Андрій Поцелуйко: Трифункціоналізм і тетрадична модель: порівняльний аналіз методологій Ж. дюмезіля та N. J. Allen

У розвитку індоєвропейських студій XX століття особливе місце належить дослідникам, які намагалися виявити глибинні структури міфології, соціальної організації та символічного мислення індоєвропейських народів. Одним із найвпливовіших учених у цій сфері став Жорж Дюмезіль, автор знаменитої трифункціональної теорії, що визначила цілий напрям у порівняльному релігієзнавстві та міфології. Значно пізніше його ідеї були переосмислені й розвинуті британським антропологом N. J. Allen, який запропонував ширшу структурну модель індоєвропейського суспільства й міфу. Хоча Аллен безпосередньо спирається на дюмезілівську традицію, його методологія водночас істотно змінює її засади, розширюючи функціональну модель у напрямку складнішої антропологічної та структурної системи.

Спільною рисою методології Дюмезіля та Аллена є передусім їхня належність до порівняльної індоєвропеїстики. Обидва дослідники виходять із припущення, що індоєвропейські народи успадкували спільний комплекс міфологічних, соціальних і символічних уявлень, сліди яких можна виявити у різних культурах — індійській, римській, кельтській, германській, іранській, грецькій та інших. Для обох учених міфологія не є випадковим набором сюжетів; вона відображає певну впорядковану систему мислення. Саме тому вони застосовують структурний і порівняльний підхід: зіставляють міфи, епоси, соціальні інститути та ритуали різних традицій, шукаючи між ними системні відповідності.

І Дюмезіль, і Аллен розглядають міф як відображення соціальної організації. У цьому сенсі їхній підхід можна назвати функціональним. Дюмезіль стверджував, що індоєвропейське суспільство було організоване відповідно до трьох головних функцій: сакрально-правової, військової та господарсько-продуктивної. Перша функція охоплювала сферу влади, права, магії та релігійного авторитету; друга — війну та героїчну силу; третя — продуктивність, родючість і матеріальне забезпечення. Ця тріада, на думку Дюмезіля, лежала в основі не лише суспільного устрою, але й пантеонів богів, героїчних сюжетів і ритуальної практики.

Аллен у багатьох аспектах приймає цю модель і визнає її фундаментальне значення. Подібно до Дюмезіля, він вважає, що індоєвропейські міфи й соціальні структури мають системний характер і можуть бути реконструйовані шляхом порівняльного аналізу. Обох дослідників об’єднує також увага до повторюваних моделей: вони прагнуть виявити не окремі історичні факти, а структурні закономірності, які проявляються у різних культурах.

Водночас між їхніми методологіями існують принципові відмінності. Найважливіша з них стосується самої структури індоєвропейської системи. 

Дюмезіль вважав трифункціональну модель базовою й універсальною. Для нього число три мало фундаментальний характер: три функції утворювали завершену систему організації суспільства та міфу. 

Аллен, навпаки, вважав, що дюмезілівська модель є неповною. Він запропонував розширити її до чотиричленної, або тетрадичної, структури (а пізніше до пентадичної).

На думку Аллена, індоєвропейська система включала не лише три основні функції, а й четвертий елемент, пов’язаний із маргінальністю, посередництвом або трансгресією. Цей четвертий компонент не вписується у впорядковану тріаду й часто репрезентується образами чужинців, мандрівників, трикстерів або персонажів, які перебувають на межі соціального порядку. Таким чином Аллен прагнув пояснити ті елементи міфології, які дюмезілівська модель не могла повністю інтегрувати.

У цьому аспекті методологія Аллена є ближчою до структурної антропології. Якщо Дюмезіль зосереджувався насамперед на функціях суспільства, то Аллен більше уваги приділяє логіці класифікації та структурним відношенням між елементами системи. Його підхід має виразний антропологічний характер і частково перегукується з ідеями Клод Леві-Строса. Для Аллена важливими є не лише функції, але й способи організації символічних опозицій, межових категорій та посередницьких фігур.

Ще одна важлива відмінність стосується розуміння соціальної структури. 

У Дюмезіля суспільство постає як відносно гармонійна система трьох взаємодоповнювальних функцій. Конфлікти між ними можливі, але загалом структура має стабільний характер. 

Аллен, навпаки, більше уваги приділяє нестабільності, переходам і проміжним категоріям. Його четвертий елемент часто пов’язаний із порушенням порядку або виходом за межі встановленої системи. Це робить модель Аллена динамічнішою та менш жорсткою.

Суттєво різняться й джерельні пріоритети обох учених. 

Дюмезіль переважно працював із письмовими пам’ятками — ведичними текстами, римською традицією, скандинавськими сагами, епічними сюжетами. 

Аллен, будучи професійним антропологом, значно ширше використовував етнографічні та соціоантропологічні дані. Особливе значення для нього мали системи спорідненості, шлюбні структури та соціальні класифікації. У цьому сенсі його методологія є більш антропологічною, тоді як підхід Дюмезіля — більш міфологічним і релігієзнавчим.

Важливою сферою досліджень Аллена стала також проблема спорідненості. Він намагався пов’язати індоєвропейську міфологію із соціальними моделями шлюбу та родинних відносин. Це значно розширювало межі дюмезілівської теорії. Якщо Дюмезіль головним чином аналізував богів, героїв і функції, то Аллен прагнув реконструювати ширшу систему соціальної організації, в якій міфологія є лише одним із проявів глибинної структури культури.

Водночас Аллен не відкидає Дюмезіля; радше він намагається подолати обмеження його теорії. Дюмезілівська модель була надзвичайно впливовою саме завдяки своїй ясності та системності, але її часто критикували за надмірну схематичність і прагнення пояснювати будь-який матеріал через три функції. Аллен прагнув зробити модель більш гнучкою та здатною враховувати аномальні або маргінальні елементи культури.

Ще одна важлива різниця полягає у характері реконструкції праіндоєвропейської спадщини. 

Дюмезіль вірив у можливість реконструювати відносно цілісну ідеологічну систему праіндоєвропейців. 

Аллен ставиться до реконструкції менш догматично. Для нього важливіше не точне відтворення первісної системи, а аналіз структурних механізмів, які лежать в основі різних культурних форм. Тому його методологія є менш історико-філологічною й більш теоретично-антропологічною.

Попри ці відмінності, між Дюмезілем і Алленом існує очевидна інтелектуальна спадковість. Аллен належить до тих дослідників, які не лише продовжили дюмезілівську традицію, але й спробували адаптувати її до нових методологічних умов гуманітарного знання другої половини XX століття. Його роботи демонструють, що трифункціональна теорія може бути не завершеною догмою, а основою для подальших структурних і антропологічних розробок.

У підсумку можна сказати, що методології Жоржа Дюмезіля та N. J. Allen мають спільну основу — порівняльний структурний аналіз індоєвропейської міфології та соціальної організації, — але розходяться у способі інтерпретації самої структури. 

Дюмезіль створив класичну модель трифункціональної системи, де міф відображає впорядкований соціальний космос. 

Аллен, спираючись на цю модель, розширив її, увівши четвертий елемент маргінальності та посередництва, а також посиливши антропологічний аспект дослідження. 

Якщо Дюмезіль прагнув виявити стабільний ідеологічний порядок індоєвропейського світу, то Аллен показав, що цей порядок неможливо зрозуміти без урахування його меж, переходів і структурних винятків.