Володимир Єшкілєв: Про щастя України, або Все лише починається

В нас оплакують століття без держави, змарновані роки державності та невідбуті мрії про ідеальну Українську державу. В нас плачуть за героями, які обов’язково мають бути страждальцями. В нас плачуть за страждальцями, які автоматично стають героями, навіть якщо нічого героїчного вони не здійснили. А ще в нас просто плачуть. Бо, інакше: «Що люди скажуть?».

Усіх цих плачів так багато, що вони перетворилися ледь не на карикатуру. 

В гіпермодерному світі, натомість, головним завданням нації є оперативне (а ще бажано бадьоре й веселе) оволодіння швидкими потоками подій. В цьому світі хронічно бракує часу для скорботних церемоній і панічних тризн всенародного масштабу. Й дуже мало місця для ресентименту і тотальної «культури оплакування». А ще в цьому світі програють саме ті, хто зависає на думці: а що скажуть якісь там «люди».

В нас направду немає підстав малювати минуле траурними барвами. Так, звісно, в наших ґрунтах багато невідомщеної крові. Як, зрештою, і в інших землях підсоння. Проте, якщо розібратися, маємо право говорити про особливе «щастя України». Або ж про український історичний фарт або benediximus ad Ucrania, якщо кому так зрозуміліше.

Адже в тому геополітичному коридорі, де розташовані наші землі, сам факт формування особливої ідентичності та її розвиток протягом багатьох століть вже є дивом. Історики кажуть про прикордонну (або «фронтирну») специфіку життя тих родоплемінних, військових та корпоративних згромад­жень, з яких склалася теперішня українська громадянська спільнота.

На щастя, ця спільнота не розчинилася в імперських казанах й не зникла в кочових пригодах Великого степу. На щастя, цю спільноту не опанували ані руйнівні каїнітські віровчення, ані присмеркові апокаліптичні секти. На щастя, в ній не сформувалися масові «ідеологічні школи», непримиренна боротьба яких запустила б самовбивчі процеси. На щастя, боротьба за власне identity не привела до фронтальних етнічних чисток, які б звузили національний простір до кількох безнадійно провінційних «кутів ненависті».

З чого склалася основа «щастя України»? Хтось каже про везіння, хтось – про провидіння Боже, комусь ближчі міркування про особливий «гнучкий» менталітет, а для когось усе впирається в медидативну стійкість спільноти, що закорінена в буття давніх воїнів-рільників, для яких напад степовиків не вікова катастрофа, а лише щоденне очікування неминучого.

Везіння, безумовно, присутнє. Особливо в останні десятиліття. Проте, як на мене, важливішою є ота «прикордонна» звичка використовувати всі «ландшафтні» (а рівно й «темпоральні») вигоди для очікування, маскування, маневру та раптової контратаки тоді, коли ніхто на неї не чекає.

А ще має значення «прикордонна» недовіра до людей, які в чомусь дуже переконані. Адже жителі фронтирної зони знають, що всі тверді переконаності або від дурної голови, або від засланих козачків.

Може, тому ми щасливо вільні від впливу ідеологічних партій. Може, тому в нас швидко згасають «наші наді» та решта проєктів, базованих на поєднанні істерики з харизмою. А ще в нас є великі нерозвідані «резерви щастя», як і в кожної передбачливої спільноти, котрій зручно століттями сидіти у засідці та яка надає перевагу схронам над хмарочосами.

Тому плачі недоречні. Все лише починається.