Елена Финайлова: Русский дух. O запахе войны

Моя подруга, практикующий киевский психотерапевт, написала у себя в фейсбуке об основном запросе её клиентов после Бучи и Ирпени. Это люди, которые возвращаются в свои дома и пытаются наладить мирную жизнь. Это не психотравмы от убийств родных и соседей, не жертвы изнасилований (она признает, что последнее – слишком тяжелые кейсы, за которые она берется крайне редко). Это граждане, в домах которых нагадили российские военные (не только грабили, не только громили). В спальнях, на обеденных столах, в детских комнатах. Написали дерьмом на стенах букву Z и угрожающие фразы.

Теперь украинцы пытаются справиться не только с горем, но и с этой вонью, от которой, как пишет автор, её невыносимо тошнит. Может показаться, что на фоне массовых бомбардировок, разрушений и смертей, бессудных казней мирных жителей, о которых стало известно после Бучи, это всего лишь нелепая, абсурдная особенность "почерка" российских солдат, которую трудно объяснить. 

В комментариях к своему посту подруга дает ссылку на письмо Станислава Лема к его американскому переводчику, оно опубликовано в 2002 году в Кракове в сборнике "Письма, или Сопротивление материи", здесь украинский и польский варианты.

В 1977 году Лем читает воспоминания немецкого врача 1945 года, написанные после входа советских войск в Германию, и суммирует этот текст. Он подчеркивает холодную рациональность зла немецких нацистов, но вот что удивительным образом рифмуется с сегодняшним днём: "Россияне, забивая и наполняя своими экскрементами разгромленные салоны, госпитальные залы, биде, клозеты, гадят на книги, ковры, алтари; в этом сранье на весь мир, что они теперь могут, какая же это радость! растоптать, обгадить, а ко всему еще и изнасиловать и убить…" И далее Лем заключает: "Радикальному неверующему, такому, как я, мысль о том, что Бога, пожалуй, и нет, однако Сатана, пожалуй, всё же есть, когда существуют Cоветы, – эта мысль навязчиво возвращается. Громадная сверхдержава со сфальсифицированной идеологией (никто в неё не верит), со сфальсифицированной культурой, музыкой, литературой, школьным образованием, общественной жизнью – всё сфальсифицировано от A до Z настолько добросовестно, под таким давлением репрессий, под таким полицейским надзором, что эта мысль возникает словно сама собой: кому это все может служить лучше, чем Повелителю Мух (дьяволу)? Я знаю, что его нет – и в определенном смысле это даже ещё хуже, как диагноз, из-за отсутствия негативного полюса трансценденции".

Посмотрим на симптом, который Лем возводит в синдром страны, которая, как выясняется, мало изменилась в своих народных глубинах и нынешних политических намерениях. Куски дерьма в украинских домах – это так называемое скатологическое поведение – симптоматика ситуативного одичания (см. засохшие кучи в разрушенных русских церквях советского времени). Солдаты в украинских городках гадили не только от страха и стресса. Они вели себя архаическим образом: если позволено убивать, то позволено всё, а безнаказанное девиантное поведение – это синдром архаического "захватчика территории", они её метили, как агрессивные животные. Их личные качества в кейсах "Буча и Ирпень" стёрты, объяснять их поведение в рамках персональной психологии и культурных рамок просто невозможно, да и бессмысленно и с научной точки зрения, и из соображений здравого смысла.

Посмотрим и на метафизику зла, как предлагает Лем. В нынешней "спецоперации" стало видно вот что. Личное зло, которое можно купировать социальными усилиями, усилиями культуры, оказывается метафизически сильнее социальности, оно захватывает массы российских военных, заставляя их действовать по определенному повторяющемуся сценарию: "Убей украинца, пытай украинца, насилуй украинца любого пола и возраста". Этот сценарий описан в русской тюрьме: насилие без предела. Он известен в русской глубинке: убей жену, если она спорит с тобой. Пролом порога насилия, чем занималась и занимается российская пропаганда, переход границы "не убий" - это способ манипуляции обществом: "Всё позволено". Представление о человечности просто уничтожено. Это по-настоящему бесстыдный способ власти открыть каналы зла в массах и направить его на новый (украинский) объект.

Нынешнее русское зло в Буче и других украинских городах бессубъектно и а-субъектно. Носители его лишены качеств личности, они действуют как архетипические насильники (неважно, по приказу начальства, из страха или, как пишут некоторые аналитики, из-за того, что "местное население не вышло встречать их с цветами"; оно вообще не выходило их встречать, солдаты врывались в дома). Именно из-за бессубъектности такой тип зла не может "объясняться", рационализироваться. Он может быть только наказан в большом цивилизационном масштабе, показательными международными судами. Каких бы медленных бюрократических усилий это ни стоило.

Скіфське побратимство (зі Скарбниці Національного музею історії України)

В експозиції нашого музею представлено знайдені у Бердянському кургані (IV ст. до н.е.) нашивні пластинки із зображенням двох скіфів з кургану. Чоловіки сидять поруч, обійнялися і дивляться один одному в очі. Один з них постягує руку із ритоном (рогом для пиття), інший готовий її прийняти. 

На пластинці відтворено обряд побратимства, відомий за оповідями давньогрецького історика Геродота: «До великої посудини вливають вина і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Коли це роблять – промовляють молитву, а потім п’ють із чаші». 

Давньогрецький письменник Лукіан (ІІ ст. до н.е.) зі слів скіфа Токсаріса записав таку бувальщину:

Жили двоє друзів – Дандаміс і Амізок. Зростали разом, а як стали молодими мужніми воїнами склали клятву побратимства. Невдовзі по тому на їх табір зненацька напали зі сходу вороги-сармати. Була коротка січа: сармати, використовуючи чисельну перевагу, перемогли. Забрали багатьох скіфів у полон. Серед них Амізока. Дандаміс, дізнавшись про це, кинувся у річку, що відділяла від ворожого табора, і поплив до протилежного берега. Сармати кинулися до нього зі зброєю, але Дандаміс вигукнув: «Зарін!» (золото, викуп). Його одразу відвели до сарматського царя. Цар запитав юнака, що він має і що готовий віддати за життя свого друга. Дандаміс відповів, що нічого крім життя, у нього немає, але готовий він віддати його за життя побратима. Жорстокий цар засміявся: «Життя? Життя не треба, але якщо хочеш звільнити побратима, віддай частину того, що пропонуєш – свої очі». Назад Дандаміс повертався з порожніми орбітами, тримаючись за побратима, а на його вустах блукала легка щаслива посмішка.

Це вразило царя. Замислився він і сказав своїм підлеглим: «Таких людей можна полонити, напавши зненацька, але якою буде результат битви з ними?» І наказав своєму війську відступити.

П'ять скіфських стріл

 Наприкінці VI ст. до н.е. величезне війського перського царя Дарія вдерлося до Скіфського степу. Армія, перед якою схилились наймогутніші держави – Вавілон, Лідія, Єгипет, – просувалась все далі й далі – від Дунаю до Подніпров‘я. Степ ревів голосами верблюдів та віслюків, гарцювала численна кінота, на марші сунули тисячі й тисячі строкато вбраних піхотинців, адже Дарій мобілізував на війну десятки народів.

Скіфи не поспішали втягуватися у значні бойові сутички. Вони вивчали ворога, турбували його раптовими нальотами, накопичували сили та гострили зброю.

Одного дня неподалік перського війська з‘явились кілька скіфських вершників. Дарій вирішив, що скіфи нарешті усвідомили непереможність його війська і готові підкоритися його владі. Натомість, без жодних пояснень, гінці залишили цареві незвичні дари: птаха, мишу, жабу і п‘ять стріл. 

Дарій зібрав радників і висловився так: «Скіфські парламентарі принесли нам звістку про перемогу: птах означає, що вони віддають під нашу владу повітря, миша – що віддають свою землю, жаба – що віддають свою воду, а стріли – що скіфи віддають свою військову міць». 

Зраділи радники, почали вихваляти могутність свого володаря. І тільки один із них, на ім’я Гобрій, насмілився заперечити: «Вибачай володарю, але скіфи надіслали зовсім інший знак. Ці «дари» говорять про наступне: якщо перси не злетять у небо мов птахи, не пірнуть у воду мов жаби, не сховаються у нори мов миші, скіфські стріли знайдуть їх, де б вони не були. Отже, не буде нам спокою, аж поки ми не підемо з цієї землі.» 

Усі подальші події підтвердили слова радника. Скіфи не спинялися і вражали ворога всюди, аж доки останній перський солдат не залишив Степ.

Мелітопольський горит (зі Скарбниці Національного музею історії України)

 Навесні 1954 року власник будинку № 45 по вулиці Першотравневій (нині Скіфська) міста Мелітополя вирішив викопати на своєму обійсті колодязь. Робота захопила чоловіка і він згодом потрапив до підземелля з куполоподібним склепінням. А далі, розгорнувся ланцюжок подій, як у пригодницькому фільмі: чоловік побачив кілька золотих пластинок і звернувся до представників влади, а ті – до співробітників Мелітопольського краєзнавчого музею, а вони, зрозумівши що потрібні фахівці з більшим досвідом, повідомили про цікавий об’єкт науковцям Інституту археології АН Української РСР. Археологічну експедицію очолив відомий учений Олексій Тереножкін. Роботи тривали понад два місяці. Завдяки дослідженням, археологи отримали багато нової інформації про давні часи. 

Висота насипу кургану, спорудженого з вальків, сягала близько 6 м. Його звели над усипальницями двох вельможних скіфів – воїна і, вірогідно, його дружини, яких супроводжували слуги.

Поховання чоловіка було вщент пограбовано ще у давнину. Але у гробниці археологам вдалося знайти схованку (приховану нішу у кутку поховальної камери), яку не помітили грабіжники. Саме там було знайдено горит (футляр для лука і стріл) із залишками 70 стріл, бойовий пояс та 50 золотих нашивних пластинок . Особливо викликав захват горит, чільний бік якого прикрашала золота оббивка, на якій еллінський майстер викарбував розповідь про уславленого героя Ахілла.

Скіф’янка, можливо, була жрицею богинь Аргімпаси або Табіті, найбільш шанованих у скіфів. Її вбрання прикрашали кілька тисяч золотих пластинок із рельєфними зображеннями – символами богів життєдайних сил природи. 

Знахідки з Мелітопольського кургану зберігаються в Національному музеї історії України та його філії – Скарбниці, а також у Мелітопольському краєзнавчому музеї. Вироби майстрів минулого розповідають про величну історію землі, яку ми нині називаємо Україною. Вони наче промовляють словами археолога і поета Бориса Мозолевського: «Це наша з вами спільна Батьківщина»!

Тримаємо стрій! Разом здобуваємо перемогу!

Скіфський вершник полює на оленя (зі Скарбниці Національного музею історії України)

Скіфи прославились перемогами над ворогами, які своєю чисельністю інколи значно переважали скіфських воїнів-вершників. Та саме вершники, обстрілюючи вороже військо з луків, заслужили повагу і захват багатьох народів. Уявімо собі: мчать коні, підвладні кожному руху кіннотника, його голосу, а у ворогів летить хмара стріл… 

Для скіфа кінь був бойовим товаришем. Його вузду прикрашали візерунками, магія яких мала захистити коня. А коли хазяїн помирав, разом із ним ховали і коней. Можливо, за уявленнями скіфів кінь мав доправити хазяїна до іншого світу.

У скіфських курганах археологи знаходять золоті, срібні та бронзові оздоби кінської вузди. До таких речей належить і унікальна прикраса голови коня з кургану поблизу села Гюнівка Запорізької області. Це ажурна пластина, що була закріплена (як аплікація) на шкіряній основі, пофарбованій синім та червоним.

На пластині, яка має вигляд сегмента (напівкола), окресленого хвилястою лінією з листочками та пагінцями, відтворено багатофігурну композицію. Центром її є зображення дерева, яке розділяє простір на дві частини. Праворуч від нього – вершник на коні. У тварини вигнута шия, зігнуті в колінах передні ноги не торкаються землі. Фігура людини зображена впівоберта, голова – у профіль. Привертає увагу обличчя з гротескно великим носом. Персонаж одягнений у сорочку чи куртку, підперезану поясом, що підкреслює тонку талію, штани, які щільно прилягають до ніг, та короткі чобітки. У чоловіка широкі плечі; у правій руці він тримає лук, а лівиця лежить на гориті (так зручніше діставати стрілу). Ліворуч від дерева – олень. Його голову увінчують пишні роги, які нагадують дві гілки з пагонами. У спині тварини стирчать дві стріли.

Щоб «прочитати» сюжет, звернімось до осетинського епосу «Нарти», корені якого сягають міфів іраномовних племен – скіфів та сарматів. Нарти – це легендарна спільнота богатирів, у якій найславетнішим був рід воїнів (Ахсартагката). Один із них, на ім’я Сослан, був богатирем, народженим із каменю. Він уславився як єдиний серед живих, хто зумів потрапити до царства мертвих і повернутися назад. У нартівських оповідях є чимало сюжетів, пов’язаних з оленем: це і жертовна тварина, і важлива здобич на полюванні, і помічник у випробуваннях героя. Вважалось, що роги оленя мають життєдайну силу. Так, наприклад, нарт Сослан, переслідуючи під час полювання оленя, був заманутий в печеру, де олень обернувся красунею: виявилося, що це дочка Сонця Ацирухс , на якій Сослан згодом одружився.

Загальний зміст сцени на пластині, її ідея пов’язані з культом героїв, що панував серед скіфів. Дерево уособлює кордон між двома світами, олень – жертву, принесену для отримання дозволу на прохід до царства мертвих. Там, у потойбіччі, росте чарівне дерево Аза, і Сослан має здобути листя з нього. Кінь допомагає герою перенестись до царства мертвих і повернутись назад. Символом відтворення життя є буяння рослин. 

------------------

У 1964 році поблизу кримського села Іллічеве у кургані, понівеченому під час Другої світової війни, археологи знайшли зім’ятими укупі золоті предмети скіфського часу. Завдяки ретельній роботі реставраторів предмети вдалося розібрати й відновити їх первинний вигляд. З’ясувалося, що там було кілька пластин, які прикрашали горит, нашийна прикраса (гривна) і ритуальний предмет у вигляді зрізаного конусу.

На одній з пластин, що оздоблювали горит, бачимо сцену нападу хижаків на оленя: пантера (?) охопила лапами його за тулуб і вгризається у груди, орел дзьобає у хвіст, а змія у стрибку поцілює у пащу...

Є думка, що скіфські народи вважали оленя священною твариною. Припускають існування міфу про перетвореня на красеня-оленя одного з прабатьків скіфів. Адже невипадково перси називали всі кочові народи Степу саками – іменем, яке, вірогідно, походить від скіфського saka, «олень». 

...Хижаки напали зненацька, коли олень відпочивав: атакували з повітря, накинулися із засідки, підступно повилазили з нір. Але красень не схилив голови, гордо підняв її до небес, навіть коли над ним нависла смертельна загроза. Ще мить – і підведеться він, стане на ноги, увіпреться у землю, похитне могутніми рогами небо (невипадково кожна гілочка його рогів – то птах) та, скинувши з себе підступну зграю нападників, стане вільним!

-------------------------

У 1969 році під час розкопок скіфського царського кургану Гайманова Могила поблизу с. Балки Запорізької області археологи знайшли в Північній гробниці схованку, де перебували священні для скіфських воїнів речі, серед яких виокремлюється ритон – посудина у формі рогу.

Ритон зроблений з чотирьох частин різного розміру, що мають форму зрізаного конуса. Унизу він оздоблений золотим наконечником із об’ємним зображенням голови лева; зверху – золотою пластиною із рельєфним фризом. 

Нижню частину фризу утворює візерунок із рослинними мотивами та головами птахів. У верхній частині вирізняється трикутної форми стилізоване зображення чоловічого обличчя – із круглими очима, прямим носом і вусами. Над очима – два спіральні завитки, якими могли позначими  роги, що вважались божественним символом. Можливо, це зображення відомого героя – предка скіфів Колаксая. Саме він одержав благословіння від богів на володіння землями Скіфії, саме від нього пішов рід скіфських царів.

Ритон був важливим атрибутом у вшануванні культу Колаксая, а також в обрядах, пов’язаних з військовою магією. Їх головною метою було удосконалення воїнської вправності, гартування звитяги та інших чеснот воїнів. 

Антропоморфні та зооморфні мотиви скіфського мистецтва (зі Скарбниці Національного музею історії України)

У нашому музеї зберігається одна з найбільших у світі колекцій пам’яток декоративного мистецтва, пов’язаних із племенами скіфів. Різноманітні артефакти скіфської доби були знайдені в процесі археологічних досліджень курганів – земляних споруд над похованнями. 

Сотні років скіфи жили в степах Північного Причорномор’я і у Дніпровському Лісостепу та мали тісні стосунки зі своїми сусідами греками, які заснували на узбережжі Чорного моря поселення, що згодом виросли і стали містами. Скіфи залюбки обмінювали потрібні грекам товари (здебільшого зерно) на різноманітні вироби грецьких ремісників: насамперед, посуд і прикраси. При цьому, у предметах власного виробництва вони багато у чому наслідували зразки грецького мистецтва, запозичивши не лише певні технологічні прийоми, а й деякі орнаменти та міфічні образи давньогрецького походження. Інколи навіть важко визначити, хто був майстер, що виготовив ті чи інші предмети, – грек чи скіф.

Ось, наприклад, унікальний комплект золотих декоративних елементів костюма, що походить з кургану Казенна Могила, дослідженого у 1973 році поблизу села Тополине Запорізької області. Літню жінку (близько 50-ти років) поховали з пишністю, властивою для аристократичних верств: збудували складну поховальну споруду, звели курганний насип висотою 4,5 м, до гробниці поклали багатий супровідний інвентар. 

Убрання жінки оздоблене аплікаціями з різноманітними зображеннями, які відтворювались відповідно до мистецьких традицій греко-скіфського мистецтва.

Особливо вирізнялися головні убори – налобна пов’язка, висока циліндрична шапка-полос і тонке покривало, – прикрашені нашивними пластинками з викарбуваними антропоморфними та зооморфними мотивами. Полос оздобили золотими пластинками різної форми і сюжетів: 

● прямокутними – із зображенням зайця, що біжить; 

● трикутними – із зображенням крокуючого чоловіка, вбраного у характерний для скіфів одяг з видовженими полами куртки; 

● прямокутними – із зображенням чоловіка, який сидячи натягує лук. Персонаж без головного убору, пасма його волосся звисають на плечі; одягнений він у халат-кандіс, правий рукав якого звисає; 

● контурними зображеннями морди хижака (анфас) із родини котячих; 

● контурними зображеннями лева з роззявленою пащею, масивними лапами та закинутим на спину хвостом; 

Полос та покривало були також розшиті низками дрібних ґудзичків. 

Образи «котячого хижака» та грифона вважались оберегами і, крім того, їх пов’язували з культом плодючості. Так само сприймали і зображення зайця. Надзвичайно цікавим є додавання до оздоблення жіночого вбрання пластинок із сюжетами «скіф, який іде» та «скіф, що натягує лук». Вважається, що композиція фронтальної частини головного убору є своєрідним текстом і, загалом, всі мотиви, що складають цей декоративний набір, пов’язані з культом плодючості. 

Поєднання зображень на головному уборі та гармонізація їх зі знімними прикрасами (сережки у формі півмісяця, золочене намисто з підвіскою-лунницею, браслети з намистин) містили закодовану інформацію про статус власниці, яка, вірогідно, була жрицею. Її молитви, здійснення обрядів мали забезпечити життя спільноті. Жриця – це втілення материнської сили, яка захищає від усього злого і ворожого та несе любов. 

-----------

Після напруження примарної тиші у великому місті, оглушливих вибухів, нещадного гуркоту бою, здається, що немає нічого милішого за тихе сопіння твоєї дитини, яка спокійно спить, гамору дитячих голосів у дворі будинку, що не вщухає зранку до вечора, щебетання пташок під весняними теплими променями і співу коників у степу, що дзвенить з перших теплих днів.

Ось таких коників, яких бачимо на зовнішньому (нижньому) ярусі скіфської золотої пекторалі з кургану Товста Могила. Так, їх двійко – хлопчик і дівчинка, шлюбна пара. Це вони своїм співом проголошують торжество життя і перемогу над смертю! 

-----------

У 1954 році на околиці міста Мелітополь місцевий мешканець копав яму для господарських потреб – і натрапив на гробницю вельможної скіф’янки, перекриту потужним насипом, значна частина якого була знесена забудовою. На місце знахідки виїхали співробітники місцевого краєзнавчого музею, які розпочали археологічні роботи. Зрозумівши масштабність пам’ятки, вони звернулися по допомогу до Інституту археології АН УРСР. Дослідження кургану очолив досвідчений археолог Олексій Тереножкін. Це були перші дослідження великого скіфського кургану, проведені на професійному рівні, з дотриманням усіх особливостей методики розкопок та фіксації матеріалу.

На жаль, обидві гробниці (чоловіча і жіноча) виявилися пограбованими ще в давнину, але кількість зафіксованої інформації та знахідок була надзвичайною. По закінченню робіт, предмети, знайдені мелітопольськими музейниками, надійшли до фондів Мелітопольського краєзнавчого музею, а ті, що були знайдені експедицією Олексія Тереножкіна, спочатку потрапили до Інституту археології, а згодом стали основою фондового зібрання нового українського музею – Музею історичних коштовностей УРСР (нині Скарбниця НМІУ).

Найбільш відомою знахідкою, що походить із Мелітопольського кургана, є золота оббивка гориту із зображенням сцен із життя Ахілла. Її було знайдено у сховку центральної (чоловічої) гробниці.

Із бокової гробниці походить велика кількість нашивних пластинок, що прикрашали вбрання жінки. Оскільки грабіжників цікавили лише знімні прикраси (нашийна гривна, сережки, браслети, перстні), усе інше, зокрема і нашивні пластинки для одягу, вони перемішали, спричинивши повний безлад. Саме тому нині досить важко відтворити декор жіночого вбрання. Дослідники припускають, що головний убір прикрашали ажурні пластинки із зображенням двох пар тварин, що протистоять одна одній, – лева і пантери, павука і мухи.

Хижаків скіфи сприймали як міфологічних тварин, які є уособленням певних сфер світобудови. Лев пов’язувався із земним світом. Його зображення були ознакою аристократичного достоїнства, з ним порівнювали найвидатніших воїнів. Пантера – помічник богів підземного світу, породження Хаосу, що несе смерть. Отже, лев, що протистоїть пантері, є захисником людей, захисником життя.

Тотожне значення мала й інша пара. Муха в давньоіранській міфології вважалася втіленням демона смерті. Павуки ж є природними ворогами мух. Вони супроводжують людей, оселяються в їхніх домівках, плетуть свою павутину, чатуючи на чергову жертву. Люди не люблять павутиння та часто бояться павуків. Але навіть зараз у нас є певний запобіжник: ми проганяємо павуків, але ніколи не вбиваємо, на відміну від багатьох інших комах. Можливо, певні архетипи поведінки і відношення до «домашніх» павуків як до наших охоронців збереглися з давніх часів?

Аналіз символіки зображень тварин у протистоянні один одному доводить, що використання подібних пластинок було обумовлене уявленнями про можливість переборення смерті та ствердження перемоги життя.

-------------

З 1970 року Борис Мозолевський очолював експедицію Інституту археології АН УРСР, яка проводила розкопки в зоні розширення кар’єрів з видобутку марганцевої руди в Дніпропетровській області (за договором із Орджонікідзевським ГЗК). Кожен рік приносив цікаві знахідки та нові відкриття. У 1970 році, окрім інших курганів, була розкопана Хомина Могила, в 1971-му – Товста Могила.

У 1973 році експедиція проводила розкопки скіфських курганів групи Завадські Могили. Вже під першим насипом, що мав висоту понад 4 метри, було знайдено гробницю V століття до н.е. Виявилось, що основне поховання повністю пограбоване, та під його південною стінкою було облаштовано підбій, де археологи знайшли залишки п’яти дерев’яних чаш, окутих золотими пластинками. Завдяки ретельній фіксації знахідок вдалося зробити точні реконструкції чаш, різних за розмірами та декоруванням. 

Найбільша чаша, висотою близько 20 см, прикрашена сімома пластинами із зображенням голови хижого птаха, у якого виділено велике кругле око і масивний дзьоб із восковицею та закрученим у спіраль кінчиком. Якщо придивитися до цих зображень, можна побачити, що око великого птаха утворене закрученим кінчиком дзьоба середнього птаха, чиє око, в свою чергу, – дзьобом малого птаха. У такому поєднанні, вірогідно, відтворювалась ідея троєкратного зростання сили – від меншої до більшої. Адже напій, який наливали у цю чашу (скоріше за все, приготований на основі молока), призначався для воїна і, за традиційними уявленнями, слугував для укріплення його звитяги. 

Можемо припустити, що ця чаша була обрядовою і використовувалась для групового пиття. Збереглися розповіді про особливу чашу, яку воїни використовували під час бенкетів, що влаштовувались після походів і битв. Згідно заведеному порядку, кожен воїн брав до рук цю чашу, робив один ковток, ставив її перед собою і розповідав про свої ратні подвиги. Якщо воїн говорив правду, то після розповіді він спокійно робив іще один ковток і передавав чашу сусідові. Але у випадку, якщо чоловік прикрашав свої розповідь побрехеньками, чаша починала вібрувати, і чим більше було вигадок у переказах воїна, тим сильнішою була вібрація, а отже зробити другий ковток із чаші було вже просто неможливо. Це було ганьбою для чоловіка, бо таких брехунів виганяли з бенкету.

Серед воїнів завжди цінувалися реальні справи, а не порожні слова. Розуміння того, що війна – то важка робота, сповнена не лише здобутків, а й втрат, і того, що кожен має робити свою справу з честю і відповідати за свої дії, у всі часи сприяло високій воїнській культурі. Про це повідала нам давня чаша... 

---------------

Через сто років після безславного походу Дарія жив у степах Подніпров'я славетний скіфський воїн, чиє ім’я, на жаль, не зберегла історія. Та у гробниці, дослідженій археологами у кургані поблизу с. Архангельська Слобода на Херсонщині, збереглися відзнаки його соціального стану: скіф носив вбрання, прикрашене золотими пластинками, а на його шиї сяяла масивна золота гривна із наконечниками у вигляді левиних голів. Дослідники припускають, що скіфський воїн мав знатне походження, був головою роду і очолював воїнів у битвах за рідну землю.

Зі зброї до гробниці поклали лише горит – футляр для лука і стріл. Кожен скіф був вправним лучником, а скіфський лук вважався неперевершеним у прицільності й дальності польоту стріли. Та цей горит – особливий, бо його прикрасили золотими пластинками із зображеннями тварин, наділених силою, прудкими ногами, хитрістю – кабанів, оленя, пантер, вовків. Скіфи вважали їх символами богів перемоги, грому та блискавки, і вірили, що ці образи, вміщені на військових обладунках, мають магічні властивості: завдяки їм воїни стануть невразливими, сильними, звитяжними, нещадними до ворога. Найбільш виразними є зображення вовків: згуртовані та нестримні у своєму русі вперед, вони одним своїм виглядом мали вселяти ворогові страх і змушувати скласти зброю.

------------------------------

Коли скіф’янки виходили заміж, їм дарували важливий родинний оберіг – сережки-підвіски з качечками. Як ось ці, знайдені в кургані IV ст. до н.е. поблизу с. Вовчанське Запорізької області. 

Основа сережок схожа на золотий човник, пишно прикрашений візерунками із зерні. Можливо, то дитяча колиска? На ріжках «човника» сидять пташки-качечки. Розвернуті різнобіч, вони, немовби, стережуть своє гніздечко. Кажуть, що качки, як і лебеді, – парні птахи, що, однаго разу обравши собі пару, назавжди зберігають їй вірність. Фігурки качечок, прикріплені на ланцюжках до «човників», –  мовбито діточки, що тримаються купи, поки не подорослішають та не зів‘ють своє гніздечко.

Завдяки своїй конструкції, ці прикраси вважаються шумливими: коли жінка рухалась, вони постійно дзеленкотіли. Кажуть, що такий передзвін відлякував зло. Та можливо, в ньому є ще один, прихований, смисл. Це жіночі думки-молитви, що промовляються подумки: за дітей, за їхнє здоров‘я, за майбутнє, за хліб насущний. Молитви, що невпинно линуть до богів, неодмінно будуть почуті!

Збережена пам’ять про минуле – то підмурок перемоги України в наші дні. У пам’яті – наша сила, наша правда!

Скіфський заєць (зі Скарбниці Національного музею історії України)

 До золотої пекторалі зі скіфського кургану Товста Могила, розкопаного на Дніпропетровщині у 1971 році експедицією ІА АН УРСР під керівництвом Бориса Мозолевського, можна повертатися знову і знову. Розглядати її, знаходити і відкривати для себе щось нове, обговорювати, розповідати…  

Однією зі сцен нижнього фриза пекторалі є погоня собаки за зайцем. Вона повторена без змін з лівої та правої сторони фриза. 

Це порушує загальний ритм, оскільки п’ять центральних сцен нижнього фриза по-своєму неповторні, в кожній з них втілено якийсь свій особливий сюжет: шматування грифонами коня, що вже впав; перемога грифонів над конем; боротьба коня і грифонів; перемога лева і пантери над оленем; напад лева і пантери на кабана. 

І от за сценами, де панують хижаки, розміщено погоню собаки за зайцем. Яка доля очікує зайця, чим закінчиться ця гонитва?

Щодо потенціалу зайця здобути у цій гонитві перемогу можна висловити припущення з опорою на цілком реалістичні спостереження. Так, у нарисі Ксенофонта «Полювання» читаємо: «У швидкості ніг [зайця] лише зрідка переважають собаки, і якщо заєць буває спійманим, то це відбувається випадково, а не від влаштування його організму, тому що з усіх звірів, однакового з ним розміру, жоден не зрівняється з ним у бігу». Отже, наздогнати зайця собаці не судилося?

Але добре відомо, що зображені на пекторалі сцени пронизані симоволами й алегоріями та навіть реальні персонажі (як-от, коні та олені, кабан і лев, заєць і собака тощо) є, перш за все, мифологічними образами – втіленням певних прихованих сюжетів і сенсів. Відповідно, аби з’ясувати, хто вийде переможцем у цій гонитві, варто зазирнути до більш давніх джерел – міфів, легенд, казкових сюжетів, у яких відтворені оповіді про богів та героїв.

Одну з таких оповідей – про полювання на зайця – зустрічаємо в Нартському епосі осетин, у якому дослідники вбачають перекази, що сягають скіфо-сарматських часів.

Одного разу нарт Хамиц зустрів під час полювання незвичайного білого зайця, який вразив його своєю красою. Заєць не тікав від Хамица, а радше манив його до себе. Почалася гонитва, в ході якої Хамиц тричі наздоганяв зайця і фактично вбивав його. Але тільки-но герой брав тваринку на руки, як та знов оживала і ще швидше тікала від нього. Зрештою заєць добіг до краю землі, шубовснув у море і зник. Деякий час потому з води вийшла дівчина-красуня і зізналася у тому, що оберталася на зайця, а насправді є донькою володаря водного царства Донбатира. Чарівна дівчина стала дружиною Хамица, і у щасливого подружжя народився син, названий Батрадзом. Коли хлопець підріс, він уславив своє ім’я численними подвигами і став одним із нартських героїв. Образ нарта Батрадза дослідники порівнюють з іншим міфологічним персонажем – скіфським Аресом, богом війни і покровителем воїнства.

В осетинському епосі не згадується собака, адже Хамиц мовбито самотужки полює на зайця (а може, оповідач просто не згадав про собаку?). Але відомо чимало скіфських і боспорських зображень полювання на зайця, де зображений вершник разом із собакою.

Дуже вірогідно, що скіфи знали сюжет, подібний до осетинського, який і був відтворений на пекторалі.

Звернімо увагу, що на пекторалі заєць, прудко втікаючи від собаки, розриває смертоносне коло. Коні, олень і кабан, доля яких стати жертвою вже вирішена, спрямовані головою до центру, де бенкетують грифони. А заєць біжить у протилежний бік – назовні, розриваючи ланцюг смерті й проголошуючи перемогу життя. 

----------------

Існують знахідки, що походять з кургану поблизу хутора Шумейка (нині Сумської обл.), дослідженого наприкінці ХІХ століття. У похованні воїна були знайдені меч, оздоблений золотими пластинами (руків’я та піхви), і масивна лита бляшка, що зображує зайця з підігнутими ногами.

У четвертій книзі «Історії» Геродота – «Мельпомені» – переповідаються події скіфського походу персів під проводом Дарія І. Зрештою, настав день, коли обидва війська персів і скіфів стали один проти одного. Ось-ось скіфи і перси мали розпочати бій – аж раптом перед лавою скіфського війська вискочив і стрімко побіг заєць. Скіфські воїни забули про ворогів, що стояли навпроти них, і кинулися ловити перелякану тваринку. Побачивши це, Дарій промовив: «Ці люди ставляться до нас з великим презирством». Після цього грізний цар вирішив рятуватися і, кинувши напризволяще основні сили свого війська, ганебно втік.

Чи не слугувала золота бляшка, яку поклали біля меча скіфського воїна, нагадуванням про зайця, що допоміг скіфам остаточно перемогти персів? Цей образ виразно унаочнює швидкість і силу спритного мешканця Скіфського степу, а заразом, передає напругу, яка дорівнює стану стиснутої спіралі. І сьогодні це зображення може сприйматись як символ стійкості, воїнської удачі і звитяги.

Збережена пам’ять про минуле – то підмурок перемоги України в наші дні. У пам’яті – наша сила, наша правда!

Скіфські менади (зі Скарбниці Національного музею історії України)

 «Колись цю річку звали Бористеном, а Скіфією – всі оці краї», – писав археолог і поет Борис Мозолевський про українські степи. 

Наприкінці 1960-х років на півдні України було розпочато реалізацію програми меліорації земель у посушливих районах і науковцям доручили вивчити археологічні об’єкти, що потрапляли в зону спорудження ірігаційних систем. Саме тут, на степових просторах, височіли кургани. Археологів завжди вабили ці «піраміди степів», бо в кожній були таємниці, розкривши які, можна уявити далекі світи – буття прадавніх народів.

У 1969 році поблизу села Балки Запорізької області співробітники Інституту археології УРСР на чолі з начальником експедиції Василем Бідзілею розпочали дослідження кургану Гайманова Могила. 

Курган спорудили у IV столітті до н.е. В ньому археологи виявили 4 гробниці, у яких були поховані представники еліти та особи, які їх супроводжували. На жаль, всі гробниці були пограбовані ще в давнину.

Сьогодні – розповідь про золоті пластинки, що являють собою вирізані за контурами зображення жінок у нестримному танці. Пластинки були знайдені у похованні жінки, яка належала до еліти скіфського суспільства.

Жінок, що танцюють, можна зіставити з образами менад – супутниць бога рослинності й покровителя виноробства Діоніса, культ якого був поширений в Елладі. На честь цього бога проводились урочисті святкування (містерії) – Великі й Малі Діонісії. Під час містерій менади, одягнені в просторий одяг, інколи доповнений шкурою леопарда, йшли галасливою ватагою, тримаючи в руках тірси – жезли зі стебла фенхеля, увінчані шишкою пінії та обвиті виноградом і плющем.

Чи були містерії відомі у Скіфії? Геродот у V столітті до н.е. описав різні сторони буття населення Скіфії і зазначив, що скіфи «всіляко уникають запозичати звичаї жодного народу і зокрема еллінські». За намагання «бути посвяченим у містерії вакхічного Діоніса» цар Скіл заплатив життям: коли про це дізналися скіфи з його почету, вони підняли проти нього повстання. Скіл утік до Фракії, але фракійський цар Сіталк домовився з новим очільником скіфів, Октомасадом, і видав йому Скіла. «Октомасад там-таки відрубав голову Скілові» (Геродот, IV, 79). 

Серед декоративних виробів IV ст. до н.е. багато таких, що є символами Діоніса, але у Скіфії цього бога, вірогідно, вшановували як життєдайну силу, одного з божеств плодючості. Можливо, однією з форм вшанування Діоніса були свята, на яких скіф’янки у експресивному танку наче поєднувались із богом і віддавали йому пожертви. 

Образи «скіфських менад» наслідували зображення, які зустрічаються на грецьких декоративних виробах. Однак до образів еллінського походження ювелір додав деталі, які надали «скіфським менадам» своєрідності: це і головні убори двох жінок, і покривала, які розвіваються за спинами, і тірси, що мають вигляд гілки з бутоном зверху, і цапина голова в лівій руці кожної менади. 

На одній з пластинок зображення менади подане ззаду: вздовж спини майже до стегон звисає густе довге розпущене волосся, в правій руці жінка тримає смолоскип (чи широкий ніж?), а в лівій – козину ногу. Все це не властиве еллінським міфічним персонажам. 

Не дивлячись на деяку примітивність виконання (наприклад, «змазані» обличчя жінок), давній художник зумів створити виразні образи, передавши пластику тіла кожної танцівниці, підкресливши різними засобами їхнє захоплення, екстаз. 

Скіфам, як і багатьом давнім народам, були властиві екстатичні ритуали, завдяки яким вшановувались боги плодючості. Можливо, подібні обряди – як-от, моління про урожай та приплід худоби, а також народження дітей – здійснювались навесні. 

А коли, як писав Борис Мозолевський, «пахли по степах нестерпно кочівками осінні кураї», скіфи справляли осіннє свято – на знак подяки за милість богів. 

------------

Еллінські художники відтворили у мистецьких виробах образи скіфських вождів, підкресливши їхню мудрість, звитягу, силу. Про скіф’янок античні автори також складали розповіді, особливо про жінок-войовниць, амазонок. Але зображення жінок на давньогрецьких пам’ятках мистецтва вийшли узагальнені, хоча можна припустити, що на деяких золотих предметах викарбувані реальні риси скіф’янок. Бачимо їх, зокрема, на пластинках з кургану № 1, розкопаного у 1897 р. поблизу с. Вовківці (нині Сумської обл.). 

Кожна з 28 золотих пластинок – це фігурна мініатюра, що представляє жіночий образ. Вважається, що за взірець давній художник взяв зображення грецької богині Деметри, але, ймовірно, відтворив риси обличчя скіф’янки. Кругловида жінка дивиться на нас великими мигдалеподібними очима, її дугоподібні брови з'єднані на переніссі. Приваблюють пухкі вуста, кутики яких вибагливо підняті. Обличчя наче ореолом облямоване головним убором, який разом із зачіскою має віялоподібний абрис.

Із загального числа цих пластин вирізняються дві, на яких показано коси. Як відомо, грецькі жінки не заплітали волосся в коси: на всіх пам’ятках образотворчого мистецтва у еллінок локони. Мабуть, давній художник відтворив зачіску, характерну саме для жінок цього регіону. 

Геродот розповів і про деякі жіночі секрети скіф’янок: вони розтирали кипарисову, кедрову деревину та ладан і цією густою рідиною змазували тіло й обличчя, а через деякий час знімали шар цієї «мазі» – і вся шкіра ставала чистою і блискучою.

От такі вони були, скіф’янки: і про красу дбали, і за потреби могли взяти в руки зброю, щоб боронити своїх дітей, обійстя, землю своїх предків.

Скіфський тваринний світ (зі Скарбниці Національного музею історії України)

 У чоловічій гробниці відомого скіфського кургану Товста Могила, дослідженого 1971 року на Дніпропетровщині експедицією ІА АН УРСР під керівництвом Бориса Мозолевського, окрім золотої пекторалі було знайдено меч із руків’ям, окутим золотими пластинами (про нього дивіться наш допис 18 березня). Меч було вкладено у піхви, прикрашені з чільного боку суцільною золотою пластиною із зображеннями.

Пластина повторює підтрикутну форму піхов. Вгорі з лівого боку – заокруглена лопать, якою було окуто виступ піхов, призначений для підвішування меча до пояса.

На боковому виступі (лопаті) відтворено фантастичну істоту, що піднімається дибки. Чудовисько має голову та тіло лева і могутні крила орла. Голову увінчують вигнуті цапині роги, довге вухо притиснуте, на шиї здіймається невисокий гребінь. Лапи – з гострими пазурами. Передні кінцівки підігнуті у колінах, немов ноги копитної тварини. Хвіст – це змія, що звивається. 

Що це за фантастична істота, з якими скіфськими міфами та оповідями вона була пов’язана, невідомо. Дослідники часто називають її левоголовим грифоном, але цю назву навряд чи  можна вважати правильною, адже грифон в античній літературній та художній традиції мав конкретні ознаки. Поява у Північному Причорномор’ї образу рогатого і крилатого лева пов’язана з впливом Ахеменідського Ірану. У Боспорському царстві зображення цієї міфічної істоти карбували на монетах, а майстри-торевти часто відтворювали її на різних предметах, призначених для скіфів та інших місцевих народів.

Зовнішній край основної пластини окантований рельєфним виступом, що імітує скручений джгут. У верхній частині пластини настовбурчилися один проти одного двоє півнів. Це своєрідні вартові, що охороняють  вхід до світу, в якому панують хижаки. 

Нижче розміщені одна за одною чотири сцени боротьби тварин: 

→ грифон передніми лапами притис оленя, який лежить, і дзьобом вчепився йому у плече; 

→ лев і грифон з різних сторін нападають на коня, який покірно лежить; 

→ леопард вчепився передніми лапами в оленя, який намагається вирватися; 

→ леопард намагається оборонятися від лева, готового напасти на супротивника щомиті. 

Це і є світ панування хижаків –  крилатих грифонів, володарів небес, царствених левів, наймогутніших на землі, і безжальних леопардів, посланців смерті.

Вважається, що в сценах нападу хижаків на копитних тварин втілено ідею жертвопринесення заради збереження і відродження життя. Вірогідно, саме тому одного з оленів та коня зображено у стані покірного сприйняття своєї долі. А от олень, на якого нападає леопард, мовбито намагається вирватися з хижих пазурів. Такого динамічного забарвлення цій сцені надано, вірогідно, тому, що леопарда скіфи вважали втіленням самої смерті. А відтак, протистояння лева та леопарда, що втілювали різні якості та символізували різні світи, можливо, мало символічне значення подолання смерті та перемоги життя.

Відомо, що скіфи сприймали меч як символ грізного бога війни та перемоги, чиє ім’я було втаємниченим для іноземців. Геродот, який наводить імена скіфських небожителів і порівнює їх із грецькими богами, називає тільки грецьке ім’я бога – Арес. Він також розповідає, що тільки цьому богові скіфи зводили вівтарі, споруджуючи їх із деревини, на верхів’ї яких встромлювали стародавній меч – образ (кумир) Ареса, якому приносили криваві жертви.

Меч у вівтарі – священний предмет, завдяки якому поєднуються різні сфери Всесвіту: небеса, земний світ та підземний. Трьом сферам відповідала та чи інша частина меча, кожна з яких оздоблювалася зображенням певної тварини. 

Під час дослідження пограбованого поховання в кургані № 30 поблизу села Велика Білозерка Запорізької області (роботи проводилися у 1979 році експедицією Інституту археології під керівництвом Віталія Отрощенка) археологи знайшли непомічений грабіжниками сховок, де знаходився меч із золотим оздобленням. 

Руків’я меча окуте золотими пластинами із зображеннями тварин. На наверші – стилізовані голови хижих птахів, що символізують горішній світ. На держаку і перехресті – копитні тварини, що позначають земний світ: олень та дві косулі, які лежать одна навпроти одної. Всі тварини відповідають образу Світового Дерева, символом якого, власне, і був меч.

Із символікою нижнього світу – світу смерті і, водночас, родючості – асоціювалося лезо меча, а також декор піхов. На золотому окутті піхов бачимо сцену нападу грифона і лева на оленя, а також двох пантер, які поспішають на цей кривавий бенкет. Олень уособлював космічну жертву, адже хижаки, які на нього нападають, належать до різних сфер Всесвіту. Жертву в давнину сприймали як смерть заради життя, бо те, що для одних (оленя) є смертю, для інших (хижаків) є життям.

Боковий виступ, за який піхви кріпилися до поясу, має форму голови вепра. Цього звіра, самого грізного та непереможного в степах, скіфи вважали втіленням того ж бога війни та перемоги.

На лобі вепра є напис грецькими літерами, нанесений гострим предметом: (І)ПОРІ. Подібний напис – ПOP(I)NAXO – є й на окутті піхов меча зі скіфського кургану Куль-Оба. Дослідники вважають, що це ім’я або сигнатура (ярлик) майстра, ім’я власника або ж ідентифікатор предмету. Можна також припустити, що у цих написах приховане одне з імен грізного скіфського бога.

Скіфи з великою шаною ставилися до меча і вважали меч, вкладений у піхви, своєрідним символом цілісності Всесвіту, в якому чоловіча та жіноча природа з’єдналися в єдине ціле. Меч, витягнутий з піхов, означав загрозу та виклик. 

За кілька століть після скіфів Ісус Христос скаже римським легіонерам, які зі зброєю в руках прийшли взяти Його під варту: «Вклади меча свого назад до піхов, бо той, хто береться за меч, від меча й загине» (Євангеліє від Матвія, 26:52). Слова, які були істиною в усі часи, має пам’ятати кожен підступний нападник. 

Той, хто береться за меч, від меча й загине. Так буде і з нашими ворогами!

------------------

В експозиції нашого музею незмінно привертають увагу наших відвідувачів прадавні скіфські мечі. Як ось цей меч V ст. до н.е. з кургану 6, розкопаного поблизу с. Олександрівка Дніпропетровської області у 1977 р.

Скіфам доводилося чимало воювати та боронити свої родини і свою землю. Та наприкінці VI ст. до н.е. над Скіфією нависла небувала загроза: персидський цар Дарій зібрав величезну армію, переправився через Дунай і посунув у Скіфський степ. Перси на той час завоювали Єгипет, Вавілонію, Лідію та інші країни. Загарбникам здавалось, що скіфів вони розіб’ють вже в перших битвах, і вони вже бачили себе володарями соковитих луків Подніпров’я з численними табунами найкращих коней, незліченими отарами овець та стадами корів.

Проте скіфи не бажали вступати у бій. Вони відступали в глибину країни й заманювали ворогів, залишаючи за собою спустошену землю – випалені степи та отруєні колодязі. Крім того, кочовики дошкуляли ворогу, здійснюючи раптові нальоти невеликими загонами. Дарій не відразу усвідомив хитрість цієї тактики, але вже невдовзі збагнув, що чисельність та могутність його війська тане з кожним днем. Цар звернувся до скіфів, пропонуючи зустрітися в бою. Але одержав відповідь: «…у нас є могили наших предків.  Нумо, знайдіть їх і спробуйте завдати їм шкоди. Тоді ви побачите, чи будемо воювати заради наших могил, чи ні».

За деякий час розрізнені скіфські племена об’єдналися, і їх військо таки постало на вирішальний бій перед ворожою армією. Армія проти армії, захисники проти завойовників. Але раптово між двома лавами пробіг заєць, і скіфські воїни, забувши про те, що перед ними стоїть найгрізніша армія світу, кинулися ловити перелякану тваринку… 

Дарій побачив це і сказав: «Ці люди ставляться до нас з великим презирством, нам ніколи їх не здолати. А тому треба подумати, як здійснити наш відступ з найменшою небезпекою». Перський цар, колись такий грізний і впевнений у своїй нездоланності, вирішив врятуватися сам із невеликою купкою власного почту, й, залишивши основні сили на призволяще, ганебно втік. А скіфи зажили слави  звитяжних непереможних воїнів, що перемагають не тільки зброєю, а й силою свого духу.

Збережена пам’ять про минуле – то підмурок перемоги України в наші дні. У пам’яті – наша сила, наша правда!

Скіфський золотий грифон (зі Скарбниці Національного музею історії України)

 Серед міфічних образів у давньому світі Середземномор’я і Причорномор’я найбільш популярними були грифони – істоти з тілом левів і головою та крилами орла. Впродож віків вони набували нових рис і значення у різних племен і народів. 

Насамперед, грифон втілює ідею про поєднання двох світів – нижнього земного і верхнього небесного; а також це захисник від злих сил, символ родючості (у широкому сенсі) та солярного культу. 

Міфи розповідають, що грифони захищають золото, супроводжують різних богів як їхні помічники, отже вони вважались хранителями матеріальних багатств і одночасно – провідниками на шляху до духовної досконалості. Глибока символічність цього образу наштовхнула на думку зробити зображення грифона логотипом нашого музею – Скарбниці Національного музею історії України. 

За часом знайдення золоті пластинки із зображенням грифона є найбільш ранніми експонатами у колекції нашого музею. Заслуга відкриття цих прикрас належить Миколі Іванишеву, професору Київського університету Святого Володимира. Виконуючи завдання Київської археографічної комісії, де він обіймав посаду віце-голови, улітку 1845 року Микола Іванішев здійснив археологічні розкопки кургану Перепеп’ятиха поблизу села Мар’янівка Київської губернії. Під курганним насипом науковець дослідив поховання ранньоскіфського часу (VII століття до н.е.), в одному з яких ним були знайдені 24 мініатюрні пластинки, що являли собою контурні зображення грифона, який сидить, спираючись на могутні лапи. 

Міфічний персонаж відтворений місцевим майстром за допомогою художніх засобів, властивих добі скіфської архаїки. За взірець йому слугував витвір передньоазіатських торевтів. Фантастичну істоту подано в профільному ракурсі, оберненою вліво та вправо. Розкритий дзьоб грифона підкреслює його грізний вигляд, підняті крила та виставлена уперед лапа надають фігурі динаміки. Золоті аплікації прикрашали головний убір (полос) жінки, яка належала до вищого кола скіфського суспільства. 

По завершенню розкопок предмети, знайдені у кургані Перепеп’ятиха, надійшли до колекції Музею старожитностей Київського університету Святого Володимира. Цей музей, а також Нумізматичний кабінет при університеті очолював Володимир Антонович – один із найбільш відомих істориків і археологів, що працювали в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Створення зібрання Музею старожитностей – одна зі сторінок історії нашого музею, який став унікальним центром колекціонування та вивчення творів із дорогоцінних металів та коштовного каміння, що вже понад 50 років живе й працює під крилами золотого грифона. 

Зокрема, у 6-метровому кургані, розкопаному поблизу Бердянська, були знайдені золоті пластини, завдяки яким вдалося реконструювати дерев’яну чашу із золотим окуттям. На ній зображений грифон – небесний стражник, який пильно вартує над скарбами землі, найціннішим з яких є саме життя. За давніми уявленнями, грифон надавав сили та мужності своїм помічникам – воїнам, оборонцям рідної землі.

-------------------

У 1969–1971 роках поблизу села Вільна України та сусідніх сіл Архангельська Слобода і Червоний Перекоп (нині Зелений Під), що на Херсонщині, археологічна експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом Олександра Лєскова розкопала майже сотню курганів. Сьогодні – розповідь про коштовний перстень, знайдений у кургані № 22 поблизу села Вільна Україна.

Перстень належав вельможній скіф’янці, чиє поховання було досліджено у кургані. У IV ст. до н.е. заможні жінки доволі часто носили однакові перстні на всіх 10 або ж на 6-8 пальцях. У даному випадку, скіф’янка мала набір із 6 золотих перстнів, щиток яких прикрашало рельєфне зображення лева: чотири перстні вона носила на правій руці, ще два – на лівій. Разом із ними, у жінки був ще один, унікальний, перстень – доволі масивний, з ажурним щитком, на якому зображено фігуру грифона, що крокує. Цей грифон особливий, бо має лев’ячу голову, увінчану цапиними рогами. Оскільки поверхня перстня дуже сильно заполірована, всі кути загладжені, зображення небесної істоти виглядає доволі схематичним. Вірогідно, перстень, як оберіг роду, носило не одне покоління жінок.

Скіфи вважали грифонів вартовими небес, охоронцями скарбів землі. Греки називали їх «безмовними собаками» володаря неба Зевса і вважали, що вони служать самій Немезиді – богині відплати, яка карає за порушення суспільного та морального закону. 

Український степ завжди був землею вільних людей. Так було в далекі скіфські часи, коли уявлення про міфічних створінь наповнювали людей життєдайною силою. Так є і зараз, коли через випробування стверджується у своєму державництві Вільна Україна. І кожного, хто посягає на її волю, неодмінно буде покарано! 

-------------------------

Ритуальна сокирка із зібрання  музею відлита з бронзи. Її лезова частина широка та заокруглена, обух зроблено у вигляді голови грифона на довгій шиї, окрасою якої є масивний гребінь. Сокирку знайдено під час розкопок скіфського кургану IV ст. до н.е. поблизу с. Львове Херсонської області.  Звісно, така сокирка могла бути символом влади або використовуватись під час ритуалів.

Грифон, розміщенний на обусі нашої сокирки, мовбито, має очі, виготовлені із золота. Такими цих небесних створінь бачили скіфи: з вогняними очима, що здатні налякати будь якого супостата, бо грифон наскрізь бачить людину, всі її думки та наміри. Кажуть (ми в те не віримо, але так розповідають), що і у нашого грифона світяться очі – він бо завжди на сторожі!

---------------------

Фрагмент золотих скроневих підвісок із зображенням грифона, який долає ворога. Прикраса датується скіфським часом – IV століттям до н. е. Знайдено її в кургані поблизу села Новосілка Черкаської області. 

Збережена пам’ять про минуле – то підмурок перемоги України в наші дні. У пам’яті – наша сила, наша правда!

Скіфська богиня Аргімпаса (зі Скарбниці Національного музею історії України)

Скіфи… Вже не раз ми писали про пам’ятки, які залишили 2,5 тисячі років тому мешканці українських степів і лісостепів. Кочовики і землероби створили державу, яка простягалась від Дунаю до Дону. Скіфи були безжальними до ворогів, які посягали на їхні землі. А зі своїми сусідами греками, які оселились на узбережжі Чорного моря після переселення з Малої Азії, мали тісні стосунки.

Про звичаї, природу, релігію, господарство населення Скіфії написав грецький історик Геродот, який у V ст. до н.е. побував у Ольвії – місті, яке греки заснували на Бузькому лимані (с. Парутине, Миколаївської обл.). Розповіді «батька історії» Геродота, а також артефакти, знайдені при дослідженні археологічних пам’яток, відкривають світ буття населення Скіфії. 

Серед тисяч ювелірних виробів – мистецьких пам’яток населення Скіфії – особливо цікавими є твори, на яких представлено сцени, що становлять змістовні розповіді. Їх важко «прочитати», але подібні зображення – наче вікно у далекий світ минувщини.

Цікавий сюжет бачимо на знахідці з кургану № 2 поблизу села Сахнівка Черкаської обл. (розкопки Віктора Гезе 1902 року). Це прямокутна пластина із зображеннями, виконаними в техніці витискування. За місцем знахідки її називають Сахновською пластиною. Центральним образом у композиції з 10 персонажів є жінка (богиня) в ошатному вбранні: її парадний головний убір – циліндрична шапочка (полос), одяг – довга сукня та халат-кандіс, накинутий на плечі. 

Пластина прикрашала головний убір, схожий на той, що увінчує голову богині. Отже, уважно подивимось на всіх дійових осіб композиції на Сахновській пластині. 

Жінка сидить у величній позі, тримаючи в руках дзеркало та посудину – атрибути богині любові Аргімпаси. Перед нею (праворуч) навколішки стоїть чоловік із ритоном і скіпетром у руках. По ліву руку від богині – юнак з якимось предметом (опахалом?) у піднятій лівій руці та двоє скіфів із ритоном, який вони піднесли до вуст. Чоловіки представлені навколішки, один – у профільному ракурсі, а другий – анфас, із профільним зображенням голови. За цими персонажами представлено сцену жертвопринесення: двоє персонажів на колінах, один із кинджалом тримає іншого, щоби нанести удар. Праворуч від центральних образів зображено музиканта (навколішки) біля музичного інструмента, а далі – двоє юнаків, що тримають у руках посудини. 

Є кілька варіантів «прочитання» сюжету Сахнівської пластини. Можливо, перед нами відображення священного бенкету на честь містичного шлюбу богині та Колоксая – першого царя і предка усіх скіфів. До шлюбних обрядів, зокрема, належали й дійства зі священним напоєм, який також відігравав велику роль у жертвопринесенні.

Богиню любові Аргімпасу вважали покровителькою царських скіфів. Імовірно, на пластині показані ритуали, пов'язані зі вшануванням Аргімпаси, які виконували з наміром заслужити її прихильність і одержати допомогу в боротьбі з ворогами. 

Відомо, що скіфи досягли визначної воїнської вправності, прославились своєю сміливістю та звитягою. І вирушаючи у похід, вони звертались до богині-покровительниці, розраховуючи на її допомогу:

Причасти нас, богине, до безсмертя і неба,
До вогню невмирущого, до джерел чистоти.
Крім кумису і м’яса, нам ще вічності треба.
Причасти нас до подвигу, і мечі освяти.
(Борис Мозолевський)

Поглянемо на сережки з костюмного комплексу жінки, могилу якої дослідили в кургані № 10 поблизу села Велика Знам’янка Запорізької області. 

Основна їх деталь – підвіска. Її виготовлено з двох пластин, на яких відтворено однакову сюжетну композицію, відтиснуту за матрицею у високому рельєфі. Пластини спаяні між собою, між ними вставлена і наглухо закріплена висока дротяна дужка. В оформленні підвіски художник зробив акцент на образі богині, яку скіфи уявляли молодою жінкою. Вона сидить на троні, поклавши руки на коліна, у її правиці – посудина з округлим корпусом і широким вінцем. Художник майстерно зобразив жінку. Овал її обличчя з двох боків облямований стрічками, які спускаються від головного убору. Очі жінки напівзакриті, на вустах грає ніжна посмішка. Скіф’янка одягнена у сукню – глухе, накладне вбрання з довгими рукавами, – у якої виразно позначені комір трикутної форми та прикраси рукавів (поздовжні смуги від плеча до зап'ястя). Рельєфними лініями підкреслені складки одягу, з-під якого виглядають носки черевиків.

Праворуч і ліворуч від жінки бачимо зображення сфінксів, образи яких подані детально. Людська голова гордо поставлена на довгій шиї. Обличчя – з правильними рисами. Зачіска – у вигляді валика, вкритого тонкими рельєфними лініями (пасма волосся). Опуклий бюст підкреслено напаяним кільцем, до якого підвішено привіску. Крила сфінксів розправлені і підняті до головного убору богині. Лапи істот опираються на підлокітники у формі баранячих голів. До них також припаяно кільця і прикріплено підвіски.

Богиня на троні є узагальненим образом божества плодючості. Її оточення (сфінкси, барани) сприймали як символи богині, а отже, і культу плодючості. За своїми іконографічними ознаками зображення богині на троні зі сфінксами обабіч нагадує образ Кібели. Її називають матір’ю богів, а культ її походить із країн Малої Азії.  В Ольвії ще з часів архаїки Кібелу вшановували разом з іншими божествами плодючості. Про це свідчать пам’ятки із зображенням богині. Саме вони стали взірцем для скіфського майстра, що відтворив образ, в якому втілені риси шанованої у скіфів богині. 

Але погляньмо ще раз на сережку. Образ жінки викликає в пам’яті слова археолога і поета Бориса Мозолевського про те, що в ній немає «нічого зовсім неземного». Можливо, в уявлені скіфів різні жіночі божества мали риси захисниць, що бережуть і окремих людей, і увесь рід, і життя. Це і Табіті – цариця усіх скіфів, уособлення родинного вогнища, і Аргімпаса – богиня любові і покровителька скіфів царських. 

Вшановували скіфські воїни і богиню любові Аргімпасу, вірили, що надихає вона на подвиги, вселяє сміливість і стійкість. Образ цієї богині бачимо на деяких золотих витворах, зокрема, на золотих нашивних пластинках. Аргімпаса на них зображена в ошатному вбрані; вона гордовито сидить троні, тримаючи в лівій руці дзеркало. За уявленнями того часу, її дзеркало – це портал, через який нові герої потрапляли в інший світ, звідки одержували снагу та відвагу своїх предків, великих воїнів минулого. А найголовніше – любов до своєї землі, до свого народу. Перед нею стоїть юнак, який тримає ритон зі священним напоєм – як благословіння на виконання воїнського обов’язку.

Ці мініатюри знайдені у 1954 році в кургані поблизу м. Мелітополь. Пластинки прикрашали амуніцію скіфа, який належав до військової верхівки. Його поховання було зруйновано ще за давнини, мабуть, задля позбавлення нащадків скіфа пам’яті про звитяжного предка. Але вороги не досягли своєї мети, бо у гробниці була схованка, до якої поклали горит, бойовий пояс та золоті прикраси із зображенням Аргімпаси. 

У 1968–1969 роках на березі Каховського моря, поблизу села Любимівка, археологи дослідили кургани, в яких були поховання чоловіків, жінок і дітей, що належали до нижніх прошарків суспільства. Свідченням цього була відсутність у похованнях багатих дарів: прикрас із дорогоцінних металів, коштовного посуду тощо, – а також незначна висота курганних насипів (здебільшого до 1 м). Поруч із ними знаходились кургани із насипами значно більшого розміру. Їх зводили над могилами людей високого майнового і соціального статусу. В деяких похованнях під цими насипами були знайдені золоті оздоби вбрання та особисті прикраси, які, певною мірою, відображають життя їхніх власників. 

До таких речей належить сережка – один із декоративних елементів убрання дівчини, поховання якої дослідили в кургані № 2 поблизу с. Любимівка. Вірогідно, сережка у вбранні дівчини є ознакою її належності до місцевої аристократії.

Сережка зроблена з двох з’єднаних між собою пластинок, до яких прикріплено дротяну дужку. На лицьовому боці наявне рельєфне зображення жінки, на звороті напаяно гладеньку пластину. Давній майстер створив образ богині, яка сидить на троні. Зображення богині трактують як образ Кібели, матері усіх богів, або як уособлення життєдайних сил природи. Образ жінки виконаний у властивій скіфському мистецтву манері – з характерними для нього узагальненням та спрощенням, гіперболізацією окремих деталей зображення.

Руки богині, з великими долонями, підняті над головою, що нагадує позу моління. Жінка убрана в ошатний костюм: головний убір циліндричної форми і сукню, що нагадує іонійський хітон з напуском над широким паском. З-під хітона виглядають носки черевиків. З лівого боку трона наявні зображення лев’ячої голови та масивних лев’ячих лап (такі ж деталі праворуч були пошкоджені й нині не «прочитуються»). Унизу до сережки, за допомогою трьох кілечок, приєднані чотири пустотілі привіски у формі бутонів. До рук жінки, також за допомогою трьох кілечок, прикріплені круглі пласкі привіски, виготовлені з тоненьких золотих пластин. 

Подібні прикраси носили як скроневі оздоби, прикріпивши їх до налобної стрічки. Сережка мерехтіла на сонці, оживляючи риси обличчя богині, а привіски ніжно дзвеніли. 

У п’ятнадцятирічної дівчини, якій належала сережка, були ще нашийні прикраси – різнокольорове намисто з непрозорого скла і медальйон із зображенням змії.

Але чому сережка у вбранні була тільки одна? Схожі прикраси у середині IV століття до н.е. скіф’янки носили завжди в парі, що, зокрема, підтверджують знахідки з кургану Товста Могила на Дніпропетровщині. 

У давні часи всі прикраси служили оберегами, а образ богині втілював уявлення про вищі сили, від яких залежить плодючість і людей, і тварин, і землі в цілому. Можна припустити, що дівчина одержала 2 сережки у подарунок на шлюб. Але їй не судилося народити дитя, а відтак, коли молоду скіф’янку ховали, то залишили на налобній стрічці тільки одну сережку. 

Як багато ми дізнаємось про племена і народи, що мешкали на наших землях! Тисячолітня історія закарбована в археологічних пам’ятках. Як писав археолог і поет Борис Мозолевський, «Через них переді мною розступаються віки».

Збережена пам’ять про минуле – то підмурок перемоги України в наші дні. У пам’яті – наша сила, наша правда!

Сторож Золотих Воріт Києва

 Навесні 1900 року у Києві неподалік Золотих воріт, на розі вулиць Рейтарська та Мало-Володимирська (нині – Олеся Гончара), розпочалося спорудження п’ятиповерхового прибуткового будинку (відомий як Дім Фурмана). Під час виїмки рову для фундамента на глибині близько 2 м робітники-землекопи натрапили на давньоруське, початку Х століття, поховання воїна з конем. 

Головною знахідкою у похованні був меч скандинавського типу із прямим двосічним лезом. Руків’я меча складається з округлого навершя і прямого перехрестя. Навершя двоскладове, верхів’я – трьохчастинне. Фронтальна поверхня навершя, його основа, а також перехрестя меча оздоблені інкрустацією. Вона виконана з мідних та срібних дротинок – прямих, розплесканих або скручених. Бічні частини навершя прикрашені трьома рядами скрученої срібної дротинки. Три ряди такої ж дротинки відділяють верхів’я навершя від його основи. Держак оздоблений срібною пластиною, гравірованою вибагливим рослинним візерунком, який має угорське походження. Подібним є і декор пластин, що оздоблювали кінську вузду.

Мечі цього типу були розповсюджені у ІХ – на початку Х століття на півночі Європи. Як і сокири, мечі були улюбленою зброєю скандинавів-вікінгів, яких на Русі називали варягами. Були вони й на озброєнні руських воїнів. 

Досі нез’ясованим залишається питання: ким був воїн, похований неподалік Золотих воріт на початку Х століття, – русином, варягом чи угром (мадяром)? Яка доля його спіткала? У яких битвах він брав участь та які країни відвідав у військових походах? Його військове спорядження доводить, що він був мужнім воїном і, можливо, обіймав високу посаду (воєводи?) у княжій дружині. А тому, удостоївся шани бути похованим у найпочеснішому місці – біля головної брами Києва. Були то літописні часи князя Олега, коли Руська держава щойно постала на арені Європи. І на долю її воїнів випало чимало ратної праці. 

Україна веде війну з лютим ворогом – війну за життя, за честь і правду. І воїни минулого разом із нашими захисниками боронять рідну землю, як і сотні, тисячі років тому.

Ярослав Золотарев: Россия никогда не была свободной, она сразу создавалась как империя

Само словосочетание "свободная Россия" в прокламациях самозванного правительства - полная ведь чушь. Россия никогда не была свободной, она сразу создавалась как империя, еще в той точке, когда Новгород раздавили и она была Московией.

Ведь в том-то и суть, что российский язык и культура - изобретение империи. Язык по заказу немки-императрицы Ломоносов смешал из болгарского и украинского, и думал, что такую смесь будут понимать во всей империи. Потом выяснилось, что не понимают, но как обычно всем плевать и язык просто навязали (остатки народных языков убивали до 1970-ых годов). 

На базе искусственного языка дворяне - то есть солдаты империи - написали стихи и повести (в основном переводы с французского, тоже империя в то время кстати). Все это несет исключительно нужные дворянам и чиновникам смыслы, тут сама культура придумана для подавления "русифицируемых", то есть полностью уничтожаемых народов. Тюрки и кавказцы за счет ислама героически сохраняли этничность, а православные народы империи - такие как сибиряки, поморы, казаки, новгородцы и так далее - полностью уничтожены.

Воевать за "свободную Россию" - это воевать за возрождение империи, которая в третий раз уже объявит себя свободной. 1917, 1991, 2022 - можем повторить!:)

Но ведь до абсурда дошло: бедный украинский народ имеет культуру и в состоянии противостоять путинизму, а все эти имели и деньги и власть - но не имели никакой этнической культуры - и Путину проиграли. 

И даже сейчас, когда очевидно, какой фактор важнее и какой фактор приводит к победе - и теперь они на крови и трупах украинцев собираются в третий раз наступать на те же грабли русификации.

Сделаю  ролик на ютуб "Русские, которых не было, нет, не будет, и не может быть". Там на фактах и цитатах покажу, что "русский народ" создан в 1905-1922 годах, причем ключевым моментом было решение Ленина-Сталина сделать Украину и Беларусь советскими республиками, а Дон и Сибирь понизить до областей (определялось исключительно событиями гражданской войны, когда Дон и Сибирь всенародно сопротивлялись большевизму).

До 1922 года слово "русские", конечно, было, но означало все время разное (минимум пять стадий значения этого слова можно проанализировать). Русских в современном смысле оно не означало никогда. "Российский язык" Ломоносова писался не для русских, относительно которых Ломоносов пишет, что единого языка у них нет, но он надеется, что они поймут его смесь болгарского с украинским.

То есть не было никакой 500-летней или там тысячелетней истории "русского народа". Было 500 лет империи, начиная со взятия Новгорода в 1478. Первоначально империя плевать хотела, какой там у нее народ. Когда начался европейский национализм, где-то с 18 века, империя народ сочиняла, но все время разный, последний раз она с "народами" разобралась в 1922, когда утвердила состав республик СССР. Никакой реальной этничности это не соответствует, а за этничность это выдается в целях обмана международного права.

Сходная ситуация в Китае, где "китайский язык" половина страны так и не выучила, то есть это система и надо описывать как отдельное явление, как имперскую идентичность. В КНР точно также "хань" не является этносом, никогда им не была, а язык "путунхуа" искусственно создан из  церковного (конфуцианского) и некоторых современных диалектов очень недавно, при Мао Цзе Дуне, там прямо можно проследить как русская имперская модель копируется, скорей всего сознательно.

Салман Север: Волшба неотвратимого: Украина - волшебная земля, посредством которой Господь мстит нечестивцам и притеснителям

В Коране есть репетатив, смысл которого сводится к тому, что низкие люди хитрят и подлят, но их экзерсисы - ничто в сравнении с приуготовленным для них Всевышним в ответ.

Допустимо предполагать, что ответ грядёт из той же символьной сетки, что настойчивый "запрос" хитрецов и подлецов.

Вы помните, как цинично плевал Путин на подводную могилу российских моряков?

Вернулось ему затоплением "Москвы", флагманской посудины флота, из-за которого сыр-бор. Небеса шутят: "Она утонула".

"Москва" определённо больше и значимее "Курска".

Вторая гадость Путина состояла в подавлении Ичкерии, во взогнанном нарративе про "террористов в сортире".

Нарратив развязал Владимиру Владимировичу руки на уничтожение чеченцев.

Ответка, Владимир Владимирович, это когда ментов и гвардейцев перемалывают ичкерийцы вместе с "Азовом", коий вы хотите признать террористами. Твоя армия, ретируясь, ворует унитазы.

Главное, запуганный старый человечек, то, что на ваши головы устремляется возмездие за обращённое к народу Сирии: "Бесплатный полигон для теста нашего современного оружия".

Украина месит самым современным оружием насосавшуюся крови армию РФ. Лендлиз допускает бесплатность этого опыта для украинцев.

Поэтому в Украине сбывается ответственность Небес. Украине должны быть посвящены наши мольбы об инструментализации наказания. Любой верующий должен благодарить украинцев за урон, наносимый российским войскам, понтам, тирании и беззаконию.

Ещё больше ду'а о том, чтобы Россия гибла - технически, экономически, репутационно - в Украине.

Ещё больше приветствий истреблению личного состава и железа РФ в Украине.

Ещё больше поддержки героям Украины в переработке солдат врага в искалеченный хлам, в удобрение для полей.

Ещё выше готовность следовать за ускользающей гадиной, добивать гадину в её владениях.

Украина - волшебная земля, посредством которой Господь мстит нечестивцам и притеснителям.