Одне з центральних місць в історії української філософської культури належить творчому доробку В.Винниченка як органічному наслідку україн¬ської культури. Філософський дискурс В.Винниченка може бути віднесений до української філософії й на тій підставі, що у останній наявним є сформу¬льоване ще за часів княжої доби і збережене в нашій духовній традиції розуміння філософії як «любомудрія», що вимагало не лише пізнання істини про сенс людського буття, а й життя в істині. Упродовж всієї історії в українській культурі як справжній філософ шанувався не той, хто лише знає істину, а хто живе згідно з пізнаною ним істиною, хто власним життям стверджує істинність обстоюваних ідей. Винниченкова основна філософсько-світоглядна засада – «чесність з собою» — виявляє подібність до життєво-практичної націленості українських мислителів на гармонію «слова і діла».
Володимира Винниченка як один з яскравих і талановитих постатей української культури ХХ століття найбільш гостро відчув суть трагедії своєї доби — народження нового морального катарсису — і порушив питання про природу та філософію щастя. Він поєднав у своєму етичному вченні віру у досягнення соціальної гармонії, притаманну його поколінню на той час, з пошуком причин недосконалості сучасного життя. Це привело письменника до формування власної концепції ціннісного виміру людини і будування щасливого буття на засадах гармонійної взаємодії особистості і суспільства, глибинної внутрішньої кореляції морального існування людини з активно впливаючими на неї підсвідомими бажаннями і началами буття.
Звернення до морально-етичної проблематики творчої спадщини В. Винниченка можна знайти у статті Л.Т. Левчук («Морально-естетичний потенціал творчої спадщини В.К. Винниченка») та в дослідженні Н.Гусак («Щастя в етичній концепції «Конкордизму» Володимира Винниченка»).
Володимира Винниченка як один з яскравих і талановитих постатей української культури ХХ століття найбільш гостро відчув суть трагедії своєї доби — народження нового морального катарсису — і порушив питання про природу та філософію щастя. Він поєднав у своєму етичному вченні віру у досягнення соціальної гармонії, притаманну його поколінню на той час, з пошуком причин недосконалості сучасного життя. Це привело письменника до формування власної концепції ціннісного виміру людини і будування щасливого буття на засадах гармонійної взаємодії особистості і суспільства, глибинної внутрішньої кореляції морального існування людини з активно впливаючими на неї підсвідомими бажаннями і началами буття.
Звернення до морально-етичної проблематики творчої спадщини В. Винниченка можна знайти у статті Л.Т. Левчук («Морально-естетичний потенціал творчої спадщини В.К. Винниченка») та в дослідженні Н.Гусак («Щастя в етичній концепції «Конкордизму» Володимира Винниченка»).