликаною викликати жаль. У трактуванні Аллена вона має ритуальний і космологічний сенс. Аргос виступає хранителем ідентичності Одіссея, останнім свідком законного порядку Ітаки. Поки пес живий, пам’ять про справжнього царя ще не зникла. Його смерть означає завершення перехідного моменту: герой повернувся і тепер має відновити світ.

Андрій Поцелуйко: Міф і влада: неомарксистський поворот у порівняльній індоєвропейській міфології Брюса Лінкольна

 У розвитку порівняльної індоєвропейської міфології після Georges Dumézil постать Bruce Lincoln займає особливе місце, оскільки саме він радикально змінив сам спосіб постановки питання про міф. Якщо Дюмезіль намагався реконструювати внутрішню структуру індоєвропейського світу, його символічну архітектуру та глибинну ідеологію, то Лінкольн переніс центр уваги з гармонії структури на проблему влади, домінації та легітимації насильства. Саме тому його методологія часто сприймається як своєрідний неомарксистський або ширше — критико-теоретичний поворот усередині дюмезілівської традиції. Лінкольн не руйнує повністю спадщину Дюмезіля; навпаки, він виходить із неї, але переосмислює її в іншому інтелектуальному кліматі — у світі, сформованому критичною теорією, постструктуралізмом та сучасною політичною антропологією.

Для класичного дюмезілівського підходу індоєвропейський міф був насамперед відображенням сакрального порядку. Трифункціональна система суверенітету, війни та продуктивності розглядалася як глибинна модель, що проявляється одночасно в пантеоні, епосі, ритуалі й суспільній організації. Міф у такому баченні був мовою структури. Він виражав космічну впорядкованість світу і демонстрував, як людське суспільство відтворює універсальний порядок буття. У цьому полягала велика сила Дюмезіля: він повернув міфології інтелектуальну вагу і показав, що архаїчні суспільства мислили не хаотично, а системно. Проте саме ця гармонійність дюмезілівської моделі викликала у Лінкольна підозру. Він поставив питання, яке фактично змінює всю перспективу аналізу: кому служить цей порядок? Хто отримує вигоду від того, що певна соціальна структура оголошується космічною та священною?

У цій зміні питання вже відчувається близькість до неомарксистської традиції. Для класичного марксизму ідеологія є системою уявлень, через які суспільство приховує або натуралізує відносини влади. Ідеологія подає історично сформовані структури як природні, неминучі та універсальні. Саме так, на думку Лінкольна, працює значна частина індоєвропейської міфології. Міф не просто описує космос; він створює символічне виправдання соціальної ієрархії. Він робить владу священною. Він подає насильство як необхідний акт творення порядку. У цьому сенсі Лінкольн читає індоєвропейські космогонії не лише як міфологічні тексти, а як політичні документи архаїчних суспільств.

Андрій Поцелуйко: Від структури до енциклопедії міфу: Бернар Сержан як радикалізація дюмезілівського проекту

Якщо Bruce Lincoln можна розглядати як критичне переосмислення спадщини Georges Dumézil, то Bernard Sergent є зовсім іншим типом спадкоємця. Він не здійснює радикального розриву з Дюмезілем і не переводить його модель у площину політичної критики. Навпаки, Сержан виглядає як дослідник, який намагається максимально розширити, поглибити й довести до крайньої межі сам дюмезілівський проект. Якщо Лінкольн змінив питання, то Сержан змінив масштаб. У нього дюмезілівська компаративістика перетворюється майже на універсальну систему реконструкції індоєвропейської духовної цивілізації.

У Дюмезіля головним відкриттям була сама наявність структурної єдності індоєвропейського світу. Він показав, що за зовнішньою різноманітністю ведичної Індії, скандинавського епосу, римської релігії чи кельтських легенд приховується спільна ідеологічна матриця. Його метод був водночас блискучим і обережним. Попри сміливість реконструкцій, Дюмезіль зазвичай прагнув утримуватися в межах структурно підтверджуваних паралелей. Він шукав повторювані функції, симетрії та системні відповідності. Його цікавила передусім архітектура міфу. Саме тому в нього часто виникає враження певної строгості та навіть аскетизму: міфологічний матеріал у Дюмезіля підпорядкований великій структурній логіці.

У Сержана ця логіка не зникає, але стає набагато експансивнішою. Він успадковує від Дюмезіля переконання, що індоєвропейський світ мав реальну символічну єдність, однак уже не обмежується лише трифункціональною схемою чи політичною ідеологією. Його інтерес поширюється практично на всі можливі аспекти міфу: близнюкові культи, змієборчі сюжети, сексуальну символіку, героїчну ініціацію, шаманські мотиви, культ коня, сакральну еротику, солярні структури, воїнські братства, космологію, ритуальне насильство, образи андрогінності та навіть гомоеротичні аспекти архаїчної воїнської культури. 

Якщо Дюмезіль реконструював кістяк індоєвропейської системи, то Сержан прагне реконструювати її плоть і кров.

Андрій Поцелуйко: Індоєвропейська міфологія — це не набір окремих легенд, а цілісна модель реальності, де герой, бог, цар, жертва, тварина і космос утворюють єдину символічну структуру

Серед найвпливовіших сучасних дослідників індоєвропейської міфології особливе місце посідають N. J. Allen, Bruce Lincoln та Emily Lyle. Хоча всі троє працюють у межах порівняльної міфології та значною мірою спираються на спадщину Georges Dumézil, кожен із них по-своєму переосмислює проблему індоєвропейського світогляду, структури міфу та природи героїчного архетипу.

N. J. Allen відомий насамперед спробою реконструювати глибинні моделі протоіндоєвропейського епосу. Його праці поєднують антропологію, структурний аналіз і компаративну міфологію. Аллен вважав, що між індійською «Магабгаратою», грецькими епосами та навіть кельтськими й германськими традиціями існують не просто тематичні збіги, а спільна архетипова структура, успадкована від праіндоєвропейської культури. Найвідомішою є його гіпотеза про «компресію» героїв у грецькому епосі: там, де індійська традиція розподіляє функції між кількома персонажами, грецька створює одного багатогранного героя. Саме так Аллен трактував Одіссея — як фігуру, що поєднала риси всіх Пандавів. Для Аллена індоєвропейський герой є не індивідуальністю в сучасному сенсі, а моделлю космосу, в якій поєднані закон, війна та господарська функція.

Bruce Lincoln розвинув інший напрямок індоєвропейських студій. Якщо Аллена цікавила реконструкція архетипу, то Лінкольн зосередився на тому, як міф працює як механізм влади та ідеології. Він досліджував, яким чином індоєвропейські суспільства через міфологію легітимізували соціальний порядок, царську владу і воєнну етику. Його ранні праці багато в чому продовжували дюмезілівську традицію трифункціоналізму, але згодом Лінкольн почав критично переосмислювати саму ідею «чистої» реконструкції. Для нього міф був не застиглим реліктом минулого, а інструментом політичної боротьби. Саме тому він уважно аналізував мотиви жертвоприношення, насильства та сакральної влади в індоєвропейських культурах. Лінкольн показував, що герой у міфі не лише рятує світ, але й утверджує певний соціальний порядок, часто через насильство. Його підхід поєднує структуралізм, історію релігій і політичну критику.

Emily Lyle працює в дещо іншій площині — її цікавить космологічна й календарна структура індоєвропейського мислення. Вона намагалася реконструювати не лише окремі міфи, а цілу модель сакрального часу та простору. Лайл досліджувала взаємозв’язок між царською владою, ритуалом, сезонами року та структурою пантеону. Особливо важливою є її ідея про те, що індоєвропейська космологія була побудована як система взаємопов’язаних поколінь богів і соціальних функцій. Вона також приділяла багато уваги ролі жіночих божеств, сакрального шлюбу та ритуальної циклічності, чого часто бракувало більш «героїчним» моделям ранніх індоєвропеїстів. Для Лайл індоєвропейський міф — це не тільки історія війни й влади, а й система відновлення космосу через ритуальний цикл.

Усі троє — Аллен, Лінкольн і Лайл — репрезентують різні стадії розвитку сучасної індоєвропеїстики після Дюмезіля. Аллен прагне реконструювати первісний епос і архетип героя; Лінкольн аналізує міф як форму соціальної та політичної влади; Лайл відновлює космологічну й ритуальну систему індоєвропейського світу. Разом вони показують, що індоєвропейська міфологія — це не набір окремих легенд, а цілісна модель реальності, де герой, бог, цар, жертва, тварина і космос утворюють єдину символічну структуру.

Олег Баган: Як нам співіснувати з російською цивілізацією?

(Головні тези виступу Олега Багана в публічній дискусії «Російська культура як засіб масового ураження», які відбулася в книгарні «Сенс» 5-го травня 2026 р. з ініціативи Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (президент – Сергій Квіт).

Теперішня війна надзвичайно мобілізувала українське суспільство в антиросійському наставленні. Українська мова масово охопила велетенські суспільні пласти колись російськомовних соціальних пластів та регіонів країни. Однак в умовах надзвичайного розвитку масових телекомунікацій та інформаційних війн українське суспільство все ще залишається залежним від російського інформаційного тиску. І це виявляється на різних рівнях.

Такий факт є закономірним і об’єктивним з огляду на те, що Росія й надалі залишається євразійською імперією, яка здатна мобілізувати велетенські ресурси для своєї пропаганди й просування свого культурного продукту в надшироких і масових масштабах. Водночас в Україні залишаються мільйони людей, які впродовж десятиліть вбирали російську культуру й ментально залежать від російських соціально-поведінкових стереотипів. Потенційно ця частина українського соціуму в післявоєнний час виявиться готовою до різноманітних проросійських інтенцій в українській політиці та культурі. Це перша велика проблема.

З протилежного боку в українському суспільстві активно формується велика частина людності (переважно молодше покоління), яка цілком мало знає про Росію, її ментальність і культуру. Це стало наслідком поступового відходу України від спільного з Росією інформаційного простору, починаючи принаймні від 2-ї половини 1990-х років. Тобто потенційно така людність може легко стати жертвою впливів російської масової культури передусім, через те, що не розуміє їхньої деструктивної дії і підступності. Коли ми подивимося на поведінку української молоді віком від 15-ти до 25-ти років, то побачимо, як легко й «зі смаком» вона перехоплює російську рок-музику, продукцію тік-току, російську молодіжну субкультуру, російський молодіжний сленг тощо.

Отже, обидва великі суспільні масиви України в умовах, коли моральне напруження російсько-української війни спаде, будуть піддані російським культурним й ідеологічно-ментальним впливам. Тому логічно вже сьогодні подумати про те, щоб підготувати для цих суспільних стратумів якесь правильне критичне бачення і російської проблематики, і російських культурних тенденцій зокрема.

Для цього українським елітам вартує глибше усвідомити свою місію в приготування нації до цих викликів. В епоху інтернету й масових телекомунікацій ми не можемо сподіватися, що простими заборонами російських книжок, російської мови і російської культури ми розв’яжемо глобальну проблему цивілізаційного змагання з Росією. Спільні історичні джерела від періоду Київської Русі, спільне православ’я й духовні зв’язки, спільні й переплетені літературні традиції завжди будуть присутні в російсько-українських контактах. На цій основі Росія постійно буде відновлювати агресивну візію «Нової Візантії», щоб стати цілковитим гегемоном Східної і Середньої Європи, оскільки саме це є її заповітною імперсько-геополітичною ідеєю вже понад 500 років. Натомість Україна буде змагатися за суверенність своїх культурних позицій, відчуваючи загрозу асиміляції з боку Росії, але ефективним це змагання буде тільки тоді, коли ми навчимося критично й правильно сприймати російську цивілізацію.

Андрій Поцелуйко: Пам’ять, що співає: український фольклор як прихована філософія індоєвропейського світу

 Модерна людина звикла дивитися на фольклор зверху вниз. Освічена культура Нового часу навчила нас підозрювати, що справжня філософія існує лише там, де є трактат, автор, система понять і послідовна аргументація. Те, що не оформлене у вигляді абстрактної теорії, зазвичай сприймається як щось “донаукове”, “наївне”, “примітивне” або принаймні недостатньо рефлексивне. Через це народна культура часто опинялася в ролі красивого, але нижчого шару цивілізації: джерела пісень, декоративних символів, етнографічної екзотики чи сентиментальної “народної мудрості”. Проте розвиток Indo-European studies та Comparative mythology поступово змінює сам спосіб бачити фольклор. Ці дисципліни відкривають можливість дивитися на українську народну традицію не як на набір пережитків або простонародних вигадок, а як на особливу форму мислення — давню, символічну, метафізичну, іноді навіть глибшу за багато пізніших раціоналістичних конструкцій.

Індоєвропеїстика насамперед показала, що мови, міфи та символічні структури величезної кількості народів мають спільне походження. Коли лінгвісти XIX століття помітили спорідненість між санскритом, грецькою, латинською, слов’янськими та германськими мовами, це було не просто відкриття мовної схожості. Поступово стало зрозуміло, що за мовами стоїть певний спільний спосіб бачення світу. Подібні образи богів грози, небесного порядку, священного вогню, космічного дерева, героя-змієборця чи сакрального договору повторювалися від Індії до Ісландії не випадково. Це означало, що давні індоєвропейські народи успадкували не лише слова, а й архетипи мислення. У цій перспективі український фольклор раптом перестає бути периферійним явищем. Він стає одним із голосів величезної цивілізаційної пам’яті, що простягається вглиб тисячоліть.

Особливо вражає те, що багато архаїчних елементів у слов’янському та українському матеріалі збереглися не у філософських трактатах і не в офіційній релігії, а саме в піснях, обрядах, замовляннях, казках і календарних ритуалах. Там, де модерна людина бачить “селянський фольклор”, дослідник міфології бачить уламки дуже давньої космології. Колядка перестає бути просто різдвяною піснею; вона може виявитися моделлю творення світу. Веснянка — це не лише сезонна розвага молоді, а ритуальне відтворення циклу смерті й оновлення космосу. Навіть дитячі казки раптом відкриваються як складні структури переходу між світами, випробування, символічної смерті й відродження.