Алас Асачи: К этимологии слова "тюрк"

Советский академик-тюрколог Кононов сделал филологический анализ термина «тюрк». Он исходил из того, что само слово «тюрк» делится на корень «тур» и суффикс «к». Причем, по-китайски слово «тюрк» тоже двумя иероглифами передаётся, где также есть отдельный «тур» и «к».

Первое известное упоминание этнонима türk (др.-тюрк: Old turkic letter UKOld turkic letter R2Old turkic letter UOld turkic letter T2 Türük или  Kök Türük или  Türük, кит. 突厥, старотибетский: duruggu/durgu, пиньинь: Tūjué, ср.-кит.: tʰuot-küot, ср.-греч. Τούρκοις) относится к тюркам VI века. Первое упоминание этнонима тюрк встречается в китайских летописях и относится к 542. В европейских хрониках о тюрках впервые сообщают византийские историки Менандр и Феофан, когда тюркский каган Сильзибул в 568 году отправил посольство к Юстину II[. В письме Бага-Ышбара хана к китайскому императору Вэнь-ди Бага-Ышбар описывается как «великий хан тюрков».

Версия, основанная на раннем анализе этнонима в начале XX века датским тюркологом и Президентом Датского Королевского научного общества Вильгельмом Томсеном, предполагает происхождение термина от слова «торук» или «турук», что с большинства тюркских языков можно перевести, как «стоящий прямо» или «крепкий», «устойчивый». 

Вместе с тем, видный советский тюрколог академик В. В. Бартольд подверг критике эту гипотезу Томсена и на основании детального анализа текстов тюркютов сделал вывод о более вероятном происхождении термина от слова «туру» (установленность, законность) и об обозначении так народа, находящегося под правлением тюркского кагана — «туркім будуным», то есть, «управляемым (мною народом)».

По мнению В. В. Бартольда, слово «тюрк» имеет первоначальное значение «сильный, крепкий».

Слово türk на древнетюркском языке означает «достигший расцвета, могущества». С аналогичным смыслом встречается в древнетюркских памятниках: türk oγuz, türk sir, türk qιvçaq, türk Bilge qaγan. В Европе не называли печенегов или половцев турками: это слово — турки — широко употреблялось только для обозначения народа сельджукской и впоследствии Османской империи.

Boris David Balte: 30 гадоў таму з'явілася чацвёртая - Рэспубліка Беларусь

25 жніўня гэта не проста Дзень Незалежнасці, гэта дзень стварэння новай, чацвёртай беларускай дзяржавы. 

Была першая - старадаўняе Полацкае княства, якая жыла з веча і паўночнай годнасцю. Была другая - Вялікае Княства Літоўскае - якое аб'яднала ўсе беларускія землі.  Было трэцяе - Беларуская Народная Рэспубліка, калі ўпершыню ў Беларусі паўстала ўсеагульная дэмакратыя.

І ў рэшце 30 гадоў таму з'явілася чацвёртая - Рэспубліка Беларусь.  

На жаль яна сёння акупавана гібрыднымі расейскімі акупантамі і мясцовай крывавай дыктатурай. 

Наша справа вызваліць яе і распачаць зноўку шлях незалежнасці.

Ідэя незалежнасці жыве і будзе жыць. 

У беларускай ідэі незалежнасці павінна быць імя. Як у юдэяў - сіянізм, як у французаў - гоалізм, як у туркаў - кемалізм. 

Але ў нас гэтае імя ёсць - НЕЗАЛЕЖНІЦТВА.

І менавіта гэтай ідэі пад гэтым імем патрэбна ідэалогічная база. Такі сабе катэхізіс. І ён ужо падрыхтаваны. 

Жыве Беларусь! 

За Волю - Да Канца!

Архиеп. Амвросий (фон Сиверс): Рим: истоки и преемство

 Ответ на вопрос преемства римской власти (и самой государственности) является как бы очевидным. Особенно в том, кто сие преемство продолжает доныне. Однако, существует иной аспект проблемы: а откуда влечется сам истоник власти у римлян? Действительно, римские императоры не являлись монархами в первичном смысле слова. Они оставались военными правителями Республики, - приобретая Imperium, не переставали иметь Res Publica, тот самый S.P.Q.R., при всех структурных пертурбациях (собственно принципат и доминат). Но Римская Республика не учреждалась ex nihil. Ее установлению предшествовало низвержение царской власти, династии Тарквиниев. Более того, Римский Сенат издаст закон, по коему потомкам последнего царя запрещалось приближаться к Вечному Городу. Можно вполне предполагать, что в Риме постоянно проживала и некая «монархическая оппозиция», желавшая реставрации Тарквиниев.

        Посему разсмотрим самих царей Рима. Таковых мы насчитывает всего 7, начиная от Ромула: Ромул, Нума Помпилий, Тулл Гостилий, Анк Марций, Тарквиний Приск (Древний), Сервий Туллий и Луций Тарквиний Гордый. Династия Тарквиниев ограничивается Tarquinius Superbus, далее мы имеем немало вопросов. Несомненно, что власть влечется не от царства этрусков или латин, или сабинян, хотя их происхождения кто-то и имел[1]. Большее понимание нам дает акт «основания» Рима 21 апреля 753 г. до Р.Х. Ромулом и Ремом. После них семь разнородных поселений на холмах (Авентине, Палатине, Виминале, Капитолии, Квиринале, Целии, Эсквилине) образуются в одно квази-государственное сообщество, где главой утверждается царь Ромул. 

Однако, откуда происходит сам истоник его власти? Неужели он — обычный узурпатор или, в лучшем случае, военный вождь?

      По легенде Ромул с братом — внуки царя Нумитора[2]. Просматривая всё преемство, видно, что фактически власть в Рим перенесена из Альба-Лонга. Но вот сама власть в означенном городе имеет специфический характер.

Жан-Люк Нанси: Отсутствие отсылок к чему-то высшему, проблема нигилизма и отказа от него по-прежнему актуальны для всех нас

23 августа 2021 г. на 82-м году жизни умер Жан-Люк Нанси, французский философ, автор теории сообщества как бытия-вместе (être-en-commun). Профессор философии Страсбургского университета, с 1989 по 1997 год он руководил факультетом философии, лингвистики, информатики, образовательных наук. Лауреат Международной премии итальянского Общества Ницше (1990). Почетный член Международного философского колледжа. На русском языке изданы его книги "Бытие единичное множественное" (2004), "Непроизводимое сообщество" (2009), "Сексуальные отношения?" (2011).

В интервью Марусе Климовой в 2005 году Нанси говорил следующее: "... В отличие от очень многих моих коллег, я вовсе не считаю, что сегодня мы живем в мире симулякров и саморазрушительных навязчивых реальностей – я думаю, что сейчас просто рождается новое сознание, перед которым встают совершенно новые вопросы. 

Экономический либерализм, который сейчас торжествует, не особенно убеждает в окончательной победе буржуазии: он остается по-прежнему безумным, разнузданным и циничным, но одновременно очень далек от самоуспокоения, потому что уже не способен игнорировать все более очевидную истину, что его развитие лишено смысла. Вот почему к нам постоянно возвращается вопрос о «смысле»…

Честно говоря, лично мне кажется, что никакого постмодернизма никогда не было. Я вообще не очень хорошо понимаю, что под этим понятием имеют в виду. Конечно, мне известно определение этого концепта, данное Лиотаром, но это ведь был, скорее, некий архитектурный концепт. Постмодернизм – в понимании Лиотара – предполагает отсутствие каких-либо отсылок к прошлому, то есть отсутствие вертикалей или же горизонталей, в историческом смысле. Если же определить модернизм как течение, ориентированное в завтрашний день, то тогда можно сказать, что постмодернизм уже не ждет, когда наступит это «завтра»… Таким образом, можно говорить о более-менее удачной версии, то есть версии Лиотара, либо же о менее удачном варианте, лозунг которого «No future», и т.д. Но, так или иначе, все эти определения предполагают то, что еще Ницше называл нигилизмом – ведь главный смысл этого явления заключается именно в этом. А отсутствие отсылок к чему-то высшему, проблема нигилизма и отказа от него по-прежнему актуальны для всех нас".

(c) Николай Подосокорский:

Бари Алибасов ответил шовинистам, назвавшим его гастарбайтером в Москве:

Бари Алибасов ответил шовинистам, назвавшим его гастарбайтером в Москве: 

"... Я хотел бы напомнить малограмотным московским шовинистам всех мастей, что Москва стала столицей, благодаря татарам. Именно татарский хан Узбек выдал в 1325 году Ивану Калите ярлык на правление не только Московским княжеством, но и передав ему 50 000 войска, наделил правом собирать дань для татар со всех земель. Эта дань составляла всего лишь 10 %. Она так и называлась «десятина». Это значительно меньше, чем налоги любого современного государства. При этом Орда брала под защиту границы Русских княжеств. Благодаря преданности Ивана Калиты татарам, Москва превратилась в Центр русских земель, а Иван Калита стал первым гастарбайтером столицы, получив неплохую работу от татар. 

Не менее услужливым был и другой гастарбайтер в Москве – Александр Невский, который получил ярлык на правление Москвой от хана Батыя. Он преданно отстаивал интересы Батыя, воюя со скандинавами. Тверяки до сих пор это помнят. За это Батый усыновил Александра, побратав его со своим сыном Сартаком".

Алексей Арестович: Цивилизация как и идеальное избыточна по отношению к выживанию и часто ему противоречит. Но именно она делает нас людьми

- Все эти разговоры про «…зачем тратить деньги на парад/флагштоки» обнаруживают эээ…некоторую рациональную недоразвитость носителей.

Напоминаю, цивилизация началась как таковая со строительства грандиозных культовых сооружений.

Строить их было очень непросто (при тогдашнем уровне технологий), но люди объединялись и вкладывали серьёзные усилия в идеальное, а не в более совершенные ловушки для мамонтов или раздачу камней Стоунхенджа нуждающимся.  

Если бы люди предпочитали материальное идеальному, то и цивилизация бы не понадобилась.

Цивилизация как и идеальное избыточна по отношению к выживанию и часто ему противоречит.

Но именно она делает нас людьми.

Посему - претензии сэкономить на символах - антицивилизационны по своей сути. 

Желающих экономии/перераспределения на праздновании, приглашаю в пещеры, к костру, высказывать своё возмущение углём на стенах.

Хотя, стойте.

Вам и этого нельзя. Ибо углём на стенах - это уже предпочтение символического материальному.)

Алексей Арестович: Русь - это мы

- Русь - это мы.

Сегодня мы все - одно целое, сборная Украины - от Святослава до будущей Футуро-Січі, от Львова до Луганска, от Чернигова до Севастополя. 

Мы все разные и острая конкуренция идей это и есть то, что выгодно отличает нас от политической культуры мрачноватого северного соседа. 

Это признак не слабости, а силы. 

Мы все, кто болеет за Украину, и желает ей добра, демонстрируем всему миру, что несмотря на бурно развивающуюся демократию со старинными козацкими забавами по соревнованию в патриотичности, цель у нас одна - процветающая Украина.

Мы ещё иногда путаем «политику» и «державотворення».

Нам нужно научиться вкладываться в державу, чтобы она расцветала и крепла, а конкуренция политических идей этому способствовала, а не мешала.

Но мы не просто выстояли, мы поднимаемся.

- Спасибо всем за Украину. Украина - это мы.

Все будет наше: и слава, и воля, и жизнь, и красота. 

Красота - это сущность Руси-Украины. 

Красота жизни, людей, поступков, искусства и истории. 

Миссия Руси-Украины - нести в мир красоту и волю, и свободу.

А это и есть - суть человека. 

Вперёд и вверх!..

Все наше будет. 

Володимир Зеленський: Ми – молода країна з тисячолітньою історією. Ми будуємо свій дім на землі, де жили наші пращури. Ми – молода родина зі славетної династії Київської Русі – України

Сьогодні ми відзначаємо 30-ту річницю проголошення незалежності України! Але справедливіше, на мій погляд, сказати: 30-ту річницю відновлення незалежності України.

Адже наша історія й наша держава – унікальні! Нашій Конституції – 25 років, але їй і 311 років. Цей визначний документ нарешті вдома, і кожен може побачити Конституцію Пилипа Орлика в Софійському соборі. Нашій гривні – чверть століття, і на ній зображений князь Володимир, але гривні – більше тисячоліття, і вона існувала за князя Володимира. Наш тризуб був затверджений у Конституції України 25 років тому, і наш тризуб був витиснутий на цеглинах Десятинної церкви 1025 років тому.

Ми – молода країна з тисячолітньою історією. Ми будуємо свій дім на землі, де жили наші пращури. Ми – молода родина зі славетної династії Київської Русі – України. З роду засновників, з роду хрестителів, з хороброго, мудрого, козацького роду! Ми – нащадки могутньої країни, яка була центром Європи. Але ми маємо не тільки почуватися відповідно – ми маємо поводитися відповідно.

Разом маємо будувати сильну Україну, яка амбітно мріє та рішуче діє. Це країна, яка будує тисячі кілометрів доріг, сотні шкіл, садочків і лікарень, яка першою у світі має цифровий паспорт, виконує свої обіцянки, дає людям реальне право власності на землю, вперше запускає народовладдя.

І саме така країна стає партнером НАТО з розширеними можливостями, і її офіційно підтримають інші, коли вона подаватиме заявку на вступ до ЄС.

Сильна країна не чекає, що хтось вирішить її проблеми. Вона проводить Кримську платформу, де збирає 46 іноземних делегацій. Ми боремося за своїх людей, бо можна тимчасово окупувати території, але неможливо окупувати любов людей до України, не можна паспортизувати їхні українські серця. Люди на Донбасі й у Криму повернуться до нас, бо ми – родина!

Нам дуже важливо зрозуміти, як залишитись єдиною країною. Бо жоден ворог не завдав нам більшого удару, ніж наші власні чвари.

Сила українського народу – в українському народові! Це громадяни України всіх національностей. Збірна України – одна сильна команда, бо в ній 25 регіонів – 25 незамінних гравців.

І такі різні, зі сходу й заходу, україномовні та русскоговорящие, маємо бути однією родиною. Бо об’єднує нас Україна, всі ми кажемо їй: «Ти у мене єдина!» І всі ми її захищаємо.

Цього святкового дня ми маємо пам’ятати тих Героїв України, які віддали своє життя за нашу незалежність. Вони загинули заради майбутнього наших дітей та онуків. Ми впевнені, що вони точно відзначать тут 130-ту річницю незалежності й тисячу років незалежності! 

Слава Україні!

Олег Тягнибок: З 30-ю річницею відновлення Незалежності України!

З 30-ю річницею відновлення Незалежності України!

Миру і щастя на СВОїй, БОгом ДАній землі!

Саме так – відновлення нашої Незалежності. Бо Україна не вчора народилася. Покоління й покоління українців мріяли та боролися за цю Незалежність. Сотні і сотні тисяч українських родин. Серед них і моя родина.

Візьмімо книжку «Самостійна Україна». Її автор – ключовий ідеолог і практик українського націоналізму Микола Міхновський. Книга написана у 1900 році, а вперше видає її один з моїх предків – Льонгин Цегельський, один з батьків-засновників Західноукраїнської Народної республіки. А ще він автор Акта Злуки 22 січня 1919 року.

Цитую: «Державна самостійність єсть головна умова існування нації...», далі інші актуальні цитати Міхновського по пам’яті: «Без сили нема права, щоб здобути право, треба мати силу», і найважливіше сьогодні: «Головна причина нещасть нашої нації – брак націоналізму серед ширшого загалу її».

Хіба не є ці слова надзвичайно актуальні і сьогодні, через 120 років? І я вже не кажу про крилату цитату Міхновського: «Україна для українців». І на 30-му році відновлення Незалежності хочу спитати: а якщо Україна не для українців, то для кого?

А хіба наше покоління не боролося за Україну? Так. Голодували студентами на граніті… Агітували за Незалежність перед референдумом 1991-го…  Виходили на Майдани… А багато хто за той час і життя поклав… Це типова історія майже кожної української родини. І саме тому наші діти і внуки, а в когось і правнуки, ростуть уже в незалежній Україні. На своїй, Богом даній землі.  

І це має тривати вічно – Україна незалежна, вільна і сильна.

Що для цього потрібно? Насамперед чітко сказати усьому світові, ким ми з вами є. Ми – не стара совєтська колонія з умовними українськими ознаками. Ми – національна держава українського народу, що постала як результат тисячолітньої традиції української державності. Ми – правонаступники Української Народної Республіки, а не УССР, яка була окупаційною адміністрацією. І це необхідно НЕГАЙНО закріпити у законодавстві.

Що нам це дасть? 

По-перше, розірвемо всякі «зв’язки» із Совєтським Союзом та «рускім міром» в головах усіх українців. 

По-друге, повністю відмежуємось від тих злочинів, які комуністичний режим чинив у нас на території в час окупації – з 1921 по 1991 рік.

А по-третє... Мабуть, здивуєтесь – гроші. Ми зможемо висунути Московії вимоги компенсацій за злочини, скоєні тоталітарним комуністичним режимом проти українців під час окупації 1921–1991 років. А ще зможемо змусити Московію відшкодувати втрачені заощадження громадян України, передати належну нам частку Алмазного фонду, золотих та валютних запасів і закордонного майна колишнього Совєтського Союзу. Законопроект, який «Свобода» давно підготувала і зареєструвала у Верховній Раді, дозволить усе це зробити. Залишилось тільки взяти та проголосувати.

Ми завершимо цю боротьбу. Завершимо остаточною перемогою. Щоб наші діти, і внуки, усі наступні покоління українців уже не мусили боротися за Україну, а щасливо жили і самі творили своє майбутнє. 

На СВОїй, БОгом ДАній землі. 

Ще раз зі святом, українці!

Ярослав Галущак: З Днем Незалежності України!

 З Днем Незалежності України!

"Здобуття незалежності України. 1991. Історія проголошення, документи, свідчення".

24 серпня 2021 року український народ святкуватиме 30-ту річницю Незалежності України. Річницю здійснення своєї споконвічної мрії-мети, за яку віддали життя, здоров’я, час, кар’єру тисячі й тисячі кращих синів і дочок України, які й сьогодні вже сьомий рік продовжують гинути на фронті визвольної війни від російських окупантів. 

Слід зауважити, що у новітній час народження незалежної України відбулося не одразу з моменту проголошення Акту Незалежності у 1991 році. Цьому процесу передувало багато доленосних для українців історичних подій другої половини 1980-х – початку 1990-х років. Це і занепад і прогнилість СРСР і соціалістичної системи виробництва, і розпад системи країн-сателітів т. зв. «соціалістичного табору», і наростаюча з кінця 1970-х років економічна криза, і аварія нва ЧАЕС у 1986 році, і безглузда «афганська війна» 1979-1989 років, і горбачовські «перебудова», «гласність» і «демократизація» 1995-1991 років, і мітингова демократія невдоволеного населення країни, і політична структуризація суспільства, і утворення неформальних громадських рухів та організацій, і створення Народного Руху України, і перші вибори на багатоальтернативній основі до Верховної Ради України, а також – важливі для українців історичні віхи: 

1) 16 липня 1990 року прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України – політико-правового документу, яким проголошено самостійність і неподільність влади в межах її території та незалежність  і рівноправність у зовнішніх відносинах; 

2) 24 серпня 1991 року позачергова серсія Верховної Ради України в умовах загрози, що нависла при спробі путчу прихильників ДКНС («ГКЧП») 19-21 серпня 1991 року, ухвалила Акт проголошення незалежності України як політико-правовий документ, що спрямований на здійснення Декларації про державний суверенітет України шляхом проголошення незалежності України та створення самостійної Української держави; 

3) 1 грудня 1991 року проведення одночасно Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України й перших виборів Президента України. Більше ніж 90% учасників виборів схвалили Акт проголошення України і першим президентом обрано колишнього голову Верховної Ради України Леоніда Кравчука;

4) 28 червня 1996 року на П’ятій сесії Верховної Ради було прийнято Конституцію (Основний Закон) України, де було закріплено проголошені Актом та схвалені всенародним референдумом принципи, за якими Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальноє і правовою державою.

Ось такі, здавалося б повільні, але важливі і впевнені віхи в тривалій боротьбі з прокомуністичними та промосковськими силами, як всередині країни, так і ззовні. Ці кроки рухали Україну до свободи.

Становлення незалежної України, яка цілком закономірно оголосила себе наступницею державницьких утворень, що мали місце в історії українського народу, й тепер продовжується в умовах пострадянських реалій, політичної, економічної та судової криз, пробудження від комуністично-московського гіпнозу та набуття людської гідності і національної ідентичності. І рушієм-локомотивом процесу розбудови української держави були і залишаються національно-демократичні сили, які визріли як альтернатива в умовах тоталітаризму й вивели Україну на її теперішній шлях незалежного буття.

Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

Билгэ хааны онгон – священное место или святилище Билгэ кагана

 Памятник Бильге-кагану – крупный каменный комплекс, памятник тюркского рунического письма VIII века. Часть культурного ландшафта долины реки Орхон. 

Возведён в честь правителя второго Восточно-Тюркского каганата Бильге-кагана (ок. 685-734). 

Обнаружил его русский ученый Н.М. Ядринцев (1889) в долине Кошо-Цайдам, на берегу реки Орхон (Монголия). 

Опираясь на систему дешифровки знаков датского учёного В. Томсена (1893), текст памятника прочёл известный тюрколог В.В. Радлов (1894).

Комплекс обращён на запад, состоит из восьмигранного мраморного надгробья, каменной черепахи (2,29x0,72x0,44 м), 8 каменных скульптур, 4 саркофагов, жертвенной плиты, 2 барельефов льва, мавзолея (13x13x8 м) и ограды мавзолея (80x70 м).

На восточной стороне памятника выбита 41 строка древне-тюркского слитного письма, над ними изображён символ власти кагана – два дракона в схватке, на других сторонах по 15 строк, по бокам по 1 строке, всего строк – 80 (свыше 3000 слов, около 10 тыс. знаков). Сохранилось 70% письма – часть текста стёрта временем. 

На западной стороне – китайские иероглифы со словами скорби китайского императора Минь-хуана государства Тан. Текст содержит лаконичное описание исторических событий, подвигов каганов и воинов Бумына, Истеми, Бильге-Кутлуга.

Пхармат - чеченский Прометей

 В вайнахском многобожии Пхармат (чеченское: Пхьармат, Пẋармат, Создатель нации, языка или земли) - герой вайнахского народа, принесший огонь для человечества и прикованный цепью к горе Казбек. Это позволяло им ковать металл, готовить и освещать свои дома. В результате люди объединились и стали нацией. 

Пхармат - вайнахский эквивалент греческого героя Прометея и героя грузинского политеизма Амирани. 

Пхармат - полубог, или нарт, который любил и жалел свой народ, потому что у них не было огня. Огонь хранил бог Села в своем царстве, чтобы показать нартам свою силу и мощь и подавить их. Села, бог звезд, грома и молний, ​​водил свою огненную колесницу по небу и пересекал Небо, издавая ужасный шум. Из лука он стрелял молниями на землю. 

Однажды появился отважный герой Пхармат. Пхармат знал об адском огне (чечен. Жуьжг1ати, Джуэйгхати) на вершине горы Башлам, считающейся вулканом. Он решил ее украсть. Он без тепла выковал для своего путешествия пальто, меч и щит из бронзы.  Сел на своего коня Турпала и отправился в путь. Богиня Сата приняла облик птицы и сошла на вершину горы. Она сказала Пхармату человеческим голосом: «О могущественный нарт, ты не случайно достиг вершины Башлама. Ты пришел за Огнем». Пхармат ответил: «Людям нужно тепло, свет. Я вернусь на Землю только для того, чтобы вернуть Огонь!». Увидев, насколько сильны нарт и его лошадь, Сата пообещал помочь ему в его поисках Огня. Она посоветовала ему, как получить немного, и предупредила его о возможной опасности и жестокости Селы. Пхармат перепрыгнул через ад и схватил горящий кусок дерева. 

Села была возмущена тем, что нарт действовал против его воли и пытался поймать его. Поскольку он не смог добраться до него, он развязал свой мешок, в котором хранил ночь. Пхармат быстро заблудился в темноте, но Сата пришла на помощь в форме птицы, направив его на путь. Села увидела, что Пхармат убегает, и развязал два мешка, в которых хранил бурю и ужасный холод. Пхармат преодолел эти трудности и пробился к великой пещере, в которой все нарты были собраны вместе для защиты от холода, бури и тьмы. Он дал им огонь и сказал: «Вот вам Огонь! Размножайтесь и становитесь великим племенем. Согревайтесь; освещайте свои дома, пещеры, башни; готовьте, готовьте пищу отныне. Радуйтесь!»

После этого Села послал своего слугу циклопа Уджу наказать неверного Пхармата. Уджа приковал Пхармата к вершине горы Башлам бронзовыми цепями. Каждое утро в Пхармат приезжает сокол Ида. По воле Селы он садится на колени Пхармата и рвет клювом его печень. 

Елена Галкина: Пока Байден собирает «демократический интернационал», Путин открывает двери коалиции против Всеобщей декларации прав человека

Много вижу обсуждений загадки, почему кремлёвская пропаганда заходится в практически уже нескрываемом восторге по поводу успехов в Афганистане организации, признанной террористической и запрещённой в РФ?

Нет, не радость от поражения США доминирует в эмоциях кремлян. 

Потому что, конечно, это не поражение, а новые возможности для Штатов потратить следующий триллион с более ощутимым КПД, например, в соответствии с целями и задачами, которые сформулированы были во время турне Байдена в Европу.

А вот у России, скорее всего, появится много новых забот, которые будут отвлекать ресурсы от реализации гибридных имперских амбиций. Ведь именно РФ получает не только дестабилизацию близ своих границ, но и большую угрозу внутренней безопасности, потому что вдохновляться успехами Талибана быстрее всего начнут не фрустрированные «пассионарии» развитых стран, а униженные и оскорблённые постсоветской Средней Азии, большое количество которых находится на заработках в России. Да и в той же Сирии успехи талибов вдохновили не Асада, а его противников в Идлибе.

Между тем, Путин сегодня сам всё объяснил: «Движение «Талибан» контролирует сегодня практически всю территорию страны, включая столицу. Это реалии, и именно из этих реалий нужно исходить, не допуская, безусловно, развала Афганского государства. Нужно прекратить безответственную политику по навязыванию извне чьих-то сторонних ценностей, стремления строить в других странах демократии по чужим «лекалам», не учитывая ни исторические, ни национальные, ни религиозные особенности, полностью игнорируя традиции, по которым живут другие народы».

Речь даже не в авторитаризмах и демократиях, как ставит вопрос Байден.

Это другая, более глобальная фундаментальная оппозиция: за или против идеи универсальных ценностей, прав человека. 

Получается, объективные идейные союзники Путина – те, кто не согласен, что все люди «рождаются свободными и равными в своем достоинстве и правах». Те, кто открыто выступает за урезание прав тех, кто слаб и уязвим, то есть против справедливости. 

Пока Байден собирает «демократический интернационал», Путин открывает двери коалиции против Всеобщей декларации прав человека.

P.S. Есть подозрение, что формулировать правила игры и «нарезать задачи» в этой коалиции будет не Кремль. В апреле 2013 г. КПК приняла Коммюнике о текущем состоянии идеологической сферы, более известное как Документ 9, в котором перечислены главные угрозы, подрывающих власть партии. Среди них представления о том, что «ценности Запада являются преобладающей нормой для всей человеческой цивилизации», что «западная свобода, демократия и права человека универсальны и вечны» и применимы «ко всему человечеству».

Микола Бандрівський: Тризуб: погляд зі Львова

На фото - геральдична підвіска початку ХІ століття з княжим знаком, виявлена під час археологічних досліджень кладовища стародавнього Чернігова на пл. Перемоги №64 (розкопки В.Скорохода). Припускають, що на цій підвісці зображено знак першого (з відомих у літописах) чернігівського князя Мстислава Володимировича.

Хотів би поділитися кількома короткими думками щодо тризуба, які вам можуть видатися цікавими.

По-перше: між часом використання зображення тризуба на монетах та інших речах (підвісках, зброї та ін.), що припадає на кінець Х-ХІ століття і часом повторного використання тризуба в українській державній символіці, запровадженого у 1918 році, існує дуже великий часовий розрив - у 900 років!

Задумаймося: чому давньоруські князі, ні у ХІІ, ні у ХІІІ століттях, ні володарі наступних віків ніде (!) не використовували зображення тризуба? Після одинадцятого століття тризуб, на цілих 900 років, з нез'ясованих причин, ніби канув у небуття. На цю обставину нещодавно ще раз звернув увагу Олег Однороженко у дискусії про сучасний герб нашої держави.

 Може, у ті післяВолодимирові століття, не знали про цей знак? Та ні, про що-що, а про символ Святителя Русі, знали всі. Гадаю, ті давньоруські князі, які сходили на престол після князя Володимира Великого, щось знали таке, що не дозволяло їм продовжувати традицію використання тризуба у державних справах. Або ж, цей знак не був "знаком княжої держави Володимира Великого", а лише особистим вензелем чи монограмою цього володаря, на що нещодавно звернув увагу Олександр Алфьоров.

Тобто, підсумуємо: близько 900 років зображення тризуба, на території сьогоднішньої України, не використовувалося.

По-друге: досі немає однозначної відповіді на питання - чому усі (!) найдавніші зображення тризубів, які датуються Х-ХІ століттями сконцентровані майже виключно в межах сьогоднішніх Київської, Чернігівської і Сумської областей (де, властиво, і знаходилася, у той період, Русь) і чітко співпадають з межами поширення, в той час, срібників і златників, які мають на собі такий же тризубий знак. 

В той же час, на заході сучасної України - на теренах Галичини, Волині, а також на Поділлі, Покутті та Буковині жодного з тогочасних зображень тризубів, немає. Так само повністю відсутні, на цій території, златники і срібники володимирового зразка. Це дає підстави ставити під сумнів входження частини  вищеназваних теренів включно з Галичиною - навіть на короткий період - до складу давньокиївської держави. Оскільки, в такому разі, її грошовий обіг мав би покривати усю її територію. 

Можливо, на подільських теренах і на землях західніше Збруча - в Галичині, могли у той час існувати інші, аніж Русь, протодержавні утворення з окремішньою системою державної символіки і власним (відмінним від київського) грошовим обігом, в якому переважали дирхеми і західноєвропейські денарії.

Григорий Карачев: Почему Тамерлан не захватил Русь?

 Огромная армия узбеков неслась смерчем на Запад. Позади пылает Золотая Орда. Дрожит от страха турецкий султан и разбегаются в стороны грузины с армянами Кавказа. Железный Тимур, Тамерлан всех живых, идет к Москве и кажется Руси конец. Но вдруг, огромная армада в 200 тысяч отступает. Почему?

Все началось так. Когда Тамерлан, обитавший в будущем Узбекистане и захвативший Чагатайское ханство, поругался с ханом Золотой Орды Тохтамышем, у этих двух крепких парней началась затяжная вендетта, в которой гибли татарские города один за другим. Вялотекущая война ханов закончилась в 1394 году, когда Тимур двинул гигантскую армию в финальное наступление.

Генеральная битва Тохтамыша и Тимура случилась на Кавказе в апреле 1395 года. Золотоордынское войско разбито и хан Тохтамыш бежит в великое княжество Литовское. После этой победы Тамерлан и пошел на север. Сжег столицу Золотой Орды и разоряя татарский торговый путь по Волге, Железный Хромец вошел в наши земли и сжег первый русский город — Елец.

Великий князь Московской Руси Василий I собрал армию и двинулся на реку Оку встречать его, но шансов против такой армады было маловато. 

Но вдруг Железный Хромец Тимур растворился на горизонте, словно и не было его. 

Такая вот история и вот 4 причины отступления Тамерлана:

1. Чудесное спасение силами Божией Матери

Об этом говорит русская летопись. Владимирская икона Богоматери была главной святыней Северной Руси и ее всегда выносили в дни тяжелых испытаний. Вот и сейчас князь приказал доставить в Москву Защитницу. Тогда это и произошло, когда великий Тамерлан спал:

«Во сне Тиммур увидел гигантскую гору на которой стояли ангелы с золотыми жезлами. А над ними стояла лучезарная Жена».

На утро повелителю мудрецы растолковали что это Божья матерь, хранительница русских. И Тимур от захвата Руси отказался и отступил. Интересно, что эта версия перекликается с восточными летописями, где тоже есть похожий сюжет.