Сергій Чаплигін: Деколонізувати мислення суспільства!

Якась в Україні безпрецедентна бідність критичного духу - натомість повне панування одноразового, фрагментарного та синґулярного мислення.

Замість того аби зрозуміти ґлобальні тенденції ХХІ століття, зайнятися справжньою інтелектуальною працею, почати обговорювати сучасні ідеї - в суспільстві постійно обсмоктуються застарілі проблеми та перетравлюються думки, навіяні засобами масової інформації.

Натомість перед нами стоять загрози та виклики ґлобалізованого світу: лібералізм в усіх його формах панування логіки прибутку; перехід до нових форм спонтанного та спорадичного буття; знищення суверенної ідентичності, культур, етносів, націй, релігій, держав; руйнування родин; поява пост-людини, яка може довільно обирати свою зовнішність, стать, індивідуальну раціональність на любий проміжок часу та ін.

У відповідь від "політичних еліт" українці ж чують лише рекламні слогани та результати соціологічних опитувань.

І це не дивує. Бо на політично-інтелектуальному ландшафті України політична партія чи політична фігура вже давно дорівнюється до товару, який має свою "ринкову вартість" та логістику його масового розповсюдження.

Відповідно політичні процеси є довільними, героєм цього сюжету може бути будь-хто, а сценарії не є пов'язанами з жодними реаліями. Все що завгодно - лише крім сенсу.

Політичний суб'єкт давно вже не такий, яким він декому уявляється - його внутрішній зміст настільки другорядний, що практично немає вже жодного значення.

На це потрібно реагувати.

І в першу чергу потрібно деколонізувати мислення суспільства з його хибними уявленнями та навіяними галюцінаціями.

Адже Політичне є продуктом людського духу, і тому як будь-яка система цінностей воно має філософську основу та відображає певну інтерпретацію сенсу та нашого шляху в людській історії та власного в ній місця.

Це можна зробити вже - розпочавши Великий Дискурс з історії, філософії, політології, соціології, геополітики, мистецтва, літератури та ін.

Головне аби порядок денний був розрахований на завдання завтрашнього дня - якою ми хочемо бачити свою країну і світ навколо себе.

А думки, як відомо, мають властивість матеріалізуватися...

Олег Гуцуляк: Нарт Сосруко танца «Колеса Бальсага»

Континентальная страна Сираги, Сираки (Shiragi), в которую Сусаноо спустился с небес согласно с вариантом в «Нихонсёки», традиционно отождествляется с корейским царством Силла (Сара, Саро, Сора, Синра; І в. до н.э. – Х в. н.э.). Более того, японские источники сообщают, что брат государя Дзимму – Инахи-но микото, покинув его во время его Восточного похода, уехал в Корею и стал местным правителем («куни-нуси») в государстве Силла (яп. Сираки). Некоторые потомки Инахи-но микото из корейского рода Силласон-сси впоследствии вернулись из Силла в Ямато, образовав японский клан Сираки-удзи (букв. «знатные [люди] из Силла») [1].

В Сираки / Силла был правитель с именем Susung, означающим «шаман»[2].

Но также обе страны могут иметь связь с ирано-сарматским племенем сираков, известным в кубанских степях с IV века до н. э., куда они прибыли откуда-то с восточных отрогов Евразийской степи. В 310-309 гг. до н.э. царь сираков Арифарн вмешался в войну за трон Боспорского царства, но вскоре его армия потерпела поражение в битве на Фатесе, так в те времена назывался один из притоков Кубани. Сираки были сравнительно малочисленным народом, но Страбон («География», 11.5.8) утверждает, что царь Абеак мог собрать до 20 000 всадников в годы правления боспорского правителя Фарнака (63-47 гг. до н.э.). Аристократия сираков вела полукочевой образ жизни, но низшие социальные слои были оседлыми. Сираки эллинизировались в большей степени, чем прочие сарматы, они также поддерживали тесные контакты с Боспорским царством. В ходе Боспорской войны в 49 г. н.э. римляне осадили укрепленный город сираков Успу («Конский»). Укрепления города, состоящие из плетеных изгородей, обмазанных глиной, оказались лишком слабыми, чтобы выдержать штурм (Тацит, «Анналы», 12.16-17). Успу быстро взяли штурмом, все население города перебили. Сиракам пришлось присягнуть на верность Риму. Война 49 года серьезно ослабила сираков, они почти исчезли из истории вплоть до еще одного боспорского конфликта, в 193 г. н.э., после которой их следы окончательно теряются.

Считается, что этноним сираки означает «потомки льва»: др.-иран. šyr/šer «лев» + суф. —aka-.

Также в иранской сакральной традиции выполняющая функции мировой реки, Арак (arag, araγ, авест. raŋhā-) протекает по стране Сурак, где ее называют Ами, и по стране Спети или Миср, где ее называют Нив (Бд, 10)  [3].

Галина Иванкина: Fêtes galantes

 На одном из сайтов, где есть и мои статьи о советском кино,  я обнаружила небезынтересную трактовку немецкого фильма ‘Die Frau Meiner Träume’ («Женщина моих грёз») https://mesoeurasia.blogspot.com/2019/02/iii-die-frau-meiner-traeume.html , который в СССР демонстрировался под несколько изменённым названием «Девушка моей мечты», а Марика Рёкк стала одной из любимых актрис «трофейного жанра».

Такая замена «женщины» на «девушку» тоже любопытна — в СССР искромётные комедии снимались только о девушках, о девчонках, о девчатах. «Девушка с характером», «Девушка без адреса», «Девушка с гитарой», «Девчата». Об этом интересном феномене я напишу в другой раз, а сегодня хотелось бы прокомментировать вышеуказанную статью, благо автор — Рустем Вахитов — даже упоминает одну из моих любимых книг — «Культура-2» Владимира Паперного. Правда, Паперный всё-таки обращался к культуре сталинской эпохи, тогда как искусство Третьего Рейха питалось иными «соками». Вахитов, комментируя «Девушку моей мечты», пишет так: «Время действия этого фильма – гипотетическое тысячелетнее будущее Третьего Рейха. <…> Счастливые немцы занимаются мирным трудом, поют и танцуют в театрах, влюбляются, женятся. Поэтому в фильме нет ни одного упоминания о войне, партии, Гитлере…».

 1 и 3 — кадры из фильма «Девушка моей мечты».

По центру — кадр из фильма «Танец с Кайзером».

Всё это, разумеется, укладывается в трактовку Паперного: с точки зрения тоталитарной идеологии и тоталитарного искусства история уже завершилась, и вот сейчас наступает застывшее навсегда и отныне неизменное Будущее, золотой век.

Алесь Мікус: Воропай. Балтський символізм української влади

Сонце святе, що все віда, встає перед поглядом світу,
коні блискучі несуть його. І перед сонцем,
оком світовим, зникають, як злодії, темрява й зорі.
Промені, наче палкії вогні, освітили живучих.
(Рігведа, Гімн до сонця,
переклад Лесі Українки)

1.

Протягом останніх двох десятиліть незалежності суспільно-політичне поле України – суцільне втілення козаччини. Це дещо  не збігається із самим фактом наявності верховної влади, яка обирається на певний термін, коли її неможливо скинути лише тому, що черговому «пассіонарію» любо одне, і нелюбо інше. Явище верховної влади в Україна має іншу природу – не там, де вона проявляє свою силу.

Звільнившись 20 років тому з-під влади, що затискала и знищувала всяке єство – а саме – від московської влади, та отримавши таким чином можливість повною мірою виявити свій власний потенціал, Україна, повернулася, можна сказати, до свого рідного поля. На рівні суспільства – це «козаччина» (Запорізька Січ раніше, махновщина недавно, бійки в парламенті зараз).

Що ж насправді відбувається на рівні влади над цим суспільством? Де знаходиться його джерело, і що це за джерело?

Втілене у даному тексті дослідження із сакральної географїї регіону стікання рік Дніпро та Десна показує наступне: верховна влада в Україна пов’язана із найдавнішими просторовими архетипами території на північ від України. Мова про міфологему водорозділу Дніпра та Двини, що проходить по теріторії Білорусі. Це спадщина балтійських племен, котрі залишили не тільки своїх прямих нащадків, а й свої назви та давні дуалістичні міфологеми.

Константин Рахно: Русь Гоголя: Россия или Украина?

Великий мазепинец Микола Васильевич Гоголь-Яновский герба Ястшембец, потомок славных гетманов, был и остается украинским писателем. Россия присвоила его, польстившись на язык, которым писаны его сочинения, – полный украинизмов и, по сути, эволюционировавший из того приближенного к великорусскому книжного украинского языка, который употребляли литераторы и философы накануне и некоторое время после падения Гетманщины и Слобожанщины, – но русским Гоголь чужд  доселе, порой даже враждебен.

В восхищении великорусов его талантом почти всегда слышатся оговорки и просматривается некая, смешанная с завистью опаска.

Валентин Мач: Общество и право

Только постоянные столкновения человеческих интересов, направленных на одновременное достижение заведомо несовместимых между собой целей, еще в глубокой древности вызвали необходимость правового регулирования общественных отношений. Возможно, что тогда уже возникли первые ошибочные представления о праве как наиболее  действенном и эффективном инструменте совершенствования человеческой самоорганизации. В результате этих,  не вполне обоснованных представлений возникло и получило  достаточно широкое распространение убеждения в том, что одновременно с созданием  некоего идеального или абсолютного права качество общественно-экономических  отношений будет доведено до законченного совершенства. В том или ином виде эти, ни на чем не основанные верования, наряду с различными древними суевериями и предрассудками сохранились до настоящего времени.

Ярослав Гнатюк: Теорія цивілізацій та утопічна українська політика

У контексті цивілізаційного і формаційного підходів до аналізу українського історичного процесу досліджуються теорія цивілізацій та теорія формацій. Акцентується увага на неадекватності цивілізаційного підходу до аналізу українського історичного процесу та деструктивних висновках теорії цивілізацій щодо української культури як підставах утопічної української політики. Аргументуються переваги неоформаційного підходу до аналізу українського історичного процесу та його ефективність для реальної української політики.

 Ключові слова:теорія цивілізацій, теорія формацій, утопічна українська політика, реальна українська політика, неофрмаційний аналіз українського     історичного        процесу.

         Філософія постійно перебуває у ситуації протистояння: в опозиції до філософії або метафізики знаходяться діалектика як антиметафізика і феноменологія як антиметафізичний проект, позитивізм як антифілософська науково-світоглядна парадигма і постмодернізм як деконструкція філософського дискурсу Модерну. Те ж саме стосується й філософії історії. У її проблемному полі наявне протистояння альтернативних теорій: теорії цивілізацій         і        теорії  формацій.

Рахметолла Байтасов: К вопросу о родстве уральских, палеоазиатских, тунгусо-маньчжурских и тюркских языков

По мнению лингвистов «… уральские языки обязаны своим теперешним строением контакту по крайней мере стремя различными группами языков: 1) индоевропейской, 2) алтайской, или тюркской, и 3) арктической, т. е. некой древнесеверной группой языков[1].

В.В. Напольских [2]утверждает, что контакты уральских языков, точнее только финноугорских, поскольку самодийские языки не были вовлечены в этот процесс, с индоевропейским, осуществлялись,возможно в первой четверти IIтыс. до н.э. При этом с финно-угорскими языками контактировал какой-то индоарийский язык, уже после распада общеарийского языка. На это указывают: «заимствование части таких слов (финско-саамское *terne ‘молозиво’ ~ др.-инд. tarṇa- ‘телёнок’ при ав. tauruna- ‘дитёныш’; ф.-перм. *śuka ‘зерно, мякина’ ~ др.-инд. śūka- ‘зерно’ при ав. sūkā-  ‘игла’;ППерм *sur “пиво” ~ др.-инд. súrā ‘алкогольный напиток’ при ав. hurā)», т.е., терминов земледелия и скотоводства, заимствование которых «не может быть датировано временем ранее первой четверти II тыс. до н.э., когда эти занятия начинают распространяться у населения лесной зоны,– то есть, его следует относить ко времени, когда общеарийский праязык уже должен был распасться» [2].

Поэтому нас в большей мере интересуют контакты прауральцев с другими группами языков. С этой целью обратимся к генетическим данным.

Рахметолла Байтасов: «Береговой клан» и языки его потомков

«Береговым кланом» популяционные генетики называют носителей Y-гаплогруппы С, расселение которых по Земле, согласно одной из гипотез,происходило по побережью морей через Южную Азию в Юго-Восточную Азию и Австралию, а также на север по азиатскому побережью и в Америку через Берингийский «мост».

Возраст гаплогруппы по одним расчётам составляет приблизительно 60±5 тысяч лет[1], по другим расчётам 36 тысяч лет[2].

Истина, на мой взгляд, находится где-то посередине.

Рассмотрим отдельные клады гаплогруппы С и их распространение среди современных народов.

 Гаплогруппа С* (хС3) (RPS4Y (M130))

Гаплогруппа С*(хС3) (RPS4Y (M130)) распространена в Юго-Восточной Азии (3,1%), Центральной Азии (0,2%), Южной Азии (2,6%), Океании (8,6%) [3].

Несмотря на небольшую частоту гаплогруппы С*в Южной Азии, наибольшее её разнообразие «обнаружено среди населения Индии, из чего следует предположить, что она либо произошла, либо существовала наиболее длительное время в своей истории на территории побережья Южной Азии» [1].

Андре Глюксман: Мрачные перспективы Европы

Французский философ Андре Глюксман обсуждает провал европейских интеллектуалов и объясняет, как разногласия могут привести к распаду ЕС и даже открытой вражде.
Во Франции Андре Глюксман (André Glucksmann) известен как один из «новых философов», которые после 1968 года отвернулись от марксизма и — под влиянием «Архипелага ГУЛАГ» Солженицына — отреклись от советского тоталитаризма. Особенно он известен в Германии двумя своими книгами «Кухарка и людоед» и «Господа-мыслители». Его родителями были восточноевропейские евреи, жившие в Палестине и в Германии, а в 1937 году бежавшие во Францию, где в том же году и родился Глюксман. В 2006 году он опубликовал свою автобиографию «Гнев ребёнка». Как человек, глубоко знакомый с немецкой философией и ещё с университетских дней выработавший критический взгляд на Хайдеггера, Глюксман стремится к интеллектуальному диалогу с Германией. В своих многочисленных научных и публицистических статьях 75-летний философ выступает за право на вмешательство в вооружённые конфликты во имя защиты мирных жителей, защищает чеченцев и грузин на Кавказе и упорно критикует Запад за склонность закрывать глаза на постоянное присутствие зла в мире.

— Г-н Глюксман, в свете интеллектуального и экзистенциального опыта, который дал Вам как антитоталитарному мыслителю XX век, тревожит ли Вас будущее Европы?

— Я никогда не верил, что после конца фашизма и коммунизма исчезли все опасности. В истории не бывает остановок. Европа не вышла за пределы истории, когда исчез «железный занавес», хотя время от времени она явно именно этого хотела. Демократии склонны игнорировать или забывать трагические стороны истории. В этом смысле я бы назвал нынешнее развитие событий крайне тревожащим.

— Европейское сообщество уже 60 лет — с самого своего зарождения — как будто идет от кризиса к кризису. Сбои — часть его нормального режима работы.

— Чувство кризиса характеризует современную историю Европы. Это позволяет заключить, что Европа — не страна и не национальное сообщество, в котором идут естественные процессы сближения. Ее также нельзя сравнивать с древнегреческими городами-государствами, в которых при всех разногласиях и соперничестве существовало единое культурное пространство.

— Но европейские страны тоже объединены общими культурными аспектами. Существует ли такая вещь, как европейский дух?

Валентина Мазур: Великий дар Шветадвипа

У Ведах говориться, що душа, народжуючись в тілі корови, в наступному житті одержує тіло людини, бо тіло корови призначене тільки для того, щоб дати милість людям. З цієї причини, вбивати корову, яка віддала саму себе на служіння людині, вважається дуже гріховним. У корови дуже яскраво проявлена свідомість матері. Вона переживає справжні материнські почуття до того, кого годує своїм молоком, незалежно від форми його тіла.

Вбивство корів, з точки зору Вед, означає кінець людської цивілізації. Тяжке становище корів — це ознака доби Калі (нашого часу, який описується в Ведах як Залізна доба — епоха воєн, чвар і лицемірства).

Бик і корова — це уособлення чистоти, оскільки навіть гній і сеча цих тварин використовуються на благо людського суспільства (як добрива, антисептики, паливо і т.д.). За вбивство цих тварин правителі давнини втрачали свою репутацію, бо наслідком вбивства корів є розвиток пияцтва, азартних ігор і проституції.

Не ображати матір землю і мати корову, а захищати їх як власну матір, яка годує нас своїм молоком — основа людської свідомості. Все, що пов’язане з нашою матір’ю для нас святе, тому-то Веди кажуть, що корова — священна тварина.

Земля зустрічає нас молоком — це перше, що ми пробуємо, народившись в цьому світі. І якщо у рідної матері немає молока, то дитину годують молоком корови. Про молоко корови Аюрведа говорить, що цей дар збагачує душу, тому що будь-яке материнське молоко виробляється завдяки «енергії любові». Тому дітей рекомендується годувати материнським молоком мінімум до трьох років, а в ведичному суспільстві дітей годували молоком навіть до п’яти років. Вважалося, що тільки такі діти могли захищати своїх батьків і суспільство.

У Ведичній космології описується початковий прояв цього самого дивного і незбагненного продукту у всесвіті. Говориться, що початкове молоко присутня у вигляді океану на планеті Шветадвіпа — духовній планеті, що знаходиться в межах нашої матеріальної Вселенної і містить у собі всю мудрість і спокій, що виходить від Верховної Особи Бога.

Коров’яче молоко — це єдиний продукт, який має здатність розвивати розум. Між початковим і матеріальним молоком існує незбагненний зв’язок, використовуючи який ми можемо впливати на свою свідомість.

Великі святі і мудреці, які досягли високого рівня свідомості, знаючи цю особливість молока, намагалися харчуватися тільки ним одним. Сприятливий вплив молока настільки сильний, що, просто перебуваючи поруч з коровою або святими мудрецями, які харчуються коров’ячим молоком, можна відразу ж відчути щастя і спокій.

Поль-Наполеон Пьер Каллан: Бонапартистское Движение (Франция): релиз

Поль-Наполеон Пьер Каллан, руководитель Бонпартистского Движения (Франция), прислал краткий релиз и просил перевести на русский язык:

Cher ami et compagnon,
C’est noté. Pourriez-vous traduire ceci en russe, afin notamment de faciliter la lecture pour les Bonapartistes russophones ?
Napoléon Pierre Calland

MOUVEMENT BONAPARTISTE

Objet : défendre, faire connaître et étendre les principes et valeurs du Bonapartisme. Le Mouvement Bonapartiste s’appuie sur l’adhésion populaire à une politique de redressement conjuguant les efforts des particuliers, associations et services de l’État. Le mouvement défend les principes bonapartistes sur lesquels il est fondé, et qui régissent son fonctionnement intérieur. Il défend également la mémoire de Napoléon le Grand, ainsi que celle de Napoléon III et de leurs fils, Napoléon II et Napoléon IV. Il reconnait Napoléon IV comme ayant régné sans avoir gouverné, en vertu du plébiscite de mai 1870. Le mouvement ne reconnait pas d’empereur après 1879, en vertu de l’absence de plébiscite. Républicain, il privilégie le bonheur, les intérêts et la gloire des peuples, et n’envisage de rétablissement de l’Empire que si les fondements en sont républicains et le régime approuvé par voie référendaire.

БОНАПАРТИСТСКОЕ ДВИЖЕНИЕ:

Направления действия: ознакомление с принципами и ценностями Бонапартизма, защита и распостранение этих принципов. Бонапартисткое Движение намерено содействовать участию народа в политике, которая способна объединить силы отдельных граждан, корпораций и государственных структур.
Движение защищает бонапартистское принципы, на которых оно основано, и которыми оно руководствуется.
Движение хранит и оберегает память Наполеона Великого, а также Наполеона III, и их сыновей, Императора Наполеона II и Императора Наполеона IV.
Движение признаёт, что Наполеон IV — это легитимный Император Франции, признанный Плебисцитом в мае 1870 года. Движение не признаёт никаких Императоров Франции c 1879 года, после кончины Императора Наполеона IV,  поскольку ни один из наследников Дома Наполеон не был утверждён соответствующим  плебисцитом.
Движение является республиканским, оно считает, что важнее всего — благосостояние народов, слава и соблюдение народных интересов. Движение призывает к восстановлению Империи только в том случае, если Империя будет воссоздана на основании республиканских институтов и одобрена национальным референдумом.

Костянтин Рахно: Сполучені Штати Гіпербореї, або Хто боїться мишеняти Джеррі?

Сербський соціялістичний мислитель Драгош Калаїч в одній зі своїх статей гнівно викриває начебто основоположний для американської культури образ миші. На його думку, миша є уособленням лихварства, мондіялістичної ідеології, капіталістичної системи економіки та споживацької цивілізації, а її культ нібито уособлює новий світовий порядок, у якому немає місця сербам [7].
На жаль, доводиться констатувати, що за цими філіппіками на адресу маленької беззахисної істоти стоїть повне незнання як традиційної символіки, так і традиції взагалі, насамперед середземноморсько-балканської, що мала б бути авторові рідна й близька.
Йдеться про грецьку мітологію, що заклала підвалини европейської та американської культури. Саме вона допомагає пояснити символічний зміст протистояння й борні двох ключових персонажів американської популярної культури, які вже понад сімдесят років тішать малих і дорослих глядачів мультиплікаційних фільмів, – кота Тома та миші Джеррі. Кіт – це той самий лев, тигр чи пантера, котрі у стародавніх греків пов’язувалися виключно з Діонісом і були його тваринами, особливо в острівних культах [9, с. 52; 3, с. 75, 77, 85-86; 6, с. 278, 288]. „Під ярмом його йдуть пантера й тигр” [12, с. 62]. Діоніс міг з’явитися в подобі одного з цих хижих котячих.
Натомість миша – хтонічна істота, що була твариною Аполлона. Епітет Аполлона smintheus „Мишачий” згадується вже в Гомера на самому початку „Іліади” (І 39). Тут, що дуже типово для хтонізму, поєднувалися цілющі й згубні функції в одному образі. Миші шкідливі для посівів. Згідно зі схоліями до „Іліади”, Аполлон напускає мишей на поле свого жерця, щоб покарати цього останнього. Проте миші також мислилися корисними, через що, як свідчить Еліян (De nat. an. XII 5), мешканці міста Гамаксита в Троаді утримували мишей у святилищі Аполлона і годували їх за державний рахунок. Суміш хтонічної мантики мишей і їхніх губительних функцій проглядається в оповіді Страбона про храм Аполлона Смінтея у Хрисі, де коло ніг ідола була зображена миша. За місцевою легендою, тевкри, що прийшли сюди з Криту, отримали від оракула повеління там зупинитися на мешкання, де на них нападуть сини землі. Розповідають, що це сталося в околицях Гамаксита, тому що величезна кількість польових мишей виповзла там уночі й перегризла всю шкіру на зброї й посуді. Ось там тевкри й спинилися [9, с. 316; 1, с. 96-97; 13, с. 72].

Кирилл Серебренитский: Как стать родственником Императора Наполеона

Kosciesza

Самый знаменитый из внебрачных сыновей Императора Наполеона: Александр Флориан Жозеф Шарль граф де Колонна-Валевски; (Alexandre Florian Joseph Colonna Walewski), сам по себе – обжигающе, авантюрно увлекательный персонаж. Он родился в 1810ом, 4 мая, в замке Валевице, в Княжестве Варшавском. В 1812ом Наполеон этому двухлетнему поляку даровал титул графа Французской Империи (этого отличия, кроме маленького Александра Флориана, удостоились только два польских офицера, на которых особые надежды возлагал Наполеон, — Винценты Корвин-Красинский и Людвиг Пац; при том, что без малого сто тысяч поляков сражались на всех стратегических направлениях под знамёнами Великой Армии).

Юрій Коновченко: Якою мовою молилася давня Україна-Русь

Довгi роки нас запевняли, що українська вимова церковнослов’янських текстiв — греко-католицька вигадка, що лише росiйська редакцiя — це «канонiчна», «священна» й «незмiнна мова святих Кирила та Мефодiя», i нiякої iншої нiколи не було й не може бути.

Але Господь рано чи пiзно виявляє правду. I коли ми дiзнаємо́ся, що цiєю «греко-католицькою вигадкою» молилися святi Дмитро Ростовський, Iов Почаївський, богоноснi Антонiй, Феодосiй i всi чудотворцi Києво-Печерськi, хреститель Київської Русi рiвноапостольний Володимир та сотнi iнших українських святих; коли усвiдомлюємо, що традицiя нашої вимови простягається крiзь тисячолiття — вiд автора кирилицi свт. Климента Охридського проз усi вiки аж до сучасної нашої мови, — тодi розумiємо, який скарб довiрив нам Господь i яку вiдповiдальнiсть маємо за те, щоб захистити та зберегти його.

Тобi подобаєть пiснь, Боже, в Сионi
i Тобi вздасться молитва в Iєрусалимi,
услиши молитву мою, к Тобi всяка плоть прийдеть /Пс. 64:1–3/. Київський Псалтир 1397 р.
Якою була давньоукраїнська моваТу церковнослов’янську (далi — ц.-сл.) богослужбову мову, яку ми тепер маємо, можна назвати новiтньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ. Вона закоренилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633/, який довершив тривалу творчу працю багатьох високоосвiчених українцiв у прагненнi вiдновити єдину, «чисту словенську» мову 1.
Проте, як зауважує академiк Л. Булаховський, «Смотрицький вiрного уявлення про походження i природу старослов’янської мови не мав i за неї приймав мову слов’янських рукописiв московської редакцiї, не давнiших ХV–ХVI столiття» 2. Як стверджує вiдомий мовознавець доктор словесностi П. Житецький, «вийшла таким чином вигадана мова, а не дiйсна… не так чиста слов’янська мова, як мова очищена вiд давнiх її особливостей» 3. Також основоположник сучасної славiстики чех Й. Добровський, схиляючись перед генiєм Смотрицького, «не мiг схвалити багато того, що не пiдтверджується найдавнiшими пам’ятками» 4.