Александр Волынский: Проблема ассимилянтов и задача либерального глобализма

Большинство  евреев  Восточной  Европы  погибло  от  рук  нацистов  и  их  пособников  в годы  Второй  Мировой  войны. Те,  кто  остался, перестали  быть  евреями  по  религии  и  языку  и  все  что  их  продолжало  связывать  с  еврейством  - это  антисемитизм. Несмотря  на  то, что  многие  записывали  себе  в  паспорт  в  графе  национальность  русский, украинец  и  даже  юкагир, их  все   равно  как  евреев   опознавали  кондовые  антисемиты. 

Ситуация  неукорененности толкала  евреев  в оппозицию любой  русской  власти, хотя  сами  они  клялись  в  любви  русскому  народу. Пусть  русские  не  тешат  себя  надеждами - никто  их  не  любит:  ни  узбеки, ни  татары, ни  чеченцы, а  тем  более  евреи. Любить  можно  только  своих, а  чужих  можно  терпеть  или  даже  уважать, но  не  любить. Однако,  проблема  ассимилянтов  в  том, что  они не  считают  себя  евреями, они  таки  считают  себя  русскими, причем  русский  народ  у них  по  статусу  гораздо  выше  чем  еврейский, такие  московские  евреи  ведут  себя  в  Израиле  хуже  всякого    русского  шовиниста. Московским ассимилированным  евреям  хорошо  только  в  Москве. А  что  такое  Москва?  Это  постмодерный  мегаполис,  вроде  Нью-Йорка  или  Парижа. 

Спорить  с  антисемитами  нет  смысла  ибо  антисемиты  правы: евреи  действительно  считают  себя  избранным  народом, который   должен  управлять  миром. 

Другое  дело, что  УПРАВЛЕНИЕ  МИРОМ антисемиты  и  евреи  понимают  по  разному. 

Антисемиты - это обычное  двуногое  зверье  и  управлять  миром  они  хотят  как  стаей себе  подобных  зверей. Для  консервативной  трамповской  Америки  нет  страшней  слов,  чем  "мировое  правительство". Русские  шовинисты  тоже  всех  меряют  по  себе  и  дикий  визг  про  суверенитет  и  кровавая  война  за  полный  суверенитет, вплоть  до  выстраивания  северокорейского  чучхэ, - это  реакция  на  собственные  страхи  перед  теми  внешними  силами, которые  мыслят  точно  также  как  они. Для  вора  все  воры, для  лжеца  все  лжецы, для прелюбодея  все  прелюбодеи. Характерно, что  все  русские  на  любой  моральный  аргумент по  поводу  преступлений  России  отвечают - все  люди и  все  государства  ведут  себя  так. Если  какой-то  русский  считает, что ему  стыдно  за  Россию, тогда  он  тут же  перестает  быть  русским. В представлении русских шовинистов "Россия-катехон, Россия  не  может  вести  себя  преступно  именно  потому, что  она  Россия".

Евреи  совсем  иначе  относятся  к  себе  и  человечеству. Евреи  считают, что  человечество  должно  признать  власть  Бога  Творца. Если  какой то  еврей  скажет, что  евреи  самый  лучший  народ  на  земле, а  Израиль - это самое  правильное  государство, то  он перестанет  быть  евреем. 

Поскольку  времена  изменились  и  религия  сделать  человечество  единым  не  может, и  эта  функция  перешла  к  глобализму. Задача  либерального  глобализма  состоит в том, чтобы создать  почву  для  подлинной  Глобализации - Коммунистической. До  нее  еще  далеко, но  выбора  у  человечества  нет. Либо  идти  по  пути  деградации  в  эпоху  империалистических  войн  за  передел  ресурсов  в  пользу  звероподобных  рашистов  и американских  расистов, либо  продолжать  Глобализацию на  еврейских  принципах. 

Еще  раз  повторю, смысла  спорить  с  антисемитами  нет, они  правы. Тут  экзистенциальное  противречие: либо антисемиты  победят  и  уничтожат  евреев, либо  евреи  победят  и  уничтожат  нацизм.

Павел Шехтман: На дело свободолюбивых народов работают, как ни парадоксально, именно отрицательные качества Зеленского

Зеленский сейчас - Черчилль поневоле, Черчилль силой обстоятельств. 

Настоящий Черчилль никогда не говорил, что встанет на колени  перед Гитлером, лишь бы тот не начинал войну, что поглядит в его глаза и договорится где-то посередине и пр. 

Но теперь это уже не имеет значения. Теперь на дело свободолюбивых народов работают, как ни  парадоксально, именно отрицательные качества Зе - актерство и инфантилизм. 

Всякий актер, а тем более инфантильный актер, согласится скорее умереть, чем сойти с подмостков, где он под восхищенные аплодисменты всего мира играет роль супергероя, спасающего Вселенную от Абсолютного Зла, и под шиканье и плевки в спину превратиться в маленького человечка, остающегося божеством, может быть, только для своих домашних и своего кота (и то сомнительно). 

Так что - да. "Какова наша цель? Победа. Победа, вопреки всем ужасам, победа, сколь бы долог и тернист ни был путь к ней. Без победы нам не жить".

О ІІ Форуме Свободных Народов России

 О ІІ Форуме Свободных Народов России

Denis Bilunov

ОРХАН ПАМУК, ХАНТИНГТОН И СВОБОДНЫЕ НАРОДЫ РОССИИ

На днях у меня на факультете была небольшая конференция, после которой я обсудил практические аспекты конструирования идентичностей в современных обстоятельствах с турецкими коллегами (один из них, например, изучает эти аспекты в детской литературе и комиксах, сюжетно ориентированных на формирование и развитие Северного Кипра). 

Вкратце рассказал им про дискуссии, кипящие в рунете по поводу русскости/нерусскости, со всеми известными эпитетами, и перманентном стремлении "решительно и определенно размежеваться". Коллеги очень понимающе кивнули, а мой однокурсник из Индонезии вообще заметил, что я как будто про его страну говорю. 

В продолжение темы вчера вечером по приглашению своего старинного приятеля Vadim Shtepa зашел посмотреть на концовку "Форума свободных народов России" - в качестве журналиста, поскольку в риторике организаторов я, очевидно, отношусь к несуществующим российским либералам, давно закончившимся на крымском вопросе (при этом из своего небытия цепкой имперской рукой мы коварно заманиваем всех под бело-сине-белый флаг). Кстати, парадоксальным образом FB-публика уже вовсю обсуждает это собрание как очередное никчемное мероприятие "российской оппозиции" - в которую, кажется, легко записывают кого угодно, кроме самих себя.

Попасть на форум было непросто, сотрудники пражского отеля Pyramida сначала сделали вид, что вообще не знают, о чем речь, а когда я показал пресс-карту, попросили связаться с организаторами. После некоторой заминки везение и знакомства все же помогли мне проникнуть в тайную комнату, где заседали 25-30 человек, в основном - суровых мужчин моего возраста и старше. Они устало слушали (дело шло к финалу) выступления онлайн-ораторов, я как раз зашел, когда другой мой давний приятель Илья Лазаренко, ныне живущий на Кипре, рассказывал о своем видении великоросской республики Залесская Русь. Собрание с большим скепсисом восприняло этноним "великороссы" и успокоилось лишь, когда Илья сказал, что его вполне можно заменить на "залешане" (в этот момент я отчего-то вспомнил, как примерно в 2010 г. предложил Andrei Illarionov обсудить вопрос о правах эльфов и гномов в Российской Федерации - на основании того, что во время тогдашней переписи населения именно так определили свою идентичность несколько сотен человек). 

Из дальнейшего отмечу энергичную реплику черкесского участника, который в самом начале выступления представителя независимой Кубани выразил сомнения в правомерности существования таковой (на что кубанский коллега хладнокровно призвал не поддаваться имперскому нарративу "разделяй и властвуй") - и, конечно, финальное зачитывание резолюции Ахмедом Закаевым и еще несколькими представителями свободных народов. Документ пока вроде бы не опубликован - со слуха я запомнил, что речь о призыве к мировым лидерам признать независимость Кубани, Чечни, Ингрии, Залесья, Татарстана, Сибири и т.д.

Конструирование идентичностей - процесс увлекательный, и понятно, что легче всего им заниматься путем "решительного отмежевания". Опять же, не могу не вспомнить, как один знакомый московский мундеп довольно серьезно говорил мне, что хорошим креативным ходом против Собянина будет инициатива выхода ЦАО Москвы из состава города с целью стать отдельным субъектом федерации. 

Но что, мне кажется, действительно имеет смысл - это проведение формальной границы между путинской РФ (именно той самой, которая "нет Путина - нет России") и всеми остальными, кто этого хочет. Географически это едва ли возможно, но на уровне символов и ценностей - вполне. Как раз поэтому бело-сине-белый флаг оказался таким востребованным - и это не "эмигрантская" история, и не попытка "уйти от ответственности". И уж тем более не претензия на переиздание империи. 

Новая идентичность появляется в моменты потрясений - и, конечно, теперь именно такой момент. Я сейчас читаю "Чумные ночи" Памука и Who Are We? Хантингтона - очень симптоматичное, доложу вам, сочетание. Любопытно, кстати, что упомянутые выше турецкие коллеги про Мингер впервые услышали от меня )))

Алина Витухновская: Жертвоприношение как основа рашистского миробытия

Сюжет с машиной, полученной на гробовые — архетипический для "русского" мира. Это русская литература и русская жизнь в одном флаконе, ее опасное гибридное скрещивание.

Те владельцы ГДРовских сервантов, югославских стенок и азиатских ковров часто заводили детей в качестве необходимой детали социального интерьера или домашних зверушек.

А когда ребенок вырастал, он переставал быть той уютной и удобной игрушкой, все больше становясь бременем, неприятным соседом, пищевым конкурентом.

Поэтому мысль как-то избавиться от этого досадного недоразумения выглядит не такой уж и странной. Тем более, когда за это можно получить ее величество — Вещь.

Пиетет перед Вещью — нечто почти религиозное для социалистического человека, аборигена евразийских цивилизационных пустошей, выросшего в тотальном недостатке всего, где и чувства его, бывшие поначалу неуклюжими, потом и вовсе исчезли, превратившись в валюту наподобие туземных бус для осуществления натуробмена.

То есть, буквально, мы имеем дело с ритуалом жертвоприношения, где ребенок приносится в жертву "гаранту", а взамен получает разукомплектованное авто, фактически все тот же гроб на колесиках.

Думая купить отсрочку собственной смерти, онтологический суицидник просто приближает ее.

Юлия Полячихина - "Мисс Россия"-2018. Чувашка

Василь Харитон: Сині Води

Твір «Сині води», робота над яким зараз триває, продовжує наш попередній роман «Буревії». Спільна перемога русько-литовського війська в битві на Синіх водах 1362 року остаточно підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татар. По межі новоутвореної Литовсько-Руської держави постав так званий Великий кордон між Сходом і Заходом, який, власне, відігравав (і досі відіграє) роль буферної зони у протистоянні двох цивілізацій. 

* * *

Діялось у студни року Божого 1341-го. Заснований віку тринадцятого Гедиміном при впадінні річки Вільняле до річки Няріс, город Вільно швидко розростався. Торгівля стала джерелом його багатства. Під захистом Верхнього, Нижнього і Кривого замків торговий і ремісничий люд тут почувався безпечно, хоча Тевтонський орден не раз намагався зробити його своїм. Торгові шляхи з міста вели у Полоцьк і Мінськ, Данціг і Краків, Каунас і Кенігсберг, Луцьк і Львів. На зимовий і літній ярмарки до нього з’їжджалися зі своїм крамом купці з  Антверпена і Нюрберга, Львова і Кам’янця, Новгорода Великого і Риги. Та і саме місто замешкували окрім корінних житичів поляки і німці, чехи і жиди. Кого лише не можна було зустріти на вузьких вулицях міста? А Руський кінець заселяли русичі. 

Казимир III в’їхав до міста через Гостру Браму. Зацікавлено зупинився біля якоїсь новобудови. 

– Що то має бути? – запитав у когось зі свити.

 – Мій королю, польська громада Wilno зводить  костел святого Миколая. Але будова йде поволі. Що може жменька купців і містян ляцьких вдіяти? Щомісяця десятину з доходів своїх на костьол збирають, а то, – як крапля в мори.

– Нагадайте мені у Вавелі, – виповів владика, – треба їм допомогти.   

Делегація на чолі з королем знову рушила уперед. Завиднілась Замкова гора з вежею на ній і каменясті стіни верхніх укріплень. Біля підніжжя гори кінь під королем раптово зупинився, як упертий віслюк. А Казимира охопив пронизливий жах, від голови до ніг пробіглися тисячі мурах і тіло вкрив холодний піт. Вельможа мимохідь повернув голову убік і на в’їзній дерев’яній вежі Кривого замку побачив тінь охоронця чи самого верховного жерця Крева. Казимир перехрестився і спішився з коня. За ним учинили це й інші. До Низького замку і король, і охоронці, і слуги попрямували уже пішки. Саме в ньому містилася резиденція литовських зверхників, і саме завтра в ньому мала відбутися заупокійна учта за великим князем литовським Гедиміном, якого сорок днів тому смертельно поранили під час облоги фортеці германців Баєрбург. Короля з почестями схоронили у місцевості Veliuona на річці  Німан.

Казимир III не хотів їхати до Литви. Але Гедимін за життя був йому близьким родичем. Його дочка Анна-Альдона стала Казимирові першою дружиною. А не віддати останню шану тестеві він не міг. Литовський двір перебував у жалобі. Польського владику зустріли поштиво, але без фанфар.

Облаштувавшись у відведених йому покоях і перекусивши з дороги, король поволі цідив вино, всівшись біля каміна, у якому весело тріскотіли дрова. Але думки Казимира були гіркими. Їх перебив стук у двері. 

До палати увійшов його шляхтич-охоронець і посланець Гедиміновичів. 

– Ваша величносте, – промовив останній із них, – пани просять відвечеряти з ними.

Король підвівся і відповів: 

 – Подякуйте княжичам і з поклоном вдячним моїм передайте, що король нездужає. 

Казимир повернувся у м’яке крісло і закутавшись у плед, витягнув ноги до тепла і знову повернувся до своїх помислів. У кожному королівському дворі прилеглих земель мав свої вуха й очі. Литовський двір не був винятком. Вислухавши годину тому одного із вивідувачів, Казимир нічого особливого не дізнався. Як і ведеться у язичників, Гедиміна поховали разом із улюбленим конем і слугою, частиною військових трофеїв і трьома полоненими германцями. Утім, литовський зверхник не раз доводив до відома Папи Римського Іоанна XXII про своє бажання охреститися, і не тільки йому. Та коли папські легати приїхали здійснити ритуал, той зробив вигляд, що до Риму нічого подібного не писав. Насправді ж,  обряду хрещення завадив гострий спротив язичників і литовської православної митрополії. Проте, Казимира це не цікавило. Його увагу привернув на срібній таці апетитний кусень м’яса, який запив ще одним великим келихом вина. Знову поринув у свої думки та так і заснув. І бути інакше не могло. Дорога неблизька, – таки далася взнаки. А останній кінний перехід став занадто довгим…         

Ліга Вільних Націй

Активісти національних рухів РФ вийдуть на мітинги по всьому світу з метою консолідації антиімперських сил!

20 липня о 18:00 (GMT+3) відбудеться прес-конференція учасників Ліги Вільних Націй (ЛВН).

Ліга Вільних Націй – суспільно-політична платформа, що об’єднує  національні рухи  башкир, бурятів, інгерманландців, козаків, калмиків, татар та ерзян.

Під час ZOOM прес-конференції активісти та громадські діячі, що  виступають за деколонізацію Російської Федерації, розкажуть про найближчі кроки, які будуть запроваджені  Лігою в рамках проведення Тижня поневолених народів.

Активісти боротьби за суверенітет народів РФ розкажуть про підготовку до проведення серії мітингів в різних країнах світу, які пройдуть під гаслом «Freedom for captive nations!».

В ході прес-конференції  журналісти зможуть поставити свої запитання активістам руху.

Ліга Вільних Націй – широкий антиімперський фронт національних рухів, громадсько-політичних та громадських організацій, що виступають за набуття  народами та територіями Російської Федерації реального суверенітету. Своїми цілями ЛВН проголосила:

- консолідацію антиімперських сил у РФ;

- підготовку кадрів для державного будівництва;

- пошук союзників на міжнародній арені;

- набуття реального суверенітету суб’єктами РФ  та реалізація їхнього права на самовизначення. 

Учасники прес-конференції  від національних рухів:

Башкирського – Руслан Габбасов, один із лідерів багатотисячної впливової організації «Башкорт», що визнана екстремістською і заборонена на території РФ (Литва);

Бурятського – Раджана Дугар-ДеПонте, історик, публіцистка, діячка башкирського національного руху. Журналістка і колумністка проєкту «Сибір.Реалії» «Раді Свобода» (США);

Інгерманландського – Майк  Інгрем, інгерманландський регіоналіст та політичний емігрант (Литва);

Козачого – Вячеслав Дьомін, письменник та публіцист. У 1984 році заарештований за антирадянську діяльність, після відбуття в’язничного терміну був засланий до Казахстану. Один з організаторів та ідеологів козачого національного відродження (США);

Калмицького – Владімір Довданов, калмицький громадський та політичний діяч, заступник голови Конгресу ойрат-калмицького народу, екс-міністр молоді, спорту і туризму Республіки Калмикія (Литва);

Татарського – Рафіс Кашапов, татарський політик, віце-прем’єр-міністр Татарстанського уряду у вигнанні, співзасновник громадського руху «Вільний Ідель-Урал». Колишній політичний в’язень – неодноразово відбував тюремне покарання за політичними статтями, зокрема й за публічне засудження анексії Криму Російською Федерацією (Велика Британія);

Ерзянського – Сиресь Боляєнь, головний старійшина ерзянського народу з 2019 р .  Співзасновник громадського руху «Вільний Ідель-Урал». Ветеран російсько-української війни (2014-2022). Двічі виступав на Постійному форумі ООН з питань корінних народів за квотою України із гострою критикою національної політики РФ (Україна).

Довідка про Тиждень поневолених народів. Щорічно, на третьому  тижні липня, Сполучені Штати Америки відзначають Тиждень поневолених народів. З цього приводу проводяться тематичні заходи: лекції, презентації, публічні дискусії, кінопокази, мітинги. Таким чином  увага громадськості привертається до проблем народів по всьому світі, що все ще переживають  деспотичний гніт та етноцид. Ідея проведення Тижня поневолених народів належить відомому американському політологу Леву Добрянському, який і став у 1959 році автором тексту Резолюції  Конгресу США «Про Тиждень поневолених народів».

Прес-конференція відбудеться в онлайн-форматі на платформі ZOOM. 

Для акредитації журналістів просимо заповнити форму: https://forms.gle/gAoQ5djaCXw4XTQ37

Александр Волынский: Пример украинофобского рашизма

Уже  в  2020 году  рашисты  планировали  очистить  Украину  от  украинцев. Там  прямым  текстом рашистский  подонок Школьников призывает  к  этническим  чисткам, так  называемой  денацификации.

Школьников А. Ю. Национальные стратегии: геостратегический взгляд на будущее  мира и России. — СПб.: Corvus, 2020. — 544 с.

Воссоединение земель ближнего круга необходимо проводить под флагом воссоединения и ответных действий на casus belli, к сожалению, проблем с последним не будет. Необходимо четко заявить принципы внешней национальной  политики, вводя личные и коллективные санкции, заводя уголовные  дела, разрывая экономические и политические связи, жестко, резко и демонстративно в отношении любых русофобских действий. Распад  глобального мира на панрегионы процесс не сиюминутный, наша задача — подготовить почву/обоснование к последующей зачистке, изгнанию чужеродных русофобских элементов.

Диаспоры, составленные из эмигрантов, интересуют нас мало, так как без сильной сетевой составляющей и отсутствия серьезных барьеров для интеграции в страны проживания за 1–2 поколения связи с  исторической родиной становятся эфемерными. Внуки, а чаще и дети, уже не знают языка и традиций, да и сами эмигранты, что раз в год надевают национальную одежду на праздник, да не собираются возвращаться — отрезанный ломоть.

Политика Украины первых двадцати лет была в русле мягкой ассимиляции и проблем у них не было, но выплеск национализма в 2014 году полностью уничтожил всю предыдущую работу. Исторический casus belli у России теперь есть. После вхождения большей части бывшей Украины в наш панрегион (ориентировочно 2021–2023 годы) начнется политика денацификации. В рамках которой будет проводиться тотальная и плавная деукраинизация:

■ люстрация запятнавших себя национализмом и открытые границы для отъезда всех недовольных;

■ жители Украины будут разделены на несколько народов  — русские, русскоязычные, говорящие на суржике, малороссы, русины, галичане, казаки и т. д.;

■ пассионарии будут или выдавливаться за границу или притягиваться в центр России для последующей ассимиляции;

■ остальное население постепенно будет ассимилироваться — если нет достаточного количества желающих учиться на украинском языке, то закрываем классы с преподаванием на украинском языке и т. д.

Геннадий Корнеев: Святое дерево кочевников – Джалгыс агач

 Иллюстрация к тексту: Акварель Тараса Шевченко «Джангисарач» (1848).

Издревле люди почитают особые приметы ландшафта как святые или сокровенные места. Обычно это высокие горы или особо приметные возвышенности, родники, реки и озёра, большие камни и деревья. Среди деревьев почитают особенно те, которые непонятным образом вырастали посреди нехарактерных для деревьев местностей. И если коренному жителю лесистых мест одинокие деревья внушали скорее страх, то кочевнику они представлялись сакральной точкой пространства и мира.

Так, для буддиста вообще особенно сакральным будет дерево Бодхи в Индии, то место, под которым Просветлел Будда Шакьямуни, для монгольского и тибетского буддиста особенно сакральным является и дерево, выросшее на месте рождения Цонкапы, на стволе и ветвях которого проступали и проступают буквы буддийских мантр, для современного калмыка этим сакральным деревом и местом является «Одинокий тополь» у села Хар Булук. Однако мы расскажем вам о другом дереве. Это дерево было особенно сакральным. Оно около трёхсот лет было свидетелем многих славных и важных событий из истории ойратов, казахов и русских. Это дерево росло в местности между реками Уймула (Курпе) и Карабутрак в бассейне реки Орь.

Ойраты, ушедшие из Джунгарии в поисках свободных пастбищ, стали расселяться по Уралу и Ори. В исторических хрониках описывают что в бассейне реки Орь «местность под названием Орын ганц модн стали использовать как летние пастбища». Но долгое время от внимания историков ускользало это название местности, так как его путали с «Ор ганц модн» (Совершенно одиноким деревом), а такое могло быть где угодно в Великой степи. Наконец, калмыцкий историк В.П. Санчиров заинтересовался топонимом, и выяснил, о каком дереве сообщают ойратские хроники.

Коментар професора Фергада Туранли

 Мій коментар на https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/07/15/7143300/

Шановні друзі, колеги! Суть зовнішньої політики російської державності з самого початку історії свого існування полягає у здійсненні загарбницької політики, порушенні мирних договорів чи домовленостей з метою окупації нових земель сусідніх держав. Свідченням цього є, наприклад, вчинення агресії проти національно-визвольного руху та незалежності України із 17 ст., а з 18 ст. - проти Азербайджану, котра продовжується й нині. 

Ми раніше застерігали у своїх доповідях на відповідних конференціях про небажання московською стороною виконувати підписаны документи про перемогу азербайджанської армії та капітуляції Вірменії з 100 % російським озброєнням у ІІ Карабаській війні у 2020 році за участю Російської Федерації з введенням на територію Азербайджану її "миротворчого війська".

Теперішня ситуація показує, що це військо справді є окупаційним і ніколи не забезпечить мир на звільнених територіях. Натомість воно заново допомагає формуванню і посиленню вірменських терористичних військових загонів та адміністрацій на території Азербайджану на зразок ЛНР/ДНР в Україні, яка зазнає жахливого терору з боку РФ у теперішній час 

Ми дуже сподіваємося на відповідне рішення славного Головнокомандувача Азербайджанськими Збройними Силами щодо притягнення порушників умов підписаних домовленостей, зокрема виведення російських "миротворчих" окупаційних загонів з території Азербайджану. 

З повагою та побажанням перемоги та миру,

Ф. Туранли

Андрей Шуман: Идеал человека без корней и национальной литературы станет единственным в создаваемом рашистами СССР-2

Советский человек -- это человек, лишённый корней, без родины, без национальной литературы. Это был идеал, который реализовывали правда мягкими способами. Поэтому какую-то национальную литературу все же оставляли, но упор делали на обезличенную литературу без корней и родины. Модельный пример -- "Молодая Гвардия". Герои этой книги могли быть разной национальности по паспорту, разных корней по факту рождения и даже жить в разных городах СССР. Все, абсолютно все привязки к их национальности и родине были максимально стёрты. И это был идеал советской литературы -- писать о людях без родины и корней. 

Но все равно оставляли место и чисто национальной литературе. И я, честно говоря, не понимаю, зачем они это делали. Практически уничтожили литературу на идиш. Но почему-то не уничтожили литературу на беларуском и украинском. А могли также свести их до тотальной маргинальности, как сделали с идиш. Мне это реально не понятно. Почему не запретить Коласа, Купалу и Шевченко? Купалу все равно ведь убили.

И вот в модели СССР-2, которое стали строить, и довольно успешно, вот эти все ошибки, похоже, будут учтены. Идеал человека без корней и национальной литературы станет единственным. 

В России это реализовать вообще легко. Там и так главный герой -- москвич, без корней и национальности, который мог приехать из Армении, Чечни, Белоруссии, Украины, но все это давно забыл. 

Этот советский человек-2 должен иметь следующие характеристики:

-- у него нет национальности,

-- он бесприкословно подчиняется лишь правителю и его представителям, 

-- он ненавидит всех, кто не входит в СССР-2,

-- он добровольно отказывается от любой национальной культуры -- ничего не читает и не смотрит.

Довольно интересный эксперимент. Идёт бодро. Препятствий не видит.

Скіф, що сидить на скелі, та його кінь

Керкинітіда. Еліністичний період. 300 - 290 р.р. до н.е. Мідь. 

А. КЕРКI. Скіф, що сидить на скелі, уліво. 

R. IППОКРА. Кінь уліво

Одеський музей нумізматики.

***

Ми живемо отут,на землі, край Чумацького битого Шляху,
На узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
Де кропива глуха вироста із космічного праху,
Де на пил обертається Місяця срібний вінець.

Край Чумацького Шляху живе́мо - у зорях пшениці,
Живемо́ у вівсяних,ячмінних та житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рубані лиця.
Вени,наче пороги дніпровські,гудуть на руках.

Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба, -- 
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах! 
Цю рідню не убити нікому й цей степ не загарбать,
І не стерти кургани,насипані в наших серцях.

Кожен з нас - мов курган край Чумацького битого Шляху,
Де поховано списи, щити і двосічні мечі,
Де поховано коней, волів, де поховано пта́хів,
Що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі.

Кров, як магма, скипає у жилах. Темнішають лиця,
Блискавка́ми зміїться журба на солоних губах, -
Бо комета з хвостом пролітає, немов кобилиця,
По євшаном пропахлих далеких небесних горбах.

Наші чо́ла високі, немов степові небосхили,
І по цих небосхилах, що криють розгадку буття,
Час-шуліка летить на твердих перетруджених крилах,
Час-шуліка летить, і немає йому вороття.

Наші груди - це гнізда для грецьких міфічних грифонів,
Що уперто для вічності наші серця бережуть.
Простір має кордони. Та час був завжди безкордонний - 
У майбутнє з минулого наша прослалася путь.

Наша мить - це краплина, в якій віддзеркалилась вічність.
Вічність - присуд природи, якому підвладні усі.
Край Чумацького Шляху жили і живем на узбіччі,
В галактичному поросі, у галактичній росі...

Євген Гуцало

Ногай як Цар Золотої Орди

Царський титул для правителів Орди отримав беклярбек Ногай під час Візантійського походу 1273 року у Константинополі з рук імператора МІхаїла VIII і у присутності християнських владик, що провели ритуал помазання на царство. Також Ногай отримав державну печатку з двоголовим орлом, що став офіційним гербом Орди і позашлюбшу дочку Міхаїла Євфросінію Палеолог собі у наречені.

Таким чином князі, в т. ч. і Москви, були підлеглими у царя Орди. А після розгрому Орди Кримським ханом Менґлі І Гераєм 1502 року, царський титул перейшов йому на правах переможця.

Московія як князівство (засновано тоді ж 1502 року) стало васалом Кримського царства. А Кримське царство у свою чергу було васалом турецького султана (аналог імператора).

Едуард Юрченко: Ахіллес – це архетиповий герой та ультрамаскулінний воїн

Ахіллес – це архетиповий герой та ультрамаскулінний воїн. 

І саме острів, який в давнину вважався його володіннями, став епіцентром протистояння між Україною-Руссю, що втілює в собі  аристократичні цінності, та псевдо-державою бунтівних рабів, що несуть з собою хаос, руйнування та рівняння по нижчим.

Вадим Штепа: Владивосток-3000

Однажды в 2010 году я провел пару дней во Владивостоке. И почувствовал, что это русский, но не российский город. Жаль, что на других языках эту разницу объяснить невозможно. )

Вы думаете, что Илья Лагутенко - это только музыкант? Нет, он еще и регионалистский писатель. Я его очень хотел позвать на наш пражский Форум Свободных Народов России - выступить и с докладом, и с концертом. Он душевно поблагодарил за приглашение, передал привет участникам Форума, но сказал, что именно в июле-августе он тотально занят записью в Лондоне нового альбома Мумий Тролля. Думаю, альбом будет интересным и возможно, на России его ваще запретят. ) 

"Владивосток-3000" - фантастическая, но тесно связанная с реальными событиями киноповесть о существовании параллельного мира-пространства - города Владивосток-3000, в котором черты настоящего Владивостока слились с чертами его альтернативных, но нереализованных воплощений - от английского Порт-Мэя до китайского Хайшеньвэя. 

Владивосток-3000 - романтическая мечта об отделившейся от Москвы Тихоокеанской республике, где власть принадлежит морским офицерам. Мечта об идеальном городе-порте - свободном, экологически чистом, независимом, где никто не обращает внимание, с какой стороны у машины руль, а добыча даров моря из отрасли экономики превратилась во всеобъемлющую полумистическую республиканскую марикультуру. Киноповесть рассказывает о том, как попасть в эту Тихоокеанскую республику и можно ли попросить в ней политического убежища...